У червні 1929 р. було введено обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільради мали право штрафувати в межах п'ятикратної вартості хліба, що підлягав здачі. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розкладці, ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за статтями Карного кодексу УСРР, в яких передбачалися значно тяжчі покарання: конфіскація всього майна й депортація засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть коштів, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Таким чином забезпечувалася корислива зацікавленість незаможників у проведенні в життя нових законів.

Сталінська команда усвідомлювала загрозу деградації господарства, зумовлену «уральсько-сибірським методом» хлібозаготівель. Виходом із ситуації, яка створювалася штучно, був не відступ від комуністичної доктрини, а, як вважав Й. Сталін, її остаточне втілення в життя — суцільна колективізація.

Виходячи з цих міркувань, Сталін водночас із запровадженням продрозкладки зробив спробу взагалі ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах і на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом й іншими продуктами по картках. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було заборонено як таку, що негативно впливає на хлібозаготівлі. Призначені для села промислові товари передавалися у фонд «отоварювання» (виникло й таке слово) хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактація (договір держави з колективами або окремими господарствами на поставку продовольчої продукції та на зустрічну поставку селу промислової продукції) втратила добровільний характер і стала обов'язковою, зрозуміло, лише для селянської сторони, оскільки зобов'язання держави щодо постачання промислових товарів виконувалися в межах наявних фондів. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» від 26 серпня 1929 р. цей договір розглядався як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Спроба ліквідувати ринкові відносини суперечила інтересам селян, а тому призводила до насильства у відносинах з ними з боку держави. Найвідсталіші регіони, де переважало натуральне сільське господарство, а також наймитсько-бідняцькі двори в розвинених регіонах не мали товарного хліба й не брали помітної участі в хлібозаготівлях. Владі можна було розраховувати тільки на заможні та середняцькі господарства в розвинених регіонах. Проте вони не хотіли існувати без ринку незалежно від того, чи зберігали самостійність, чи були об'єднані в колгоспи. Внаслідок цього опір хлібозаготівлям чинили не лише одноосібники, а й колгоспники. Штучне функціонування планового продуктообміну потребувало постійного вжиття позаекономічних, кріпосницьких за своєю природою форм примусу. Українське селянство опинилося в самому епіцентрі подій, пов'язаних із суцільною колективізацією, адже Україна була найбільшою житницею Радянського Союзу.

«Ліквідація куркульства як класу». Щоб подолати опір «соціалістичним перетворенням», суспільство треба було розколоти. Майстер політики «поділяй і володарюй» И. Сталін запровадив у практику два тавра — «шкідник» і «куркуль». Першим таврувалася опозиційно налаштована інтелігенція, другим — селяни, які виступали проти колективізації. Куркулями називали підприємницький прошарок селянства. Від найзаможніших селян очікувався найсерйозніший опір суцільній колективізації. Проте влада переслідувала також найбідніших селян, якщо ті не записувалися у колгоспи. Їх називали «підкуркульниками».

За статистичними даними, у 1927 р. в Україні було 205 тис. підприємницьких, тобто «куркульських», селянських господарств, що становили менш як 4 відсотки їхньої загальної кількості. Політика «обмеження й витіснення капіталістичних елементів», що здійснювалася в 1928—1929 рр., зменшила зазначену цифру до 73 тис. (1,5 відсотка). Переважна більшість селян, яких статистика зараховувала до куркулів, перейшла на господарювання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без куркуля. Селяни могли змиритися з колгоспами тільки за реальної загрози руйнування власного господарства. Як уважали стратеги колективізації, їх треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому зменшення частки підприємницьких господарств не популяризувалося. Навпаки, «куркульський» прошарок штучно розширювався за рахунок селян, які користувалися найманою працею у минулому або перебували в роки громадянської війни у петлюрівських, гетьманських чи білогвардійських військах.

У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено таємною постановою ЦК ВКП(б) «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 р. За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники антирадянських виступів, на них чекала тюрма або концтабір. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір». Разом із сім'ями їх депортували у віддалені північні та східні регіони. До третьої категорії зараховувалися ті, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. У постанові вказувалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто заздалегідь було відомо, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір кампанії розкуркулення. Насправді наведені цифри були своєрідною інструкцією для місцевих органів влади. Останні не мали права відступити від затверджених лімітів.

Перша хвиля розкуркулення тривала до початку березня 1930 р. Вона охопила в УСРР 309 районів (з 581 наявних). Було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 відсотка.

