Контрольна робота з правознавства

Поняття і зміст господарського права, ТзОВ, відповідальність за порушення антимонопо­льного законодавства.

1. Поняття і зміст господарського права

2. ТзОВ

3. Відповідальність за порушення антимонопо­льного законодавства.

1. Господарське право, як і будь-яка інша юридична дис­ципліна, може бути визначене насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що ре­гулюються нормами господарського права. З цієї точки зо­ру господарське право є системою норм, які регулюють господарські відносини, тобто відносини, в які вступають організації, підприємці у процесі своєї господарської дія­льності. Господарські відносини у сфері економіки України становлять предмет господарського права.

Зміст предмета господарського права визначається двома основними поняттями: «народне господарство» і “господарська діяльність”.

Зазначені поняття визначаються в чинному законодавстві України. Так, згідно із Законом від 3 серпня 1990р. «Про економічну самостійність України» (Відомості Вер­хов. Ради УРСР.- 1990- № 34- Ст. 449) до народного господарства України належать усі розташовані на її терито­рії підприємства, установи, організації. В сукупності вони утворюють народногосподарський комплекс України (ст. І). Це основне коло суб'єктів, які здійснюють госпо­дарську діяльність. Історично склалося так, що абсолютна більшість цих суб'єктів є державними організаціями. У зв'язку з цим держава як власник цих підприємств, уста­нов та організацій здійснює в широких межах державне регулювання економіки. Відносини, що виникають при цьому, регулюються різними галузями права: господарсь­ким, адміністративним, фінансовим та ін.

Поняття «господарська діяльність» слід визначати та­кож виходячи з позиції законодавця, тобто на підставі ст. 1 Закону України «Про підприємництво» та ст. 1, 20-22 За­кону «Про підприємства в Україні» (Відомості Верхов. Ра­ди України.- 1991.-№ 24.-Ст. 272).

Господарська діяльність як предмет господарського права - це виготовлення та реалізація продукції, виконан­ня робіт, надання послуг з метою одержання прибутку. Здійснюють її господарюючі суб'єкти - власники або власники основних фондів і оборотних коштів. Підприємства — суб'єкти господарського права можуть здійснювати всі ви­ди господарської діяльності, які не заборонені законодавс­твом України і не суперечать їхнім статутам (ст. 1 Закону «Про підприємства в Україні»).

Господарське право України розвивається як система норм, які регулюють три сектори економіки. Домінуючим є державний сектор, до якого належать різноманітні госпо­дарюючі суб'єкти, засновані на державній власності (бли­зький до нього сектор, заснований на комунальній влас­ності). Другий сектор становлять підприємства, засновані на колективній власності (західні економічні теорії вважа­ють його приватним, але він в нашій країні настільки одержавлений, що вважати його приватним немає достат­ніх підстав). Це - колективні підприємства, виробничі коо­перативи, господарські товариства.

Третім, найбільш цікавим сектором, що швидко розви­вається, є приватний сектор. З розвитком процесу привати­зації майна державних підприємств питома вага цього сек­тора зростатиме. Норми господарського права України бу­дуть «комерціалізуватися» (зменшуватиметься елемент державного регулювання). Воно перетворюватиметься у коме­рційне право, яке діятиме паралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи тради­ційно включають комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і ку-півлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні «пра­вил торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки, комерційне право кодифікова­не у формі комерційних кодексів, які діють паралельно з цивільними кодексами.

У сфері економіки виникають і функціонують різнома­нітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зо­крема, держава здійснює функції загального управління економікою. З цією метою у центрі й на місцях діють орга­ни державної виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші центральні органи. Отже, у народному гос­подарстві складаються управлінські відносини між цими органами і підприємствами. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними право­відносинами.

У народному господарстві застосовується наймана пра­ця працівників. Відносини щодо організації її застосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій та компен­сацій тощо регулює трудове право.

