УКРАЇНА — НЕЗАЛЕЖНА ДЕМОКРАТИЧНА
ПРАВОВА ДЕРЖАВА
1.     Закріплення державного, народного й національного
суверенітету в Декларації про державний суверенітет України
1 грудня 1991 р. народ України  на  референдумі одностайно   висловив   свою суверенну  волю   побудувати незалежну державу. Загальні риси нової української дер­жавності  було окреслено  ще  в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою Україн­ської РСР 16 липня 1990 р.
Саме поняття «суверенітет» дослівно означає верховен­ство, найвища влада. В юридичній теорії розрізняють:
Державний суверенітет — важлива ознака держави, вер­ховенство державної влади всередині країни та її незалеж­ність у зовнішньополітичній сфері. [Це поняття Вам уже знайоме. Пригадайте, що означають такі риси державного суверенітету, як незалежність, неподільність, повнота і єдність влади.]
Народний суверенітет — повновладдя народу, тобто на­явність засобів і механізмів, що забезпечують реальну участь населення в управлінні справами держави і суспільства; визнання народу єдиним джерелом влади.
Національний суверенітет — повновладдя нації, її полі­тична свобода, право і реальна можливість визначати харак­тер  свого  національного життя,  в тому числі  політично самовизначатися аж до відокремлення та утворення само­стійної держави.
Ці три види суверенітету, без наявності яких не може бути справжньої демократичної держави, дістали своє за­кріплення в Декларації про державний суверенітет України.
Насамперед було проголошено «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподіль­ність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
Зазначено також, що «громадяни Республіки всіх націо­нальностей становлять народ України. Народ України є єди­ним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР».
Національний суверенітет було закріплено так: «Україн­ська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності україн­ського народу».
Декларація про державний суверенітет України була прийнята ще в часи перебування її у складі СРСР, коли найпопулярнішим гаслом було не створення цілковито самостійної держави, а забезпечення реального суверенітету України в межах перебудованого на нових, більш демокра­тичних засадах Союзу. Історія вибрала інший шлях. Проте в Декларації було закріплено ряд принципових положень, які згодом було включено до Конституції України (колишньої Конституції УРСР 1978 р. з відповідними змінами), а ще пізніше вони стали фундаментом Конституції України 1996 р.
До числа цих принципів, крім вищезгаданих, належать поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, рівність усіх громадян перед законом, виключне право на­роду України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвит­ку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відно­син.

2. Закон про економічну самостійність України
Законом про економічну са­мостійність України від З серпня 1990 р. було визна­чено зміст економічної самостійності як необхідної умови дер­жавного суверенітету України. Проголошувалося, що Укра­їнська РСР самостійно: визначає економічний статус і стра­тегію соціально-економічного розвитку; здійснює управлін­ня економічними процесами з метою відродження і всебіч­ного розвитку соціальної та культурної сфери, задоволення потреб громадян України у матеріальних, соціальних і ду­ховних благах, охорони навколишнього середовища; визна­чає структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання та управління суспільним виробництвом; здійснює фінансо­во-бюджетну, грошово-кредитну, цінову, інвестиційну, на­уково-технічну і зовнішньоекономічну політику.
Зазначалося, що економічна самостійність УРСР ба­зується на таких основних принципах: власності народу республіки на її національне багатство та національний дохід; різноманітності і рівноправності форм власності та їх державному захисті; децентралізації власності і роздержав­ленні економіки; повній господарській самостійності і свободі підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів УРСР; самостійності регулювання грошово­го обігу; захищеності внутрішнього ринку.
Закон визначав також основні положення організації фінансово-бюджетної, кредитної і грошової систем; загальні засади управління народним господарством, забезпечення зайнятості, соціального захисту і регулювання доходів насе­лення; економічні основи місцевого самоврядування; прин­ципи зовнішньоекономічної діяльності та міжреспублікан­ських відносин тощо. Закон у цілому було спрямовано на забезпечення еконо­мічної самостійності Української РСР у складі Союзу РСР в умовах поступового переходу до ринкової економіки. З розпадом СРСР ряд положень цього акта втратили свою актуальність, але багато норм, що стосуються внутрішніх аспектів економічної політики України, і сьогодні мають принципове значення.
