Зміст

Вступ

1. Міжнародне становище країн Західної Європи у другій половині ХV ст.

1.1 Політична ситуація в Західній Європі

1.2 Франція в другій половині ХV ст.

2. Роль Людовіка ХІ в утвердженні Франції на міжнародній арені

2.1 Біографічні відомості та становлення характеру ЛюдовікаХІ

2.2 Франція в міжнародних відносинах за правління Людовіка ХІ. Політичний аспект

2.3 Економічні питання в міжнародній політиці Франції

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Звертаючись до історичних подій другої половини XV століття, пов’язаних із історією Європи, і насамперед Франції, не можна обминути увагою роль французького короля Людовіка ХІ. І це зовсім невипадково, адже до цієї людини тягнулись всі нитки тогочасного політичного життя, від її думки та волі залежало розв’язання багатьох державних і міжнародних проблем.

Слід зазначити, що тема даного дослідження має на меті показати роль Франції у міжнародних відносинах періоду правління Людовіка ХІ, вплив його політичних рішень на хід європейських подій, адже не варто забувати, що час правління французького короля припав на тяжкий післявоєнний період – закінчилася Сторічна війна.

Тема даного дослідження актуальна тим, що дає можливість дізнатися більше про ще одного з французьких королів династії Валуа, зазирнути в таємниці політичних інтриг, що відбувалися заради наживи та загарбання земель.

Питання участі Франції у міжнародних відносинах періоду ХV ст. висвітлюють досить небагато літературних джерел. Це передусім література, що присвячена історії дипломатичних відносин. Історію Франції взагалі і коротку біографію та політичну діяльність французького короля Людовіка ХІ подають загальні підручники з історії середніх віків, деякі монографії, присвячені історії Франції та загальнонавчальні енциклопедії останніх років видання.

Безумовно було б цікавим знайомство з оригіналами документів періоду, що розглядається, які дозволили більш чітко зрозуміти всі тонкощі тогочасної політичної ситуації в Європі та участь у ній Франції, а також внутрішньополітичну ситуацію в самій країні, яка безумовно впливала на загальний хід подій.

Дипломатика розрізняє публічні та приватні акти. До числа перших відносяться грамоти та дипломи королів, феодалів, які володіли суверенними правами. До часних відносяться документи, що були складені нотаріями, особами, які отримали спеціальну юридичну освіту та мали особливий статус, який надавався королем.

Важливим джерелом, що розкриє тонкощі внутрішньої політики королів, яка безумовно впливає на зовнішню, є джерело з історії господарства. Це передусім земельні описи та кадастри, які складалися з фіскальною метою.

У ХV ст. складалися особливі записи феодального звичаєвого права, які діяли в окремих областях та провінціях Західної Європи. До них відносяться французькі кутюми, в яких відображаються специфічні форми феодальної земельної власності та особливості адміністративного управління.

Наряду із записами кутюм в державах Європи розвивалося і королівське законодавство – ордонанси у Франції та Англії.

Нові види джерел з’являються в період становлення станової монархії. Це передусім протоколи засідань Генеральних та провінційних штатів у Франції, які безпосередньо відображали різні боки майнових та соціальних відносин.

Серед історичних джерел ХV ст. найбільш важливими є історичні твори – хроніки, історії. з’являються історико – мемуарні твори, наприклад мемуари Філіпа де Комміна, радника короля Людовіка ХІ, де подані майже всі відомості, що стосуються життя та політичної діяльності французького короля.

Для сучасного дослідника життя і діяльності Людовіка ХІ, бо саме з ним пов’язані історичні події другої половини ХV ст., є реальні можливості втілити свій задум в життя, але стан дослідження даної теми на сучасному етапі розвитку історичної науки аж ніяк не можна назвати задовільним.

В українській історіографії сама постать та особливості зовнішньополітичної діяльності французького короля належним чином не досліджені і розглядаються в контексті поглядів російських істориків. Не дивлячись на те, що Людовік ХІ був і залишається суперечливою постаттю, він міцно зайняв своє місце у світовій історії.

Франція за правління Людовіка ХІ безумовно своєю діяльністю і участю в підписанні угод та укладенні політичних союзів відіграла не останню роль у міжнародному житті тогочасної Європи.

Отже, ми сподіваємося, що здійснення системного аналізу документального матеріалу у комплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики, побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети даного дослідження.

1. Міжнародне становище країн Західної Європи у другій половині ХV ст.

1.1 Політична ситуація в Західній Європі

Для характеристики міжнародного становища слід зупинитися на з’ясуванні ситуації, в якій знаходилися країни, що мали спільні кордони з тогочасною Францією.

У ХV ст. в Італії, не дивлячись на її політичну роздрібленість, відбувалися глибокі, хоча й поступові перетворення.

В політичному відношенні феодальна анархія змінилася повним хаосом. За виключенням разташованого на півдні Неаполітанського королівства, Апеннинський п-ов був поділений на багато дрібних міст - держав, майже повністю незалежних як від імператора, так і від папи римського. Звісно, відбувалися різного роду захоплення та приєднання, але багато містмали змогу успішно за себя постояти, і ніякі угоди або сили не могли примусити їх до об’єдння. В цей період відбувалося значне расширення більш великих держав за рахунок дрібних, і до 1494 р. залишилося лише п’ять великих держав й ще менше міст – держав.

Міланське герцогство, Флорентійська і Венеціанська республіки, Папска область й Неаполітанське королівство були найбільш значними політичними утвореннями Апеннінського п-ова. Мілан під управлінням сім’ї Сфорца став одним з багатших держав й центром мистецтв та просвітництва. В середині ХV ст. Італія зіткнулась з двома новими несприятливими факторами міжднародного життя. На Заході, за Альпами, підходила до кінця довготривала боротьба між феодальними династіями Європи, зокрема, англо-французський конфлікт. Тому можна було чекати, що в італьянські справи скоро втрутяться великі континентальні держави - Франція, Іспанія й Австрія.

