Європейське мовознавство епохи середньовіччя, відродження та xvii-xviii ст.

Стан мовознавства в Європі епохи середньовіччя. Історія Європи перших століть н.е. пов'язана з існуванням у І—II ст. величезної рабовласницької Римської імперії, до складу якої входили значна частина Європи, Мала Азія, Сірія, Палестина, узбережжя північної Африки. Та вже з кінця II ст. у стародавньому Римі почалася криза рабовласницької системи, а вторгнення на територію Римської імперії варварських племен зумовило і крах її. У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну.

У східній частині Римської імперії в кінці IV ст. виникає Візантійська імперія. До складу Візантії в період її найвищого розквіту входили значна частина Балканського півострова, острови Егейського моря, острови Кіпр та Кріт, Мала. Азія, Сірія, Палестина, Кіренаїка, Єгипет, Херсонес (Крим), Західна Вірменія і Грузія. Столицею Візантії був Константинополь.

У І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії виникає християнство (гр. Xristos — помазаник, месія) як релігія рабів і поневолених мас. З часом християнство зазнало значних змін, стало релігією правлячих класів, а в ряді країн — державною релігією. У християнстві — одній із світових релігій (поряд з ісламом та буддизмом) виділилося три основні напрями: католицизм, православ'я і протестантизм.

Осередком, звідки поширювалося християнство, був Рим, а потім 1 Візантія. На відміну від ісламу, що не дозволяв ні перекладати іншими мовами, ні переписувати іншим письмом «священну» книгу коран, християнство здійснювало свою пропаганду серед різних народів їх мовами. Внаслідок цього мови окремих народів починають використовуватися для перекладів і витлумачення біблії.

Так, готський єпископ Вульфіла (311—384) переклав на готську мову всю Біблію, за винятком «Книги царів». Збереглися деякі фрагменти Вульфілового перекладу в рукописах V і VI ст. Найзначнішим із них є «Срібний кодекс» («Codex Argenteus»), написаний сріблом і золотом на червоному пергаменті. Це найдавніша пам'ятка вестготів, германських мов взагалі.

У слов'ян першими проповідниками православної християнської релігії були брати Кирило (827—869) і Мефодій (бл. 815— 885). З діяльністю Кирила та Мефодія, які з 863 р. і до кінця життя жили в Моравії і Паннонії, пов'язані перші слов'янські пам'ятки, писані двома алфавітами — глаголицею і кирилицею. Питання про те, який алфавіт виник раніше, глаголиця чи кирилиця, остаточно не вирішене.

Такі та подібні факти незаперечно свідчать про вагомість християнства для створення писемності у багатьох народів епохи середньовіччя. Та разом з тим християнство накладало богословські пута майже на все інтелектуальне, духовне життя народів епохи середньовіччя. Світові біблійних переказів, легенд, міфів протиставлявся великий і чарівний світ таких перлин середньовічної поезії, як-от «Давид Сасун-ський» («Сасунці Давид»), «Едда» (Старша), «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда» та ін., але ці шедеври світової літератури перебували поза межами християнської релігії, побутували як складова частина усного героїчного епосу народів. Поза межами християнської релігії залишилися надбання і античної поезії, науки, філософії.

Феодальна роздробленість, нескінченні війни, майже цілковите панування церкви в галузі ідеології та освіти спричинялися до застою в усьому духовному житті Європи протягом багатьох століть. За всіма відповідями на найрізноманітніші питання зверталися до біблії. Але й біблія, християнська релігія, її догми, канони вимагали філософського обгрунтування. Так виникає ще у VIII ст. схоластика (гр. sxolastikos — учений) — панівний напрям релігійної філософії в епоху середньовіччя, представники якого з допомогою штучних, формально-логічних, відірваних від життя положень намагалися якось обгрунтувати богослов'я.

Головними течіями в середньовічній схоластиці були реалізм і номіналізм.

Реалізм, найвідомішими представниками якого були А н с е л ь м Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінсь-ки й (1225—1274), вважав, що загальні поняття (універсали) е не відображенням предметів і явищ матеріального світу в свідомості людей, а реальними духовними сутностями, які становлять субстанцію речей; що реально існують тільки загальні поняття (наприклад, дерево, дія), а відповідні цим поняттям речі є лише блідими їх копіями, відблисками. Реалісти були переконані, що мову створив бог, а окремі назви створено людьми.

Номіналізм, найвідомішими представниками якого були французький схоласт І.Росцеллін (бл. 1050—1110), англійський філософ і природознавець Р. Б е к о н (бл. 1214—1292), шотландський схоласт Дуне Скот (XIII—XIV ст.) і англійський схоласт У. О к к а м (XIV ст.), на відміну від реалізму вважав, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) — це тільки імена, назви, знаки, породжені людським мисленням, які не тільки не існують незалежно від речей, а й не відображають їхніх властивостей, якостей. Істотними доповненнями до цих тверджень є погляди французького філософа і богослова П. Абеляра (1079—-1142), який учив, що реально існують тільки окремі речі, вони і є основою загальних понять, останні ж не існують окремо, а виводяться нашим розумом із реально існуючих речей і відбивають властивості їх. За критику догматів католицької церкви вчення П. Абеляра було засуджено як єретичне.

В умовах середньовіччя номіналізм був першим виразом матеріалізму, матеріалістичного розуміння взаємозв'язків між поняттями (іменами, знаками) і речами.

Характеризуючи стан мовознавства, не можна не відзначити й того, що протягом усього середньовіччя латинська мова була єдиною мовою, яку вивчали в Європі. Забутою виявилася навіть мова давньогрецька. Закріплення на письмі коптської, готської, вірменської, грузинської, давньоанглійської, давньоверхньонімецької, старослов'янської мов не відбилося на розробці теоретичних проблем тогочасного мовознавства. Лише як рідкісні випадки з'являлися гра^аіичні статті, наприклад, ісландської мови (XII—XIV ст.) як додаток до «Едди», дві провансальські граматики XIII ст:, одна кімрська (валійська) XIII ст.

Але й латинську мову в епоху середньовіччя вивчали переважно не для пізнання її побудови. Практичне володіння латинською мовою— мовою релігії і науки в тогочасній Західній Європі — відкривало шлях для одержання духовної або світської освіти. Посібниками для засвоєння латинської мови були граматики Е. Д о н а т а (бл. 350 p.), П р і с ц і а н а (526—527 pp.) або ж не дуже вправні компіляції, пристосовані для здійснення педагогічних завдань викладання «мистецтва правильно говорити і писати», як звичайно визначали тоді граматику. Характер цих компіляцій був не стільки «описовий», скільки «приписовий»: посібники визначали правила, які потрібно було завчати напам'ять.

Латинська граматика була в середньовічній Європі єдиним і універсальним підручником мови. Латинська граматика і граматика взагалі для епохи середньовіччя — це майже синоніми. Ототожнення цих понять у період середньовіччя негативно відбилося на дальшому розвиткові мовознавства.

Із занепадом Західної Римської імперії з часом починає занепадати і латинь як мова жива, перетворюючись на мову мертву, що використовувалася переважно як мова писемна *. Для письмових повідомлень потрібно було знати, передусім, латинську графіку, букви. Створювалася своєрідна традиція нехтування звуками, матеріальною субстанцією мови.

