Реферат на тему
Мова та історія (розвиток мови)

ПЛАН
1.                Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
2.                Зовнішні причини мовних змін
3.                Внутрішні причини мовних змін
4.                Темпи мовних змін
5.                Використана лытература

Справжнє розуміння мови неможливе без осяг­нення різноманітних змін, які мають місце в ній. Ди­намічні процеси мови можна простежити, розгляда­ючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характерис­тику.
Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія
Мова постійно змінюється. Історична змінність мо­ви — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як за­значав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізна­вальної діяльності людини. Однак людина за своє жит­тя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.
Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. По­тебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статич­ного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокре­ма, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Зго­дом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.
Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») — стан мови в пев­ний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.
Цей термін вживається і в іншому значенні: синхро­нія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку.
Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню ста­тики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхроніч­на і діахронічна.
Ще більшої ваги це протиставлення набуло в дея­ких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мо­ви. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діа­хронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у при­роді, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зу­пинка, застій — явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови — це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кіне­матики» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 349]. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожно­го її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.
На сучасному етапі загальновизнаним стало твер­дження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахро­нії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття син­хронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'єм­ною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.
Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мо­ви є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінюва­лася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхід­на для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати, нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.
Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти — в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному поряд­ку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закла­деними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні змі­ни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний ха­рактер.
Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історичному етапі по­ряд зі старими елементами існують їх нові варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і корисний, ім'я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж']ать і жу[ж]атъ, слесари і сле­саря, шофёры і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і махает, самоё і саму, один кофе і одно кофе; нім. Worte і Worter, bringst і bringest, wandte і wendete,
stand і stund, getroffen і getrieft, des Tag і des Tages, dem Wald і dem Walde; англ. got і gotten, we shall і we will, [a'gein] і [a'gen] тощо.
Нові варіанти конкурують зі старими і з часом за­мінюють їх. Постійне варіювання як у плані виражен­ня, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослі­дженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продук­тивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.
Розвиток, як правило, починається з індивідуально­го новотвору, який потім стає територіальним або сти­лістичним варіантом. Цей варіант з часом може ви­тіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазна­чити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають не­рідко в декількох індивідів.
Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визна­ють тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін — тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.
Зовнішні причини мовних змін
Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктив­них сил, науки, техніки тощо.
Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мов­них змін є контактування мов. На думку А. Мартіне овні контакти — один із наймогутніших стимулів мовних змін [Мартине 1972: 83].
Мовні контакти мають місце в разі загарбання те­риторії і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній тери­торії; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мо­ва в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередкова­ні; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілку­вання), штучні (навчання в школі) і змішані (природ­но-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила чис­ленну кількість іншомовних слів, переважно з англійсь­кої мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеоло­гізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді каль­кування: ab ovo, memento mori, о sancta simplicitas, о tempora, o mores, tabula rasa, Drang nach Osten, бути чи не бути (англ. to be or not to be), дивитися крізь паль­ці (нім. Durch die Finger sehen), яблуко від яблуні да­леко не падає (нім. Der Appel fallt nicht weit vom Stamm). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (danke schon) будуються фраземи зі значенням вдяч­ності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо, чеськ. dekuji pekne, угор, koszonom szepen тощо;
2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мо­ви. Внаслідок контактування румунської мови зі сло­в'янськими її артикуляція дуже наблизилася до арти­куляції слов'янських мов (нерідко можна почути таку характеристику румунської мови: це романська мова зі слов'янською вимовою). Фарингалізовані голосні, що не ластиві тюркським мовам, в азербайджанській мові з'явилися під впливом кавказьких мов. Вимова комі-перм'яків стала близькою до російської. Інколи суб-страктний вплив може поширитися на декілька мов. Наприклад, у болгарській, румунській і албанській мо­вах наявний редукований голосний [а] (болг. ъ, рум. а, алб. ё);
3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом слова. Під впливом фінно-угорських мов ха­рактер наголосу змінився: тепер наголошеним є пер­ший склад у всіх формах усіх слів;
4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюрксь­ких мовах є шість відмінків. У якутській мові, яка належить до тюркської сім'ї, їх дев'ять. Уважають, що це сталося під впливом евенкійської мови, що нале­жить до тунгусо-маньчжурської сім'ї, багатої на від­мінкові форми. У болгарській мові внаслідок контак­тування з турецькою виник переповідний спосіб діє­слова (коментатив), що позначає неочевидну дію (чел «кажуть, що він читав», чели «кажуть, що вони чита­ли»). Під впливом російської мови в сучасній удмурт­ській мові намітилася тенденція до утворення видових пар дієслова.
