Винагорода за користування інтелектуальною власністю

Підходи до винагороди (ціни) за користування інтелектуальною власністю змінювалися в ході розвитку ліцензійної торгівлі. Якщо в 50-х і на початку 60-х років нинішнього століття ліцензування розглядалось як другорядна підприємницька діяльність, а винагоро­да вважалась “додатковим заробітком”, відповідно і ціна часто визначалася за суб’єктивними критеріями продавця. В міру все більшого входження інтелектуальної власності у ринок почала проявлятися невідповідність такого підходу до такої форми влас­ності, як товару. З'явилась потреба узагальнити існуючі й розро­бити нові методи винагороди. У 60-ті - на початку 70-х років з’явилася велика кількість публікацій на цю тему. І в наш час про­довжуються дискусії щодо теоретичних основ вартості, ціни твор­чої продукції, економічної суті ліцензування тощо.

Винагорода (ціна) за використання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, - найбільш складний момент відносин між продавцем і покупцем. Існуюча міжнародна практика визначення вартості винаходу, промислового зразка, ноу-хау тощо дає такі форми винагороди:

1. Пряма грошова винагорода. Це може бути:

а) виплата твердої суми - коли нарахована сума повинна бути виплачена зразу повністю або за певний проміжок часу;

б) роялті - коли відбуваються повторні виплати нарахованої суми в залежності від отриманих результатів (обсягу продукції, послуг, розміру прибутку);

в) гонорар, тобто винагорода за послуги, які надають спеціа­лісти зі сфери інтелектуальної власності;

г) авторський гонорар, який отримує автор твору літератури, мистецтва та іншого об'єкта авторського права.

2. Опосередкована грошова винагорода і_негрошова винагорода. Це можуть бути:

а) доходи від операцій, пов’язаних з ліцензіями;

б) дивіденди, якщо ліцензіар бере фінансову участь у підпри­ємстві ліцензіата;

в) прийняття заходів щодо зміни вартості чи розподілу затрат, наприклад, затрат на підтримку чи захист прав на винахід або товарний знак;

г) отримання інформації про ринок, що допоможе вигідніше пре дати інтелектуальну власність;

ґ) передача ліцензіару акцій, інших цінних паперів, а також відправлення на адресу ліцензіара товарів, у т.ч. товарів за ліцензією та іншого.

Практика зарубіжних фірм свідчить, що вони не розголошують прийоми і методи розрахунку винагород. Окремі спеціалісти навіть не рекомендують використовувати формули для встановлення розрахункової ціни об'єкта інтелектуальної власності.

Розглянемо детальніше механізм виплати прямих грошових винагород.

Виплата твердої суми винагороди використовується, як правило, в тих випадках, коли фірма-покупець мало відома на ринку, і є сумніви, чи вдасться їй налагодити успішний випуск і комерційну реалізацію винаходу, розробки і т. ін. Такий платіж може бути використаний, якщо вкрай важко проконтролювати обсяг випущеної за ліцензією продукції. У цьому випадку ліцензіар може просто не отримати необхідних для роз­рахунків даних.

Тверді платежі можуть бути присутні в більшості ліцензійних контрактів, але їх розміри, як показує практика, складають в середньому І0-20 % загальної ціни ліцензії. Вони є своєрідним авансом, який виплачується ліцензіару після передачі ліцензіату, наприклад, технічної документа-ції тощо.

Роялті - ця своєрідна участь ліцензіара в прибутку ліцен­зіата є основною формою винагороди. Питання про розмір процента відрахувань (ставка роялті) і про те, чого повинні збиратися ці відрахування (база роялті), - найбільш складне в світовій ліцензійній торгівлі.

База роялті може мати декілька варіантів вибору: економіч­ний ефект, прибуток, обсяг реалізації у грошовому виразі чи натуральних показниках, вартість переробленої сировини і т. ін. Час­тіше в ліцензійній торгівлі використовується обсяг реалізації продукції у грошовому виразі. Причому для того, щоб гарантува­ти ліцензіару надійність і стабільність платежів, використову­ється не фактична продажна ціна, а середня ціна, яка діє в цей момент на товарному ринку. Для сировинних товарів - це бір­жове котирування, для інших - довідкові індекси цін, які періодично публікуються зарубіжними кон’юнктурними виданнями і бю­летенями спеціалізованих фірм.

Ставка (процент) роялті залежить від ряду факторів:

- обсягу патентної охорони, якості складання формули винахо­ду (найбільш високі ставки роялті використовувались саме в тих випадках, коли винахід захищений цілим блоком патентів у різних країнах);

- виду ліцензійного контракту (найдорожча ліцензія - повна, найдешевша - проста ліцензія);

- строку дії ліцензії (чим більший строк, тим менший процент відрахувань),

- можливість контролювати випуск продукції за ліцензію (у тих випадках, коли контроль ускладнений, ставка підвищується. Наприклад, якщо для ліцензій на машини та обладнання середня ставка роялті складає 5-7 % обсягу продажу, то для хімічного виробництва вона зростає до 10-12 %);

- інших факторів.

Підкреслимо, що в межах антимонопольного законодавства суди розвинутих країн виробили своєрідну систему правового за­хисту “чесної праці” в бізнесі. Якщо суд встановить, що ставка роялті явно занижена в порівнянні з аналогічними ліцензійними контрактами у відповідній сфері економіки, контракт може бути ро­зірвано за вимогою ображеної сторони.

