Нормативне визначення організованої злочинної діяльності:

теоретичне та практичне значення

Актуальність проблеми посилення боротьби з організованою злочинністю є загальновідомою для теорії і практики роботи правоохоронних органів України. Відомо, що розв’язання цієї проблеми часто турбує насамперед практиків залежно від визначення суті та поняття організованої злочинності, які повинні знати, які злочини, з якими ознаками відносять до організованої злочинності.

Панівною є думка, що поняття організованої злочинності, як і злочинності загалом, є не кримінально-правовим, а кримінологічним, з чим варто погодитися. Проте слід нагадати, що кримінологічне поняття злочинності, як і багато інших кримінологічних категорій, ґрунтується на кримінально-правовому понятті злочину. Тобто, до сукупного тлумачення злочинності кримінологи відносять лише ті діяння, які мають кримінально-правові ознаки злочину. Виникає питання, чи слід у розумінні поняття “організована злочинність” виходити з того, що воно охоплює такі самі злочини, що й категорія “злочинність” загалом, чи злочинам, що відносимо до розряду “організована злочинність”, притаманні специфічні ознаки, що відрізняють їх від інших злочинів.

В Україні, як і в Росії, поширилося уявлення, згідно з яким злочини, що відносяться до сукупності “організована злочинність”, відрізняються від інших злочинів організаційними формами їх вчинення. Згідно з цією точкою зору злочини організованої злочинності ідентифікуються через визначення нових форм співучасті, що відрізняються більшим ступенем організованості. Ця позиція знайшла відображення і в новому Кримінальному кодексі України, у ст. 28 якого визначено наступні чотири форми співучасті: група осіб; група осіб за попередньою змовою; організована група та злочинна організація, де також визначено ознаки цих форм, які є переважно організаційними, і лише стосовно злочинної організації, крім останніх, названо деякі змістовні ознаки вчинених злочинів: тяжкі або особливо тяжкі; керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так й інших злочинних груп. У статті 27 поняття “організатор злочину” значно розширено функціональними ознаками діяльності організатора: утворення організованої групи чи злочинної організації або керівництво нею, або забезпечення фінансування чи організація приховування злочинної діяльності згаданих організованих угруповань. Крім того, до Особливої частини Кодексу включено окремий склад злочину “Створення злочинної організації” (ст. 255), в якому, крім згаданих дій, передбачено відповідальність за організацію, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення заходів організаційного, матеріального забезпечення чи координації злочинної діяльності організованих об’єднань. Залишаючи поза розглядом підставність названих трансформацій інституту співучасті, можна дійти до висновку, що новий Кримінальний кодекс України стосовно злочинів, що відносяться до сукупності “організована злочинність”, визначив особливі організаційні форми вчинення останніх, відніс до їх кваліфікації функціональні (організаційні, координаційні, забезпечуючі) дії відносно діяльності злочинних угруповань, а змістовні ознаки вчинюваних ними злочинів (крім деяких, що вчиняються злочинною організацією) не назвав.

Слід зазначити, що організаційні особливості організованих злочинних угруповань, безсумнівно, існують, мають значення для запобігання, виявлення, розкриття, розслідування вчинюваних цими угрупованнями злочинів. Разом з тим, обумовлення цими ознаками кримінально-правової характеристики злочинів, вчинюваних організованими угрупованнями, що було реалізовано у Кримінальному кодексі Російської Федерації, викликало критичні зауваження. Зокрема зазначалося, що через таку конструкцію допускається певним чином дублювання норм про співучасть у злочині, порушується загальне правило встановлення у Кодексі відповідальності за діяння, а не за те, як і в якому складі воно вчиняється [1].

Потрібно визнати, що деякі з цих зауважень, насамперед останнє, на сьогодні стосуються й нового Кримінального кодексу України. Суб’єктивно-оціночний підхід потрібно буде застосовувати для розмежування як організованих груп та груп, що вчинили злочини за попередньою змовою та нібито не мають ознак “організованості”, так і різних форм організованих угрупувань: груп і організацій.