3. Акт проголошення незалежності України
Вінцем багатовікових дер­жавотворчих пошуків укра­їнського народу стало прий-нятгя Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України.
У цьому історичному документі закріплювалися незалеж­ність України і створення самостійної української держави, яка дістала офіційну назву «Україна». Проголошувалися неподільність і недоторканність території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України.  Згідно з чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення вихо­дило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирі­шуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, 24 серпня 1991 р., крім Акта проголошен­ня незалежності України, було прийнято й постанову Вер­ховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України»^ якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акта прого­лошення незалежності України.
Референдум, який відбувся у намічені строки, не зали­шив жодних сумнівів. «Так» Акту проголошення незалеж­ності України сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі. Після оголошення результатів референдуму почалася хвиля дипломатичного визнання України як неза­лежної держави.

4. Питання правонаступництва України 
У зв'язку з проголошенням створення нової держави на українській  землі  слід було визначитися з долею державно-правових інститутів Україн­ської РСР і Союзу РСР.
Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. встановив, що з моменту проголошення незалежності України найвищим органом її державної влади є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Тимчасово до ухвалення нової Кон­ституції зберігає свою силу Конституція Української РСР. Закони та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють, оскільки вони не суперечать законам
України, ухва­леним після проголошення її незалежності. До створення на підставі нової Конституції України органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів України діють аналогічні органи Української РСР. Державним кордоном України було визнано Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білорусь­кою РСР, РРФСР та Республікою Молдова.
Україна визнала себе правонаступницею прав і обо­в'язків за міжнародними договорами Української РСР і Союзу РСР (стосовно договорів Союзу РСР було застере­ження — «які не суперечать Конституції України та інтере­сам республіки»). Україна дала згоду на обслуговування і зовнішнього  боргу  Союзу  РСР  за  станом  на   16  липня 1990 р. в частині, яка має визначатися окремою міждержав­ною угодою. Наголошувалося, що вона не несе зобов'язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладе­ними після 1 липня 1991 р. без її згоди. Встановлювалося, що всі громадяни СРСР, які постійно проживали на тери­торії України на момент проголошення її незалежності, є громадянами України.
Окремі питання правонаступництва було вирішено в постанові Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 р. У ній встановлювалося, що до прийняття відповідних актів законодавства України застосо­вуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Зазначена постанова мала дуже важливе значення, бо відповідно до загальносоюзного законодавства на той час здійснювалося пенсійне забезпечення громадян України, українські юнаки відбували загальний військовий обов'язок, регулювалися питання повітряного, морського і митного прав тощо. Зупинити одномоментно правове регулювання всіх цих відносин було просто неможливо, і тому та катего­рична (більш політична, ніж юридична) формула «Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України», яка містилася в Акті проголошення неза­лежності України, потребувала певного уточнення.
5. Конституційний процес в Україні 1990—1996 рр.
Заснована в 1991 р. нова українська держава мала свою конституцію, роль якої ви­конувала колишня Конституція УРСР 1978 р., радикально доповнена і змінена у світлі нових реалій державного будів­ництва.
У ній було знято, зокрема, всі положення, зв'язані з док­тринами «розвинутого соціалізму», «керівної ролі КПРС», «соціалістичного федералізму» тощо; призупинено дію глав про економічну систему держави, про державний план і про державний бюджет України; уточнено статус усіх органів держави у зв'язку з переходом від «повновладдя Рад» до принципу поділу державної влади, введенням поста Прези­дента України та заснуванням Конституційного Суду України.