Господарюючі суб'єкти в процесі господарювання во­лодіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, еко­логічне тощо).

Господарюючі суб'єкти формують з прибутку і викори­стовують власні фінансові ресурси, є платниками податків тощо. Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідносин.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відноси­ни регулює цивільне право.

Визнавати всі зазначені відносини господарськими, як це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної категорії господарських відносин взагалі не існує. Об'єк­тивно необхідні для здійснення господарської діяльності вони за своєю економічною природою не є господарськи­ми. Ці відносини лише створюють організаційні, матері­альні, фінансові та інші передумови функціонування гос­подарських відносин.

Господарсько-правова концепція визначає господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме:

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану гори­зонтальну систему. Вона визначається предметом регулю­вання у широкому розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи господарського законо­давства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.

У кодифікованих галузях законодавства їх системи ви­значаються структурами кодексів. Господарське законо­давство не кодифіковане. Воно має офіційну інкорпорацію у формі розділу IV «Законодавство про народне господар­ство» Зводу законів УРСР (т. 5). Ця форма розрахована на «союзно-українське» господарське законодавство. Отже, в своїй основі вона застаріла.

Структурними підрозділами системи господарського законодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу (підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності.

Основою господарського законодавства є система статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які ви­значають правове становище господарюючих суб'єктів (законодавчий інститут господарюючих суб'єктів). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, загальні закони «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» поширюються на всі підпри­ємства і на всіх підприємців. Вони визначають види і орга­нізаційні форми підприємств, порядок їх створення та реє­страції, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство», який визначає умови та порядок ви­знання підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.

Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окре­мих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто під­приємств, які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від 17 липня 1997 р. «Про сільсь­когосподарську кооперацію» (Відомості Верхов. Ради України. - 1997.- №39.- ст. 261) враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господар­стві та їх об'єднань. Ще один приклад - Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування» (Відомості Верхов. Ради України. - 1996- № 19- ст. 80), в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиція­ми» врегульовує особливості правового становища підпри­ємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: ви­робничих кооперативів, колективних сільськогосподарсь­ких підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є гру­па нормативних актів, які регулюють правове становище об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється Законом,«Про підпри­ємства в Україні» (об'єднань кооперативів у сільському господарстві - Законом «Про сільськогосподарську коопе­рацію»). До цього правового інституту входять також Дек­рети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (ву­гільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: установчі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до ви­мог антимонопольного законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах - від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (Відомості Вер­хов. Ради України - 1992- №21.- ст. 296) та від 29 листопада 1993р. «Про Антимонопольний комітет Ук­раїни» (Відомості Верхов. Ради України. - 1993.- №50.- ст. 472). Це специфічне законодавство, яке покликане вико­нувати функцію захисту ринків України від зловживання монопольним становищем окремими господарюючими су­б'єктами. Названі закони створюють правову основу для об­меження і попередження монополізму, недопущення у підприємництві недобросовісної конкуренції, здійснення дер­жавного контролю за виконанням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих законів забороняють монополії, контракти і змови щодо обмеження конкуренції у виробниц­тві та реалізації продукції (робіт, послуг), угоди з монополь­ного встановлення цін та інші монопольні явища і дії.

Фундаментальним інститутом господарського законо­давства є система нормативних актів, які на основі Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (Відомості Верхов. Ради України. - 1991.- № 20.- Ст. 249) регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) не­рухомим майном у народному господарстві. До цього ін­ституту входять нормативні акти:

• про управління державною власністю. Це в основному укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, які деталізують положення ст. 31-39 (про державну влас­ність) Закону України «Про власність». Стосовно держав­ного сектора ці акти встановлюють правовий режим дер­жавного майна, яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств або оперативному управ­лінні казенних підприємств та державних установ;

• про оренду державного та комунального майна; « про приватизацію державного майна.