У зв'язку з тим, що поняття латинської граматики збіглося з поняттям граматики взагалі, на нові формовані літературні мови почали переносити правила, норми латинської мови, не помічаючи особливостей живих мов, а почасти й нехтуючи цими особливостями^

На вивчення латинської мови дивилися як на своєрідну логічну школу мислення. Ця обставина ще більшою мірою посилювала засвоєні з античного мовознавства принципи формально-логічного аналізу граматичної будови мови.

9. Європейське мовознавство епохи Відродження. Епоха Відродження, або Ренесансу, що припадає на XIV—XVI ст.,— це перехід від феодалізму до капіталізму, період напруженої боротьби всіх прогресивних сил європейських народів проти феодалізму, феодальної ідеології, проти монополії церкви на світогляд і освіту за утвердження ідей гуманізму, за визволення науки і людської особистості від богословських пут. Церковні догми категорично відкинуто. Створюється нове, реалістичне мистецтво і література. Закладено основи наукового природознавства. Значних успіхів здобуто в астрономії, медицині, математиці, землезнавстві, ботаніці, зоології. Виникає нестримна жадоба до знань, до пізнання всього сущого, його закономірностей. Відроджується інтерес і до проблем мовознавчих.

У центрі вивчення епохи Відродження, як і раніше, все ще лишається латинська мова, але до неї додається і мова давньогрецька. У боротьбі проти духовного поневолення церкви гуманісти звертаються до багатющої скарбниці культурної та мистецької спадщини античного світу. Створюються сприятливі умови для видання і коментування пам'яток давньогрецької та римської літератури. Великі заслуги у виданні та філологічному коментуванні літературних творів античності мають Юлій Цезар Скалігер (1484—1558), Роберт Стефанус (1503—1559), його син Генріх Стефанус (1528—1598).

Із різних причин прокидається в епоху Відродження зацікавлення і східними мовами, головним чином, семітськими (арабською, давньоєврейською, сірійською та ін.). Діячі реформації серед інших вимог зажадали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Виникла потреба перекладу біблії з оригіналу мовами різних національностей: Старий завіт — із давньоєврейської і частково з арамейської мов, Новий завіт — із давньогрецької мови. ЙосифЮстус Скалігер (1540—1609) таЙоган Рейх-л і н (1455—1522) знайомлять учених Європи із надбаннями семітської філології. Й. Рейхлін у своїй давньоєврейській граматиці 1506 р. вперше вжив термін «афікс», який потім міцно увійшов у мовознавчу термінологію.

Епоха Відродження — епоха великих географічних відкриттів: Христофор Колумб (прибл. 1451—1506) відкрив у 1492—1504 pp. частину островів Вест-Індії, узбережжя Центральної та Південної Америки; 1498 р. було відкрито морський шлях в Індію; Фернан Ма-геллан (бл. 1480—1521) у 1519—1521 pp. вперше здійснив навколосвітню подорож. Географічні відкриття, початок колоніальної експансії європейців і пропаганда християнства серед населення нових колоній створювали передумови для укладання граматик і словників багатьох мов, для нагромаджування мовного матеріалу, для розширення і поглиблення мовознавчих знань. Так, у XV—XVI ст. виходять граматики і словники: мов Центральної і Південної Америки (перші за часом граматики мексіканської та ацтекської мов укладені місіонерами в 1555 p.), мов тюркських (з XV ст.), персидської (з XVI ст.), вірменської (середина XVI ст.), корейської (середина XVI ст.), японської (кінець XVI ст.); з'являються перші відомості про санскрит (листи з Індії італійського мандрівника Філіппо Сассеті, 80-ті роки XVI ст.).

Велике значення для збереження текстів, нагромадження мовних матеріалів, для поширення знань мав винахід Йоганном Г у -тенбергом (1400—1468) книгодрукування в Європі (1438 p.).

Та найбільше значення для створення європейського мовознавства епохи Відродження мав процес формування національних мов. Відомо, що процес переходу від феодалізму до капіталізму є водночас і процесом складання людей в нації. Мова — одна з найхарактерніших ознак нації. Процес формування націй і національних мов супроводжується великою роботою по вивченню загальнонародних мов і закріпленню їх в літературі, писемності.

" Але ж єдиною книжнолітературною мовою, мовою релігії та науки в середньовічній Європі була мова латинська. Потрібно було переосмислити роль латинської мови в житті європейських народів, піднести вагомість живих національних мов у всіх сферах людської діяльності. На захист народних («в у л ь г а р н и х») мов підносить свій могутній голос в Італії Да н т е Алігієрі (1265—1321), який пише свою «Божественну комедію» не латинською, а народною італійською мовою. На захист народних («вульгарних») мов виступають у різних країнах діячі реформації, вимагаючи проведення церковних відправ рідною мовою. За надання національним мовам належного їм місця в усіх галузях народного життя, освіти і науки борються передові люди всіх європейських країн епохи Відродження. Отже, потрібно було вивчити живі народні мови, укласти граматики та словники їх. У 1492 р. виходить у світ перша граматика іспанської мови, 1499 р.— перша граматика бретонської мови, 1527 р.— німецької мови, 1531 р.— французької, 1538 р.— англійської, 1539 р.— угорської, 1547 р.— уельської, 1567 р.— чеської, 1568 р.— польської, 1584 р.— словінської, 1587 р.— баскської, 1596 р.— слов'янської.

Перші праці, присвячені живим народним мовам, звичайно писано латинською мовою і за зразком латинських граматик (це мало вирішальне значення і для витворення національної лінгвістичної термінології, і для схем побудови граматик національних мор), і все ж саме застосування традиційних схем латинської мови до живих мов то в одному, то в іншому місці руйнувало стару схему, виявляло своєрідності різних мов і сприяло розвиткові граматичної теорії. Так, р^т_-pjO'-Prfl-Cj^j^_c^(I515—1572) у своїй французькій граматиці під лаконічною назвою <<Grammaire» (1562, 1572), виступаючи проти середньо* вічної схоластики, подає спроби використання у мовознавстві емпіричного методу, наводить чимало цікавих спостережень із фонетики та граматики. Із його філологічної школи вийшов професор Копенгагенського університету, датчанин Яків М а д сен Аарус (1538—1586), якого пізніше Е. Зіверс назве «першим фонетистом нового часу». У своїй невеличкій за обсягом праці «Про букви дві книги» («De litteris libri duo») Я. Аарус, подаючи визначення звуків мови і способи творення їх, наводить цікаві говіркові риси датської, мови.

В епоху Відродження починають виформовуватися і деякі нові погляди на мови, їхню класифікацію. Так, Даніє А., захищаючи у'трактаті «Про народну мову» («De sermone vulgari», 1305) рідну італійську мову, висловлює й думки про те, що з усіх живих істот мову має тільки людина; ні тваринам, ні ангелам мова не потрібна, а для людини вкрай необхідна, щоб можна було ділитися думками з іншими людьми. Природа мови, на думку Данте А., двоїста — матеріальна і і раціональна. Всі мови він поділяє на дві групи: мови вульгарні (народні) і мови «граматичні», тобто книжно-літературні. Мова народна, на думку Данте А., шляхетніша, вона первісна, і нею користуються всі народи світу. У своїй незакінченій праці, написаній незадовго до 1305 р. під назвою «De vulgari eloquentia» («Про народне красномовство») і присвяченій також проблемі італійської літературної мови, Данте А. порушує і питання про походження мови, класифікацію романських мов та італійських діалектів. На перше з цих питань автор «Божественної комедії» дав відповідь за біблією (іншої відповіді в епоху середньовіччя не можна було й давати), романськими мовами він вважав тільки італійську, французьку і провансальську (оскільки лише ці мови були йому відомі), а говірки італійської мови поділяв на 14 груп, виявляючи неабиякий хист і спостережливість у групуванні живих говорів тогочасної італійської мови.

