НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»
ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ
ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
«ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»
Виконав:
Студент групи Е-21
Зеленчук Володимир Вікторович
ОСТРОГ 2007

План.
1. Проблеми походження українського народу.
2. Трипільська культура.
3. Праслов’яни.
4. Кіммерійці.
5. Скіфи.
6. Зарубинецька культура.
7. Анти і склавини.

Складні і багатогранні процеси походження народів і їх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у світову культуру.
Питання про те, хто таку українці, звідки ішов український народ, питання його прабатьківщини та часу його виникнення хвилюють багатьох людей. Витоки українського народу сягають первісного суспільства. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис  років тому. Вся територія України вже була заселена в пізньому палеоліті (40-35 тис. років тому). 8 тисяч років тому почався неоліт, який тривав до ІІІ тисячол. до н.е.
Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України вважаються племена трипільської культури. Трипільська культура склалася на Правобережжі, а розвивалася протягом ІV-ІІІ тисячоліть до н.е. Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Трипільську культуру ще називають культурою мальованої кераміки. На території України виявлено понад 1000 поселень трипільської культури. Пам’ятки трипільської культури виявлені в трьох районах: найбільше – на Середній Наддністрянщині, Надпрутті, Надбужжі. Меншою мірою трипільці були зосереджені в Наддніпрянщині.
Досить цікавими були трипільські селища. Вони розташовувалися поблизу рік на рівних місцях. Селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька споруд-святилищ. Від майдану радіально розходилися вулиці. Житла трипільців були наземними і різними за площею. Часто житла мали піддашшя. Вінка були невеликими та округлими. В кожній хаті містилися піч, лежанка, сімейний  вівтар-жертовник. Вівтар мав вигляд великого хрестоподібного  в плані глиняного підвищення, розписаного різнобарвними фарбами, де стояв культовий посуд та глиняні жіночі фігурки. Зовні стіни розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого, білого кольорів. Розмальовувалися карнизи вікон та дверей, стіни всередині. Таким чином, житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату минулого століття. В такому житлі мешкала одна сім’я. Виявлені також і величезні поселення, в яких налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були найбільші на  той час міста в Європі, а, можливо, у світі. Це – перші справжні протоміста, в кожному з  яких проживало до 25 тисяч людей. Археологи також виявили унікальний в історії культури звичай – періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через 50 років, коли виснажувалися навколишні поля.
Про те, що носіїв трипільської культури зараховують до праукраїнців, говорять залишки матеріальної культури. Трипільці займалися основними видами господарської діяльності, що ними зараз займаються українці. Провідними були землеробство, садівництво, виноградарство. Дуже високого технічного та художнього рівня розвитку досягло гончарство. До того ж гончарі володіли досконалою технологією виготовлення керамічного посуду. Трипільських малярів, а це були, очевидно, окремі майстри,  можна вважати основоположниками українського народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту, зокрема, подвійні спіралі, що нагадують латинську літеру S, спіральний меандр довкола посудин, схематичні зображення рослин і тварин, різноманітні хрести в колі – збереглися в українських народних вишивках, килимах, писанках, народній кераміці. Орієнтація трипільського посуду є ілюстрацією фольклору, космогонії та міфології перших землеробів та скотарів. Наприклад, спіральний меандр – «безконечник» є символом безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення змія-дракона символізували чоловіче начало. Орнаментальні сюжети та композиції мають магічний зміст і пов’язані з культом родючості. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані знахідки жіночих глиняних фігурок. Серед сотень скульптурних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська мадонна є найкращим зображенням материнства з європейського правіку.
За підрахунками вчених, мінімальна кількість жителів, які відносилися до трипільської культури, нараховувала не  менше одного мільйона. Археологи та палеоантропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Це були невисокі люди з гарно профільованими рисами обличчя. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські на той час міста – їхніми столицями. В основі суспільного устрою трипільців лежали матріархальні племена, а згодом – і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів становило плем’я, група племен утворювала міжплемінні  об’єднання, що мали свої етнографічні особливості. Найбільш високого культурного рівня розвитку досягли трипільські племена, котрі жили на Покутті, Наддністрянщині, Буковині.
Якою ж є роль трипільської протоцивілізації в походженні української нації? Зокрема, дослідник П. Штепа у своїй праці «Московство», досліджуючи походження українського народу, також говорив, що «…5 тисяч років тому в Праукраїні існувала якась величезна – від Волги до Дунай – держава. Проте в цій державі було перенаселення. Тоді в Європі жило багато людей, серед них було багато нащадків тих українців, які переселились туди за попередні століття. Відтак трипільці заселили значну частину Східної Європи, Подунав’я, Балкани, Грецію. Історичні джерела вказують, що трипільці далі Волги не йшли. До далеких країв переселялися лише ті племена, чиїм заняттям було скотарство». Очевидно, що прямими предками українського народу трипільські племена не були – багато ще племен і союзів портиком тисячоліть прилучилися до етногенезу. Але основи українського родоводу вони заклали вже в той час. Імовірно також, що вже з 4 тисячоліття до н.е. можна говорити про автохтонність частини населення на території України. Незважаючи на численні етнічні вторгнення, культурні та етнічні зміни, зберегло основні особливості українського народу – любов до рідної землі, психологію творця і працівника, а не руйнача.
