Кафедра історії держави і права

Курсова робота

Тема: "Характеристика цивільного права за законами Хаммурапі."

Виконав: ст. гр. Юз-11 Костенко І. М.

Науковий керівник: Андріящук В. В.

Івано-Франківськ

1998р.

Зміст

Вступ

1. Реформи царя Хаммурапі.

2. Законник Хаммурапі.

3. Правове становище населення.

4. Шлюбно-сімейне право.

5. Злочини і покарання.

6. Правосвідомість.

Висновки

Вступ

Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органу держави, а також розвиток головних галузей права. Вона стикається з політологією, політичною історією та теорією держави і права. Ця дисципліна вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення в конкретних умовах конкретних держав.

Історичний процес істотно пов"язаний із влаштуванням людського співжиття. Це стосується як родової організації, так і держави. Перші ранньокласові суспільства з"явилися в \/ тисячолітті до нашої ери. Патріальхальна організація поступилася місцем політичній системі, чим було започатковано цивілізацію.

У межах держави завершив цей перехід від неформальної спільності до формальних стосунків диференційованої соціальної структури. Утворилася нова форма соціальної обумовленості поведінки людей. Пута родоплемінного зв"язку змінила систему етичних, політичних стосунків. Утвердилось поняття суспільної дисципліни.

Держава виявилася єдино можливою формою організації суспільного життя. Вона підняла людство до вищих форм соціальної організації.

1. Реформи царя Хаммурапі.

Вавилонський цар Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н. е.), перемігши в 1763 р. до н. е. царя Ларси Рим-Сіна І, створив могутню централізовану державу, яка стала типовою східною диспотією.

Цар Хаммурапі був талановитим полководцем, досвідченим дипломатом, обачним політичним діячем. Розбивши поодинці дрібних царів і правителів, він під кінець життя об"єднав під своєю владою багато народів Месопотамії і майже всього Дворіччя. Зйого іменем пов"язане піднесення Вавилонського царства.

Хаммурапі заборонив продаж землі общинників, приборкав лихварів, обмежив термін боргової кабали до трьох років, він вперше в історії Месопотамії встановив у законі тарифи оплати найманої праці. За нього на всій території була відновлена іригаційна система. Лихварі, крамарі стали зараховуватися на державну службу, воїни-професіонали почали нести службу фактично довічно, був введений єдиний податок - десятина. Це стабілізувало становище в країні. Хаммурапі, підбиваючи підсумки свого життя і діяльності, писав у законнику, що він провів "велику воду", "наповнив житниці", "поліпшив становище людей".

Автономія храмів у адміністративному і господарському плані була обмежена - вони стали підпорядковуватися царській адміністрації. Призаначення на важливі жрецькі посади також перейшдо у відання царя.

Серед багатьох божеств головним був проголошений бог Мардук, який ніби вручив Хаммурапі абсолютну владу над всіма "чорноголовими", як зазначено в преамбулі його законника. Мардуку поклонялися в Месопотамії понад тисячу років і після смерті Хаммурапі.

Вавилон став не лише адміністративним, а й релігійним центром Месопотамії, всього Дворіччя.

Старовавилонське царство за Хаммурапі являло собою типову східну деспотію. Гоподарська діяльність контролювалася властями, що стримувало приватну ініціативу, підприємництво. Купці стали чиновниками, перебували на службі в правителя. Їх зобов"язували забезпечувати найвигідніші прибутки від продажу продукції з царських земель. Централізація влади простежується і в тому, що за законником Хаммурапі судова система перейшла під контроль царської адміністрації, роль общинних судів обмежилась.

На чолі імперії стояв цар. На його могутність вказує титул тура у вступі законника. Згідно з цим Хаммурапі покликаний на царство богами, він мудрий вождь, сонце Вавилону, дракон серед царів, лютий буйвол, що буцає ворогів, улюбленець мудрої богині Мами. Влада деспота була абсолютною, необмеженою, вважалася божественою. На практиці вона в підсумку визначалася інтересами знаті, класу рабовласників.

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом і комплектуванням ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.

Помічники нубанди, шапір нарим, відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш - за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів вакіль-тамкари - за збір царських мит і податків. Військове відомство очолював вакіль-амуррі.

