Коломийський коледж ком‘ютерних наук

РЕФЕРАТ

Тема: „Співвідношення політики та управління“

Підготувала

Студентка гр. КД-21

Максим‘юк Л.І.

Перевірив: Самокишин Т.І.

Коломия 2001р.

план.

1. Сутність управління та його роль у суспільно-політичному житті.

2. Політичні рішення і технологія їх реалізації.

3. Способи і засоби підвищення ефективності політичного управління.

Політичне управління являє собою особливий механізм, котрий постає із самої природи суспільного процесу. Управління значною мірою визначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя. Масштабність історичних перетворень потребує посилення ролі управління в забезпеченні злагодженого, чіткого та безперебійного функціонування суспільного організму. В Україні, де фактично заново формуються державні структури, де радикальні перетворення охопили всі найважливіші сфери суспільства, політичне управління набуває особливої ваги.

Процес будь-якого суспільства, використання його потенціалу значною міроюзалежить від рівня управління соціальними процесами. Усвідомлення цієї залежності зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була наукою про організацію технологічних процесів, і лише з часом на перший план почала виходити наука про управління людьми. Прийнято вважати, що за умов, коли об‘єктами управління є люди, колективи, соціальні групи, управління набуває форми керівництва.

Вихід на регулювання суспільних відносин, тобто відносин, тобто відносин між класами, націями, та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру. Політика є конкретким управлінням, здійснюваного з використанням влади для вдосконалення соціальних відносин. Суттю політичного управління є свідомий цілеспрямований вплив людей івладних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації та досягнення певних цілей.

Радикальна перебудова системи управління, є складовою загального процесу оновлення нашого суспільства. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та особливо ці форми й методи були не раціональними навіть за тоталітаризму. Ще й досі низка елементів командно-адміністративної системи управліннясприймаються багатьма як єдиноправильними. Продовжують лунати голоси тих, хто закликає до “твердої руки”, оскільки “суспільство стало некерованим”.

Керувати суспільством в умовах демократії набагато складніше, ніж робити це командно-вольовими методами. Управління вимагає постійної уваги і величеного напруження. Намагання законсервувати “спрощені” методи управління, властиві командно-адміністративній системі, становлять значну небезпеку для суспільства.

У підходах до ролі і місця управління не можна абсолютизувати дію об‘єктивних закономірностей у суспільному житті оскільки це веде до приниження ролі свідомої діяльності людей, в тому числі і управління. Але слід відмовитися від спроб розглядати суспільство як об‘єкт, що піддається всеохопному “тотальному ” управлінню і плануванню.

Управління досягається не тоді, коли воно намагається охопити все, до найменших деталей, а тоді, коли свій вплив на людей здійснюється через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шагельє – брауна, згідно з яким складна система, що стає об‘єктом зовнішнього впливу, намагається перебудуватися таким чином, щоб максимально зменшити результати цього впливу.

Серед основних цілей політичного управління є основними:

• реалізація інтересів тих чи інших полвтичних сил і соціальних груп;

• регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

• захист державних інтресів на міжнародній арені;

• вироблення оптимальних форм організацій та стимулювання діяльності людей;

• забезпечення соціальної стабільності та правопорядку; регулювання економічної діяльності;

• стимулювання науково-технічного процесу.

Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки, тобто сукупності форм, методів і засобів, які використовуються суб‘єктами управління для досягнення поставлених цілей. Соціотехніка включає також і стиль управління, що є суб‘єктивно-особистісною формою реалізації тих чи інших методів. Через те той самий метод дає різні результати, якщо він використовується різними суб‘єктами управління.

Вперше типологію управлінських методів і стилів дослідив ще в 30-х роках Курт Левін, ввівши в науковий обіг поняття “авторитарне”, “анархічне”, “демократичне” управління. Під авторитарним типом розуміють управління з допомогою вольових, твердих і навіть жорстоких засобів, коли один суб‘єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. Під анархічним типом розуміють ситуацію, коли всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип називається ліберальним, пасивним, м‘яким. Демократичний тип передбачає взаємодію всіхсуб‘єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Деякі політологи називають цей тип гнучким, універсальним, що поєднує риси авторитарного і ліберального методів.

