Зміст

Вступ

Розділ 1 Творчість давньогрецьких письменників

1.1 Висміювання життя простолюду та показної мудрості у творах Феокрита та Лукіана

1.2 Творчість Езопа – раба, мудрішого за вільних та вищого за красенів

1.3 Арістофан за мир у світі

Розділ 2 Римські майстри слова жартують

2.1 Творчість комедіографів Риму – Плавта та Теренція

2.2 Федр та його творчість

Розділ 3 Тонкий гумор латинських фразеологізмів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Звертаючись до скарбниці стародавньої мудрості, тобто до античної літератури, ми перш за все бачимо, що в її центрі перебуває людина. І хоч дехто вважає, що зрозуміти поведінку та душу особистості прадавніх часів, чужодальніх країн неможливо, я схиляюсь до думки, що людина, її внутрішня сутність не змінюється. Це можна доказати, дослідивши праці античних поетів та письменників, крилаті вислови стародавніх мудреців, які сміливо висміюють людські вади, а також порівнявши особистість минувшини з сучасною людиною, її внутрішнім світом, відношенням до навколишнього, визначивши основні якості.

Отож, над ким найчастіше жартують стародавні майстри слова? Хто їх цікавить в першу чергу? Це – людина. Різних авторів, які творили в Римі чи Греції, хвилювали якісь окремі риси людей, адже суспільна та економічна ситуація в країнах була різною, однак усі вони сходяться на одному – міжособистісних відносинах та майстерності їх чітко виділити, висміяти, щоб показати людям їх же самих зі сторони.

Для дослідження теми «Стародавні жартують» варто звернутись до творчості давньогрецьких письменників Феокрита, Лукіана, байкаря Езопа та комедіографа Арістофана, римських комедіографів Плавта та Теренція, байкаря Федра, а також до влучних фразеологізмів стародавніх часів.

Отже, це і буде завданням реферату. Його метою є визначення основних людських вад, над якими жартують майстри слова минувшини.

Актуальність роботи виявляється в тому, що, дізнавшись про недоліки як у людині давніх часів, так і в цілому суспільстві тих віків, ми можемо провести паралель із сьогоденням; визначити для себе чужі помилки та намагатися їх надалі не повторювати; в цілому – багато почерпнути із вічного джерела древньої мудрості.

Розділ 1 Творчість давньогрецьких письменників

1.1 Висміювання життя простолюду та показної мудрості у творах Феокрита та Лукіана

Давньогрецький поет Феокріт (бл. 310 – 250 рр. до н.е.) писав сільські ідилії про принади життя волопасів. Йому належать тридцять ідилій. З них 22 вважають достовірно написаними Фекорітом. Вони осяяні ласкавою посмішкою поета. З м’яким гумором він пише про «маленьку людину», переважно про пастухів і рибалок.

Є у Феокріта ідилії, в яких він відтворює правдиві картинки життя і характери. Його селюки – люди простодушні, інколи грубі, та завжди щирі. Проте писав Феокріт також ідилії маскарадоподібні, в яких зображав себе і своїх друзів-поетів у вигляді пастухів. Пастухи змагаються, співаючи пісень – чия краща. Переможець отримує приз. На ці ідилії нарікали найчастіше як на штучні.

Деякі ідилії Феокріт писав, здається, жартуючи «на парі». Він зробив відомого всім у Греції за «Одіссеєю» страшного людожера циклопа Поліфема ніжним, закоханим, сентиментальним. Одноокий циклоп пасе отари, грає на сопілці, милується природою і зітхає, закоханий у прекрасну Галатею [5, с. 159].

М’яким гумором просякнута вся оповідка про Поліфема, якому богиня кохання «в саму суть життя вбила глибоко» стріли [7, с. 548].

Ідилія Феокріта «Жінки з сіракуз на святі Адоніса» є близькою до побутової комедії. Приязно і з доброю посмішкою змальовані автором тут цокотухи та плетухи у непримхливих сценках з повсякденного життя.

Отож, творчі здобутки Феокріта не містять ані філософської, ані політичної проблематики. Вони м’яко висміюють життя простолюду, описуючи буденні картини пастухів, рибалок та інших сільських жителів.

Не менш яскравою була творчість блискучого сатирика Лукіана (бл. 125 – після 180 рр.), який народився в Сирії, однак прекрасно писав грецькою мовою, був також талановитим оратором і філософом, незрівнянним ерудитом у галузі грецької літератури.

