МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І ПРОЦЕСУ

Р Е Ф Е Р А Т

НА ТЕМУ:
“Кримінально-процесуальні акти”
Виконав: студент 3 курсу
денної форми навчання
Мартинюк Едуард
ЛУЦЬК - 2002

ЗМІСТ
1.     Класифікація кримінально-процесуальних актів.
2.     Характеристика основних кримінально-процесуальних актів.
3.     Вимоги яким повинні відповідати кримінально-процесуальні акти.
Література
КЛАСИФІКАЦІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ АКТІВ
Класифікацію можна розглядати як засіб для індукції, що дає змогу від окремих суджень перейти до визнання більш загальних явищ. А це в свою чергу дає змогу дійти до певних закономірностей, визнати причинні зв'язки у складних явищах і речах.
Процесуальний акт — поняття складне, яке включає не тільки певні кримінально-процесуальні документи, а й дії учасників кримінального процесу, які виконуються ними в процесі здійснення своїх повноважень. Для зв'язку між численними процесуальними актами з урахуванням їх суті, правової природи, призначення вдаються до класифікації, яка включає акти-діяння і акти-документи, що наводяться нижче.
На стадіях судочинства для осіб, які приймають процесуальні рішення, — акти слідчі і судові (ст. 19 КПК).
По відношенню до виявлення і закріплення доказів — акти слідчо-процесуальні, які не є слідчими. В результаті проведення слідчих дій, компетентні особи одержують фактичні дані, відомості, що стосуються обставин, які підлягають доказуванню.
Таким чином, слідчі дії являють собою спосіб збирання і перевірки доказів. Згідно з загальним правилом, закон забороняє проводити їх до порушення кримінальної справи. Слідчих дій передбачено відносно мало. Це — допити, очні ставки, обшуки, огляди, виїмки, накладення арешту на майно, впізнання, проведення експертиз, освідування, затримання підозрюваного, одержання зразків для порівняльного дослідження, ексгумація трупа, відтворення обстановки і обставин події. Решта дій, передбачених кримінально-процесуальним законом, є просто процесуальними, не слідчими.
Процесуальні (не слідчі) акти можуть бути оперативно-виконавчими (повістки, постанови пер призначення експертизи та ін.), такими, що встановлюють процесуальне становище особи (постанови про визнання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем), мати на меті забезпечення прав особи (протоколи ознайомлення з матеріалами справи), запобігання правопорушенням (подання) і т. ін.
За методою отримання інформації, доказів, необхідних для складання процесуальних документів, слідчі дії можна поділити на: а) розпитування (протоколи допитів, очних ставок); б) спостереження, експеримент, моделювання (протоколи оглядів, обшуків, освідування); в) поєднання розпитування, спостереження і супроводжувальних методів (пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події).
Передбачаються також слідчі дії, у проведенні яких беруть участь: а) прокурор, б) спеціалісти, в) поняті та інші особи (обшук, виїмка, огляд та ін. статті 181, 182, 192 КПК).
За процесуальним значенням існують основні і допоміжні акти. Основні становлять підсумок певної діяльності. Як правило, ними закінчуються стадії судочинства (постанова про закриття справи, обвинувальний висновок, вирок і т. д.). В них можуть вирішуватися і другорядні питання (наприклад, у вироку вирішується питання про речові докази).
Допоміжні акти, хоча і не є підсумковими в справі, але також є дуже важливими, оскільки вони забезпечують законне і обґрунтоване прийняття основного рішення, дають можливість учасникам процесу здійснювати свої права тощо. Вони завжди передують прийняттю основного рішення і можуть бути як початковими (протокол-заява), так і проміжними, які приймаються по ходу руху кримінальної справи (допити, арешти, огляди, експертизи і т. д.).
Залежно від екстреності проведення слідчі дії бувають невідкладними (ст. 104 КПК) і наступними. Невідкладність проведення процесуальних дій та и документального оформлення може виникнути на різних етапах провадження.
Для окремих осіб (зокрема для обвинуваченого) важливе значення можуть мати всі процесуальні документи — основні і допоміжні. Закон передбачає вручення обвинуваченому копій чи других примірників не тільки підсумкових  таких як постанови, ухвали про закриття справи (статті 214, 248 КПК), обвинувального висновку (ст. 254 1ШК), вироку (ст. 344 КПК), але і документів іншого плану (ухвали чи постанови про зміну обвинувального висновку (ст. 254 КПК), протоколу обшуку, виїмки (ст. 189 КПК). Обвинуваченому надсилаються повістка, а також повідомлення про результати розв'язання скарги та ін. (ст. 235, 254 КПК).