Так, на відміну від злочину, вчиненого групою за попередньою змовою, за Кодексом злочин визнається вчиненим організованою групою, крім наявності трьох і більше його учасників, якщо група попередньо зорганізувалася. Чи можна нормативно визначити обсяг та межі попередньої змови і чи не охоплює вона певною мірою елементи організації? Ознаками організованої групі крім того визначені об’єднання єдиним планом, розподіл функцій учасників групи. А хіба група, що вчиняє злочин за попередньою змовою, діє при цьому зовсім безпланово, без жодної домовленості щодо змісту, часу та послідовності дій, без елементарного розподілу обов’язків (функцій)? Як бачимо, розмежування організованих та нібито “неорганізованих” злочинних груп проводиться за ознаками, що належать обом категоріям груп та відрізняються лише мірою, ступенем, оцінкою вияву, тобто термінологічною відмінністю, що залишає місце для суб’єктивної оцінки. У такий же спосіб визначаються організаційні ознаки організованих груп і злочинних організацій: і перші й другі — стійкі об’єднання, які попередньо зорганізувалися: перші — для вчинення злочинів, об’єднаних єдиним планом, а другі — для спільної, тобто об’єднаної, зкоординованої діяльності; перші мають розподіл функцій, другі — ієрархічну структуру, яка є різновидом розподілу функцій. Зрозуміло, що ці ознаки визначено ненормативно і за бажанням їх можна по-різному тлумачити. Відмінність злочинної організації простежується лише із наведенням змістовних ознак вчинюваних нею злочинів.

Існуюча практика кваліфікації проявів організованої злочинності створює викривлене уявлення про розміри останньої в Україні, перешкоджає розумінню її справжньої принципової відмінності. Застосування в новому Кримінальному Кодексі при регламентації згаданих питань оціночних ознак навряд чи сприятиме зміні такого становища. Про це йшлося на конференції з проблем реалізації нового Кримінального кодексу, яка пройшла 25–26 жовтня 2001 р. у Національній юридичній академії України ім. Я. Мудрого. Характерно, що вже після прийняття Кодексу МВС та СБУ звернулися до Міністерства юстиції з пропозиціями щодо внесення доповнень до Кодексу або Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” щодо нормативних визначень.

Відомо, що в деяких країнах по-іншому вирішується проблема кримінально-правового визначення злочинів, що відносяться до категорії “організована злочинність”. У США, наприклад, з 1970 р. діє Закон про контроль над організованою злочинністю, який містить перелік злочинів, що визнаються проявами організованої злочинності. У Швейцарії визначення організованої злочинної групи ґрунтується не стільки на організаційних (об’єднання на тривалий або невизначений час), скільки на змістовних ознаках їх діяльності: отримання у незаконний спосіб доходів або інших економічних вигод, приховування протиправної діяльності від кримінального переслідування, вчинення або планування з цією метою актів насильства, залякування, впливу на політичні, громадські, адміністративні органи чи організації, юстицію, профспілки, підприємців і т.ін. [2]. Кримінальний Кодекс Італії (ст. 416, 416¹) за змістовні ознаки злочинів об’єднань організованої злочинності кваліфікує витягування прибутку у сфері виробництва, обмін та споживання різних товарів і благ, активне використання державних та інших соціально-політичних структур, рекет, складні фінансові операції [3].

Поряд з цим, останніми роками у західних країнах все частіше констатується, що найбільш небезпечні злочинні угруповання не мають сталої чітко визначеної організаційної будови. Вони часто швидко змінюють її так само, як і напрями та організаційні форми діяльності заради більш раціонального та оптимального досягнення визначеної мети. Як свідчать практика та дослідження, саме кінцева мета справжньої організованої злочинності залишається незмінною — отримання високих та надвисоких прибутків у самий раціональний спосіб та бажано у короткий строк.

Відомий багатьом фахівцям в Україні американський професор Д. Албанезе визначає організовану злочинність як “постійно діюче злочинне підприємство, що працює раціонально для отримання прибутку через незаконну діяльність у тих сферах, на які існує найбільший суспільний попит” [4].

