Зміст

1. Чим відрізняються між собою теоретична, прикладна та практична психологія

2. Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистості (групи)

3. У чому полягає просвітницька та профілактична робота практичного психолога

4. На яких основних принципах має відбуватися професійна діяльність практичного психолога

5. Які основні завдання практичної психології в системі освіти та в соціальних службах для молоді

Список використаних джерел

1. Чим відрізняються між собою теоретична, прикладна та практична психологія

Поглиблення і розвиток самої психологічної теорії в останні роки висунули питання про необхідність дослідження на теоретично-методологічному рівні категоріального апарату практичної психології, визначення її специфіки з-поміж різних форм і видів професійної діяльності.

Таким чином, і діяльність практичних соціально-психологічних служб, і новітні теоретичні здобутки ставлять на порядок денний одну проблему — проблему дослідження основних системотворчих засад практичної психології, визначення її специфіки та зв'язку з академічною (науковою) психологією.

Якщо здійснювати розрізнення психології на наукову і практичну, виходячи при цьому з протиставлення науки і практики, то виникає необхідність характеристики предмету і методології практичної психології у порівнянні з предметом і методологією психології наукової, а також так званої побутової психології. Це питання потребує свого вирішення у першу чергу.

Стосовно змісту самих понять "наукова" і "практична" психологія важливо наголосити на тому, що сучасна філософська і теоретично-психологічна література визначає психологію як науку, що вивчає певні закономірності та закони виникнення, розвитку та функціонування психіки. Поділ психології на наукову і практичну кладе край розумінню психології лише як науки, обґрунтовує появу таких галузей людської активності, як психореабілітація, психокорекція, психотерапія, психогігієна та ін., які у старому розумінні не були видами (напрямами) науки[3,с.98].

Практична психологія є специфічним видом людської духовної практики, основним змістом якої виступає застосування психологічних механізмів впливу для корекції активності та розвитку людей у контексті їхніх життєвих обставин та життєвого шляху, котрі інтерпретуються як неповторні обставини та неповторна суб'єктність, індивідуальність.

Психологія наукова (або наука психологія) вже за своїм визначенням аналітична. Й предметна галузь — це психічні явища, закони функціонування й розвитку психіки, риси особистості, психічні якості суб'єкта та ін., тобто окремі елементи певної цілісної системи, у даному випадку психіки. Цей вид психології, як і будь-яка інша наука, розкладає свій об'єкт на складові, вивчає зв'язки між ними, а затим намагається відтворити цілісну структуру об'єкта, при тому структуру, що функціонує.

Для прикладу можна взяти класичну схему психологічного дослідження. У загальних рисах вона така: теоретичний аналіз, вирізнення і постановка проблеми дослідження, операціоналізація понять; визначення дослідницької методики (або методів здобуття необхідної інформації); проведення констатуючих експериментів, обробка і аналіз даних; встановлення закономірності (науковий факт); проведення формуючого експерименту, тобто моделювання у реальному просторі й часі виявлених закономірностей; аналіз результатів та опис досліджуваного явища.

Як бачимо, головна мета дослідження — це відтворення (або моделювання) певного явища, закономірності, елементу системи. Навіть у тому випадку, коли дослідник ставить за мету формування, то, по-перше, мова йде не про формування людини в цілому, а про формування конкретної риси або якості; по-друге, мається на увазі не формування якоїсь риси у конкретної людини, а методика формування такої риси у певної категорії людей. Тут бачимо найхарактернішу ознаку наукової психологи — аналітично-статистичний підхід до свого об'єкта — людини[1,с.109].

Ще одне важливе питання — методичний апарат наукової психології. Загалом його складають унікальні дослідницькі процедури, мало придатні до масового використання. Якщо розглянути історію створення переважної більшості психологічних методик, то стає зрозумілим, що їх розробка велася з метою дослідження конкретної проблеми у рамках і на ґрунті певної методології. За своїм змістом — це психодіагностичні методики, результатом застосування яких є статистична інформація про якесь психічне явище. Деякі з методик піднімаються на рівень типологізації. Тобто вони відпрацьовані настільки ("стандартизація методики"), що дають змогу побудувати або вже мають розроблену типологію результатів, а отже й типологію людей за конкретним досліджуваним параметром. Для наукової психології цього цілком достатньо, адже її головна мета — встановити факт, віднайти закономірність. Недарма в усіх підручниках, коли мова йде про методи, останні зводяться до спостереження та експерименту, чого досить для встановлення і перевірки факту.

