Реферат

Реферат Антисептика Асептика Історія виникнення та розвитку

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 8.11.2024


АНТИСЕПТИКА.АСЕПТИКА

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

У багатовіковому розвитку хірургії вчені вже давно виділили два етапи — доантисептичний та антисептичний. Перший етап нараховує кілька тися­чоліть і обіймає період від сивої дав­нини до другої половини XIX ст., другий — триває трохи більше за сто­річчя, початком його вважається 1867р. Перший етап хоча й має деякі, пере­важно емпірічні та технічні, здобутки (окремі з них у модифікованому ви­гляді збереглись і досі), характери­зується втручанням лише на поверхні тіла. До того ж від 50 до 80 % оперо­ваних навіть у першу половину XIX ст. помирали після операції від усклад­нень, переважно гнійного характеру (піємія, сепсис). Навіть невеликі роз­різи чи пункція вен, що робилась для кровопускання, дуже часто ускладню­вались тяжкими інфекційними проце­сами. У великого хірурга M.I. Пирого­ва підряд померли від піємії 12 гвардій­ців (зазначимо, що гвардійці — це фізично здорові молоді люди) після кровопускання.

Більшість поранених помирали від інфекції як без операції, так і після неї, особливо ампутації, яка була го­ловним методом лікування відкритих та закритих переломів кінцівок. З цьо­го приводу M.I. Пирогов із сумом констатував, що поранений, у якого не був розпізнаний перелом і якому в зв'язку з цим не було зроблено ампу­тацію, зобов'язаний своїм життям на­шому (лікарському) незнанню, а ко­роль Франції Людовик XIV з гіркою іронією зауважив, що "ножі хірургів для його вояків загрозливіші, ніж во­рожі кулі".

І хоч ще в сиву давнину найбільш спостережливі та проникливі лікарі вказували на значення чистоти рук, шкіри, одягу, білизни, приміщення, повітря, води тощо для загоєння ран і взагалі для одужання хворих і навіть застосовували для обробки ран спирт, оцет, вино, дьоготь, мідний купорос тощо, до другої половини XIX ст. на­гноєння ран (випадкових і операцій­них) вважалось явищем природним, закономірним, невідворотним. Лише в поодиноких випадках у першій поло­вині XIX ст. вбачали причину нагно­єння ран, пологової гарячки в гіпоте­тичних "міазмах живої природи", що передавалися від хворої людини через руки, перев'язний матеріал, інстру­менти, білизну тощо під час лікарсь­ких процедур та досліджень.

Серед тих, хто усвідомлював роль асептики, в першу чергу треба назва­ти угорського акушера-гінеколога Ігнаца Земмельвейса (1818—1865) та великого російського хірур­га, доля якого тісно пов'язана з Ук­раїною, М.І.Пирогова (1810—1881). Спостереження І. Земмельвейса, який працював асистентом у клініці проф. Клейна у Відні, дозволили зро­бити висновок, що гарячку у родиль-ниць, які перебували в цій клініці, спричинюють трупні отрути, занесені в родові шляхи жінок студентами, котрі приходять з анатомічного театру в клініку на заняття і обстежують хво­рих забрудненими руками. Цей вис­новок був зроблений 1. Земмельвей-сом на підставі порівняння наслідків лікування в клініці Клейна і в сусідній лікарні, де студенти не навчались і в якій смертність родильниць була на­багато нижчою. Ще одне важливе спостереження було зроблено І. Зем-мельвейсом у власній клініці. На ліжках, що були в першому ряді, ле­жали в один час 12 родильниць. Після обстеження їх студентами, які почина­ли це робити саме з першої із них, всі родильниці, крім першої, згодом по­мерли від піємії. Було встановлено, що перша родильнидя мала гнійне за­палення піхви. Аналізуючи ці факти, І. Земмельвейс дійшов висновку, що студенти, починаючи обстеження з цієї хворої, переносили від неї іншим інфекцію, яка стала причиною їх смерті. На підставі цих спостережень було запроваджено в клініці миття рук акушерами розчином хлорного вапна перед обстеженням родильниць. Та­ким чином вдалось зменшити смерт­ність родильниць у клініці з 18,3 до 1,3 %. Окрилений цими наслідками, експансивний за характером! Зем­мельвейс написав листи всім акуше­рам-гінекологам європейських дер­жав, у яких наполягав на запровад­женні в їхніх клініках обов'язкового миття рук хлорним вапном перед до­слідженням родових шляхів родиль­ниць, а нехтування ними цим засо­бом називав злочином. Ідея цього вченого (зазначимо, що в той час про існування мікробів не знали) на­стільки випереджала час, що залиши­лась незрозумілою, спричинила глу­зування над її автором, що й призве­ло його спочатку до божевілля, а зго­дом і до смерті від сепсису внаслідок панарицію. Лише згодом теорія І. Земмельвейса одержала загальне визнання, і в 1906 p. на кошти лікарів усього світу в Будапешті було встановлено йому пам'ятник з напи­сом "Рятівнику матерів".

