МОЖЕ ПОРІЗАТИ? 105 сторінок!

Кримінологія як наука.

І. Злочинність як суспільна проблема та значення науки кримінології.

Злочинність завжди займала одне із перших місць серед найбільш гострих проблем, що турбували громадську думку. У другій половині ХХ сторіччя у різних державах її ставили по значущості на друге-третє місце.

В Конституції України взагалі найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

З проблем злочинності, як правило, висловлюються всі, вважаючи, їх досить очевидними. Більшість політиків, які бажають влади, перш за все, обіцяють побороти саме це явище. Причому виступи останніх, громадських діячів, матеріали засобів масової інформації завжди сприймаються з живою цікавістю. І це зрозуміло, адже порушуються питання, що є найбільш життєво важливими для кожної людини. При цьому, як правило, висвітлюється досить очевидне в проблемі злочинності, те, що видно багатьом, нерідко висловлюються погляди, які досить поширені у суспільній думці, поряд з цим пропонуються певні рішення. На перший погляд, такі підходи здаються досить радикальними та такими, що можуть реалізовуватись у короткий термін.

Але досвід показує, що такого роду “прості” рішення лише на нетривалий час змінюють стан справ, а потім злочинність знову починає зростати: видозмінюються або форми кримінальної поведінки, або місця вчинення злочинів.

Багато людей вважають, що побороти злочинність можливо, керуючись лише здоровим глуздом – буденною свідомістю, не вивчаючи та не враховуючи весь накопичений у цій сфері людського досвіду, заперечуючи наукові рекомендації та ігноруючи навіть вимоги закону. У той же час, на зміну затриманим та заарештованим злочинцям приходять нові особи, які знаходяться і діють у тих же соціальних умовах, що і люди, які раніше вчиняли злочини.

Те, що є очевидним спеціалістам-кримінологам у всьому світі, що закріплено у ряді міжнародно-правових документів, до теперішнього часу нерідко нерідко огульно не сприймається дилетантами.

Вивчаючи кримінальне право, кримінальний процес, кримінально-виконавче право, криміналістику, майбутній юрист готується до того, щоб грамотно, у відповідності з законом реагувати на злочини, що вчиняються, попереджувати та розкривати їх, виявляти злочинців, забезпечувати застосування до винних передбачених законом заходів покарання.

Кримінологам у процесі всього розвитку науки, у тому числі до останнього часу, доводилось постійно обгрунтовувати її цінність, необхідність та самостійність як галузі науки, що передбачає наявність спеціалістів-професіоналів.

Що ж це за наука?

Кримінологія (грецьк. – криміно – злочин; логос – наука) – наука про злочинність. Проте фактичний зміст науки кримінологї – це досить складне та багато аспектне явище.

У даний час переважаючим є погляд на кримінологію як на загальнотеоретичну науку про злочинність, з висновками якої повинні рахуватись перш за все спеціалісти в галузі інших наук так званого кримінального циклу (кримінально-виконавчого права, криміналістики, судової статистики і т.п.).

Кримінологія вивчає злочинність, її види, конкретні склади злочинів, їх взаємозв’язки з різними явищами та процесами, результативність заходів, які приймаються по боротьбі зі злочинністю. На цьому грунті кримінологи виробляють рекомендації по удосконаленню боротьби зі злочинністю. Багато з цих рекомендацій передаються іншим спеціалістам: економістам, соціологам, юристам різного профілю для детального опрацювання з врахуванням спеціальних наукових знань та розробки цілого комплексу конкретних заходів по усуненню причин та умов кримінальних явищ.

Разом з тим, для того, щоб свідомо і ефективно використовувати надбання цієї науки у суспільному житті, необхідно ретельно та всебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію.

2. Історія вчень про злочинність.

Історія існування злочинності тісно пов’язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Ветхого Завета”, першої книги Мойсія, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 – про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Абеля). Як свідчить аналіз тексту – вбивство навмисне, із заздрощів.

В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі”¹.

Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб’є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб’є Каїна, відомститься в семеро.’’²

Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна.

Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певніх категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось допустимим.

На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання відозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?

У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Арістотеля.

Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.”³

Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.

При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.

Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.

Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”.⁴

У стародвавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.

Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнананя важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.

Сенека – римський філософ. Політичний діяч, письменник, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.

Вкрай цікавими та повальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.

Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.

Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника.

Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинений світогляд, який розповсуджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”.⁵

Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього.

В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.

Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.

В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що

породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами.

Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість.

З ХУІІІ сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа.

Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із “загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне.

Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одног, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що “ Ще ні одна людина не пожертвовала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання”.

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності.

У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали “злою волею”, і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, “…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою.

У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантианської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в плозитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природнє кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства.

Вже вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука.

3. Становлення та розвиток кримінології як науки.

Історія кримінології як самостійної науки розпочинається з ХІХ сторіччя, в епоху бурхливого розвитку наук про суспільство та людину, який привів до розширення застосування природньо-наукових методів і в суспільних науках.

На становлення кримінології як самостійної науки поряд з філософськими, політичними та правовими вченнями в 1 половині ХІХ сторіччя найчіткіше вплинули такі чотири види досліджень:

1)антропологічні;

2) статистичні;

3) соціально-економічні та інші, в процесі яких аналізувались фактори злочинності та механізми їх впливу;;

4) соціально-правові.

Родоначальником антропологічних досліджень був френолог Галь. Він розділив людей, які вчиняють злочини, на три категорії та започаткував біологічну класифікацію злочинців.

До І категорії він відносив тих злочинців, вроджені властивості яких дозволяють їм у самих собі знаходити сили у боротьбі зі спокусами та негативними захопленнями.

ІІ категорія складається з людей, які обездолені від природи. У силу свої негативних вроджених якостей, ці особи легко стають жертвою злочинних захоплень.

ІІІ категорія займає між першими та другими проміжне становище . Люди цього типу від природи схильні до вчинення злочинів, але їм відпущено природою і негативне, і позитивне одночасно, а тому на злочинній шлях вони стануть залежно від умов їх середовища. На думку Галя, “... злочини є продуктом індивідів що їх вчиняють, а отже їх характер залежить від природи цих індивідів і від тих умов у яких ці індивіди знаходяться; лише беручи до уваги цю природу і ці умови, можна оцінювати злочини”.

Пізнаше ідею існування вроджених злочинів чітко обґрунтував колишній тюремний лікар, італійський професор судової медицини Цезар (або Чезаре) Ломбразо.

“Злочинцями народжуються”, - наполягав він у перших своїх роботах. Пізніше він визнав, що вроджений злочинець – тільки один із типів, поряд з ним існують інші, які стають такими під впливом умов розвитку та життя. У своїх подальших роботах Ломбразо значну увагу приділяв різним факторам зовнішнього середовища, які впливають на злочинність, причому, з часом він все більшого значення надавав соціальним обставинам, хоча і не відмовився від свого вчення про вродженого злочинця.

Як писав Ж.Ван-Кан, автор однієї із самих значних кримінологічних робот “Економічні фактори злочинності”: “Заслуга Ломбразо полягала у тому, що він пробудив думку в галузі кримінології, створив системи і дотепні та сміливі гіпотези, але тонкий аналіз та обережні висновки йому прийшлось залишити свої учням. Ломбарзо використовував для доказування певні статистичні висновки, але робив це таким чином, що один із його критиків, Мартін, писав: “Статистичні дані майже ніколи не дають підстав для певних висновків”.

Такого роду твердження були піддані сумніву спеціальними статистичними дослідженнями даних про злочини (А. Хвостова в Росії, А.Геррі у Франції, Е. Д’юкпетьо в Бельгії). Значення цих робіт досить яскраво було показано для вивчення закономірностей злочинності бельгійським математиком та статистом А.Кете в 1836 р., у роботі “Людина та розвиток її властивостей або досвід суспільної фізики”, в якій автор писав: “У всьому, що стосується злочинів числа повторюються з такою постійністю, що це неможливо не замітити... Ця постійність, з якою щорічно відтворюються одні і ті ж злочини і викликають ті ж самі покарання в одних і тих самих пропорціях, є один із самих цікавих фактів, які повідомляють нам статистичні дані кримінальних судів; її і я завжди особливо старався виставити на огляд у різних своїх творах... і не переставав повторювати щорічно: є бюджет, який затверджується з дивною правильністю – це бюджет тюрем, каторг и ешафотів; про зменшення цього-таки бюджету необхідно всіма силами піклуватися.”

Представники соціально-економічних та соціологічних досліджень (Феррі, Гарофало, Марро та ін.) показували статистичний зв’язок злочинності різними соціальними факторами. Особливе місце серед цих робіт займає дослідження Ф.Енгельса про положення робітничого класу в Англії та відповідно про стан злочинності у робітничому середовищі та в суспільстві взагалі, яке було видано як книга під назвою “Становище робітничого класу в Англії” з підзаголовком “По власних спостереженнях та достовірних джерелах”. Це практично було першим глибоким дослідженням не тільки фактів впливу суспільних умов на злочинність, але й механізму такого впливу, соціальної природи злочинності.

Розвиток соціально-правових досліджень та соціології права примусив звернути увагу на соціальне підґрунтя злочинності, на причини порушення норм права, їх взаємозв’язок при реагуванні на злочини. Виникло вчення про кримінальну політику. Криміналісти стали цікавитись більше причинами злочинів та їх попередженням. Так, японський професор Кан Уеда пов’язував зародження кримінологічних досліджень у цій країні з реформою основ кримінальної політики та тюремної діяльності.

Все це стало основою розвитку соціальних досліджень злочинності, її закономірностей та причин, тобто привело до виникнення кримінології.

Прокурор касаційного суду в Римі барон Р. Гарофало назвав свою книгу, яка вийшла в 1860 році, “Кримінологія”, яка стала першим офіційним виданням та закріпленням досліджень в галузі кримінології.

Кримінологія, таким чином, до кінця ХІХ сторіччя остаточно визначилась як наука і виділилась як окрема її галузь із рамок кримінального права. Хоча остання з ІІ половини ХІХ сторіччя і стала традиційно включати вчення про злочинність, злочинця та його покарання, зі становленням кримінології як науки ці розділи в ньому не існують.

4. Предмет та зміст кримінології.

Кримінологія, як будь-яка інша наука, вивчає певні закономірності. Її специфічний предмет – це злочинність; особистість злочинця; причини та умови злочинності; шляхи та засоби її попередження; причини та умови конкретних злочинів.

Злочинність – це історично перехідне та мінливе, соціальне та кримінально-правове суспільне явище, яке являє собою систему всіх злочинів, вчинених у даній державі за певний період часу. Вона визначається таким якісно-кількісними показниками, як: рівень, структура та динаміка. Правопорушення, які не складають злочинів, але тісно пов’язані з ними, такі, наприклад, як пияцтво, наркоманія і т.п., розглядаються кримінологією при аналізі причин та умов ряду видів злочинів і розробці заходів по їх профілактиці.

Злочинність в різних її проявах включає:

- злочин або індивідуальну злочинну поведінку;

- окремі види злочинності, які виділяються за об’єктом посягань

(господарські злочини, злочини проти особи, держави, т.д.) та по формах вини (необережні та навмисні злочини);

- злочинність представників різних соціальних груп (неповнолітніх,

жінок, посадових осіб, т.д..);

- злочинність у різних регіонах країни;

- злочинність у різних сферах життєдіяльності суспільства (економічний, соціальний, політичний, т.д..);

- злочинність у державі в цілому;

- злочинність людського суспільства на конкретних етапах його

існування.

Особистість злочинця – це система соціально-демографічних, соціально-ролевих, соціально-психологічних властивостей суб’єктів злочинів. Стосовно до особистості злочинця розглядається і співвідношення соціального та біологічного в ній. Дані про особистості властивості стосовно до суб’єктів злочинів у цілому та по видах злочинів мають в собі суттєву інформацію про причини злочинів. Особистість злочинця досліджується так само, як безпосередній адресат попередження нових злочинів (рецидиву).

Причини та умови злочинності об’єднуються деякими вченими родовим поняттям криміногенні детермінанти і являють собою сукупність соціально-негативних економічних, ідеологічних, соціально-психологічних, організаційно-управлінських явищ, які породжують (причини) та обумовлюють (умови) злочинність як свій наслідок. Причини та умови злочинності у їх багатоманітності вивчаються на різних рівнях: причини та умови злочинності в цілому, окремих груп злочинності, конкретного злочину. Таким чином, детермінація причинності злочинності на їх думку – це в цілому процес народження злочинності в суспільстві (соціальна детермінація) та виділення у даному процесі похідних, причинних залежностей (причинність). Ми цю думку не поділяємо, чітко виділяючи такі поняття, як причина та умови злочину, де причина – це явище, що породжує інше явище, а умова це явище, що сприяє причині.

Попередження (профілактика) злочинності – це система державних та суспільних заходів, які направлені на усунення або нейтралізацію, послаблення причин та умов злочинності, утримання від злочинів та корекцію поведінки осіб, схильних до їх вчинення. Профілактична система аналізується: за спрямованістю, механізмом дії, змістом, суб’єктах та по інших параметрах.

Боротьба із злочинністю – складна, багатоаспектна діяльність, самостійна сфера соціального управління. Вона включає:

- загальну організацію боротьби зі злочинністю (аналіз, прогнозування, програмування, правове регулювання, кадрове та інше забезпечення);

- попередження злочинності;

- правоохоронну діяльність (караючи, тобто спрямовану на застосування передбачених законом заходів до осіб, які вчинили злочини, та правопоновлюючу, тобто по усуненню завданої злочином шкоди та відшкодуванню збитків).

Отже, по-перше, кримінологія – не “все наука”, яка здатна давати універсальні рекомендації на всі випадки життя, а по-друге, кримінологія має свій кут зору, вирішуючи проблему боротьби зі злочинністю в конкретних умовах місця та часу.

Зміст кримінології як науки – це дослідження та оцінка злочинності, її змін, регіональних та соціально-групових відмінностей, їх оцінка; дослідження та оцінка процесів детермінації; розробка рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, методології та методики кримінологічних досліджень.

У порівнянні з визначенням предмета кримінології тут новим є по-перше, акцент на дослідження та оцінку злочинності, процесів її детермінації і причинності, по-друге, розробка рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, методології та методики кримінологічних досліджень.

Методика і методологія будь-якої науки мають важливе значення, оскільки вони завжди прив’язуються до предмета дослідження і визначають надійність, достовірність його результатів. І не випадково німецький вчений Ганс Снайдер свою книгу “Кримінологія” розпочинає з того, що “кримінологія – це самостійна міждисциплінарна наука зі своєю історією, що характеризується оригінальними методами дослідження та специфічними інститутами і організаціями, які є у всіх країнах світу.”

Думається, що не погодитись з цим висновком не можна, про що підтверджують сучасні досягнення науки кримінології.

5. Кримінологія в системі наук.

Що являє собою спеціаліст – кримінолог, чому його необхідно навчити, яка його базова підготовка?

Ці питання вирішувались та вирішуються по-різному в кожній країні, у всі періоді життєдіяльності людства та окремими авторами.

Поширені чотири основні точки зору.

Перша полягає у тому, що кримінологія – це соціологія злочинності, і базовою повинна бути соціологічна підготовка. Виходячи з цього, в ряді країн кримінологію викладають майбутнім соціологам, а не юристам (США, Великобританія та ін.).

Друга позиція зводиться до того, що кримінологія – це юридична наука, тому юридична підготовка повинна бути головною при підготовці спеціалістів-криміналістів. (Україна, Росія та інші країни Східної Європи).

Третій підхід ґрунтується на тому, що кримінологічні дослідження – це дослідження, перш за все, поведінки людини і відповідно їх повинні проводити спеціалісти-психологи, психіатри. Це характерно для представників так званої клінічної-кримінології.