Як би там не було, доля трипільських племен остаточно не з’ясована. Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні залишається нерозгаданим. Є припущення, що трипільська культура поступово під ударами кочівників трансформувалася. Коли вона зникла (в к. ІІІ – на початку ІІ тис до н.е.) в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього населення. Також остаточно не з’ясовано проблему походження трипільської культури. Одні вчені вважають що вона замінила неолітичні племена буго-дністровської археологічної культури. Нині ж доводять, що культура прийшла разом з її творцями з балканського регіону.
Автохтонним населенням України можна вважати трипільську культуру 4 – з тисячоліття до н.е., а також кіммерійсько-скіфо-сарматський симбіоз ІІ-І тисячол. до н.е. Автохтонні чинники української культури збереглися навіть до ХХ століття, особливо у способі життя, ментальності, зокрема, сільського українця.
Землі, відмежовані Сяном на Заході та Дніпром на Сході, Прип’яттю на півночі та Карпатами на півдні, мають виняткове значення у давній історії України. Археологічні та інші дослідження стверджують, що якраз тут знаходилася прабатьківщина слов’ян. Приблизно із ХVІ століття до н.е. землі, розташовані на північ від Карпат, були заселені спорідненими між собою племенами, яких уже можна назвати праслов’янами – предками східних та західних слов’ян. Праслов’яни розмовляли однією або кількома спорідненими мовами. Якраз протягом періоду, коли праслов’яни об’єднувалися між собою, не було великих воєн. Тоді територію України населяли племена тшинецької, комарівської та білогрудівської археологічних культур. Жителі цих культур займалися землеробством і скотарством. До речі, ці заняття були збалансованими, що характерно і для пізнішого періоду. Велике значення мали культи та вірування праслов’ян. Вони, на думку дослідників, вже почали формувати дуже складну світоглядну систему – язичництво. Існували, зокрема виразні культи сонця та вогню, предків, землі, домашніх тварин, священного вогнища.
Знаходячись на західному кінці Великого Степу, Україна часто ставала жертвою войовничих кочівників. Найдавнішим народом на українській території, ім’я якого зберегла історія – були кіммерійці. Межі життя кіммерійців – між Дністром і Бугом. Остаточно ж походження кіммерійців досі не з’ясовано. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в Х ст. вони стають кочовим народом. Всі згадки у письмових джерелах про кіммерійців пов’язані з їхньою військовою діяльністю. Пам’ять про кіммерійців – загадковий народ давньоукраїнської історії – збереглася. Греки-переселенці, котрі з’явилися в 6 столітті, виявили багато місць «кіммерійськими»
Подальший розвиток  кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів – іраномовних кочівників. Побутує думка, що скіфи були автохтонним населенням України. Найдавніші археологічні знахідки, як свідчать про те, що на території України проживали скіфи (сколоти), відносяться до середини  VII століття до н.е. Повернувшись з Азії на свою прабатьківщину – у причорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Скіфські впливи поширилися далеко за межі їхнього місця перебування. Вплив скіфів на долю багатьох навколишніх плесен був величезним. В Україні залишилося чимало курганів, які досліджувалися археологами. Серед них – Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Огуз. Вони відкрили усьому світу чудові зразки озброєння.  
Для скіфів характерна кераміка, яка прикрашена заглибленим геометричним ударом, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). В основному скіфи зображали оленя, барана, коня, гірського козла та ін.
Починаючи з VI століття, частина праслов’ян потрапила під скіфські впливи. Як гадають, у самій Скіфії праслов’янськими були  терени Дніпровського лісостепового Правобережжя, частина Лівобережжя. Середньодніпровські праслов’яни, яких Геродот називав «скіфами-орачами», та скіфами-землеробами, вирізнялися серед інших племен Скіфії. Невідомо, чому Геродот розрізняв орачів і  землеробів, в чому полягала їх різниця. Геродот писав: «Усі вони разом називаються сколотами за ім’ям їхнього царя. Скіфами ж їх назвали елліни». Отже, греки об’єднали скіфів і праслов’ян в одну єдність.
Під тиском скіфів починаючи з VII століття до н.е. праслов’янські лісостепові племена кількома хвилями просуваються  західніше – на Поділля, Наддністрянщину, Буковину, Галичину, заходячи аж на Закарпаття. Вони швидко злилися з місцевими праслов’янськими племенами, наприклад, висоцької культури. Усі поселення цього періоду влаштовувалися на підвищеннях біля води. Без сумніву, це населення значною мірою вплинуло на формування українського етносу.
Традиції скіфів продовжили сармати – плем’я кочівників зі Сходу. Вони завоювали і асимілювали більшу частину скіфів, і панували у Причорноморських степах понад 400 років. Вчені вважають сарматів етнічним субстратом українців.
В середині І тис до н.е. почалася так звана грецька колонізація Північного Причорномор’я. на  узбережжі Чорного і Азовського морів греки заснували багато міст: серед них – Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія. Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією на територію Причорномор’я і Подністров’я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період історії України.