Соціологічні дослідження переконливо свідчать про згубні наслідки для суспільства як авторитарно-командного, так і анархічного типів управління. Вони дискредитували себе і в морально-політичному плані, і в матеріальному, оскільки всі сфери суспільного життя вимагають гнучких методів керівництва і постійної демократизації управління. Про найбільшу ефективність демократичного типу керівництваі постійної демократії свідчать дослідження К. Бірта, Ф. Генова, А. Хараша, Х. Ріхтера, В.І. Терещенка.

Наявні в літературі і інші класифікації типів управління. Розрізняють ефективний і неефективний, позитивний і негативний типи управління. Відокремлюють також директивний і товариський (авторитетний), прагматичний і моралізаторський, парадний і діловий типи.

Основними елементами процесу управління є збір інформації та її оцінка, винесення рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дій, первірка виконання та оцінка результатів. Ядром управлінськоїдіяльності є винесення рішень. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань є гловними у політиці, оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлює результативність усієї справи управління. Саме тому управління не рідко характеризують як цілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення в житті політичних рішень.

На відміну від інших видів політичної діяльності, політичні рішення належать типу позапрактичних дій,які є абстрактними уявленнями про бажані або можливі результати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте, як і вся політика, винесення політичних рішень має орієнтуватись на два рівні оцінок і прогнозів: перший – це рівень громадської думки, другий – це оцінки експертів, спеціалістів (економістів, політологів, соціологів, юристів). На жаль часто політичні рішення ухвалюються не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть з ігнорування громадсткої думки, що загалом негативно впливає на їхню результативність.

Зачіпаючи тією чи іншою мірою інтереси різних категрій людей, політичні рішення можуть сприяти як узгодженню цих інтересів, їх примиренню, так і загострити їх, вести до переростання суперчностей у конфліктну фаазу. Правильні політичні рішення гармонізують різнорідні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, а також поєднують локальні інтереси з суспільними. Для вироблення таких рішень суб‘єкт управління повинен знати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки і настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення тих соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовільнити. Для цього в кожній політичній системі є канали передачі в центр винесення рішень сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Така передача може здійснюватись через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічі депутатів різних рівнів із виборцями. Сигнали в центри винесення рішень можуть надходити також і через неофіційні канали.

Великий вплив на такі канали можуть здійснювати різ форми вияву громадської думки (організація суспільних починань; комітетів за участю осіб, які користуються авторитетом; направлення делегацій від жителів; подача органам влади петицій; публікація в пресі відкртих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися також до організації масових акцій, починаючи з маршів протесту, демонстрацій, страйків і закінчуючи протизаконними діями(захоплення приміщень, блокування доріг).

Врахування суб‘єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залученням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соціальних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому можна досягти максимального врахування всіх вимог, умов і чинників, виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рішень.

Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб‘єктом управління є атрибутом політичного життя за демократії. звісно, він не виключає, а навпаки передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу або її частину. ігнорування колективного характеру управлінської діяльності веде до помилок і перерахунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать спеціальні дослідження, висока згуртованість групи, що виносить рішення, може спричинити порушення правил раціональності. Саме тому до складу груп, із яких складається суб‘єкт управління, обов‘язково мають входити особи, які мають різні погляди й позиції, вміють їх обстоювати.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюється на практиці двома методами: голосуванням за більшістю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості є один із найбільш поширених способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте не рідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішим є рішення, ухвалені методом консенсусу (тобто згоди усіх завдяки компромісові). виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності. На національному рівні також вищою цінністю, що об‘єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.

Основними труднощами процесу вироблення політичних рішень є: обмеження вільного і всебічного аналізу всіх можливих рішень і зведення їх до одного, який подається як єдиний і правильний; блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації вибраної альтернативи; перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення; тенденційне акцентування на позитивних результатах і замовчування негативних наслідків.

Отже, тільки гласність про процес вибору альтернативного варіанта рішення, повне уявлення про ті умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, а також відкрита інформація про його можливі наслідки можуть забезпечити підтримку рішення громадськістю, дати йому шанс на втілення в життя.

Значною мірою це залежить від умілого використання суб‘єктами управління політичних інструментів організації та регулювання соціальних відносин. сучасна соціотехніка управління включає комплекс таких інструментів впливу серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання. Розрізняються вони між собою способом, що його використовують суб‘єкти управління, аби домогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробничого рішення та бажаної моделі поведінки.