У 1538 р. французький гуманіст Гвілельм Постеллус створив трактат «De affinitate linguarum» («Про спорідненість мов») про всі відомі йому мови і спорідненість їх. Він нарахував усього 12 мов. Далеко більше нараховує мов Йосиф Юстус Скалігер. У своїй праці, написаній 1559 р. і виданій 1610 р. в Парижі, «Diatriba de Europaeorum linguis» («Розвідка про європейські мови») він поділяє всі європейські мови на 11 основних мов (matrices) з багатьма діалектами (propagines); серед matrices виділяються 4 великі мови: латинська, грецька, тевтонська і слов'янська та 7 малих мов — албанська, татарська, фінська з лопарською, ірландська, кімрська (бриттська) з бретонською, баскська. До латинських, на його думку, належать: італійська, іспанська і французька; до тевтонських—тевтонська (з дальшим поділом на верхньонімецьке і нижньонімецьке наріччя), саксонська і датська (з поділом на датське, шведське і норвезьке наріччя; від останнього відгалужується ісландське наріччя). Мови matrices, на думку Й. Скалігера, не мають між собою нічого спільного, а ті, які походять від однієї мови-матері, він називав спорідненими. Це — перша, найдосконаліша, як на той час, класифікація європейських мов.

10. Європейське мовознавство XVII—XVIII століть. Едоха Відродження і особливо XVII—XVIII ст.— це доба накопичування величезного фактичного мовного матеріалу. У різних країнах інтенсивно призбируються відомості про словниковий склад, фонетичну систему і граматичну будову багатьох мов світу. Ця надзвичайно важлива і потрібна робота, що закладала підвалини для теоретичного досліджування мови, підсумовувалася і в словниках та граматиках окремих мов, і в багатомовних, так званих порівняльних словниках, що друкувалися в кінці XVIII і на початку XIX ст. і мали завданням якось згрупувати, систематизувати увесь нагромаджуваний словниковий (часом і граматичний) мовний матеріал.

Першим словником такого типу був чотиритомний словник російського мандрівника і природознавця Петра СимонаПалла-са (1714—1811) під назвою «Сравнительньїе словари всех язьїков и наречий», що вийшов друком у Петербурзі в 1786—1791 pp. Він охоплював 272 мови, переважно Азії (149), Європи (59) і деякі мови Африки та Америки.

Другою такою лексикографічною роботою була книжка іспанського монаха Лореицо-Ервас-і-Пандуро (1735—1809), опублікована спочатку італійською, а потім іспанською мовою (1800— 1804) під назвою «Каталог відомих мов і народів...». У цьому словнику описано близько 300 мов народів Америки, Азії і Європи. Лоренцо-Ервас-і-Пандуро певний час працював місіонером в Америці, найбільше нових відомостей подав він саме про американські мови і, за свідченням сучасників, написав понад 40 граматик американських мов.

Останнім і найвідомішим,хоча й не в усьому точно і вправно опрацьованим, словником подібного типу був.«Мітрідат, або загальне мовознавство» німецького вченого I. X. Аделунга (1732—1806), у якому мовними ілюстраціями подано християнську молитву «Отче наш» майже 500-ма мовами. Чотиритомну працю після смерті Аделунга закінчив І.С. Ф а т е р (1771—1826). Класифікацію мов було здійснено, головним чином, за географічним принципом: І—Азія, II — Європа, III — Африка, III, 2 — Південна Америка, III, 3 — Середня і Північна Америка, IV — додатки і виправлення.

Формування національних мов і закріплення їх в літературі вимагали укладання національних емпіричних граматик та словників, які, хоч і ставили перед собою практичні, педагогічні та нормативні завдання, проте мали і неабияке суспільне та наукове значення для пізнання особливостей різних мов. Блискуча наукова і педагогічна діяльність видатного чеського гуманіста Я па Амоса Комен-ського (1592—1670) наочно засвідчувала для всіх європейських народів вагомість навчання дітей рідною мовою, використання рідної мови як могутнього знаряддя народної освіти, розвитку розумових здібностей людини.

Зразками такого типу емпіричних, прикладних граматик можуть бути «Грамматики Славенскія правилноє синтагма» (1619) Меле-тія Смотрицькогоі «Граматика слов'янська» (1643, 1645) І. Ужевича, «Граматика англійської мови» оксфордського професора геометрії У о л л і с а, литовська граматика («Grammatica Litvaпіса» 1653) Д. К л е й н а, «Российская грамматика» (1755) Михайла Ломоносова та ін. Велике не тільки наукове, а й практичне, нормативне значення мали і такі словники цієї доби, як наприклад, «Лексіконь славеноросскїй и ймень тлькованїє» (1627) Памви Беринди та «Лексикон латинський» і «Лексикон греко-словено-латинський» Є. Славинецького, а також «Словено-латинський лексикон» Є. Славинецького і А. Корецького-Сатанов-с ь к о г о (XVII ст.). «Dictionnaire de l'Akademie Frangaise» (1638— 1694), «Словарь Академии Российской» (1789—1794) та ін.

Значними для філології XVII—XVIII ст. є і такі праці, як твір шведського мандрівника Ф. Страленберга «Tabula polyglot-ta» (1730), у якому подано характеристику й класифікацію мов північно-східної Європи та Азії, «Glossarium ad scriptores mediae et in-fimae latinitatis» (Париж, 1678) —тритомний словник середньовічної латині французького вченого Д ю К а н ж а (Шарль дю Френ), анонімний рукописний словник першої половини XVII ст., де 2700 реєстрових латинських слів перекладено на новогрецьку, турецьку, татарську, вірменську, українську та румунську мови; «Grammatika Rus-sica» (1696) англійця Г. В. Лудольфа, розвідка голландського мовознавця Ламберта Тен-Кате з порівняльного вивчення германських мов (1723) та розвідка «Історія чеської мови і літератури» (1792) патріарха слов'янської філології Йозефа Добровського (1753—1859).

Повільно, невпевнено, ніби помацки, починає розвиватись у XVII— XVIII ст. етимологія. З'являються спроби укладання етимологічних словників. Такими є, наприклад, Dictionnaire etymologique de la lan-gue frangaise» («Етимологічний словник французької мови», Париж, 1650, наступні видання 1664, 1750) Г. М е н а ж a; «Origines linguae italicae» («Початки італійської мови», Падуя, 1676) Ф е р р а р і; «Nogle Betenkninger от det Cimbriske Sprog» («Нові міркування про кімерську мову», 1663) П е д е р^а С ю в; «Glossarium Suio—Gothicum» (1769) шведського мовознавця Й. І р е. Намагаються подати етимологію деяких слів і Памва Беринда і Михайло Ломоносов.