Майже сорок років, з 1454 до 1494 рр., Італія насолоджувалась миром й розквітом культури епохи Відродження, що проявилося в мистецтві, науці й філософії. До 1492 р. Лоренцо Медічі виступав як арбітр в политиці й правив Італією, не втягуючи її в союзи з іноземними європейськими державами. Однак не пройшло й двох років після смерті Лоренцо, як страх та егоїзм породили серед правителів італійських держав атмосферу взаємного недовір’я.

У ХV ст. Іспанію роздирали внутрішні конфлікти й громадянські війни., що були пов’язані передусім із боротьбою за владу та внутрішніми протиріччями у відносинах правлячої верхівки та селянством.

У 1479 р. відбулося об’єднання в одну єдину державу двох незалежних держав у вигляді станових монархій – Кастилії та Арагона під владою подружньої пари – Фердинанда Арагонського й Ізабели Кастильської, що поклало початок формуванню Іспанського королівства.

Іспанське королівство спиралося на підтримку церкви, особливо інквізиції, введеної в 1480 р. У 1492 р. Іспанське королівство перемогло Гранадський емірат – останнє володіння арабів на Піренейському півострові. Влада Фердинанда та Ізабелли поступово стала безмежною – установилася абсолютна монархія.

Що стосується Німеччини, то і ця країна потерпала від політичної боротьби.

У 1438 р. був обраний королем зять Сигізмунда з роду Габсбургів, герцог Альбрехт II Австрійський (1397–1439), з цього моменту династія Габсбургів правила імперією до закінчення її існування (1806).

Спадкоємцем Альбрехта у 1440 р. став Фрідріх III (1415–1493), останній імператор, коронований в Римі. Чехія вибрала гуситського короля, а в Угорщині на престол було обрано Матіаша Хуньяді (Матвій Корвін). Побоюючись втратити владу, Фрідріх зробив королем свого сина Максиміліана I "римським королем" (1486) й одружив його на Марії Бургундській, дочці й спадкоємиці герцога Карла Сміливого.

Коли Максиміліан та Марія успадкували бургундськие землі, почалась династична ворожнеча між Габсбургами й французькими королями, яка продовжувалась до ХVІІІ ст. Максиміліан став королем Римським (1493) й імператором Священної Римської імперії (1508) й керував до 1519 р. Він реформувати імперські інститути, поділив імперію на 10 округів або районів для зручності оборони й збирання податків. Однак всі його намагання централізувати імператорську владу наштовхувалися на спротив князів.

Наприкінці ХV ст. у Південно – Західній Німеччині утворюється військово – політичне об’єднання – Швабський союз, який намагається провести "імперську реформу", що зміцнює централізовану владу в Німеччині, але невдало. Німеччина аж до ХІХ ст. залишалася роздробленою країною.

Розглянувши політичну ситуацію в країнах, що були безпосередніми сусідами Франції, слід згадати найголовнішого з яким Франція напередодні вела війну, що тривала аж цілих сто років.

Столітня війна мала негативні наслідки для Англії. Величезні видатки на Армію виявилися марними. Багата здобич, захоплена у Франції, і кілька тисячні викупи, отримані від французьких міст і знатних полонених, були витрачені на походи. Тягар війни ліг на англійський народ. Слава перемог швидко минула.

Після остаточної поразки у Столітній війні англію охопила тривала міжусобна війна. Боротьбу за королівський престол вели дві могутні родини – герцоги Ланкастерські і герцоги Йоркські. Оскільки на гербі перших була зображена червона троянда, а на гербі других – біла, то цю війну називають війною Червоної і Білої троянд (1455 – 1485). Поштовхом до неї стала програна війна з Францією. Всі англійські знатні роди поділилися на прихильників Йорків і Ланкастерів. Війна була дуже жорстокою: утвердився звичай знищувати полонених на полі бою, страчувати противників у в’язницях і діяти підступно. Війна завдала горя всій країні, але найбільше потерпіла англійська знать. Майже всі заможні сеньйори загинули, а їхні володіння перейшли до рук короля. В останній, вирішальній битві загинув і сам король Річард ІІІ Йорк, перемога дісталася Генріху Тюдору з роду Ланкастерів. Під іменем Генріха VІІ він став королем Англії і започаткував правління династії Тюдорів. Поступово Англія перетворилася у державу, яка суттєво впливала на розвиток усієї Європи в наступні століття.

1.2 Франція в другій половині ХV ст.

Франція також переживала період великого занепаду після Столітньої війни. Майже всі регіони країни зазнали руйнувань, а населення скоротилося на півтора десятка мільйонів чоловік. Разом з тим Столітня війна привела до посилення королівської влади у Франції. За рахунок збору все нових і нових податків, яких король Карл VІІ вимагав від підданих в умовах війни, можна було утримувати постійну армію і чиновників. Постійна армія на службі короля – це нововведення, що з’явилося у Франції як раз під час Столітньої війни. Тепере король міг відчувати себе незалежним від багатьох своїх васалів і проводити політику в інтересах держави.

У спадок від Столітньої війни Франція отримала противника в особі сильної Бургундської держави. В ХV ст. в Європі не було багатшої країни від Бургундії. Ніхто з тодішніх правителів не міг дозволити собі мати такий розкішний і вишуканий двір, який мав герцог Бургундський. Тут свято шанували традиції рицарської поведінки і куртуазності. Не випадково кожен із бургундських герцогів увійшов в історію з промовистим прізвиськом: Філіпп Хоробрий, Жан Безстрашний, Філіп добрий, Карл Сміливий.

Для найбільш знаменитих рицарів герцоги Бургундські створили особливий союз – рицарський орден золотого Руна. Стати членом ордену Золотого Руна було великою честю. Про благородство рицарів Золотого Руна ходили легенди. Хоча Європа XV ст. дуже відрізнялась від казкового світу, відображеного в рицарських романах, при бургундському дворі цього ніби не помічали.

