Крадіжка

Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) карається штрафом до п'ятдесят неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років

Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб,

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або по­збавленням волі на тон самий строк.

Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому -

Карається позбавленням волі на строк віл трьох до шести років.

Крадіжка, вчинена у великих розмірах, карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або орга­нізованою групою,

карається позбавленням волі на строк віл семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Примітка. І. У статтях 185, 186 та 189-191 повторним визна­ється злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

У статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода та визнається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму віл ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

У статтях 185—191 цього Кодексу у великих розмірах ви­знається злочин, то вчинений однією особою чи групою осіб на суму яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

У статтях 185-187 та 189-191 цього Кодексу в особливо великих розмірах визнається злочин  що вчинений однією особою чи групою осіб на суму яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент споєння злочину.

Самим поширеним є таємний спосіб викрадання чужого майна, грошей, цінностей. Головна ознака краді­жки — не таємний спосіб Ті вчинення. Таємно - значить непомітно:

1) для власника, володаря або охоронця — в їх відсут­ність, чи І в їх присутності, але коли вони не помічають чи не усвідомлюють факту розкрадання (в силу різних особливих обставин);

2) для третіх осіб (сторонніх), які не помічають викра­дення або не усвідомлюють сутності того, що відбува­ється;

3) розкрадання визнається таємним І тоді, коли воно спостерігається й усвідомлюється співучасниками та осо­бами, причетними до цього злочину.

2. Саме складно визначити таємний чи відкритий ха­рактер має розкраданням чужого майна тоді, коли воно вчиняється в присутності сторонніх осіб (які не є матері­ально відповідальними особами, ні охоронцями майна, ні особами, що використовують його для роботи тощо). Такі розкрадання трапляються на багатьох виробництвах — кондитерської, горілчаної, м'ясо-молочної промисловості і т. ін.- у присутності співробітників, співслужбовців, які бачать і усвідомлюють викрадення, що розуміє і вин­на особа.

За такими обставинами розкрадання визнається таєм­ним чи відкритим залежно від оцінки винним оцінки присутніми його поведінки Якщо винний вважає або безсумнівно знає, що присутні при цьому одобрюють його дії чи принаймні байдуже ставляться до цього, то розкрадання визнається таємним. Якщо ж винна особа не знає як оцінюють присутні його дії, а тим більше коли знає, що присутні не одобрюють їх, і все ж таки чинить викрадення, то воно визнається відкритим.

Розкрадання вчиняється таємним і тоді коли воно вчиняється в присутності будь-яких осіб, які не усвідом­люють факт викрадення через малолітнІсть (до 5—6-річ-ного віку), хворобливість або в силу інших особливих обставин. При відмежуванні крадіжки від грабежу, за­значив Пленум Верховного Суду України,- належить ви­ходити із направленості умислу винної особи і даних про те. чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій. У зв’язку з цим викрадення лежить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли во­но вчинюється у відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді. коли воно чиниться в їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи ін­ші особи не усвідомлюють факту протиправного вилу­чення майна (Див.: п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України під 25 грудня 1992 р.- Там само.- С. 113).

Вирішальним для відмежування таємного від від­критого розкрадання є суб'єктивний фактор ~ думка, мір­кування винної особи, її оцінка оцінки присутніми його дій. Тому. якщо винний сумлінно помилявся, вважав, що вчинене ним викрадення або ніхто не спостерігає, або ті, хто спостерігають його дії, не розуміють того, що дійсно відбувається, тобто не усвідомлюють факту викрадення, то воно визнається таємним навіть тоді, коли в дійсності дії винного хтось спостерігав І розумів — вчинюється ви­крадення. І навпаки, якщо розкрадання ніхто не бачив, але винний Із-за якихось особливих обставин вважав, що його дії хтось спостерігає, тобто розумів, що він вчиняє викрадення в присутності посторонніх, яких він не знає І не знає їхньої оцінки своїх дій, то в таких випадках викрадення визнається відкритим.

Наприклад. П., працюючи в нічну зміну, зайшов до сушильної камери рибозаводу і став викрадати в'ялену рибу. Коли П. склав у мішок біля 40 кг риби, то побачив, що одна із дверей камери почала повільно відчинятися. В камері світло було слабке І П. здалося, що до камери заходять робітники іншої зміни. Щоб не бути затрима­ним, П- схопив мішок з рибою і втік. Потім слідчому і в суді П. Стверджував що викрав лише 40 кг риби прийшли на роботу робітники Іншої зміни, помітили його І він змушений був тікати. У справі було доведено, що в той час, коли П. викрадав рибу, до камери ніхто не захо­див і його там ніхто не бачив. Районний суд засудив П. за грабіж, кваліфікуючи його ДІЇ як відкрите викрадення. Таке рішення треба визнати правильним, відповідним закону оскільки головне в злочині-це лиха воля  злочинна рішучість учинити зло, тобто суб'єктивний фактор дії. Саме тому кримінальна відповідальність ґрунтується на суб’єктивних ат об’єктивна осудність відхилятися виключається в демократичному суспільстві, демократичним законодавством.