На відміну від легких та жартівливих ідилій Феокріта, праці Лукіана мали різкий сатиричний характер.

У творі «Паразит, або Про те, що жити за чужий рахунок є мистецтво» Лукіан показує огидну потвору, яка пишається професією паразита і обґрунтовує цілу філософію паразитизму [5, с. 169].

Сміється Лукіан із шахраїв, які видають себе за послідовників мудреця Діогена на тій підставі, що завели моду на дране шмаття.

У своїй сатирі «Бенкет» Лукіан розповів про філософів, яких запросили на весільний бенкет через їхній великий розум. Яким же показав автор цих любомудрів? Славетні моралісти скубуться за ласий шматок, кожен тягне до себе жирнішу курку. Врешті-решт вони покусались. Блазні без людської гідності, зажерливі й самозакохані, – такими постають філософи-запроданці в Лукіана [5, с. 170].

Дуже дотепні пародії Лукіана. Наприклад, «Похвала мусі» – пародійний твір на честь комахи, буцімто вищої від царів, бо вона ласує їхніми стравами перша.

Отже, майстер сатири Лукіан переважно висміював показну мудрість, яка насправді була не чим іншим як хитрістю та зажерливістю, а також безглуздість влади.

1.2 Творчість Езопа – раба, мудрішого за вільних та вищого за красенів

Легендарного Езопа, який, за припущенням, жив в VІ ст. до н.е. вважають основоположником такого жанру як байка. Вважають, що ця унікальна особистість написала близько 400 байок, за іншими відомостями – близько 650. Популярність жанру спричинилась до численних переробок, в яких і дійшли до нас Езопові байки. Тому неможливо встановити естетичну вартість Езопівських варіантів цих творів, а до літературної цінності переробок часто ставилися й скептично. Можливо, саме Анатоль Франс найрішучіше виступив на захист байок, через які йому відкрилася краса античної літератури. Про це він говорить в автобіографічній «Книзі мого приятеля»: «краса з’явилась перед ним в усій величній простоті, коли він (герой книги, власне, сам письменник) познайомився з Грецією. Не одразу це сталося. Спершу засмутили йому душу Езопові байки. Тлумачив їх горбатий учитель, горбатий тілом і душею… Учитель-горбань не був здатний ні на що, навіть на те, щоб пояснювати думки горбатого байкаря. До того ж ці жалюгідні, невеличкі, сухі байки, приписувані Езопові, дійшли до нас в обробці візантійського ченця, вузьколобого, з прикрашеним тонзурою порожнім черепом. У п’ятнадцять років я не знав походження цих байок і мало дбав, щоб дізнатися про це, але ставився до них точнісінько так, як ставлюся сьогодні» [3, с. 98].

Для літературної традиції Езоп – автор байок, фракієць, людина зі звичайною зовнішністю, в минулому – раб, проте в кращі часи своєї діяльності – вільний, співбесідник семи мудреців і підлесник царя Креза. Загинув у Дельфах через свою ворожнечу з Аполлоновими жрецями. Для народної традиції Езоп – жартівник і мудрець, фрігієць, виродок, раб безглуздого філософа, а потім – радник солідного царя, загинув у Дельфах через свою ворожнечу з богом Аполлоном. Народна традиція дійшла до нас у вигляді цілісної унікальної пам’ятки – «Життєписів Езопа», літературна традиція дійшла до нас лише у фрагментах. Тож історії з життя байкаря описують його як мудрого жартівника з оптимістичними поглядами на оточуючий світ:

Друг і ворог

Існує кілька легенд про перебування Езопа у філософа Ксанфа. Вражений мудрістю байкаря, Ксанф купив його на торгах. Запросивши якось гостей на бенкет, він наказав Езопові почастувати їх найкращими стравами.

Раб-мудрець купив кілька свинячих язиків і приготував їх.

• Чому ти приготував страви з язиків? – запитав Ксанф.

• А що може бути краще? – відповів той. – Адже язик єднає людей, він є ключем до знань, він вчить, переконує, наставляє.

Здивований Ксанф наказав Езопові приготувати наступного дня страву з найгірших продуктів, і знову Езоп почастував гостей свинячими язиками.

На запитання розгніваного Ксанфа він відповів:

• Але ж язик – найгірша у світі річ! Це причина усіх чвар, судових процесів, джерело воєн і міжусобиць.