Ця важлива ознака організованої злочинності зберігається і за умов набуття нею транснаціонального характеру. За визначенням Інтерполу, під організованою злочинністю слід розуміти “будь-яку організацію або групу осіб, що займаються постійно міжнародною злочинною діяльністю, мета якої — отримання прибутку” [5]. Ще у 1990 році в документі Секретаріату ООН, підготовленому до проведення VІІІ Конгресу ООН із запобігання злочинності та ставлення до правопорушників, відмічалося, що організовані злочинні угрупування одержують фінансові прибутки та отримують владу через створення та експлуатацію ринків незаконних товарів та послуг [6]. Сьогодні в одній з рекомендацій Міжнародного семінару ООН щодо визначення організованої злочинності зазначається, що остання — це масове об’єднання стійких і керованих угруповань, для яких злочинна діяльність є промислом і які створюють систему захисту від соціального контролю з використанням таких протизаконних засобів як насильство, залякування, корупція і великомасштабні розкрадання [7]. У цьому визначенні органічно поєднано організаційні, змістовні, цільові та забезпечуючі ознаки.

В одному з останніх документів ООН — Конвенції проти транснаціональної організованої злочинності, що підписана й Україною наприкінці 2000 р. (Палермо, Італія), — діяльність організованої злочинної групи вбачається у вчиненні одного або декількох серйозних злочинів (карається позбавленням волі на максимальний термін не менше чотирьох років або більш суворою мірою покарання — або злочинів, які визнаються такими у Конвенції, а її кінцева мета — у тому, щоб отримати прямо або опосередковано фінансову або іншу матеріальну вигоду (ст. 2 п. “а”) [8].

Аналіз наведених сучасних визначень організованої злочинності дозволяє виділити дві її змістовні ознаки: організована злочинна діяльність і спрямування останньої на отримання прибутків та надприбутків.

Розглянемо, чи існує можливість нормативного визначення зазначеного поняття.

У кримінальному праві категорія “злочинна діяльність” згадувалася ще у дореволюційні часи [9]. Іноді припускалося її ототожнення із злочинним діянням [10].

Кримінально-правова характеристика категорії “злочинна діяльність” принципово не змінилася у кримінальному праві і за часів незалежної України. Науково-практичні коментарі Кримінального кодексу 1960 р., підручники із Загальної частини кримінального права обмежувалися у цьому питанні визнанням стадій вчинення злочину за етапи підготовки і здійснення злочинної діяльності [11], віднесенням до попередніх етапів останньої готування до вчинення злочину і замаху на вчинення злочину [12]. Значно розширив застосування категорії “злочинна діяльність” Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України 2001 р. (власне, як і сам Кодекс). Проте у питанні співвідношення понять “злочинна діяльність” та “стадії вчинення злочину” Коментар далі повторення згаданих положень не пішов [13]. У деяких роботах цього періоду, присвячених стадіям вчинення злочину, категорія “злочинна діяльність” зовсім не згадується [14].

Наведене уможливлює дійти до певних висновків. Фахівці з кримінального права в Україні (як і в колишньому СРСР) використовують категорію “злочинна діяльність” при розгляді стадій вчинення злочину; наводять деякі її ознаки, проте визначення поняття “злочинна діяльність” не дають. Залишаються нез’ясованими, по-перше, достатність підстав для фактичного ототожнення злочину і злочинної діяльності, у тому числі розглядання злочину за діяльність; по-друге, обґрунтованість характеристики стадій вчинення злочину за злочинну діяльність та можливість зведення злочинної діяльності до стадій вчинення злочину і використання поняття “стадії” за замінник поняття “злочинна діяльність”.

Для відповіді на ці питання звернемося передусім до поняття “діяльність”, різновидом якої є злочинна діяльність.