 За імперативністю прийняття — це є обов'язкові й факультативні акти. Обов'язкові — це ті з них, які завжди складаються з додержанням безумовної вимоги законодавця в будь-якій справі чи з певної категорії справ. Особливе місце в цьому числі займає акт порушення кримінальної справи {постанова чи ухвала). Без цього документа кримінальна справа, по суті, відсутня. Факультативні — це документи, які складаються не з усіх справ (огляди, приводи, обшуки та ін.).
Для деяких категорій справ проведення тих чи інших процесуальних дій є обов'язковим. Слідчий чи інша компетентна особа може їх визначити заздалегідь. Так, в обов'язковому порядку призначається експертиза в справах, де необхідно встановити причину смерті, тяжкість і характер тілесних ушкоджень, психічний стан підозрюваного чи обвинуваченого та ін. (ст. 76 КПК).
По суб'єктах прийняття вирізняються колегіальні й одноособові акти. Колегіальним органом в даному випадку виступає суд, носієм прав і обов'язків якого є усі члени судової колегії, а право прийняття рішення належить судові, як колегіальному органу. Колегіальність правосудця забезпечується розглядом судових справ колегіями професіональних судців та суддями з розширеною колегією судових засідателів чи присяжних.
Колегіальне прийняття рішення може здійснюватись як на місці, так і в нарадчій кімнаті за суворого додержання таємниці.
До питань, що в обов'язковому порядку мають вирішуватися у нарадчій кімнаті, відносяться:
·        направлення справи для проведення додаткового розслідування;
·        порушення або закриття справи;
·        обрання, зміну або скасування запобіжного заходу;
·        відводи і призначення експертизи (ст. 273 КПК).
В кожному випадку виноситься ухвала. Якщо ж рішення приймається судом на місці, то воно заноситься до протоколу судового засідання.
Закон розширює права судді стосовно прийняття ним рішень одноособове. Це стосується питань про порушення справи, віддання до суду і навіть розгляду справ в суді першої інстанції (ст. 17 КПК).
Під час попереднього розслідування рішення приймаються одноособове слідчим, начальником слідчого підрозділу, органом дізнання, особою, яка проводить дізнання, прокурором. Такий порядок обумовлено специфікою виявлення і викриття осіб, які вчинили злочин, необхідністю оперативних і рішучих дій при нерозголошенні отриманих даних.
Якщо слідство у справі проводиться групою слідчих, то в такому випадку рішення не приймаються колегіальне. Кожний слідчий, в межах дорученої йому ділянки володіє процесуальною самостійністю, здійснює відповідні дії від свого імені. Органи розслідування можуть приймати рішення як за своєю ініціативою, так і відповідно до вказівок прокурора чи начальника слідчого відділу. Деякі процесуальні акти приймаються тільки з санкції, згоди чи затвердження прокурора (статті 7, 7-2, 10, 14, 157, 177, 178, 205, 218, 229 та ін. КПК).
За місцем опрацювання ці документи складаються в службових приміщеннях органів розслідування, прокуратури, суду та поза їх межами. Від місця проведення слідчих і судових дій, умов складання процесуальних документів часто залежить успіх як окремих процесуальних дій, так і всього судочинства в цілому. Закон зобов'язує в процесуальних документах зазначати місце їх складання (статті 85, 130, 250 та ін. КПК). Усі процесуальні дії, як правило, повинні проводитись в районі підслідності чи підсудності, визначеного законом, у місті проведення попереднього слідства (статті 116, 143, 167 та ін. КПК), а іноді й за місцем перебування певних осіб (статті 143, 167, 407, 409 та ін. КПК).
За юридичною силою акти поділяються на ті, які набрали і не набрали чинності.
Рішення, що набрали чинності негайно виконуються після закінчення строку на їх оскарження чи опротестування, якщо інше не передбачено законом. Особливо детально законодавець регламентує порядок набрання чинності вироком, ухвалою і постановою суду (статті 401, 402 КПК). Судові акти, які набрали чинності, є обов'язковими для державних і громадських установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян (ст. 403 КПК) на усій території України, а якщо є відповідні угоди, то і за її межами. Виконання процесуальних актів, які ще не набрали чинності, є грубим порушенням законності.
За касаційним оскарженням і опротестуванням є акти, які: оскаржуються і опротестовуються; тільки опротестовуються; не оскаржуються і не опротестовуються.