Здавалося б, що мовознавці мали б теоретично висвітлювати, класифікувати і величезний мовний матеріал, зібраний у XVI—XVIII ст. Але вони у цей час посилено працювали над укладанням нормативних граматик і словників, украй потрібних для досконалого функціонування національних мов. Розв'язання найважливіших теоретичних мовознавчих проблем у XVII і особливо у XVIII ст. взяли на себе переважно філософи, соціологи, математики, природознавці - Ф р е-нсіс Бекон (1561 — 1626), Рене Декарт (1596—1650), Т о -мас Гоббс (1588—1679), Д жон Локк (1632—1704), Г о т -фрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716), Д ж а м б а т -тіста Віко (1668—1744), Ж а н - Ж а к Руссо (1712—1778) та ін.

Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та інші філософи, переглядаючи проблему про загальні ідеї, багато уваги приділяли питанню про походження абстрактних імен і дійшли висновку, що абстрактні імена походять від назв конкретних, чуттєво сприйманих предметів і явищ. Ф. Бекон вважав, що мова—найважливіший, але не єдиний засіб спілкування між людьми. Для спілкування, порозуміння можуть бути використані і жести, міміка, малюнки тощо. Слова звукової мови він порівнює з монетами, які можуть карбуватися не тільки із золота і срібла, і все ж таки лишатися монетами. Г. Лейбніц категорично заперечував тезу про походження всіх мов світу від давньоєврейської мови, відродив відому ще з античних часів звуконаслідувальну теорію походження мови, наполягав на потребі вивчення всіх живих мов світу, укладання граматик, словників, лінгвістичних карт меж поширення мов світу, встановлення шляхом порівняння спорідненості мов, застосування до вивчення мов методів точних наук.

Майже всі провідні філософи, соціологи, природознавці, математики XVII—XVIII ст. були переконані, що мова — витвір людей, а не бога, що мова нерозривно пов'язана з мисленням, що мова не в усьому досконала. Та разом із тим майже для всіх учених XVII— XVIII ст. надзвичайно характерною була і механістична концепція мови як сукупності знаків, що замінюють поняття. У період, коли латинь почала зникати із наукових установ, а потім і з наукових досліджень, коли всюди її почали заступати формовані національні літературні мови, які ще не завжди були придатні для вираження складних наукових пошуків, у період, коли наука і суспільство практично-зіткнулися з проблемою численності та різноманітності мов світу, механістична концепція мови як сукупності знаків, що замінюють поняття,- дозволила поставити питання про створення такої мови, яка могла б служити досконалим знаряддям науки, знаряддям обміну наукової інформації, знаряддям спілкування різних народів і країн. Так на грунті наукових і філософських роздумів почала виформовуватися мрія про створення загальної філософської, раціональної мови, універсальної граматики.

Ф. Бекон, вважаючи, що наука повинна збільшувати могутність людини"Т~поліпшувати її життя, у трактаті «Про достоїнство і удосконалення наук» (1623) писав про дві граматики: одна — літературна — призначена для вивчення існуючих мов, друга — філософська — для створення мови універсальної. На його думку, це була б прекрасна мова, за допомогою якої виражалися б належним чином думки і переживання і яка була б гідна стати мовою всіх народів, на що не може претендувати жодна з існуючих мов, бо всі вони, крім своїх достоїнств, мають ще п певні вади.

Р>Лекарт, захоплюючись ідеєю створення пової мови, головну перешкоду для взаємного спілкування між собою різномовних колективів убачав у відсутності загальної граматики, побудованої за законами логіки, і висловив упевненість у можливості створення мови, у якій буде лише по одному способу дієвідмінювання, відмінювання та словотворення, 'зовсім не буде форм нерегулярних і дефектних, утворення і відмінювання здійснюватимуться за допомогою афіксів із суворо окресленими значеннями. Р. Декарт вважав, що така мова можлива і що можна встановити науку, від якої вона залежить.

Відомо кілька спроб укладання універсальних і раціональних граматик. Так, 1650 p. була опублікована «Граматика загальної мови..,» («Grammatica linguae universae...») Філіппа Лаббе (1607— 1667), в основу якої було покладено латинь; 1657 р. в Лондоні була опублікована книга «Логопандектесіон» або пропозиція про загальну мову» («Logopandecteision, or an Introduction to the Universal Language») шотландця Томаса Уркхарта (1611—1660), у якій описано й удосконалену граматику — частини мови та їх морфологічні категорії, форми.

Та найзначнішою серед цих спроб була видана в Парижі 1660 р. «Grammaire general et raisonnee...» («Граматика загальна і раціональна...») — найхарактерніший для лінгвістичних пошуків XVII ст. зразок загальної, або універсальної, раціональної, або філософської, граматики, її авторами були картезіанці, тобто послідовники Р. Декарта (Descartes, латинізоване ім'я Cartesius — Картезій) — вчені-ченці з монастиря Пор-Рояль (що під Парижем) Антуан Арно іКлод Л а н с л о.

На відміну від перекладних та описових граматик XVI— першої половини XVII ст., граматика Пор-Рояля ставила своїм завданням встановити природні основи ораторського мистецтва, принципи, спільні всім мовам, і причини головних відмінностей, що в них зустрічаються. Хоча граматика й називалася «загальною», поставлені у ній завдання здійснювалися на фактичному матеріалі тільки французької, латинської, грецької і частково давньоєврейської мов. Автори граматики Пор-Рояля виходили з того, що мова — вираження мислення, категорії мови — втілення категорій мислення; граматика, що вивчає мову, має спиратися на логіку; мислення, логіка у всіх людей єдині, єдиною має бути і граматика; єдина граматика не може бути граматикою окремої мови, вона може бути тільки загальною, універсальною і раціональною, логічною. Звідси ототожнення речення з логічним судженням, членів речення з логічними категоріями суб'єкта, предиката і т. п. Звідси неувага до конкретних мов, ігнорування відмінностей у будові реально існуючих мов, їхньої історії. Звідси апріоризм, прагнення увібгати всі своєрідності конкретних живих мов у заздалегідь визначену формальнологічну схему.

Незаперечним є зв'язок принципів граматики Пор-Рояля із нероз-межуванням граматики і логіки ще в античному мовознавстві, зокрема у працях Арістотеля, як із намаганням середньовічних учених установлювати норми мовних явищ за допомогою логічних категорій, норм латинської граматики. Але розробка логічних граматик у XVII ст. була зумовлена також і потребою нормалізувати, кодифікувати формовані літературні національні мови, могутнім впливом панівної для XVII—XVIII ст. філософської течії — раціоналізму, зокрема, і особливо філософськими поглядами Р. Декарта. Тим-то непоодинокими є спроби визначити принципи побудови майбутньої мови, спроби укладання універсальних граматик і у XVIII ст. (Г. Л е й б н і ц, М а р і -Ж а н - А н т у а н - Н і к о л а де Кондорсета ін.). Звичайно, серед учених XVIII ст. були і такі дослідники, як Шарль де Бросс, який у «Трактаті про механічне формування мов...» («Traite de la formation mechanique des lang.ues...», 1765) засуджував спроби сформувати всесвітню міжнародну мову у відриві від мов народів, що склалися історично. На його думку, замість того, щоб витрачати час на безплідні спроби зробити щось штучне, варто було б відкривати те, що створено природою. І все ж і у XVIII ст., і в наступні століття в різних країнах з'являються численні «загальні», «раціональні», «філософські» граматики, а окремі принципи їх виявляються іноді і в побудовах граматик конкретних мов, і в теоретичних розвідках мовознавців навіть нашого часу.