Перехід з вантажем

Разом з іншими рабами Езопові було наказано зробити кількаденний перехід.

Езоп звернувся до хазяїна з проханням дати йому легшу корзину, бо він значно поступається силою перед іншими рабами.

• Вибери собі сам! – сказав хазяїн.

Езоп узяв найбільшу корзину з хлібом. Товариші сміялися з нього: він ледве дійшов до місця ночівлі.

Але наступного ранку йому було значно легше нести свою ношу – раби повечеряли й поснідали кількома хлібинами.

До місця призначення Езоп йшов майже з порожньою корзиною [2, с. 16].

Так як Езоп був рабом, але намагався заявити про свої права, він обрав для цього жанр байки. Її типовим зразком є «Вовк та Ягня». У ній розповідається про трагічну долю Ягняти.

Персонажі, сюжет мають реальний характер. Невибагливі події одного дня допомагають розкрити драматизм ситуації, що проектується на суспільство, в якому панують сваволя, жорстокість. Влада, сила виправдовують усе.

У байці всього дві постаті, вони тільки називаються, а потім дається опис розвитку дії. Скупо, лаконічно, просто. Конфлікт між тваринами вирішується на користь сильнішого, владного. Тлом для події служить річка, про яку тільки згадується, а опису не дається. Персонажі узагальнюються, типізуються. Читач розуміє, що Вовк – це не якась конкретна постать, це уособлення володарів, а Ягня – втілення народу. В образі Вовка розуміється тип зухвалої, нещадної, владної людини. Ягня символізує невпевненість, страх, схиляння перед силою, владою, рабську покірність.

Те, що вовк з’їв ягня, не зважаючи на його невинність, доводить, що навіть справедливий захист не має сили для тих, хто заповзявся чинити кривду, тобто сила влади – безмежна.

Над нерозумними людьми Езоп жартує у байці «Крук та лисиця». Її сюжет наступний: Крук вкрав м’ясо і полетів на дерево, а Лисиця почала хвалити його, щоб Крук відреагував і випустив м’ясо на землю. Обмежена кількість персонажів дає можливість узагальнити в образах Крука та Лисиці певні суспільні риси. Образ Крука – це тип довірливої, недалекоглядної, простуватої людини, а в образі Лисиці знайшли втілення риси людини хитрої, корисливої, розумної, винахідливої. Автор не виступає на захист Крука, навпаки висміює його безглуздість.

Байка «Хліборобові діти» має два плани: реальний та морально-філософський. Реальний план становлять конкретні події: стосунки між дітьми хлібороба, між Хліборобом та його дітьми, дії батька, результати цих дій. Міркування батька, його неспокій щодо неблагополуччя в сім’ї, його розумне філософське рішення – морально-філософський план. На відміну від попередніх байок, тут діють люди – це символи мудрості, досвідченості, любові до дітей і водночас нерозважливості, відсутності душевної єдності. Особливістю байки є те, що в ній поряд із засудженням негативних людських рис уславлюються розум, досвід, позитивні якості людини. Ця байка просякнута впевненістю, оптимістичним настроєм, вірою в силу батьківської любові до дітей.

Байка «Мурашки і Цикада» розповідає про ставлення до праці. Персонажі цієї байки – комахи – найменші представники світу природи. Між персонажами виникає конфлікт, сутність якого в опозиції між тими, хто працює, і ледарями. Вирішується він не на користь Цикади, про що свідчать авторські симпатії: байкар явно на боці трударів, на це чітко вказує єдиний штрих – мурахи відповіли, сміючись. Вони мають право так учинити, вони заслужили це право своєю працею. У цій байці їдке засудження негативного: лінощів, безпорадності, поверхневого ставлення до життя. Морально-філософський план представлено в алегорії духовного життя людини: обмежена, сіра, зневажлива істота не здатна посісти гідне місце у світі.

Отже, ознайомившись із постаттю стародавнього байкаря Езопа, доходимо до висновку, що він був неабияким жартівником і, водночас, мудрим мислителем, адже висміюючи вади людей у своїх байках, він показував такі ситуації, яких варто уникати в житті, отож – був хорошим учителем.

А ось як сказав Федр про свого наставника і про жанр байки у пролозі до другої книги:

В Езопа вчіться, добрі люди.

Для того байка штрика під ребро,

Щоб виправлять людські заблуди

І похвалять красу й добро.