Четверта позиція прямо визначає кримінологічні дослідження як міждисциплінарні. “Кримінологія – це система різнорідних ... знань і методів, які створюють специфічну цілісність, а також система особливого роду міждисциплінарної науково-дослідницької діяльності, спрямованої на вивчення злочинності”, - вважають В. Б. Першин та А. М. Подрядов.

При такому підході кримінологію називають ще комплексною наукою (М. Вермеш).

Кримінологія в Україні та інших країнах, де вона розвивалась в рамках юриспруденції, стала загальнотеоретичною наукою для наук кримінального циклу (кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, судової психології та ін.). Число цих наук є не постійним. Наприклад, в останній час ставиться питання про виділення кримопенології. Співвідношення кримінології та цих наук можна зрівняти зі співвідношенням теорії держави та права та інших юридичних дисциплін. Саме прихильниками цієї школи і є автори даного дослідження.

6. Кримінологічні дослідження в сучасній Україні.

Кримінологічні дослідження в Україні здійснюються співробітниками наукових установ та юридичних вищих учбових закладів.

Найбільш великою науково-дослідницькою установою, яка здійснює кримінологічні та інші дослідження проблем злочинності, є Інститут держави та права Національної академії наук України у м. Києві. У ньому працюють такі відомі кримінологи, як Мати шевський П.С., Ященко С.С., Тихий В.П.,

Тузов А.П., Трофімов С.В., Лановенко І.Л., інші.

Значний вклад у розвиток кримінології вносять вчені Харківської юридичної академії (Громовенко Л.І., Долежав В.В., Зеленецький В.В., Ковалкін А.А., Михальченко М.П., Тарарухін С.А., Чухраєв І.М.), Київського, Львівського, Одеського та інших національних університетів, де дослідження здійснюються юридичними факультетами та кафедрами, які забезпечують викладання кримінології (Грищук В.К., Жулинський А.Є., Костицький М.Ф., Лопушинський Ф.А, Обушевський О.Ф., ін.)

Певні досягнення в галузі кримінології мають відомчі науково-дослідницькі підрозділи правоохоронних органів України (академії та інститутів служби безпеки, органів внутрішніх справ та прокуратури): В.Ф. Бойко, В.Г. Гончаренко, Мельник М.І., М.Й. Коржанський, Джужа О.М., Заросінський Ю.Л., Женунтій В.І., Зайцева З.Г., Лихо лоб В.Г., П’ятаков В.В., ін.

Систематично проводяться кримінологічні експертизи законопроектів з участю вищеназваних наукових установ, хоча ця практика і не стала постійною.

Поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову, що закріплено у ст.. 6 Конституції України, обумовило створення відповідних органів при цих структурах і наукових установ кримінологічного спрямування (Інститут законодавства Верховної Ради України, інститут судової медицини при Верховному Суді, Академії управління при Президенті України, т.д.), які акумулюють всі досягнення в галузі кримінології та аналізують і використовують дослідження інших науково-дослідницьких установ держави у боротьбі зі злочинністю та у розробці профілактичних засобів по її попередженню, зниженню рівня та удосконаленню правових методів у цьому напрямку.

Тема № 1.

Заняття П.

1. Поняття методології та методики кримінологічних

досліджень.

Методологія (по-грецьки) – це буквально шлях до чого-небудь, дослідження. В українській мові та серед наукових категорій вживаються слова: методологія, методика, методи тощо.

У цілому, не вдаючись у складний аналіз всіх цих термінів, зупинимося на змісті найбільш часто вживаних із них.

Метод – це прийом, спосіб дослідження.

Методика – сукупність методів дослідження.

Методологія – вчення про шляхи, методи наукового дослідження чого-небудь.

В інших кримінологічних джерелах під методикою кримінологічних досліджень розуміється сукупність конкретних прийомів, способів, методів, засобів (інструментів) збору, опрацювання та аналізу інформації про злочинність, її причини та умови, особистість злочинця, а також про заходи боротьби з нею. Думається, що у зв’язку з тим, що кінцевим результатом дослідження повинні бути практичні висновки з пропозиціями, рекомендаціями про вдосконалення практики боротьби зі злочинністю, покращання діяльності правоохоронних органів та інших суб’єктів профілактики, в поняття методики автори другого напрямку логічно включили і методи розробки таких висновків, пропозицій та рекомендацій.

Доцільно, на наш погляд спочатку звернутись до кримінологічних проблем методології, а потім розглянути сукупність методик та методів.

2. Основні характеристики методологічного підходу в

кримінології.

Методологія кримінологічного дослідження, як і будь якого іншого, залежить від предмета та об’єкта вивчення, завдань, що стоять перед дослідником.

Як вже відмічалось вище, предмет кримінологічного дослідження – це закономірності злочинності, її причин та умов, підлягання її різним впливам, а об’єкт – це злочинність у різних проявах, породжуючи її та впливаючи на неї явища, процеси, характер впливу на злочинність та наслідки такого впливу.

Якщо говорити в цілому про методологію кримінологічного пізнання, то вона базується на використанні законів діалектики. При цьому принци пальним є таке:

- по-перше, злочинність розглядається як соціальне явище, і, відповідно, при її дослідженні використовуються методи соціальних наук. Поряд з різноманітними соціальними явищами, процесами тощо вивчається і людина. Але не з біологічної позиції, а як член суспільства, продукт суспільного розвитку. Тому не випадково кримінологи говорять саме про особистість злочинця;

- по-друге, злочинність аналізується у взаємодії, взаємозалежності з іншими явищами та процесами. Вона завжди розглядається в контексті суспільних відносин (політичних, економічних, т. д.);

- по-третє, суттєвим є розгляд кримінологічно значимих явищ в їх русі та змінах, тобто не в статиці, тобто шляхом вивчення минулого, сучасного та прогнозування майбутнього;

- по-четверте, розвиток кримінологічно значимих явищ розглядається як процес, у якому рух носить поступальний характер. Мається на увазі, що рух відбувається не по колу;

- по-п’яте, враховуються і внутрішні суперечності, сторони кримінальних явищ, і зовнішні, тобто суперечності між кримінальними та іншими явищами.

При цьому в кримінології, як і в інших науках, важливо слідувати правилу про співпідання початкового пункту в теорії з початковим пунктом на практиці.

При викладенні питання про предмет та зміст конкретного дослідження більшість авторів розпочинають з вказівки на злочинність. А потім згадують про її причини та умови.

І, здавалося б, кримінолог повинен розпочинати конкретне дослідження з аналізу злочинності. Проте існує інший підхід: злочинність можна проігнорувати, а аналіз її причин розпочати з дослідження суспільства, оскільки злочинність – продукт суспільства. Яке суспільство, така і злочинність. Одні автори відзначали, що злочинність відображає “одну із різновидів явищ соціальної дисфункції”. Інші писали, що злочинність – це всього лише “процес вчинення суспільного небезпечних діянь, які заборонені кримінальними законом під загрозою покарання”. Треті уточнювали, що злочинність – “один із параметрів суспільства, характеризуючи стан соціального організму, розбалансованого його складовими частинами”.

Ці твердження заслуговують уваги у тому відношенні, що автори розглядають злочинність як явище, що породжується суспільством. І це – сильна позиція. Однак при вказаному підході фактично не визнається будь-яка відносна самостійність злочинності, ігноруються питання про її власні закономірності.

Відповіді на ці питання все-таки приводять до висновку про необхідність вивчення самої злочинності.

Але методологія такого дослідження залежить від вирішення ще однієї дилеми. Злочинність, на думку ряду вчених, - абстракція. Реально існують окремі злочини та окремі види злочинів. Логіка роздумів така: злочинність означає вчинення злочинів, а що у результаті вчинення виникає, залежить від багатьох обставин, у тому числі біологічних та інших властивостей людини, зовнішніх умов. Дослідника не цікавить, що саме виникає, його повинен цікавити сам процес вчинення.

Дискусійним є ще одне методологічне питання, що повинно забезпечувати кримінологічне дослідження: це достовірні знання чи “підходні” знання?

На перший погляд, така постановка питання виглядає парадоксальною. Будь-яка наука забезпечує достовірність, надійність результатів дослідження. Інакше про які закономірності може йти мова? В іншому випадку це не наука.

Проте опоненти говорять таке: “Але кримінологія – дисципліна практично вагома, її положення чинить відчутний вплив на ... кримінальне право або говорячи більш загально, на кримінальну політику”. Далі автори говорять про деяку відчуженість кримінології від кримінального права.

При всій складності зазначених теорій необхідно визнати, що вони не дають підстави говорити, що буцімто рекомендації кримінологів можуть випливати, у першу чергу, із вже усталених догм кримінального права і з цієї точки зору кримінологи повинні, перш ніж що-небудь запропонувати, думати чи підходять ці рекомендації під відповідні догми.

Таким же чином висновки та рекомендації кримінологів нерідко заперечують на тій підставі, що вони суперечать пануючій ідеології та політиці. Проте їх ігнорування буде пов’язано з подальшим ростом злочинності.

Життя та злочинність постійно змінюються і догми, які сформовані в один період, при неповних знаннях про закономірності злочинності бувають небезпечні в нових умовах, не говорячи вже про те, що кримінолога завжди при небажаних його висновках та рекомендаціях, можна звинуватити у хибній світоглядній позиції.

Викладене проте не означає допустимості ігнорування раніше сформульованих теоретичних положень, висновків, закономірностей, які вивчаються кримінальним правом та іншими науками. Серед методів дослідження не випадково, як вважають окремі вчені, важливе місце займають загальнонаукові, які опираються на солідну теоретичну базу.

3. Застосування в кримінології загально-наукових

методів.

Кримінологічне дослідження – це один із видів соціального дослідження в його широкому розумінні. Воно здійснюється з використанням всіх методів дослідження суспільних явищ.

При цьому враховуються особливості предмета та змісту кримінології.

Використовуються такі загальнонаукові методи пізнання:

1) рух від абстрактного до конкретного;

2) гіпотеза;

3) системно-структурний аналіз;

4) історичний метод;

5) порівняння;

6) динамічно-статистичний метод.

Метод руху пізнання від абстрактного до конкретного.

Цей метод передбачає певний рівень теоретичної підготовки дослідника, висунення гіпотез, використання теоретичних понять та уявлень, абстрактне мислення. Тут важливо мати на увазі два моменти:

Перший – це те, що теоретична, методична озброєність визначає об’єм, глибину пізнання та його шляхи. Не вдається сформулювати наково-обгрунтовані положення тому, хто не оволодів теорією кримінології та виходить лише з буденних уявлень про злочинність.

Інший бік проблеми полягає у тому, що потрібно постійно пам’ятати про недостатність знань про явище “злочинність” та про процеси, що її породжують та обумовлюють. Тому в процесі дослідження кримінологу важливо бути “відкритою системою” і не прагнути “вкладати” нові дані в ті теоретичні уявлення і схеми, які вже є в науці.

Гіпотеза.

Вона дає напрямок пошуку, акцентує увагу дослідника на тих чи інших моментах дійсності, дозволяє цілеспрямовано вести вивчення.

Гіпотеза, по-перше, повинна відповідати встановленим в кримінології науково-обгрунтованим положенням; по-друге, характеризуватись обгрунтованою вірогідністю відповідного припущення.

Звідси випливає, що не будь-яке припущення може бути гіпотезою. Під гіпотезою розуміють таке припущення, яке заслуговує того, щоб його перевірили.

Висунення, формування гіпотези вимагає оцінки здобутих теоретичних та емпіричних даних, їх співвідношення з предметом, об’єктом та завданнями дослідження.

Системний підхід.

Цей метод передбачає розгляд об’єкта вивчення як певної складної організованої системи, яка має визначену структуру, що складається з певної кількості взаємопов’язаних елементів.

Як відмічається в наукових джерелах, “у самому загальному вигляді систему прийнято як комплекс взаємопов’язаних елементів, що створюють деяку цілісність”.

У теперішній період все частіше говорять про системний рух, який включає поряд із системним підходом загальну теорію систем, системний аналіз, філосовське осмислення системності світу.

В кримінології велике значення має застосування системно-структурного методу, який вивчає злочинність у двох аспектах:

По-перше, вивчення злочинності як множини взаємопов’язаних злочинів та осіб, які їх вчинили, виявлення взаємодії між ними.

По-друге, злочинність досліджується в рамках більш загальної системи – суспільства. Виявляються зовнішні зв’язки злочинності з різними характристиками суспільства, виділяються головні.

Злочинність розглядається в цьому аспекті у взаємозв’язку з іншими негативними соціальними відхиленнями (пияцтвом, наркоманією, тіньовою економікою тощо) і у цьому випадку нерідко її аналіз здійснюється в рамках виділення такої системи, як “соціальні відхилення”. Вона також розглядається у зв’язку з економікою, політикою, іншими сферами життєдіяльності.

Історичний метод.

Забезпечує вивчення злочинності в історичному розрізі, в русі. При аналізі злочинності береться, як правило, тривалий період, який дозволяє виявити стійкі характеристики та тенденції злочинності, а також її взаємозв’язку з іншими явищами.

В останні роки в науці виділяють декілька періодів, які відображать різні етапи життя українського суспільства: соціалістичний різних періодів, періоди перебудови та реформ.

При вивченні регіональних відмінностей злочинності застосовується порівняльно-історичний метод як різновидність історичного. При цьому здійснюється:

а) порівняння однотипних явищ на протязі одного і того ж періоду (наприклад, злочинності серед неповнолітніх, у різних регіонах);

б) порівняння одних і тих же характеристик у різні періоди в кожному із регіонів.

Порівняльний метод.

Порівнюється злочинність у різник державах, різних регіонах країни, злочинність осіб різної статі, віку, соціального положення і т.д. При цьому з’являється можливість стримати нові дані про причини злочинності, оскільки відмінності злочинності відображаються на відмінностях соціально-економічних та інших характеристик держав, регіонів тощо.

Динамічні та статистичні методи.

Ці методи дають різні знання. Динамічні закономірності – це закономірності розвитку. Їх застосування веде до виявлення причинних залежностей.

Статистика, знаходячи та оцінюючи загальні властивості, встановлює загальні статистичні закономірності, які грунтуються на дії закону великих чисел, але не пояснює внутрішнього механізму формування закономірностей, не вичленовує причинних залежностей.

Пошук статистичних закономірностей здійснюється шляхом знаходження та оцінки загальних властивостей явищ.

При статистичному дослідженні використовуються узагальнені показники, до яких пред’являються такі основні вимоги:

1. Сукупність як об’єкт вивчення повинна бути однорідною за складом

(не можна, наприклад, порівнювати так звану тяжку злочинність, яка реєструвалась до внесення змін у закон і містила більше діянь, які входять до складу тяжких, і також злочинність після внесення цих змін);

2. Досліджувана сукупність повинна бути досить масовою, оскільки на

результат тоді можуть вплинути випадкові відхилення. Тому кримінологи не аналізують злочинність у розрізі місяців року, по кварталах.

У процесі дослідження нерідко застосовується вибіркове спостереження, але при цьому важливо забезпечити отримання представницьких (репрезентативних) даних.

4. Застосування в кримінології конкретно-

соціологічних методів.

Конкретно-соціологічні методи – це методи вивчення соціальних явищ в їх конкретному проявленні в конкретних умовах місця та часу. Цей комплекс методів включає такі:

1. визначення документів;

2. опитування у формі анкетування та інтерв’ю;

3. спостереження (внутрішнє та зовнішнє);

4. експеримент.

Вивчення документів.

Розробляються програми вивчення кримінальних справ чи інших документів (заяви про злочин, статистичні звіти, т.д.). Відповідні результати вивчення обробляються, і на їх основі робляться висновки про існування певних закономірностей.

Метод опитування.

Опитування проводяться або заочно (анкетування), або очно (інтерв’ю). У першому випадку розробляється анкета з переліком питань. Питання можуть носити закритий характер, коли, наприклад, після питання ставляться варіанти відповідей: тільки “так”, “ні”, “не знаю”. “Відкрите” питання передбачає, що відповідь на нього може бути дана в будь-якій формі. Такі питання досить важкі для опрацювання. Їх в основному використовують на початковому етапі дослідження, коли не можна передбачити всі можливі варіанти відповідей.