Важливо зазначити, що у багатьох дослідженнях розробка психодіагностичних методик (або їх комплексу), по-перше, складає окрему задачу роботи, а по-друге, не ставить за мету їх широке використання у практичній роботі. До речі, можна помітити, що найбільшого поширення серед практикуючих психологів набули саме ті психодіагностичні засоби, які свого часу були максимально орієнтовані на повсюдне застосування, а отже й відповідають певним умовам: широка, часто кроскультурна стандартизація; практичність у використанні; наявність критеріїв для інтерпретації даних та їх типологізація; можливість швидкого збору, обробки і аналізу даних та ін.[6,с.74].

Якщо порівнювати предметну царину практичної та побутової психології з науковою, то відразу ж можна помітити розбіжність. По-перше, виявляється синтетичний характер психології побутової, а по-друге, структурно-синтетичний характер практичної психології. Для першої людина (не декларативно, а фактично) є унікальна цілісність, неповторна й неподільна по своїй суті. Побутова психологія розглядає свій об'єкт в його індивідуальній цілісності, причому не статистичне, а як конкретного індивіда, реальну живу людину. Такий підхід до об'єкта можна назвати синтетичним.

Структурно-синтетичний характер психології практичної виявляється у тому, що вона, здійснюючи в цілому синтетичний підхід до особистості, спирається на певні уявлення про структуру і природу свого об'єкта, які напрацьовані у науковій психології. У даному випадку вже правомірно визначати предмет практичної психології. Він може визначатись як зміст і напрями розвитку і сфери активності суб'єкта, його системні якості та властивості. На цьому рівні вже може ставитись завдання вивчення або корекції окремих рис, властивостей, у тому числі психічних, тощо.

В українській науковій психології (О. Ткаченко) розроблена й обґрунтована система принципів, яка в цілому може бути використана за умови її доопрацювання з урахуванням специфіки практичної психології. Названу систему складають принципи детермінізму, відображення, розвитку. У подальшому можливе уточнення номенклатури і змісту окремих принципів, оскільки вони не можуть застосовуватись у практичній психології без ґрунтовної ревізії[4,с.44].

Таким чином, проблема визначення теоретичних засад розвитку практичної психології та її співвідношення з науковою та побутовою набуває в наш час особливої ваги. Українська психологія має іншу, відмінну від західної, історію розвитку. Тут через різні причини не склалися великі школи, в яких певна проблематика і досліджується, і впроваджується у практику: психоаналіз, когнітивна психологія і т. ін. Разом із тим вітчизняна наукова психологія має значні теоретичні надбання (Л. Виготський, В.Затонський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, Г. Челпанов та ін.), які можуть бути використані у пошуку теоретично-методологічних засад, організаційних форм і напрямів розвитку психології практичної.

2. Який взаємозв’язок існує між психологічною та життєвою проблемами особистості (групи)

Соціальний статус є інтегральним показником положення соціальної групи та її представників у суспільстві, в системі соціальної ієрархії та суспільних відносин, яке характеризує систему прав, привілеїв і обов’язків, котрі має його носій (Б.Г.Ананьєв, Є.А.Ануфрієв, Р.Лінтон, С.Н.Тимашов, Т.Хоуменс, Т.Шибутані ін.). Основними його складовими є авторитет та престиж особистості. Будучи початково зовнішнім явищем по відношенню до особистості, соціальний статус заломлюється через систему її внутрішніх умов, інтеріоризується в її структурі (Б.Г.Ананьєв, Б.І.Додонов, В.С.Мерлін, Л.Е.Орбан-Лембрик ін.).

