Зміст
  Вступ. 2
1. Лібералізм - як соціокультурний феномен. 4
2. Поява та розвиток політичного лібералізму. 8
3. Економічні погляди ліберального дворянства. 12
4. Лібералізм в контексті глобалізації. 14
Висновки. 17
Список використаних джерел. 19

          Вступ

Лібералізм впливає на всю сукупність соціальних відносин, які визначають глобальний – в усій його суперечності – розвиток  сучасного людства. З'явившись на суспільній арені як опонент традиціоналізму, лібералізм сам згодом став традицією, набуваючи в ХІХ – ХХ століттях безперечних рис універсалізму. Він є багатовимірним соціокультурним явищем, осердям певного соціального світогляду й етики, комплексом цінностей, основою політики багатьох провідних держав світу. Епітет “ліберальний” нерідко вживається для визначення універсальних рис сьогодення – “ліберальний світогляд”, “ліберальна ера”, “ліберальна цивілізація”.
Завдяки лібералізму сучасна цивілізація набула своїх багатьох характерних рис – як позитивних, так і негативних. За допомогою ліберальної політики долалися кризи й відбувалися докорінні трансформації в житті народів. Немає такої значимої соціальної сфери або інституції, на існування і функціонування якої не вплинув (і не продовжував би впливати) лібералізм. Разом з тим, саме в ліберальних тенденціях можна вбачати небезпеку для стійкості й спадкоємності, ліберальні модернізації нерідко невідворотньо руйнують структури усталеного соціального порядку і світогляду, примусово втягують спільноти й окремих людей до нового цивілізаційного круговорот, де ефективність і темп існування, користь і корисність замінюють колишню повагу до авторитету й шанобливе ставлення до традиції та історії.
Намагаючись опанувати невичерпну складність сучасного життя, ми опиняємось перед нагальною потребою і необхідністю збагнути сутність лібералізму, визначити його місце й роль у суспільному житті, з'ясувати причини довготривалості та життєвої сили ліберальних тенденцій.
Метою контрольної роботи є розглянути передумови появлення лібералізму, його розвиток, соціально-філософське осмислення сучасного лібералізму, з'ясування його соціальної місії і основних функцій, які він виконує  у різних вимірах соціуму.
Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:
- провести аналіз методологічних засад, репрезентованих у ліберальній традиції, здійснити аналіз основних концепцій лібералізму, провідних напрямків, досягнень і невирішених проблем сучасної лібералістики;
- виявити сутність лібералізму як соціокультурного феномену;
- з'ясувати специфіку лібералізму як політичної і економічної ідеології в його взаємозв'язку з іншими ідейно-політичними, економічними течіями  та рухами;
- виявити головні риси, притаманні ліберальному образу соціальної дійсності;
- виявити значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.
Об'єктом дослідження виступає лібералізм як багатовимірне соціальне явище – фактор розвитку, сукупність певних соціальних цінностей світоглядного масштабу, що виконують різноманітні функції.
Предметом дослідження є закономірності виникнення, будови (структури), фукціонування і розвитку лібералізму як явища, що природньо виникає на певному етапі розвитку людства.

1. Лібералізм - як соціокультурний феномен.