Значне місце у працях, особливо XVIII ст., присвячених філософії мови, посідає проблема походження мови і пов'язана з нею проблема розвитку мови.

Іще 1678 р. французький учений P. С і м он у своїй книжці «Критична історія Старого завіту» виступив проти біблійного міфа про «божественне» походження мови і висловив переконання, що тільки необхідність у спілкуванні між собою змусила людей винайти мову. У боротьбі із середньовічною схоластикою до такого ж висновку приходять Т. Гоббс та Д. Локк.

Та справжній інтерес до проблеми походження мови виникає лише в другій половині XVIII ст. Різко критикуючи вчення церкви про «божественне» походження мови, вчені другої половини XVIII ст. протиставляють йому погляди, за якими творцем мови є людина, протиставляють три античні теорії походження мови, оновлені та більш переконливо аргументовані,— теорію договору, теорію звуконаслідувальну і теорію вигукову.

Договірна теорія була особливо характерною для віку просвітительства, коли все те, що відрізняє людину від інших істот, уже не вважалося незбагненним «даром божим» і єдиним творцем культури був визнаний розум людини, її свідома творчість. Люди самі, без усякої потойбічної допомоги, договорилися між собою про назви предметів та явищ і в такий спосіб створили мову. Лишається, правда, невідомим, за допомогою якого ж засобу, ще не маючи й зародків мовної діяльності, лк5ди могли договорюватися між собою про назви речей і явищ, але позитивною рисою у таких поглядах є підкреслення суспільного характеру мови з самого початку її виникнення. Близькі до цих поглядів думки висловлював відомий англійський економіст А дам Сміт (1723—1790).

Звуконаслідувальну теорію походження мови найповніше розгорнув Й о г а н н - Г о т ф р і д Г.£ р д е р (1744—1803). Людина, на думку Й. Гердера, тим-то й відрізняється від інших істот, що має природну здатність до «рефлексії». Рефлексією Й. Гердер назвав здатність людини виділяти з безлічі вражень, із яких складається образ гогочи того предмета, окремі враження, зосереджувати на них увагу, оцінюючи їх, розпізнавати відмінності однієї властивості від інших. Акт цього пізнання дає виразне почуття, творить із виділеної ознаки перше «слово душі». Характерний звук, що найбільше вражає людину, стає ознакою істоти, її назвою. Людина ніби «збирає» мову із звуків природи, використовуючи їх як ознаки предметів. Назви ж беззвучних речей і явищ Й. Гердер, подібно до стоїків, пояснював перенесенням у ділянку слухових відчуттів вражень від відчуттів зорових, дотикових тощо і творенням відповідних слів за зразком слів звуконаслідувального типу. Правильно вказуючи на взаємозв'язок мови і мислення, на зв'язок виникнення і розвитку мови з виникненням і розвитком мислення, Й. Гердер, розглядаючи мову лише як «таємну угоду людської душі з самою собою», як акт індивідуального творчого акту, тим самим знецінює свої погляди антисоціальними настановами.

Третю успадковану від античності теорію — теорію вигукового, або афективного, походження мови відроджує і розгортає у XVIII ст. Ж а н -Ж а к Р у с с о. За цією теорією, найдавнішою мовою людства були природні вигуки, які з'являлися в первісної людини мимохіть, коли вона перебувала в стані глибокого зворушення. У трактаті про походження мови Руссо, ставлячи виникнення мови в залежність від суспільної потреби, водночас підкреслював, що страхіття викликали первісні звуки голосу, що первісні мови були співучими і пристрасними, що первісна мова була мовою поетів.

Видатною заслугою вчених XVII—XVIII ст. є перші спроби обгрунтувати поняття розвитку мови. Д. Віко у своїй праці «Scienza nuova» («Нова наука», 1725) окреслює історичні етапи у розвитку мов, пов'язані з основними етепами людського суспільства: всі мови світу розвиваються паралельно і проходять послідовно три основні стадії — «мова богів, мова героїв і мова людей» відповідно до того, як всі народи переживають у своєму розвиткові три етапи — божественний, героїчний і людський. Заслугою Д. Віко є сама постановка питання про об'єктивну закономірність історичного розвитку суспільства.

Ж.-Ж. Руссо у праці «Розвідка про походження і основи нерівності між людьми» («Discours sur Porigine et les fondements de l'inegalite parmi les hommes», 1754) висуває положення про спільний розвиток мови та мислення і в загальних рисах змальовує рух мовлення від первісного «крику природи» до граматично розчленованої мови. На думку Руссо, «первісні мови» були значно багатші від наступних. У словниковому складі первісних мов було багато синонімів, безліч паралельних форм для вираження «багатства душі» первісної людини. За поглядами Руссо, «цивілізація зіпсувала людину». «Природа зробила людину доброю, цивілізація понівечила її». Із багатої, емоційної і безпосередньої мова стала «сухою, розсудковою і методичною». Таке переконання Руссо було забарвлено в тони революційного протесту проти феодально-буржуазної цивілізації (звідси заклик — «назад до природи» і до «природної первісної мови»).

У вже згадуваному «Трактаті про механічне формування mqb...» (1765) Шарль де Брос окреслює шляхи розвитку мов від первісно елементарних криків до лексичного багатства мов розвинених, висококультурних, указуючи на зумовленість цього розвитку розвитком людського суспільства і, услід за Д. Локком, наполягаючи на історичному обгрунтуванні зміни значень слів від конкретного і матеріального до абстрактного і уявлюваного.

А. Сміт у «Розміркуваннях щодо первісного утворення мов і відмінностей у духові мов первісних і складних» (1759) —трохи пізніше Джон Горн-Тук у «Крилатих словах або розвагах Парлі» (1786) накреслюють шляхи розвитку граматичних форм від окремих слів-речень (імені-назви і безособового дієслова) до складності граматичних категорій і виразів, установлених граматиками.

Філософ Джозеф Прістлі (1733—1804) в «Курсі лекцій з теорій мови і універсальної граматики» (1762) пробує встановити в історії мови ті самі етапи, що і в історії розвитку народів (початок, розквіт, загибель). Й. Гердер дошукується шляхів перетворення викрику в осмислений знак поняття-слово («Розвідка про походження мови», 1772). Англійський учений Монбоддо (1714—1799) прагне відтворити в історії мови поступальний рух від тваринного вигуку до художнього оформлення мови («Про походження і прогрес мови», 1773).