Як правило, в кримінологічних дослідженнях виправдовує себе так зване анонімне опитування, коли опитуваний не зазначає свого прізвища та адреси. Але це не виключає наявності в анкеті питань про вік, стать і т.п. даних.

Інтерв’ю являє собою бесіду з особою, яка вчинила злочин, а також з іншими особами.

Інтерв’ю відрізняється від інших видів спілкування наступним:

- це зустріч віч на віч;

- це не простий обмін інформацією, а розмова, якій властиві динаміка та пластичність;

- відсутня зверненість між учасниками (один учасник інтерв’ює іншого, а інший відповідає на його запитання, але сам їх не задає).

Спостереження.

Цей метод має декілька видів. В кримінології сфера спостережень та їх варіанти мають деяку специфіку порівняно із спостереженнями у соціологічному дослідженні.

Виділяють три основні ролі спостерігача (види спостереження):

1) спостерігач – учасник будь-якої діяльності (за діяльністю чи за її учасникам він веде спостереження);

2) власне спостерігач (який виявляє себе у спілкуванні з тими суб’єктами, за діяльністю яких він повинен спостерігати);

3) включений спостерігач (влаштовується на роботу в організацію або знаходиться десь, не виявляючи себе як спостерігач не бере участі у тій діяльності, за якою спостерігає, але ніби з боку веде таке спостереження).

Експеримент.

Експеримент – це такий метод дослідження, при якому відбувається послідовна фіксація стану об’єкта та контроль за цим станом, який змінюється під впливом деяких факторів, що управляються експериментатором.

В кримінології сфера експерименту обмежена у двох відношеннях.

З одного боку, недопустимо провокувати злочин. Дослідник не звільняється від кримінальної відповідальності за співучасть у злочині у ролі посібника, співвиконавця, т.п. З іншої сторони, заходи по боротьбі зі злочинністю повинні базуватись на законі, загальноприйнятих нормах моралі та не порушувати права та свободи.

В кримінології виділяють також методи прогнозування. Їх поділяють на фонові та профільні. Фонові методи створюють необхідну інформаційну базу для використання вище перерахованих методів дослідження в кримінології.

Профільні – це методи моделювання, експертних оцінок.

Як образно відзначив І.В.Бестужев – Лада, прогнозування – “це не висловлювання про майбутнє, а систематичне дослідження розвитку того чи іншого явища та процесу за допомогою засобів сучасної науки”.

Методика кримінологічного дослідження.

На практиці вказані вище методи застосовуються в сукупності. Причому їх кількість та види залежать від предмета, об’єкта та мети дослідження. Коли розробляється програа дослідження, виділяються такі групи питань:

1. формування проблеми, опис її стану з врахуванням аналізу літератури

та результатів попередніх досліджень, обгрунтування необхідності її дослідження;

2. мета та завдання дослідження;

3. гіпотези;

4. методика дослідження та методики узагальнення отриманих даних.

Узагальнення здійснюється, як правило, за такою схемою:

• відбувається опрацювання відомостей, отриманих у результаті

вивчення статистичних даних чи опитування;

• викремлюється емпіричний факт на базі отриманих данних;

• за емпіричним фактом слідує теоретичний факт.

У результаті аналізу емпіричних фактів робляться теоретичні висновки

про закономірності злочинності в певних умовах.

Досить перспективними в кримінології можуть бути методи моделювання, які застосовуються у ході досліджень у теперішній час.

Взагалі від методів, які використовуються під час досліджень, залежать їх результати, глибина проникнення в закономірності злочинності, її причини та умови, що їй сприяють.

Надійна методика необхідна при вирішенні проблем організації боротьби зі злочинністю, оцінки ефективності попереджувальних, правоохоронних ті інших заходів, що застосовуються при цьому.

Тема № 2.

Злочинність

(заняття 1)

1. Злочинність як об’єкт кримінального вивчення.

Злочин можна розглядати і з позиції кримінального права, і з позиції кримінології.

При кримінологічному підході злочин аналізується, по-перше, одночасно у контексті умов зовнішнього для людини середовища та характеристик самої людини; по-друге, не як одномоментний акт, а як певний процес, що відбувається у просторі та часі.

Ці два аспекти аналізу мають не лише теоретичне, але й практичне значення. Кримінально-правовий аналіз злочину дозволяє виявити систему ознак, необхідних для визначення того, що особа вчинила діяння, передбачене конкретною нормою кримінального закону, і підлягає кримінальній відповідальності у відповідності з нею.

Кримінологічний підхід спрямований на виявлення причин та умов злочину, особливостей характеристик особи, яка вчинила злочин, соціальних наслідків злочинної поведінки.

Закон вимагає дослідження злочину в єдності його кримінально-правової та кримінологічних характеристик. Стаття 65 Кримінально-процесуального кодексу України (у подальшому –КПК) в числі обставин, що підлягають доказуванню при проведенні дізнання, попереднього розслідування та розгляду справи в суді, вказує і такі, як мотиви злочину, обставини, що характеризують особистість обвинуваченого, а також причин та умови вчинення злочину.

Механізм злочинної поведінки.

При розгляді механізму злочинної поведінки зовнішнє для особи середовище та її особистості властивості визначаються у взаємодії, беручи до уваги всі етапи кримінальної поведінки:

1. формування мотивації;

2. прийняття рішення про вчинення злочину;

3. виконання прийнятого рішення;

4. посткримінальна поведінка.

Важливо при цьому підкреслити, що відповідна поведінка на кожному

етапі – результат взаємодії середовища та особи, яка вчинила злочин. У момент вчинення злочинних діянь і до нього середовище визначає характеристики особи, останнє впливає у свою чергу на середовище.

Мотивація включає процес виникнення, формування мотиву злочинної поведінки та її мету. Мотив поведінки – це внутрішнє спонукання до дії, бажання, яке визначається потребами, інтересами, почуттями тощо. За мотивом формується мета як передбачуваний чи бажаний результат певного діяння.

При прийнятті рішення відбувається прогнозування можливих наслідків реалізації бажання, що виникло, планування поведінки з врахуванням реальної обстановки, власних можливостей та інших обставин, а також вибір засобів.

Після того, як в особи під впливом ситуації та потреб, інтересів і т.п. виникла установка на певну поведінку, наступає деяка “затримка”. Як правило, людина не діє відразу у відповідності з цією установкою, а співвідносить її з існуючими в суспільстві моральними, правовими та іншими нормами, з суспільною та груповою думкою, думкою близьких осіб. Крім цього, вона враховує об’єктивні фактори, у тому числі стан зовнішнього соціального контролю (систему охорони об’єкта чи стан обліку на підприємстві і т.п.). Береться до уваги практика виявлення та розкриття злочинів, покарання винних, інші фактори.

Проте у ряді випадків, механізм злочинної поведінки носить так званий згорнутий характер. Тоді акту “затримки” не відбувається: людина відразу діє у відповідності з виниклою установкою. Такий характер злочинної поведінки (без обдумування) нерідко відмічається в осіб, які не звикли приймати обдумані рішення та наслідки. Нерідко це спостерігається у неповнолітніх, людей з невисоким рівнем інтелектуального розвитку або тих, що мають імпульсивний характер, знаходяться у стані алкогольного сп’яніння. Згорнутий механізм зустрічається також у складних, незвичних для даної людини ситуаціях, які вимагають швидкого на них реагування.

За прийняттям рішення наступає стадія його виконання – власне вчинення злочину. Фактична реалізація рішення може відрізнятися від запланованої, наприклад, при зміні зовнішньої ситуації. Так, при активному опорі потерпілого грабіж може перерости у розбій.

І стан людини, і стан зовнішнього середовища на різних стадіях злочинної поведінки не залишаються незмінними.

Правильна оцінка злочинного діяння передбачає з’ясування того, як фактично виглядав процес зародження злочинної поведінки на кожному із виділених вище трьох етапів, під впливом чого переважно сформувались мотивація та рішення: стійких характеристик особистості чи складної незвичної ситуації.

На етапі пост кримінальної поведінки злочинець, аналізує те, що відбувалось, його наслідки, розпоряджається незаконно набутими благами, майном тощо, приховує сліди злочину тощо.

Поняття “пост кримінальна поведінка” в ряді робіт вчених по кримінальному праву вживається у такому значенні: “незлочинна поведінка суб’єкта після вчинення будь-якого злочину”. У даному випадку цей термін використовується в іншому значенні як поведінка, що безпосередньо слідує за етапом виконання рішення про вчинення злочину та пов’язана з ним.

Таким чином, межі кримінологічного аналізу злочину, як правило, ширші, ніж кримінально-правового.

По-перше, стадії мотивації та прийняття рішення можуть включати такі вчинки, які кримінальним законом не розцінюються як приготування до вчинення злочину.

По-друге, при кримінологічному дослідженні вивчається пост кримінальна поведінка, яка має відношення до реалізації злочинного рішення, тобто в кримінологічному змісті пост кримінальна поведінка – це етап злочинної поведінки, і тоді вона розглядається як більш широке поняття, ніж злочин в кримінально-правовому аспекті.

Організований злочин та злочинна діяльність.

Організована злочинна діяльність – це система взаємозв’язаних організованих злочинних діянь якого-небудь суб’єкта (однієї людини чи групи осіб). По-грецьки слово “система” буквально означає ціле, складене із частин, тобто окремі злочини в злочинній діяльності – це є складові органічні частини і, звичайно, кожна із них – не просто злочин, а організований злочин. Як було закріплено в дореволюційному російському законодавстві, організований злочин, буквально говорячи, це заплановане, влаштоване або продумане раніше, умисне діяння. У відповідності з Уложенням про покарання кримінальні та виправні (1845) прямий умисел поділявся на умисел з раніше обдуманим наміром та умисел фактів, коли “діяння вчинене хоча і з умислом, але по вказаному спонуканню, без обдумування. (ст..4)”.

Таким чином, організований злочин може вчинятись як окремою людиною, так і групою осіб.

На етапі прийняття рішення продумується план вчинення злочину. Якщо злочин вчиняється декількома особами, між ними розподіляються ролі: один співучасник підшукує об’єкт злочинного посягання, інший – забезпечує необхідні засоби і т.д. При кримінологічному аналізі важливо вияснити, який був план розподілу ролей, як фактично вони були розподілені під час споєння злочину, причини погодження (зриву) плану та реальних дій.

Існує певна логіка розвитку організованих злочинів. В її основі лежать зміни мотивації, логіка самої кримінальної та пост кримінальної поведінки.

2. Злочин та злочинність.

Поняття “злочинність” частіше всього вживається у тих випадках, коли мова йдеться про множинність злочинів, про їх певну статистичну сукупність.

Як вказують окремі автори, “Злочинність – це відносно масове, історично мінливе, соціальне та таке, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, яке складається із всієї сукупності злочинів, вчиняємих у певний період часу.

Дійсно, злочинність найочевидніше проявляє себе через масу злочинів. Тут підкреслюється така відмінна риса злочинності порівняно з окремим злочином, як масовість.

Одне із значень слова “маса” – багато, велике число чого-небудь. Як правило, про масу говорять, коли число яких-небудь явищ підлягає статистичному аналізу, при якому виявляються певні статистичні закономірності.

Планомірний та систематичний облік масових суспільних явищ здійснюється на основі рекомендацій науки – статистики. Вона вивчає масові суспільні явища та ті кількісні закономірності, які в них складаються у нерозривному зв’язку з якісною стороною, дає кількісне вираження закономірності розвитку явища.

Ось чому, коли мова заходить про злочинність просто як про множину, масу злочинів, увага акцентується на статистичному аналізі даних про неї. Досліджується стан, структура та динаміка злочинності.

Вказаний підхід (масовість) тривалий час просліджувався у радянській літературі. За кордоном також немало авторів використовують цей напрямок досліджень.

Проте вивчення злочинів, як і будь-яких інших явищ, показує, що саме в масі вини виявляють немало нових властивостей. Відмічаються певні суворі співвідношення між різними злочинами. Наприклад, при зниженні числа виявлених та зареєстрованих фактів легких тілесних пошкоджень, побоїв, злочинів, пов’язаних з незаконним носінням зброї, збільшується число тяжких злочинів проти життя і здоров’я. Це пояснюється такими спонуканнями особи, як схильність до садизму, неповага до людини, самоствердження, егоїзм, т.п.

Зв’язок злочинності та злочинів стали тлумачити як зв’язок загального та окремого (одиночного). Загальне, як відомо, не повторяє характеристики окремого.

За множинністю злочинів проглядається і стійкість злочинної поведінки (рецидив), і організованість (групове вчинення злочинів), і суспільна небезпека вже маси злочинів, що вимірюється, у тому числі через певне співвідношення злочинів різної тяжкості.

При діалектичному розгляді проблеми співвідношення злочину і злочинності як загального і окремого (одиночного) можна змінити кут зору і поставити таке питання:

Якщо ми погоджуємся з тим, що злочин – це конкретизовані прояви злочинності, то чи правомірне твердження про те, що злочиність являє собою тільки їх множину.

Академік В.М. Кудрявцев висловлював думку про те, що злочинність включає всю сукупність вчинених злочинів і суспільно небезпечних результатів, що наступили.

Інші вчені вказували на те, що між різними злочинними актами існують різноманітні взаємозв’язки. Вони бувають очевидні вже при аналізі злочинної діяльності, про що говорилось вище.

У 60-70 роки ХХ сторіччя вітчизняні кримінологи стали підкреслювати, що злочинність – це сукупність злочинів, а не проста їх множина. Проте цього виявилось недостатнім, оскільки зв’язок багатьох злочинів можна визначити через суб’єкт злочину. Тоді виникло твердження, що злочинність – це складна сукупність злочинів та їх суб’єктів.

У кінці 70-80 р. р. в кримінології все більше став утверджуватись погляд на системно-структурний характер злочинності. Проте до цього часу цей підхід не став загальновизнаним.

У сучасних наукових літературних джерелах є поширеною думка про те, що злочинність – не просто множинність злочинів, а саме явище, цілісна сукупність, система злочинів, яка має певні системні властивості, тобто стійку залежність злочинів всередині цілісності і між нею та іншими соціальними явищами. Ряд вчених крім цього, вважають, що “злочинність – негативне соціально-правове явище, яке існує у людському суспільстві і має свої закономірності, кількісні та якісні характеристики, що ведуть до негативних для суспільства, людей наслідки і вимагають специфічних і громадських заходів контролю за нею”.

3. Злочинність як системно-структурне явище.

Питання про системно-структурний характер будь-якого об’єкта виникає

тоді, коли необхідно вияснити, як зміни останнього взаємозв’язані зі змінами більш загального цілого, в яке він входить як частина, і як зміна однієї частини цілого пов’язана зі зміною інших частин.

Це завдання неминуче виникає і перед кримінологами, які вивчають злочинність в органічній єдності з суспільством, як складне явище, досліджують взаємозв’язки різних її видів.

Одні автори вважають, що при системному підході до вивчення

злочинності мова повинна йти про взаємозв’язок, взаємо обумовленість даного явища та його причин. На думку інших, - про взаємозв’язок

злочинів та осіб, які їх вчиняють. Треті акцентують увагу не взаємозв’язку різних під структур (елементів) злочинності: елементами визначаються і окремі злочини, і види злочинності. По відношенню до останніх вони виступають як підсистеми. Думається, що всі ці підходи мають право на існування. Ми притримуємось тієї точки зору, що саме у результаті того, що злочинність являє собою певну систему взаємопов’язаних елементів, вона наділена відносною самостійністю, такими якісними характеристиками, які не властиві окремим її елементам. Ось чому, на думку окремих вчених, злочинність має свою історію та логіку розвитку.

