МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КРАСНОДОНЬСЬКИЙ ПРОМИСЛОВО ЄКОНОМІЧНІЙ КОЛЕДЖ

РЕФЕРАТ: Ідеологія і культура Вавилона

Студента групи 1ОКІС-09

Петренко Михайла

Перевірила: ____________

Краснодон

2009

Зміст

1. Ідеологія і культура Вавилону, вавилонська релігія;

2. Писемність і література;

3. Розвиток науки;

4. Список літератури.

Ідеологія і культура Вавилона

Вавилонська релігія

Вавілонське рабовласницьке суспільство, будучи спадкоємцем стародавнього Шумеру, сприйняло та досягнення його культури. У свою чергу вавілонська культура впливала на культурний розвиток сучасних їй народів Передньої Азії і навіть далекого Єгипту. Чимало її досягнень увійшло згодом до складу культури стародавніх греків та інших народів Європи і Азії. Величезне історичне значення вавілонської культури визначається позитивними досягненнями науки і мистецтва. Ці досягнення були великі, незважаючи на те, що характер вавілонської культури значною мірою визначався релігійної ідеологією. Вавилонська релігія нав'язувала людині ідею його безсилля перед надприродними силами, які, на вавілонським віруваннями, навіки встановили світовий порядок та існував суспільний лад; вона заважала справжнього пізнання світу і перешкоджала активного впливу людини на навколишній світ.

Старі боги шумеро-аккадського пантеону зберігали своє значення і в релігії Вавілонії, але релігійні погляди значно ускладнилися.

Успадкований від глибокої давнини культ вмираючого і воскресає бога рослинності мав широке поширення. Уособленням вмирає і знову воскресає рослинності був бог Таммуза (Думузі)-коханий богині Іштар.

Важливим божеством був бог грози і дощу - Адад (у шумерів Ішкура), шанований особливо в більш північних районах, де відому роль для землеробства грало зрошення дощовими водами ( "води Ад'ада").

У Вавілонії шанувався ряд місцевих богів, ототожненою з небесними світилами. Важливу роль грали божества Сонця і Місяця - Шамаш і Син. Іштар, відповідну шумерської Інанна, богині Урука, уособлювала планета

Венера. У криваво-червоній планеті Марсі бачили Нерегала, бога війни, хвороб і смерті, головного бога міста куту. Бог мудрості, листи та рахунку Набу (що відповідає західно-семітських наби - "пророк"), шанований в сусідній з Вавилоном Борсиппі, зіставлявся з планетою Меркурієм. Нарешті, з планетою Сатурном підтверджено Нінурта, бог вдалої війни. Бог Мардук ототожнювався з найбільшою планетою-Юпітером. Сім головних астральних (зоряних) богів разом з тріадою - Ану, Бел (Енліль), Еа - грали найважливішу роль у релігії Вавилона. На честь цих богів храмові вежі будувалися або в три поверхи (небо, земля, підземна вода) або в сім (сім планет). Пережитком шанування вавілонських астральних богів є сучасна семиденний тиждень. У деяких західноєвропейських мовах назви днів тижня і в даний час відображають імена семи божеств.

У Вавілонії отримав значний розвиток культ померлих царів і обожнювання самої царської влади. Царі проголошувалися стоять незрівнянно вищі за людей, і їхня влада зміцнювалася в свідомості експлуатованих народних мас як священна влада.

Вавілонське жрецтво впливало на народні маси пишнотою культу у величезних храмах з їх величними ступінчастими вежами-зиккуратів. Збереглися відомості про велику кількість храмове начиння із золота, а також про найбагатших жертв, принесених щодня на вівтарі храмів. Обожнювання царської влади, навіювання покірності богам, і цареві, ставленикові рабовласницької знаті, були основою культу.

В історії Дворіччя неодноразово висувалося ту чи іншу державу, яке виступало претендентом на панування над своїми сусідами. Найбільш успішним претендентом на панування над усією долиною виступив, як вище було показано, Вавилон. Це знайшло своє відображення і в тій ролі, яку став грати Мардук, бог-покровитель Вавилону, в основному міфі про світобудову.