Хоч розповідь коротка й жартівлива,

Мета її ясна й правдива.

Важливий зміст, не прізвище митця.

Езопів дух я в байці зберігаю.

Коли й додам своє – гріха не маю:

Життя не викривля перо творця.

Прийми ласкавим серцем нас, читачу!

Короткістю тобі віддячу [6, с. 26].

1.3 Арістофан за мир у світі

Комедії Арістофана – найдавніші зразки комедійного жанру в літературах Європи. Але ми цінимо Арістофана не тільки як «батька комедії» (так назвав його Ф.Енгельс), не тільки як незрівнянного художника слова, але і як полум’яного агітатора за мир, як борця проти загарбницької війни [1, с. 5].

Усі комедії Арістофана (із 40 його п’єс до нас дійшло 11) пов’язані з актуальними проблемами, тож їхні герої – це нерідко політична карикатура на реальних осіб [5, с. 116].

У багатьох творах сюжети ледве намічені і побудовані з цілковитим нехтуванням зовнішньої правдоподібності, звичної для нас логіки. В них відсутні розвинуті і всебічно змальовані характери. В них часто не дотримуються елементарні вимоги благопристойності. Отож, вирує вир каламбурів, двозначностей, непристойностей. Перед нами світ «вивернутий навиворіт». А в цілому – незвичайне поєднання цирку, оперетки, огляду, комічного балету – що завгодно, тільки не те, що ми звикли називати комедією.

Так, на відміну від трагічних поетів, Арістофан не опрацьовував міфологічних сюжетів, хоча широко використовував казкові образи. Дія у творах Арістофана відбувається у двох планах: реалістичному й фантастичному. Хор, наприклад, складається із жаб («Жаби») або ос («Оси»), чи навіть із хмар (одноіменна комедія). Ми потрапляємо у фантастичне пташине місто («Птахи») або у царство мертвих, де нещодавно померлі відомі поети сперечаються, хто з них кращий («Жаби»). У комедії «Мир» герой сідлає жука й летить на Олімп. У комедії «Плутон» люди лікують бога. Проте ця фантасмагорія не заважала сучасникам сприймати твори Арістофана як правдиву й глибоку картину дійсності. Так, коли філософа Платона запитали, які книжки дають уявлення про життя Афін, він послався на комедії свого сучасника Аристофана [5, с. 117].

Сюжет в Арістофана, як правило, ледве окреслений. Головна частина комедії – агон (по-грецькому змагання). Стають на герць політичні діячі, відомі поети, навіть Правда з Кридою. Починається сварка-змагання. Драматурга навіть не цікавить глибоке розкриття характерів. Він весь у стихії політичних і філософських диспутів, суспільної та літературної боротьби.

В творах Арістофана поєднуються критика та своєрідна утопія, ненавитать до існуючих порядків і мрія про справедливість. Тут селяни втілюють здоровий глузд. Саме вони розв’язують складні державні, моральні, суспільні проблеми, яким присвячує поет комедію («Арханяни», «Плутон»).

Комедії Арістофана відображають процес розкладу афінської демократії. Поет нападає не на демократичні закони, а на спотворення їх. Особливе обурення викликають у нього демагоги. Народні вожді поступилися місцем нахабним політиканам, які обдурюють людей. Викриття демагогії – провідна тема творчості Арістофана. Він не побоявся виступити навіть проти всемогутнього Клеона – політичного діяча, який керував державою. Наприклад, у комедії «Вершники» поет показав Клеона в образі огидного пройдисвіта. Актори побоялися грати цю роль, тоді Арістофан, за давнім звичаєм, зіграв її сам [5, с. 119].

У своїх творах поет-драматург глузує з бовдурів, які нездатні керувати державою, і пропонує передати владу жінкам. Основною темою він визначає тему миру («Лісістрата»).

На привселюдний сміх вивів Арістофан славетних філософів, які навчають, як довести, що чорне – то біле. У комедії «Хмари» Арістофан змалював школу софістів, для яких наука – це засіб зробити кривду правдою… У школі «думання» за гроші навчають «здолати словом правого й неправого [5, с. 123]. Тож, головним аспектом твору є викриття софістів.

Отже, «батько комедії» Арістофан був відверто тенденційним поетом. Його твори наскрізь пройняті політикою, водночас вони відбивають невгамовний потяг життєлюбів – греків до веселощів під час народних свят.