У провінціях функції місцевого управління і представника царської влади здійснювали: рабианум або хазинаум, шапір нарим і шаган-шакканакум. Рабианум міг бути градоначальником. Йому підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості - органи общинного управління.

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність по збору податей, податків, мобілізації населення на громадську роботу, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари.

Запроваджена Хаммурапі номенклатура посадових осіб на місцях різко обмежила повноваження енсі, лугалів, які відігравали в Шумері і Аккаді центральну роль. У ацрських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Однак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень.

В багатьох місцях закони Хаммурапі виступають проти лихварів, забороняють тамкарам укладати кабальні угоди, в результаті яких общинник міг втратити свою ділянку землі, будинок, робочу худобу. Однак вплив грошовитих людей був очевидним, тамкарам дозволялося купувати навіть наділи землі, що входили до майна "ільк" (земельний наділ наданий воїну), які вважалися невідчужуваними й виключеними із цивільного обігу.

Супериництво між тамкарами і рабианум за вплив закінчилося перемогою перших. Син Хаммурапі Самсуілун не витримав тиску тамкарів і скасував посаду правителя міста та області рабианум. Вакіль-тамкари очолив управління містом, який обирався формально. Фактично це означало не лише скасування посади рабианум, а захоплення багатими тамкарами ключових позицій в управлінні містом, його службами, а головне - забезпечило їм квладу над ринком міста, його організацією (карум). За всієї могутності торгово-лихварської знаті товарно-грошові відносини були розвинуті слабо. А це перешкоджало зруйнуванню общини.

Хаммурапі запровадив новий адміністративний поділ. Кордони областей здебільшого відповідали територіям попередніх царств, князівств. Місто поділялося на квартали, їх виборні органи стали залежні від царської адміністрації. Значення попередніх правителів на місцях - енсі і лугалів - послабилось. Царські чиновники в особі рабианум і шакканакум несли перед царем повну відповідальність за стан царського земельного фонду, іринаційної системи, за збір податків, прибуття громадян в ополчення. Вони мали можливість втручатися в справи общини.

Реформи Хаммурапі мало зачіпали структуру общинного управління. На чолі общини стояла рада старійшин із глав заможних сімей. В особливих випадках скликалися народні збори. Такі самі сходки збиралися в кожному кварталі міста.

Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилась її дисципліна, пожорсткішали покарання за дезертирство, значно поліпшилось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.

В законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов"язки перед царем позначено терміном "ільк". Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого робітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царської служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його син, якщо він повнолітній. На його утримання належало виділити третину поля й саду. Закон передбачав матеріальне забезпечення воїнів після повернення з полону, відповідальність за дезертирство, визначав становище осіб, які працювали у господарстві воїна.

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконо віддав під суд, то винного належало стратити. Командири не могли відбирати у воїнів їхні трофеї.

Окрім звань редум, баїрум, декум, лубуттум, була затверджена посада вакиль-амуррі, головного начальника з військового відомства. Ці заходи зміцнили армію, піднесли її боєздатність. Військо Хаммурапі майже не знало поразок.

2. Законник Хаммурапі.

Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацією судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнові спори між общинниками, не скасував звичайне право. Так, у його законнику відсутні норми про злочин і покарання за просту крадіжку, звичайне вбивство. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичайного права.

У своєму законнику Хаммурапі вказує, що його мета в тому, щоб "засяяли в країні істина і справедливість, щоб сильний не утискував слабого, вдову і сироту". Істинне правосуддя можливе лише на основі його указів і настанов. Цар закликає своїх спадкоємців дотримуватися його законника.

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини посадових осіб (перед усім суддів), чиновників і воєнначальників.

У законнику згадують професійні судові свідки; в судових процесах були задіяні і інші царські службовці. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 - 10) чоловік, які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях.

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, проста людина потрапляла в залежність від писарів та стряпчих. Свідків із справи дозполялося шукати не більше шести місяців. У законнику багато статтей про угоди з лихварями. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством в присутності свідків. Неправдиве свідчення суворо каралося, аж до страти.