Багатовимірність лібералізму знаходить свій прояв у тому, що він водночас репрезентований такими формами: 1) образ і стиль мислення, емоційно-ментальна настанова, світовідношення, аттітюд; 2) форма філософського світогляду; 3) різновид соціальної теорії; 4) форма політичної ідеології (доктрини); 5) сукупність соціальних практик (інновацій, експериментів, емансипацій); 6) соціально-політичний рух.
Лібералізм закономірно з'являється скрізь, де на порядку денному постають питання акселеративних модернізацій та інновативного розвитку. Навіть тоді, коли ліберальні цінності “експортуються”, визначальними факторами його генези є органічні потреби суспільства, яке осучаснюється і експериментує з інноваційною пошуковою динамікою. Немає такого суспільства, яке можна було б визнати “бездоганно” й “взірцево” ліберальним, – будь-яке суспільство може бути з користю для себе лібералізоване ще більшою мірою. З іншого боку, ліберальні “гени” не можуть бути імплантовані штучно. Вони мусять визрівати органічно, переживати необхідні – й зазвичай тривалі – природні соціо-мутації для того, щоб за відповідних обставин спричинити докорінні зміни інституціонального й ментального устрою соціуму, його ритмів і способів життя, особистісних еталонів.
Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, які відбувалися в соціальному житті XVII – XVIII ст., – індустріалізацією, промисловою і культурною революціями, небаченим прискоренням соціального розвитку. Це був період, коли складалися ментальні й соціально-економічні передумови для виокремлення і становлення лібералізму. В якісно визначеному вигляді про існування лібералізму можна говорити не раніше, як з останньої чверті XVIII століття. Критеріально важливим для визначення сутності лібералізму є розуміння тісного зв'язку між його специфічно-критичним підходом до існуючих соціальних інституцій і відповідними концепціями соціальної дії, ліберальною праксеологією і  перфекціонізмом.
Потреби доби вимагали глибинних змін у характері й формах соціальних зв'язків між людьми. Лібералізм осмислював і певним чином формував відношення до процесів масштабної і драматичної  руйнації традиційних систем примусової соціальності з високим ступенем інтегрованості людини в соціум, жорсткими системами соціального контролю. Розпад та свідома руйнація (у тому числі й самим лібералізмом) цих усталених систем традиційного порядку призводили до епохального за масштабами й наслідками звільнення і звеличення особистості, її  духовної енергії і творчої наснаги і, в той же час, – до соціальної атомізації, апокаліптичних проявів маргіналізації та зубожіння, коли окрема людина залишалася наодинці з жорстоким світом, де точиться війна всіх проти всіх.
Лібералізм виходив з того, що подолання могутніх сил соціальної гравітації носить позитивний характер, воно сприяє звільненню окремих соціальних акторів, які отримують змогу ставити й досягати своїх індивідуальних цілей. Все це динамізує розвиток, надає суспільному існуванню багатоманітності, розширює простір вибору – як індивідуального, так і соціального. У той же час індивідуалізація і автономізація набагато збільшують ризик і невизначеність існування – суспільства в цілому і окремої людини. Але в межах ліберального світосприйняття, у системі ліберальних цінностей ці константи  стресової нестабільності  набувають статусу плідної креативності й перспективності.
Із самого моменту виникнення ліберальна теорія репрезентувала певний погляд на суспільство в цілому, що дає підстави інтерпретувати її як різновид аксіологічно орієнтованої соціальної філософії, що акцентує увагу на створенні соціальних умов для суспільної свободи. Лібералізм проходить кілька органічних етапів свого становлення – від віротерпимості, економічного і політичного лібералізму – до лібералізму сучасного, соціального – і, нарешті, до його найновітніх форм і проявів – усього того,  що дисертант визначає в цілому як “глибокий” лібералізм. Внутрішня логіка цього процесу визначена поступовим освоєнням нових сфер суспільної свободи.
Спочатку лібералізм спрямовував своє вістря на проблеми свободи совісті, виступав з проповіддю необхідності подолання крайнощів релігійного обскурантизму та нетерпимості, переконував у важливості толерантності, нейтральності в питаннях віри. Тим самим лібералізм затверджував принципи духовної автономії і самодостатності індивіду, його громадянської гідності – індивид вважався досить зрілим для того, щоб особисто й неупереджено вирішувати питання своєї релігійної приналежності. Від проблем віротерпимості й соціальної толерантності лібералізм переходить до проблематики ініціювання та стимулювання соціальної свободи. Рушійною силою і уособленням прискорення суспільного розвитку і його “осучаснення” у ХVIII – ХІХ ст. виступала економіка.
Економічна свобода була метафорою (і розумілася як умова) всіх інших видів свободи. Тому економічний лібералізм всебічно обгрунтовував недоторканість економічного життя, невтручання держави в справи підприємців і промисловиків. Лібералізм у економіці ставив за мету обмеження “занадто сильної” політики по відношенню до економіки, яка ще не набула в умовах перших фаз індустріалізму достатньої сили для самостійного розвитку. Експансія пан-економізму, яка охопила практично всі сфери суспільного життя, призвела до того, що суспільство почало вимагати певного обмеження суто економічного – у його відношенні до суспільного як такого, зокрема, з точки зору інтересів соціальної справедливості, забезпечення якогось базисного рівня соціальної гармонії та ін. Це спричиняло природну соціалізацію лібералізму, більш рельєфно і послідовно ставило в його рамках питання про принципи й засади соціального розвитку, про пріоритет соціальних цінностей над вузькопрагматичними міркуваннями “ефективності” та “прибутку”. Важливою складовою соціокультурної лібералізації було виникнення і поширення етики гуманізму, тобто етики людської свободи, розробка філософії прав людини (згодом – конституціоналізму), подальша “юридизація” свідомості. 
Тим самим лібералізм використовував і стимулював автономізацію різних сфер соціального життя, їхню гетерогенність і асинхронність розвитку. Досягалася плідна “різниця потенціалів”, прискорення соціальної динаміки,  перерозподіл соціальної свободи й заміщення соціальних цінностей.