Кримінологічні дослідження фіксують закономірні взаємозв’язки різних елементів злочинності, підтверджують її властивість ”пристосуватись” до змін середовища і навіть пристосувати середовище для свого виживання та розвитку. В нових умовах видозмінюються її прояви, спостерігається і зворотній вплив злочинності на суспільство.

Серйозне обговорення проблеми системного характеру злочинності передбачає вирішення питання про критерії виділення її елементів та типів їх взаємозв’язку.

Виділяються взагалі два види систем:

• по-перше, системи які чітко відмежовані від середовища, наявність

яких спеціально обґрунтувати немає необхідності (людські істоти, організації, підприємства, тобто фізичні та юридичні особи). Вже на початку дослідження ці системи виглядають як деякий цілісний об’єкт у множині своїх проявів;

• по-друге, системи, які вимагають побудови певної їх моделі на основі

постулювання та подальшого вивчення певної сукупності зв’язків виділених елементів (під структур), тобто існують як підсистеми. Останні проте, самостійно існувати не можуть, а взаємодіючи з іншими підсистемами складають єдину систему (причини та умови злочинів, зв’язки злочинця т.п.)

Обґрунтування системного характеру злочинності базується на:

1. визначенні злочинності як специфічної підсистеми суспільства,

елемента більш загальної системи – суспільства в цілому;

2. обґрунтуванні певної цілісності злочинності, окремих її елементів на

підставі виділення єдиного критерію якості;

3. виділення конкретних елементів (під структур) злочинності, які

знаходяться між собою у взаємозв’язку, взаємо обумовленості, які і задають нові якісні характеристики злочинності у цілому, що відрізняє її від окремих елементів.

Одне із вимог до системи – “наявність по крайній мірі однією великої

системи, що включає дану.”

Злочинність підлягає розгляду і як частина такої більш загальної для неї системи (але менш загальної, ніж суспільство у цілому), як негативні соціальні відхилення. Ці відхилення різноманітні: тіньова чи паралельна економіка, пияцтво, наркоманія, проституція, самогубства і т.п.

При всіх відмінностях між соціальними відхиленнями їх єдина анти суспільна природа обумовлює взаємний вплив, залежність, об’днання різних видів соціальних відхилень в єдиний негативний соціальний процес. Внутрішня структура цього процесу суттєво залежить від зміни зовнішніх соціальних умов.

Проте, визначивши такий взаємозв’язок потрібно бачити і специфіку різних форм соціальних відхилень, у тому числі відмінності злочинності від інших форм. Вона виражається у найбільшій ступені суспільної небезпечності – офіційному визнанні цього державою шляхом встановлення кримінально-правової відповідальності за вчинення певного кола діянь.

Найзагальнішим критерієм якості для всіх злочинних проявів може бути такий: соціально обумовлене, винне порушення кримінально-правової заборони, явище, що представляє собою найвищу ступінь суспільної небезпеки у порівнянні з іншими соціальними відхиленнями.

Іншими словами, злочинність перебуває на вершині соціальних відхилень. Кримінологічні дослідження показують, що більш як у 90% випадків вчинення навмисних тяжких злочинів винний раніше характеризувався іншими негативними відхиленнями в поведінці.

Злочинність розглядається як продукт взаємодії певних типів середовища та типів особистості. У цій взаємодії можна виділити дві основні під структури злочинності:

1. стійку, у походженні якої провідну роль відіграють особистісні

характеристики: людина долає перешкоди, створює умови для злочину, активно використовує їх;

2. ситуаційну, генезис якої визначається більш сильним впливом

середовища, ніж особистісних характеристик, складною структурою злочинної поведінки.

У свою чергу, у кожному із цих видів злочинності правомірно виділити також по дві підструктури:

а) у стійкій злочинності – переднавмисну ( що включає у тому числі організовану, професійну злочинність); актуально-установочну (характеризується миттєвим вибором особи злочинного варіанту поведінки у підходящій ситуації);

б) у ситуативній злочинності – віктімо-ситуативну (характеризується несприятливою ситуацією вчинення злочину, а також певною виною злочинця у створенні чи потраплянні у таку ситуацію) та випадково-ситуативну (коли складна ситуація вчинення злочину створилась поза волею особи, яка вчинила злочин, і була для неї неочікуваною та незвичною.

Для того, щоб обґрунтувати системно-структурний характер злочинності, необхідно не тільки виділити окремі під структури (елементи), але й виявити об’єктивні зв’язки поміж ними. Об’єктивний зв’язок визначається як таке співвідношення між предметами та їх властивостями, яке (в силу їх взаємодії) у силу змін одних супроводжується змінами інших.

Основою взаємозв’язку виділених підструктур злочинності є сама злочинна діяльність у її розвитку. За певних умов один вид злочинності породжує інший (інші) чи впливає на них.

Саме безпосередні взаємозв’язки, взаємодії різних підструктур, елементів злочинності обумовлюють існування злочинності як відносно самостійного, специфічного соціального явища.

У соціальних взаємодіях злочинність виступає як відкрита та “жорстка” система. Вона адаптується до умов середовища, готова до змін, правда, у певних межах. У цілому ж злочинність саморозвивається та самодетермується як самокерована система.

Таким чином, можливі тенденції злочинності, спрямованість її змін та форми впливу на суспільство потрібно вивчати, аналізуючи у першу чергу характеристики перед навмисної злочинності, а у ній – організованої та професійної.

3. Злочин як соціальне явище.

Злочинність, існуючи в суспільстві, пронизує різні його сфери, різні суспільні відносини.

З цієї точки зору – це соціальне явище в широкому значенні слова “соціальний” (суспільство-соціум).

Злочинність – соціальне явище не тільки онтологічно, але й гносеологічно. Вона породжується умовами суспільного життя.

Злочинність – таке суспільно небезпечне соціальне явище, яке отримує правову оцінку. Держава у кримінальному законі визначає, що саме вважається злочином.

Злочин – це завжди винне діяння осудного суб’єкта, який досяг певного віку, з якого він може усвідомлювати значення своїх вчинків і керувати ними.

З цієї точки зору злочинність являє собою масове, винне порушення кримінально-правових заборон, деліктоздатними, осудними особами.

Злочинність – це не просто соціальне, але й соціально-психологічне явище, оскільки вона не існує поза людьми та їх поведінкою, діяльності. Вона відображає не просто масову суспільно небезпечну поведінку людей, але й винну поведінку в умовах, коли порушення кримінально-правової заборони не буває вимушеним.

Яка ж соціальна природа злочинності? Вищенаведені визначення не відповідають на це питання, оскільки вони давали емпіричне поняття злочинності. Злочинність видається досліднику у виді окремих злочинів, а також певної їх множини. Злочини мають свої відмінні риси, що відмежовують їх від інших явищ. Виділення схожості в цих злочинах фактично має місце в рамках складу злочину. Тому і сукупність злочинів наділялась при формуванні емпіричного поняття якостями, що подібні властивими всім злочинам: кожний злочин – суспільно небезпечне діяння, злочин – протиправне діяння, злочинність – кримінально-правове явище; склад злочину включає суб’єкт, об’єктивну сторону і т.д.; злочинність – це єдність злочинних діянь осіб, які їх вчинили.

Проте слідом за формуванням емпіричного поняття повинно йти створення теоретичного.

Об’єктивний аналог будь-якого злочину – боротьба за себе проти всіх інших на підставі егоїстичного розрахунку: що вигідно?

Виходячи з даних про багато чисельність таких проявів, вчені говорять вже про “соціальну війну”. При цьому цей вид “соціальної війни” вони виділяють, називаючи його “крайнім проявом неповаги до порядку” і показують, що в його основі лежить чисто егоїстичний розрахунок.

Перша ознака (крайній прояв неповаги до порядку) відокремлює злочинність від інших форм негативної поведінки, інша (чисто егоїстичний розрахунок) – від революційної боротьби, ідеалами якої є покращення умов соціального життя народу.

У теорії злочинності виділяють дві групи характеристик:

1)так звані зовнішні характеристики, які показують, як вона

функціонує у суспільстві, породжує ті чи інші його структури:

• загальну поширеність;

• мотивацію;

• соціальну спрямованість;

• суспільну небезпеку;

• соціально-територіальну, соціально-групову, соціально-галузеву поширеність;

3. внутрішні характеристики:

• організованість;

• активність;

• стійкість.

Ігнорування цих рис робить неефективними будь-які рішучі заходи,

сприяє росту злочинності, підвищенню її суспільної небезпеки. У таких випадках злочинність розпочинає наступально та цілеспрямовано впливати на процеси, що відбуваються у суспільстві.

Таким чином боротьба з цим найбільш суспільно небезпечним явищем повинна включати оздоровлення суспільства у цілому з одночасним впливом на саму злочинність.

Тема № 2.

Заняття 2.

І. Завдання вивчення злочинності.

Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності по боротьбі зі злочинністю – вихідний, необхідний її елемент. Потрібно знати, що таке злочинність, щоб краще усвідомлювати, з чим конкретно необхідно буде вести боротьбу.

Відповідно загальними завданнями аналізу злочинності в кримінології є виявлення її закономірностей з тим, щоб перейти до аналізу закономірностей її причин та умов, визначити закономірності її схильності до різних впливів та відповідно правильно побудувати боротьбу зі злочинністю в конкретних умовах місця (держави, регіону, населеного пункту, т.д.) та часу.

При кримінологічному вивченні злочинності виявляються

1) ступінь її загальної поширеності та суспільної небезпеки в конкретних умовах місця та часу, з метою оцінки її стану і тенденцій, визначення напрямків боротьби зі злочинністю;

2) соціальні характеристики злочинності, які вказують на особливості її зародження та функціонування (мотивація, соціальна спрямованість, т.д.), з метою розробки конкретних попереджувальних заходів;

3) власні, внутрішні характеристики злочинності (стійкість, т.п.) з метою удосконалення правоохоронної діяльності та заходів попередження рецидиву злочинів, посилення організованого характеру злочинності.

Аналіз злочинності повинен бути підпорядкований виявленню її реальних якісних та кількісних характеристик в їх діалектичному зв’язку.

Зміст якості включає:

• по-перше, визначеність явища, що виражається в межах просторово-часових властивостях злочинності;

• по-друге, зміст якої включає і певну систему злочинності, що характеризується різними її елементами, структурою, їх стійкістю та мінливістю, т.п.

Кількість – це просторово-часова властивість явища (величина у просторі, тривалість існування, темпи приросту і т.д.).

У процесі аналізу враховуються ті закономірності злочинності та її зміни, які вже виявлені кримінологами і описані в літературі. Це дозволяє точніше оцінювати особливості злочинності в конкретних умовах, своєчасно виявляти нові тенденції та специфічні співвідношення різних її структурних елементів.

Пізнання та оцінка вивчення злочинності.

Вивчення, аналіз злочинності являє собою єдність пізнання та оцінки.

У процесі пізнання дослідник отримує фактичні дані про злочинність, її своєрідну фотографію. Правда, мова йде про специфічне фото, яке відображене в системі показників (загальна кількість злочинів, число виявлених злочинців і т.п.).

Оцінка означає співвідношення нових даних з попередніми знаннями, уявленнями, гіпотезами. Тут суттєвими є мета аналізу злочинності і, відповідно, мета оцінки.

На підставі оцінки, таким чином, робляться висновки про правильність попередніх уявлень, вносяться корективи в плани заходів попередження злочинності.

Взагалі пізнання та оцінку можна розмежовувати хіба що тільки в абстракції. На практиці вони діалектично взаємопов’язані. Не можна давати оцінку злочинності без попереднього вивчення її “фотографії”, тобто без її пізнання, і практично неможливо її пізнання без висунення гіпотез та постановки конкретних завдань.

Зміст оцінки злочинності (кримінологічної, криміналістичної, публіцистичної і т.п.) включає мету пізнання, його спрямованість, визначає межі вивчення. У той же час сама оцінка залежить від результатів пізнання на попередніх етапах, його повноти і всебічності.

Злочинність аналізується одночасно з її наслідками. При цьому, беруться до уваги такі найбільш явні із них:

число потерпілих від злочину;

розмір матеріальних збитків, включаючи так звану втрачену вигоду;

соціальна запущеність певної частини населення;

кримінальна ураженість різних сфер життєдіяльності;

ступінь кримінального впливу на державні інститути;

зниження активності населення у протиборстві зі злочинністю.

Кінцевою метою аналізу злочинності є удосконалення боротьби з нею на

грунті виділення основних її напрямків, чіткого формування мети тих чи інших акцій, співставлення програм їх забезпечення, удосконалення профілактичної та правоохоронної діяльності. Відповідно і вивчення злочинності у цьому випадку носить багатоаспектний характер.

Виходячи з цього, важливо забезпечити цілеспрямованість аналітичної діяльності, правильно визначити її завдання, сформулювати вихідні гіпотези, бажано не одну, задати цьому аналізу певний програмний характер і зберігати готовність до отримання нових, нерідко неочікуваних, непрограмованих даних.

2. Джерела інформації про злочинність та її показники.

В процесі вивчення злочинності важливе значення має правильний відбір джерел інформації та показників злочинності.

Джерелами інформації про злочинність є:

1. матеріали судової статистики;

2. статистичні звіти МВС, прокуратури та інших правоохоронних

органів, у тому числі про зареєстрованих злочинів та виявлених

злочинців у розрізі всіх статей Кримінального кодексу;

3. статистичні картки первинного обліку, у т.ч. дані, що відображають

відомості про злочин, про особу, яка його вчинила, про підсудного;

4. показники соціально-економічної, соціально-демографічної та іншої

статистики (чисельність населення, вік і т.д.);

5. дані про інші правопорушення (прояви пияцтва, наркоманії, тощо);

6. матеріали узагальнення кримінальних справ, заяв, матеріалів, заяв про

злочини (так званий у науці виборочний метод пізнання);

7. результати вивчення суспільної психології, правової свідомості,

суспільної думки про злочинність і боротьбу з нею;

8. дані опитувань засуджених, осіб із контрольної групи, представників

різних соціальних груп населення;

9. результати спостережень кримінологів;

10. результати проведення експерементів.

Облік злочинності грунтується на реєстрації конкретних її проявів:

1. фактів вчинення злочинів;

2. осіб, які їх вчиняли;

3. жертв злочинів;

4. сум матеріальних збитків від злочинних діянь;

Проте сучасна статистика ці дані відображає вкрай неповно.

Перший показник джерел інформації про злочинність – кількість злочинів

– в принципі не може бути повністю відображений в статистиці, хоча б вже тому, що чимало злочинів вчиняються в умовах неочевидності, багато злочинців розробляють спеціальні заходи по маскуванню слідів злочинів, не всі потерпілі повідомляють про посягання на них.

З врахуванням цього доцільно аналізувати у взаємозв’язку щонайменше два статистичних показники:

1. кількість розглянутих органами внутрішніх справ і прокуратури заяв

та повідомлень про злочини;

2. число зареєстрованих ними злочинів.

Другий показник – кількість осіб, які вчинили злочини.

У статистиці відображається тільки кількість встановлених злочинців,

вина яких доведена;

а саме:

• осіб, які згідно з чинним законодавством звільняються від

кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав (адміністративна відповідальність, передача матеріалів на розгляд громадськості, товариського суду, тощо);

• осіб, справи щодо яких направлені в суди.

Друга категорія включає як засуджених, так і виправданих, а також осіб,

Справи щодо яких судом закриті або направлені на додаткове розслідування.

Третій показник – число потерпілих. Ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

Четвертий показник – матеріальні збитки. Ці дані не співпадають з сумами матеріальних збитків, які визначаються судом по закінченні справи, так як у суді не завжди вдається довести підсудному суму збитків, які він реально спричинив через брак доходів, неповному та однобічність розслідування.

3. Коефіцієнти злочинності та її структура.

В науці та у практичній діяльності виділяють такі показники злочинності як: стан, структури динаміки.

При вивченні злочинності поряд з абсолютними даними використовуються відносні: коефіцієнти, питома вага чи частка.