M.I. Пирогов був другим, хто ви­знав, що причиною нагноєнь, піємії є "прилипливі міазми", які переда­ються від одного хворого до іншого через білизну, повітря, перев'язний матеріал, руки хірургів і які розмно­жуються (тобто живі) і що "недалеко той час, коли детальне вивчення трав­матичних і госпітальних міазмів запо­чаткує в хірургії новий напрямок". Цій цитаті бракує лише таких тер­мінів, як "мікроб" та "інфекція".

Для профілактики нагноєнь у військових шпиталях M.I. Пирогов запровадив геніальний захід — сортує вання, відокремлення хворих з гнійними ранами від "чистих" пора­нених, рекомендував спалювати про­сочені гноєм матраци. Для обробки гнійних ран використовував розчин йоду спиртовий, срібла нітрат, хлор­не вапно тощо. Всі ці геніальні при­пущення не могли, одначе, створити систему боротьби з інфекцією, тому що не було теоретичного підґрунтя — не знали причини нагноєння ран, тоб­то мікробів. Лише після відкриття Л. Пастером причин бродіння та гнит­тя як наслідку життєдіяльності мікро­організмів та доказу того, що вони не можуть самозароджуватися, стало можливим обгрунтування емпірічних припущень провідців-хірургів щодо походження гнійної інфекції і було створено систему, яка згодом отрима­ла назву антисептики та асептики і ста­ла наріжним каменем великої споруди храму Хірургії. Першим будівничим цієї системи став великий англійський хірург Джозеф Лістер (1827—1912).

Керуючись теорією Л. Пастера, що причиною бродіння та гниття є життєдіяльність мікроорганізмів, Д. Лістер зробив припущення, що процес на­гноєння ран є також проявом гниття живих тканин під впливом мікроор­ганізмів, які потрапляють у рану без­посередньо з повітря або через за­бруднені предмети, котрі торкаються рани, в тому числі й руки лікаря. На підставі цієї гіпотези він розробив си­стему лікування хворих з відкритими переломами, яка полягала в застосу­ванні карболової кислоти (складової частини дьогтю, який уже був відо­мий на той час як протигнильна спо­лука) для знищення мікробів у рані, на руках, у повітрі, на перевязному матеріалі, та закритті рани герметич­ною карболізованою пов'язкою. Ця громіздка пов'язка мала кілька шарів. Перший шар був із тонкого шовку, просоченого 3 % розчином карболової кислоти, протективом, і мав він за­хищати рану від повітря. Ще 8 шарів просоченої сумішшю карболової кис­лоти з каніфоллю (живицею) та пара­фіном марлі накладали поверх протек-тиву. Всі ці шари покривали бинтом, просоченим карболовою кислотою. Руки хірургів, інструменти обробляли З % розчином карболової кислоти. Карболову кислоту розбризкували пульверизатором у повітрі операційної та перевязувальної. Головним джере­лом мікроорганізмів тоді вважалось по­вітря, тому вся система Д. Лістера була спрямована передусім на профілакти­ку повітряного мікробного забруднен­ня. Наслідки лікування за методом Д. Лістера були обнадійливі — смертність зменшилась у кілька разів, нагноєння ран стали спостерігатися набагато рідше. Д. Лістер присвятив цьому методу праці "Про новий спосіб лікування ускладнень переломів і гноя­ків із зауваженнями про причини на­гноєння" та "Про антисептичний принцип у хірургічній практиці". Рік публікації останньої праці (1867р.) став вважатися роком народження антисеп­тики як нового принципу роботи в хірургії. Відтак історію розвитку хірургії було поділено на доантисеп-тичний та антисептичний періоди.