Помітним є вплив мовних контактів на зміни в син­таксисі. Синтаксична будова таких фінно-угорських мов, як фінська, угорська, естонська, мордовська, ко-мі-зирянська, набула ознак індоєвропейських мов: по­рядок слів у реченні замість фіксованого став вільним, з'явилися підрядні речення зі сполучниками і сполуч­ними словами тощо. У французькій мові зворотний по­рядок слів у питальному реченні виник під впливом німецької мови;
5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-,
6) інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний, інтерполювати), суфікси -up-, -ізм-, -ант-, -аж-, -am-, -ар- та багато інших (бригадир, марши­ рувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж, аркушат, актор, фактор). Російською мовою запозичений український суфікс -щин(а): Псковщина, Смоленщина. Бувають випадки запозичення моделей побудови слів. Так, наприклад, румунські числівники від одинадцяти до дев'ятнадцяти творяться за слов'янською моделлю«один + на + десять»: unsdivzece, doisdivzece тощо, де ип — «один», doi — «два», sdiv — «на», zece — «десять».
Запозичення — найпоширеніший результат взаємо­дії мов. Найпроникливішою для запозичень є лексико-семантична система. В англійській мові, наприклад, 60 відсотків французьких слів, у турецькій — 80 від­сотків арабізмів, а в корейській — 75 відсотків кита-їзмів. Роль лексичних запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та морфологічні запозичення. Так, зокрема, суфікси -able, -ible (eatable «їстівний», workable «такий, який пот­рібно обробити», drinkable «такий, що можна пити», unreadable «нерозбірливий») увійшли до англійської мови з французької разом із запозиченими словами admirable «чудовий», possible «можливий» тощо.
Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лек­сичні. Як правило, іншомовні слова фонетично при­стосовуються до фонологічної системи мови-реципі-єнта. Так, англійський звук [0] передається в слов'ян­ських мовах звуками [t], [s], [f]. Явище субституції (заміни відсутніх звуків в мові-реципієнті іншими власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в осно­ві можливості встановлення системи звуків-відповід-ників між будь-якими за своїм походженням кон­тактуючими мовами. Запозичення іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтаг­матику: виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються фонетичні закономір­ності початку та кінця слова, суперсегментні особли­вості (відступ від правил наголошування в іншомов­них словах) тощо.
Однак за тривалого і масового запозичення слів мо­жуть статися суттєвіші зміни у фонологічній системі, в тому числі поява нових фонем і фонологізація вже на­явних у мові варіантів фонем (алофонів). Так, скажімо, у східнослов'янських мовах не було звука (відповідно і фонеми) [ф]. Із прийняттям християнства посилили­ся контакти східних слов'ян з греками, і в давньорусь­кій мові стали з'являтися грецькі слова, в тому числі й такі, в яких був звук [ф]. Оскільки такий звук був цілком чужим, то спочатку він замінювався своїми звуками [п],[т]: pharos — парус, Philippos — Пилип, Theodor — Теодор, mythos — міт; див. ще поширеніраніше в українській мові, в тому числі й у літератур­ній, форми на зразок Атени (Афіни), катедра (кафед­ра) тощо. Сторонність цього звука відчувається на­віть тепер: багато хто з українців замінює його зву­косполученням [хв]: Хведір, хверма тощо. Однак ще в давньоруську епоху, коли запозичення грецьких слів із звуком [ф] стало масовим, цей звук був спо­чатку засвоєний освіченими людьми, а через них — іншими верствами населення, і, отримавши широку лексичну базу, став самостійною фонемою (опозиція [ф] іншим звукам стала релевантною, тобто вико­ристовується для розрізнення слів). Пор.: вен — фен, він — фін, вар — фар, ваза — фаза; рос. еон — фон, веска — феска, влага — флага, ворс — форс. Подібне сталося зі звуком [ґ] в українській і чеській мовах. Спочатку він вживався в деяких іншомовних словах, а потім фонологізувався. Див. укр.: гніт і ґніт, грати і ґрати тощо. Отже, спершу запозичений звук функціонує лише у фонетично неасимільованій лексиці, а згодом входить до фонологічної системи мови.