В процесі аналізу поширеності злочинів встановлюються:

а) рівень злочинності – абсолютне число зареєстрованих злочинів і виявлених злочинців;

б) інтенсивність злочинності, що виражена в коефіцієнтах.

Коефіцієнти визначаються шляхом співставлення відомостей про злочинність з кількістю населення.

Якщо співставляються дані про кількість зареєстрованих злочинців, коефіцієнт визначається як КФ (коефіцієнт по особах), якщо показники про число засуджених – Кз.

Саме по коефіцієнтах здійснюється порівняння рівня злочинності в різних державах, регіонах держави, тощо.

Наприклад, співставлення абсолютних даних про зареєстровані злочини в Україні і в Росії ще ні про що не говорить, тому що в останній чисельність населення у тричі більша. Але коефіцієнт злочинності знімає ці відмінності.

Формула розрахунку коефіцієнта злочинності.

Кз = Кількість(кф) злочинів х 10 000/чисельність населення.

Розрахунок можна робити на І тис. Населення, 100 тис. і т.д.

Коефіцієнт злочинності може розраховуватись або на все деліктоздатне (в Україні – з 16 років, а по окремих злочинах – з 14).

Коли розрахунок здійснюється на все населення, коефіцієнт фактично відображає лише те, як населення страждає від злочинності (скільки зареєстрованих злочинів припадає на 10 тис., адже потерпілою може бути і малолітня дитина.

Коефіцієнт, який розрахований на населення у віці від 14 років показує кримінальну активність населення, те, наскільки інтенсивно воно відтворює поведінку.

У процесі вивчення окремих видів злочинності чи певних злочинів вираховується вираховується їх питома вага чи частка в загальній злочинності. Питома вага показує у відсотках їх частку щодо всіх зареєстрованих злочинів чи злочинів певного виду.

Про структуру злочинності судять за питомою вагою різних видів злочинності.

Як відмічається в літературі, “Структура злочинності це питома вага і співвідношення різних видів злочинів у їх загальному числі, за певний період часу на певній території”.

Ці види злочинності залежно від вихідних позицій і завдань аналізу виділяються за різними підставами (формах вини, суб’єктах і т.п.).

Структура злочинності відображається або в таблиці, або в діаграмі.

В науціта у практичній діяльності нерідко виявляється термін “стан злочинності”, тобто кількість зареєстрованих на певній території і за відповідний період злочинів. Разом з тим цей показник розглядався не обособлено, так як практично є “статичним” (“мертвим”), а поряд з іншими коефіцієнтами вивчення злочинності структурою, рівнем, т.п., що дає можливість повно та всебічно вивчити явище.

4. Вивчення злочинності в динаміці.

Злочинність вивчається у динаміці.

Розрізняють:

1. поточний аналіз – співставлення даних про злочинність за рік з даними

за попередні роки;

2. систематичний аналіз, при якому злочинність аналізується послідовно

по роках, при цьому виділяються певні періоди (5, 10 років) чи відповідні етапи розвитку суспільства (реформи, кризові явища і тому подібне);

3. аналіз сезонних коливань злочинності, наприклад в курортних

місцевостях.

При вивченні злочинності в динаміці визначаються темпи приросту. Це – загальний термін, який використовується і у випадках зниження злочинності (плюс – при рості, мінус – при зниженні).

Темп приросту виражається у відсотках і показує на скільки відсотків збільшилось чи зменшилась кількість зареєстрованих злочинів чи інше число у порівнянні з базовим.

При цьому використовуються такі прийоми:

а) використання базових показників динаміки, коли дані за ряд років весь час співставляються з постійним базисом – даними початкового періоду (в % - приріст чи зниження);

б) використання ланцюгових показників динаміки, коли відбувається порівняння даних кожного року з попереднім (в % - приріст чи зниження до попереднього року).

На практиці частіше застосовується перший прийом, який більшою мірою співставимість відносних показників – відсртків, які відображають те, як співвідноситься злочинність минулих та майбутніх періодів. У цьому випадку постійно за 100 % приймаються дані першого року періоду, тобто абсолютне значення одного відсотка залишається незмінним.

5. Вивчення злочинності в соціальному контексті.

Виділення злочинності із усієї багатоманітності соціальних явищ є можливим лише в певних межах, як один із методологічних прийомів кримінологічного вивчення.

Інший аспект вивчення злочинності – це її аналіз в координатах економічних, соціальних, політичних та культурних характеристик регіону, включаючи правопорушення незлочинного характеру та інші негативні соціальні відхилення.

Відповідно, дані кримінальної, судової статистики співставляються з багатьма іншими статистичними та іншими відомостями, у т.ч. про стан соціального контролю, діяльність правоохоронних органів.

Соціальна характеристика регіону при кримінологічних дослідженнях встановлюється шляхом аналізу даних про населення і його типи.

Виділяються такі групи населення:

1. за статтю, оскільки з нею пов’язані різні соціальні функції людей і

відповідно особливості їх соціального стану та поведінки;

2. за віком, бо кожному віку властиві свої форми злочинної поведінки;

3. за національністю – з врахуванням звичаїв і традицій кожної нації;

4. за віросповіданням;

Останнім часом, наприклад, увагу правоохоронних органів привертають

деякі так звані тоталітарні секти (“Біле братство”, “Сатаністти”, т.д.), в яких вчиняються злочинні порушення прав і свобод громадян;

5. за сімейним станом (кількість осіб, які живуть у шлюбі, число сімей,

число розводів і т.п.).

При аналізі типів населення розрізняють:

• міське чи сільське населення;

• за чисельністю міста діляться на:

а) малі (10 – 50 тис.);

б) середні (50 – 100 тис.);

в) великі (100 – 500 тис.);

г) досить великі (500 тис. – 1 млн.);

д) особливо великі (більше 1 млн.).

• за адміністративним критерієм (столиця, обласний чи районний

центр);

• за часом і темпами розвитку (нове місто, старе, тощо);

• за функціональною ознакою (промислові центри, транспортні,

багато функціональні);

Сільські поселення також відрізняються за функціональними ознаками.

Соціально-економічна характеристика.

Виділяються такі її аспекти при вивченні злочинності:

1. співвідношення підприємств та організацій різних форм власності та

організаційно-правових форм;

2. співвідношення цих же суб’єктів, але різної спеціалізації (переробні,

промислові, т.д.);

3. соціально-професійний склад населення (зайнятість у промисловості,

на транспорті, в медицині, тощо);

4. структура населення за доходами і видатками з врахуванням їх

розміру та характеру;

5. особливості формування та використання трудових ресурсів регіону:

власне виробництво, сезонні роботи, т.д.;

6. забезпечення найнеобхідніших потреб людей, важливих для їх

виживання та відтворення населення;

7. забезпечення інших потреб та інтересів, які відповідають доходам,

роду занять, іншим характеристикам населення.

Соціально-політична характеристика.

Вивчаються такі аспекти:

• чи існують різкі відмінності в політичних інтересах різних груп

населення; як вони вирішуються; конфлікти на цьому грунті;

• які партії та рухи функціонують у регіоні, як взаємодіють;

• як формуються владні структури;

• як будуються відносини адміністративних одиниць з центральною

владою, з органами місцевого самоврядування.

Соціально-культурна характеристика.

Містить такі дані:

а) про кількість, структуру культурних та спортивних установ, та ступінь охоплення ними населення;

б) про установи, що забезпечують загальноосвітню та професійну підготовку;

в) про особливості потреб та інтересів населення;

г) про звичаї, традиції, стереотипи поведінки, про способи вирішення проблемних та конфліктних ситуацій.

Соціально-правова характеристика.

Досліджуються такі питання:

1. Чисельність та структура державних органів, громадських та інших

недержавних організацій, перед якими стоять завдання боротьби зі злочинністю.

2. Особливості правового регулювання боротьби зі злочинністю,

застосування відповідних норм права.

3. Інформація про правопорушення незлочинного характеру, а також про

інші негативні соціальні відхилення.

4. Дані про стан правової культури населення та громадської думки,

щодо злочинності та боротьби з нею, про реагування населення на злочинні прояви.

6. Вивчення зовнішніх та внутрішніх характеристик

злочинності.

Вивчення зовнішніх характеристик злочинності розпочинається з аналізу її розповсюдженості. При цьому з’ясовуються як рівень злочинності, так і її інтенсивність.

Загальна розповсюдженість злочинності встановлюється за загальною кількістю зареєстрованих злочинів у році чи по загальній кількості виявлених злочинців.

Мотиваційна характеристика злочинності з’ясовується шляхом виділення різних мотивів і виявлення зареєстрованих злочинів, які вчинені з цих мотивів, і осіб, що їх вчинили.

Найбільш розповсюдженим є виділення при статистичному аналізі злочинності таких видів злочинності, як:

а) навмисна (політична, насильницька, корислива);

б) необережна.

Політична – злочинність – це прояви ворожого ставлення до конституційних основ держави і суспільства.

До насильницьких відносять такі злочини, при вчиненні яких насильство є елементом мотивації, а не просто засобом досягнення мети.

Корислива злочинність кримінологами поділяється на:

• загально кримінальну;

• економічну або господарчо-корисливу;

Порівняння мотиваційної характеристики злочинності в різні періоди і в

різних регіонах дозволяє виділити те коло проблемних ситуацій і особистністних характеристик, які вимагають більш ретельного аналізу.

Соціальна спрямованість встановлюється за об’єктом злочинних

посягань, який закріплений в Особливій частині Кримінального кодексу України у вигляді назви глави – їх ІЗ.

При кримінологічному аналізі виділяють такі види злочинності:

1. проти особи, її прав, власності;

2. проти держави;

3. проти суспільних інтересів;

1. військова злочинність.

Вивчення соціально-територіальної розповсюдженості злочинності

Здійснюється шляхом виділення регіонів по адміністративному критерію.

Соціально-групова розповсюдженість характеризує втягування в злочинність представників різних соціальних груп і прошарків населення, що встановлюється при аналізі даних про злочинців, а також особливості їх кримінальної поведінки. Інформацію дає і аналіз фактів злочинів.

Ступінь суспільної небезпеки злочинності вивчають різними шляхами. Найбільш простий – це виявлення співвідношення зареєстрованих злочинів різної тяжкості:

• тяжких;

• так званих малозначних;

• середньої тяжкості, т.д.

При цьому кримінологи керуються положеннями Кримінального кодексу

України (у подальшому КК). Кримінальна статистика будується у відповідності з його положеннями.

Активність злочинності проявляється, по-перше, у тому, що злочинцям вдається вчинити до викриття не один злочин. По-друге, ця активність дає про себе знати в тому, що злочинці не просто використовують зручні для вчинення умови, але й свідомо створюють умови, які сприятливі для кримінальної поведінки, у т.ч. застосовують при цьому професійні кримінальні навички та досвід.

Активність злочинності тісно пов’язана з кримінальним професіоналізмом, який характеризується;

1. стійкістю виду злочинних занять, наявністю у злочинців певних

спеціальних знань та навичок, необхідних для заняття злочинною діяльністю;

2. певною кримінальною спеціалізацією цих осіб, вчиненням переважно

однорідних злочинів;

3. злочинна діяльність для цих осіб є основним (а іноді єдиним)

джерелом отримання доходів;

4. зв’язком з асоціальним середовищем;

Організованість злочинності – це складне явище, яке проявляється в

організованих злочинах, про що велась мова (у попередніх розділах).

Проте потрібно відрізняти організованість злочинності та організовану злочинність. Розглянута характеристика злочинності вимагає застосування різноманітних методів дослідження для її виявлення, у тому числі ретельного вивчення кримінальних справ, опитування засуджених, свідків, інших осіб.

7. Вивчення латентності злочинності.

Злочинність характеризується високою латентністю (прихованістю від реєстрації).

Кримінологами був зроблений висновок про те, що так звана загально кримінальна злочинність, як правило, при всій її латентності відображається в статистиці у більшій частині, тобто представницькі, репрезентативно. А економічна - лише в досить невеликому відсотку, а тому по даних кримінальної статистики не можна судити про її фактичні тенденції. Як правило, більш тяжкі злочини частіше стають очевидними, ніж інші. Але ж кримінальна статистика фіксує не тільки розкриті, але й всі зареєстровані злочини.

Латентна частина злочинності включає:

• приховані злочини та – злочини, які приховуються.

Прихована частина злочинності створюється за рахунок злочинів та їх

різних сукупностей, які вчинені, але про які не стало відомо правоохоронним органам та суду. Це відбувається з різних причин: потерпіла не повідомила про зґвалтування у правоохоронні органи, ревізійні органи не передали в прокуратуру (міліцію) матеріали про недостачу, т.д.

Частина злочинності яка приховується включає злочини та їх сукупності, які стали відомі правоохоронним органам, але які за різних причин не відображені в статистиці злочинності через відмову у розгляді заяв про злочини, неправильну правову оцінку явищ, тощо.

Існує ряд методик, які дозволяють судити про ступінь поширеності відповідної злочинності з врахуванням її латентності:

1. порівняльний аналіз ряду статистичних показників (наприклад,

співставлення числа вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, ушкоджень середньої тяжкості та легких тілесних ушкоджень). Дослідження судмедекспертів показали, що всі злочини проти життя, здоров’я, потім йдуть такі ж пошкодження з розладом здоров’я, тілесні пошкодження середньої тяжкості та тяжкі тілесні пошкодження. Проте при аналізі кримінальної статистики нерідко ця піраміда виглядає перекрученою – тобто кількість вбивств зростає, а легких тілесних ушкоджень зменшується;

2. співставлення даних кримінальної статистики, статистики

кримінально-правових деліктів, адміністративних та дисциплінарних правопорушень. Так, якщо за даними кримінальної статистики, кількість фактів образи та наклепу знижується, а по даних трудової статистики, зростає кількість розглянутих та задоволених позовів про захист гідності та честі громадян, то цілком очевидно, що ці злочини отримують все більше розповсюдження, але громадяни не бажають звертатись до кримінально-правових засобів захисту своїх інтересів;

3. дані кримінальної статистики співставляються із заявами, скаргами,

повідомленнями про злочин, у тому числі з тими, що направляються не тільки в правоохоронні органи, але й в засоби масової інформації, інші організації;

4) порівняння проводиться з даними опитування населення по спеціальній

анкеті.

За кордоном використовується і такий метод, як експеримент: вчинялося ряд “контролюємих” дослідниками крадіжок в магазині при очевидцях, але ні на одного із злодіїв в правоохоронні органи повідомлено не було.

Таким чином, латерність злочинності – багато аспектна проблема, яка і досліджується серйозно на міждисциплінарному рівні, і підлягає вирішенню у тому ж порядку.

Тема № 3.

Особистість злочинця.

1. Злочинець та особистість злочинця.

Особистість, особа – у широкому розумінні – конкретно, цілісна людська

індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей; у вужчому, філософському розумінні – індивід як суб’єкт соціальної діяльності, властивості якого детерміновані конкретно-історичними умовами життя суспільства.

Поняття “особистість” не слід цілком ототожнювати з поняттям “індивід”(одиночний представник людського роду) та “індивідуальність” (сукупність для ?????, що відрізняють ?? індивіда від усіх інших).

В понятті “людина” виражена нерозривна єдність двох сторін її

існування: соціальної та біологічної. Проте, в кримінології у цьому терміні фіксуються тільки специфічні соціальні ознаки. Особистість – це “соціальне обличчя людини”, те ким вона стала у процесі соціального розвитку, формування та діяльності в суспільстві. Таким чином, при вживанні поняття “особистість злочинця” потрібно мати на увазі саме “соціальне обличчя” людини, яка вчинила злочин.

В кримінології вивчення особистості злочинця побудовано на аналізі закономірностей злочинної поведінки, злочинності як масового явища, її детермінації, причинності та розробці науково обґрунтованих рекомендацій по боротьбі зі злочинністю.

І в ХХ сторіччі, як і в епоху Ламбразо, ця проблема вирішувалась по-різному.