У психології, якій первинно належить категорія “діяльність”, відмічається, що у самих загальних рисах — це усвідомлене (чим відрізняється від поведінки тварин) виявлення людської активності. На відміну від одноразового вияву останньої (вчинок), діяльність — це система пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій, вчинків, операцій, менш об’ємних діяльностей. Кожна з них має свій предмет, мотив та ціль. Але у сукупності їх спрямовано на реалізацію єдиної потреби та кінцевої мети [15]. Проте діяльність — це не сума навіть системно пов’язаних дієвих проявів. Актуалізація механізму свідомості програмує, спрямовує діяльність, контролює її здійснення [16]. Суттєва риса діяльності — її специфічне послідовне цілеутворення, що раціонально розгортається залежно від її поступу, умов здійснення, містить пристосування до них, а за потребою і можливістю — зміну останніх аж до досягнення кінцевої мети, яка полягає у зміні суспільних відносин в інтересах суб’єкту діяльності.

Розрізняють діяльність внутрішню (розумова, пізнавальна) та зовнішню (поведінка у суспільному оточенні); індивідуальну, колективну (спільну, групову) і масову; передуючу одному вчинку або багатьом діям; короткочасну, тривалу, постійну. Зовнішня діяльність, що має характер суспільного спілкування, підпорядкована нормам людського буття, у частині — правовим нормам. Звідси йдеться про правомірну та протиправну, у тому числі злочинну діяльність.

У сучасній українській психології реалізується спроба визначення злочинної діяльності. Стверджується, що це система діянь, визначених кримінальним законом як суспільно небезпечні, вчинених з прямим умислом, психологічно зумовлених загальним мотивом, реалізацію яких суб’єкт планує постановкою і досягненням окремих проміжних цілей. Злочинна діяльність відображає антисоціальну спрямованість особистості у даній сфері [17]. У цьому визначенні злочинна діяльність необґрунтовано ототожнюється з системою злочинів, обумовлених загальним мотивом. Не враховується, що дії, які передують вчиненню злочину і становлять злочинну діяльність, необов’язково мають бути суспільно небезпечними. Вони стають такими, коли скоюються з метою забезпечити вчинення злочину (злочинів). Більше того, мотив передуючої дії може бути зовсім не пов’язаний із “загальним мотивом”. Злочинна мотивація виникає знову тоді, коли дія або її результат мають бути використані для досягнення кінцевої мети злочинної діяльності. Головне для визначення дії елементом злочинної діяльності і для визнання останньої саме за злочинну — це те, що вона підкорена меті забезпечення вчинення злочину. Саме ця обставина підвищує суспільну небезпечність злочинної діяльності порівняно з одномоментним злочином.

Проте нас цікавить кримінально-правова характеристика злочинної діяльності. Слід запозичити з психології загальне визначення поняття діяльності, а, відповідно, й злочинної діяльності за систему пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій, необхідно визначити такі її ознаки, як неодночасність складових дій та їх усвідомленість. Остання — у межах стадій вчинення злочину свідчить про наявність у цих діях прямого умислу.

Можна запропонувати кримінально-правове визначення поняття “злочинна діяльність”, яка є системою цілеспрямованих неодночасних злочинних, інших протиправних і непротиправних дій суб’єкта злочину, вчинених з прямим умислом, підкорених єдиній меті забезпечення умов та безпосереднього вчинення злочину (злочинів), підтримки і розвитку самої злочинної діяльності.

Якщо згадані дії сумісно вчиняються групою суб’єктів, об’єднаних попередньою змовою та спільним умислом, злочинна діяльність набуває характеру групової.

Набуття злочинною діяльністю характеру організованої пов’язано з тим, що її основні елементи — загальна мета та система забезпечення — набувають нових якостей, що свідчать про підвищену суспільну небезпечність цього виду злочинної діяльності. На відміну від звичайної злочинності, що приховується від влади, організована злочинність спирається на владу та суспільство, що дозволяє їй та державним і господарським структурам, за якими вона стоїть, отримувати значні прибутки і через незлочинну діяльність, у “тіньовій” сфері і, навіть, легальними засобами: податкові пільги, преференції, гарантії, кредити, бюджетні кошти. Проте майже за кожним таким “благодіянням” криються корисливі інтереси можновладців, лоббістів, високих чиновників, що охоплюється поняттям “масштабна корупція”, яка супроводжує справжню організовану злочинність.