Одним з побічних наслідків Столітньої війни стало піднесення Бургундії як блискучої майже незалежної держави. Занепад водночас і Франції, і імперії створили умови для появи "середнього царства", яке відігравало велику роль у європейській політиці, але якому через брак внутрішньої єдності судився не менш швидкий кінець, ніж блискавичний злет. Дарма що чотири великі Валуа, герцоги Бургундські, - Філіп Сміливий (1342 - 1404), Іоанн Безстрашний (1371 - 1419), Філіп Добрий (1396 - 1467) і Карл Сміливий (1433-1477) - не мали королівського титулу, їхні багатство та авторитет були, як вже зазначалося, більші, ніж у королів. Їхнє перше володіння - стародавнє герцогство Бургундське навколо Діжона - подарував Філіпові Сміливому його батько (французький король) 1361 р. Відтоді герцогство невпинно розросталось, здобуваючи одна за одною території по обидва боки франко-імперського кордону.

Філіп, безперечно, був одним з "лілейних принців" Франції — разом зі своїми братами герцогами Берійським і Анжуйським. Але завдяки союзові з Англією його син і онук мали змогу визволитись від багатьох родинних зв’язків. Філіпів правнук, Карл Сміливий, надірвався, намагаючись перехитрувати своїх сусідів. Багатство бургундців походило здебільшого з квітучих північних міст – Брюге, Араса, Іпра, Гента й Антверпена. Їхній двір і далі був мандрівний, але, крім палацу д’Артуа в Парижі і герцогського палацу в Діжоні, вони мали важливі резиденції в Лілі, в Прінзенгофі (Брюге), в Куденбергу (Брюсель) і в замку Еден.

Бургундський двір став осереддям екстравагантного культу лицарськості, що виявлявсь у церемоніях ордену Золотого Руна і в завзятій підтримці хрестових походів. Турніри, поєдинки, бенкети, видовища, найрізноманітніші процесії стали загальною модою. Герцоги були щедрими покровителями митців таких скульпторів, як Клаус Слутер, і художників Яна Ван-Ейка та Роже Вавдер-Вейдена, а також поетів, музикантів, романістів і славетних гобеленників.

Бургундці одягали себе і своїх придворних у гаптовані золотом шати, прикрашені горностаєвим хутром і самоцвітами, - тільки на те, щоб дивувати і вражати.

Вже з другої половини ХІV ст. почалося приєднання до апанажу бургундських герцогів (членів французького дому) окремих областей Нідерландів, які і в економічному і в політичному відношенні настільки швидко перевищили значення самої Бургундії (в яку входили тепер герцогство і Франш – Конте), що центрами цієї нової "бургундської держави" стали на початку ХV ст. Гент і Брюсель. В Столітній війні ХV ст. герцогі бургундські займали самостійну позицію і спочатку були на боці Англії. Цей союз забезпечив англійцям владу на півночі, а Бургундії господство над Пікардією. Потім, після перелома у війні, що був викликаний успіхами французької армії при жанні д’Арк, бургундський герцогпідписав з Францією в 1435 р. Арраський мир.

При Карлі Сміливому до Бургундії були приєднані Лотарінгія, землі по верхньому Рейну, Гельдерн та інші. Бургундська держава не тільки охопила щільним кільцем весь північний схід Франції, - від Дьєппа на Ла – Манші майже до Ліона, - але вже включало в себе й чисто французькі області – Пікардію і Ніверне. Тому боротьба французьких королів з бургундськими герцогами, які намагалися створити самостійне королівство і заволодіти територією давнього "королівства бургундів", тобто всіма французькими східними провінціями була неминучою.

Наявність бургундської держави перешкоджала територіальному об’єднанню Франції. Змішана в етнічному та мовному відношеннях, з нерівномірним економічним розвитком, бургундська держава не мала даних для стійкого існування в той час, коли в Європі створювалися великі національні держави.

Великі феодали в період Столітньої війни остаточно скомпрометували себе і втратили свій колишній вплив. Землі багатьох з них були конфісковані і приєднані до королівського домену. Генеральні штати, які так бурхливо почали свою діяльність, на кінець війни майже зовсім припинили своє існування. Це пояснюється боротьбою станів всередині Генеральних штатів, що не могло не послабити їх сили, і недостатньою підтримкою їх з боку широких народних мас.

Генеральні штати в цей час уступають місце зборам нотаблів (представники вищого дворянства й духовенства), які мали чисто дорадчий характер. Вся повнота законодавчої й виконавчої влади зосереджується виключно в руках короля. Відбувається процес пристосування феодальної монархії та її політичних інститутів до нових умов економічного життя суспільства.

Отже, після закінчення Столітньої війни королівська влада досягла небувалого розквіту. Це був період переходу від станової до абсолютної монархії.

2. Роль Людовіка ХІ в утвердженні Франції на міжнародній арені

2.1 Біографічні відомості та становлення хаорактеру ЛюдовікаХІ

Для розуміння деяких політичних дій та вчинків з боку французької держави обов’язково слід зрозуміти особистісні риси характеру людини, що стояла на чолі цієї держави, бо від її волі залежала доля багатьох людей.

Людовік, який справедливо вважався одним з найвидатнішим королів Франції, був людиною дуже даровитою, але дуже злобним, злопам’ятним й підступним. Ще в юності він був неперевершеним майсторм притворства і мав славу ловкого інтригана.

Перший свій заколот проти батька він здійснив у 1340 р., коли йому ще не було дванадцяти років, і надалі не один раз бажав скинути його з престолу. Після чергового замаху на життя Карла у 1446 р. від віддалився у свою провінцію Дофіне і з тих пір більше ні одного разу не бачився з батьком.

Керуючи своїм наділом як незалежним князівством, він наслідував тій же системі, яка потім зробила його жорстоке правління настільки благодатним для французького народу.

Невблаганний до арістократії, він намагався привернути до себе простих людей, поклав край рицарським війнам, пожвавив торгівлю та промисловість, покращив грошову систему.