Морфологія порівняно з іншими мовними рівнями, характеризується найвищим ступенем непроникнос­ті. Вважають, що контактування мов не збагачує, а спрощує морфологію. Наприклад, англійська мова внас­лідок контактів із скандинавськими мовами значно спростила свою морфологічну структуру. Саме такий результат контактування в морфології засвідчують креолізовані мови і піджини (спрощені мови), в яких морфологічні способи вираження значень замінюють­ся лексичними.
Синтаксис на відміну від морфології характеризу­ється високим ступенем проникності. Саме в тому вба­чають причину подібності синтаксичної структури ре­чення в багатьох мовах світу. Правда, в тих мовах, де основне навантаження вираження граматичних зна­чень лежить на синтаксисі, як то маємо в китайській мові, синтаксичні запозичення обмежені.
Отже, ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності мови. Здатність до запозичення тим більша, чим слабші системні відношення. Систем­ність зумовлює стійкість, бо сила взаємозв'язку елемен­тів системи перешкоджає проникненню чужого елемен­та. Це і є причиною того, що найбільше запозичень є на лексико-семантичному рівні мови.

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й кон­вергентний розвиток мов, утворення допоміжних спіль­них мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих пе­ретворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного роз­витку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатич­ності, заповзятості (див. про це: [Аврорин 1975: 152; Мартіне 1972: 81—82]).
Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними від­мінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.
Серйозні контактно зумовлені зрушення починають­ся з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середови­щі. У двомовних групах людей дві мовні системи всту­пають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, чис­ла, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мов­на, а значить і етнічна, асиміляція (див. про це: [Марти­не 1972: 86]).
Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвер­гентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку де­кількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які ха­рактеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок три­валого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору» [Лин­гвистический энциклопедический словарь 1990: 617].
Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. (стаття «Вавілонська і змішування мов»). За Трубецьким, до мовного союзу належать ті мови, які суттєво подібні у морфологи та синтаксисі, рідше — у фонетиці і мають спільний фонд культурних слів, але не пов'язані системою звукових відповідників і корінною (споконвічною) елементар­ною лексикою. Таким чином, мовні союзи характери­зуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно-типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі [Георгиев 1972: 40], це, образно кажучи, набу­та спорідненість.
Як приклад звичайно наводять балканський мов­ний союз. До нього належать грецька, албанська, ру­мунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови. Ці мови характеризуються, як правило, такими спільними ознаками: а) збігом форм родового та давального відмінків; б) наявністю постпозитивного артикля; в) відсутністю інфінітивної форми дієслова; г) описовим утворенням форми май­бутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хо­тіти»); ґ) утворенням числівників від одинадцяти до дев'ятнадцяти за зразком «один + на + десять»; д) на­явністю зредукованого голосного. Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексиці.
З інших мовних союзів можна назвати західноєвро­пейський, гімалайський, поволзький (волго-камський) і кавказький.
Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісне­ної мови отримали в мовознавстві назви субстрат і су­перстрат.
Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.
Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови, фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для іспанської мови, дравідський субстрат для індійських мов, фінський субстрат для російських говірок півночі європейської частини Росії.
Суперстрат (термін В. Вартбурга) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.
Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи, німецька для чеської, мова норманських завойовників для англійської, германська мова франків для французької, тюркська мова волзько-камських болгар для слов'янської болгарської та ін.
Близьким до перелічених є термін адстрат.
Адстрат (термін М. Бартолі) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.
На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мов­ної взаємодії є нейтральним: при ньому не відбуваєть­ся асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як прик­лад можна навести білорусько-литовський, словенсь­ко-італійський та інші адстрати.
Сучасний стан будь-якої мови — це результат її дов­говічної історії, де різноманітні мовні впливи відбили­ся в ній у вигляді субстратних, суперстратних та адстратних нашарувань. Так, скажімо, в англійській мові можна виявити сліди неіндоєвропейської іберій­ської мови перших поселенців на Британських остро­вах, кельтської мови бритів і гаелів, латинської мови поселенців перших століть нашої ери, західногерман-ської мови англів, саксів, фризів, ютів, які завоювали Британію в V—VI ст., північногерманської мови скан­динавських вікінгів, які владарювали в Англії в X ст., французької мови норманських феодалів, які підкори­ли Британію в XI ст.