11. Вітчизняне мовознавство XVI—XVIII століть. Найдавніші датовані східнослов'янські пам'ятки припадають на XI ст., хоча й деякі із недатованих пам'яток належать, можливо, до X ст. З прийняттям християнства (988) в Київській Русі поширилася писемність старослов'янською (з походження — південнослов'янською) мовою. У X ст. мова ця була літературною мовою всього слов'янства. Вона поповнювалася словами (і семантичними відтінками) різних слов'янських мов і наріч, увібрала в себе семантичне багатство і стилістичну гнучкість тодішньої давньогрецької мови. Старослов'янською мовою перекладалися твори візантійської релігійної і світської, літератури. Старослов'янською мовою створювалися в Київській Русі й оригінальні твори. На давньоруському грунті старослов'янська мова, зазнаючи впливу живих східнослов'янських наріч, перетворюється на мову церковнослов'янську, впливаючи, в свою чергу, і на формовану давньоруську літературну мову, що відбилася у таких пам'ятках, як «Руська правда» (XI ст.), «Повчання Володимира Мономаха» (XII ст.), «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), «Моління ДанилаЗаточ-ника» (XIII ст.). Значний вплив мала'старослов'янська (церковнослов'янська) мова і на нові літературні мови східнослов'янських народів, особливо на російську літературну мову, в період, коли Київська Русь унаслідок розвитку феодальних відносин і ординської навали занепадає і десь у XII—XIII ст. починають виформовуватися російська, українська та білоруська мови.

Київська Русь, кордони якої сягали з півночі на південь від Білого моря до Чорного, від Прикарпаття до берегів Волги з заходу на схід, була не тільки могутньою державою, а й країною високої культури. Число книжок у ній, писаних старослов'янською та давньоруською мовами, у XI—XIII ст. наближалося до кількох сотень тисяч, а недавно виявлені під час археологічних розкопок у Новгороді, Смоленську, Пскові, Вітебську берестяні грамоти XI—XV ст. незаперечно свідчать про поширеність грамоти не тільки серед вищих кіл, а й серед простого люду Київської Русі. За таких обставин і переписувачам книжок і численним читачам потрібно було мати якісь посібники для розуміння і витлумачення книжної премудрості і, передусім, для витлумачення значень слів.

Лексикографія у східних слов'ян і розпочинається з пояснень давньоруськими книжниками незрозумілих або малозрозумілих слів (глос) у стародавніх, найчастіше церковного змісту рукописних текстах. Такі лексичні пояснення трапляються вже в одній із найдавніших пам'яток Київської Русі в Ізборнику Святослава 1073 року. Незрозумілими'для «списателя і чительника» могли бути географічні назви та власні імена людей; слова релігійної символіки, застарілі та рідковживані слова і звороти церковнослов'янської мови, слова мови іноземної. Так виникають у стародавніх східнослов'янських рукописних текстах, спочатку, звичайно, ще в нерозчленованому чітко вигляді, і словники-ономастикони: «А се имена жидовьская (- «святого письма».— С. С.) роуськьі тьлкована» (XIII ст.), і словники релігійної символіки, як-от, наприклад, «Толкь о неразумньїхь словесЬхь». «Се же приточив речеся» (XV ст.); і словники-слов'яно-руські: «Толко-вание неудобь познаваемомь р^чемь», додане до Новгородської Корм-чої 1282 p.; і словники іншомовних слів: «Р-Ьчи тонкословия греческого» (XV ст.), словникові записи у творах типу «Хождение за три моря» Афанасія Нікітіна (пом. 1472 p.); невеличкі статті на зразок «Се татарскьіи язьїкь» (XV ст.), «Толкование язьїка половецкого» (за списком

16. ст.) та ін. ¹ Із цих невпорядкованих лексичних матеріалів виформовуються далі азбуковники або ще «Алфавитьі иностранньїхь р£чеи», що пояснювали книжнослов'янські та іншомовні слова, а іноді давали й довідки енциклопедичного характеру. Такі досить великі азбуковники укладалися в XV—XVI ст. і в Новгороді, і в Москві.

На Україні та в Білорусії, де церковнослов'янські книжні традиції в історії формування літературних мов не були такими міцними, як в історії формування російської літературної мови, і де боротьба за створення літературних української та білоруської мов поєднувалася з боротьбою проти польської шляхти, що намагалася покатоличити і ополячити український та білоруський народи, виникають словники, у яких застарілі та рідковживані церковнослов'янські слова і вирази та іншомовні слова витлумачуються «простою мовою». Такими є, наприклад, рукописний словник 1581 р. невідомого автора—• «Лексись сь толкованиемь словенскихь мовь просто», у реєстрі слів якого близько 1000 слів. У місті Вільні 1596 р. вийшов перший па Україні друкований словник під назвою «Лексись. Сир'Ьчь реченія вькратьігЬ собраппьі и из словенскаго язьїка на простьі рускій діялекть истолковапі. Л. Z., тобто Лаврентія 3 и з а -н і я (Тустановського, пом. після 1633 р.) — учителя Львівської, а потім Віленської братської школи. У реєстрі 1061 слово. Слова перекладені або пояснені тогочасною українською літературною мовою,

наприклад, абіє — зараз, алчу — исти хочу, блгдть — ласка, мєсть — помста, св-Ьдитель — св'Ьдокь, юноша — паробокь і т. д.

Видатним явищем східнослов'янської лексикографії початку

17. ст., є словник Памви Беринди (між 50—70 pp. XVI ст.— 1632), виданий 1627 р. в Києво-печерській друкарні під заголовком «Лексікопь славеноросскій и ймень тлькованїє»; друге видання (із змінами) — 1653 р. П. Беринда, творчо використавши надбання української («Лексись» Л. Зизанія), російської (твори М. Грека, азбуковники тощо) і білоруської (глоси Ф. Скорини), а також розробки західноєвропейської, візантійської і, можливо, вірменської лексикографії в галузі тлумачення імен \ створив оригінальну, самобутню працю, у якій книжнослов'янські та іншомовні слова (всього 6982 слова) пояснено відповідниками української народної лексики (часто кількома синонімами), іноді — словами кількох мов і діалектів.

«Лексіконь славеноросскій» мав значний вплив на лексикографію XVII—XVIII ст.: відомі переробки його на румунську мову (1649), реєстр слів його взято для церковнослов'янсько-польського лексикона (1722), на його основі була створена «Синоніма славеноросская» (др. пол. XVII ст.), майже всі його слова входять до латинсько-словенського лексикону Є. Славинецького (пом. 1675 p.), до славено-греко-латинського лексикону Ф. Полікарпова (М., 1704).

На XVII—XVIII ст. припадає видання і таких словників, як поль-сько-латинсько-литовський словник К. Ш і р в і д а с а (1629), німецько-латинський словник Г. Манцеліса (1638), тлумачний словник грузинської мови Сулхана -Саба Орбеліані (1716), словники латиської мови Г. Стендера (1716,1789) і Я. Ланге (1772. Т. 1; 1777. Т. 2) та ін.

Та найвищим досягненням вітчизняної лексикографії XVIII ст. є «Словарь Академій Россійской» (1789—1794). У ньому 43 257 слов'я-но-російських слів, небагато слів із живої народної мови, із професійних та територіальних діалектів, іще менше слів іноземного походження (341 грецьке, 107 латинських, 92 французьких і 74 німецьких). Добір реєстрових слів і стилістичні норми уживання їх підпорядковано теорії трьох стилів М.Ломоносова, який разом із К. К о н д -ратовичем і Таубертом визначив і принцип розташування слів не за алфавітом, а за кореневими гніздами слів. Побудовано його за тими принципами, що й тогочасні словники Французької та Італійської Академії. Активну участь в укладанні словника брали не тільки вчені, а й видатні тогочасні письменники — Г. Державін, Д. Фонвізін, І. Богданович, Я. Княжнін.