 

2. Поява та розвиток політичного лібералізму.

Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта, лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основному сформувався на ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.
У політичних працях Томаса Гоббса (1588-1679) держава називається головним творінням людей, а не бога (чим продовжує місію Н. Макіавеллі).
В його працях "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642) і "Левіафан" (1651) він викладає свою теорію держави, аналізує плюси і мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її надмірність. Що ж стосується обов'язків суверена, то він мусить керуватися тезою: "благо народу — вищий закон".
У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск'є порушуються питання походження і характеру держави, її права на примусову реалізацію влади.
Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток якого, як вважають, сприяв становленню сучасних європейських держав.
Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини аристократичного та демократичного лібералізму.
До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, ПІ. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Канта, Б. Констана, А. Токвілля.
Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за межі конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції.
Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунтуються насамперед на ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо.
Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеологом революційної французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах "Про людину, її розумові здібності та її виховання" та "Про розум" (останній був засуджений Сорбонною і спалений).
На його думку, "люди не народжуються, а стають тими, хто вони є", тобто формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов'язаний випадкові. Для прикладу він розповідав про Шекспіра, якого було затримано як браконьєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вовною (про що мріяв).
У політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися тиранам.
Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712-1778), який став відомим передусім завдяки книзі "Про суспільний договір, чи Принципи політичного права" (1762). Основною ідеєю "суспільного договору" є ідея народу як суверена — носія верховної влади.
Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природним правом, а тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена "суспільна особа". Учасники угоди, за термінологією автора, є "народом", окремі особи — "громадянами", які підвладні державним законам.
Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропонував для врахування та виконання владою волі народу проводити всенародні плебісцити — опитування.
Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право скинути її та побудувати владу на засадах громадянського республіканського устрою. Ідея "природних прав", що дістала подальший розвиток у концепції "суспільного договору", підштовхнула до розуміння державності як соціального інституту. Відповідно до неї першоелементом суспільства є автономно існуючий індивід, а сукупність індивідів становить "суспільство в природному стані".
Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирішили перейти від "природного" до "громадянського" стану, уклали договір і в такий спосіб створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство.
Республіканських ідей додержував Иоганн Готліб Фіхте (1762-1814) — ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства має бути воля народу, а національне відродження пов'язував із соціальним оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу.
Теорію утилітаризму опрацював Іеремія Бентам (1748-1832), англієць, який консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке громадянство рішенням Національних зборів Франції 1792 р. У цій теорії стверджується, що основним кредо є користь і щастя особи залежно від кількості грошей у її розпорядженні.
Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель радикальної політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть здобути ці права, навчившись читати.
Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798-1857) нової науки — соціології. О. Конт не лише ввів у науковий обіг означений термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання, окреслив предмет, структуру, інструментарій і можливості нової науки.
Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядає стійкі ("природні") умови існування будь-якої суспільної побудови, а також соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного розвитку.
О. Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить спиратися на твердження: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета". Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого (держави) та її частин.
Джон Стюарт Мілль (1806-1873), котрий розпочав як послідовник І. Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер.
Герберт Спенсер (1820-1903) створив систему еволюційної філософії, що спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про соціальні інститути. Розвиваючи думку О. Конта про суспільство як систему, започаткував теорію рівноваги суспільно-політичних систем і системний аналіз суспільства. Заперечував революції, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму.
Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі:
1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті;
2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян;
3) широкі права й свободи особи;
4) принцип приватної власності як основа свободи;
5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату;
6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.

