Реферат

на тему:

“Інфекційні захворювання,

які передаються через харчові продукти”

Інфекційні захворювання можуть передаватися різним шляхом: через повітря, контакт з хворими, через предмети, які контактували з хворими. У тому числі інфекційні захворювання можуть передаватися через продукти харчування.

Інфекцією називають складні біологічні процеси, які виникають в організмі людини, тварини або росли­ни в результаті проникнення і розмноження в ньому патогенних мікроорганізмів — збудників хвороби. Історично сформована взаємодія сприйнятливого людського організму і пато­генного мікроба за певних умов середовища дістала назву інфек­ційного процесу. Часто термін «інфекція» ототожнюють з поняттям «інфекційне захворювання». Однак визначення інфекцій­ної хвороби як одного з найвищих ступенів прояву інфекційного процесу, очевидно, більш правильне. З біологічної точки зору інфек­ційний процес є різновидом паразитизму.

Між організмом хазяїна і мікробами, які проникли до нього, від­бувається складна боротьба. Якщо організм не може протистояти па­тогенним мікробам і паралізувати їхню шкідливу дію, а зовнішнє се­редовище сприяє розвиткові мікроорганізмів, виникає інфекційне захворювання.

Отже, для виникнення і розвитку інфекційного процесу необхід­ні три складники: а) наявність патогенного мікроба; б) проникнення його в сприйнятливий макроорганізм; в) певні умови зовнішнього середовища, в якому відбувається взаємодія між мікро- і макроорга­нізмом.

Дуже важливе значення для виникнення інфекційного процесу має стан макроорганізму. Ступінь його участі в інфекційному проце­сі може залежати від виду і генотипу, реактивності, розладу функції центральної нервової системи (ЦНС), білкового голодування, наяв­ності вітамінів, гормонів та інших факторів. Залежно від стану, в якому перебуває макроорганізм, а також впливу зовнішнього середо­вища інфекційний процес може закінчитися загибеллю хворобо­творного мікроорганізму, загибеллю макроорганізму або встанов­ленням взаємної адаптації між ними.

Проникнення в макроорганізм патогенного мікроба не завжди спричиняється до захворювання; в багатьох випадках воно обмежу­ється короткочасним інфікуванням без прояву хвороби або відносно тривалим носінням збудників інфекції макроорганізмом. Саме завдяки цьому інфекція може траплятися набагато частіше, ніж інфекційні хвороби.

Вплив виду і генотипу. Організм людини є сприйнят­ливим до збудників гонореї і менінгококового менінгіту, а майже всі тварини до них резистентні (несприйнятливі). Подібні приклади свідчать про наявність у макроорганізмів видової резистентності (опірності). В літературі наводяться численні приклади генотипової резистентності. Наприклад, збудник сибірки здебільшого уражає травоїдних тварин. Поряд з цим є дані про те, що генотип алжир­ських овець робить їх відносно резистентними до цієї хвороби.

Реактивність макроорганізму, його імунобіологічна го­товність знешкодити патогенні мікроби тісно пов'язані зі станом довкілля, умовами життя і побуту, характером праці й харчування, санітарно-гігієнічними умовами тощо.

На сприйнятливість макроорганізму до інфекції певним чином впливають вік і стать у зв'язку з фізіологічними особливостями. На­приклад, до одних інфекційних хвороб діти більш сприйнятливі, до інших, навпаки, менш сприйнятливі, ніж дорослі. Різна вікова рези­стентність до інфекції залежить від характеру обміну речовин, функ­цій органів внутрішньої секреції і особливостей імунітету.

На підвищення сприйнятливості до інфекційних хвороб особли­во впливає характер харчування. Зокрема, білкове голодування су­проводиться порушенням білкового обміну, що призводить до змен­шення синтезу специфічних антитіл, зниження активності фагоци­тів. У результаті голодування макроорганізм може втрачати не лише індивідуальний, а й видовий імунітет.

Значно впливають на сприйнятливість до інфекційних захворю­вань гіповітамінози. Наприклад, гіповітаміноз С зумовлює зниження опірності до туберкульозу, дифтерії, стрептококових, стафілококо­вих та інших захворювань, а гіповітаміноз А сприяє розвиткові ксе-рофталмії, шкірних уражень, бронхопневмонії, грипу тощо.

Погані санітарно-гігієнічні умови праці й побуту, фізична і розу­мова перевтома, пов'язані з нерівномірним розподілом робочого ча­су і порушенням режиму життя, зумовлюють ослаблення захисних механізмів проти багатьох інфекційних захворювань. Охолодження, а також перегрівання знижують стійкість організму до патогенних і умовно патогенних мікроорганізмів, сприяють розвиткові пневмоній та інших захворювань.

Відомо, що видалення надниркових залоз, гіпофіза або щитовид­ної залози у тварин помітно знижує стійкість їх до різних інфекцій­них захворювань.

З літератури відомо, що гормон кортизон пригнічує запальний процес, а отже, сприяє розвиткові інфекції, соматотропний гормон, навпаки, активізує запальну реакцію, виявляючи цим самим проти-інфекційну дію. Отже, роль гормонів у виникненні та розвитку ін­фекційного процесу безсумнівна і неоднотипна.