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення судів, очевидно, вбачаючи в цьому форму контролю за їхнью діяльністю й дотриманням законності. Він міг оголосити амністію, помилувати аьбо віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробування водою). Судді могли звеліти будь-якому учаснику процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду й дотримуватися законів. Виняток робився для втікача-раба, якщо він не хотів назвати свого господаря. Його належало вести не до храму, а в палац. Там розглядався його злочин. Централізація і формалізація судової справи відповідали інтересам панівного класу, слугували зміцненню влади царя.

Суд не був відділений від адміністрації. Судовий розгляд був відкритим. Для з"сування істини практикувався "божий суд", ордалії. Якщо звинуваченого кидали у річку і він тонув, провина його вважалася доведеною.

Наявність писаних норм була позитивним явищем. Навіть жорстокі закони були кроком вперед порівняно з невизначеністю звичаїв чи просто тиранією.

Цар був верховним суддею, вищо апеляційною інстанцією За скаргою засуджених або осіб, що опротестували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв"язання питання виключно до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоловік не втопить дружину-перелюбодійку, "то цар може помилувати свого раба".

У законнику практично відсутні статті про злочини і покарання священнослужителів. Напевно вони розглядалися верхівкою жерців.

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованішою, майже не залежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право. Царські закони прирівнювалися до божественних настановлень. Це видно з текстів вступної й заключної частини законника. Їх дотримання вважалося найпершим обов"язком усіх наділених владою осіб - від старійшини общини до нубанди.

Унікальний історичний звід норм рабовласницького права був складений за вказівкою і, можливо, з участю давньовавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н. е.).

Закони написані живою розмовною вавилоно-аккадською мовою. Формулювання чіткі, зрозумілі. До того часу мова давніх шумерів вийшла з ужитку, її мало хто знав, крім жерців та письменників.

Законник відображає багатовіковий досвід юридичної думки і практики, у ньому помітний вплив давніх законів Шумеру й Аккади. Він складаєть з трьох частин: вступу, переліку статтей і заключення. Дотримуючись традиції, Хаммурапі проголошує себе поборником Справедливості, Істини, Милосердя. В ту епоху ці терміни, ймовірно, означали законність і правопорядок.

Законник - пам"ятка рабовласницького права, однак він не скасовував дій звичайного права. Його норми закріплюють судову і договірну практику, що склалася. Можна припустити, що звичайне право охоплювало ширшу мферу правових відносин.

Важливе значення мали статті, присвячені власності. Земля як об"єкт власності була двох видів: державна (царська чи храмова) і общинна. Особливий правовий статус мали наділи землі воїнам за службу - майно ("ільк"), яке вважалося основним володінням ццільвого призначення. Царські чиновники, включаючи тамкарів, також отримували земельні наділи.

Земля, вода вважались власністю царя чи общини. Порядок користування общинною землею й водою визначався органами управління. У законнику немає детальних вказівок щодо порядку користування цими землями, її відчуження і продажу. Вилучення земельних ділянок у общини за загальним правилом вважалося прерогативою царя.

В Стародавньому Шумері продаж чи передача нерухомого майна, рабів, особливо цінних речей супроводжувалося ритуалом. Відчуження земельної ділянки за межі общини практично не допускалася. Цю заборону обходили фіктивним всиновленням нового власника або "прийом в брати". Закони Ешнуни надавали переважне право викупу прданого будинку й земельної ділянки попередньому власнику. Все це свідчило про нерозвиненість товарно-грошових відносин, перешкоджало розвиткові приватної власності на землю.

Закони Хаммурапі запровадили нові правила розпорядження землею. Вони певною мірою захищали селянина-общинника, який потрапив у кабулу до лихваря, від погашення боргу шляхом передачі позичкодавцю поля чи саду з очікуаваним урожаєм. Окрема стаття рятувала боржника-селянина від втрати на випадок неврожаю.

У законнику відображені інтереси общини, охорони її орного поля, системи зрошення. Закон захищав землероба, орендаря поля від лихваря, якщо врожай пропадав через стихійне лихо. Штраф з винного в загибелі сусідового поля через неохайне ставлення до плотини, каналу стягувався не в царську скарбницю, а на користь потерпілого. Закон забороняв спекулятивні угоди з полем, садом і житлом общинника, переслідував тих, хто з якихось міркувань не обробляв свій польовий наділ, що наносило збиток общинному господарству. Таким чином, законник охороняв общину, перед усім селян-землеробів, від свавілля лихварів та крамарів. Однак консераватизм общини з точки зору історичної перспективи затруднював соціально-економічний розвиток стародавньосхідного суспільства, прогресивний шлях якого передбачав створення і зміцнення приватновласницького господарства (латифундії й вілли), але в країнах Стародавнього Сходу для цього тоді ще не ссклалисся умови.