Офіційне проголошення безпосереднього переходу до суцільної колективізації відбулося на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Нова політика щодо селянства була конкретизована в постанові ЦК ВКП(б) «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. За цією постановою Україна зараховувалася до регіонів другої черги, де суцільна колективізація мала завершитися восени 1931 або навесні 1932 р.

Утворена після листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) комісія під головуванням Я. Яковлєва запропонувала обрати основною формою колгоспу сільськогосподарську артіль. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Наркомзему СРСР доручалося виробити зразковий статут сільськогосподарської колгоспної артілі «як перехідної до комун форми колгоспу».

Наркомзем СРСР і Колгоспцентр опублікували 6 лютого 1930 р. зразковий статут сільськогосподарської артілі, в якому принципову для селян різницю між артільною та комунною формами колгоспу було навмисно стерто. Згадана в статуті норма щодо присадибного господарства виявилася декларативною: розміри ділянки не зазначалися, не вказувалося, чи може колгоспник тримати корів і дрібну худобу.

Реорганізація сільського господарства: перший етап. Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично в комуній формі спричинила жорсткий опір селянства, який найчастіше матеріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати в колгоспі. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» — повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на корову, дрібну худобу та птицю. У багатьох селах спалахнули збройні повстання. Виявилося, що чекісти не до кінця вилучили зброю, яка залишалася в сільській місцевості ще з часів громадянської війни. Готуючи передумови для суцільної колективізації, Й. Сталін у 1927 р. розпорядився провести операцію з вилучення зброї на селі.

У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни. Проти них було кинуто армійські підрозділи. Військова сила була застосована для придушення збройних виступів на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі. Тим часом у Червоній армії, яка складалася в основному із селян, поширювалися антирадянські настрої.

У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Грандіозний розмах селянських виступів викликав панічні настрої в керівних колах ВКП(б). На всесоюзних нарадах, які відбулися в лютому 1930 р. у Москві, керівники партійних комітетів різко критикували захоплення організацією ненависних селянам комун. Й. Сталін відчув, що потрібно відступити. У ЦК ВКП(б) переглянули редакцію зразкового статуту сільгоспартілі. Тепер він давав чітку відповідь на запитання про те, що слід колективізувати під час утворення КОЛГОСПУ або вступу селянина в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу та птицю, присадибну ділянку.

2 березня 1930 р. нова редакція статуту була надрукована в центральному друкованому органі ВКП(б) газеті «Правда» разом зі статтею Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційно». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.

Реорганізація сільського господарства: другий етап. Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Селянські маси заспокоїлися, проте з осені 1930 р. держава розпочала новий наступ. Незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Кремль розпорядився завершити протягом 1931 р. суцільну колективізацію степових районів. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Замість адміністративного тиску тепер було вжито податковий. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 % усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому. Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню якість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.

Поряд з податковим тиском знову було запроваджено розкуркулення. У новій кампанії суцільної колективізації на роль куркулів треба було призначити вже інших селян. Звинувачуючи місцеве начальство в недооцінці «куркульської небезпеки», один із керівників компартійно-радянського апарату України заявив на пленумі ЦК КП(б)У в грудні 1930 р.: «Цим товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року. Їм здається, коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то у них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення: що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів немає».

П. Любченко майстерно об'єднав дії «ліберального» місцевого начальства з позицією куркулів-контрреволюціонерів. Майже відкритим текстом він заявив, що без нової кампанії розкуркулення зазнає невдачі кампанія суцільної колективізації. Пов'язані круговою порукою, апаратники знайшли на роль куркулів інших селян і провели другу кампанію суцільної колективізації. Щоб не будувати «куркульські» виселки (на це бракувало коштів), усіх розкуркулених почали депортувати в північні та північно-східні регіони СРСР.

Коли суцільна колективізація закінчилася, була названа сумарна цифра господарств, розкуркулених в Україні, — близько 200 тис. Цифра підозріло збігається з числом господарств, що їх статистичні органи в 1927 р. зараховували до куркульських.

За статистичними даними, між початком 1930 та кінцем 1931 рр., коли розкуркулення відбувалося найінтенсивніше, в Україні зникло 282 тис. селянських дворів. Однак розкуркулення здійснювалося й раніше. Селянські господарства знищувалися через продаж майна з торгів у разі невиконання хлібозаготівель або за несплату індивідуальних податків (так зване експертне оподаткування найзаможніших селян). Селян, які розпродували власну худобу, щоб не здавати її в колгосп, засуджували до позбавлення волі або депортували разом із сім'ями у віддалені регіони. Немало господарств було ліквідовано з волі самих власників. Не маючи змоги вільно господарювати на землі, селяни подавалися в міста, на новобудови.