Особистість не є пасивним носієм статусу, у процесі його відображення у неї виникає соціальна позиція, що характеризує суб’єктний, діючий бік положення особистості в системі суспільних відносин (К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, Л.І.Божович, Б.Ф.Ломов, В.М.Мясищев, Б.Д.Паригін, Д.І.Фельдштейн ін.). Свій динамічний прояв "соціальний статус" має у феномені "соціальної ролі", яка розглядається як спосіб поведінки особистості, зумовлений її статусним положенням (І.С.Кон, Д.О.Леонтьєв, Р.Лінтон, Р.К.Мертон, Дж.Мід, Т.Парсонс, А.Р.Радкліф-Браун ін.)[5,с.36].

Психологічний аналіз певного соціального статусу передбачає розкриття таких його характеристик як:

- особливості способу життя його носіїв (Б.Г.Ананьєв, О.Г.Асмолов, Б.Ф.Ломов, С.Л.Рубінштейн): коло діяльностей, коло спілкування та матеріальні умови їх реалізації;

- обсяг і зміст прав, привілеїв та обов’язків носіїв статусу;

- ступінь авторитетності та престижності статусного положення, які й визначаються способом життя його носіїв, сукупністю наданих їм прав та обов’язків і оцінкою їх з боку суспільства.

Відповідно до психологічного ракурсу розгляду проблеми процес становлення соціального статус передбачає два взаємопов’язаних процеси: по-перше, "задавання" соціального статусу особистості з боку суспільства; по-друге, суб’єктивне відображення даного статусу особистістю, його інтеріоризація та реалізація статусу у поведінці, тобто, екстеріоризація.

Соціальне середовище, яке "задає" особистості певний соціальний статус, включає в себе матеріальні умови для реалізації особистістю діяльностей, прав та обов’язків, зумовлених статусним положенням, та референтні угрупування, через які суспільні вимоги та очікування транслюються особистості. Відповідно до конкретних матеріальних умов та складу безпосереднього соціального оточення, особистості задаються опис рольової поведінки, що відповідає соціальному статусу, та вимоги до неї; здійснюється регулювання поведінки шляхом її оцінки та застосування санкцій.

На нашу думку, процес становлення соціального статусу особистості залежить від таких зовнішніх (об’єктивних) умов як:

- забезпеченість особистості матеріальними засобами для реалізації своїх прав і обов’язків;

- склад референтних угруповань особистості та її референтної сфери (В.М.Судаков, А.В.Прохватілов);

- повнота, адекватність та несуперечливість "заданого" опису рольової поведінки, вимог до неї, її оцінки та застосованих санкцій.

Свідомість конкретного реального індивіда – це єдність переживання і знання (С.Л.Рубінштейн). Відображення соціального статусу особистості як соціального явища у свідомості його носія (реального чи потенційного) включає єдність та взаємопроникнення таких процесів як пізнання та переживання статусу. Знання соціального статусу включає систему знань особистості про зміст діяльностей та коло спілкування, сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, величину його престижності та авторитетності. Переживання соціального статусу розглядається як сформованість певної соціальної позиції: ставлення особистості до свого положення у системі суспільних та норм, правил, шаблонів поведінки, що з нього витікають, тобто до свого статусу та соціальних ролей, які виконуються[7,с.78].

До основних внутрішніх (суб’єктивних) умов становлення соціального статусу особистості, через які заломлюється вплив зовнішніх, на наш погляд, слід віднести такі:

- особливості самосвідомості особистості як основи її суб’єктності, зокрема, такі її компоненти, як самооцінка, рівень домагань, соціально-психологічні очікування та вже сформований образ-Я (М.Й.Боришевський);

- зміст складових підсистеми свідомості у структурі особистості: світогляду, переконань, ідеалів, ціннісних орієнтацій, спрямованості, соціальних потреб, мотивів та інтересів, прагнень тощо (М.Й.Боришевський, К.К.Платонов);

- рівень психологічної готовності особистості до виконання соціальних функцій та діяльностей зумовлених статусним положенням, яка розглядається як інтегральна характеристика розвитку особистості як суб’єкта діяльності і спілкування (наприклад, психологічна готовність до навчання у школі, до праці, до материнства тощо).