Методи визначення роялті умовно поділяють на дві групи: аналітичні й емпіричні.

Аналітичний метод, як правило, базується на прямому розра­хунку додаткового прибутку чи економії ліцензіата. Обчислення проводять на основі оцінок па­раметрів майбутнього виробництва конкретного покупця ліцензії. Слід зазначити, що результати таких обчислень залежать не тіль­ки від економічних характеристик технологій чи виробів, які лі­цензуються, а й від критеріїв, за якими оцінюються підсумки господарської діяльності ліцензіата. Ці критерії передбачають спочатку вибір належного показника прибутковості (в практиці західних фірм можуть використовуватися декілька показників прибутковості), а потім вибір базової величини такого показника, з яким порівнюються результати освоєння ліцензії.

Західні фірми особливо широко застосовують такі показни­ки, як зведений (або дисконтний) прибуток і внутрішня норма прибутку (або фактичний дохід).

Дисконтний прибуток являє собою суму прибутку, яка очікується від певного капіталовкладення, і перераховану на момент початку відповідного дії проекту з допомогою коефіцієнтів, які враховують зміну “цінності” грошей, які є, залежно від часу їх отримання.

Як відомо, ці зміни обумовлені станом кредитно-грошових відносин й інфляції (сьогодні практично всі банки, які регулюють ставки, роблять поправку на інфляцію). Розрахунок дисконтного прибутку ведеться так званим методом дисконтного грошового по­току (ДГП), у відповідності з яким суми, що плануються отримати в майбутньому, перераховуються у допомогою спеціальних коефіці­єнтів (коефіцієнтів дисконтування).

Практика показує, що вже сама можливість вибору показника прибутковості, який використовується в як інструмент інвес­тиційного аналізу, створює ситуацію неоднозначності при розра­хунку додаткового прибутку ліцензіату. Проте можна стверджувати, що ця неоднозначність є більш низького порядку, ніж невизначеність у встановленні базової величини прибутковості.

Емпіричні методи. У зв’язку з труднощами, які виникають при виявленні роялті через додатковий прибуток, в практиці торгівлі ліцензіями широко застосовуються емпіричні методи. Їх перевага - відносна простота, а недолік - середні показники, відірваність від конкретної ситуації, що часто приводить до помилкових результатів. Розглянемо деякі з цих методів.

Метод визначення роялті за аналогією є найрозповсюдженішим. Слід зазначити, що найчастіше зустрічаються два варіанти. Перший, коли ліцензіар встановлює роялті за прецедентами ліцензійних угод, які він раніше укладав. При цьому роялті фіксується в тому ж самому розмірі, що й раніше, незалежно від відмінностей в кон'юнктурі і умов ліцензійних угод. Такий спо­сіб, який означає нівелювання всіх ліцензіатів і встановлення рівня роялті (як правило, максимально можливого) єдиного для всіх покупців, застосовується в основному при монопольному ста­новищі ліцензіара й великому попиті на технологію. Принцип збе­реження стандартних комерційних угод, як показує аналіз угод японських ліцензіатів за 60-ті й початок 70-х років, є характерним для великих американських і деяких західноєвропейських монополій.

Другий варіант - коли роялті призначаються ліцензіаром за аналогією з ліцензійною угодою на подібну продукцію між третіми фірмами. Особливого досвіду в цьому набула Японія.

До середини 70-х років інформація про комерційні умови лі­цензійних угод японських фірм публікувалася Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості Японії. Проте вона була вкрай обмеженою, не дозволяла з достовірністю встановити справжню ціну ліцензії. Зараз використання цього методу має пев­ні труднощі, бо припинено регулярну публікацію даних про роялті.

Недоліки емпіричних методів призвели до того, що деякі дос­лідники стали пропонувати компромісні варіанти розрахунку роялті, які допомагають уникнути складних обчислень роялті, підвищити їх точність і надійність в порівнянні з емпіричними метода­ми.

Перераховані вище методи визначення роялті не вичерпують усіх способів, які використовуються в практиці міжнародної торгівлі і застосовуються для встановлення цього найважливішого параметра розрахунку ціни ліцензії. Крім того, комерційний аналіз провідних компаній при купівлі-продажу обмежується розрахунком роялті.

Так, наприклад, рішенню ліцензіара про продаж ліцензій пе­редує аналіз і вибір оптимальної форми виходу на закордонний ринок. Оскільки розмір роялті безпосередньо впливає на дохід ліцензіара, то його зменшення нижче певної межі може зробити варі­ант ліцензійної угоди менш прибутковим, ніж інші. Таким чином, в кожній конкретній ситуації існує ліцензійний розмір роялті, який прийнятий для ліцензіара і розраховується також багатьма продав­цями ліцензії.

Є об'єктивні межі зміни роялті, в яких ліцензійна угода вигідна для всіх сторін. Встановлення меж взаємоприйнятих розмі­рів роялті є одним із найважливіших завдань комерційного аналі­зу, який включає такі моменти, як вибір оптимальної форми платежу, вибір найкращого ліцензіата, встановлення єдино­го роялті для декількох ліцензіатів, визначення доцільного обся­гу прав і гарантій, які надаються згідно з ліцензійною угодою тощо. Вміння користуватися всіма перерахованими засобами підчас підготовки до підписання угоди забезпечить прийняття правильних рі­шень, максимальну ефективність ліцензійних операцій.