Усього за 1928—1931 рр. кількість селянських дворів в Україні зменшилася до 352 тис. Це не означає, що через розкуркулення або інші форми тиску держави на село було ліквідовано саме таку кількість дворів. У ці роки під впливом природного приросту сільського населення відбувалося зростання чисельності господарств, яке певною мірою компенсувало втрати від розкуркулення. Справжнє число розорених господарств є більшим, ніж підсумкова цифра, яку наводить статистика.

До жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87 відсотків господарств українського Степу, 70 — Лівобережного Лісостепу й 65 відсотків — Правобережного Лісостепу. Лише в поліських і прикордонних районах УСРР частка одноосібних господарств залишалася значною навіть у роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.).

В ході здіснення колективізації було допущено ряд помилок (перегинів)

1. – перетворення колективізації в комунікацію. Усуспільнювалася не тільки земля і худоба, але й птиця і дрібний реманент, щоб не здавати худобу в колгоспи її люди вирізували.

2. – прискорення строків колективізації. Щоб виконати обіцянку Косіора оголосили конкурс, який район швидше сколективізується. І якщо в січні в колгоспах було 15 % дворів, то в березні 1930 – 63 %.

3. – порушення принципів добровільності, бо в колгоспи заганяли силою

4. – розкуркулення.

Своєї головної мети, зібрати хліб, колгоспи не виконали. Головна причина в тому, що знищили куркуля як головного поставщика хліба, крім того люди в колгоспі працювали погано, бо працювали не на себе.

Якщо 1930 р Україна здала 400 млн. пудів хліба, то в 1931 – 380 млн., а в 1932 – 132 млн.

Колгосп – це форма закріпачення селян тому, що:

• Селянам не давали паспортів;

• Спочатку хліб здавали державі, а що залишилося –колгоспу;

• Не було зарплати;

• Всі мали відробляти трудодні.

Лише з 1933 р. в селі стали позитивні зміни:

• Колгоспам заздалегідь казали скільки хліба треба здати державі;

• Ввели натуральну оплату праці;

• Людей поділили на ланки і бригади;

• Селу дали 84000 тракторів і 27000 комбайнів.

Але найважливішим наслідком колективізації був голодомор 1932 – 1933рр.

Додатки (Документи)

1. Про сільське господарство України і про роботу на селі

Резолюція пленуму ЦК ВКП(б)

Листопад 1929 р.

<...> Комуністична партія і Радянська влада України завдяки своїй правильній і послідовній політичній лінії як у галузі господарського будівництва, а також щодо політичної та організаційної роботи на селі, на сьогодні зуміли не тільки відновити попередній рівень сільського господарства, а й у дечому перевищити його (посівні площі - 109,3%, зернові 97%, технічні культури - 287,5%, валовий збір зернових - 92,2% довоєнного рівня, тваринництва - 107%). <...>

Досвід минулого року підтвердив, що досягнення високих темпів у розвитку сільського господарства, розв'язання зернової проблеми можуть бути досягнуті тільки при посиленому розвитку великого громадського господарства - колгоспів, радгоспів, що побудовані на базі найновішої техніки.

Україна за своїми умовами (порівняно високий рівень сільського господарства, в тому числі по товарності, наявність великих кадрів сільськогосподарських робітників і батрацтва) має всі дані як для Степу, так і на Правобережжі для того, щоб у галузі переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки йти більш посиленим темпом попереду інших республік. Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих районів, а навіть на суцільних площах, які охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України. У цьому напрямі дуже важливу організуючу роль повинні відіграти МТС, що набули на Україні особливо широкого розвитку. <...>

Усі ці завдання КП(б)У може розв'язати тільки при умові, коли у всіх ланках своїх правильно враховуватиме винятково складну обстановку в українському селі, значне загострення класової боротьби та особливу активність куркульства. Куркуль є найлютішим ворогом наших заходів у галузі колективізації, хлібозаготівель та ін„ і ці заходи можливо проводити тільки проти куркуля, тільки в боротьбі з ним.

Тому партійна організація України повинна ще більше посилити роботу по організації та піднесенню культурного рівня пролетарських мас села (сільгоспробітники, батрацтво), по згуртуванню і піднесенню активності всієї бідняцької маси, справжньому зміцненню її союзу з середняком для рішучого наступу на куркуля. Ради, кооперація, колективи повинні стати головними опорними пунктами цього наступу...

Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з Чадів, конференцій і пленумів ЦК. - К., 1980. -Т.4.- С. 344-350.

2. Лист ЦК КП(б)У всім секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкомів про обов'язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів, у тому числі і посівного, в рахунок виконання плану хлібозаготівель 24 грудня 1932 р.

У зв'язку з відміною постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада ц.р. про колгоспні фонди пропонуємо:

1. В усіх колгоспах, що не виконали плану хлібозаготівель, в п'ятиденний термін вивезти всі без винятку наявні колгоспні фонди, в тому числі і посівний, в рахунок виконання плану хлібозаготівель.

2. Всіх, хто чинить цій справі опір, в тому числі і комуністів, арештовувати і віддавати до суду.

3.. Попередити всіх голів колгоспів, що в разі, якщо по закінченню вказаного терміну будуть виявлені будь-які невивезені чи приховані фонди, комори і т.п., голови, а також інші винуваті в цьому посадові особи будуть притягнуті до судової відповідальності і сурово покарані.

4. Зобов'язати секретарів РПК, голів РВК і уповноважених обкому протягом 24 годин вручити дану постанову головам колгоспів під розписку.

3. З доповіді Голови Раднаркому УСРР В.Я. Чубаря про підсумки1933 сільськогосподарського року на об'єднаному пленумі ЦК та ЦКК (Центральна контрольна комісія) КП(б)У 18 листопада 1933 р.

Внаслідок упертої більшовицької боротьби підсумки 1933 сільськогосподарського року багато кращі за попередні роки. Дійсно, цього року ми досягли великих успіхів у боротьбі за перетворення всіх колгоспів на більшовицькі. Цього року ми створили міцну базу для того, щоб усіх колгоспників зробити заможними. Ми ще не спромоглися остаточно розв'язати це завдання 1933 року, але ті досягнення, що ми їх вже маємо, є перші кроки, і нашим дальшим завданням є цілковите перетворення в життя цього гасла.

Доказом того, що ми маємо певні досягнення, певні зрушення в сільському господарстві, є ті факти, які ніхто не може заперечувати: ми цього року вперше за ряд років виконали план хлібоздачі дотерміново - до Жовтневих свят. Ми заготовили на цей час понад 220% в порівнянні зі здачі 1932 року. Наші радгоспи на це число здали хліба майже втричі більш ніж минулого року, і в два з лишком рази більш, ніж минулого року » цілому. Колгоспи виконали свої зобов'язання перед державою і в той же час забезпечили утворення насіннєвих і фуражних фондів. <...>

Можна було б навести ще багато фактів, що промовляють за наші успіхи. Але відмічаючи перемоги, яких здобула українська партійну організація в піднесенні сільського господарства цього року, треба зосередити всі сили на ліквідацію тих хиб і недоліків, які зменшують наші темпи на низці дільниць і загрожують нам у боротьбі за цілковите здійснення постанов партії, за цілковите виконання планів і програм соціалістичного сільського господарства. Ці відсталі ділянки не дозволяють нам заспокоїтись на досягнутих успіхах, а вимагають від нас дальшої більшовицької настирливості в боротьбі. Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів К„ 1990. -С. 559,563.

Література

1. Орест Субтельний Україна Історія. – К.: Либідь, 1991 – с. 500.

2. Червінський В. І., Обушний М. І. Історія України. Джерельний літопис. – К.: ДП «Дирекція ФВД», 2008 – с. 800.

3. Новітня історія України 1900-2000. – К.: Вища школа, 2002 – с. 720.

4. Великий довідник школяра. – Видавництво «Ранок», 2008 (електронний варіант)

5. Гайдуков Л. Ф., Крушинський В. Ю. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: Либідь, 1992. – 272 с.

6. Кульчицький С. В., Коваль М. В., Лебедєва Ю. Г. Історія України: Підручник для 10 кл. серед. Школи – К.: Освіта, 1998. – 288 с.

7. Підкова І. З., Шуст Р. М. Довідник з історії України. Т. І. – К.: Ґенеза, 1993. – 293 с.

8. Сторінки історії України: XX століття: Посіб. для вчителя / За ред. С. В. Кульчицького. – К.: Освіта, 1992. – 336 с.

9. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша.1917-1945. 10 клас: Підр. Для серед. ЗОШ – К.: Ґенеза, 2000 – 384 с, іл.

10. Хрестоматія з новітньої історії України. (1917-1945): Навч. посіб. для 10 кл. серед. шк. – К.: Ґенеза, 1998. – 400 с.