Для цього встановлено семиденний строк. Не оскаржуються і не опротестовуються всі акти Верховного Суду України. Не підлягають окремому оскарженню і опротестуванню також ухвали, винесені судом першої інстанції під час розгляду справи, яка закінчилася винесенням вироку (ст. 354 КПК). Не можуть бути оскаржені чи опротестовані рішення по заявлених клопотаннях про порядок дослідження доказів, про призначення експертизи в суді, про відкладення судового розгляду, про поновлення судового слідства та ін. В цих випадках заперечення можуть бути викладені в касаційній скарзі чи поданні на вирок. Не опротестовуються і не оскаржуються також рішення, винесені у випадках, передбачених статтями 42, 407, 414 та ін. КПК (спір про підсудність, умовно-дострокове звільнення, погашення і зняття судимості та ін.).
Оскарженню і опротестуванню підлягають акти, не пов'язані з вироком: окрема ухвала, ухвала про накладення штрафу на особу, яка порушила порядок в залі засідання суду, про порушення кримінальної справи щодо нової особи, про закриття кримінальної справи, постанови судді і ухвали суду про відмову в порушенні кримінальної справи.
Щодо порядку поновлення законності існують акти, які скасовуються, змінюються прокурором, судом, а також є й такі, що не підлягають цьому.
Органи і посадові особи, які склали кримінально-процесуальні акти, за загальним правилом не мають права їх скасовувати чи змінювати. Так, ні слідчий, ні суддя не можуть анулювати своє процесуальне оформлене рішення. Це вправі зробити прокурор, якщо йдеться про документи попереднього розслідування, чи суду вищого рівня у випадку незаконності судового рішення. В деяких випадках слідчому надано право самому виправляти допущені помилки, неточності: він може скасувати застосований ним запобіжний захід, відстрочити застосування приводу свідків чи іншої особи, але не має права, наприклад, скасувати свою постанову про відмову в порушенні кримінальної справи та ін. Це можна зробити лише через прокурора, який здійснює нагляд, чи вищестоящого.
2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ АКТІВ
В кримінальному судочинстві, як уже зазначалось, існує понад 20 різних видів процесуальних документів: це постанови, протоколи, ухвали, подання, обвинувальні висновки, вироки, скарги, протести, вказівки, повістки, зобов'язання, повідомлення, доручення, заперечення, клопотання, заяви, пояснення, описи тощо.
Кожен вид процесуального документа незалежно від розповсюдження має свій зміст, значення, структуру.
Постанова — це рішення органу дізнання, слідчого, прокурора, одноособове судді, президії суду, Пленуму Верховного Суду України (п. 14 ст. 32 КПК). Шляхом винесення постанови порушуються кримінальні справи, притягуються особи як обвинувачені, застосовуються запобіжні заходи, призначаються експертизи, припиняються і закриваються справи і т. п. Своїми постановами прокурори скасовують незаконні рішення органів розслідування. Загальні реквізити постанов містяться у ст. 130 КПК.
Протокол за КПК (п. 20 ст. 32) визначається як документ, пов'язаний з проведенням слідчих і судових дій, про їх зміст і результати. В КПК Казахстану (п. 23 ст. 21) під протоколом розуміється процесуальний документ, в якому описується кожна процесуальна дія. Таке визначення є більш правильним, оскільки не усі протоколи відносяться до слідчих дій, як це вказано в КПК України (наприклад, протокол ознайомлення з матеріалами справи).
Загальні реквізити протоколів слідчих дій визначені ст. 85 КПК.
Протоколами оформляються допити, фіксуються і засвідчуються певні факти, обставини, описується хід дії, яка проводиться: огляд, обшук, виїмка, впізнання та ін.
Самостійну групу становлять протоколи розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції і засідань Пленуму Верховного Суду (ст. 84 КПК). Реквізити цих протоколів вказані у статтях 86, 87 КПК.
В протоколах не можна використовувати формулювання оцінного характеру, робити висновки, які вимагають спеціальних знань. Протоколи слідчих і судових дій, складені і оформлені в установленому законом порядку, є джерелами доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, які мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК).
Обвинувальний висновок — підсумковий документ, попереднього розслідування, який додається до справи при направленні її до суду. В ньому орган розслідування і прокурор остаточно формулюють своє ставлення до винності обвинуваченого у вчиненому злочині. Визнання вини тут відбувається на рівні обвинувачення і не більше. Питання про винність чи невинність остаточно буде вирішувати суд першої інстанції.