У вавілонському міфі про створення світу (в основу цього міфу було покладено аналогічний шумерська міф), написаному на семи глиняних табличках, розповідається, що спершу був хаос, водна безодня, що уособлювала у вигляді чудовиська Тіамту. Народились з надр її боги задумали погубити Тіамту, внісши порядок в хаос. Тіамту, дізнавшись про ці наміри, вирішила в свою чергу знищити богів. Один лише Мардук (у більш давньої версії Енліль) не злякався її і висловив готовність вступити з нею в боротьбу, але зажадав у разі перемоги над Тіамту повного підпорядкування богів його панування, щоб "неминущим і беззаперечною був би наказ його вуст". Коли боги на своїй раді взяли вимога Мардука, останній вступив у двобій з Тіамту і, вбивши її, створив з її тіла небо з зірками, землю з рослинами, тваринами і воду з рибами. Завершенням світобудови було створення людини, створеного з глини і з крові одного з богів, страченого за зраду богам і допомогу Тіамту. Обов'язком людини стало жертвоприношення богам.

Таким є короткий зміст дуже давнього міфу про створення світу, обробленого вавілонським жрецтвом. Політична тенденція виступає в цій обробці чітко і виразно. Вавилон переміг, і всі інші міста служили йому як найбільш сильному; належало закріпити цю перемогу вказівкою на те, що з початку світу найпотужнішим з богів був Мардук, бог-покровитель Вавилона.

Таким чином, бог Мардук був оголошений царем богів, але вавілонські жерці в прагненні возвеличити свого бога не задовольнялися цим. Надалі вони намагалися злити в образі Мардука образи всіх великих богів Вавілонії. Про це свідчить, зокрема, більш пізній релігійний текст, що оголошує великих богів тими чи іншими проявами Мардука: бога війни, хвороби і смерті Нерегала - Мардуком сили, бога писемності Набу - Мардуком мудрості, бога Місяця Сина - Мардуком нічного світла і т. д . Особливо ж прагнуло вавілонське жрецтво включити в образ Мардука популярний образ вмираючого й воскресає бога. Про це свідчить текст з храмової бібліотеки міста Ашшура, присвячений пристрастям Бела-Мардука, його страти і повернення до життя. Відповідно до цього міфу Бола-Мардука стратять на судилище у підземного царства разом з якимось злочинцем. Закривавлений одяг бога очищає богиня, любов якої сильне смерті. Догляд бога в підземне царство викликає на землі запеклі смути, дружина Бела-Мардука, "володарка Вавилону", спускається за ним в підземне царство, і бог воскресає до нового життя.

Цей коротко викладений міф, безсумнівно, побічно вплинув на оформлення євангельського міфу про Христа. Як міф про всесвіт, так і міф про пристрасті Бела-Мардука читалися в головному храмі Вавилона в новорічне свято. У цій частині ритуалу новорічного свята є зародок релігійної драми. Міф про вмирання і пожвавлення природи складає основу і вавилонського міфу про сходження богині. Іштар у "країну без повернення", тобто у царство мертвих. У цьому міфі, також переробленому з шумерського, що дійшов до нас у прекрасному віршованому викладі, що діє силою виступає жіноче начало - богиня Іштар, богиня любові і родючості, а також її жорстока противниця богиня Ерешкігаль. У цьому не можна не бачити деяких пережитків уявлень часу панування материнського роду.

Потужним засобом впливу жрецтва на народні маси була магія. Шляхом магічних формул жерці-заклинателі "рятували" людей від хвороб і нещасть, "викликаних" злими духами, відьмами та чаклунами. Жерці-провісники нібито віщували своїм мистецтвом людині майбутню біду і намагалися запобігти її за допомогою чаклунства. Прорікання давалися на підставі польоту птахів, сходу і заходу небесних світил (астрологія), за формою печінки вівці і т. д. Вавілонські заклинання і прорікання зробили великий вплив на релігію сусідніх країн, а за допомогою хетів - і на грецьку релігію. Античний ж світ передав багато елементів з вавілонської магії та середньовічній Європі.

Писемність і література

Писемність вавілонян, успадкована ними від шумерів, була добре розвиненою клинописом, пристосованої до особливостей семітського аккадського мови. Ця мова в II тисячолітті до н. е.. став загальновизнаним мовою дипломатичного листування. Вавілонську клинопис вивчали навіть в Писцовой школах далекого Єгипту. Клинописом написані численні документи, релігійні тексти, оповіді.