Закон оберігав власника від недобросовісного покупця. Позови щодо угод з нерухомою власністю під час розгляду в суді, крім показань свідків, мали забезпечуватися письмовими документами, що було вигідно заможним громадянам.

За часів Хаммурапі у Вавилоні товарно-грошові відносини досягли вищого рівня, ніж у Стародавньому Шумері. Община переживала кризу. Згідно з законом вона мала право вільно розпоряджатися своєю нерухомістю: продавати, віддавати в заставу, міняти здавати в оренду, передавати у спадок. Аби розпоряджатися нерухомістю, общинникуне треба було згоди з боку общини. Однак якщо людина покидала общину, переривала зв"язок з нею, то втрачала право на свою земельну ділянку. Така санкція загрожувала тим, хто не виконував свої обов"язки землекористувача, тобто нге брав участі у виконанні трудових повинностей, особливо під час будівництва і ремонту іригаційних споруд.

Царські землі мали свій статут, з них виділялися ділянки воїнам, чиновникам за службу. Крім того, існували храмові землі.

Власність охоронялась не лише позовами, а й кримінальними санкціями. Закони Хаммурапі особливо жорстоко карали тих, хто зазіхав на власність палацу, храму. Винний карався смертю разом із переховувачам краденого. Таке саме покарання загрожувало тому, хто переховував у свому будинку чужого раба. Крадіжка тварин, що належали палацу й храму, каралася штрафом в 30-кратному розмірі їх вартості. Якщо винний не міг сплатити такий штраф, його страчували.

Згідно з положеннями законника, навіть цар та його чиновники не могли втручатися в земельністосунки общини, розпоряжатися його нерухомим майном. У законнику немає статей, які б уповноважували царських чиновників давати общинникам вказівки, коли та що сіяти, коли збирати врожай, скільки тримати худоби, чим її годувати, за якою ціною збувати продукцію сільського господарства.

3. Правове становище населення

Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий характер Стародавньвавилонської дежави, правове становище населення. Суспільство складається з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками.

До панівного стану (авілум) належали цар, його наближені, верхівка знаті, жерці воєнначальники, тамкари та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах.

Авілум ("син чоловіка"), - повноправна людина, охороні його життя, здоров"я, захистові його майнових інтересів присвячена значна частина законника. Общинники землероби були основними виробниками матеріальних благ.

До пригніченого класу відносилися раби, рядові общинники, мушкенуми. Осстанні - це бідняки що перебували на службі у царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло.

Мушкенум ("той, хто падає долілиць") - вільна людина - мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на державній службі і виконував свої обов"язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у питаннях охорони життя, захисту майна тощо. Авілум за тілесні пошкоджєення, нанесені іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне). Проте якщо авілум виколов око мушкену, ударив його по щоці, зламав йому кістку, вибив зуб, завдав у результаті побоїв викидиш його дочці, то перший піддавався тільки штрафу. Якщо мушкенум загинув у бійці від необережного удару, то штраф був менший, ніж за авілума. Мушкенум платив менше лікареві за лікування.

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Крадіжка і приховування рабів мушкенума каралося смертю і прирівнювалося до крадіжки палацових невільників.

Поле, будинок, сад "платника податку", куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди відмінялися. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів за рік. Отож, закон, фіксуючи принижене становище мушкенумів, одночасно гарантував захист його майна.

Найпринижиніше становище посідали раби (вардум). Вони поділялися на царських, тих, які належали общині, та приватновласницьких. Палацовий раб міг одружитися на вільній, діти від такого шлюбу вважалися вільними.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряжатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря, який відаючи прислуговувати свого раба, міг вимагати, аби частина плати видавалася невільнику. Рабиню яка народила своєму хазяїну дітей, після його смерті, належало відпустити на свободу разом з дітьми навіть якщо воно не були офіційно визнані батьком. В царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протистувати проти його продажу чи дарування іншій особі. В законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений вавілонянин не міг бути відданий в рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі. Викупленого з полону чи придбаного на ринку підданого вавилонського царя належало звільнити. Якщо родичі не мали коштів для викупу полоненого, їм мала допомогти община або храм.