З усього наведеного треба зробити висновок,- головна різниця між таємним та відкритим викраденням в тому, що при відкритому викраденні винний долає істотну психічну перешкоду, психічний бар'єр, докладає значні

вольові зусилля для того, щоб їх подолати, розуміючи, що його дії усвідомлюють, розуміють і осуджують присутні при цьому особи (власники, володарі, охоронці, сторонні). Така психічна перешкода, бар'єр виникає і тоді, коли в дійсності факту викрадення ніхто не бачить, не спостері­гає, але винний, сумлінно помиляючись, вважає, що його бачать, спостерігають і в кожну мить можуть затримати, покликати міліцію тощо.

У таких випадках, коли при викраденні такої психіч­ної перешкоди не виникає, воно повинно визнаватися таємним.

Отже, таємним визнається розкрадання, при вчиненні якого винний не зустрічає ніяких психічних перешкод, будучи впевненим у тому, що його дії ніхто не спостері­гає, не бачить, не усвідомлює факту викрадення, а присут­ні при цьому -- сторонні особи — не осуджують його дій або ставляться до них байдуже.

6. Крім загальних кваліфікуючих ознак (повторність, учинення розкрадання групою осіб, у великих розмірах) крадіжка визнається кваліфікованою, якщо вона була вчинена з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище (ч. З ст. 185, ч. З ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК).

Проникнення - це термін не технічний, а юридичний. Головне в ньому не фізичне пересування чи перебування, не фізичний рух, а його юридичний зміст — за дозволом чи без нього особа перебувала в приміщенні, сховищі чи в житлі; легально чи нелегально вона ввійшла, вторглася до приміщення, сховища, житла. Проникнення можна визначити як протиправне, недозволене вторгнення в приміщення, сховище чи житло з метою вчинити крадіж­ку, грабіж чи розбій. Воно може здійснюватись як таєм­но, так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також за допомогою різ­них засобів, які дозволяють винній особі викрадати май­но із приміщення, сховища чи житла без входу до них. (Див.: п. ЗО постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.— Там само.— С. 120-121).

Проникнення — це нелегальне, без дозволу, поза волею посадових чи матеріально відповідальних осіб або грома­дян, працюючих чи відпочиваючих у приміщенні, схови­щі, чи мешканців житла, або в даний час відсутніх. Про­никнути у приміщення, сховище чи житло винний може:

а) за допомогою усунення перешкод (запорів, замків, загороди, охорони тощо);

б) подолання опору людей;

в) з допомогою обману;

г) використанням зручних обставин, наприклад, при залишенні приміщення, сховища чи житла незачиненим,

без охорони тощо. Не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення, сховище чи житло викра­дення, якщо винна особа була допущена в приміщення, сховище чи в житло уповноваженою або мешкаючою там особою, або опинилася там з їх дозволу, за їх запрошен­ням, або якщо винний мав право туди увійти. Тому, на­приклад, викрадення товарів із магазину під час його роботи не може кваліфікуватися як учинене з проник­ненням в приміщення, оскільки за такими обставинами немає проникнення.

7. Не можуть вважатися проникнутими в приміщення чи сховище ті особи, які в цих приміщеннях працюють — сторожі, підсобні робітники, вантажники, якщо вони вчинили викрадення під час роботи.

Не може бути кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло» в діях особи, яка проживала з потерпілим в од­ній квартирі. Таку помилку зробив районний суд у справі Б., засудивши його за ч. З ст. 185 КК. Його було визнано винним у тому, що, заволодівши ключем від квартири своєї матері, він викрав у неї 7800 крб. Того ж дня Б. було затримано, гроші у нього вилучені і повер­нуто матері.

Президія обласного суду визвала таку кваліфікацію дій Б. неправильною і зазначила, що Б. був членом сім'ї ма­тері, постійно жив у її квартирі. Тому висновок органів попереднього слідства і суду, шо Б. протиправне проник у квартиру, де проживав, є невірним і суперечить змісту ч. З ст. 185 КК.

У зв'язку з цим президія обласного суду дії Б. пере­кваліфікувала з ч. З на ч. 4 ст. 185 КК за ознакою заподі­яння потерпілому значної шкоди (Див.; постанова прези­дії Донецького обласного суду від 15 березня 1989 р. у справі Б.— Практика судів України в кримінальних спра­вах.- С. 76-77).

Проникнення в приміщення, сховище чи житло є кваліфікуючою ознакою не само по собі, а лише при на­явності мети - викрасти майно, чи гроші. Причому, треба довести, що цю мету винний мав уже проникаючи в приміщення, сховище чи житло. Якщо ж така мета вини­кла у винного уже під час перебування в приміщенні, сховищі чи житлі, куди він увійшов легально, за дозволом чи за запрошенням, то його дії не мають такої кваліфі­куючої ознаки. В тих випадках, коли винний потрапив до приміщення, сховища чи у житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід з метою викрадення майна чи заволодіння ним, його дії кваліфікуються як вчинені з проникненням до приміщен­ня, сховища чи у житло (Див.: п. ЗО постанови Пленуму

Верховного Суду України -від-25-груамя-1ЗД2-р.—Там са­мо.-С. 120-121).