Отже, починаючи від пояснень значень слів, від глосаріїв, через словнички-ономастикони, словнички релігійної символіки, словнички застарілих і рідко вживаних книжнослов'янських слів та словнички іншомовних слів до невигадливих азбуковників, а потім і до укладання тлумачних, перекладних, синонімічних словників, значних за обсягом охоплюваного і систематизованого лексичного матеріалу,— такий шлях вітчизняного мовознавства в галузі лексикографії, лексикології.

Певний інтерес викликає і процес витворення граматичної іеорії у вітчизняному мовознавстві.

Найдавніші давньоруські пам'ятки небагаті па фактичні відомості про етап розробки граматики в Київській Русі. «ПовЬсть вр-Вмяньньїх л-Ьгь» переказує зміст «паннонських житій» про Кирила та Мефодія. У рукописних списках XV—XVII ст. переповідається сказання чорноризьця Храбра (X ст.) «Про письмена», відоме в болгарських редакціях XIII—XIV ст. У списках XII і особливо XVI—XVII ст. фіксується стаття-роздуми про деякі відмінності слов'янської мови від грецької. Для граматичних описів церковнослов'янської мови у давньоруських книжках використано південнослов'янські компіляції пізньовізан-тійських граматистів. Досить часто у пам'ятках XV—XVII ст. зустрічаються статті-роздуми «О восьми частяхь слова» і зрідка «Словеса вькрагьцЬ избранна» — із творів сербського вченого Констянти-на Граматика (XIV ст.).

У рукописних збірниках XVI—XVII ст. є вже чимало анонімних статей із граматики, скомпонованих за грецькими зразками, зокрема граматика, помилково пов'язувана з іменем Іоанна Дамаскіна. Поширені були також переробки граматик, наприклад, граматики До-ната, перекладеної 1522 р.ДмитромТолмачем-Гераси-мовим. Оригінал цього перекладу не зберігся, а два його списки XVI ст. видав Ватрослав Я гич у праці «Рассуждения южнославян-ской и русской стариньї о церковнославянском язьіке»

У тій безіменній граматичній літературі, яка наявна у рукописних збірниках XVI—XVII ст., дуже часто згадується ім'я Максима Грека (бл. 1480—1556), якого 1515 р. запросив з Афону до Москви великий князь Василь Іванович для перекладу «святих книг». М. Грек не тільки перекладав богослужебні книжки, а й виправляв помилки, які траплялися в старовинних текстах, подаючи зразки філологічної критики тексту. Граматика для цього — лише засіб відтворення і витлумачення тексту, він не відокремлює її ще в окрему дисципліну («Граматика єсть начало и конец всякого любомудрия, с нея же всяко естество творится и естество славится»). І все ж М. Грек — незаперечний для того часу авторитет у граматичних питаннях по багатьох слов'янських землях і зокрема на Україні.

Виправлення церковних книг у першій половині XVI ст. в Москві — одне з важливих свідчень розвитку церковнослов'янської книжності в Московській Русі, зростання її сили й могутності. Після завоювання турками Візантії і Балканського півострова Москва стає найважливішим центром православної церкви і слов'янської культури, принаймні для східнослов'янських та південнослов'янських територій. У Московській державі православна релігія, православна церква були державною релігією і державною церквою.

На Україні й Білорусії церковнослов'янська мова поряд із православною церквою були прапором боротьби за формовані національні культури, проти політики релігійного й національного гноблення українського й білоруського народу польською шляхтою. Особливо характерними з цього погляду є вимоги братських шкіл України й Білорусії мати посібники із церковнослов'янської та «простої» мови, виступ Георгія (Ф ран циск а) Скорини (бл. 1490—1540) на захист білоруської мови і виступ автора «Перестороги» на захист мови української (1605—1606). Саме ці суспільні потреби зумовлюють появу на Україні та в Білорусії і перших друкованих букварів, словників та граматик. У 1517 р. Г. Скорина засновує у Празі друкарню, видає перекладений ним білоруською мовою Псалтир і 22 книги Біблії, 1525 р. відкриває друкарню у Вільні, видає «Апостол» і «Малу подорожню книжицю». Російський першодрукар Іван Федоров (бл. 1525—1583) у 1574 р. видає у Львові «Азбуку» (буквар) з граматикою «для возлюбленого чесного християнського руського народу «греческого закона». «Буквар» починається старою книжною азбукою, а далі йдуть склади, тексти для вправ на читання та граматичні правила. В кінці книги вміщено герб м. Львова, друкарську марку І. Федорова і трохи нижче напис: «видруковано во лвов'Ь року

Ф а. фод. (тобто 1574).

У Вільні в друкарні Мамоничів 1586 р. була видана «Кграматика словепьска язьїка...». Невеличка за обсягом (всього 14 аркушів), недбало оформлена, обмежена за змістом (у ній подана лише морфологія), книжечка ця подавала тільки вчення «О восьми частях слова», але цінна тим, що це була перша друкована граматика і вперше друкованим словом фіксувала слов'янську граматичну термінологію.

Вагомішою і більш вживаною була інша граматика — «Адельфо-тес. Грамматїка доброглаголиваго еллино-словенскаго язьїка, совер-шеннаго искуства осми частей слова... во Львові в друкарни братской року 1591». Граматика була «сложена от различпьіх грамматик спу-дейми» (-студентами) Львівської братської школи під керівництвом Арсен і я Еласонського (1549—1626) — першого ректора Львівської братської школи. Джерелами її були грецька граматика Костянтина Ласкариса (Мілан, 1476), граматика відомого гуманіста Філіппа Меланхтона (Лейпціг, XVI ст.) та ін.¹ Надрукована двома мовами — грецькою та слов'янською, вона називається вже не гра-матикія, як було узвичаєно раніше, а граматика і визначається як «художество оучащее нась оумна писати». Звуки в ній поділяються на «гласньїя» та «согласпьія». Частин мови вісім: различие (артикль), імя, м-Ьстоимя, глаголь, причастїе, предлогь, нар'Ьчіе, союзь. Відмінків — п'ять: именовньїй, родньїй, дательньїй, виновньїй, звательньїй.

У 1596 р. у Вільні виходить друком «Граматїка словенска сьвер-шеннаго искуства осьми частей слова и иньїхь нуждньїхь, ново сьстав-лепа Л. Z.», тобто ЛаврентіємЗизанієм. Мета її — «жебьі мьі добре мовили и писали». Складається вона з чотирьох частин: орфографії, просодії, або припала, етимології (-морфології) і синтаксису. Л. Зизапій замінює назву відмінка виновньїй на вииительньїй і вводить новьій відмінок—творительньїй. Синтаксис у граматиці відсутній. Обсяг граматики —95 аркушів².