Спосіб Д. Лістера став швидко по­ширюватись по всій Європі, у тому числі і в Російській імперії (П.П. Пе-лехін, Е.А. Кітер, С.П. Коломнін, М.В. Скліфосовський, В.П. Караваєв та ін.). Опір з боку консервативно настроєних лікарів було зломлено. Ре­волюційна роль антисептики Д. Лісте­ра в хірургії полягала не тільки (і навіть не стільки) в досягненні небачених доти наслідків лікування ран, а й у створенні на її основі умов для опе­рацій на внутрішніх органах, зокрема черевної порожнини. Ці органи до впровадження антисептичного мето­ду Д. Лістера були недоступні для хірургів через смертельне ускладнен­ня — інфекцію черевної порожнини, тобто перитоніт.

Антисептичний спосіб Д. Лістера з самого початку містив у собі багато елементів сучасної асептики (знезара­ження повітря, перев'язних матері­алів, рук і інструментів), тобто не був обмежений знезараженням власне рани, а отже, мав профілактичний напрямок. Досягалось все це шляхом дії хімічних речовин — тієї самої кар­болової кислоти. Але з часом було ви­явлено серйозні недоліки способу Д. Лістера: токсичні явища у хворих та лікарів, спричинені дією карболо­вої кислоти (отруєння хворих, дерма­тит та бронхіт у хірургів тощо), а та­кож пошкодження цією речовиною живих тканин у рані. До того ж було помічено недостатній антимікробний бактерицидний ефект її: у багатьох хворих у рані під струпом з мертвих тканин спостерігалися ріст мікробів і скупчення гною. З метою профілак­тики цих ускладнень замість карбо­лової кислоти почали застосовувати інші хімічні сполуки, протимікробна дія котрих уже була відома — розчин сулеми (1:1000, 1:2000), калію пер­манганат, саліцилову та борну кис­лоти. Але ці сполуки виявились або недосить бактерицидними, або ще токсичнішими (сулема).

Було помічено й інші фізичні фак­тори, що згубно діють на мікроби, зокрема гігроскопічні властивості марлі (М.Я. Преображенський) та осмо­тичні якості водних розчинів ліків. Критики способу Д. Лістера вважали, що власне всмоктувальна дія марлевої пов'язки та водного розчину карболо­вої кислоти становить більшу цінність, ніж дія карболової кислоти.

Дослідженнями особливостей жит­тєдіяльності мікроорганізмів та ви­вченням ранової інфекції (Л. Пастер, Р. Кох та ін.) встановлено, що пато­генну мікрофлору можно надійніше, ніж хімічним шляхом, знищити фі­зичним методом, зокрема дією висо­кої температури — гарячою парою чи кип'ятінням. Разом із тим відомий російський учений I.t. Мечников, ви­вчаючи імунітет, дійшов висновку, що в боротьбі в інфекцією, мікробною аг­ресією головну роль відіграють захисні реакції власного організму, життєз­датність його тканин і що пошкоджен­ня останніх супроводжується при­гніченням їх опірності інфекції. Ці наукові досягнення послужили осно­вою для створення натомість хімічної антисептики Д. Лістера способу запо­бігання рановій інфекції шляхом сте­рилізації фізичними методами, зокре­ма високою температурою, всіх тих предметів, які можуть мати контакт з раною під час виконання операції'. Цей спосіб, на відміну від антисептики, одержав назву асептики. Честь ство­рення його належить Е. Бергману та його учню К. Шіммельбушу. У 1890р. на Х з'їзді німецьких хірургів Е. Берг-ман проголосив асептику, основним засобом боротьби з хірургічною інфек­цією, а антисептику — способом, що не відповідає рівню розвитку науки. Присутній на з'їзді Д. Лістер привітав творців асептики з досягнутими успі­хами в справі, яку він започаткував.

Та відмова від антисептики у бо­ротьбі з рановою інфекцією виявилось не тільки передчасною, але й помил­ковою, оскільки без хімічних речо­вин — антисептиків — неможливо було провести стерилізацію шкіри опера­ційного поля і рук хірургів та знищити мікрофлору у ранах травматичного по­ходження. Навіть запропоновані у 1897р. Цеге-Мантейффелем гумові ру­кавички, які дозволили зробити руки "стерильними" (рукавички можна про­стерилізувати), не змогли замінити хімічних антисептичних засобів. Тому поряд із фізичними засобами профі­лактики інфекції хірурги знову поча­ли застосовувати хімічні препарати, тобто повернулися до антисептики. Цьому сприяло також створення нових, ефективніших за карболову кислоту, хімічних антисептиків.