Обвинувальний висновок це єдиний документ, складений на попередньому слідстві, який в обов'язковому порядку оголошується в суді. В цьому плані обвинувальний висновок відіграє велику суспільно-політичну і виховну роль.
Ухвали — це всі рішення (крім вироку), які постановив суд першої інстанції в судових і розпорядчих засіданнях, рішення касаційної інстанції, а також колегії з кримінальних справ Верховного Суду України (п. 13 ст. 23 КПК). Закон визначає зміст ухвал розпорядчого засідання (ст. 250 КПК), касаційної інстанції (ст. 378 КПК), а також порядок їх винесення (ст. 273 КПК). Окремо регулюються підстави винесення окремої ухвали (статті 340, 382 КПК).
Рішення у вигляді ухвали — це завжди судовий акт, постановлений судом колегіальне. Вони виносяться з усіх питань, які вирішує суд під час судового розгляду:
Ø про направлення справи за підсудністю;
Ø віддання обвинуваченого до суду;
Ø повернення справи на додаткове розслідування;
Ø про закриття справи;
Ø застосування примусових заходів медичного характеру та ін.
Складаються вони із вступної, мотивувальної і резолютивної частин (ст. 378 КПК) і, винесені під час судового розгляду, підлягають оголошенню (ст. 273 КПК).
Ухвали, як й інші судові рішення, що набрали чинності, є обов'язковими на усій території України для усіх державних і громадських організацій, підприємств, установ, службових осіб і громадян (ст. 403 КПК).
Вирок — рішення суду першої інстанції про винність чи невинність, відданої до суду особи (п. 12 ст 32 КПК).
Своєрідність вироку полягає в тому, що він відноситься не тільки до теперішнього часу, а й водночас звернений у минуле і майбутнє, оскільки в ньому реконструюються події, що мали місце в минулому, а покаранням, призначеним судом, прогнозується на майбутнє досягнення певна мети — виправлення і перевиховання засуджених
Серед усіх процесуальних актів вирок посідає особливе місце, як документ виняткового значення. Тільки за вироком суду особа визнається винною і піддається кримінальному покаранню.
Вирок постановляється іменем (ім'ям) України. Постанова вироку здійснюється детально регламентовано законом — гл. 28, статті 333—335, 446 КПК.
).
3. ВИМОГИ, ЯКИМ ПОВИННІ ВІДПОВІДАТИ КРИМІИАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ
Кримінально-процесуальний закон не містить загальні вимог, що пред'являються до документа, складеного у кримінальних справах, вказуються лише назви і зміст деяких з них (статті 85, 130, 332—335, 378 КПК та ін.).
Ми лише звернемо увагу на типові, загальні вимоги, яким в комплексі повинні відповідати майже усі кримінально-процесуальні акти. Так, документи повинні відповідати загальним вимогам, що ставляться до будь-яких індивідуально-правових актів застосування норм права. Вони мають бути законними, обґрунтованими, мотивованими, переконливими, справедливими, логічними, грамотно і культурно оформленими, а в цілому — високоефективними. Поспіхом прийняті процесуальні рішення, неправильно складені документи підривають авторитет органів розслідування, суду, прокуратури, адвокатури та інших органів і осіб.
Законність означає, що складений процесуальний документ повинен строго відповідати правовим нормам, на основі яких його прийнято.
Процесуальний акт визнається законним, якщо: його прийняття передбачено КПК, якщо він винесений компетентним органом чи особою; постановлений за додержання умов, зазначених в законі; його постановляння відповідає процесуальній формі, зазначеній законом послідовності винесення процесуальних актів з їх реквізитами і прямим призначенням.
Документ буде законним лише тоді, коли він відповідає названим вимогам, є істинним, правдивим, безсумнівним.
Законність не можна протиставляти доцільності, яка враховується і реалізується в межах законності. Виконання закону не може бути недоцільним, як і його порушення не може бути визнане доцільним. Найвища доцільність полягає в самому законі, в його соціальній цінності.
З законністю прийнятого рішення тісно пов'язана його обґрунтованість. Законним може бути тільки обґрунтований правовий документ.
Водночас в окремих випадках обґрунтований правовий акт може бути визнаний незаконним (непідписний одним із суддів вирок, відсутність санкції прокурора на постанові про тримання під вартою та ін.). Якщо законність головним чином відповідає додержанню норм права, то обґрунтованість завжди пов'язана з фактичною стороною застосування закону щодо конкретної життєвої ситуації. Факти у їх сукупності надають акту доведеної і законної властивості. Проте не можна їм сліпо вклонятись, їх необхідно аналізувати, оцінювати критично, з'ясовувати їхній зміст.
