Реферат

На тему

Феноменологічна рецепція духовної кризи у романі Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки»

Тетяна Дриженко

(Луганський націанальний університет

імені Тараса Шевченка)

Криза цивілізації, несталість у суспільстві після Першої світової війни стали благодатним ґрунтом для виникнення нової філософської течії – екзистенціалізму, яка на перший план висунула ідею унікальності людського буття. На перший погляд, вона була безперспективною, та у другій половині XX ст. набуває поширення, широкого розголосу у працях Ж.-П.Сартра, М.Гайдеггера, К. Ясперса, А.Камю та інших. Свої світоглядні позиції екзистенціалізму підтверджують художніми творами, наприклад, Ж.-П. Сартр «Нудота», «Мухи», А. Камю «Міф про Сізіфа», «Чума».

Екзистенціалізм як художній і літературний напрям не є монолітом, існує кілька течій, що відрізняються насамперед світоглядними позиціями, з одного боку - це релігійний екзистенціалізм, з іншого, - атеїстичний [2, с. 216]. Ж-П.Сартр зазначає, що «ці види об’єднує те, що існування передує сутності, потрібно виходити із суб’єкту»[7] Екзистенціалістів цікавить конкретна людина зокрема. Головна аксіома вчення полягає в тому, що людина відчуває певну абсурдність у світі, тому вона відчуває незадоволеність, відчуженість, відчай, і тільки свобода дає можливість самовиразитися. Екзистенціалізм керується такими модусами як відчай, страх, нудьга, нудота, порожнеча, абсурд, свобода, тривога, смерть.

Екзистенціалізм перетворився на популярну світову течію. Своє відбиття він знайшов і на українському ґрунті. Ю. Бондаренко відзначає: «Український літературний екзистенціалізм, створений на національному ґрунті, увесь комплекс питань, пов’язаних з існуванням індивідуума, - розв’язує крізь призму двох парадигм – національної та екзистенціальної. Художній статус образів їх національно-патріотичною наповненістю утверджується через їхню співвіднесеність із темою окремої людини, внутрішнього єства, долі й буття у світі особи»[1, с. 64].

Екзистенціальна парадигма простежується, як у творчості письменників XX ст. – В.Домонтович, В.Підмогильний, В.Винниченко, так і в сучасному письменстві, зокрема у творчості буковинської письменниці Марії Матіос. У своїх творах вона приділяє велику увагу особистості, її існуванню у суспільстві. «Я намагаюся розвернути кожну людину так, як розвертають діамант перед прожектором, і з’ясувати, чому людина вчинила, можливо, жорстоко, але справедливо»[5], - говорить письменниця. Вона наголошує, що Людина – це цілий світ, її душа –незвідана глибина.

Прозові тексти Марії Матіос представляють, моделюють, віртуалізують історію, що відбувається з людиною, людьми і подані густими, нерідко запашними шматками соціумного життя [3, с. 66].

Своєрідна модель людського буття представлена у трьох новелах сімейної саги «Майже ніколи не навпаки». У романі змальовано життя трьох гуцульських родин - Чев’юків, Варварчуків та Кейванів, які протягом всього твору взаємодіють. Побудова сюжету нагадує клубок, який то заплутується, то розплутується, тримаючи читачів у напруженні до останньої сторінки. Життя героїв – це суперечливі психологічні феномени.

Багата галерея образів та характерів у романі, але нас цікавить конкретна особистість, тому ми зосередимо нашу увагу на образі Петруні Варварчучки.

Ж..-П.Сартр у праці «Екзистенціаналізм – це гуманізм» зазначає: «Людини тому не піддається визначенню, бо першопочатково нічого собою не являє. Людиною становляться лише потім, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама»[7]. Людина –це проект, який спрямований у майбутнє. А коли майбутнє відсутнє, то людина відчуває абсурдність буття.

А.Камю своєю істиною визначає абсурд. Він вважає, що абсурд приходить у світ разом з людиною. Його не можна позбавитися, людина не в стані вирватися з нього. Життя Петруні у романі також позначається певним абсурдом. Віддана п’ятнадцятирічною за нелюба, набагато старшого за себе Івана Варварчука, ще й до того ж несправедливо скривджена на весіллі чоловіком, вона відчуває неспроможність розв’язати проблеми свого існування. Петруня відчуває порожнечу існування: мати померла, батько прокляв, чоловік зганьбив. Героїня мала матеріальні статки, але не знала людського щастя, мала багато худоби, та не мала рідної душі, до якої могла б пригорнутися. Трагедія жінки у тому, що вона не може народити дитину. Єдиний її притулок - велика - вікнами в сад – кімната, де вона могла поплакати за власним життям. Петруня почувається такою самотньою, що робить з ганчір’я дитину, колише її, годує: « А де вона візьме теплу, живу дитинку? Позичить у сусідів? Чи купить на базарі? Чи ягнятко вгорнить замість дитинки?» [6, с. 98]. Таке існування узгоджується зі свідомістю людини абсурду, яка перебуває на межі втрати рівноваги. Все це веде до невлаштованості власного життя, тому перебування Івана на війні приносить їй лише полегшення. Молода, запашна квітка, вона знаходить свою любов.

Світлана Жила відзначає різні грані любові Петруні до Дмитрика – це радість і буяння молодості, це мука, це сміливість, виклик чоловікові-нелюбові.