Клінічний напрямок (теорія про те, що злочинцями народжуються) при вивченні злочинності та злочинця себе не вичерпав. Він існує та розвивається, хоча все більше враховується соціальний фактор (у Франції один із його найбільш визначних представників професор Пінатель).

Дискусія про співвідношення біологічного та соціального в особистості злочинця мала безпосередній вихід на практику. Німецький вчений Ріменшнейдер відстоював ідею зародження злочину поєднанням схильності суб’єкта до злочинної діяльності та впливу оточуючого середовища. При цьому, віддаючи перевагу біологічному фактору, він зробив висновок щодо провідної ролі при вивченні злочинця таких фахівців, як психологи, застосування біотехнічних прийомів, тестів тощо.

На початку 60-х років ХІХ сторіччя розвилась антропологічна теорія, яка народжена ломбарзіанським вченням. Її прихильники виходили з існування вродженої схильності до злочину. Пізніше це стало пов’язуватись з хромосомами.

Дослідження вчених Англії, США, Австралії та інших країн виявили підвищений відсоток хромосомних аномалій серед обстеження злочинців у порівнянні з контрольною групою. При цьому, як правило, підбирались злочинці чи то з розумовими відхиленнями, чи то високі на зріст, що характерно для носіїв вказаної аномалії, які відрізнялись, на думку вчених, агресивністю та жорстокістю поведінки.

Серед вітчизняних кримінологів (в колишньому СРСР) прихильником цієї теорії був професор І.С. Ной, який вважав, що:

“Незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки”.

У свою чергу Ємельянов В.П. зробив такий висновок:

“Тільки певний склад економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних факторів дає реакцію, що називається злочином... Причина злочинності – це синтез різноманітних явищ соціальної та біологічної властивості”.

Оцінюючи значення генетичної програми для формування самої поведінки, потрібно мати на увазі звичайно, що немає спеціальних генів, які б однозначно визначали, наприклад, альтруїзм, егоїзм чи антисоціальну поведінку.

Питання про можливість подолання впливу хромосомних аномалій у цьому клубку різних несприятливих факторів просто залишається без відповіді до теперішнього часу. (Приклад по сину Чекатіла який повторив батька злочин).

У той же час генетик Дубінін М.П. вважає: “Людина не отримує від народження готової соціальної програми, вона створюється у ній суспільною практикою в ході її індивідуального розвитку.” Іноді вчені посилаються у якості доказів пріоритету біологічного, вродженого у життєвій програмі людини, у т.ч. в механізмі її злочинної поведінки, на дослідження близнят. Проте німецький психолог та соціолог Вальтер Фрідріх на підставі глибоких досліджень близнят зробив такий висновок:

“Інтереси і установки визначаються суспільним середовищем і розвиваються у соціальній діяльності людини”.

Поряд з антропологічним в кримінології завжди існував і інший підхід – соціальний, який заперечував біологізацію злочинної поведінки. На початку ХХ століття Піонтковський А.А. писав, що неможливо пояснити мінливе соціальне явище - злочин – постійними властивостями природи людини, у т.ч. “злочинної людини”.

Решетніков Ф.М. Відзначав, що тлумачення злочину як симптомів біологічних чи психологічних недоліків злочинця означає ігнорування його дійсної природи як явища, породженого соціальними причинами.

Людина вчиняє злочин, будучи такою, якою вона є . І біологічні, і соціальні особливості людини детермінують злочинність. Не випадково в кримінальному судочинстві проводяться судово-психологічні, судово-психіатричні, судово-медичні та інші експертизи при вивченні злочинності, її причин та умов здійснюються міждисциплінарні та комплексні дослідження злочинців.

Проте поряд з обліком різних характеристик злочинців потрібно все ж таки відрізняти злочинців, тобто осудних осіб, які досягли певного віку та здатних усвідомлювати фактичний характер, суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними; та осіб, які не володіють такими властивостями, або неосудних. Останні не є об’єктом вивчення кримінології.

Науки про людину будуть розвиватись та давати нам все більш повні знання про природу поведінки людини. Відомий вплив на різних спеціалістів ідей Фрейда та його послідовників. В останні роки стали висловлюватись ідеї про “космічне програмування” поведінки кожної людини на Землі.

Але підхід кримінологів носить незмінний характер: він повинен відповідати на питання про причини злочинної поведінки осудних осіб, які діють у ситуаціях, що допускають крім кримінальної інші варіанти поведінки.

Отже, стосовно до злочинців, які здатні правильно оцінювати характер своїх вчинків керувати ними, виникає питання про те, чому обраний саме кримінальний варіант поведінки. Це вже питання про причини явища. Тут значення мають саме соціальні характеристики злочинців. Ось чому таку увагу кримінологи приділяють особистості злочинця.

2. Злочинці як об’єкти та предмети кримінологічного вивчення.

Об’єктами кримінологічного вивчення є:

1) окремі особи, які вчиняють злочини;

2) різні категорії злочинців: неповнолітні, рецидивісти тощо;

3) різні кримінологічні типи злочинців.

При цьому вивчаються одночасно особи, які за аналогічних умов не вчиняли злочинів, поводили себе правомірно.

Разом з тим, кримінологічне вивчення злочинця не може бути вичерпним дослідженням всієї складної комплексної проблеми людини та її діяльності.

Кримінолог вивчає злочинність та злочинця в межах так званої часткової детермінації, коли розкриття причин та умов явища є свідомо неповним з точки зору філософії, всіх наук про людину та суспільство.

Отже, виникає завдання виділити коло тих характеристик, які дозволяють виявити найближчі причинні зв’язки щодо злочину і злочинності комплекси та ланцюги, для поглибленого вивчення яких кримінолог звертається до інших спеціалістів.

Найпоширенішим в кримінології є виділення шести груп ознак:

а) соціально-демографічні;

б) кримінально-правові;

в) соціальні в різних сферах життєдіяльності чи, як іноді говорять, соціальні зв’язки;

г) моральні властивості;

д) психологічні ознаки;

е) фізичні (біологічні) характеристики.

При цьому, особистість злочинця вивчається одночасно у двох аспектах:

- з одного боку, як об’єкта соціальних зв’язків та впливів;

- з іншого, - як суб’єкта, схильного до активної цілеспрямованої, перетворюючої діяльності.

Крім цього, виділяються характеристики, які умовно можна назвати як:

1) об’єктивні: соціальні позиції та ролі, діяльність особистості;

2) суб’єктивні: мотиваційно-споживацька сфера, ціннісно-нормативна характеристика свідомості.

Саме в межах першої групи характеристик аналізуються уже зазначені соціально-демографічні, кримінально-правові ознаки.

3. Вивчення соціальних позицій, ролей та

діяльності злочинців.

Існує чотири підходи до визначення та розуміння соціальних ролей:

1. Поведінка людини залежить від позицій, які вона займає в суспільстві. Це нормативне розуміння соціальної ролі.

Саме соціальна позиція – своєрідний вузол зв’язків у соціальних відношеннях, а роль – зміст вимог, що пред’являються до особи, яка займає цю позицію.

2. Роль – це спонтанна, вільна поведінка особи, що обумовлена її індивідуальними особливостями.

3. Роль – це зміст очікування інших людей та соціальних груп відносно того, як себе буде вести людина, яка займає певну позицію.

4. Роль – це продукт взаємодії соціальних факторів та внутрішнього світу людини.

В кримінології доцільно виходити із нормативного розуміння ролі.

Таким чином, соціальна позиція – це комплекс відносин у соціальному середовищі (системі). Кожній соціальній позиції відповідає сценарій ролі, що одночасно контролюється на три групи суб’єктів:

а) державу та її офіційні приписи (закони, підзаконні акти);

б) суспільство та не правові соціальні норми (моральні, етичні);

в) неофіційні суспільні структури (сім’я, групи співробітників тощо) та неписаних правил поведінки, соціальні очікування. Сюди ж відносяться і злочинні формування з їх своєрідними нормами поведінки та соціальними очікуваннями.

Розрізняють такі типи ролей:

- роль як сукупність нормативних приписів, що відповідають даній позиції;

- роль як розуміння особою того, що від неї вимагається і що вона має намір виконувати;

- фактичне виконання ролі в конкретних умовах місця та часу.

Кримінологічно значимими є такі соціально-ролеві ситуації:

1. Людина не займає багатьох соціальних позицій, які б дозволили їй ознайомитись з нормами держави “великого суспільства”, тобто суспільства з високим рівнем суспільної та індивідуальної правової психології, національної гідності, поваги до народу, його історії, і вести себе у відповідності вимогами права та моралі.

2. Особа займає одночасно позиції, які пов’язані з суперечливими вимогами, нормами поведінки, тобто у наявності конфлікт соціальних позицій та ролей (закон забороняє укриття злочинів від обліку, а керівництво органів міліції вимагає це робити).

3. Громадянин займає такі позиції, які прямо диктують протиправну, злочинну поведінку (член злочинної групи тощо).

4. Відсутність наслідування ролей та позицій, у результаті чого відзначається готовність особи дотримуватись правових норм у відповідній соціальній позиції (халатність, порушення правил охорони праці тощо).

5. Особа займає одні соціальні позиції, а орієнтується на інші (незаконне збагачення, хабарництво, т.д.).

6. Конфлікт вже виконаних та таких, які очікуються у майбутньому ролей (конфлікт реального та очікуваного).

В динамічному аспекті зустрічаються:

а) пряма послідовність соціальних позицій і ролей, які породжуються у певних взаємодіях злочину поведінки;

б) суттєве негативне поглиблення змісту соціальних ролей, коли вони із норм, що суперечили тільки вимогам моралі, перетворились у норми, які суперечать вимогам закону;

в) погіршення процесу нормального формування та нормальної життєдіяльності особи, через наявність чи відсутність у минулому певних соціальних ролей та позицій.

При аналізі діяльності осіб, які вчиняють злочини, враховуються такі обставини:

1) фактична поведінка осіб, що не відповідає змісту ролі;

2) особистість являє собою певну цілісність при всій багатоманітності її позицій та ролей, в діяльності вона проявляє себе саму у цій цілісності;

3) діяльність чинить на особу обережний вплив (обережний тому, що особа є вільною у своїй діяльності до того часу, поки не чинить злочину), при цьому, важливо чи не схвалюється поведінка, закріплення цієї поведінки взагалі та її результатів у свідомості особи. У цьому аспекті кримінологічно значимою є проблема безкарності частини злочинців, баланс досягнень та втрат злочинця у результаті протиправної діяльності.

Під час вивчення діяльності особи важливо знати такі моменти:

- чи є злочинне діяння ізольованим актом чи воно – кільце в ланцюгу певної системи вчинків;

- у якій сфері життя вчиняються злочини;

- чи є злочинна поведінка стрибком від норм до злочину, чи вона являє собою результат ескалації антигромадської поведінки. При цьому, виявляють факт:

а) порушень вимог, що відповідають нормальним для людини певного віку соціальним позиціям;

б) аморальних, але таких, що не суперечать праву вчинків;

в) протиправних поступків незлочинного характеру (адміністративних, дисциплінарних, т.д.).

Вивчення системи вчинків особистості, її діяльності у цілому допомагає виявити певні стереотипи поведінки, що стали для неї звичними способами реагування на ті чи інші обставини.

4. Потреби та мотиви злочинної діяльності.

Потреби – джерело інтелектуальної активності та поведінки людини. Вони відображають і його природні властивості (елементарні та природні потреби: в їжі, одягу, т.п.). При цьому вони завжди “соціально відтінені”, тобто мають чисто соціальні характеристики, що сформувались у суспільстві.

В науці виділяються такі види детермінації потреб:

- природні;

- матеріальні;

- духовні.

Потреби та їх прояви аналізуються в різних сферах життєдіяльності людини. Потреби проявляються в діяльності, формуються та корегуються в ній. Особливо гостро вже сформовані потреби дають знати про себе в умовах обмеженої можливості чи неможливості їх задоволення.

Потреби та інтереси досить сильно впливають на мотиваційну сферу особистості. Під нею розуміється вся сукупність мотивів, які формуються і розвиваються на протязі її життя.

Як відзначає професор В.В. Луньов, “Мотиваційна сфера є “центром” внутрішньої структури особистості, яка інтегрує її активність”. Цією позицією він заперечує в науці так званий “біхевіорський” підхід, який практично виключає суб’єктивний фактор з процесу причинності злочинної поведінки та обумовлює характер цієї поведінки виключно зовнішніми впливами н людину. Як відомо в науці, одне і те ж середовище, впливаючи на осіб та групи осіб з різними характеристиками потреб, інтересів та інших характеристик свідомості, на практиці обумовлює різні результати.

Є типи осіб, які активно перетворюють або “нелюдські” обставини, або “людські” у самому високому змісті цього слова (цивілізовані, ті що грунтуються на законі), але такі, що не влаштовують їх у силу позиції крайнього егоїзму, безмежного бажання до особистого збагачення, влади, популярності тощо.

Історія знала Нерона, Герострата і т.п. Вони є якимись пртотипами ряду і нині існують типів злочинців, які здатні активно створювати специфічні ситуації, варіанти їх взаємодії з соціальним середовищем (російський Чикотило, український Онопрієнко, т.д.).

Отже, в основі злочинної поведінки лежать певні спонукальні мотиви.

У науці виділяють такі їх види:

1) суспільно-політичні: управління державою, участь у політичному житті;

2) соціально-економічні:

- задоволення абсолютних, тобто найнеобхідніших, життєво важливих потреб;

- задоволення “відносних потреб”, що виникають в умовах соціально-економічної диференціації населення та порівняння людьми свого становища зі становищем оточуючих;

- досягнення свого ідеалу – деякого матеріального стандарту чи соціального статусу, на які зорієнтована дана особа;

3) насильницько-егоїстичні (агресивні у фізичному та психологічних планах):

- абсолютизація ідеї самоствердження, реалізація у будь-яких формах потреб та інтересів, що вже в особи є;

- самоствердження у тих формах, які можливі для особи в конкретних ситуаціях ( фізична розправа з особою, яка образила тощо);

4) легковажно-безвідповідальні:

- відсутність потреби та зацікавленості звіряти свої вчинки з існуючими нормами поведінки, законом;

- вибірковий характер загально слухняної поведінки (наприклад, лише в умовах суворого зовнішнього контролю або у спілкуванні з тими, хто має реальну владу).

Ці мотиви у злочинній поведінці та злочинності, як показує практика та наука, можуть проявлятись у різних сполученнях.

5. Ціннісно-нормативні характеристики свідомості особистості.

Передусім йдеться про ціннісні орієнтації – глибинні особистісні

характеристики, які вказують на найбільш значимі для особистості об’єкти, що цінуються нею.

Загальну класифікацію реакцій поведінки особистості на підставі орієнтацій обгрунтував соціолог Ядов В.А., який пов’язував їх з проблемними життєвими ситуаціями.

Кримінологічні дослідження особистості злочинця показали, що в системі ціннісних орієнтацій у них найвищі місця посідають індивідуально-плановоегоїстичні. При цьому найвищими цінностями для особи є власне матеріальне благополуччя, створення для цього найбільш сприятливих умов.

Категорії моралі та етики і похідні від них поняття (добро і зло, порядність і підлість тощо), мають кримінологічне значення.

Кримінологічні дослідження фіксують:

а) суттєві прогалини у моральній свідомості осіб, які вчиняють злочини;

б) викривлення, які ведуть до морального конфлікту з загальноприйнятими в суспільстві нормами моралі, нормами моралі різних груп, подвійної моралі.

У всіх випадках при дослідженні особи злочинця виникає питання: Чому особу із зіпсованими потребами, інтересами, цінностями, моральними уявленнями не зупинив закон, у т.ч. кримінальний з його суворими санкціями? Відповідь на це питання вимагає аналізу правосвідомості людини. В кримінології такого роду дослідження активно проводились і провели до висновку про суттєву специфіку правосвідомості та правових установок злочинців, що виявляються при порівнянні їх з відповідними характеристиками осіб із контрольних груп, які ведуть себе правомірно тривалий час.