У греків існував специфічний вислів: «Реготати, як боги». Сміх у комедії – те ж саме, що катарсис у трагедії [5, с. 121]. Тож Арістофан виступав на захист селян, правди та миру, і, завдяки надзвичайно розвиненому почуттю комічного, влучним жартам, поєднанню реального життя із фантастичною містикою він сміливо продемонстрував істину людського існування, у тогочасному суспільстві зокрема.

Розділ 2 Римські майстри слова жартують

2.1 Творчість комедіографів Риму – Плавта та Теренція

Плавт походив із бідної плебейської родини, тому, добре знаючи смаки римського плебсу, робив усе для того, щоб його комедії були загальнодоступними. Так, у своїх творах він широко вживає просторіччя, передає мову ремісників, вояків, кухарів…

Грубуваті дотепи, цинічні жарти, народний гумор Плавта із захопленням сприймалися римською публікою.

Плавт був плодовитим письменником. До наших часів дійшло 20 його комедій та ще уривки однієї. Плавт також переробляв грецькі п’єси для римської сцени. Він орієнтувався на нову аттічну комедію, проте трансформував грецькі оригінали відповідно до вподобань римських глядачів [5, с. 190].

У Плавта, як це було і в новій аттічній комедії, дію часто ведуть раби, чиї меткі витівки допомагають закоханим поєднатися.

У комедії «Псевдол» раб-дурисвіт допомагає хазяїнові визволити запродану македонському воїнові коханку. Винахідливий ошуканець Псевдол – рушійна сила всіх подій, геній інтриги.

У добу Плавта створювалася ідеологічна доктрина, за якою римляни вважалися вищими від інших народів. Та в п’єсах цього комедіографа римляни постають без офіційної доброчесності. Чоловік краде в дружини одяг, щоб подарувати його гетері, до якої збирається зі своїм параситом (нахлібником) пиячити. Ображена жінка скаржиться батькові. Проте старий визнає право чоловіка пиячити і мати гетеру, аби тільки той забезпечував дружину грішми і служницями (комедія «Близнята»). Юнак миролюбно погоджується віддати батькові на якийсь час свою коханку (комедія «Осли») тощо [5, с. 190].

Також Плавт глузує з бундючних вояків, пихатих, хвалькуватих, чванливих та недалеких. Розгорнуту характеристику такого «героя» знаходимо в комедії Плавта «хвальковитий воїн». Він вважав себе найхоробрішим і найпривабливішим красенем.

Плавт з обуренням пише про громадян, які спільну справу повертають собі на користь і грабують у всіх випадках крім одного: коли руки не дістають. Немає в світі мерзотників більших, ніж лихварі, – до цієї думки постійно повертається Плавт.

Характери комедіографа різноманітні: хижі й бридкі звідники, грубі вояки, завжди голодні підлабузники-парасити, сварливі жінки. Головними дійовими особами його комедій нерідко були раби – дотепні, енергійні, кмітливі. Зустрічаються парні ролі: раб-спритник і пришелепкуватий телепень. Раби-пройдисвіти розповідають про свої плани, скажімо, як пошити в дурні хвалька, дуже урочисто промовляють, як полководці та державні діячі.

Комедії Плавта мали заплутаний сюжет, тому глядачам спочатку розповідали зміст. Пролог у Плавта – не частина п’єси, а дійова особа. Пролог розказує про що буде вистава, жартує з глядачами, веде своєрідний конферанс. Безпосередньо до глядачів звертаються майже всі актори. Плавт не боявся підкреслити театральну умовність. Новітні митці чимало запозичили у нього через італійську комедію масок. Користуючись порівняно обмеженою кількістю прийомів, Плавт винаходить безліч комедійних ефектів. Він не гребує стусанами, але підноситься і до висот театральної майстерності. Каскад каламбурів, трюків, блискуча буфонада – Плавт писав так, щоб було смішно. Проте він не задовольнявся комікуванням. Сміх Плавта дошкуляв багатьом. Драматург не обходив соціальних тем. Його комедії були більш відомі, ніж комедії Арістофана, й мали великий вплив на європейський театр.

Відомий римський комедіограф Теренцій відрізнявся особливою типологізацією характерів у творах. Перш за все його цікавило саме це, а не інтриги. Він пропагував доброту і лагідність у стосунках між людьми. У його комедіях майже немає балаганних сцен, блазнів, яких б’ють, непристойних жартів і подібного. Теренція не приваблює буфонада, він тяжіє до психологізму. Теренцій наслідує нову аттічну комедію.