Панування релігії і жрецтва в галузі ідеології було визначальним для вавілонської літератури. Навіть популярні твори усної народної творчості піддавалися обробці в дусі панівної ідеології. Характерним для вавілонської літератури того часу є наполегливе підкреслення слабкості людини та обмеженості його можливостей, проповідь смирення і покірності людини порядків, встановленим самими богами, і влада обожнюємо царів. Піддавалися обробці і пристосовувались до нових успіння стародавні міфи і перекази, на кшталт згадуваних вже раніше міфів про створення світу, про сходження богині Іштар у царство мертвих і ін

Обробці піддалися також шумерські оповіді про Гільгамеша. Можливо, що саме до цього часу були зведені в єдиний епос раніше існували розрізнені перекази про Гільгамеша, хоча деякі дослідники відносять створення цієї епічної поеми ще до кінця III тисячоліття. Вавилонська обробка позначилася, зокрема, в трактуванні образу головного героя епосу.

Зміст епосу про Гільгамеша в тому вигляді, в якому він був написаний на акадській мовою, таке: Гільгамеш, цар Урука, не знаходячи застосування своїм могутнім силам, пригнічує мешканців Урука. Почувши їх молитви, боги створюють первісної людини - героя Енкіду, що живе зі звірами. Енкіду було призначено стати одним Гільгамеша і направити його сили на здійснення подвигів, корисних людям. Спокушений любов'ю до жінки, Енкіду повинен був порвати свою колишню тісний зв'язок з природою і прибув в Урук, де, помірятися силами з Гільгамеша, став його другом. Друзі здійснюють ряд подвигів на користь людям, у тому числі вбивають зберігача кедрів, чудовисько Хумбабу (по-шумерських - Хуваву). Потім Гільгамеш пропонує свою любов богиня Іштар, але той відкидає її і, разом з 'Енкіду, вбиває послав проти них богинею жахливого бика. При цьому Енкіду завдає тяжка образа богині і за це повинен померти.

Перед Гільгамеша постає питання про смертність людей. Незважаючи на умовляння богів і людей, незважаючи на величезні перешкоди, він робить подорож на край світу, де знаходиться пережив потоп герой Утнапіштім (Зіусудра). Той розповідає йому історію потопу і свого порятунку, але запевняє Гільгамеша, що вічного життя для людини бути не може. Тим не менш, він допомагає Гільгамеш знайти чарівне рослина, що звільняє людину від старості. Гільгамеш вирішує розділити його зі своїм народом, але на зворотному шляху рослина викрадає змія. Поема спочатку закінчувалася похвалою мудреців, що побудували стародавні стіни Урука і тим які створили вічну цінність.

Ця мужня і глибока на думку поема, герої якої виступають як поборники блага людей і богоборця, піддалася тенденційною переробки в панувала дусі проповіді смирення і покірність богам. Зокрема, в кінці до поеми був доданий переклад пройнятої релігійним духом шумерської пісні про те, як Гільгамеш викликав із пекла дух Енкіду і той розповів йому про сумну долю мертвих, які страждають від голоду і спраги. Ця доля кілька полегшується нібито лише виконанням відповідних поховальних обрядів і приношенням жертв.

Епос про Гільгамеша був написаний віршованим розміром, заснованим на рахунку наголос. Точне уявлення про оригіналі дає чудовий переклад перших рядків епосу, зроблений найбільшим радянським Ассирологія В. К. Шілейко з повним урахуванням розміру оригіналу:Про побачивши все до краю світу,

1. Про проникний все, що приходить на все.

2. Він прочитав сукупно Усе Писання,

3. Глибину премудрості всіх кнігочетов.

4. Потаємне бачив, таємне відав,

5. І він приніс звістку про дні до потопу.

6. Далеким шляхом він ходив, але втомився і повернувся,

7. І записав на камені всю свою працю.

У вавілонської літературі з'являються зачатки драми у формі релігійних містерій, а також лірики, елементи якої ми знаходимо і різних гімнах, молитвах і т. д. Нам відомо, що існувала і світська лірика, але зразки її не дійшли до нас.

Розвиток науки

Математика, яка вирішувала в Вавілонії ряд практичних завдань, істотних для вимірювання полів, створення будівель і іригаційних споруд і т. п., виявилася більш вільною від впливу релігійних уявлень і змогла досягти в храмових школах Вавілонії найбільших успіхів. В одному питанні вавілонська математична наука стояла навіть трохи вище пізнішій давньогрецької, а саме в питанні написання всіх мислимих чисел мінімальною кількістю цифрових знаків. У вавилонській математиці, як і в сучасній, був здійснений принцип, згідно з яким одна й та сама цифра має різну числову значущість в залежності від місця, займаного нею в числовому контексті (позиційна система). Однак у Вавілонії, спадкоємиці культури Шумеру, числова система лежала не на десяткового основі, а на Шістдесяткова. Вавилонська числова система продовжує жити і в наш час у розподілі години на 60 хвилин, хвилини на 60 секунд, а також у розподілі колу на 360 градусів.