Недостатність асептики особливо виявилась у першу світову війну під час лікування поранених з вогнепальними ранами. Через наявність великої кількості травмованих, змертвілих тка­нин та значну мікробну контамінацію (забруднення) рани ускладнювались тяжкою інфекцією. У Франції Карель-Дакен, а в Росії К.М. Сапежко такі рани рекомендували промивати розчи­ном хлорного вапна, що засвідчило значну роль хімічної антисептики в профілактиці та лікуванні ранової інфекції. Відтоді ці обидва засоби бо­ротьби з інфекцією склали єдиний ком­плекс, єдину систему боротьби з ін­фекцією, яка зараз відома як асептич­ний метод, t лише з дидактичних міркувань ми розрізняємо антисепти­ку та асептику. За XX ст. ці методи збагатились і розвинулись за рахунок місцевих механічних втручань на ранах (хірургічна обробка рани), появи різ­номанітних нових фізичних і хімічних засобів, а також біологічних препа­ратів, технічних та організаційних за­ходів. Вони й складають одну з голов­них підвалин хірургії.

Антисептика (лат. anti — проти, sepsis — гнити) — одна із складових частин єдиного асептичного методу, який забезпечує сьогодні профілакти­ку ранової інфекції під час проведення хірургічних операцій та досліджень. Антисептика — комплекс засобів та за­ходів, спрямованих на знищення мікробів у рані, тканинах і порожни­нах, що її оточують.

Сучасна антисептика і якісно, і кількісно відрізняється від первинної антисептики Д. Лістера, хоча мета у них одна — знищити патогенних мік­робів, які потрапили в рану і на тка­нини, що оточують її. Антисептика Д. Лістера мала в своєму арсеналі лише один протимікробний засіб — обмежене коло хімічних речовин, се­ред яких найбільш уживаним проти збудників гнильних процесів була кар­болова кислота. Сучасна антисепти­ка, передусім, володіє значно шир­шим колом засобів. Поряд із хімічни­ми антисептиками вона користується механічними, фізичними, біологіч­ними засобами, більше того, вона віддає пріоритет у профілактиці та лікуванні ранової інфекції не хіміч­ним, а механічним засобам або їх поєднанню.

Другою відмінною рисою сьогод­нішньої антисептики є її біологічна прийнятність і спрямування. Засоби повинні мати не тільки протимікроб­ну активність, бактерицидний чи бак­теріостатичний вплив, але бути насам­перед нешкідливими для живих тка­нин, організму. Зараз добре відомо, що головним чинником у протидії збудникам інфекції є живі тканини, їх нормальний фізіологічний стан, тому біологічна нейтральність антисеп­тичних засобів, а в ідеалі — стимулю­вання захисних властивостей живих тканин, є визначальною рисою су­часної антисептики. Як засвідчив істо­ричний досвід, антисептика Д. Лісте­ра тому й проіснувала недовго, що головний її засіб — карболова кисло­та — не стільки згубно діяла на мікро­флору, як на живі тканини, спричи­нюючи їх некроз.

Хімічна антисептика. Під хіміч­ною антисептикою розуміють застосу­вання хімічних речовин для профілак­тики інфекції та боротьби з нею. Але не всі хімічні речовини, які застосо­вуються для боротьби зі збудниками інфекції, можна називати антисепти­ками. Під останніми треба розуміти лише ті речовини та засоби, які ви­користовуються для знезараження поверхні людського тіла та відкритих, що сполучаються із зовнішнім сере­довищем, гнійних порожнин.

Хімічні речовини та сполуки, які використовуються для знезараження, дуже різноманітні за своїм складом та механізмом дії на мікрофлору. Про­тимікробна дія їх може полягати у де­гідратації, набряку чи лізису мікроб­них клітин; порушенні їх дихання, синтезу ними білків, ДНК, РНК, ліпопротеїдів мембран та в інших ефектах, завдяки яким гинуть мікро­би або пригнічується їх життєді­яльність.