Зв’язок зовнішніх та внутрішніх умов, відповідно до методологічного принципу єдності свідомості і діяльності (С.Л.Рубінштейн, О.М.Ткаченко, М.Г.Ярошевський), виявляється у тому, що у свідомості особистості формуються знання та переживання власного соціального статусу, які, з одного боку, проявляються у діяльності і спілкуванні, спрямованих на реалізацію відповідних прав та обов’язків у формі рольової поведінки, а з іншого, виникають у результаті діяльності і спілкування особистості по реалізації свого статусу у взаємодії з референтами.

Нами виділено об’єктивні та суб’єктивні показники, за якими можна охарактеризувати становлення соціального статусу особистості[2,с.49]. В якості основного об’єктивного показника становлення соціального статусу особистості виступає якість виконання особистістю відповідної соціальної ролі (чи набору ролей), яка у свою чергу включає такі компоненти, як:

- якість реалізації особистістю (у конкретних матеріальних умовах) діяльності, зумовленої статусним положенням;

- ставлення інших учасників спільної діяльності та спілкування до особистості як носія соціального статусу.

До суб’єктивних показників становлення соціального статус відносимо:

- ступінь сформованості системи знань та уявлень особистості про зміст діяльностей та коло спілкування, сукупність прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, величину його престижності та авторитетності;

- особливості соціальної позиції особистості, що виявляється в її ставленні до змісту діяльностей та кола спілкування, сукупності прав, привілеїв, моральних норм та обов’язків, зумовлених статусним положенням, його престижності та авторитетності, до себе як носія статусу.

Таким чином, становлення соціального статусу особистості представляє собою взаємопов’язані процеси: "задавання" статусу особистості з боку суспільства та суб’єктивне відображення статусу особистістю (знання, переживання та реалізація статусу). Перебіг процесу становлення соціального статусу визначається низкою об’єктивних та суб’єктивних умов. Показники цього процесу можна поділити на об’єктивні, поведінкові (сформованість навичок рольової поведінки відповідно до соціального статусу) і суб’єктивні: когнітивні (знання суспільного змісту соціального статусу) та емоційно-оцінні (ставлення до власного статусного положення, до себе як носія статусу, тобто сформованість відповідної соціальної позиції).

3. У чому полягає просвітницька та профілактична робота практичного психолога

Основні задачі працівника психологічної служби:

1. Надання допомоги органам керування в розробці і реалізації державної політики на основі вивчення стану масової свідомості, прогнозування й активного впливу на соціально-психологічні процеси в суспільстві.

2. Виконання консультативних, дорадчих і експертних функцій у сфері керування державою, в економіці, в областях науки і культури, в органах законодавчої, виконавчої і судової влади.

3. Забезпечення соціально-психологічного захисту і підтримки індивідуального розвитку громадян України з урахуванням їх здібностей, особливостей життя і роботи; реабілітація потерпілих від техногенних, соціальних і природних катастроф[1,с.110].

4. Участь у розробці і практичному застосуванні нових технологій і методик навчання, виховання, розвитку і перевиховання дітей і молоді, впливу засобів масової комунікації на людей.

5. Координація прикладних психологічних, соціологічних і педагогічних досліджень у практичній діяльності; підтримка пріоритетних науково-методичних і практичних програм щодо роботи з молоддю, родиною, в областях політичної, юридичної, військової, педагогічної і медичної психології, соціології, педагогіки. Створення єдиної інформаційної системи соціально-психологічної служби.

6. Здійснення психометричного нагляду: розробка, впровадження і контроль за кваліфікованим використанням психологічних методик і

7. Участь у ліцензуванні навчальних закладів і в атестації фахівців відповідно державним і міжнародним стандартам.

Сучасний стан розвитку практичної психології в Україні свідчить, що найбільш актуальними його напрямками є психологія керування й організацій, практична психологія утворення, психологія родини і соціального захисту, політична психологія, профорієнтація і профвідбір. Інтенсивного розвитку вимагають військова, медична і юридична психологія.

Порівняння структури практичної психології за кордоном і в нашій країні дає можливість назвати основні її напрямки:

1. Психологія політичної діяльності, керування і масових комунікацій.

2. Юридична психологія.

3. Військова і спортивна психологія.

4. Медична (клінічна) психологія.

5. Практична психологія системи утворення.

6. Психологія керування і виробництва.