Вавілонські писарі вирішували планіметричних завдання, використовуючи властивості прямокутних трикутників, сформульовані згодом і вигляді так званої теореми Піфагора, а в стереометрії вирішували таку складну задачу, як вимірювання об'єму усіченої піраміди. Доведено, що вавилонські математики були основоположниками алгебри, оскільки вони вирішували у деяких випадках рівняння з трьома невідомими. Вони могли також у ряді випадків використовувати не тільки квадратні, а й кубічні корені. У визначенні числа ПІ, тобто відносини окружності до діаметру, вавілоняни користувалися лише грубим наближенням, визначивши ПІ числом "три". У вирішенні даного питання вавілонська математика стоїть нижче єгипетської, якій вдалося досягти більш точного наближення (3,16).

Внаслідок потреб високорозвиненого іригаційного землеробства поряд з математикою у Вавілонії великих успіхів досягла і астрономія. Основи зоряної карти в тій мірі, в якій вона може бути встановлена без застосування телескопа, були створені у Вавілонії і, ймовірно, через Хетське суспільство передані європейським країнам Середземномор'я. У своєму подальшому розвитку вавілонська астрономія мала значний вплив на грецьку науку. Але вавілонська астрономія не змогла відірватися від тих релігійних поглядів, які підкоряли собі вивчення в той час будь-якого конкретного явища навколишнього світу. Вавилонська астрономія була тісно пов'язана з астрологією, і між ними важко провести чітке розмежування.

Медицина і хімія були переплетені з магією. Ретельно розроблені чаклунські дії супроводжували, наприклад, виготовлення плавильної печі, установки її і роботи на ній. Наші відомості про вавілонської хімії, на жаль, ще обмежені внаслідок труднощі розуміння відповідних клинописних текстів, часто навмисно, в магічних цілях, затемнює стародавніми писарів.

Екологія, ботаніка і мінералогія знайшли своє відображення в одних лише довгих списках назв тварин, рослин і каміння. Втім, ці списки можуть бути віднесені швидше до філологічних довідників, якими були настільки багаті Писцовой школи Вавілонії, звертають більше уваги на вивчення мови, її словникового складу та граматики.

Інтерес до проблем мови в значній мірі був зумовлений тим, що у вавілонських жерців вимерлий на той час шумерська мова продовжував грати роль священного мови. Крім того, без знання шумерського мови не можна було правильно застосовувати для аккадського мови писемність, що склалася спочатку на основі шумерського мови. Тому вавілонські писарі були поставлені в необхідність вивчати разом зі своїм, аккадських мовою ще й другий, далекий їм мову. Це вивчення змушувало їх більш свідомо ставитися і до своєї рідної мови. Поряд зі словниковим складом вавілоняни стали вперше вивчати і граматику.

Менші досягнення, ніж мовознавство, має вавілонська історіографія. Кілька хронік свідчать лише про зачатки історичних знань.

Серед пам'ятників вавілонської літератури до нас дійшли твори, в яких можна знайти зачатки філософської думки. Деякі твори такого роду стоять під безпосереднім впливом традиційної релігійної ідеології. Проповідь беззаперечної покори перед волею всесильних богів, навіювання людям обов'язку працювати на богів і царів і виправдання духовного рабства - така думка подібних творів. Наприклад, так звана "Поема про безневинний страждальців" порушує питання про причини людських страждань і відповідає, що постачає ці причини неможливо, бо "хто знайде задум богів на небі?".

Про наявність у вавілонському суспільстві течії, що знаменує собою певний відхід від традиційного релігійного світогляду, свідчить чудовий літературний пам'ятник, відомий під назвою "Діалогу між паном і рабом". У цьому творі пан, розмовляючи зі своїм рабом, висловлює одне за одним різні побажання, а раб схвалює кожне з цих бажань свого господаря. Коли ж останній відмовляється від свого бажання, то раб і тут погоджується з ним, наводячи при цьому вагомі аргументи і на користь відмови. Тим самим доводилася марність усіх сподівань, а думки пана: його надії на милість паря, надії знайти забуття у бенкеті або в любові до жінки, надії на порятунок за допомогою магії, молитви або жертви. Безцільно слідувати звичайним приписами чесноти, бо смерть усіх зрівнює, як стверджує раб, звертаючись до свого пана: "Подимісь на пагорби зруйнованих міст, пройдися по руїнах старовини і подивися на черепи людей, що жили давно і недавно: хто з них був злим, і хто з них був добрим? ". Діалог закапчівается твердженням, що пан, який побажав убити свого раба, переживе його всього лише на "три дні".