Є дані, щодо правління Хаммурапі неоплатні боржники потрапляли у боргову кабалу довічно. Законник обмежував її сток до трьох років. Глава сімейства для забезпечення позики міг віддати в кабалу дружину, сина, дочку. Проте якщо від побоїв і жорстокого обходження син гинув, то належало стратити сина лихваря, якщо в такій кабалі гинув раб боржника - кредитор сплачував штраф - третину міни срібла. При цьому кредитор втачав усе, що давав у борг.

Законник забороняв рабам виступати у суді як свідкам, чим обмежувалася їхня можливість шукати захисту в суді від свавілля рабовласників.

Рабів віддавали кредиторам на визначений термін для забезпечення сплати боргу або для відробітку процентів займу. Як правило, в такій "відробці" раб швидко перетворювався в каліку, інваліда. Становище палацових рабів було дещо краще, ніж приватновласницьких.

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Якщо їх везли для продажу на ринок або в інше місце, господар надівав на них кайдани, шийну колодку і перевіряв наявність "рабського знаку". Ім"я гоподаря випалювалося на зворотньому боці долоні раба. Такі заходи здійснювалисядля того, щоб виключити втечу рабів. Якщо цирульник знімав "рабський знак" в чужого раба, то йому відрубували кісті рук. Особа, яка вмовила цирульника на таку операцію і представляла раба як свого, підлягала страті. Цирульник міг виправдатися, поклявшись, що його обдурили. Дозвіл на зняття "рабського знаку" невільник отримував лише при звільненні. Смертне покарання загрожувало й тим хто крав рабів, переховував їх в свому домі й не виводив на клич оповісника. Затримка, повернення невільників господареві винагороджувалося. У цілому становище рабів погіршилося. Не вони, а общинники-землероби становили основну масу оподаткованого населення, яке експлуатувала деспотична держава.

Хаммурапі не зробив докорінних змін в організації управління сільських общин, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податей, забезпечення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори (зібрання всіх повноправних громадян), раду старійшин - глав найповажніших сімей. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження наприклад якщо грабіжник не був знайдений, то община, поселення в особі старійшини повинні були відшкодувати потерпілому його пропажу, на випадок його смерті компенсація вручалася його родичам. Такий звичай існував шще за первіснообщинного ладу.

Викуп з полону воїна проводився з участю місцевого храму, поселення, общини і навіть палацу, при цьому поле, сад і будинок воїна не могли віддаватися на сплату такого викупу.

4. Шлюбно-сімейне право

Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося. Дівчат видавали заміж із 7-8 років. Діяло правило: немає договору немає шлюбу й сім"ї. "Якщо чоловік узяв дружину і не уклав з нею письмового договору, то ця жінка не дружина".

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювалися з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі продажу. Посаг і подарунки від жениха давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці).

Чоловік міг, якщо він бажав, відписати дружині частину спадщини, рівну з частиною своїх синів. Якщо ж діти притісняли свою матір, виганяли її з хати, то вона могла, взявши посаг, піти від них. Однак тоді вона втрачала свою частину спадщини. Забравши посаг ця жінка могла вийти заміж за людину, "яка їй до серця". Жінка мала право покинути чоловіка, одержати розлучення і повернутися до батька, якщо чоловік: "...гуляв, дуже принижував, а вона пильнувала себе і гріха не вчиняла, або ж вона люто зненавиділа свого чоловіка, сказавши йому "Не чіпай мене. Не доторкуйся до мене". Справу про розлучення належало розглядати в тому кварталі, де вона проживає.

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік- авілум, покидаючи її повинен був виділити половину свого майна на виховання дітей. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів аліментних зобов"язань.

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив її засобів існування. Проте якщо він повертався, дружина була зобов"язана повернутис до нього, а діти "повинні були йти за своїми батьками". Якщо чоловік- авілум кидав свою сім"ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не зобов"язана була повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, ящо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла. Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни, на ті часи сума значна. При бездітній сім"ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але він не міг цього зробити, якщо жінка привела рабиню яка народить йому дітей.