В Єв'ю (біля Вільна) 1619 р. виходить «Грамматїки славенскія правилное синтагма», укладена «потщаніем многогр-Ьшнаго мниха»

Мелеті я Смотрицького (1577—1633), обсягом на 248 аркушів. Завдання граматики — навчити «читати по словенску и что-моє вьіразум-Ьвати». За зразками грецьких граматик і за встановленою вже в українському мовознавстві традицією М. Смотрицький поділяв мовний матеріал своєї праці за чотирма розділами — орфографія, етимологія, синтаксис, просодія. Вплив старогрецької (зрідка й латинської) граматики виступає у його праці досить виразно. Вражає інше — уміння М. Смотрицького спостерігати й систематизувати факти живого тогочасного мовлення, помічати зміни у будові слов'яно-руської мови, встановлювати відмінності їх від приписів старогрецької граматики. Порівняйте, наприклад, спостереження, міркування М. Смотрицького про відсутність у слов'янській мові довгих і коротких голосних, про вимову rfi як у і а та а, втрату голосними ь та ь якостей голосних і використання знаків т>, ь для позначення твердості чи м'якості приголосних, про характерність для слов'янської мови проривного та фрикативного приголосного г, про зайвість окремих літер, про підстави дляфактичного виділення із загальної групи імен прикметника, принципи виділення I, II і III відмін іменника, про наявність місцевого (сказательного) відмінка, типових для слов'янських мов видових значень дієслів, поділ дієслів на дієвідміни, про наявність у слов'яно-руській мові дієприслівника, про своєрідність синтаксичних особливостей слов'янської мови, які слід розглядати незалежно від синтаксису старогрецької мови, та ін.

Не дивно, отже, що в 1629 р. граматика М. Смотрицького видається вдруге, в 1648 і 1721 р. виходить у Москві (останнє видання в переробці Федора Полікарпова); у 1723 р. Федір Максимов переробляє її та видає для учнів греко-слов'янської новгородської школи; відома переробка її студентом В. Адодуровим 1735 р.„ у 1979 р. підготував факсимільне видання та дослідження пам'ятки В. В. Німчук. Значний вплив мала граматика М. Смотрицького і на славетну «Российскую грамматику» 1755 p. М. Ломонрсова. Під впливом граматики М. Смотрицького написано «Граматично наказа-ніе» (1666 р.)Юрія Крижанича; 1755 р. граматику М. Смотрицького передруковує у Валахії Павло Ненадович для сербів та болгар. Певний вплив мала граматика М. Смотрицького і на іноземні видання російських граматик, зокрема па працю Генріха Вільгельма Лудольфа «Grammatica Russica» (Оксфорд,. 1696) ¹ та Капієвича «Руковеденіе вь грамматику во Славяно-Россійскую или Московскую ко употребленію учащьіхся язьїка Мос-ковскаго», видану в Голландії 1706 р.

Універсальний слов'янський характер граматики М. Смотрицького дозволив їй бути до певної міри посібником літературної мови, її норм не тільки для східного слов'янства, а в ряді випадків і для південного. Тим-то праця М. Смотрицького не могла стати справжньою граматичною основою того типу літературних слов'янських мов, які створювалися па основі узагальнення найцінніших живих національно-мовних джерел в їх історії кожного із слов'янських народів. Не випадково тому в московському виданні цієї граматики 1648 р. були зроблені зміни для наближення її форм до живої російської мови, наприклад, замість укр. сносЬ (сносі) поставлено рос. снохЬ (снохе); укр. отци — рос. отц£; укр. прочт^те — рос. прочтете та ін.

Для української мови XVII ст. в її широкому діапазоні — від традиційної книжності і до народно-розмовного просторіччя — створює граматику 1643, 1645 pp. український студент Паризького університету — Сорбонни — Іван Ужевич (опублікована Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні АН УССР у 1970 p., до видання підготували І. К. Білодід та Є. М. Кудрицький). Розпочинається «Гра-матьїка словенская» Івана Ужевича з характеристики слов'янських азбук, зразків уставного та скорописного письма, далі йдуть коментарі до літер (звуків) і два великі розділи — про частини мови і синтаксис; закінчується епіграмою на книгу і двома гімнами Праця І. Ужевича — це фактично перша граматика власне української літературної мови XVI—XVII ст., написана на «рівні тодішніх філологічних знань слов'янського і європейського світу» ¹

У XVII—XVIII ст. були видані і такі грамаїики, як граматика X. Штал я для північноестонського діалекту (1637), граматика І. Гутслаффа для південноестонського діалекту (1648), граматика естолської мови А. ТорХелле (1732), литовська граматика 1653 р. Д. К л е й н а, латиська граматика 1685 р. А дол ьфі, якщо не зважати на не зовсім вдалу спробу граматики 1644 р. Рехехузена; граматика 1799 р. давньовірменської мови Мікаела Чамгяна та ін.

Великим здобутком мовознавчої науки другої половина XVIII ст. є «Российская грамматика» 1755 р. Михайла Ломоносова (1711—1765). В той час, коли за спостереженнями Г. Лудольфа росіяни іільки говорять по-російськи, пишуть же по-слов'янськи, філологічна діяльність Михайла Ломоносова, які Василя Тредіаков-с ь к о г о (1703—1769) та Олександра Сумарокова (1717—1777), сприяла збереженню своєрідностей формованої національної російської мови і відкривала неосяжні простори розвитку її писемної форми.

«Російська граматика» М. Ломоносова складається із шести розділів — «наставлений»: 1) загальні проблеми граматики; 2) фонетика; 3) орфографія; 4) словотвір; 5) словозміна (іменників, прикмеїників, числівників, типи дієвідмін; характеристика інших часіин мови); 6) синтаксис. Свою граматику М. Ломоносов будує не за схемами логічних граматик XVII—XVIII ст., як і не за зразками аніичлих граматик, Його метод суто емпіричний, він іде від фактів живого мовлення, апріорним схемам протиставляє повсякденне вживання мови. Для того, щоб визначити будь-яке граматичне правило, М. Ломоносов призбирує багатий фактичний матеріал і лише на підставі його вивчення робить узагальнення. Саме такий метод досліджування граматичної будови російської мови дозволив М. Ломоносову правильніше, точніше у порівнянні з В. Тредіаковським та О. Сумароковим визначити основні тенденції формування й розвитку нової літературної російської мови на живому народному грунті, дозволив виявити специфічні особливості російської мови у порівнянні з іншими мовами і передусім із мовою старослов'янською, дозволив звести в струнку систему норми нової російської літературної мови і закріпити їх у своїй поетичній практиці. М. Ломоносову були, безперечно, відомі і античні та тогочасні західноєвропейські теорії стилів, і праці київських учених, зокрема характеристика трьох стилів у праці Феофана Прокоповича «De arte rethorica» (1706) але своїм вченням про три стилі в російській літературній мові XVIII ст. М. Ломоносов, визначивши в ній співвідношення власне російських, історично-традиційних церковнослов'янських та іншомовних структурних елементів, відкрив для неї шляхи її дальшого стилістичного шліфування, удосконалення, збагачення.

У 112 «Российской грамматики» М. Ломоносов говорить про три «головні російські діалекти» — І) московський, 2) поморський і 3) український. Два перших охоплюють центральні та північні говори російської мови. М. Ломоносов знав, що третій встановлений ним діалект відмінний від двох перших, але він тоді ще не міг знати, що це окрема самостійна мова українського народу ². М. Ломоносов у своїх лінгвістичних студіях ставить і такі загальнотеоретичні проблеми, як розмежування споріднених і неспоріднених мов, проблему взаємозв'язків мови, мислення і дійсності, підкреслюючи, зокрема, суспільне значення мови, її роль у прогресі, розвиткові людського суспільства.