Але невдовзі його ворожнеча з батьком прийняла непримиренний характер. У 1456 р. король наважився почати відкриту війну проти сина. Людовік втік в Бургундію до герцога Філіпа, який прийняв його з виключним радушшям.

Дофін оселився неподалік від Брюселя в містечку Генеп і отримував від герцога на утримання свого двору щомісячно по шість тисяч ліврів. Філіп доручив свого гостяособливому догляду сина Карла. Обидва принци були дуже не схожі характерами і дуже скоро зробилися смертельними ворогами. Карл , якого потім прозвали Сміливим, мав рицарську горду натуру, мріяв тільки про війни та завоювання. Така Людина, як Людовік , що був майже облишений лицарських якостей, здатний до того ж на будь-яке лукавство та зрадництво, визивав у Карла презирство.

У 1461 р. прийшла довгоочікувана звістка про смерть Карла VІІ. На відміну від свого батька, який залюбки віддавав справи правління в руки свої улюбленців, людовік збирався правити самостійно і тому хотів скласти дуже вірне уявлення про державу.

Він став їздити по країні, нежданно негаданно змінюючи напрямки руху, щоб заствати всіх зненацька і здобути точні уявлення про характери людей та положення справ.

Пам’ять його була надзвичайно сильною, спостережливість - невтомна. Досить бідно одягнений, він їздив майже без супроводу, ходив вулицями міст наодинці, починав розмови з людьми різних станів та охоче викликав противників на відвертість.

Він не любив приймати важливий вигляд, ненавидів розкіш, пишні свята, лицарські ігри, і так часто траплялось, що він приїздив до міста окольними шляхами, намагаючись позбутися святкових зустрічей. Він носив простий камзол, нижнє плаття було з сірого сукна і дешеву потерту шапку; його скромний Турнельський палац складав різку протилежність величним палацам герцогів та перших вельмож.

Останні роки життя людовік провів, закрившись в своєму замку Плесі – де – Тур, де його вдень і вночі оточували вірні шотландці. Збереглося багато розповідей про сумні застінки цього палацу.

Людовік завжди отримував задоволення, спостерігаючи за тяжкими стражданнями своїх в’язнів. До старості його жорстокість ще більше посилилася. Але, за словами Комміна, він сам страждав від страху не менше своїх ворогів і фактично піддав себе добровільному ув’язненню в стінах свого помешкання.

Перед смертю він він впав в таку підозрілість, що не наважувався навіть виходити у двір і щоденно міняв і переобирав з одної посади на іншу всіх своїх слуг. Лише деякі з небагатьох допускалися до короля. Син його, дофін Карл, не бачив батька декілька років.

2.2 Франція в міжнародних відносинах за правління Людовіка ХІ. Політичний аспект

Головною метою політики Людовіка ХІ було збирання всіх французьких земель під своєю владою. Досягнути цієї мети було неможливо без перемоги над його колишнім рятівником герцогом Бургундським, який був наймогутнішим з удільних князів в роді Валуа.

Перші спрби Людовіка посилити свою могутність наштовхнулися на сильний спротив принців. Вони дуже гарно розуміли небезпеку, що їм загрожувала і поспішили об’єднатися проти короля. Навесні 1465 р. вповноважені всіх важливих феодальних володарів Франції зустрілися в Парижі і уклали союз, що отримав назву "Ліга громадського добра".

Окрім герцога Бретанського Франциска та Карла Сміливого до неї увійшли граф Сен – Поль, герцоги Лотарингський та Бурбонський, позашлюбний син герцога Дюнуа, герцог Калабрійський Жан (син герцога Анжуйського Рене), а також дрібні південні володарі – герцог немурський, граф Арманьяк та сеньйор Альбре. Брат короля Карл, герцог Беррійський, був обраний вождем Лігі. Представники Ліги оголосили вимоги скасування податків і мали надію використати неспокій міст и селянства посиленням податкового тягаря.

Лігу підтримувала частина залежного від її членів середнього та дрібного дворянства, а також міська влада деяких міст, що знаходилися на території принців.

Таким чином, проти Людовіка зібралась вся феодальна Франція, і становищу його не позаздриш. Він зібрав війська та виступив проти Карла до Менлері. Тут у липні 1465 р. відбулася велика та хаотична битва. Завдяки зраді бургундці досягли успіху на одному фланзі, але були відкинуті на другому. Велику роль в часи міжусобиць відіграв Париж. Коли війська Ліги підійшли до столиці, то основна маса парижан опинилася на боці короля і недопустила вторгнення принців у місто. Однак значна частина столичного духовенства, чиновництва та купецтва вагалася і прислухалася до обіцянок Ліги повернути їм в повному обсязі муніціпальні права, незадовго до того відібрані королем. Людовік, побоюючись, як би мешканці Парижа у його відсутність не перейшли на бік ворогів, вночі швидко залишив поле бою і відступив до столиці. Війська Ліги підійшли до Парижу і взяли його в облогу.

У вересні на бік заколотників перейшло місто Понтуаз, а потім їм здався Руан. Заволодівши басейно Сени, принци зупинили підводу з харчами, що йшла до Парижу. У місті почався голод та хвилювання. Обережний Людовік вирішив не доводити конфлікт до останньої крапки, почав з Лігою переговори і в кінці вересня уклав з нею договір в Сен – Мері.

При цьму він пішов на деякі значні поступки:

1. Король віддав Карлу Сміливому міста та землі на Сомі, зовсім нещодавно викуплені ним за 400 тисяч золотиз екю у герцога Бургундського.

2. Своєму брату, герцогу Беррійському, Людовік віддав Нормандію та поступився своїми сюзеренними правами на Бретань, герцогство Алансонське та графство Е.

3. Значні пожалування землями, правами та доходними посадами отримали й інші учасники Ліги.