Якщо говорити про ставлення злочинців до закону в цілому, то злочинці не займають якоїсь особливої, чітко вираженої позиції.

У злочинців найбільш створеним є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання правових приписів. Досить поширеним є також переконання, що закон можна порушити в конкретній ситуації, що ставить під загрозу будь-які особисті чи групові інтереси. Тут дає про себе знати і певна ієрархія цінностей особистості.

Кримінологічно значимими є також зміст економічної свідомості особистості, релігійного та ін. виховання, тим більше в нових економічних умовах, ситуації активізації псевдорелігійних тоталітарних сект, поширення порнографії тощо.

При цьому, на думку ряду вчених, потрібно врахувати такі моменти:

По-перше, не у кожного злочинця ціннісні орієнтації, моральна та правова свідомість відрізняються від відповідних характеристик законослухняних громадян.

По-друге, більшість осіб, які вчиняли злочини навмисно, навіть неповнолітніх, досить різко відрізняються від ровесників, які стійко ведуть себе правомірно, на підставі комплексу ознак, які відображають ціннісні орієнтації, моральні та правові погляди.

По-третє, різним видам злочинної поведінки відповідають специфічні види спотвореної змістовної характеристики свідомості, хоча вони проявляються на фоні деяких загальних для різних злочинців деформацій.

Правові погляди у багатьох рецидивістів, особливо тих, хто довго знаходився у місцях позбавлення волі, бувають настільки спотворені, що останніми навіть не усвідомлюється ступінь відмінності особистих поглядів від загальноприйнятих та відображених у законах.

Як висновок, потрібно відзначити, що злочинці значною мірою відображають ті погляди, які так чи інакше поширені у суспільній та груповій психології, проявляються у суспільній свідомості. Відповідні негативні моменти свідомості створюють можливість протиправної поведінки. Але в осіб, які вчиняють злочини, така вірогідність є значно вищою, оскількивідповідні дефекти поглядів, установок, орієнтацій у їх середовищі є більш поширеними; носять більш глибокий характер, переростають у переконання; являють собою комплекс взаємопов’язаних деформованих цінностей і поглядів; суб’єкти, яким властиві такі деформації, частіше потрапляють у проблемні та конфліктні ситуації і створюють їх.

6. Класифікація злочинців. Особистість злочинця як соціальний тип.

Бородьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної людини, у той же час вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема вирішується шляхом класифікації злочинців, їх угрупувань та типології.

Під класифікацією розуміють систему поділу предметів або понять якої-небудь галузі на класи, види та інше за певними ознаками.

Під угрупуванням у більшості випадків розуміється певний розподіл статистичної сукспності на певні групи, категорії з використанням такого критерію, як статистична поширеність однієї чи декількох ознак.

В межах такої класифікації фактично вивчається не особистість в комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється статистична поширеність серед них тих чи інших ознак.

Найпоширенішими є угрупування, що грунтуються на:

1. таких демографічних даних, як стать та вік. В кримінальній статистиці виділяються неповнолітні /14-15 років та 16-17 років/, особи молодого віку /18-24 роки та 25-29 років/, особи зрілого віку /30 років і старші/;

2. деяких соціально-економічних критеріях, таких як: освіта, рід занять, наявність чи відсутність постійного місця проживання, мешкання у сільській чи міській місцевості;

1. громадянстві/громадянин України, іноземець, особа без громадянства/ ;

2. стані особистості у момент вчинення злочину: сп’яніння, наркотичного збудження, у групі чи індивідуально, перебування в місцях позбавлення волі тощо;

3. характерні злочинної поведінки:навмисна чи необережна, насильницька, майнова, вперше чи повторно вчинений злочин, т. д.

Ці види угрупувань не відображають всієї її різноманітності.

’

Тема № 4.

Причини злочинності

(заняття 1)

1. Значення вивчення причин злочиності.

Вивчення злочинності, її змін, регіональних відмінностей – початковий пункт кримінологічного дослідження.

Але саме по собі виявлення фактичної картини злочинності та її розвитку не дає відповіді на питання: що ж робити?

Між етапом пізнання, оцінки злочинності та станом організації боротьби з нею обов’язковим є етап виявлення причин злочинності. Впливати необхідно у першу чергу на те, що породжує, обумовлює злочинність та її розвиток.

Не існує якої-небудь загальної причини, яка вичерпно пояснювала б походження злочинності в конкретних умовах у всій її різноманітності, як немає і єдиного обличчя злочинності ”всіх часів і народів”. Не можна розраховувати і на створення якого-небудь універсального “каталогу причин”.

В кримінологічній літературі не водяться дані про найбільш поширені, типові обставини, що породжують злочинність. Але у різних своїх сполученнях і проявах вказані обставини можуть породжувати різні види злочинності, визначати її якісні та кількісні характеристики по-різному.

Тому потрібно завжди аналізувати конкретні умови життєдіяльності людей у різних регіонах, зміни цих умов, у тому числі ретроспективні.

При організації боротьби зі злочинністю важливою є не стільки сама по собі констатація зв’язку якої-небудь обставини зі злочинною поведінкою, скільки виявлення характеру цього зв’язку: в яких своїх конкретних проявах, у сукупності з якими іншими факторами і в яких ситуаціях та чи інша обставина породжує злочинну поведінку. Саме це дозволяє цілеспрямовано розробляти попереджувальні заходи з урахуванням конкретних умов місця та часу.

Так, давно відомим є взаємозв’язок пияцтва та злочинності. Але ж не кожний п’яниця вчиняє злочин і далеко не завжди. Тому була б наївною, наприклад, рекомендація взагалі ліквідувати пияцтво. Кримінолог з’ясовує за яких умов, у якому взаємозв’язку пияцтво визначає злочинну поведінку і де, таким чином, потрібно поставити перешкоди, які запроваджені захисту з метою зниження криміногенного потенціалу пияцтва.

Отже, необхідно вивчати не лише конкретну злочинність, але й конкретні процеси її причинності.

2. Поняття причинності в кримінології.

Діалектика визначає причинність як об’єктивний, загальний, генетичний (попереджуючий) зв’язок між явищами. Це філософська категорія для позначення моменту універсальної взаємодії предметів і явищ матеріального світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами (причинами) інших (наслідків).

На думку інших авторів, причинність – це один із видів зв’язку речей та явищ, це – зв’язок продуктивний, або як говорить “генетичний”, тобто такий, що визначає саме факт народження якогось явища, процесу. Коли говорять про причинність, використовують категорії “причина та наслідок”, “причинні ланцюги”, “причинні комплекси”, т.д.

Можна виділити такі особливості причинних зв’язків:

1) причина, виробляючи дію, породжує наслідок.

Для дії причини потрібні певні умови, але самі по собі умови не можуть породити наслідок; вони, лише коли починає діяти причина, перетворюють можливість вчинення злочину в дійсність. Так, пасивна позиція очевидців злочину – це умова успішного досягнення злочинного результату, але не причина злочину.

Сфера дії причин – це перш за все, стадії мотивації та прийняття рішення, коли мова йде про формування мотиву, мети, визначення засобів її досягнення саме як злочинних;

2) існує послідовність у часі, дії, причині та наслідку. Причина завжди передує по часу наслідку хоча часовий інтервал тут може бути і дуже маленьким. Тому важливо спеціально проаналізувати, що передувало злочину, росту злочинності, і не приймати їх соціальні наслідки за причину;

3) наслідок не може бути причиною такої самої причини. Так, новий стан злочинності обумовлює новий стан суспільства, а такий новий стан суспільства, у свою чергу, якщо кардинально не змінюються його характеристики, буде породжувати злочинність з новими характеристиками;

4) існує однозначне відношення причини та наслідку: дія однієї і тієї ж причини в одних і тих же умовах завжди породжує один і той же наслідок;

5) причина не зводиться до наслідку. Наслідок не повторює причину. Він – результат перетворення об’єкту.

Складність, бага’

Тема № 6 Заняття ІІ

І. Поняття індивідуального попередження злочинів

Індивідуальне попередження — це перш за все, вплив на осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, на їх соціальне середовище. Цей вид діяльності являє собою цілеспрямовану роботу з конкретною людиною та її найближчим оточенням.

Об’єктами такого попередження є ???, поведінка та тип життя яких свідчить про реальні можливості вчинення ними злочинів. Погляди, мотиви, система ціннісних орієнтацій особистості можуть стати підрунтям для здійснення профілактичного впливу на неї лише у випадку, коли ці погляди, мотиви, орієнтації проявились в анти суспільній поведінці.

Виходячи з механізму злочинної поведінки, індивідуальне попередження повинно бути спрямоване на особистість та її негативні риси, середовище, яке її формує, а також умови, обставини та ситуації, що сприяють чи полегшують вчинення кримінально караних діянь.

Таким чином, індивідуальне попередження злочинної поведінки — це діяльність державних та недержавних органів, організацій та їх представників по виявленню осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, і здійснення на них та оточуюче їх мікросередовище позитивного, корегуючого впливу.

Заходи індивідуального попередження, що реалізуються стосовно особи, відіграють роль такого соціального інструменту, який призначений нейтралізувати чи усунути внутрішні негативні риси цієї особистості та її поведінки. Коли ж вплив спрямований на соціальне мікро середовище, то нейтралізуються або усуваються зовнішні негативні елементи матеріального та духовного порядку, які деформують особистість (несприятливі матеріальні та побутові умови життя індивідуума, негативні між особистісні відносини і т.п.).

ІІ. Об’єкти та зміст індивідуального попередження злочинів.

У деталізованому виді об’єктами індивідуального попередження злочинної поведінки є:

1. Анти суспільна поведінка та спосіб життя особи, з боку якої можливе (вірогідне) вчинення злочину;

2. Кримінологічно значимі особистісні характеристики людини, що визначають деформацію її поведінки;

3. Кримінологічно значимі пси фізіологічні особливості (у міру їх можливого виправлення, зміни, лікування: осудні аномалії в психіці, відхилення у сексуальній поведінці, т.п.),

4. Безпосередні умови несприятливого формування та життєдіяльності особистості (сім’я, робота, оточення, т. ін.).

5. Елементи негативної життєвої ситуації, які об’єктивно мають криміногенний характер та існують досить тривалий час.

Метою індивідуального попередження є позитивна корекція особистості, яка веде до змін її поведінки від антигромадської до законослухняної.

Досягнення цієї мети вимагає вирішення ряду конкретних завдань:

а) виявлення осіб, поведінка яких свідчить про реальну можливість вчинення злочинів;

б) виявлення джерел негативного впливу на них;

в) прогнозування індивідуальної поведінки;

г) планування заходів індивідуальної профілактики;

д) позитивно керуючий вплив.

Для правоохоронних органів існують ще два важливих завдання, реалізація яких регламентована правовими актами, а виконання здійснюється стосовно суворо визначених категорій осіб, оскільки виконання цих завдань з проникненням у сферу особистих інтересів і навіть свобод громадян. Мова йде. По-перше, про постановку осіб на облік і, по-друге. Про контроль за їх поведінкою та способом життя.

Однією із найсуворіших форм такого обліку та контролю є встановлення адміністративного нагляду органів внутрішніх справ за деякими категоріями осіб, які звільнились з місць позбавлення волі (Закон України від 01.12.94 р. “Про адміністративний нагляд за особами, що звільнилися з місць позбавлення волі”): особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за наркоманію; злісні порушники режиму утримання тощо).

На обліку в органах внутрішніх справ перебувають особи, засуджені до кримінальних покарань, не зв’язаних з позбавленням волі (наказ МВС України № 52 – 92 р.) та інші категорії громадян.

З метою забезпечення ефективності індивідуального попередження злочинної поведінки важливо дотримуватись таких основних вимог:

1. Своєчасність

Несвоєчасне виявлення осіб з анти суспільними установками, причин та умов злочинності збільшує вірогідність вчинення злочинів.

2. Послідовність.

Індивідуальний вплив повинний бути таким, щоб його інтенсивність послідовно зростала чи зменшувалась у залежності від результатів.

3. Реальність.

Заходи впливу об’єктивно повинні відповідати можливостям їх реалізації.

4. Законність.

Індивідуальне попередження будується на основі суворого дотримання законодавства, прав, свобод та законних інтересів громадян.

У процесі вивчення особистості як об’єкта попереджувального впливу аналізуються:

1. злочинна чи інша протиправна поведінка;

2. обставини, що спричиняють та обумовлюють злочинну чи іншу протиправну поведінку;

3. соціально-демографічні характеристики (освіта, вік і т. ін.).

4. індивідуально-психологічні особливості, зокрема рівень інтелекту;

5. наявність схильностей анти суспільного характеру (до алкоголю, наркотиків, сексуальні збочення тощо);

6. ознаки злочинного досвіду (особливі навички тощо).

7. умови життя та найближче оточення.

З метою всебічного вивчення особистості застосовуються такі основні методи:

• ознайомлення з різними документами;

• аналіз вчинків особи;

• бесіди з громадянами, які добре знають особу;

• вивчення медичних та інших документів, оточуючого середовища і т. ін.

ІІІ. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та планування попереджувальної роботи

У процесі вивчення особистості здійснюється прогнозування індивідуальної злочинної поведінки або індивідуальне прогнозування. Це досить складне завдання, і вирішується воно на підставі оцінки всієї сукупності внутрішніх та зовнішніх факторів. Індивідуальне прогнозування може бути лише вірогідним — це прогнозування можливої злочинної поведінки. Чим точнішою та повнішою є інформація — прогноз про особу, тим ефективнішими є заходи попередження злочинності. Можливість передбачити поведінку людини залежить від того, наскільки ми знаємо обставини, що її визначають, а також програму, за якою вона реалізується зсередини.

Прогнозування злочинної поведінки та індивідуальне попередження, як правило складає єдиний процес. Попередження саме по собі передбачає постійне, всебічне та глибоке вивчення особистості, її поведінки, зв’язків та намірів. Отримана у результаті цього інформація і прогноз, що на її підставі, впливають на корекцію плану індивідуальної роботи.

Для працівників правоохоронних органів одним із важливих завдань є вирішення питання про постановку особи на профілактичний облік. Це рішення повинно ґрунтуватись на суровому дотриманні відомчих нормативних приписів (інструкцій, наказів тощо).

Постановка на облік викликає необхідність застосування інтенсивних заходів впливу. Неоціниму допомогу тут можуть надати плани індивідуальної роботи.

Планування має на меті впорядковувати складний та багатогранний процес попереджувального впливу, зробити його цілеспрямованим, визначити найраціональніші шляхи роботи з даною особою, брати такі тактичні методи та прийоми, які забезпечили б ефективне досягнення мети попередження злочинної поведінки в конкретній ситуації, що склалась.

Загальний підхід до створення названих планів полягає у тому, що планування заходів повинно відповідати таким основним напрямкам:

1. Ознайомлення з особистістю та середовищем, що її оточує: отримання повної інформації про особу, виявлення всебічних даних про середовище, у якому живе особа.

2. Реалізація поточних заходів індивідуального попередження: постійні зустрічі з особами, які перебувають на профілактичному обліку та здійснення постійного контролю за їх поведінкою.

3. Вжиття заходів щодо попередження правопорушень незлочинного характеру та малозначних злочинів (заходи примусового характеру, притягнення до адміністративної відповідальності тощо).

4. Вжиття заходів щодо профілактики задуманих та підготовлюємих злочинів (схиляння осіб до добровільної відмови від злочинів, ізоляція лідерів та організаторів тощо).

5. контроль ефективності заходів індивідуального попереджувального впливу: направлення запитів про поведінку осіб за місцем роботи, опитування оточуючих особу осіб тощо.

6. Підготовка матеріалів для зміни статусу особи, яка перебуває на профілактичному обліку (зняття з обліку, направлення матеріалів до суду для притягнення до відповідальності тощо).