Закон детально визначав закон подружжя, їхні права на спадщину тощо. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена. У випадку тяжкої хвороби дружини чоловік міг взяти другу жінку. Чоловік міг вигнати дружину, якщо вона руйнувала сім"ю, принижувала гідність чоловіка. У цьому випадку посаг їй не повертався. Якщо чоловік таку дружину не прогонив, вона ставала рабинею а він одружувався на іншій жінці. Отож розлучення для чоловіка було можливе в будь який час.

Водночас закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жінки. Дружина авілума мала право розпоряжатися своїм посагом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала досить широку цивільну дієздатність. Закон певною мірою охороняв її честь і гідність. Якщо авілум безпідставно звинувачував чужу дружину в аморальній поведінці, звів наклеп на неї і "простер палець", то його належало поставити перед суддями і поголити йому скроні. Згвалтування чужої дружини або дівчини, яка мешкає в батьковому будинку каралося смертю.

Якщо чоловік звинувачував свою дружину в перелюбстві але цей факт не був доведений, дружина, давши клятву щодо своєї невинності, могла повернутися в дім батька. Як інший доказ своєї невинності дружина могла піддати себе ордалії, проте вона вважалася винною.

Дружину належало втопити в річці, якщо вона тоді, коли її чоловік перебував у полоні, вела себе аморально і "ввійшла в будинок іншого" або "була схоплена лежачою з іншим мужчиною". За вбивство чоловіка дружину сажали на палю. Її могли засудити до смертної кари якщо вона, маючи дітей від першого шлюбу, без дозволу суду вийшла заміж вдруге.

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно їз законами шумерів. Дівчина могла з"являтися на вулиці та в громадських місцях лише в супроводі двох родичів, інакше вона вважалася розпусницею і випадку її згвалтування винний міг бути звільнений від відповідальності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на становище блудниці, що не вважалося ганебним чи соромним.

У превелейованому стані перебували жриці при храмі. Однак високе становище там посідали дочки високопоставлених батьків. Права жриці та інших служниць богині кохання Іштар у сфері майнових відносин мало в чім вірізнялися від прав авілумів.

Законник закріплював майже необмежену владу батька сімейства над дітьми. Він міг продати своїх дітей в рабство, віддати в боргову кабалу, передати дочку храму. Якщо син ударив батька, йому відрубували пальці. Якщо названий син зрікався своїх батьків, які його виховали, й ому відрізували язика. Батько міг позбавити сина спадщини, попередньо одержавши санкцію суду.

Можливо, що звичаї і традиції шумерів, аккадців, аморитів та інших народів, не зафіксовані в законнику Хаммурапі, мали інші установлення в галузі шлюбно-сімейних стосунків.

5. Злочини і покарання.

Рабовласницька суть законів Хаммурапі стає очевидною при аналізі норм про злочини і покарання. Порівняно із законами шумерів покарання стає жорстокішим, здебільшого штрафи замінюються тілесними покараннями або смертю. Водночас деякі родоплемінні звичаї також зберігають своє значення. До них відноситься відповідальність общини за вчинене пограбування, якщо винний не був схоплений; вигнання з общини і батьківського дому чоловіка, винного в кровозмішанні.

Кровна помста була відмінена, але її еквівалентом став принцип таліона - "рівне за рівне". Однак він діяв лише серед осіб, рівним за суспільним становищем.

Якщо будівельник спорудив будинок який завалився і при цьому загинув господар, то віддавався смерті підрядчик. Якщо жертвою став син господаря дому, то засуджували до страти сина будівельника. Колиж загинув раб господаря, підрядчик повинен був віддати свого раба, тобто відшкодувати збиток. Ці статті лякали бракоробів. Карався смертю і син лихваря, якщо останнійсвоїм ставленням довів до смерті сина свого боржника, відданого до нього в боргову кабалу.

Якщо лікар, цирульник знімаючи авілуму більмо з ока, пошкодив його, то йому належало відрубати кість руки. За таке саме пошкодження, спричинене рабу, лікар платив штраф. Отже, принцип таліона в законах Хаммурапі знайшов повніше відображення, ніж в які-небудь іншій пам"ятці права цієї епохи.