На сприйнятливість організму до інфекції особливо впливає по­рушення нормальної діяльності ЦНС. Введення заразного матеріалу (в основному нейротропних збудників) у мозок дослідним тваринам здебільшого закінчувалось їхньою смертю. Психічні розлади також знижують регулюючу функцію ЦНС. Встановлено, що у психічно хворих набагато частіше спостерігаються інфекційні хвороби, ніж у нормальних людей.

Джерелом інфекції є заражений організм людини або тварини.

Розрізняють такі шляхи передачі інфекції від людини.

1. Контактно-побутовий шлях, коли захворювання передається безпосередньо або через предмети, що оточують хворого.

2. Повітряно-крапельний шлях, коли інфекція передається через крапельки слини, що потрапляють у повітря при розмові, чханні, кашлі. Так можуть передаватися туберкульоз, грип, ко­клюш, дифтерія, кір тощо.

3. Передача інфекції через воду, в яку потрапляють мікроби з ви­діленнями хворих (холера, черевний тиф, дизентерія та ін.).

4. Через заражені харчові продукти.

5. Через укуси кровосисних членистоногих (наприклад, малярія).

6. Через грунт: наприклад, кишкові захворювання, правець.

У динаміці розвитку інфекційного процесу розрізня­ють такі періоди: інкубаційний, провісників (продромальний), роз­палу хвороби і період реконвалесценції (одужання). Першою особ­ливістю інфекційного процесу є те, що ознаки захворювання вияв­ляються не відразу після зараження, а через певний прихований, інкубаційний період. Він може тривати від кількох годин до кількох днів (дифтерія) і навіть тижнів (черевний тиф). Протягом інкубацій­ного періоду відбувається розмноження й нагромадження мікробів та їхніх отрут, підвищення реактивності організму до збудника і його

За інкубаційним періодом настає продромальний (період провіс­ників хвороби), що характеризується наявністю деяких загальних ознак захворювання: невеликим підвищенням температури, загаль­ним нездужанням тощо. У період розпалу хвороби інфекційний про­цес, досягши високої інтенсивності, тримається на цьому рівні пев­ний час, що є неоднаковим при різних захворюваннях.

За сприятливого перебігу хвороба переходить у стадію одужання, першою ознакою якого є спадання температури, поліпшення загаль­ного самопочуття і т.п. При багатьох інфекційних захворюваннях клінічне одужування не збігається за часом зі звільненням інфікова­ного організму від збудника хвороби.

Форми інфекцій. Розрізняють інфекції гострі та хронічні, явні та приховані, мішані та вторинні. Гострі інфекції часто ха­рактеризуються раптовим початком та порівняно короткочасним перебігом (грип, кір, скарлатина та ін.). Деякі інфекції, наприклад, туберкульоз, бруцельоз, малярія найчастіше мають хронічний характер і відзначаються тривалим перебігом.

В окремих випадках інфекція може бути мішаною, коли од­ночасно відбувається зараження збудниками двох або більше пато­генних видів. Часто інфекція може зумовлювати ослаблення організ­му, який стає схильним до інших захворювань. Так, наприклад, після грипу або кору розвивається запалення легень, дитина, хвора на кір, захворює на дифтерію або навпаки. В таких випадках говорять про вторинну інфекцію.

Якщо організм, що переніс якусь інфекційну хворобу, в результа­ті повторного зараження знову захворює на ту саму хворобу, то гово­рять про реінфекцію. Суперінфекція — це повторне зараження організму, в якого ще перебігає основне захворювання. Загострення процесу в період видужання називається рециди­вом.

Питання про спадкову передачу інфекційних захворювань досі ще остаточно не з'ясоване. Багато дослідників заперечують можли­вість у людини такої передачі, зумовленої інфікованими статевими клітинами. Разом з цим експериментальне доведено можливість пе­редачі заразних хвороб від хворої матері плоду через плаценту (ста­філококові захворювання, черевний і поворотний тиф, вірусний ге­патит, сифіліс, СПІД та ін.) і під час родів (бленорея новонародже­них).

Інфекційні хвороби поділяють на екзогенні та ендо­генні. При екзогенних зараженнях збудник проникає в макроорга­нізм ззовні — від хворих, бацилоносіїв, через заражені ним харчові продукти, воду, повітря, предмети, ґрунт тощо. Ендогенні хвороби, які ще називають аутоінфекціями, виникають в результаті активування власних мікроорганізмів, це може статися внаслідок по­рушення відносної сталості внутрішнього середовища макроорганіз­му, впливу зовнішніх факторів.

Характер поширення інфекційних захворювань серед населення може бути різний. Якщо спостерігаються окремі випадки інфекційних хвороб, то говорять про спорадичні (поодинокі) захворювання.

Значна кількість випадків інфекційного захворювання, пов'яза­них між собою спільним джерелом або спільними шляхами поши­рення, називається епідемією (епізоотією— серед тва­рин). Якщо епідемія досягає надзвичайно великих розмірів, охоплю­ючи цілі країни і навіть континенти, її називають пандемією.

З історії відомі приклади багатьох пандемій у минулому. Так, у VI та XIV ст. спостерігалися пандемії чуми, а з 1817 по 1963 р. було сім пандемій холери. У 1972-1973 рр. вірус грипу спричинив пандемію, яка охопила 2,5 млрд. людей, майже на 1,5 млрд. чоловік більше, ніж пандемія цього захворювання у 1957 р.