Теренцію належить шість п’єс. Його цікавлять родинні стосунки: як виховувати дітей, як поводити себе жінці, чоловікові у складних випадках сімейного життя. У комедії «Брати» Теренцій розповів історію двох братів, що виховувались по-різному. Молодший виріс на селі, старший – у місті. Молодшого виховує батько, який не потурає юнакові. Старший виріс у свого дядька Мікіона і був йому за сина. Дядько не знає, як догодити улюбленцеві. Добра душа Мікіон дорікає братові за суворість. Нехай хоч діти погуляють, якщо замолоду, через бідність, батько собі того не дозволяв. Мікіон проголошує гуманні педагогічні принципи: не примус, а любов. Він впевнений, що авторитету палицею не завоюєш. Дитина має не коритися, а робити все із власної волі [5, с. 191].

Коли юнаки захотіли одружитися, то їх обраниці були такими: одна з будинку розпусти, а інша вагітна. Однак до шлюбу стало дві щасливі пари, з метою хорошого подружнього життя. То хто ж був кращим вихованцем – батько чи Мікіон? Теренцій приходить до висновку, що не можна у всьому потурати дітям, але й не слід бути надто жорстоким: а життя батьків повинно бути взірцем для дітей.

Отож, Теренцій прагне, щоб усі були доброзичливими один до одного. Персонажі його комедій викликали не осуд, а прихильність.

Комедії Теренція були незвичними, вони не здобули популярності у сучасників, проте справили вплив на розвиток європейської драми, зокрема сентиментальної комедії.

Отже, творчість обох комедіографів Риму Теренція та Плавта зробила чималий внесок у світову літературу. Вони були майстрами слова, вдалими жартівниками над людськими вадами. Однак їхні манери написання значно відрізнялися. Так Плавт змальовував в комедіях чимало непристойних сцен, зображав блазнів, використовував непристойні жарти. Каскад каламбурів, трюків змушував глядача сміятися. А Теренцій пропагував доброту та лагідність між людьми, тож герої переважно сімейних сцен викликали прихильність. Комедії цього автора були веселими, позитивними та повчальними.

2.2 Федр та його творчість

Федр є класиком стародавньої байки. За походженням напівгрек, він уже з дитинства стикається з римською культурою і латинською мовою. Він уважав себе римлянином, до греків ставився зневажливо. Писав свої байки, як сам казав, для того, щоб Рим і в цій галузі поезії міг бути суперником Греції. Припускають, що працював Федр шкільним учителем і через це звернувся до жанру байки: у школі навчання починалося з читання та обговорення байок Езопа. Починаючи з 20-х років І ст., він випускає п’ять збірок «Езопових байок». До цього часу байка як самостійний жанр у римській літературі не була представлена, хоча письменники інколи вводили баєчні сюжети у свій виклад, зокрема – Горацій. Федр включає у збірники не тільки «байки», а й цікаві оповідання анекдотичного характеру, тому термін «байка» не слід розуміти в надто вузькому значенні [8, с. 42].

У байках Федра змальоване давньоримське суспільство, поділене на рабів і рабовласників. Раби у нього сміливі, а господарі жорстокі. В одній байці він навіть наважився висловити думку, що плоди праці повинні належати тим, хто працює («Бджоли і Трутні перед судом Оси»).

Особливо в перших двох збірках помітний елемент соціальної сатири, в них переважає традиційний тип байки про тварин. Спрямовані байки Федра проти «сильних світу цього». Віршовою формою творів байкаря є старовинний ямбічний розмір, який трохи відхиляється від грецького типу і вже почав виходити з ужитку у «високій» літературі, але був звичний для відвідувача римського театру.

Велику увагу в байках Федр приділяє моралі: вона, порівняно із сюжетом, розширена та емоційно насичена, займає головне місце; розповідна частина лише накреслює ситуацію або навіть стає необов’язковою. Федр прагне засуджувати багатих, повчати бідних. Основний пафос його творчості – моральний і демократичний [8, с. 43].

У багатьох творах Федра тематика є різноманітною: співробітництво із сильним неможливе («Корова, Коза, Вівця і Лев»); сутички між «сильними» приносять «слабким» нові страждання («Жаби, налякані бійкою биків»); єдина розрада в тому, що сила і багатство частіше призводять до небезпек, аніж бідність («Два мули і грабіжники»).