Аналіз статей про злочини й покарання вказує на видиму нерівність соціальних груп, їх відверто класовий, рабовласницький характер, привілейоване становище авілумів. "Якщо раб сказав своєму панові "Ти не мій пан", то пан може відрізати йому вухо".

У переліку покарань головною оголошувалася страта, що передбачалася у 30 складах злочинів. Допускалася заміна тілесного покарання сплатою штрафу. В переліку покарань багато таких, що перетворювали засудженого в інваліда. Так, годувльниця винна в смерті дитини, позбавлялася грудей. Випробовування водою також означали гибель людини, оскільки підозрюваний як правило, тонув. Якщо жриця входила в шинковий заклад, за законом її належало спалити.

Власницю корчми, заїжджого двору, якщо вона мала можливість схопити злочинців і здати їх властям і не зробила цього, належало вбити. Тут, напевне, йшлося про змовників, заколотників, бунтівників.

Отже, законник забезпечував захист інтересів панівного стану рабовласників. Варто відзначити його значення як видатної пам"ятки права Стародавнього сходу, яка мала вплив на юридичні норми інших народів цього регіону. І через тисячу років законник вважався зразком кодифікації, окремі його статті переписували, їх вплив можна прослідити у ряді пам"яток права Близького і Середнього Сходу. Хаммурапі відзначив у заключенні законника: "Мої слова чудові, мої діянне не мають рівних". Пам"ятка права дійсно зробила цього царя знаменитим. На жаль нічого е відомо про правника, який був головним упорядником зводу законів.

6. Правосвідомість

Пам"ятки писемності Стародавнього Вавилону дають можливість частково уявити рівень правосвідомості його жителів. Стосовно вивчення правової культури, поглядів на державу, що побудували в суспільстві, на увагу заслуговує так звана література премудростей: моральні настановлення, збірники приказок, байки, заклинаня на кшалт "Шурпу", "Невинний страдник", Вавилонська Теодиція". Зазначені джерела є вершиною релігійно-філософської думки, в яких також цікаво простережуються міркування про справедливість, право, законність. Держава й релігія перебували в тісному зв"язку, божественні постулати охоронялися світськими законами. Хаммурапі в заключній частині кодексу погрожує карами кожному, хто відважиться скасувати його закони. Нечестивця чекає покарання відразу трьох богів - батька богів Ану, владики Енліля і Сіна - владики небес.

Офіційна ідеологія виходила з того, що все створено богом. Будь-яке навмисне чи мимовільне відхилення від соціальних норм, правил "ме" і "парсу" розцінювалося як порушення божественної волі і могло спричинитися до найтяжчих наслідків. Отже, не була встановлена різниця в порушенні правових, ритуальних чи моральних норм.

Громадська діяльність населення обмежувалася участю в масових походах і зібраннях з нагоди релігійних свят і церемоній. Обов"язок простих людей полягав у несенні трудової повинності, військовій службі, сплаті податків. Все це було розписано, закріплено у звичаях, традиціях. У "Вавилонській Теодиції" фіксувався статус людини: багатий має бути благочестивим, допомагати бідним, а ті, зі свого боку, мають бути смеренними й слухняними, воїни - хоробрими, крамарі - чесними тощо.

Соціальна апатія, фаталізм, навіюваний релігією, сполукали вавилонянина займатися передусім своїми особистими справами, його інтереси звернені до дому, сім"ї, рідних, сусідів. Все, що відбувалося за межами кварталу або поселення, його мало хвилювало. Суть молитв, звернень до богів, пресв"ячувальних написів - турбота про здоров"я і довголіття дітей, спадкоємців, прощення гріхів рідним і близьким. Прислів"я шамерів гласило: "Ніщо не дороге, крім солодощів життя".

Політична діяльність була долею політичного кола осіб з вищої адміністрації, придворних жерців, учених.

У згадуваній "Вавилонській Теодиції" є розділ "Про власті й порядок", у якому до тяжких гріхів віднесені: чаклунство, клятвопорушення, кривоприсяжництво, подання неправдивого позову чи звинувачення, крадіжка, пролиття крові, пограбування, нешанобливе ставлення до родичів і старших, перелюбодіяння, захоплення чужої землі (влади), обрахування, обважування пркупця. Закони Хаммурапі оголошують злочином дачу тамкаром в борг срібла малою міркою, а одержання назад великою.