Погоджуючись на всі вимоги ворогів Людовік, очевидно, хотів тільки одного – примусити їх розійтися, щоб потім розправитися з кожним наодинці. Разом з тим король Людовік ХІ отримав відпочинок у боротьбі і скористався нею для укріплення союзу з містами і роз’єднання своїх ворогів. Це дозволило йому привести в покору великих сеньйорів.

Дуже скоро йому вдалося посварити свого брата з герцогом Бретанським. Після цього король здійснив вторгнення в Нормандію та за декілька тижнів оволодів всією провінцією. Карл втік з Руана. Герцог Бургундський не міг перешкодити Людовіку, так як 1 1466 р. вів запеклу війну проти Люттіха. А влітку 1467 р. Філіпп Добрий помер, Карл Сміливий став герцогом Бургундським.

Аналізуючи причини виникнення подібних міжусобних воєн, Енгельс писав: "Як можна було уникнути конфліктів в епоху пізнього середньовіччя, коли ленні відносини в усіх землях утворювали заплутаний клубок прав і обов'язків, дарованих, відібраних, знов поновлених, задавнених, змінених або яким-небудь іншим способом обумовлених,— клубок, який ніяк не можна було розплутати? Карл Сміливий, наприклад, був в одній частині своїх земель ленником імператора, в іншій — ленником короля Франції; з другого боку, король Франції, його сюзерен був у той же час в певних областях ленником Карла Сміливого, свого власного вассала. Як тут було уникнути конфліктів? Ось в чому причина тієї кількасотлітньої мінливої гри сили притягання васалів до королівського центра, який один тільки був спроможний захищати їх від зовнішнього ворога і одного від одного, і сили відштовхування від центра, в яку постійно і неминуче перетворюється ця сила притягання; ось причина безперервної боротьби між королівською владою і вассалами..."

Людовік XI застосовував проти своїх внутрішніх і зовнішніх ворогів незвичайні на той час методи боротьби. Не вірячи у воєнне щастя, Людовік XI особливі надії покладав на дипломатичні успіхи. Будучи великим інтриганом, обманщиком і лицеміром, він створив у себе в державному апараті, на периферії й на території інших держав густу сітку шпигунів, які стежили не тільки за діяльністю противників, але й один за одним. Це був король, який всюди мав своїх шпигунів і скрізь шляхом підкупів знаходив собі прихильників. Людовік XI вірив, що підкупити можна кожну людину, починаючи від англійського короля і кінчаючи шпигуном, злодієм і т. д. Він вважав, що підкупи обійдуться дешевше, ніж війна. Одних своїх ворогів він купував, других переманював на свій бік з допомогою всіляких принад, третіх — з допомогою погроз і т. д.

Влітку 1468 р. король Людовік ХІ зібрав Генеральні штати в Турі. Це зібрання вирішило, що Нормандія більше не може відторгатися від королівських володінь, і Карл Беррійський повинен відмовитися від неї за річну ренту у дванадцять тисяч ліврів.

Після цього Людовік вторгнувся з військом в Бретань і заволодів всіма прикордонними володіннями Франциска. А у вересні французький король примусив його до миру, умови якого були такими:

1. Бретань позбавлялася всіх придбань, отриманих по Сен – Мерському договору;

2. Ставала в ленну залежність від короля французького;

3. Повинна була розірвати союзні відносини з Бургундією.

Між тим, Карл Сміливий при першій звістці про похід Людовіка, зібрав армію і пішов до Франції. По дорозі він дізнався, що герцог Беррійський відмовився від притензій на Нормандію, а герцог Бретанський прийняв всі умови короля. Ця звістка надзвичайно роздратувала герцога Бургундського, він довго не погоджувався признати її і був готовий продовжувати війну.

Тоді Людовік, поклавши надію на свою спритність та увертливість, запропонував Карлу влаштувати особисте побачення в Пероні. Герцог Бургундський спочатку був здивований наміром короля, але потім власноручно підписав Людовіку листа – запрошення, обіцяв дружній прийом і повну безпеку. Король направився до Перони, взявши з собою лише сто чоловік світи , і був прийнятий Карлом з великою шаною.

Але тільки но почалися переговори, як прийшла звістка про нове повстання Люттіха. Мешканці міста Парижа захопили в полон свого єпископа і підняли французький прапор. Причому, слід гадати, зробили це не випадково, а за вказівкою королівських агентів, які роздмухували в місті полум’я бунту.

Дізнавшись про інтриги свого гостя, Карл розлютився. Звинувачуючи у всьому короля, він наказав негайно зачинити ворота в перонському замку. Людовику було б дуже погано, але камергер Карла, історик Філіп де Комін, стримав Карла від негайної розправи.

Разом з тим Комін порадив Людовику прийняти всі умови, які буде вимагати від нього Карл. Невдовзі полоненому королю було запропоновано договір, який він підписав без будь-яких вагань: Людовик визнавав, що паризький парламент не має влади над Фландрією та Пікардією, і що він сам не має ніяких лєнних прав над цими областями. Він згодився віддати своєму брату Шампань, тобто поставити ворожу сторожу у воріт своєї столиці і тим самим поєднати дві частини бургундських володінь. Нарешті він пообіцяв, що прийме участь в поході проти Лютіха. Через тиждень після підписання цього договору Лютіх було взято і на очах Людовика розграблено.

На початку листопада король повертається до своєї столиці. Парижани довго сміялися над його перонською поїздкою та вчили попугаїв, ворон та сорок викрикувати ненависне королю слово "Перона !". Втім Людовик тут же намагався уменшити неприємні наслідки перонської угоди. Він віддав своєму брату Гієнь замість Шампані, та й з Карлом зберігав мир усього два роки.

В 1470 р. Людовик зізвав у Турі збори нотаблів (світських та духовних вельмож) і попросив їх звільнити його від дотримання перонського договору. Визволення, звичайно йому бкло дано. Разом з тим, Карла було викликано до суду паризького парламенту.