Написанням байки «Вовк та Ягня» Федр засуджує багатіїв, які користуються своєю силою, станом, місцем у суспільстві, щоб принижувати та пригнічувати беззахисних, бідних людей. Проте бунтарських настроїв у творі немає. Автор лише констатує ситуацію, дає їй визначення і, можливо, співчуває тим, хто протистоїть багатству, владі, силі. Він не вірить у те, що становище безправних стане кращим. Той епізод, що описує, як Вовк пив воду вгорі струмка, а Ягня внизу символізує ієрархію в суспільстві.

У короткій, лаконічній байці «Шуліка і Голуби» змальовується пташиний світ. Як і в людському суспільстві, тут одні намагаються жити за рахунок інших. Шуліка – хижак, сильний, самовпевнений, хитрий; обманом стає пташиним царем, щоби, здобувши владу, розправитися з Голубами, які теж мали бистрі крила, але були беззахисними і довірливими. Невпевнені, пасивні, вони шукають притулку та захисту у свого ворога. Безпорадність та звичка розраховувати не на власні сили, а на чиюсь підтримку, призводить Голубів до загибелі. Трагічна кінцівка, втім, не викликає болісного співчуття.

Мораль цієї байки полягає в тому, що не можна надміру довіряти людям, слід усе зважувати й перевіряти, інакше поплатишся найдорожчим – життям.

Байка Федра «Вівця, Пес та Вовк» повчає нас не наводити наклеп на інших людей, бо брехня рано чи пізно буде покарана. А в іншому творі байкаря «Лисиця і виноград» висміюється людина, яка, від неспроможності чогось досягти чи зробити, посилається на обставини.

Отже, Федр дуже красномовно жартує у своїх байках над різноманітними людськими вадами: лінню, брехливістю, надмірною довірливістю, а також засуджує владу, яка принижувала простих людей. Поет це робить досить тонко, використовуючи алегоричні образи тварин.

Розділ 3 Тонкий гумор латинських фразеологізмів

Латинські вислови і нині посідають помітне місце серед фразеологічних скарбів. Вони подолали відстані часу і простору і дарують людству золоті зерна народної мудрості, життєвого досвіду багатьох поколінь. У них виражені повчання і побажання нащадкам [9, с. 6].

Тож є латинські фразеологізми різного змісту – повчальні, спостережливі, влучно оцінюючі, жартівливі. Останні містять у собі не лише комічність, а й глибокий підтекст. Так наступними висловами стародавні стверджували, що усе передається по спадковості, генетично, походить одне від одного:

Quails avis, talis cantus. – Який птах, такий і спів [9, с. 139].

Quails mater, talis filia. – Яка мати, така й дочка [9, с. 139].

Qualis pater, talis filires. – Який батько, такий й син [9, с. 139].

Quails rex, talis grex. – Який владика, такі й піддані [9, с. 139].

Non procul a proprio stipite poma cadunt. – «Яблуко від яблуні недалеко відкотиться» [9, с. 115].

Також стародавня мудрість каже, що людина, яка вона б не була, шукає і, інколи підсвідомо, знаходить собі подібну:

Ambo meliores. – «Яке їхало, таке здибало» [9, с. 18].

У латинських фразеологізмах спостерігаємо і те, що люди в давнину серед усіх вад найбільше висміювали дурість:

Barba crascit, caput nescit. – Борода відростає, а голова нічого не знає [9, с. 28].

Asinus asinorum. – Осел з ослів (дурень з дурнів) [9, с. 29].

Laetificat stultum gtandis promissio multum. – Дурня дуже тішить велика обіцянка [9, с. 89].

Ab equis ad asinos. – З коней в осли [9, с. 10].

Vacua (inania) vasa plurimum sonant. – Порожній посуд голосно дзвенить [9, с. 178].

Arare bove et asieno. – Орати волом і ослом (робити щось безглузде) [9, с. 25].

Іншою не менш непривабливою рисою на думку стародавніх була жадібність.

Oculi avidiores sunt, quam venter. – Очі жадібніші, ніж живіт [9, с. 121].

Non vivimus, ut edamus, sed edimus, ut vivamus. – Ми не живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити [9, с. 116].