Поруч з молодими коханцями відчувається відчуття тривоги. Тривога – одне з понять, що виражає світовідчуття екзистенціалістів. Ж.-П.Сартр зазначав, що «людина – це тривога. Це означає, що людина, яка на щось зважилася і розуміє, що вибирає не лише своє буття, але вона ще й одночасно вибирає все людство» [7]. Петруня зважилася на кохання з Дмитриком: «Так двоє, іще вчора чужі, а сьогодні - збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів» [6, с.16]. Поки Іван на війні воює за Франца-Йосифа, їхнє щастя не має меж, але воно не стійке, воно може розбитися кожної миті, немає впевненості у тому, що буде завтра.. Героїня розуміє це, тому весь час живе у тривозі, її переслідують передчуття: « Що насувається біда – Петруня чує своїм видющим серцем» [6, с.107]. Не може вона молитися ні Богові, ні Сатані, а звертається лише до свого серця. « Вона сама собі спровадила на таку дорогу» [6, с.107] Тривога пояснюється прямою відповідальністю за інших. Петруні однаково чи повернеться її чоловік живий , чи ні, але їй не байдужа доля Дмитрика, після його повернення. У неї виникає страх за життя близької людини. Адже, героїня впевнена, що Андрій розповість про її зраду чоловікові. Коли йдеться про старах то мається на увазі не фізичне переживання страху та його психологічний зміст, а потрясіння Петруні, перед якою немовби відкрилася раніше невідома прірва буття, відбираючи спокій.

Велику увагу Ж.-П. Сартр приділяє питанню свободи людини. На його думку, майбутнє завжди постає багатозначним, що примушує робити певний вибір. Навіть, коли людина відмовляється від свого нього, то і тоді вона робить свій вибір. Перед Петрунею стояв вибір погоджуватися чи ні на відмольфарення Маринькою-богодухою її кохання до Дмитрика. Героїня вирішила: «Я скинутися Дмитрика не годна. І мені байдуже, що зробить той нелюд…Я жива і хочу жити»[6, с.109]. Вона вибрала кохання, яке берегла все життя. Навіть після смерті Дмитрика: «Петруня – вперше за всі роки - сидить у самих ногах Дмитрикової могили і сльози самі течуть її зів’ялим і поскородженим зморшками лицем»

Ж.-П.Сарт зазначає, що воля людини залежить від інших людей. Так і воля Петруні залежала від оточуючих: від чоловіка, від роди Черв’юків. Тому мовчала вона, коли товкли між дошками Дмитрика, мовчала все життя поряд з Іваном, лише поглядала в бік хати Черв’юків, коли Доця виносила хворого Дмитрика на подвір’я.

Після похорону Дмитрика Петруня сказала Івану: «…А тепер можеш убити й мене , як убив його…» [6, с.119]. Життя героїні після смерті Дмитрика сповнене невгамовною нудьгою, пов’язаною з відстороненим життям з Іваном, втратою сенсу життя. Порожнеча виникає в середині героїні. Ця екзистенціальна порожнеча пов’язана з відсутністю в її житті близьких людей, любов до яких наповнювала б життя змістом. Вона відчуває беззмістовність свого життя. Іван заборонив показуватися за подвір’я самій, вона повинна була сидіти вдома, а коли йти до церкви тільки у супроводі чоловіка.

Про екзистенціальну сутність персонажів свідчить їх відчуженість від суспільства: «По всьому надійшов такий час, коли Варварчуків перестали кликати на набутки й здогадуватися їх у церкві. І навіть усюдисущі цигани чому обминали їх велику й маєтну хату…» [6, с.120]. Відчуження Петруні від суспільства, від чоловіка приносить розчарування і страждання, втечею від дійсності є лише та сама велика – про гостя - кімната, де, старіюча Петруня, щодня пестить свою дитину, зроблену тепер з Дмитрикової сорочки : «Вона пестить шкарубкими, приморщеними руками жовте, мов шафран, «личко» своє не зачатої і не вродженої доньки, а краще би сина, втикається лицем у старий жмутик, зусібіч обнюхує його» [6, с.120]. Та Петруня все ж робить свій вибір. Вона розмотує сорочку, ховає на дно скрині і йде на могилку до свого Дмитрика.

Кілька способів боротьби з абсурдом виділяють екзистенціалісти – смерть (самогубство), бунт, творчість. Лише наприкінці свого життя Петруня спромоглася виступити проти вже старого чоловіка Івана. Це був її певний бунт проти абсурдності свого життя, в якому вона розчинилася.

Література

1. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму// Слово і час. - 2003, -№6.- С.64-69;

2. Галич О. А Історія літературознавства: Підручник для філологічних спеціальностей. –Луганськ: ТОВ «Книжковий світ», 2009.-263 с.;

3. Голобородько Я. Буковинська орнаментика Марії Матіос// Вісник національної академії наук України. - 2008. -№3.-С.66-73;

4. Жила С.«…Кожна любов інша…» Літературно-мистецька вітальня як форма позакласного читання за романом Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки»// Дописать; «Люблю негідників, яких вимальовую у своїх книжках»//Молодий буковинець//htpp: //www.molbuk.com/2007/09/20;

5. Матіос М. Майже ніколи не навпаки. - Львів: Піраміда, 2007.-176с.; Сартр Ж-П. «Екзистенціалізм- це гуманізм/ htpp: psylib.org.ua/ books/sartr01/