7. Психологія родини і соціального захисту населення.

Організаційні принципи психологічної служби полягають у тому, щоб забезпечити її максимальну ефективність при оптимальних витратах і мінімальному кадровому забезпеченні. Оскільки психологічна служба діє в різних міністерствах і відомствах, її працівники мають, як правило, подвійне підпорядкування.

Структура психологічної служби має три рівні: центральні органи, обласні, районні (міські). На кожнім з рівнів створюються практичні центри, що безпосередньо здійснюють практичну соціально-психологічну діяльність, і органи науково-методичного забезпечення діяльності служби. Чимале значення мають професійні асоціації і суспільства соціальних працівників і практикуючих психологів.

Вищим органом керування психологічної служби є Рада головних психологів відомств і областей, що вивчає напрямки і зміст роботи психологічної служби, здійснює фінансування основних проектів, створює атестаційні й акредитаційні комісії[4,с.45].

Поточну роботу по виконання рішень ради, з координації практичних робіт і розвитку служби здійснює Координаційна група (комітет), що входить до складу Науково-методичного центра психологічної служби.

На основі відповідних кафедр інститутів удосконалення, лабораторій і центрів практичної психології, профорієнтації і т.п. створюється Науково-методичний центр Національної соціально-психологічної служби. Він є головною управлінською, методичною і координуючою організацією в психологічній службі.

Науково-методичний центр:

організовує і контролює виконання рішень Ради головних психологів;

організовує і координує роботу комісій, творчих груп, центрів і лабораторій, що входять у структуру психологічної служби;

виступає головним виконавцем державних замовлень на здійснення робіт в області практичної психології і соціальної роботи;

здійснює розробку, експертизу і поширення методів, методик і технологій, що застосовуються в діяльності психологічної служби;

бере участь в акредитації психологічних навчальних закладів;

здійснює атестацію фахівців вищої категорії в області практичної психології і соціальної роботи;

здійснює підвищення кваліфікації психологів, соціологів, соціальних працівників і ін.

Центр має право видавати або анулювати ліцензії на індивідуальну трудову діяльність в області практичної психології, перевіряти діяльність приватних фірм, що займаються практичною психологією, і ставити питання про її припинення, якщо вона приносить шкоду психічному здоров'ю населення, його духовному розвиткові.

При Центрі діє Рад із практичної психології, до якої входять представники наукових, навчальних, практичних психологічних і соціологічних структур. Суспільства психологів, що практикують фахівці.

Головний психолог області є головною посадовою особою психологічної служби в області. Він підкоряється керівникові Науково-методичного центра психологічної служби і обласній Раді з практичної психології, до якого входять: керівництво обласного Центра психологічної служби, представники психологічних навчальних закладів, науковці, психологічна громадськість, що практикують психолога, соціальні педагоги, методисти соціально-психологічних служб і ін.

Обласний Центр психологічної служби можуть складати: курси підвищення кваліфікації або перекваліфікації психологів, соціальних працівників, дослідницькі лабораторії і центри, консультативні кабінети, методичні групи, що практикують психологи і соціологи установ обласного підпорядкування. Основні функції Центра: атестація фахівців, розробка і впровадження нових методик і методів, здійснення практичної роботи, надання консультативно-методичної допомоги[2,с.52].

Головний психолог району (міста) є головною посадовою особою психологічної служби у районі (місті). Він підкоряється головному психологові області і є, як правило, керівником районного (міського) Центра психологічної служби.

До районного Центра психологічної служби можуть входити: психологи, соціальні працівники і соціологи, що працюють у державних установах і установах, консультативні кабінети, центри профорієнтації, "Телефон довіри", сімейна консультативна служба, група аналізу інформації й ін. Головна задача Центрові — надання практичної допомоги населенню.

Діяльність психологічної служби забезпечується фахівцями-психологами, соціологами, соціальними педагогами, що мають відповідний диплом і ліцензію на конкретний вид роботи. Заміщення посад у психологічної служби відбувається на конкурсній основі. Працівники психологічної служби підлеглі керівництву відповідного Центра і погоджують свою діяльність з адміністрацією установ, у яких вони працюють.