Оголошення війни застало Карла зненацька. Французи вторглися в бургундську Пікардію, легко оволоділи Ам’єном, Сен-Контеном та іншими містами. В квітні 1417 р. герцог повинен був просити миру. Невдовзі події прийняли для нього вдалий оберт. В 1472 р. Карл розпочав військові дії на берегах Соми. Бургундці захопили Неслем, вбили всіх його жителів та спалили всі будинки. Слід за тим їм здалися Руа та Мондидьє. Навпаки тому, Бове оборонявся на протязі цілого місяця і не здався .Карл намагався проникнути в Нормандію і з’єднатися з бретонцями, але це йому не вдалося, так як Людовік сам охороняв кордони Бретані. Втративши декілька фортець, герцог Бретанський склав зброю і заключив мир. В листопаді 1472 р. був підписаний мир і з герцогом Бургундським.

З тих пір Людовік благорозумно відмовився від усяких зіткнень з Карлом. Як показали наступні події, така політика була найбільш далекоглядною.

За своїм характером герцог Бургундський не міг жити в мирі. Невдовзі він відвернувся від французьких справ через заходи в Лотарингії, Німеччині, Швейцарії та Нідерландах. Людовік не заважав своєму супротивнику виснажувати сили у війнах та закллотах. Він терпляче чекав того моменту, щоб поновити свої притязання. Тим часом він він привів до повної покори своїх "добрих двоюрідних братів". Ще в червні 1471 р. король наказав схопити та кинути до в’язниці герцога Алансонського.

В 1472 р. раптом помер брат короля, герцог Гиєнський, і Людовик оволодів його землями. Потім прийшла черга графа Арманьяка. Цей буйний васал в червні того ж року підняв заколот.

В березні 1473 р. французи осадили його в Лектурі. Місто здалася на капітуляцію, але все одно було розгромлено. Сам граф був вбитий, його брата було кинуто до в’язниці. Герцога Немурського, молодшого главу Арманьякського лінії, посадили до Бастілії і стратили в 1477 р.

Після загибелі династії Арманьяків Людовик встановив свою владу над всіма володіннями південної Франції. Смерть бездітного герцога Анжуйського Рене в 1480 р., а потім його племінника Карла Менського доставили в руки короля анжуйський спадок і право на Неаполітанське королівство.

За допомогою підкупів Людовік XI уклав "вічний" союз з Швейцарією, спрямований проти своїх ворогів - французьких феодалів. Цей договір, як зазначав Маркс, був основою всіх угод, які укладалися між Францією й Швейцарією до самої французької революції; він забезпечив за Францією право вербувати швейцарську піхоту, а за швейцарцями щорічну данину від Франції.

Людовіку XI вдалося спровокувати на війну проти свого головного ворога - герцога Бургундського Карла Сміливого — швейцарські кантони та лотарінгських феодалів.

Між тим справи у Бургундського герцога з кожним роком йшли все гірше. Він зазнав декілька поразок від швейцарців, і в січні 1477 р. був вбитий і битві при Нансі. Його смерть була не тілько роковою для Бургундського дому, але і для всіх феодальних володарів Франції.

Значний Бургундський спадок повинен був перейти до дочки Карла Сміливого Марії. Законно заволодіти її землями Людовік міг тільки тільки за допомогою шлюбної угоди. Але його власному сину було лише шість років, в то час як Марії вже виповнилося дев’ятнадцять. Тому королю потрібно було шукати нові шляхи. Він зараз же зайняв військами Пікардію, а також вів їх до Бургундії та Франш-Конте начебто для охорони прав Марії. Тут Людовіка підтримали місцеві вельможі, в особливості могутній принц Оранський Жан де Шалон-Арле.

Під його тиском бургундський сейм прийняв рішення в 1477 р. передати герцогство і всі землі під управління французькому королю. В лютому таке ж рішення прийняли барони Франш-Конте, хоча провінція ця входила дол складу Священної римської імперії. Сам Людовік повів війська в Генегау. Марія просила допомоги у свого дядька, англійського короля Едуарда IV, але він не хотів війни з Францією і не рушив з місця.

Французи зайняли Артюа та Генегау, загрожували Люксембургу і навіть пройшли у Фландрію, але тут їх успіхи закінчилися. Фламандці не бажали відновлення французького господарювання, проти якого боролися двісті років, і підтримали Марію (вона жила тоді в Генті). Французи були змушені брати з боєм кожне місто. Сам Людовік сам ледь не загинув під стінами обложеного ним Бушеня. В гніві він наказав зпустошити країну, але це звісно не надало йому популярності.

Марія, розуміючи про власну нездатність утримати отриману спадщину, забажала знайти собі законного покровителя. В серпні 1477 р. вона вступила до шлюбу з австрійським ерцгерцогом Максиміліаном. Для Людовіка це стало неприязним сюрпризом. Імператор Фрідріх ІІІ вступився за принцесу і вимагав повернути ті землі, які вважалися імперськими лєнами (перш за все Франш-Конте).

Принц Оранський, невдоволений тим, що його не призначили намісником Бургундії, розсердився на Людовіка і перейшов на бік його ворогів. Франш-Конте було охоплене повстанням. В 1479 р. французи заходили столицю графства, місто Доль, і розгромили його. Після цього провінція була підкорена.

Війна на півночі проходила не так вдало. В серпні у Гінгата війська Людовика зазнали відчутної поразки від Максиміліана. Результат цієї битви змусив короля подумати про реформування своєї армії. Дійсно, французька регулярна піхота (так звані "вільні стрільці") не могли протистояти високопрофесійним швейцарським та німецьким найманцям. Людовик став створювати у себе великі підрозділи найманої піхоти. Невдовзі він вже мав до 30 тисяч чоловік гарного війська. Для утримання цієї армії, французький король був змушений постійно збільшувати податки (за роки його правління податки зросли майже втричі і стали важким ярмом для народу).