Окремим важливим інститутом господарського законо­давства є інститут господарського договірного (контракт­ного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча система законодавства про договірне господарське право ґрунтується на, кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти - це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зо­бов'язальне право та окремі види зобов'язань; Закон «Про підприємства в Україні», в ст. 21 якого йдеться про госпо­дарські відносини підприємства, а в ст. 31 - про відповідаль­ність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11 якого встанов­люють загальний порядок урегулювання розбіжностей і спо­рів при укладанні, зміні та розірванні господарських догово­рів. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу PCP, якими регулюються окремі види договорів (поставки - Положенням про постав­ки продукції виробничо-технічного призначення та Поло­женням про поставки товарів народного споживання; підря­ду на капітальне будівництво - Законом України від 18 вере­сня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (Відомості Вер­хов. Ради України - 1991.-№47- ст.646).

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на Законі «Про власність», охоплює такі осно­вні закони і декрети:

• Закон України від 20 березня 1991 р. «Про банки і бан­ківську діяльність»;

• Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне ре­гулювання ринку цінних паперів в Україні» (Відомості Верхов. Ради України. - 1996.- № 51.- ст. 292), який визна­чає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні;

• Закон від 10 грудня 1997 р. «Про національну депози­тарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (Відомості Верхов. Ради України. -1998.- № 15.- ст. 67), який визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні;

• Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу» (Відомості Верхов. Ради України. 1991. - № 38.- ст. 508), який визначає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні;

• Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. «Про довірчі товариства» (Відомості Верхов. Ради України. -1993- № 19.- ст. 207), яким визначено поняття довірчого то­вариства, особливості його створення та діяльності;

• Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (Відомості Верхов. Ради України - № 17.- ст. 184). Він установлює режим здійснення валютних опе­рацій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обо­в'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валю­тного законодавства;

• Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» (Урядовий кур'єр. - 1994.- 19 березня). Затверджене цим Указом По­ложення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо за­хисту інтересів їхніх учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальни­ками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюєть­ся на державне соціальне страхування.

Антимонопольне законодавство, як атрибут правової системи ринкового спрямування, представлене в першу чергу Законом України від 18 лютого 1992 р. «Про обме­ження монополізму і недопущення недобросовісної конку­ренції в підприємницькій діяльності (Відомості Верхов. Ради України. - 1992.- №21.- ст.296), який визначає пра­вові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додер­жанням норм антимонопольного законодавства. До нього відносяться також Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України» (Відомості Вер­хов. Ради України. - 1993.- № 50.- ст. 472), Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної кон­куренції» (Відомості Верхов. Ради України. - 1996.- № 36.— Ст. 164), який визначає правові засади захисту господарю­ючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкурен­ції, та інші нормативні акти.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовніш­ню торгівлю; економічне і науково-технічне співробітництво; спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні зв'язки в галузі будівництва; транспортні відноси­ни; експедиторські операції; надання різноманітних послуг; банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному пред­ставлене Декретами Кабінету Міністрів: від 8 квітня 1993 р. «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» (Відо­мості Верхов. Ради України. - 1993.- № 23.- Ст. 247), від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію (Відо­мості Верхов. Ради України. - 1993.- № 27.- Ст. 289), а та­кож Законом України від 18 листопада 1997 р. «Про держа­вне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» (Відомості Верхов. Ради України. - 1998.- №9.- Ст. 34) та Законом України від 11 лютого 1998 р. «Про ме­трологію та метрологічну діяльність» (Відомості Верхов. Ради Украни. - 1998.-№ 30-31.-Ст. 194.

Зазначене законодавство:

• встановлює правові основи державного нагляду за до­держанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприєм­ницької діяльності (підприємцями), визначає їхню відпові­дальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

• спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресу на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприят­ливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

• визначає правові та економічні основи систем стандар­тизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;

• встановлює правові основи державного контролю за видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, об­ліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контролю за операціями з ними.