 

3. Економічні погляди ліберального дворянства.

На відміну від консерваторів, ліберали розглядали кріпацтво як гальмо суспільного розвитку, вони зазначали, що воно невигідне самим дворянам.
У 40-х рр. економічну програму ліберального дворянства було розроблено групою економістів, що працювали в міністерстві державного майна, очолюваного А. Заблоцьким-Десятовським та К. Веселовським. Ця група розробляла проекти буржуазних реформ, які уряд почав здійснювати в 60-х рр. Вони розуміли необхідність ліквідації існуючих феодальних відносин і оголошували їх «антиекономічними», такими, що загрожували як дворянству, так  державному ладу. Цим відносинам протиставлялись нормальні, природні (тобто буржуазні) відносини. Відбиваючи буржуазні тенденції економічного розвитку, ця група виступала за розвиток капіталістичної промисловості і торгівлі, за розвиток фермерського господарства на селі.
У період підготовки селянської реформи виразником ідей дворянського лібералізму були Б. Чичерін, К. Кавелін, І. Горлов. Б. Чичерін розглядав селянську реформу як прогресивний акт, котрий забезпечить свободу економічної діяльності, але обстоював думку про збереження станового ладу і верховенства дворян. Чичерін виступав за наділення селян землею за викуп, тобто за збереження селянського господарства. Проте він негативно його оцінював, зазначав, що воно нездатне до прогресу.
К. Кавелін як ліберал виступає проти кріпацтва. Він бачить нераціональність господарства, що грунтується на праці кріпаків. Водночас він — апологет дворянства, яке називає найосвіченішим і відносно найбагатшим з усіх станів. Він провіщає оновленому дворянству панівну роль у майбутньому буржуазному суспільстві. К.Кавелін — прихильник звільнення селян із землею за викуп. На відміну від Чичеріна, він намагався зберегти общинне землеволодіння як засіб пом’якшення соціальних конфліктів і запобігання диференціації селянства.
І. Горлов — професор Казанського, а згодом Петербурзького університетів. Еволюція його світогляду характеризувалась переходом з позицій захисника кріпацтва на позиції дворянського лібералізму. Як викладач політичної економії Горлов схиляється до буржуазних ідей. Проте у вирішенні аграрного питання він, майже до кінця 50-х рр., виступає як кріпосник і лише напередодні реформи визнає необхідність економічних перетворень. Він прихильник викупу селянами землі і кріпосних повинностей.
Горлов намагається використати західноєвропейську економічну науку для вирішення аграрних проблем у Росії, пристосувати її до потреб класу поміщиків, що став на шлях капіталістичного господарювання. У підручнику «Засади політичної економії» (1859), наслідуючи теорію факторів виробництва Сея, він заміняє категорію «праця» надуманою категорією «економічні сили людини», усіляко пропагує концепцію фізіократів щодо ролі природи у створенні багатства. Як захисник інтересів дворянства він перебільшує його роль, називає діяльність «благородного» стану продуктивною. Горлов виступає як захисник мальтузіанства. Визнаючи необхідність звільнення селян, він, проте, головну увагу зосереджує на тих негативних наслідках, до яких могла б призвести очікувана реформа. Застерігаючи поміщиків, він посилається не на досвід звільнення селян у Західній Європі, а на наслідки ліквідації рабовласництва в англійських і французьких колоніях: «З економічного погляду… емансипація була справою руйнівною»[1]. Отже, економічний занепад колоній він пояснює не існуванням рабства, а його ліквідацією.