Проте така Конституція України, створена на зовсім іншій політико-правовій основі, навіть після всіх численних змін і доповнень могла бути лише тимчасовим Основним Законом держави. Тому в Україні активно йшов процес підготовки нової Конституції України.
Перші кроки в цьому напрямку було зроблено ще навіть до проголошення незалежності України. У жовтні 1990 р. Верховною Радою УРСР було утворено Конституційну ко­місію, яка підготувала концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. Перед­бачалося, що ця Конституція має грунтуватися на Деклара­ції про державний суверенітет України, закріпити й конкре­тизувати її положення.
Після проголошення незалежності України у світлі сут­тєвої зміни політичних орієнтирів робота над конституцій­ним проектом мусила наповнитися новим змістом, який помітно відрізнявся від раніше затвердженої концепції Конституції. Перший офіційний проект Основного Закону по­становою Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. було винесено на всенародне обговорення, під час якого наді­йшло понад 47 тисяч зауважень і пропозицій. Після їх врахування з'явився новий текст проекту в редакції від 26 жовтня 1993р. Але це вже було через два дні після того, як 24 жовтня 1993 р. Верховна Рада України прийняла рі­шення про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України.
Новообрана Верховна Рада України в листопаді 1994 р. створила нову Конституційну комісію, яка мала статус не лише парламентської комісії, а й тимчасового загальнодер­жавного органу, до складу якої входили представники від Верховної Ради України, від Президента України, від Конституційного Суду України, від Верховного Суду Украї­ни, від Вищого арбітражного суду України, від Генеральної прокуратури України і від Автономної Республіки Крим За робочу модель для роботи нової комісії було взято проект у редакції від 26 жовтня 1993 р., але через проти­стояння різних політичних сил у вищих ешелонах влади дійти згоди щодо ряду принципових конституційних поло­жень ніяк не вдавалося.
Тим часом з метою виходу з конституційної кризи Президент України Л. Д. Кучма ініціював укладення 8 черв­ня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України. Основу цього договору ста­новив текст Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Конституційний договір, який у ряді положень мав розбіжності з чинною на той час Кон­ституцією України, викликав неоднозначну оцінку і серед громадськості, і серед фахівців. Справа в тому, що Консти­туційний договір було схвалено простою, а не кваліфікова­ною більшістю депутатів Верховної Ради України, проте йому надавався пріоритет порівняно з Конституцією України.
Так чи інакше Конституційний договір стимулював конституційний процес, і в результаті діяльності кількох робочих та погоджувальних груп з'явився проект Конститу­ції України, який було винесено 20 березня 1996 р. на спеціальне засідання Верховної Ради України. Після неод­норазового розгляду та обговорення проекту на пленарних засіданнях і в тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України з доопрацювання проекту нової Конституції України 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Через два тижні розпочався розгляд даного проекту в другому читанні, який мав визначити долю майже 6 тисяч запропонованих поправок.
Протистояння між Верховною Радою України і Прези­дентом України помітно утруднювало конституційний про­цес, не залишало можливості неквапливого поступового розгляду всіх дискусійних положень. Парламент постійно звинувачувався Президентом України у свідомому гальму­ванні прийняття Конституції України. Реальною стала мож­ливість винесення Президентом України на затвердження всеукраїнським референдумом «сирого» і відносно «пропре-зидентського» проекту Конституції України (ще в редакції березня 1996 р.).
За цих умов Верховна Рада України прийняла безпреце­дентне рішення працювати в режимі одного засідання аж до остаточного прийняття Конституції України. Після безсон­ної для депутатів «конституційної ночі» 28 червня 1996 р. о 9 годині ЗО хвилин Основний Закон України було прийнято. Відтоді 28 червня оголошено державним святом —Днем Конституції України.
Після прийняття Конституції України її текст ще кілька днів проходив мовно-термінологічну експертизу, після чого був офіційно оприлюднений. Але набула чинності Консти­туція України вже з 28 червня 1996 р.