Законодавство про арбітражні суди та арбітраж­ний процес визначає організацію та діяльність арбітраж­ного суду - незалежного органу у вирішенні всіх господар­ських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також організацію та діяльність міжнародного комерційного арбітражу (третей­ського суду) щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжна­родних економічних зв'язків.

Однією з умов функціонування ринкових відносин є правове забезпечення господарської діяльності, яке вклю­чає, зокрема, створення її законодавчої основи, тобто сис­теми нормативних актів (головним чином у формі законів), що визначають правовий статус суб'єктів господарювання та регламентують різні аспекти господарської діяльності.

Становлення національного господарського законодавства в Україні пов'язане з труднощами, викликаними насамперед економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в умовах існування старого загальносоюзного законодавства, яке склалося у період панування державної власності як основи економічної системи, директивного планування та принципу демократичного централізму в керівництві еко­номікою. І хоча так званий пакет нормативних актів з питань радикальної економічної реформи (липень 1987р.) вніс певні демократичні засади у правове регулювання господарських відносин, проте суперечності з старим законо­давством періоду адміністративно-командної економіки так і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі економіки («Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні») одразу ж після набуття чинності вступили у суперечність з чинним законодавством (переду­сім з Цивільним кодексом, робота над оновленням якого невиправдано затягується). Суперечності нового законо­давства з старим не лише перешкоджають творенню пра­вопорядку в господарських відносинах, а й іноді безпосе­редньо є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів підприємництва.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (закони «Про цінні папери та фондову біржу», «Про товарну бір­жу», «Про селянське (фермерське) господарство», Декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства», ука­зи Президента України «Про інвестиційні фонди та інвес­тиційні компанії» та «Про холдингові компанії, що ство­рюються в процесі корпоратизації та приватизації» тощо) на момент прийняття були розраховані на регулювання неіснуючих або малорозвинених суспільних відносин. А ос­кільки будь-який закон покликаний регулювати конкретні, а не абстрактні відносини, виникли труднощі як з дією прийнятих, так і з прийняттям нових нормативних актів (як це було з антимонопольним законодавством та законодав­ством про приватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної концепції побудови ринкової економіки в Україні іноді ставить законодавця в складне становище у ході розробки та прийняття законопроектів, спричиняє не­визначеність та очікування природного розвитку подій.

По-третє, ще одна складність викликана припиненням існування СРСР та проголошенням державної незалежності його колишніх республік. Визнання верховенства законо­давства незалежних держав як одного з атрибутів держав­ного суверенітету поставило перед законодавцем завдання заповнити в господарському законодавстві вакуум, який склався внаслідок того, що загальносоюзне господарське законодавство містило ряд принципово важливих для пра­вового регулювання господарської діяльності актів, не продубльованих республіками (транспортні кодекси та ста­тути, Положення про поставки, Правила про договори під­ряду на капітальне будівництво тощо).

Крім того, функціонування міждержавних господарсь­ких зв'язків (насамперед з державами «близького зарубіж­жя»), необхідність їхнього відновлення та зміцнення вима­гає вирішення ще однієї проблеми - створення правової бази міждержавної господарської діяльності, узгодженої з уже прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна не підписала Угоду про принципи зближення господарського законодавства держав - учасниць Співдру­жності, вчинену у Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами -учасницями СНД. Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення законодавства, яке регулює господарську діяльність, у таких, зокрема, напрямах: цивільне законо­давство (в частині, що регулює господарську діяльність); законодавство про підприємства та підприємницьку діяль­ність, про порядок розгляду господарських спорів, антимо­нопольно законодавство; транспортне законодавство; зако­нодавство про зовнішньоекономічні відносини, включаю­чи законодавство про іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство, що регулює митні правила і тарифи. Підписанням зазначеної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в законодавстві колишніх рес­публік, а й уникнути їх появи в майбутньому.

Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в національному правотворенні зумовлюються причинами суб'єктивного характеру. Одна з них - тривала дискусія в науковому юридичному середовищі стосовно доцільності кодифікації господарського законодавства, форми та назви кодифікованого акта. В умовах становлення законодавства, що регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншого забарвлення, а саме співвідношення цивільного, господарського та торгового законодавства. Висловлювані з цього приводу пропозиції зводяться, в основному, до трьох позицій: повного заперечення необхідності кодифі­кації господарського законодавства і прийняття нового Ци­вільного кодексу та Торгового кодексу як спеціального розділу цивільного права; проведення системи заходів що­до розмежування предметів регулювання Цивільного, Господарського і Торгового кодексів; прийняття Цивільного та Господарського (Торгового) кодексів.

Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стримує законодавчий процес, впливає на його зміст.

На стані господарського законодавства негативно по­значається відсутність чіткої регламентації процесу роз­робки, узгодження, експертизи та внесення на розгляд, відповідних органів проектів законів та підзаконних нор­мативних актів. Не можна вважати нормальним для законо­творення явищем внесення змін до нормативних актів не­вдовзі після їх прийняття, як це було, наприклад, із Зако­ном «Про підприємства в Україні». До цього закону, який є одним з базових нормативних актів господарського зако­нодавства, з часу його прийняття3, вже біля сорока разів вносилися зміни. Вадами законотворчого процесу можна пояснити і той факт, що до Закону «Про підприємництво» вносилися зміни і доповнення чотирма законами, прийня­тими в один день - 16 грудня 1993 p., причому три з цих законів мали однакову назву: «Про внесення змін і допов­нень до ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Всьо­го ж до зазначеного Закону зміни і доповнення вносилися біля 30 разів.

Звичайно, наявність у Конституції України ст. 91-94 з питань законодавчого процесу має внести порядок у діяль­ність Верховної Ради щодо розгляду і прийняття законо­проектів, проте багато в чому недопущення зазначених хиб залежить від урегулювання законодавчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а також від урегулю­вання діяльності самої Верховної Ради в її Регламенті.

У законотворчій діяльності слід також суворо дотриму­вати принцип правової економії, який означає прийняття меншої кількості нормативних актів з одних і тих самих питань, використання методів інкорпорації та кодифікації як основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямом нормотворчої діяльності українсь­кої держави у сфері правового регулювання господарських відносин є видання нормативних актів міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, органами гос­подарського управління та контролю. В юридичній літера­турі та у практиці нормотворення зазначені акти називаю­ться відомчими нормативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в межах закону, покликані забезпечити чітке функціонування всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм дер­жавного регулювання підприємницької (господарської) дія­льності, спрямовані на усунення прогалин у правовому регулюванні тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в ме­ханізмі правового регулювання зумовлюють підвищені ви­моги до змісту відомчих нормативних актів господарського законодавства, відповідності їх іншим законодавчим актам та узгодженості з раніше прийнятими актами. Як вже за­значалося, з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади норматив­них актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і закон­них інтересів громадян, підприємств, установ та організа­цій в Україні з 1 січня 1993 р. було введено державну реєс­трацію Міністерством юстиції1 відомчих нормативних актів.