4. Лібералізм в контексті глобалізації.

Лібералізм – не тільки певна комунікативна концепція і стратегія, але й прояв усюди проникаючої  комунікативної експансії. Всебічна інтенсифікація всіх форм спілкування, “комунікативний карнавал” є засобом лібералізації всіх сфер і підсистем соціального буття, зняття перешкод на шляху суспільних контактів, збільшення соціальної мобільності. Тим самим прискорюється хід історичного розвитку, змінюється образ світу і людини в ньому.
Здійснюючи комунікативні трансформації, створюючи справжнє вістря світового комунікативного прориву, лібералізм руйнує (як і раніше, – але сьогодні в планетарних масштабах і з радикальною глибиною) старі засади соціального порядку й творить нові.  Свого часу процеси капіталістичної модернізації докорінно змінили комунікативні засади суспільства. Всепоглинаючий індустріалізм потребував справжнього комунікаційного перевороту й здійснив його. Виникла система спілкування і комунікативного обміну, яка відповідала цьому типу суспільства – пан-економічному, конкурентному, етично нейтральному, а може й аморальному, орієнтованому на всебічну експансію.
Якщо розглядати феномен лібералізму в широкому контексті суспільної комунікації, складних мереж спілкування, потоків інформації, то можна вбачати в ньому динамічну, надзвичайно чутливу систему, яка постійно відображує та стимулює процеси інновацій та соціальної динаміки. Покликання лібералізму – шукати, випробувати, відкидати – й знов шукати нові простори та засоби комунікацій, які розширювали, вкорінювали б свободу – як у її індивідуальному, так і в суспільному вимірі.
Лібералізм намагається торпедувати мури й підмурки мовчання, соціальні й культурні (в тому числі релігійні) перешкоди, які зумовлюють застійність, фосілізацію, вкорінюють людину в замкнений круговорот інтимного спілкування. Ліберальна комунікативна енергетика формує нові рамки свободи шляхом свідомого неприйняття традиції, деформації і руйнування старого стилю, старої комунікативної філософії. Це відбувається саме в формі експансії, вторгнення до тих чи інших соціокультурних сфер, у глибинну потаємну сутність суспільств, у внутрішній світ особистості – причому найчастіше поза волею, незважаючи на опір і небажання тих, кого лібералізм робить об'єктом цієї експансії. Лібералізм у граничному своєму комунікативному радикалізмі виходить з того, що не може бути взагалі ніяких заборон щодо змісту й інтенсивності спілкування, що жодна інституція, жодна владна інстанція не може визначати, не може обмежувати поле комунікаційних взаємодій. Звідси – уявлення про шкідливість і моральну невиправданість будь-якої цензури як прояву недовіри до людини.
Саме завдяки комунікаційному тиску лібералізм спроможний осучаснювати світ, ті чи інші суспільства. Миттєвість контактів, їхня вражаюча необмеженість – це те, що дає нам змогу відчувати свою належність до єдиного, саме сьогоднішнього світу, де всі ми є як сучасниками, так і  співучасниками глобальної комунікаційної гри.
Ритм і стиль комунікації в ході історичного розвитку поступово стає змістовною, інформаційно насиченою характеристикою суспільства. Інформація стає невіддільною від способу свого існування, способу зберігання і поширення.  Через це свобода слова й друку, свобода отримання і передавання інформації – це абсолютна  можливість реалізації ліберальних ідеалів рівності, незалежності від влади та її цензури, від будь-якого утискаючого свавілля. Відстоювання найширшої, нічим не утисненої свободи вибору в галузі культури, інформації – це кардинально важливий принцип лібералізму, без якого втрачають значення всі інші. 
На планетарному терені гіпер-лібералізм (у вигляді глобалізації, Інтернет-революції тощо) наочно демонструє як свої креативні потенції, так і небезпечні риси, що потребують усвідомлення й нейтралізації. Лібералізм за доби “кіберіократії” мусить боронити крихку як ніколи приватність і свободу – перед незліченними загрозами телематичного суспільства з його можливостями встановлення всеохоплюючого контролю і спостереження над усіма проявами людського.  За цих умов не існує інших можливостей для збереження свободи, як слідування новій комунікативній етиці, що мусить стояти на заваді зазіханням інфо-тоталітарних структур поставити під контроль новоутворений  комунікативний простір.
Глобалізація тлумачиться як  взаємопроникнення, взаємоопліднення гетерогенних, гетеротемпоральних культурних світів і традицій. Розглядаються глобалізаторські прояви лібералізму, його всебічний вплив на культуру як країн-суб'єктів  глобалізації, так і країн, які мимоволі втягуються в процес глобального світо-творення. Соціокультурна амбівалентність глобалізації знаходить свій прояв не тільки в тому, що вестернизуються “наздоганяючі” народи, – глобалізуючі тенденції до невпізнаності змінюють також і серцевинну самобутність тих, хто вважається лідером і володарем дум. Внаслідок дії глобальної ліберальної експансії змінюється весь світ – не залишається нічого усталеного, успадкованого в незмінно непорушному вигляді.