Внутрішні причини мовних змін
Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одно­го боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприк­лад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляють­ся такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малюва­ти, випрати, догнати. Норма таких форм не допус­кає, як не допускає змінювання запозичених слів ти­пу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборо­нена форма стає нормативною. Ще недавно в україн­ській мові, як тепер у російській, слово пальто нале­жало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмі­нювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній російській мові норма не дозволяє утво­рення дієприкметників майбутнього часу від дієслів доконаного виду (*напишущий, *построящий), діє­прикметників умовного способу (*написавший бы, *построивший бы) та дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовлен­ні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не предъявящий паспорт», «казак, желавший бы...» та ін.;
3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й над­лишкової інформації. Внаслідок такої антиномії зміню­ється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те­лик, метрополітен —> метро) та синтаксичні конструк­ції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) — на мовця [Балли 1955: 60];
4)      антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, наприклад, слово автомобіль з часом звузило своє вжи­вання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка (Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки кора­бель називають посудиною, студенти гуртожиток обща­гою, англійці метро іменують поряд з underground «під­земка» ще й експресивнішим tube «труба». Російські жартівливі оказіоналізми типу мало людёв, сколько звез-дей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка за-топтата також є наслідком прагнення експресивні­ше передати інформацію. Таким чином у мові розви­ваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З індивіду­ально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і фразеологія;
5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обся­гу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються однослівними (електричний поїзд — електричка, Літературна газе­та — Літературка, рос. зачетная книжка — зачет­ка), а з іншого — однослівні назви одержують розгор­нуті синонімічні перифрази (продавець — працівник прилавка, лікарі — люди в білих халатах, нафта — чорне золото, рос. Япония — страна восходящего солн­ца). Як приклад скорочення коду можна назвати усу­нення з української літературної мови багатьох термі­нів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими зворотами (вуй — дядько по матері, стрий — дядько по батькові, зовиця — чоловікова сестра тощо).
Усі названі антиномії є конкретним виявом загаль­ного закону розвитку — суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже, мова — це вічно живий конфлікт.
Внутрішні причини мовних змін виявляються в та­ких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економії мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови.Із бмеженої кількості фонем будується необмежена кіль­кість слів, максимально використовуються мовні форми (багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм тощо). Так, у східнослов'янських мовах відбулась уні­фікація закінчень давального, орудного і місцевого від­мінків множини. Різні відміни іменників мали різні відмінкові закінчення:
Д.   столомъ       полемъ       сынъмъ
О.   столы    поли       сынъми
М. стол\>хъ полихъ       сынъхъ
Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої вони належать, у цих відмінках мають відповідно за­кінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам, столами, столах; полям, полями, полях; синам, синами, синах).
Очевидно, сюди потрібно віднести і всі випадки так званого вирівнювання за аналогією. Так, в давньорусь­кій мові була група атематичних дієслів, куди входили быти, дати, Ьсти, відати і имЬти, з особливими дієвід­мінюваними формами: имамь, имаши, имать, имамъ, имате, ймуть. Оскільки ця група була невеликою, то деякі з цих дієслів за аналогією до всіх інших стали набувати форм типу маю, маєш., має, маємо, маєте, ма­ють. Роль явища аналогії на семантичному рівні де­тально описана українським мовознавцем 0. О. Тара-ненком [Тараненко 1980]. У мові знаходить свій вияв і тенденція до економії зусиль мовців (у мовознавстві існує навіть теорія мінімального зусилля). «Постійну суперечність між потребами спілкування людини та її прагненням звести до мінімуму свої розумові та фізич­ні зусилля можна розглядати як рушійну силу мовних змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини підпорядкована законові найменшого зусилля, відпо­відно до якого людина витрачає свої зусилля лише ті­єю мірою, якою це необхідно для досягнення певної мети» [Мартине 1963: 532—533]. Ілюстрацією цієї тен­денції є фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції, діерези, протези, епентези, гаплології, сингармонізму, скорочення довжини слів у деяких мовах тощо. Однак економія у чомусь одному нерідко спричинює появу нових засобів вираження в чомусь іншому. Економія зусиль може виявлятися тією мірою, якою зберігаєть­ся комунікативна придатність мови;тенденція до вираження різних значень різни­ми формами. Ця тенденція є протилежною поперед­ній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є відштовхування від омонімії. Так, в україн­ській мові є омонімічна пара лічити «називати числа в послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення якогось захворювання». Нині помітна тен­денція до формального розмежування цих значень: у другому випадку стала вживатися форма лікувати. Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А. Бу-лаховським у статті «Із життя омонімів» [Булаховсь-кий 1978: 330—342];
2) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам'яті (7+2 склади). У мовах довжина слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна структура — 9 морфем;
3) тенденція до абстрагування мовних елемен­тів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів — абстрактніші службові, на основі семантико-граматич-них іменних класів — формалізована (абстрактна) ка­тегорія роду тощо.
Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі во­ни спрямовані на вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної придатності. Дехто з мовознавців уважає, що всі або більшість із перелічених тут тенденцій не можна вважати внутріш-ньомовними. Б. М. Головін не визнає інтрамовного ха­рактеру тенденцій мінімальних зусиль і складності мовних одиниць. «Якщо механізм мови змушений весь час пристосовуватися до фізіологічних особливостей людського організму, а людський організм, безумовно, щось зовнішнє щодо мови як знакової системи спілку­вання, — це означає, що перед нами не внутрішні, а зовнішні причини мовного розвитку, дуже подібні до різних спеціальних впливів на мову за своєю первин­ністю щодо неї. «Необхідність поліпшення мовного ме­ханізму» і «необхідність збереження мови у стані ко­мунікативної придатності» не можуть, очевидно, бути в самій мові — вони виникають у суспільстві і ним підтримуються, а це означає, що й вони не можуть розглядатися як «внутрішні причини» мовного розвит­ку; достатньо нагадати добре відомий факт припинення мовного розвитку в тих випадках, коли мова пере­стає вживатися і зникають дві згадані вище необхіднос­ті» [Березин, Головин 1979: 247]. По суті, взагалі запе­речуються внутрішньомовні чинники лінгвальних змін.
Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: «Мо­ва, взята сама по собі, поза її зв'язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку» [Бере­зин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін ува­жає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його функціону­вання.
Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[...] було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії мови не буває лабораторно «чистих» зрушень, зумов­лених єдиною причиною, то зовнішньою, то внутріш­ньою. Було б необачно також пов'язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у вза­ємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні спонукальні сили взає­мопов'язані і діють одночасно» [Общее языкознание 1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується й тим, що поділ причин мов­них змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей взає­мопов'язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли ствер­джував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають со­ціальний характер.
За цією класифікацією чинники мовних змін поді­ляються на позамовні, до яких належать розвиток люд­ського суспільства, його матеріальної і духовної куль­тури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відно­сить контактування мов, яке може посилити вже наяв­ні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до само­вдосконалення .
Темпи мовних змін
Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек­сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводепі, наинеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко­ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків [Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].
Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне­тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид­ше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зни­кають у давньоруській мові зредуковані голосні [ъ] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного тво­рення та перед складом із [ъ], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголо­сом, перед складом із слабкими [ъ], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [е] (сънъ — сон, съна — сна, дънь — день, дънкх — дня). Процес занепаду зреду­кованих не проходив одночасно на всій території по­ширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгород­ських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.
Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднако­вий. Про це свідчить також історія звука [t]. У смо­ленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.
У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, зане­пад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: пе­рестав діяти закон відкритого складу і закон складо­вого сингармонізму; набули широкого розповсюджен­ня односкладові слова, з'явилися нові чергування го­лосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонети­ки); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.
Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхли­вими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ъ], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.
Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Са­ме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкмет­ників теперішнього й минулого часу виникли дієприс­лівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів від­мін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.
Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню­ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо­нування мови як засобу спілкування.
Темпи мовних змін залежать також від соціаль­них умов функціонування мови, від мовних контак­тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютина­тивні мови, скажімо, змінюються повільніше від флек­тивних.

Використана література
1.                 Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 320—392.
2.                 Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 185—201.
3.                 Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 240—263.
4.                 Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 335—421.
5.                 Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.
6.                 Пауль Г. Принципы истории языка. — М., 1960.
7.                 Будагов Р. А. Проблемы развития языка. — М., 1965.
8.                 Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти­ке. — М., 1963. — Вып. 3.
9.                 Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика —динамика // Проб­лемы языкознания. — М., 1967.
10.            Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системы языка // О соотноше­нии синхронного анализа и исторического изучения языков. — М., 1960.
11.            Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системы языка. — М., 1968.
12.            Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволю­ции. — М., 1982.
13.            Вайнрайх У. Языковые контакты. — К., 1979.
14.            Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.
15.            Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития языка // Фило­логические науки. — 1970. — № 1.
16.            Мартине А. Принцип экономии в фонетических изменениях: Пробле­мы диахронической фонологии. — М., 1960.
17.            Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование языка? — М., 1977.