Використовуючи вищенаведене можна визначити кримінально-правову характеристику, яка є тривалою злочинною діяльністю колективного угруповання або його членів, підпорядкованого загальній меті отримання та подальшій легалізації (“відмивання”) значних коштів, що супроводжується створенням спеціально організованої системи забезпечення внутрішнього зміцнення та зовнішньої підтримки і захисту від соціального контролю, проникнення до легальної економіки та політичної влади. Організаційні форми такого угруповання визначаються у вигляді організованої злочинної групи та злочинної організації.

Нормативне визначення організованої злочинної діяльності сприятиме розв’язанню проблеми боротьби з організованою злочинністю не лише на теоретичному та нормативно-правовому рівнях, а й у сфері організації та спрямування практичної діяльності правоохоронних органів у боротьбі з злочинністю, у тому числі організованою.

Згідно з переліченим практична діяльність має організовуватися та здійснюватися за двома рівнями:

реагування на повідомлення про всі злочини та прояви злочинної діяльності, у тому числі групової, незалежно від організаційної форми вчинення, їх розкриття, виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності винних мають здійснювати в усіх суспільних сферах, крім економіки, підрозділи кримінального розшуку та ті підрозділи, які з ними безпосередньо у цьому взаємодіють (дільничні інспектори міліції, патрульно-постова служба, експертно-криміналістичні підрозділи та інші), а в економіці — підрозділи захисту економіки від злочинних посягань (БЕЗ). В разі встановлення у виявлених злочинах ознак організованої злочинної діяльності, тобто мети отримання значних коштів з наступним їх “відмиванням” або без такого, а також елементів спеціальної організації системи забезпечення злочинної діяльності (названі вище), підрозділи кримінального розшуку та БЕЗ мають передавати матеріали, включаючи оперативні, та заведені кримінальні справи про цю діяльність спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією;

перевірки спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією наявності в злочинній діяльності угруповання ознак її організованого здійснення (мета отримання значних коштів та спеціально організована система забезпечення).

 

1. Див.: Ларичев В. Д. Проблемы борьбы с организованной преступностью // Теневая экономика и организованная преступность. — М.: МИ МВД РФ, 1998. — С. 241.

2. Див.: Отмывание денег и организованная преступность. — 1991. — № 1411. — С. 26.

3. Див.: Кримінологія. Особлива частина / За ред. І. М. Даньшина. — Х., 1999. — С. 112.

4. Див.: Актуальные проблемы теории и практики борьбы с организованной преступностью в России: Матер. науч. — практ. конф. — М., 1994. — Вып. 14. — С. 18.

5. Див.: Воробьев И. А. Организованная преступность в Германии. — М., 1996. — С. 7.

6. Див.: Основы борьбы с организованной преступностью / Под ред. В. С. Овчинского, В. Е. Эминова, Н. П. Яблокова. — М., 1996. — С. 8.

7. Див.: Сташис В. Деякі аспекти боротьби з організованою злочинністю // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 4 (19). — С. 133.

8. Див.: Конвенция Организации Объединенных Наций против транснациональной организованной преступности. Предварительный экземпляр: ООН, 2000. — С. 1.

9. Див.: Фойницкий И. Я. Уголовно-правовая доктрина о соучастии // Юридический вестник. — М., 1891. — Т. 7. — С. 17.

10. Див.: Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. — М., 1994. — Т. 1. — С. 265.

11. Див.: Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть. — Днепропетровск, 1992. —С.69; Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К., 1999. — С. 243.

12. Уголовный кодекс Украинской ССР. Науч.-практ. комментарий. — К., 1987. — С. 61; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 1994. — С. 53.

13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. — К., 2001. — С. 56–58.

14. Див.: Тихий В. П. Стадії вчинення злочину. — Х., 1996.

15. Див. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975. — С. 82 —123.

16. Див.: Маркарян Э. С. Системное исследование человеческой деятельности // Вопросы философии, 1972. — № 9. — С. 82 —83.

17. Див.: Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент. — К., 2000. — Ч. 1. — С. 20.