Автор цього чудового за силою мови і думки твори знайшов у собі мужність взяти під сумнів традиційне світогляд, але не створив, однак, замість неї нічого нового.

Список Літератури

1. Авдиев В. И. История Древнего Востока. М., 1970.

2. Алиев И. История Мидии. Баку, 1960.

3. Аммиан Марцеллин. Римская история, С.-Пб.: Алетейя, 1996.

4. Андерсон Р. История вымерших цивилизаций Востока. М., 1898.

5. Астафьев Н. Древности вавилоно-ассирийские по новейшим открытиям, С.-Пб., 1882.

6. Белявский В.А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический. М., 1971.

7. Бибби Д. Путешествие в Дильмун. М.: Наука, 1984.

8. Библейский комментарий АСД.

9. Бикерман Э. Хронология Древнего мира. М.: Наука, 1975.

10. Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. К., 1982.

11. Бреньес Бурхард. От Шанидара до Аккада. М.: Наука, 1976.

12. Брокгауз. Ефрон. Биографии. Т. 1—5. 1992.

13. Брокгауз, Ефрон. Малый энциклопедический словарь. Т. 1-4, С.-Пб., 1910.

14. Васильев Л.С. История религий Востока. М.: Высшая школа, 1988.

15. Васильев Л. С. История Востока. В 2 Т. М.: Высшая школа, 1993.

16. Вейс Г. История цивилизации. В 3 т. М.: Эксмо-Пресс, 1998.

17. Всемирная история. В 24 т. Мн.: Литература, 1996.

18. Всемирная история. В 10 т. М.: Мысль, 1955.

19. Волкославский Р. Н. О библейских пророках и судьбах истории. Заокский. Джерело життя. 1996.

20. Вулли Л. Ур халдеев. М.: Восточная литература, 1961.

21. Геллей Г. Библейский справочник. - С.-Пб.: Библия для всех, 1996.

22. Геродот. История. В 9 кн. М.: Ладомир, 1999.

23. Гиббон Э. Закат и падение Римской империи. В 7 т. М.: Терра, 1997.

24. Грандт М. История древнего Израиля. М.: Терра, 1998.

25. Грантовский Э. А. Иран и иранцы до Ахеменидов. М.: Восточная литература, 1998.

26. Дандамаев М. А. Политическая история Ахеменидской державы. М.: Наука, 1985.

27. Дандамаев М. А. Иран при первых Ахеменидах. М., 1963.

28. Дандамаев М. А. Рабство в Вавилонии 7—4 вв. до н. э. М., 1974.

29. Дандамаев М. А. Вавилонские писцы. М., 1983.

30. Дройзен И. История эллинизма. В 3 т. Ростов-на-Дону: Феникс, 1995.

31. Дубнов С. М. Краткая история евреев. С.-Пб., 1912.

32. Дукан Ж. Стенание земли. Заокский. Джерело життя. К., 1995.

33. Дьяконов И. М. Языки древней Передней Азии. М., 1967.

34. Дьяконов И. М. История Мидии от древнейших времен до конца 4 в. до н. э. М.-Л., 1956.

35. Иегер О. Всемирная история. В 4 т. С.-Пб., 1910.

36. Иероним. Библейская археология. С.-Пб., 1883-1884.

37. Иордан. О происхождении и деянии гетов. С.-Пб.: Алетейя, 1997.

38. Иосиф Флавий. Иудейские древности. В 2 т. Мн.: Беларусь, 1994.

39. Иосиф Флавий. Иудейская война. Мн.: Беларусь, 1991.

40. История Востока. М.: Восточная литература; РАН. Т. 1. 1997.

41. История Древнего мира. В 3 т. / Под ред. И. М. Дьяконова. М.: Наука; ГРВЛ, 1983.

42. История Древнего Востока / Под ред. В. И. Кузищина. М.: Высшая школа, 1988.

43. Исчезнувшие цивилизации. Помпеи: сгинувший город: Энциклопедия. М.: Терра, 1997.

44. Исчезнувшие цивилизации. Удивительные Эгейские царства : Энциклопедия. М.: Терра, 1997.

45. Исчезнувшие цивилизации. Египет: страна фараонов: Энциклопедия. М.: Терра, 1997.