В 1482 р. під час полювання Марія впала з коня і через три тижні померла. Після неї залишився чотирирічний син Філіп та дочка Маргарета. Максиміліан без грошей та війська був безсилий продовжувати війну з Францією. В грудні 1482 р. в Арасі був підписаний мир, умовами якого були:

1. Трирічна Маргарета була заручена з сином Людовіка Карлом і відправлена на виховання в Париж;

2. Франш – Конте і Артуа були оголошені її спадком.

Таким чином, Людовік зумів прибрати до рук всю Бургундську державу за виключенням Нідерландів (так називалися у середні віки землі, що розташовані по Нижньому Рейну, Маасу, Шельді і узбережжю Північного моря. Частина феодальних володінь, що знаходилися на території Нідерландів (Фландрія, Артуа та інші західні області), входила до складу Французького королівства, а частина (Голандія, Брабант, та інші східні області) – в склад Німецької імперії. До середини ХV ст. Нідерландські землі потрапили під владу бургундських герцогів. З інших великих великих феодальних володінь до кінця правління Людовіка ХІ незалежність зберегла лише Бретань.

Успіхи об’єднання всіх французьких земель в єдину й централізовану державу пояснюються не стільки державною діяльністю і дипломатичним талантом Людовіка XI, скільки зростаючою необхідністю французького суспільства. "...В містах і на селі всюди збільшилась в населенні кількість таких елементів, які насамперед бажали, щоб був покладений край без- конечним безглуздим війнам, щоб припинені були чвари феодалів, які приводили до того, що всередині країни відбувалася безперервна війна навіть і в тому випадку, коли зовнішній ворог був у країні, щоб припинився цей стан безперервного і цілком безцільного спустошення, який незмінно продовжував існувати протягом всього середньовіччя".

В об’єднанні окремих частин країни в єдину й централізовану державу була зацікавлена в цей час переважна маса французького населення. Об’єднання більш значних областей у феодальні королівства було потребою як землеробського населення, так і міст. Зростання міст, розвиток ремісничого виробництва й торгівлі, проникнення товарно-грошових відносин на село - все це забезпечило королівській владі успіх в її боротьбі з феодалами. "Спільне діяння всіх цих причин, - говорив Енгельс, - яке посилювалося з року в рік завдяки тому, що всі вони дедалі енергійніше діяли в одному й тому ж напрямі, забезпечило у другій половині XV століття перемогу над феодалізмом, хоч і не бюргерства, а королівської влади".

Таким чином, в період правління Людовіка ХІ завершився процес об’єднання Франції в єдину державу.

2.3 Економічні питання в міжнародній політиці Франції

Після закінчення Столітньої війни та приєднання півдня, при Карлі VІІ (1422 – 1461 рр.) і особливо при Людовіку ХІ відбувалося відродження економіки Франції.

На відбудову зруйнованого війною сільського господарства, ремесла та торгівлі, налагодження економічних та політичних зв’язків було справою важкою та довготривалою.

Після вигнання англійців та приєднання Півдня відразу ж почалася боротьба з Бургундією, що теж потребувала великих жертв. Ще повністю не відбудована економіка країни зазнала нових випробувань. Нечувано зросли податки, від яких тяжко страждав народ. Податкові утиски на селі негативно відображалися на розвитку сільського господарства.

Економічна політика Людовіка ХІ сприяла пожвавленню ремесла й торгівлі, подальшому розширенню економічних зв’язків. Значного розвитку отримала металургія та металообробка (головним чином для виготовлення артилерії та зброї), з’явилось виробництво шовкових та легких шерстяних тканин.

В кінці XV ст. на ярмарках Фрінції торгували сукнами з Нормандії, Бері, Пуату та Лангедоку, полотнами з Фореза, Божоле, Роане, та Брес, хутровими виробами з Парижу, Ліоне, Жеводана та Альбіжуа, різноманітними виробами з Парижу і т.д. Велика оптова торгівля велася також на норманських ярмарках в Кані, Руані. Від Руана до Марселя, по Сені, Соні та Роні встановилися постійні та інтенсивні торгові зв’язки.

За 22 роки правління Людовіка ХІ одна королівська талья, яку сплачували селяни, збільшилась більш ніж в три рази. Податки розоряли мало імущі верстви села та важко лягали на селянство в цілому. Лише в кінці ХV ст. завдяки зростанню посівних площ до Франції повернувся відомий достаток. В урожайні роки зерно вивозили в Англію, Нідерланди, Іспанію, зростав експорт високоякісних вин. Все це означало зростання продуктивності саме селянського господарства, тому що феодали на той час майже повністю перетворилися в земельне рантьє.

Ремесло відродилося швидше; до того ж Людовік, прагнучи до розвитку економіки країни, покровительствував міському ремеслу, металургії та металообробці, книгодрукуванню, виробництву сталі, надаючи різноманітні пільги та привілеї, виписуючи спеціалістів з Німеччини та Італії. Він приклав багато зусиль для того, щоб укріпити цехову систему, але виключно з фіскальних міркувань, тому що звання майстра викуплялось у короля. З цією метою він розповсюдив її на більшість південних міст, де до того панувало вільне ремесло. В його економічній політиці, особливо в галузі таможних тарифів, вже проступали риси майбутнього меркантелізму, на в основному вона була направлена на те, щоб країна не витрачала на імпорт дорогоцінних виробів, а виробляла їх сама, що скорочувало вивіз за кордон дорогоцінних металів, особливо золота.

Друга половина XV ст. була для Франції періодом розквіту ярмарок – загальнофранцузьких, провінційних, місцевих, - які відігравали значну роль в розвитку загальнонаціонального ринку. Забезпечуючи постійні торгові зв’язки між окремими частинами країни, ярмарки сприяли розвитку господарської спеціалізації провінцій.