До поняття гріха входили не лише злочини, проступки, лихі наміри, доведена провина, а й ретуальна нечистота. Надмірна пристрасть до вина й сексуальна розпуста, якщо вони не зачіпали інтересів рідних, не підлягали забороні.

Прості люди розуміли формальність законності, яка понад усе оберігала інтереси багатих. У "Вавилонській Теодиції" є такі фрази, присвячені властям і правопорядку: "Звеличують поважного, /хоча/ він спізнав убивство. Принижують малого, що зла не зробив. Затверджують дурного, кому мерзенність як правда. Проганяють праведного, який шанував волю богів. Наповняють золотом скриньку злодія. Вигрібають із засіків жалюгідного їжу. Зміцнюють сильного, що з гріхом дружить. Гублять слабого, немічного затоптують".

В іншому джерелі - "Безневинний страждалець", - герой дивується тому, що невинний розділяє долю грішників, нечестивців. У "Вавилонській Теодиції" Страждалець запитує: "Чому злі і неправі торжествують, а праведні зазнають невдачі й страждають?" Друг йому відповідає: "Тиж стоїш на землі, а божі задуми далеко". В стражданнях невинних Друг звинувачує самих богів, саме вони "створили людей брехливими, несправедливими". Діалог закінчується втішенням Страждальця: "Винні насамкінець будуть покарані, а праві будуть нагороджені". Напевно, здійснення справедливості передбачалося в іншому світі. Знедолений міг себе втішити тим, що там "розберуться". Бог Шаману все дізнається, йому про все повідомлять.

Справжні грішники, як написано в "Шурпу", будуть покарані. Покарання понесуть ті, хто ігнорує заповітами богів, брехуни, наклепники, пліткарі, ті, хто ображає вдову, розоряє рідних, змушує суддю винести несправедливий вирок. Розплата жде тих, хто неповажав батьків, старших, говорив їм грубощі, хто "схопленого не звільнив, зв"язаного не розв"язав, переслідував праведного", пересунув межовий знак, був лжесвідком, затіяв несправедливу справу у суді, старших ображав, "на ложі нечисто спав, їв і пив з ним".

Засуджувалися ті, хто ваги нечистиві тримав, позбавив права законного спадкоємця, хто негідному вчив, грабував, убивав, "до зла прагнув", займався чаклунством, чародійством, не дотримувався даного слова, до дружини ближнього наблизився. Внизу, в пекельній, Шамашу змусить всіх грішників вічно страждати від спраги. Досягнути блаженства на тім світі міг лише той, "хто поводив себе як чоловік, чиє серце зла не творило". Така формула надто абстрактна, оскільки атестація морального вигляду людини залежала від жерців.

Норми права й моральності закликали людей до покори, будь які виступи проти властей розцінювались як замах на державну владу. Змови і повстання були лише в найближчому оточенні царя. Точні дані про масові рухи відсутні. Характерно, що в "Шурпу" немає згадок про бунти проти влади, повстанння, непокору правителю.

Системи влади, управління, суду, що склалися за Хаммурапі, посилили експлуатацію й пригноблення простих общинників, мушкенумів, усіх підневинних людей.

Висновоки

В даній курсовій роботі, тема якої "Характеристика цивільного права за законами Хаммурапі", ми розглянули слідуючі питання:

- реформи царя Хаммурапі;

- законник Хаммурапі;

- правове становище населення;

- шлюбно-сімейне право;

- злочини і покарання;

- правосвідомість,

де ми охарактеризували перші зародки державності і правових відносин у стародавніх народів Месопотамії, що розміщувались у Межиріччі Тигра і Ефрата.

З того, що наведено вище можна зробити висновок, що надмірне втручання чиновників у справи суспільства заважає прогресу. А. Сміт вважав, що підняття держави з найнижчої сходиники варварства до вищої сходинки добробуту потрібні не лише мир, легкі податки і терплячість в управлінні. Все інше - у природньому розвитку речей.

Держава - складний механізм. На його влаштування впливають різноманітні фактори: політика панівного стану, господарська система, географічне становище, форми власності, панівна релігія. Суть держави і права насамкінець визначається суспільно-економічною формацією.

Список літератури

1. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1994.

2. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Вентурі, 1997.