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів ви­конавчої влади, органів господарського управління та кон­тролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992р. №731 (ЗП України. - 1993.- №1-2.- Ст. 28), на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їхньої дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами «Для службового корис­тування», «Не для друку», «Таємно» та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Практика державної реєстрації нормативних актів дає підстави позитивно оцінити заходи щодо недопущення до застосування відомчих нормативних актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки зору створення правової бази ринкової економіки, так і з огляду на право-виховне та профілактичне значення відомчого господарсь­кого законодавства.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих нормативних актів допомогло виявити окремі прогалини у відомчому нормотворенні. Так, поза межами державної реє­страції опинилися нормативні акти Національного банку України, що регулюють відносини, суб'єктами яких є юри­дичні особи, оскільки державній реєстрації згідно зі ст. 16 Закону «Про банки і банківську діяльність» підлягають лише ті нормативні акти, що регулюють відносини з участю фізи­чних осіб. Виходячи з того, що багато з прийнятих Націо­нальним банком України нормативних актів мають міжві­домчий характер і є обов'язковими не лише для всіх фізич­них, а й для всіх юридичних осіб (ст. 16 Закону «Про банки та банківську діяльність»), було б доцільно поширити режим державної реєстрації, встановлений Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. та постановою Кабінету Мініс­трів України від 28 грудня 1992 р. № 731, на всі акти Націо­нального банку, що мають міжвідомчий характер. Це дало б змогу, крім усього іншого, привести деякі акти НБУ у відпо­відність до вимог, встановлених Єдиною державною систе­мою діловодства, оскільки такі види документів, як листи, телеграми, що їх практикує Національний банк України, є узагальненою назвою різних за змістом документів, що виді­ляються у зв'язку з особливим способом передачі тексту, але не є нормативними актами відомчого характеру, які мо­жуть видаватися, зокрема, у вигляді постанови, наказу, інст­рукції, вказівок тощо.

Незважаючи на встановлений п. 15 Положення про державну реєстрацію нормативних актів... обов'язок роби­ти посилання на номер і дату державної реєстрації норма­тивних актів, що публікуються, деякі засоби масової інформації цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чинності опублікованих актів. За даними Мінюсту України, в 1993 р. було виявлено понад 200 опублікованих у пресі незареєстрованих документів або їх проектів.

Ці та інші упущення в українському законотворенні мають бути враховані новим парламентом України та іншими суб'єктами нормотворчого процесу, якщо ми як держава хо­чемо мати стабільне і добротне законодавство, яке б не лише виконувало роль регулятора суспільних відносин, а й сприяло недопущенню правопорушень суб'єктами господарювання.

2. Одним з найпоширеніших видів господарських това­риств в економічній сфері України є товариства з обмеже­ною відповідальністю.

Відповідно до ст. 50 Закону України «Про господарські товариства» товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими докумен­тами.

Називаючи цей вид товариства товариством “з обмеже­ною відповідальністю”, законодавець не має на увазі об­меження відповідальності товариства як суб'єкта господар­ського права (юридичної особи) якимись певними розміра­ми майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів до статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю вне­сли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства та­кож у межах невнесеної частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюєть­ся статутний фонд, розмір якого повинен становити не ме­нше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним пла­там, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, дію­чої на момент створення товариства.

Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відпо­відальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не ме­нше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкла­ду, що підтверджується документами, виданими банківсь­кою установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пі­зніше одного року після реєстрації товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину), одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відсту­пив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді това­риства, або в іншому, погодженому між ними, розмірі.

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбуває­ться одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учас­никам або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою йому вартості частини майна товариства, пропор­ційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений пов­ністю або частково в натуральній формі.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальніс­тю є збори учасників, що складаються з учасників або призна­чених ними представників. До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

4) затвердження річних результатів діяльності товарис­тва, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх під­приємств, філій та представництв, затверджених їхніх ста­тутів та положень;

6) винесення рішень про притягнення до майнової від­повідальності посадових осіб товариства;

7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури;

8) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

9) вирішення питання про придбання товариством част­ки учасника;

10) виключення учасника з товариства;

11) визначення умов оплати праці службових осіб това­риства;

12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;

13) прийняття рішення про припинення діяльності то­вариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

З питань, зазначених у п. 1), 2), 10), у вищому органі необхідна одностайність. З решти питань рішення прийма­ються простою більшістю голосів (учасники мають кіль­кість голосів, пропорційну розміру їхніх часток у статут­ному фонді).

Збори учасників товариства з обмеженою відповідаль­ністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважа­ються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одностайності, - всі учасники.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюєть­ся виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноосо­бовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності то­вариства, за винятком тих, що входять до виключної ком­петенції зборів учасників, її повноваження при цьому ви­значені ст. 62 Закону «Про господарські товариства» та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб, її діяльність регламентована ст. 63 Закону «Про господарські товариства».