На рубежі нової ери як самостійна етнічна спільнота сформувалися слов’яни. Вперше про них – венедів згадують римські історики І-ІІ століття Пліній Старший, Тацит. З VI століття про них говорять візантійські історики – Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський. Вчений з Олександрії Птоломей у творі «Географія» розповідає про венедів, розрізняючи їх від германців і сарматів. Також він згадує племена ставан, яких також можна ідентифікувати із слов’янами. Ще одну згадку про слов’ян можна зустріти на карті шляхів Римської імперії, у так званих Певтінгерових таблицях, де до переліку народів і земель включено також і венедів. Очевидно, що етнонім «венеди» стосується слов’ян. Вони були в той час великим народом. Вони мали великі оселі, воювали з балтами і венами на півночі, германцями і сарматами на заході та півдні.  
В ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. праслов’янам була характерна зарубинецька культура. Носії зарубинецької культури були осілими землеробськими племенами. Деякі дослідники вважали, що племена черняхівської культури мали назву «анти». Про них говорять твори візантійських письменників 6 – 7 століття – Прокопія Кесарійського, Агафія, Феофілакта, Псевдо-Маврикія, готського історика Йордана. Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов’янського масиву в Наддніпрянщині та Волинському Поліссі. У другій половині І ст. зарубинецькі племена потерпали від нападів сарматів. Вони відходять у лісові масиви Верхньої Наддніпрянщини, Подесення та Поділля. Відбувається поступове змішування слов’янських племен. Саме між Віслою і Дніпром в І-ІІ ст. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцнішали стосунки між окремими племенами, формувався проукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з  сусідніми римськими провінціями. Почався час культурного і політичного піднесення давніх слов’ян. Ранні слов’яни жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний суспільний організм. Слов’яни вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян уже почали створюватися спілки племен.
На початку раннього середньовіччя в історії європейських народі почався новий період. Почався процес формування сучасних європейських народів. На території ж України вирізнялися  три великі слов’янські культури: празько-корчацька, пеньківська і колочицька. Пеньківську і празько-корчацьку культуру археологи пов’язують із антами на сході та склавинами на заході – двома великими слов’янськими об’єднаннями. Походження слова «анти» точно не з’ясоване. Найбільш вірогідною є гіпотеза про іранське походження цього слова. Воно походить від давньоіндійського слова і означає «кінець, край». В такому випадку значення слова «анти» - ті, що живуть на окраїні.
Найвища активність антського об’єднання зафіксована у письмових джерелах VI – початку VII століття. Готський історик Йордан свідчить, що в VI ст. анти розповсюдились «від Данастра (Дніпра) до Данапра (Дніпра), там де Понтійське (Чорне) море утворює вигин». Поява антів на берегах Чорного та Азовського морів, а також на берегах Дунаю, про що згадує візантійський автор Прокопій Кесарійський, пов’язана з їх розселенням з основного Дністровсько-Дніпровського регіону. Анти і склавини були окремими слов’янськими племінними об’єднаннями, що мали своїх вождів, і проводили самостійну політику.
Після розгрому готів, що були сусідами антів у степовому Надчорномор’ї, гунською навалою і наступного просування гунів слідом за готами на захід наприкінці IV – на початку V століття антське об’єднання залишилося єдиною важливою соціально-політичною організацію в Східній Європі, здатною протистояти Візантії. Протягом VI століття анти та склавини повністю слов’янізували північ Балканського півострова. За даними Йордана, географічними координатами розселення склавинів служать р. Сава і Балатонське озеро на південному заході, Вісла на півночі і Дністер на сході.
Анти і склавини були окремими слов’янськими племінними об’єднаннями, що мали своїх вождів, своє військо, проводили самостійну політику. Антських царів Божа, Ардагастра, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста згадують письмові джерела.
Ще наприкінці   ХІХ століття видатний український історик М. Грушевський дійшов висновку, що антське племінне об’єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. З цього процесу також не можна виключати об’єднання склавинів, репрезентованих пам’ятками празько-корчацької культури. На основі цієї культури між Дніпром, Дністром, Західним Бугом нова культура – Луки-Райковецької. Згодом починають формуватися племінні об’єднання, що створили основу першої української держави – Київської Русі.
Таким чином, походження українського народу, на нашу думку, слід виводити з часів Трипільської протоцивілізації. Саме ця цивілізація залишила дуже багато пам’яток, за якими можна стверджувати, що частина населення, що проживала на території сучасної України, є автохтонною. Та й багато елементів народного орнаменту є дуже подібними до трипільських. Основою українського народу також становили племена численних археологічних культур, які проживали на території нашої держави протягом ІІ-І ст. до н.е. з цих племен потім розвинувся праслов’янський етнос, що послужив основою для формування східнослов’янських племінних об’єднань. З їх об’єднанням у виникла Київська Русь.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991.
3. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.
4. Зайцев Ю. Історія України. – Львів, 1996.
5. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1992.
6. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1993.
7. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992.
8. Сергієнко В. Історія України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття. – К., 1995.
9. Штепа П. Московство. – К., 2000.