4. На яких основних принципах має відбуватися професійна діяльність практичного психолога

Ефективність роботи практикуючого психолога значною мірою залежить від дотримання ним правил і норм професійної етики. Особливо це стосується шкільної практики, адже ні для кого не таємниця, що багато особистісних процесів, які протікають в учнів у цей період, мають незворотний характер. Шкільний психолог має справу з найтоншим об'єктом — внутрішнім світом дитини, підлітка. Його покликання — захищати інтереси школяра, сприяти розвиткові його особистості. І тут, звичайно, ніяк не обійтися без чітко окреслених меж, в яких контакти психолога з усіма учасниками навчально-виховного процесу залишаються бажаними та цілющими[5,с.38].

На жаль, далеко не всі проблеми, з якими стикається практикуючий психолог у школі, мають однозначне тлумачення і можуть бути точно регламентовані. Досить часто самі лише почуття та інтуїція підказують психологові найбільш правильне рішення в тій чи іншій ситуації або застерігають Його від поспішних і помилкових учинків. Отож суттєво важливе значення мають індивідуальна етична свідомість психолога, його почуття відповідальності, професійна компетентність, особисті моральні властивості.

Шкільні психологи завжди повинні дотримуватися професійних етичних принципів і не дозволяти іншим впливати на себе з метою порушити ці принципи. Щоб уникнути таких неоднозначних ситуацій і сприяти більш ефективній діяльності психолога в системі освіти, у 1990 р. був прийнятий "Етичний кодекс психолога".

Етичний кодекс насамперед передбачає застосування таких загальних етичних принципів: повага до особистості, захист людських прав, почуття відповідальності, чесність та відвертість стосовно клієнта, обережність щодо використання методів і процедур, професійна компетентність, твердість у досягненні мети втручання, наукове обґрунтування останнього. Тобто мова йде про те, що всі люди мають право на особисту недоторканність та на її непорушність. Тому психологи повинні проявляти особливу обережність в тих аспектах своєї роботи (чи своєї натури), які можуть бути загрозою особистій недоторканності клієнта.

Психологи працюють на підставі наукових знань та набутого досвіду з метою поглибити уявлення людей про себе, сприяти самовизначенню особистості, покращити умови життя і навчання підростаючого покоління, зменшити кількість конфлікти і стресових ситуацій у школі. Щоб досягти цього, вони мають бути обізнаними з новими науковими й професійними дослідженнями у своїй галузі, постійно підвищувати власну компетентність. Але цього не досить. Справа в тому, що психолог, котрий практикує в системі освіти, повинен усвідомлювати свої сильні й слабі сторони, щоб реально оцінити, які завдання він може взяти на себе, а які ні. Слід також пам'ятати про те, що жодний кодекс не в змозі охопити всі можливі ситуації і дати рецепти поведінки професіонала, тому в своїй діяльності він повинен керуватися передусім глибоким психологічним розумінням суті різноманітних явищ, їх взаємозв'язків і взаємозумовленості, особливостей поведінки всіх учасників навчально-виховного процесу, а головне — позитивною рефлексією власних дій і вчинків, котрі мають бути підкорені головній меті психологічної служби в школі — сприяти всебічному й гармонійному розвиткові особистості школяра, підвищувати психологічну готовність дітей до життя та праці[6,с.76].

Усе це дає змогу визначити головний етичний принцип, який має пронизувати всю професійну діяльність практикуючих психологів. Він був установлений ще Гіппократом стосовно лікарської етики — "Не зашкодь!" Цій заповіді мають підпорядковуватися всі інші морально-етичні норми, до неї повсякчас повинні "приміряти" свої дії та вчинки практикуючі психологи, в якій би сфері вони не працювали.

5. Які основні завдання практичної психології в системі освіти та в соціальних службах для молоді

Психологи постійно поповнюють свої знання про нові наукові досягнення в галузі їхньої діяльності, беруться за розв'язання тільки тих завдань, які належать до сфери їх компетенції. У разі непосильності завдання психологи передають його іншому досвідченому фахівцеві або допомагають людині, яка звернулася за підтримкою, налагодити контакт з професіоналами, що можуть надати адекватну допомогу.