З прийняттям нової Конституції України процес юри­дичного оформлення української державності можна вважа­ти в основному завершеним, хоча ряд важливих питань ще потребують свого вирішення.
6. Конституція України — Основний Закон держави
Що ж являє собою Конституція України як юридичний акт   найвищої   сили? Сам термін «конституція» походить від латинського слова, що означає «устрій», «встановлення». У Дав­ньому Римі конституціями називалися деякі акти імпера­торської влади, а у феодальній Речі Посполитій—сеймові постанови. У схожому значенні вжито це слово і в знамени­тій Конституції Пилипа Орлика, повна назва якої звучить так: «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запо­розького».
Нині конституцію розуміють як основний закон держави, що визначає основи суспільного і політичного ладу, правове становище людини й громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядуван­ня, державну символіку та інші найважливіші з точки зору держави питання її функціонування.
Як нормативний акт конституція характеризується таки­ми юридичними властивостями:
1.   Конституція має установчий, програмний та ідеологіч­ний характер, тобто є первинним елементом, на якому за­сновуються права та обов'язки більшості суб'єктів держав­ного й суспільного життя;  встановлюючи певні «правила гри» в державі і суспільстві, водночас визначає програму, перспективу державного й суспільного розвитку; створює певне ідеологічне забезпечення для закріпленої форми дер­жавного і суспільного ладу.
2.   Конституція має найвищу юридичну силу порівняно з будь-якими нормативними актами держави і навіть порів­няно  з  міжнародно-правовими  актами,  давати  згоду  на обов'язковість яких держава може лише за умови, що вони не суперечать конституції.
3.   Конституція  має  підвищену стабільність,   змінити  її положення, як правило, дуже важко (в Україні для цього в багатьох випадках потрібен референдум).
4.   Конституція виступає юридичною базою поточного за­конодавства. Всі нові закони ніби «відштовхуються» від кон­ституції, розвиваючи далі її положення і в жодному разі не виходячи за межі, визначені конституцією.
5.   Конституція має специфічний предмет правового регу­лювання — найважливіші в державі суспільні відносини.
6.   Конституція розробляється і приймається в особливому порядку.   З   цією   метою   створюються   спеціальні   органи (наприклад,   Установчі   збори)   або   парламент   застосовує спеціальну процедуру, яка вимагає схвалення конституції не простою,   а   кваліфікованою  більшістю  голосів.   Можливе також прийняття конституції референдумом. За старих часів практикувалося    ще    своєрідне    «дарування»    конституції монархом або іншим представником вищої влади (так зване «октроювання»), але нині така практика здається недореч­ним і недемократичним анахронізмом.
7.   Конституція має високий рівень захисту з боку держа­ви. Фактично весь апарат держави працює на дотримання конституційних положень. Крім того, майже в кожній дер­жаві є органи, для яких захист конституції є основним зав­данням. В Україні, зокрема, діє Конституційний Суд Украї­ни — єдиний орган, який може вирішувати питання про конституційність тих чи інших актів вищих органів влади.
За своєю юридичною формою розрізняють писані і непи­сані конституції. (Неписаними конституціями називають низку самостійних законів держави, які в своїй сукупності оголошуються Конституцією держави, хоча єдиного доку­мента з такою назвою і немає. Класичним прикладом є неписана конституція Великобританії, яку складають зако­ни, перші з яких прийнято ще у XIII ст.)
Відповідно до порядку свого прийняття, зміни та скасу­вання конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. Гнучкі конституції, як правило, приймаються (змінюються, скасо­вуються) парламентом у порядку, який відрізняється від звичайного лише необхідністю кваліфікованої більшості голосів. Для зміни жорсткої конституції потрібна не лише кваліфікована більшість голосів, а й виконання ряду додат­кових процедур.
Виходячи з форми державного устрою країни, розріз­няють також федеративні та унітарні конституції.
Конституція України за своїми юридичними ознаками — це писана, жорстка, унітарна конституція.