Також люди часто жартували над своєю ж балакучістю:

Latrante uno latrat statim et alter. – Коли один собака загавкає, зараз же і другий підхопить [9, с. 90].

Os garrulum intricat omnia. – Балакучий язик все змішає (переплутає) [9, с. 125].

Сміялися й над тим, як спиртне «розв’язує язик» людям:

Fecundi calices, quem non fecere disertum! – Повний келих! Кого ти не зробиш красномовним! [9, с. 60].

Часто, жартуючи над певною ситуацією, стародавні використовували назви тварин:

Asinus in tegilus. – Осел на даху (небачене) [9, с. 25].

Delphinum silvis sppingere. – Прималювати дельфіна до лісу (робити щось безглузде) [9, с. 45].

Cum mula peperit. – Коли мул родить (ніколи) [9, с. 41].

Aqvilam volare doces. – Учиш орла літати [9, с. 23].

Linguam caniam comedi. – Я з’їв собачий язик («собаку з’їв») [9, с. 44].

Римляни любили пунктуальність, тому запізнілих гостей вони вітали так:

Sero (tarde) venientiubus. – Тим, хто пізно приходить – кістки (залишки) [9, с. 157].

Отже, розглянувши латинські фразеологізми, ще раз переконуємось у їх глибинній мудрості. Найбільше люди жартували над власними недоліками: балакучістю, жадібністю, висміювали дурнів. А щось небачене, неможливе вони передавали рисами тварин.

Висновки

Дослідивши творчість давньогрецьких та римських майстрів слова слід зауважити, що Феокріта, у його ідиліях про життя пастухів, плетух, «маленьких людей» цікавила щирість і простодушність людей, однак він висміював їхню грубість на неосвіченість. Майстер сатири Лукіан переважно жартував над показною мудрістю, яка насправді була не чим іншим як хитрістю та зажерливістю, а також безглуздістю влади.

Езоп у своїх байках засуджував силу, жорстокість та сваволю влади. Для цього він створював алегоричні образи: Вовка (символізував владу), Ягняти (символізував рабську покірність). Людську дурість байкар висміював завдяки образу Крука – недалекоглядної, довірливої людини; хитрість – завдяки образу Лисиці – втілення риси людини хитрої, корисливої, розумної, винахідливої; ледачість – образу безглуздої Цикади.

«Батько комедії» Арістофан викриває в своїй творчості нахабних політиканів, виводить на привселюдний сміх славетних філософів, які навчають, як довести, що чорне – то біле, зробити кривду правдою.

Римський комедіограф Плавт висміює римлян як недосконалий народ з багатьма вадами – здолійкуватістю, бундючністю, не доброчесністю. Він майстерно викриває недосконале в «довершеному».

Комедіограф Теренцій, який став основоположником сентиментальної комедії, пропагував доброту та лагідність у стосунках між людьми, не висміюючи їхніх недоліків.

Байкар Федр красномовно жартує у своїх байках над різноманітними людськими вадами: лінню, брехливістю, надмірною довірливістю, а також засуджує владу, яка принижувала простих людей.

Також, розглянувши латинські фразеологізми, переконуємось, що найбільше люди жартували над власною балакучістю, жадібністю, дурістю.

Таким чином, визначивши основні риси людей, над якими жартували стародавні, ще раз переконуємось у тому, що люди залишаються такими, як були, незважаючи на те, що пройшли віки, суспільство має все ті ж вади. Тому варто читати твори стародавніх письменників, щоб на прикладі їхніх героїв не повторювати чужих помилок, ставати мудрішими.

Список використаних джерел

1. Арістофан. Комедії. – К.: «Дніпро», 1980. – С. 5.

2. Артемчук І. Літературні бувальщини // Педагогічна преса. – 1999. – № 8. – С. 16.

3. Езоп. Байки. Переклад із старогрецької. – К., 19961. – 184 с.

4. Качур Г. Езоп українською мовою // Всесвіт. – 1962. – № 5. – С. 98.

5. Підлісна Г.Н. Антична література: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1992. – 225 с.

6. Рогозинський В.В. Байки Езопа // Етносфера. – 1998. – № 12. – С. 26.

7. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – К., 1977. – Т. 8. – С. 548.

8. Тарасова А.І. На світі вже давно ведеться // Етносфера. – 1998. – № 11. – С. 42-45.

9. Цимбалюк Ю.В. Крилаті латинські вислови. – К.: Вища школа, 1976. – 190 с.