Всі названі вище методи вивчення особистості використовуються в межах стадії, що передує безпосередньому здійсненню профілактичному впливу.

ІІІ. Методи індивідуального попередження злочинів.

Застосування методів індивідуального попередження злочинної поведінки передбачає досить тривалий та систематичний вплив. Але при цьому повинен комплексно використовуватись весь арсенал методів, всі сили та засоби впливу на особистість, які відповідають демократичним принципам ставлення до особистості.

Можна поділити такі методи індивідуального впливу:

- переконання; - надання допомоги; - примус.

Метод переконання — це комплекс виховних, роз’яснюючих заходів, що здійснюються з метою зміни анти суспільної спрямованості особистості т закріплення її позитивної соціальної орієнтації. Переконання застосовується для подання чи нейтралізації основних антигромадських орієнтацій, що можуть привести до вчинення злочинів.

Основними формами реалізації методу переконання є:

• індивідуальні та колективні бесіди; обговорювання поведінки осіб в трудових колективах; встановлення над ними опіки та шефства тощо.

В процесі реалізації методів переконання застосовуються різні психологічні прийоми впливу на розум, почуття та волю правопорушника. На практиці позитивно себе зарекомендували бесіди. В індивідуальному попередженні злочинної поведінки використовуються бесіди трьох видів:

- ознайомча; - попереджуюча; - виховна.

Для того, щоб ознайомча бесіда була ефективною та предметною, необхідно зібрати якомога більше інформації про саму, її поведінку, оточення, зв’язки і т. ін.

Попереджуюча бесіда проводиться або за наявності фактів антигромадської поведінки осіб, взятих на профілактичний облік, або без будь-яких зовнішніх підстав, у порядку повсякденної роботи.

Виховна бесіда є близькою за метою, змістом, способами впливу до попереджуючої бесіди, проте вона проводиться, як правило, у неофіційній обстановці, частіше представниками громадськості за місцем роботи, навчання особи, стосовно якої реалізується даний захід.

Метод надання допомоги, як правило, є одним із найефективніших у діяльності суб’єктів попередження злочинності. Він стосується працевлаштування, покращення. Покращення побутових умов тощо.

Заходи допомоги реалізуються також шляхом впливу на соціальне мікро середовище особи, з якою ведеться профілактична робота. Для виключення негативного впливу з носіями такого впливу проводиться індивідуально-попереджувальна діяльність.

Метод примусу — є одним із головних у діяльності правоохоронних органів. Заснований виключно на законі, цей метод дає можливість своєчасно попереджувати протиправну злочинну діяльність осіб, які під контролем, захищати громадян від їх протиправних посягань. Цей метод реалізується шляхом застосування різних за юридичною природою, змістом та спрямованістю заходів впливу, які регламентовані законодавством у цілому та окремими галузями права.

До основних заходів примусу, що застосовуються правоохоронними органами, відносяться:

1. адміністративний арешт та адміністративне затримання;

2. штраф;

3. примусове лікування хронічних алкоголіків та наркоманів;

4. адміністративний нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі.

До кримінально-правових заходів індивідуального попередження злочинної поведінки можна віднести такі, як притягнення до відповідальності осіб по статтях КК з так званою “подвійною превенцією” (погроза вбивством; виготовлення, збереження та збут зброї тощо).

Суттєву специфіку має індивідуальне попередження злочинної поведінки у тих випадках, коли відсутня інформація про осіб, які вчинили нерозкриті злочини і винуватці можуть продовжувати злочинну діяльність. Джерелами такої інформації щодо вірогідних об’єктів профілактики можуть бути:

• книги та журнали обліку злочинів і пригод (КОЗП);

• кримінальні справи, матеріали про відмову у порушенні кримінальних справ та про її зупинення і закриття;

• матеріали про адміністративні та інші правопорушення;

• вироки, постанови та ухвали судів;

• заяви громадян;

• повідомлення засобів масової інформації.

Використання цих відомостей дозволяє приблизно окреслити коло осіб, з якими необхідно активізувати індивідуальну профілактику.

Тема № 6 Заняття ІІ

1. Поняття індивідуального попередження злочинів

Індивідуальне попередження — це перш за все, вплив на осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, на їх соціальне середовище. Цей вид діяльності являє собою цілеспрямовану роботу з конкретною людиною та її найближчим оточенням.

Об’єктами такого попередження є ???, поведінка та тип життя яких свідчить про реальні можливості вчинення ними злочинів. Погляди, мотиви, система ціннісних орієнтацій особистості можуть стати підрунтям для здійснення профілактичного впливу на неї лише у випадку, коли ці погляди, мотиви, орієнтації проявились в анти суспільній поведінці.

Виходячи з механізму злочинної поведінки, індивідуальне попередження повинно бути спрямоване на особистість та її негативні риси, середовище, яке її формує, а також умови, обставини та ситуації, що сприяють чи полегшують вчинення кримінально караних діянь.

Таким чином, індивідуальне попередження злочинної поведінки — це діяльність державних та недержавних органів, організацій та їх представників по виявленню осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, і здійснення на них та оточуюче їх мікросередовище позитивного, корегуючого впливу.

Заходи індивідуального попередження, що реалізуються стосовно особи, відіграють роль такого соціального інструменту, який призначений нейтралізувати чи усунути внутрішні негативні риси цієї особистості та її поведінки. Коли ж вплив спрямований на соціальне мікро середовище, то нейтралізуються або усуваються зовнішні негативні елементи матеріального та духовного порядку, які деформують особистість (несприятливі матеріальні та побутові умови життя індивідуума, негативні між особистісні відносини і т.п.).

ІІ. Об’єкти та зміст індивідуального попередження злочинів.

У деталізованому виді об’єктами індивідуального попередження злочинної поведінки є:

6. Анти суспільна поведінка та спосіб життя особи, з боку якої можливе (вірогідне) вчинення злочину;

7. Кримінологічно значимі особистісні характеристики людини, що визначають деформацію її поведінки;

8. Кримінологічно значимі пси фізіологічні особливості (у міру їх можливого виправлення, зміни, лікування: осудні аномалії в психіці, відхилення у сексуальній поведінці, т.п.),

9. Безпосередні умови несприятливого формування та життєдіяльності особистості (сім’я, робота, оточення, т. ін.).

10. Елементи негативної життєвої ситуації, які об’єктивно мають криміногенний характер та існують досить тривалий час.

Метою індивідуального попередження є позитивна корекція особистості, яка веде до змін її поведінки від антигромадської до законослухняної.

Досягнення цієї мети вимагає вирішення ряду конкретних завдань:

а) виявлення осіб, поведінка яких свідчить про реальну можливість вчинення злочинів;

б) виявлення джерел негативного впливу на них;

в) прогнозування індивідуальної поведінки;

г) планування заходів індивідуальної профілактики;

д) позитивно керуючий вплив.

Для правоохоронних органів існують ще два важливих завдання, реалізація яких регламентована правовими актами, а виконання здійснюється стосовно суворо визначених категорій осіб, оскільки виконання цих завдань з проникненням у сферу особистих інтересів і навіть свобод громадян. Мова йде. По-перше, про постановку осіб на облік і, по-друге. Про контроль за їх поведінкою та способом життя.

Однією із найсуворіших форм такого обліку та контролю є встановлення адміністративного нагляду органів внутрішніх справ за деякими категоріями осіб, які звільнились з місць позбавлення волі (Закон України від 01.12.94 р. “Про адміністративний нагляд за особами, що звільнилися з місць позбавлення волі”): особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за наркоманію; злісні порушники режиму утримання тощо).

На обліку в органах внутрішніх справ перебувають особи, засуджені до кримінальних покарань, не зв’язаних з позбавленням волі (наказ МВС України № 52 – 92 р.) та інші категорії громадян.

З метою забезпечення ефективності індивідуального попередження злочинної поведінки важливо дотримуватись таких основних вимог:

1. Своєчасність

Несвоєчасне виявлення осіб з анти суспільними установками, причин та умов злочинності збільшує вірогідність вчинення злочинів.

2. Послідовність.

Індивідуальний вплив повинний бути таким, щоб його інтенсивність послідовно зростала чи зменшувалась у залежності від результатів.

3. Реальність.

Заходи впливу об’єктивно повинні відповідати можливостям їх реалізації.

4. Законність.

Індивідуальне попередження будується на основі суворого дотримання законодавства, прав, свобод та законних інтересів громадян.

У процесі вивчення особистості як об’єкта попереджувального впливу аналізуються:

8. злочинна чи інша протиправна поведінка;

9. обставини, що спричиняють та обумовлюють злочинну чи іншу протиправну поведінку;

10. соціально-демографічні характеристики (освіта, вік і т. ін.).

11. індивідуально-психологічні особливості, зокрема рівень інтелекту;

12. наявність схильностей анти суспільного характеру (до алкоголю, наркотиків, сексуальні збочення тощо);

13. ознаки злочинного досвіду (особливі навички тощо).

14. умови життя та найближче оточення.

З метою всебічного вивчення особистості застосовуються такі основні методи:

• ознайомлення з різними документами;

• аналіз вчинків особи;

• бесіди з громадянами, які добре знають особу;

• вивчення медичних та інших документів, оточуючого середовища і т. ін.

ІІІ. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та планування попереджувальної роботи

У процесі вивчення особистості здійснюється прогнозування індивідуальної злочинної поведінки або індивідуальне прогнозування. Це досить складне завдання, і вирішується воно на підставі оцінки всієї сукупності внутрішніх та зовнішніх факторів. Індивідуальне прогнозування може бути лише вірогідним — це прогнозування можливої злочинної поведінки. Чим точнішою та повнішою є інформація — прогноз про особу, тим ефективнішими є заходи попередження злочинності. Можливість передбачити поведінку людини залежить від того, наскільки ми знаємо обставини, що її визначають, а також програму, за якою вона реалізується зсередини.

Прогнозування злочинної поведінки та індивідуальне попередження, як правило складає єдиний процес. Попередження саме по собі передбачає постійне, всебічне та глибоке вивчення особистості, її поведінки, зв’язків та намірів. Отримана у результаті цього інформація і прогноз, що на її підставі, впливають на корекцію плану індивідуальної роботи.

Для працівників правоохоронних органів одним із важливих завдань є вирішення питання про постановку особи на профілактичний облік. Це рішення повинно ґрунтуватись на суровому дотриманні відомчих нормативних приписів (інструкцій, наказів тощо).

Постановка на облік викликає необхідність застосування інтенсивних заходів впливу. Неоціниму допомогу тут можуть надати плани індивідуальної роботи.

Планування має на меті впорядковувати складний та багатогранний процес попереджувального впливу, зробити його цілеспрямованим, визначити найраціональніші шляхи роботи з даною особою, брати такі тактичні методи та прийоми, які забезпечили б ефективне досягнення мети попередження злочинної поведінки в конкретній ситуації, що склалась.

Загальний підхід до створення названих планів полягає у тому, що планування заходів повинно відповідати таким основним напрямкам:

2. Ознайомлення з особистістю та середовищем, що її оточує: отримання повної інформації про особу, виявлення всебічних даних про середовище, у якому живе особа.

3. Реалізація поточних заходів індивідуального попередження: постійні зустрічі з особами, які перебувають на профілактичному обліку та здійснення постійного контролю за їх поведінкою.

4. Вжиття заходів щодо попередження правопорушень незлочинного характеру та малозначних злочинів (заходи примусового характеру, притягнення до адміністративної відповідальності тощо).

5. Вжиття заходів щодо профілактики задуманих та підготовлюємих злочинів (схиляння осіб до добровільної відмови від злочинів, ізоляція лідерів та організаторів тощо).

6. контроль ефективності заходів індивідуального попереджувального впливу: направлення запитів про поведінку осіб за місцем роботи, опитування оточуючих особу осіб тощо.

7. Підготовка матеріалів для зміни статусу особи, яка перебуває на профілактичному обліку (зняття з обліку, направлення матеріалів до суду для притягнення до відповідальності тощо).

Всі названі вище методи вивчення особистості використовуються в межах стадії, що передує безпосередньому здійсненню профілактичному впливу.

ІІІ. Методи індивідуального попередження злочинів.

Застосування методів індивідуального попередження злочинної поведінки передбачає досить тривалий та систематичний вплив. Але при цьому повинен комплексно використовуватись весь арсенал методів, всі сили та засоби впливу на особистість, які відповідають демократичним принципам ставлення до особистості.

Можна поділити такі методи індивідуального впливу:

- переконання; - надання допомоги; - примус.

Метод переконання — це комплекс виховних, роз’яснюючих заходів, що здійснюються з метою зміни анти суспільної спрямованості особистості т закріплення її позитивної соціальної орієнтації. Переконання застосовується для подання чи нейтралізації основних антигромадських орієнтацій, що можуть привести до вчинення злочинів.

Основними формами реалізації методу переконання є:

• індивідуальні та колективні бесіди; обговорювання поведінки осіб в трудових колективах; встановлення над ними опіки та шефства тощо.

В процесі реалізації методів переконання застосовуються різні психологічні прийоми впливу на розум, почуття та волю правопорушника. На практиці позитивно себе зарекомендували бесіди. В індивідуальному попередженні злочинної поведінки використовуються бесіди трьох видів:

- ознайомча; - попереджуюча; - виховна.

Для того, щоб ознайомча бесіда була ефективною та предметною, необхідно зібрати якомога більше інформації про саму, її поведінку, оточення, зв’язки і т. ін.

Попереджуюча бесіда проводиться або за наявності фактів антигромадської поведінки осіб, взятих на профілактичний облік, або без будь-яких зовнішніх підстав, у порядку повсякденної роботи.

Виховна бесіда є близькою за метою, змістом, способами впливу до попереджуючої бесіди, проте вона проводиться, як правило, у неофіційній обстановці, частіше представниками громадськості за місцем роботи, навчання особи, стосовно якої реалізується даний захід.

Метод надання допомоги, як правило, є одним із найефективніших у діяльності суб’єктів попередження злочинності. Він стосується працевлаштування, покращення. Покращення побутових умов тощо.

Заходи допомоги реалізуються також шляхом впливу на соціальне мікро середовище особи, з якою ведеться профілактична робота. Для виключення негативного впливу з носіями такого впливу проводиться індивідуально-попереджувальна діяльність.

Метод примусу — є одним із головних у діяльності правоохоронних органів. Заснований виключно на законі, цей метод дає можливість своєчасно попереджувати протиправну злочинну діяльність осіб, які під контролем, захищати громадян від їх протиправних посягань. Цей метод реалізується шляхом застосування різних за юридичною природою, змістом та спрямованістю заходів впливу, які регламентовані законодавством у цілому та окремими галузями права.

До основних заходів примусу, що застосовуються правоохоронними органами, відносяться:

5. адміністративний арешт та адміністративне затримання;

6. штраф;

7. примусове лікування хронічних алкоголіків та наркоманів;

8. адміністративний нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі.

До кримінально-правових заходів індивідуального попередження злочинної поведінки можна віднести такі, як притягнення до відповідальності осіб по статтях КК з так званою “подвійною превенцією” (погроза вбивством; виготовлення, збереження та збут зброї тощо).

Суттєву специфіку має індивідуальне попередження злочинної поведінки у тих випадках, коли відсутня інформація про осіб, які вчинили нерозкриті злочини і винуватці можуть продовжувати злочинну діяльність. Джерелами такої інформації щодо вірогідних об’єктів профілактики можуть бути:

• книги та журнали обліку злочинів і пригод (КОЗП);

• кримінальні справи, матеріали про відмову у порушенні

кримінальних справ та про її зупинення і закриття;

• матеріали про адміністративні та інші правопорушення;

• вироки, постанови та ухвали судів;

• заяви громадян;

• повідомлення засобів масової інформації.

Використання цих відомостей дозволяє приблизно окреслити коло осіб, з якими необхідно активізувати індивідуальну профілактику.