Психологи не застосовують методів і процедур, не апробованих центральними органами. У тих випадках, коли психологічні методики лише проходять випробування (з дозволу контрольних органів), психологи, проводячи експеримент з обмеженим контингентом досліджуваних, попереджають їх про застосування неперевірених методів і технічних пристроїв або про свій недостатній рівень оволодіння ними.

Психолог прагне до адекватних знань про свої індивідуальні якості та особливості і визначення меж власних професійних можливостей. Особистісні психологічні проблеми (які негативно впливають на якість виконання обов'язків) можуть бути показником професійної непридатності і мають якомога швидше коригуватись та розв'язуватись психологом[3,с.100].

Психологи суворо додержуються принципу добровільної участі клієнта в обстеженнях. Під час роботи з дітьми, пацієнтами з тяжкими психічними розладами (тобто в крайніх випадках) допускаються відхилення від принципу добровільності, але в межах законодавчих норм; обов'язком психолога є намагання налагодити з клієнтом співробітництво. Психологи утримуються від непотрібних лікувань клієнта.

Психологи, вступаючи у контакт з особами, для яких він є обов'язково-примусовим (наприклад, у разі проведення психологічної експертизи), не мають права змушувати клієнта повідомляти відомості поза його волею, не можуть вживати примусових заходів для одержання даних, окрім випадків, коли така інформація сприятиме безпеці навколишніх або самого клієнта.

Психологи не беруть участі в діях, спрямованих проти свободи особи. Вони не мають права змушувати клієнта розповідати про свою життєву філософію, політичні, релігійні чи етичні переконання, не повинні вимагати відмовитися від них.

Психологи беруть на себе професійну відповідальність за кваліфіковане обстеження, консультування, лікування. Вони домовляються про терміни завершення своєї діяльності або доцільність направлення клієнта до іншого компетентного спеціаліста. Відповідальність з психолога знімається, якщо він упевнився, що інший спеціаліст узяв відповідальність за клієнта на себе.

Психологи не мають матеріальних або особистих привілеїв, не можуть використовувати свої знання і становище, довірливе ставлення і залежність клієнта у власних корисливих інтересах. У тих випадках, коли послуги є платними, про фінансові умови домовляються заздалегідь; не встановлюється додаткова оплата за консультації і не береться плата з тих, кого психолог навчає або збирається екзаменувати. Якщо клієнт може отримати психологічну допомогу безкоштовно або меншим коштом в іншого фахівця, то психолог інформує про це клієнта[7,с.79].

Психолог уникає встановлення неофіційних взаємин з клієнтом, якщо це може стати на перешкоді проведення діагностичної, консультаційної і корекційної роботи з ним. Між психологом і клієнтом не повинно бути статевої близькості у період, коли психолог несе відповідальність за нього.

Психолог має право вирішувати, на якому етапі консультування або лікування можна дати об'єктивний професійний висновок, а у випадках, коли він не може діяти в інтересах клієнта, роз'яснює йому і батькам (опікунам, піклувальникам) реальний стан справ.

Висновок за результатами проведеного обстеження чи лікування робить сам психолог, він не може перекладати це на інших. Психолог повинен чітко і однозначно формулювати висновок, так щоб його можна було правильно зрозуміти і використати отримані дані на користь клієнта.

Психолог не робить висновків і не дає порад, не маючи достовірних знань про клієнта або ситуацію, в якій він перебуває. У звіті (висновку) психолога має міститися лише необхідна і водночас достатня, що відзначається цілковитою надійністю результатів, інформація для розв'язання поставленого завдання, мають вказуватися межі здійснюваних досліджень, характер виявлених симптомів — постійний чи тимчасовий.

Психолог у доступній формі повідомляє обстежуваного про поставлений діагноз і методи та засоби допомоги. При цьому він зобов'язаний обачливо і обережно висловлюватися щодо виявлених патологій у психічному стані клієнта.

Психолог обов'язково попереджає про тих, хто і для чого може використати ці дані; він не може приховувати від людини, які офіційні рішення можуть бути винесені на підставі висновку. Психолог уповноважений особисто запобігати некоректному і неетичному використанню результатів досліджень і повинен виконувати цей обов'язок незалежно від посадової субординації[5,с.40].