«Приміщенням» визнається будова, споруда, призна­чена для розташування там людей чи матеріальних цінностей. Воно може бути як постійним, так і тимчасовим, як стаціонарним, так і пересувним. «Інше сховище» - це відведення для постійного чи тимчасового зберігання ма­теріальних цінностей ділянки території, які обладнані загородою чи технічними засобами або забезпечені ін­шою охороною: пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи та інші сховища.

До «інших сховищ» не відносяться ділянки території, які використовуються не для зберігання, а, наприклад, для вирощування якої-небудь продукції (городи, садки, баштани, ставки тощо). Безпідставно, наприклад, були кваліфіковані за ч. З ст. 186 КК дії К. як учинені з про­никненням у приміщення. К. був визнаний винним у то­му, що вночі, за попереднім зговором з іншою особою, проникло теплиці радгоспу, звідки викрав 110 кг огірків на суму 60 500 крб.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій К. неправи­льною і вказала, що теплиця за своїм призначенням є виробничою ділянкою, яка не створена для зберігання

культур і не може бути визнана приміщенням чи іншим сховищем. Тому дії К. треба кваліфікувати за ч. 2 ст. 186 КК (Див.: Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 17 березня 1994 р.— Прак­тика судів України v кримінальних справах, 1993-1995.— Київ, Юрінком, 1996.- С. 68-69). Не були визнані «ін­шим сховищем» монетопрнимачі телефонів-автоматів. С. було засуджено за ч. З ст. 186 КК. Він був визнаний вин­ним у тому, що за попередньою змовою з О., викрав із трьох телефонів-автоматів три копилки з розмінною мо­нетою на суму 260 крб. Оскільки за змістом закону «інше сховище»,- зазначила президія обласного сулу,— це від­ведена для постійного або тимчасового зберігання матері­альних цінностей ділянка території, обладнана огорожею чи технічними засобами або забезпечена іншою охоро­ною. З матеріалів же справи видно, що С. разом з О. ви­крали гроші з трьох телефонів-автоматів, що знаходились у кабінах, які на ніч не замикались і ніким не охороня­лись. Тому дії С. неправильно кваліфіковано як викраден­ня державного майна з проникненням у сховище (Див.:

Постанова президії Кримського обласного суду від 6 чер­вня 1986 р. у спрані С.— Практика судів і України в кри­мінальних справах.- С. 63).

«Житло» — це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приват­ний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті складові його частини, які ви­користовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не при­значені і непристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових будівель погре­би, гаражі, інші будівлі господарського призначення) (Див.: п. ЗО постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.— Там само.— С. 120—121; Див.: п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України 27 березня 1987 р. № 2 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу» в редакції постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 р. №12— Див' Постанова Пленуму Верховного Суду Ук­раїни (1995-1997) - Київ, 1998.- С. 264-265).

Якщо викрадення було вчинено з проникненням у приміщення, сховище чи житло за попередньою змовою купою осіб. то дії винних кваліфікуються за частиною третьою ст. 185 КК. Кваліфікувати такі дії ще й за части­ною другою цієї статті непотрібно. Але осудними у ви­ну повинні бути поставлені всі кваліфікуючі ознаки зло­чину.

У тих випадках, коли розкрадання з проникненням у житло приміщення чи інше сховище було вчинене за по­переднім зговором з особою, яка охороняла це майно, дії обох винних кваліфікуються за ч. З ст. 185 КК. Крадіжка визнається кваліфікованою і в тих випадках, коли цим по­терпілому була заподіяна значна шкода (ч. 4 ст. 185 КК).

11. Для визначення розміру шкоди враховуються:

а) вартість викраденого на час вчинення злочину;

б) кількість викраденого майна;

в) значущість майна для потерпілого;

г) матеріальне становище потерплого;

д) наявність у потерпілого утриманців та інші обста­вини.

Критерії, що не мають матеріального змісту (дефіцит­ність викраденого, престижність володіння певним май­ном), при визначенні розміру викрадення, не врахову­ються. Розмір заподіяних потерпілому збитків визнача­ється, виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за державними роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були створені ним, вирощені чи до-" буті на законних підставах. Якщо потерпілий придбав майно за риночними чи комісійними цінами, вартість по­винна визначатися, виходячи із цих цін на час вчинення злочину (Див.: п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р.— Там само.— С. 120).

12. Крадіжка - злочин умисний, умисел тільки пря­мий, оскільки суб'єкт діє з корисливою метою — зверну­ти чуже майно у свою власність — використати його чи розпорядитися ним як своїм.

Відповідальними за крадіжку (ст. 185 КК) згідно з ч. 2 ст. 22 КК є всі осудні особи, що досягли чотирнадця­тирічного віку.