Досить високо зросло значення Ліону як значного торгового центру, який зв’язував північні області з південними (але не з Лангедоком, а лише з Марселем, який в 1481 р. разом зі всім Провансом увійшов до складу Франції, і став головним французьким морським портом на середземноморському узбережжі, і відігравав велику роль в торгівлі французьких купців з Левантом, Італією, Іспанією і північним узбережжям Африки). Ліон, місто переважно прикордонне, в якому переважали італійські купці та банкіри, стало французьким містом, колискою французького шовкового виробництва і головним ярмарочним центром усієї країни. Ліонськи ярмарки, окрім свого міжнародного значення, були суттєвим фактором в розвитку загальнонаціонального ринку.

Поряд з іноземними банкірами попали діяти і французи; почала налагоджуватися система кредитування держави. Ще при Карлі VІІІ великі займи надавав владі заможний купець Жак Кьор, який нажив величезний спадок завдяки торгівлі з Левантом, використанням копалин і відкупі від податків.

Французький король уклав вигідний для місцевої буржуазії торгівельний договір з Англією та ліквідував значну частину внутрішніх митних кордонів, які затримували розвиток торгівлі.

Людовік ХІ зберіг торгівельні привілеї і повне самоуправління найважливіших портів атлантичного узбережжя – Бордо, Байони та Ла-Рошелі. На кінець XV ст. всі вони були великими й багатими портами, але продовжували бути малопов’язаними з Парижем і взагалі з Північчю.

Розквітла морська торгівля, в якій головним чином і складалися великі купецькі капітали. Французькі купці і майстри великих цехів сильно збагатіли.

Таким чином, Франція піднявшись з колін після Столітньої війни всіма засобами відбудовувала свою економіку та налагоджувала зовнішньоторгівельні зв’язки з іншими країнами.

Слід зазначити, що з процесом політичного та економічного об’єднання французьких земель в єдину централізовану державу відбувався процес формування елементів французької нації, стійкої спільності людей, що історично склалася, виникла на базі спільної мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в сільності культури.

На кінець ХV ст. всі ці риси у Франції вже почали проявлятися. Це був період завершення об’єднання Франції в єдину централізовану державу, початок формування капіталістичного укладу, що зв’язує країну в єдине економічне ціле.

Висновки

Франція у другій половині ХV ст. виходить на міжнародну арену як сильна централізована країна з відпрацьованими механізмами внутрішньополітичної діяльності і приорітетами зовнішньої політики. Не останню роль в цьому зіграв французький король того часу Людовік ХІ.

Людовік ХІ – політичний діяч, видатна людина, яка багато зробила для збереження національної цілісності, соціально-економічного та культурного розвитку Франції, просто цікава людина і суперечлива особистість.

Вмілий владика користувався величезним авторитетом серед народних мас та у сильних світу цього. Страшний для феодалів, Людовік ХІ був своєю людиною для буржуа, яких він іноді фамільярно називав своїми "кумасиками" і приймав у себе запросто у палаці.

Своєю зовнішністю – худий, сутулий, одягнений в потертий довгий камзол, постійно заклопотаний і зайнятий справами – Людовік ХІ більше скидався на людину з "середнього класу", ніж на короля величезного і вже досить централізованого королівства, що починало наводити жах сусіднім менш централізованим або зовсім ще нецентралізованим державам.

Людовіка ХІ не любили і боялися в Європі, його порівнювали з павуком, що снує тонку павутину різних дипломатичних інтриг, в яку він намагається заманити свого противника.

Особистість цієї людини викликає інтерес до цього часу. Все життя він присвятив служінню своїй країні. Не дивлячись на те, що в Європі його вважали деспотом і завойовником, саме за часів його правління Франція збільшила свої володіння і досягла розквіту завдяки проведеним Людовіком реформам в різних галузях життя ( політика, економіка, культура ).

Отримавши державу під своє керівництво, він намагається торкнутися не тільки цікавістю, але й дійсними перетвореннями і змінами на краще всі сторони життя народу, укріпити його благоустрій, а особливо відновити всі сфери життя суспільства після довготривалої Столітньої війни.

На фоні історії Людовіка ХІ розкривається картина всіх політичних подій, пов язаних з його керуванням.

Загальна оцінка Людовіка ХІ не проста. Він відрізнявся головним чином особливою активністю і наполегливістю у досягненні мети. Головною з них було приєднання нових земель, перш за все територій володінь інших сюзеренів.

Інтерес до особи французького короля мабуть пов’язаний з тим, що потрібне більш повне пізнання коренів минулих історичних явищ – і не тільки тих, які лежать в основі реакційних традицій, але й тих, з яких витікають інші національні особливості та риси.

Остаточне об’єднання Франції на кінець ХV ст. стало можливим тому, що до цього часу в ній вже в значній мірі склався єдиний внутрішній ринок і виникли реальні економічні передумови для подібного об’єднання. Єдність територій, що засновувалася на посиленні економічних зв’язків між різними областями, а також формування єдиної французької мови показали, що вже склалися передумови для утворення французької нації.

Список використаної літератури

1. Люблинская А., Прицкер Д. Кузьмин М. Очерки истории Франции с древнейших времён до окончания первой мировой войны. – Л., 1957

2. Хачатурян Н. Сословная монархия во Франции ХІІІ – ХV вв. – М., 1989

3. Всемирная история /под ред. Г. Поляка, А. Марковой. – М., 1997

4. Джеджула К. Історія Франції. – К., 1954

5. Семенов В. Історія середніх віків. – К., 1975

6. Рыжов К. Все монархи мира. Западная Европа. – М., 1999

7. Всемирная история. – Т. 3. - М., 1985

8. История Франции / ред А. Манфред. – Т. 1. – М., 1972.

9. Дейвис Н. Європа: Історія. – К., 2001

10. Коммин Ф. Мемуары. – М., 1989

11. Эпштейн А. История Германии от позднего средневековья до революции 1848. – М., 1961

12. История средних веков / под ред. Удальцовой К., Карпова С. – М. 1990

13. История Италии. – Т. 2. - М., 1971

14. История дипломатии. – М., 1959. – Т. 1.