Висновки.

Лібералізм - соціальна філософія та політична концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіше держави") та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.
Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.
Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).
Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.
Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк.
 Сучасний лібералізм репрезентований багатьма формами, їх статус, зміст і вплив змінюються за різних умов. Це  – прояв того, що лібералізм є категорією фундаментально релятивістською, яку можна визначити тільки для певного конкретного суспільства і його соціокультурного контексту.  Немає “ідеально ліберального” стану. У той же час у будь-якому суспільстві не існує такої інституції, яку не можна було  б лібералізувати ще більшою мірою.
Усі етапи розвитку лібералізму мають своєрідність, але  характеризуються внутрішнім зв'язком, націленістю на прискорення і зміни, інновативний пошук та емансипації. На кожному етапі формулювалися проблеми зрушення і гармонізації розвитку – у тісному зв'язку з засвоєнням і перерозподілом соціальної свободи.
Лібералізм є багатовимірним соціальним феноменом, покликаним до життя специфічними потребами західного суспільства, яке переживало у XVIII – XIX ст. всебічну модернізацію і різке прискорення соціального розвитку. Лібералізм актуалізується скрізь, де виникають об'єктивні умови й потреби прискорення соціального розвитку й “згущення інновацій”.
“Новий” (сучасний) лібералізм орієнтує на здобуття добробуту для всіх громадян, обгрунтовуючи роль держави як важливого агента соціальної згоди, фундатора й гаранта соціального контракту. Політичні екстремуми початку ХХ ст. призвели до виникнення лібералізму “держави загального добробуту”. Кінець ХХ ст. знаменує народження чергової версії лібералізму. Вона водночас репрезентує і всеперемагаючий ліберальний проект (“кінець історії”), і певну кризу (втрата головного опонента – “реального соціалізму” – креативно збуджуючого фактору внутрішнього розвитку). У той же час лібералізм доби глобалізації і комунікативної революції виступає формою планетарної комунікативної експансії, перетворення культурних світів, втягування цивілізаційних континентів до Ліберальної Суперцивілізації.

Список використаних джерел

1.                Горлов И. Начала политической экономии. — Т.І. — СПб., 1859. — С. 147.
2.                 Санкт-Петербургские ведомости. — 1859. — № 6. — 9 янв. — С. 22
3.                 Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
4.                 Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.
5.                 Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.– 426 с.