Хімічні засоби використовують у вигляді розчинів, лініментів, мазей та порошків, дуже рідко — паличок чи­стої речовини (per se), до яких нале­жить паличка нітрату срібла («пекель­ний камінь»). Застосовують хімічні антисептики у вигляді зрошення ран (у тому числі й перманентне проми­вання їх), пов'язок, аплікацій. Зне­заражують також шляхом занурення в їх розчини органів: кисті, стопи, ста­тевого члена, сідниці, що мають рану чи виразку, присипання порошками антисептиків ран та виразок (всі ці форми складають поверхневу антисеп­тику). Уведення розчинів антисеп­тиків через природні чи штучні (фісту­ли) отвори в порожнини органів (се­човий міхур, матка тощо) чи ткани­ни становлять другу форму антисеп­тики — внутрішньопорожнинну.

За призначенням антисептики діляться на засоби для обробки рук хірурга перед операцією і операційного поля та на засоби для безпосередньо­го зрошення, просочування перев'яз­ного матеріалу, промивання, аплі­кацій, ванночок, впливу на рани (контаміновані та інфіковані), вираз­ки, опікові поверхні, порожнини.

З численних груп хімічних сполук найчастіше застосовують як антисеп­тики галоїди та галоїдмісткі засоби, окислювачі, органічні кислоти, барв­ники, спирти, деякі солі важких ме­талів, нітрофурани, похідні 8-окси-хіноліну, етоній, сульфаніламіди, фітонциди та антибіотики.

Окислювачі. Найпоширеніші з них перекис водню та калію перман­ганат. Перекис водню (1—3 % розчин) застосовують для промивання гнійних ран та порожнин. Хоч він слабкий ан­тисептик, але як донатор, джерело ато­марного кисню знаходить широке зас­тосування при лікуванні хворих з анае­робною інфекцією.

Кислоти та основи мають мале застосування та переважно слабкі антисептичні якості. Застосовуються борна кислота (2—3 % розчин) — у разі ускладнення ран синьогнійною паличкою, надоцтова кислота (дозок-сон-1) — для підготовки операційно­го поля та рук хірургів та метанова (мурашина) кислота в суміші з пере­кисом водню (рецепт С-4) — для мит­тя рук хірургів (1,5 хв). Потім після висушування рук їх оброблюють 95 % спиртом етиловим З хв.

З основ раніше широко викорис­товувався 0,5 % розчин аміаку — для обробки рук хірургів за способом Спа-сокукоцького — Кочергіна. Зараз цей спосіб майже не використовується, бо з'явилися простіші й ефективніші.

У останнє десятиріччя набули ши­рокої популярності в клініці похідні налідиксової кислоти, так звані квінолони, зокрема ципрофлокса-цин. Вони мають високу антимік­робну активність, особливо щодо грамнегативної патогенної мікро­флори (Escherichia coli, Pseudomonas та ін.). Але препарати цієї групи ви­користовують переважно як хіміотера­певтичні засоби (ентерально та парен­теральне).

Солі важких металів. За­стосовуються як антисептики солі срібла, міді сульфат, цинку сульфат, вісмуту нітрат та дезінфікуючі засоби (препарати дихлориду ртуті та ін.). Найбільш використовуваними анти­септиками з цієї групи є солі азотно -кислого срібла: 1—5 % водний розчин;

"ляпісний олівець"; 1—3 % розчин про­тарголу (містить 7,8—8,3 % срібла); 0,2— 1 % розчин коларголу. Ними промива­ють сечовий міхур, гнійні рани та ви­разки. Для профілактики бленореї по 1 краплі 2 % розчину нітрату срібла за­капують у кон'юнктивальний мішок. У останні роки широко застосовують мазі сульфазину срібла (частіше 1 %) для

лікування опіків, ран, виразок. З інших препаратів цієї групи для лікування гнійних ран і виразок, що супроводжу­ються дерматитом, частіше застосовують ксероформ, дерматол (похідні нітрату вісмуту) та пасти й мазі цинку сульфату.

Нітрофурани. Антисептики нітрофуранової групи фурацилін (1:5000-1:2500) та фурагін (1:13 000) застосовують для лікування місцевих інфекційних процесів (гнійних ран, опіків, виразок) шляхом змочування ними перев'язного матеріалу, а також промивання ран та порожнин. Пре­парати малотоксичні і мають широкий спектр антимікробної дії.