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з об­меженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою відповідальні­стю відповідають за його боргами своїми внесками до ста­тутного фонду, а при недостатності, цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кра­тному розмірі до внеску кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передба­чається в установчих документах.

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону «Про гос­подарські товариства» визнається таке товариство, всі уча­сники якого займаються спільною підприємницькою діяль­ністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язан­нями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі установ­чого договору (статуту цей вид товариств не має). Крім за­гальних вимог щодо змісту установчих документів госпо­дарських товариств, установчий договір про повне товарист­во повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого

3. Питанням відповідальності за порушення антимонопо­льного законодавства присвячений розділ V Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

Загалом виходячи з уже відомих положень про відпові­дальність у господарському праві та змісту актів антимо­нопольного законодавства за порушення антимонопольно­го законодавства до суб'єктів підприємницької діяльності застосовуються такі види санкцій:

1. Майнова відповідальність як санкція за порушення антимонопольного законодавства (у тому числі за зло­вживання монопольним становищем на ринку, укладен­ня неправомірних угод між підприємцями, дискриміна­цію підприємців органами влади і управління та недо­бросовісну конкуренцію), що передбачена ст. 19 Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобро­совісної конкуренції у підприємницькій діяльності», у формі штрафу, який накладається на підприємців - юри­дичних осіб у розмірі до п'яти відсотків виручки підпри­ємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накла­дається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням накладається штраф у розмірі до половини відсотка виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

У разі, якщо обчислити виручку підприємця неможливо або виручка відсутня, штрафи, зазначені в абзаці другому зазначеної статті, накладаються у розмірі до десяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, а штрафи за не­подання, несвоєчасне подання або подання завідомо недо­стовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням - у розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі, якщо підприємець працював менше одного року, штрафи обчислюються від виручки підприємця за час, що переду­вав порушенню.

Рішення щодо накладення штрафів у розмірах понад чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України на його засіданнях.

П'ятдесят відсотків сум штрафів зараховуються до державного бюджету, п'ятдесят відсотків — до цільового позабюджетного фонду розвитку 1 захисту конкуренції.

Крім того, ст. 21 зазначеного Закону встановлена майно­ва відповідальність у вигляді стягнення до державного бю­джету прибутку, незаконно одержаного суб'єктами підпри­ємницької діяльності в результаті порушення антимонополь­ного законодавства (зловживання монопольним становищем, неправомірних угод між підприємцями та недобросовісної конкуренції), а ст. 22 цього Закону - у вигляді відшкодуван­ня збитків, заподіяних зловживанням монопольним стано­вищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримі­нацією суб'єктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністра­тивно-господарського управління й контролю.

Встановлені ст. 21 та 22 заходи майнової відповідаль­ності застосовуються арбітражним судом за позовами Ан­тимонопольного комітету. Таким чином, сам Антимонопольний комітет застосовувати зазначені санкції не має права.

2. Організаційно-господарські санкції за порушення ан­тимонопольного законодавства можуть застосовуватися як самим Антимонопольним комітетом (примусовий поділ мо­нопольних утворень), так і відповідними органами влади і управління (скасування ліцензій, припинення операцій зов­нішньоекономічної діяльності).

У випадках, коли суб'єкти господарювання зловжива­ють монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення мають право прийняти постанову про примусовий поділ монопо­льних утворень. Зазначені санкції не застосовуються у та­ких випадках:

• при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

• за наявності тісного технологічного зв'язку підпри­ємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі ва­лової продукції підприємства (об'єднання тощо) не перевищує 30 відсотків.

Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначе­ними в Переліку органів, які видають ліцензії на прова­дження певних видів підприємницької діяльності, затвер­дженому постановою Кабінету Міністрів України від З липня 1998 р. №1020 (Офіційний вісник України.— 1998.- №27), за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.