Те, що на перший погляд може здаватися злочинним, не завжди є таким (самогубство і т. п.). Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що висновки і рішення по ньому мають ґрунтуватись на сукупності фактів, на достатніх доказах, які б в обов'язковому порядку охоплювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.
Обґрунтованим може бути тільки рішення, яке не суперечить істині, яку можна практично перевірити. Проте слід розрізняти поняття "істинність" і “обґрунтованість”, оскільки встановлення істини тісно пов'язано з певним процесом пізнання об'єктивної дійсності і має проміжний, відносний характер. В ряді випадків закон вимагає, щоб прийняті акти були також мотивованими.
Таким вимогам повинні відповідати постанови, ухвали (статті 131, 206, 378 та ін. КПК), вироки (ст. 334 КПК), а іноді і протоколи (ст. 106 КПК). Мотивованість акта — це наявність в ньому не тільки опису діяння, події, обставин, а й посилання на докази, аналіз, відповідні пояснення.
Мотивованість прийнятого рішення має сприяти законністю і обґрунтованістю процесуального акта допомагати виявляти помилки в судженнях осіб, які приймають рішення, давати можливість обвинуваченому й іншим особам зрозуміти доводи, які покладені в основу прийнятого рішення і належним чином захищати свої інтереси. Мотивованість начебто окреслює, робить більш яскравими обґрунтованість і законність рішень, надає документам внутрішньої і зовнішньої переконаності, виключає сумніви, суб'єктивізм.
Переконливість як самостійна ознака процесуальних рішень, завжди пов'язана з певною їх оцінкою сторонніми особами, які не мають прямого відношення до кримінального судочинства.
При оформленні правових документів слід ширше використовувати відповідні бланки документів, інші уніфіковані форми. Бажано користуватись друкарською машинкою або комп'ютером, оскільки для ознайомлення з надрукованими матеріалами справи потрібно на чверть менше часу, ніж написаними від руки.
Процесуальні акти повинні бути високоефективними. Наукою сьогодні ще не вироблені конкретні критерії визначення співвідношення між досягнутим результатом і соціальною метою прийнятого процесуального рішення.
Процесуальний акт можна вважати ефективним в тому випадку, коли всі його цілі (ближні, більш віддалені, кінцеві) досягнуто в максимально короткий строк з найменшими матеріальними затратами, обмеженнями прав, свобод і законних інтересів особи.
Про ефективність конкретного акта можна судити уже по якості його складання і оформлення. Так, якщо в повістці не будуть вказані адреса особи, яка викликається, точний час явки і т. п., то процесуальні рішення про виклик, наприклад, свідка, не досягне мети. Тому, кожен без винятку процесуальний документ повинен бути належним чином оформлений відповідно до зразків, які наводяться у наступній частині посібника.

Література
1.       Будников В. Л. Обжалование действий и решений следователя. — Волгоград: ВСШ МВД, 1990. — 64 с.
2.       Варфоломеева Т. В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К.: Ин-т адвок., 1998. — 204 с.
3.       Васютин А. П., Лившиц Ю. Д. Уголовно-процессуальные акты дознания и предварительного следствия. — М.: Юрид. лит., 1967. - 204 с.
4.       Гапонович Н. Н., Мартинович И. И. Основы взаимодействия следователя и органа дознания при расследовании преступлений. - Минск: БГУ, 1993. - 104 с.
5.       Головач А. С. Оформление документов. — К.; Донецк: Вища шк.. Головное изд-во, 1983. — 177 с.
6.       Гулкевич 3. Т. Теоретические вопросы и тактика документирования следственных действий (процессуальное и криминалистическое исследования): Автор, дис... канд. юрид. наук. — Киев, 1985. - 24 с.
7.       Дубинский А. Я. Исполнение процессуальных решений следователя (Правовые и организац. пробл.). — К.: Наук. думка, 1994.-184 с.
8.       Михайленко О. Р. Провадження кримінальних справ у суді: Конспект лекцій. - К.: КГУ, 1992. - 116с.
9.       Словник юридичних термінів (російсько-український)/ Під загальною редакцією А. С. Полешко. — К.: Юрінком, 1994. — 320 с.
10.  ЯкубМ. Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. — М.: Юрид. лит., 1981. — 144 с.