Інші препарати нітрофуранового ряду, зокрема фурадонін, фуразолі-дон тощо, вводять ентерально при інфекціях сечових шляхів та травного каналу.

Похідні 8-оксихіноліну, зокрема хінозол, призначають у формі водних розчинів (1:1000,1:2000) та мазей (5—10 %) для лікування гнійних ран, промивання їх та аплікацій.

Водний розчин (0,5 %) етонію та 1—2 % мазі, до складу яких він вхо­дить, використовують для лікування інфекційних процесів на шкірі і сли­зових оболонках ротової порожнини та кон'юнктиви, а також опікових ран.

Детергенти. Застосовуються різні препарати (дегмін, рокал тощо) для обробки рук хірурга і операційно­го поля, а також дезінфекції інстру­ментів (рокал). В останні роки сфе­ра їх використання різко звузилась.

Сульфаніламіди. Активні щодо збудників гнійної інфекції пре­парати цієї групи, зокрема стрепто­цид, етазол, сульфацил-натрію, суль-фапіридазин-натрію, застосовують у формі лініментів, мазей, присипок та розчинів для лікування гнійних ран та запобігання нагноєнню свіжих ран, санації кон'юнктиви.

Найбільш ефективними препарата­ми цієї групи є 5 % сульфамілон (ма-феніду ацетат) та мазі, що містять сульфадіазин срібла, — фламазин (1 %) та дермазин. Сульфаніламідні препарати поділяються залежно від швидкості виведення з організму (пе­ріоду збереження в організмі у мак­симальній концентрації) на корот-коживучі, середньої тривалості дії та довготривалої і надтривалої. Засто­совують їх переважно як хіміотера­певтичні засоби. Серед них найбільш відомі: фталазол (короткочасна дія);

сульфаметаксазол та триметаприм (середньої тривалості) і особливо комбінація їх — бактрим чи бісептол (вони діють швидко і широко вико­ристовуються для лікування інфекції легень, нирок тощо); сульфадиметок­син, сульфапіридазин-натрію, суль-фален тощо (тривалої і надтривалої дії, максимальна концентрація їх збе­рігається протягом 2—10 діб), що знайшли широке застосування при інфекціях легень, кишечнику тощо.

Антибіотики. Велика група біологічних антимікробних препара­тів використовується переважно для хіміотерапії. Але деякі з них зна­ходять і топічне застосування, пере­важно в формі лініментів (1—10 %) та мазей (5—10 %); головним чином на водорозчинній основі (левоміце­тин, поліміксин, еритроміцин тощо), рідше — розчинів (мікроцид, грамі­цидин тощо) для лікування гнійних ран, опіків, виразок.

Поряд із зовнішнім застосуван­ням антибіотики використовують та­кож для інфільтрації тканин навколо ділянки запалення (антибіотикова бло­када), введення у порожнини абсцесів після відсмоктування з них гною та уражені інфекцією плевру, очеревину, суглоби, спинномозковий канал та ін.

Для лікування ран, опіків, вира­зок застосовують також деякі фер­менти (лізоцим, протеази тощо), а також фітонциди — продуценти різ­них рослин (звіробою звичайного, нагідок лікарських, евкаліпту тощо), які мають протимікробну активність. Серед них найвідоміші такі фітон­цидні препарати: 0,25 % розчин іма-ніну та новоіманіну, настоянка кален­дули, розчин хлорофіліпту (із евка­ліпту та ін.). Їх застосовують для лі­кування гнійних ран, опіків, про­мивання порожнин, полоскання рото­вої порожнини тощо.


1. Реферат на тему Aristophanes Lysistrata Essay Research Paper A Review
2. Реферат Правила по отношению к аргументам и ошибки, с ними связанные
3. Реферат на тему Market For Personal Computers In Germany Essay
4. Реферат на тему The Catcher In The Rye Unreachable Dreams
5. Сочинение на тему Книга жизни
6. Реферат на тему Marijuana Essay Research Paper MarijuanaThe statistic I
7. Реферат Дарий III
8. Биография на тему Уход за розами
9. Реферат Практика в Прокуратуре
10. Статья Правовые нормы трудовых отношений