Психолог зобов'язаний додержуватися конфіденційності в усьому, що стосується взаємин з клієнтом, його особистого життя і життєвих обставин. Виняток становлять випадки, коли виявлені симптоми є небезпечними для клієнта та інших людей, і психолог зобов'язаний поінформувати тих, хто може надати кваліфіковану допомогу. Конфіденційності можна не додержуватись, якщо клієнт просить або згоджується, аби в його інтересах інформацію було передано іншій особі.

Психолог не збирає додаткових відомостей про обстежуваного без його згоди і задовольняється лише тією інформацією, яка потрібна для виконання професійного завдання. Запис на магнітну стрічку і відеоплівку, фотографування і занесення інформації про клієнта до комп'ютерних банків даних здійснюються лише за згодою учасників.

Психолог зобов'язаний оберігати професійну таємницю, не поширювати відомостей, отриманих у процесі діагностичної і корекційної роботи, додержуватись анонімності імені клієнта (наприклад, під час навчання, в публікаціях). Для демонстрації і прослуховування будь-яких матеріалів потрібний письмовий дозвіл людини, за чиєю згодою вони були записані; на вимогу клієнта матеріали негайно знищуються.

Статус психолога як працівника психологічної консультації та соціальних служб для молоді має свою специфіку. З одного боку, він не повинен відігравати роль учителя — людини, яка оцінює або санкціонує поведінку учня.

З іншого боку, психолог — рівноправний член педагогічного колективу, який бере активну участь у вирішенні долі вихованців. Психолог підпорядковується директорові навчального закладу або одному з його заступників[1,с.113].

Необхідною умовою ефективної діяльності психолога є наявність окремого приміщення, необхідної оргтехніки (комп'ютер, магнітофон та ін.). Діяльність психолога здійснюється за окремим планом, що погоджується з директором навчального закладу і затверджується керівником психологічної служби району (міста). Психолог також веде журнал обліку роботи та складає психологічно-педагогічні характеристики окремих учнів.

Як правило, практикуючий психолог супроводжує конкретну вікову групу — початкову, основну, старшу. Така спеціалізація сприяє більш ефективному виконанню професійних обов'язків. Психологічна служба школи може складатися не тільки з психологів, а й із соціальних педагогів, спеціалістів з профорієнтації, логопедів та ін.

Залежно від спеціалізації навчального закладу психолог вибирає пріоритетні напрями своєї діяльності. Разом із тим існує кілька основних напрямів, що їх має забезпечити психолог:

підвищення психологічної культури всіх учасників навчально-виховного процесу. Ця найважливіша робота здійснюється з учнями, вчителями, батьками. Вона може відбуватися у формі лекцій, читання факультативних курсів, проведення психологічних консиліумів з учителями, семінарів для вчителів та батьків;

психологічна профілактика й корекція — визначення осіб, що схильні до девіантної поведінки і відставання в навчанні, запобігання конфліктів між учасниками навчально-виховного процесу, здійснення психологічно-педагогічних заходів з усунення відставань, девіацій та конфліктів;

соціально-психологічне обстеження учасників педагогічного процесу з метою покращання навчання й виховання учнів;

проведення моніторингу психологічного розвитку дітей.

Список використаних джерел

1. Грановская Р. М. Элементы практической психологии. — 5.изд., испр. и доп. — СПб.: Речь, 2003. — 655с.

2. Дуткевич Т. В., Савицька О. В. Вступ до спеціальності: практична психологія. — Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2005. — 208 с.

3. Малкина-Пых И. Г. Справочник практического психолога. — М.: Эксмо, 2005. — 781 с.

4. Мілютіна К. Л. Теорія та практика психологічного тренінгу. — К.: МАУП, 2004. — 192 с.

5. Овчинников Б. В., Владимирова И. М., Павлов К. В. Типы темперамента в практической психологии. — СПб.: Речь, 2003. — 282 с.

6. Панок В. Г., Титаренко Т. М., Чепелєва Н. В. Основи практичної психології. — К.: Либідь, 2006. — 536 с.

7. Практикум з психології. — Чернівці: Рута, 2006. — 360 с.