Правові норми є найбільш ефективним засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіх країнах, де вже сформовано правову державу, як додатковий чинник для стимулювання поваги до правових норм, використовують і примус. Схилити до підтримки політичних рішень органів влади можуть також засоби тиску: позбавлення роботи, заборона на професії, втрата певних прав, якими користуються слухняні або здатні до компромісів люди. з цією метою використовується й засоби заохочення: доступ до послуг та благ, надання інших переваг. Використання суб‘єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну для людей силу, ставить їх часто перед досить непростим вибором. Індивіди чи соціальні групи повинні робити вибір між поведінкою, що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або відчутну відсутність заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принципи, але натомість дає блага і привілеї.

Часто суб‘єкти управління для впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враження, що винесене рішення є доцільним, а отже, і вигідним індивідам і соціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основних груп: раціональна аргументація (логічні докази, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів); національна аргументація (використання не сили аргументу, а сили авторитету осіб, які підтримують обрані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використанню національних почуттів).

Одним із видів регулятивного впливу є також маніпулювання, яке використовується для корекції поведінки окремих громадян або соціальних груп. Робиться це без їхнього відома утаюванням інформації, яка могла б якимось чином вплинути на людей, створенням, а потім насаджуванням стереотипів (касових, національних, релігійних та ін.) для деформованого сприйняття дійсності.

Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс апробованих у різних країнах засобів, методів і способів підвищення ефективності управлінської діяльності, оскільки будь-яка керована система не в змозі функціонувати і виробляти відповідні рішення без повної достовірної та оперативної інформації. Відсутність такої інформації позбавляє суб‘єктів управління можливості виносити адекватні рішення. Недостовірний характер інформації, намагання зробити її “приємною” та “вигідною” стає причиною багатьох бід суспільства. Помилковимє також властиве багатьом суб‘єктам управління мати якомога більше інформації з місць, що утруднює процес вироблення рішеннь, оскільки інформативними є лише ті сигнали (дані, повідомлення), які дають знання для зменшення ентропії. В Україні циркулюють сотні мільярдів різних документальних матеріалів, що становлять щорічно до 4 тис. на кожну людину. Майже 90% такої “інформації”, що надходить у вищі центри, де ухвалюють рішення, експерти визнали непотрібними.

Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічнопродумані та обгрунтовані рішення не рідко залишаються лише на папері і не знімають госроти наявних проблем. Проте контроль не повинен перетворюватися на потік всіляких перевірок, інспекцій і ревізій, які відривають людей від практичної роботи, створюють на місцях ситуацію нервозності. Контрольна діяльність має організовуватись так, щоб у разі виявлення якихось порушень і відхилень представники суб‘єктів управління допомагали шукати способи їх усунення як це робиться у багатьох західних країнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової держави є здійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян або організацій.

Не можна підвищити ефективність управлінськоїдіяльності, якщо не покласти край її надмірній централізації. Звісно, стратегічні функції центру необхідні в будь-якій політичній системі. Проте життя переконливодовело, що неможливо правильно і своєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За часів командно-адміністративної системи під прикриттям принципу “демократичного централізму” управління практично всіма важливими справами здійснювалося на рівні вищих центрів влади, що перетворювало об‘єкти управління в слухняні знаряддя виконання.

Надзвичайно важливою умовою підвищення ефективності політичного управління є участь в управлінській діяльності різних категорій населення. Все це вимагає вироблення демократичного механізму включення в управлінські процеси народу, розкриття його ініціативи, що дасть відчутний імпульс радикальному оновленню суспільства.

Життя потребує докорінної перебудови організаціних структур управління, ліквідації зайвих ланок скорочення управлінського апорату і підвищення його ефективності. Як показує досвід, цей процес вимагає підпорядкування апарату управління завдяки раціональному розділі функцій, висуненню або виборам умілих і талановитих організаторів-професіоналів, змінюваності з огляду на віковий ценз або згідно з демократичною процедурою, відкликання осіб, які не виконують своїх обов‘язків.

Було б помилкою прагнути здійснювати керівництво справами суспільства без особливої категорії управлінців. Життя не підтвердило марксиських прогнозів, буцімто управління людьми буде замінене речами. Проте аппарат управління має базуватися на високому професіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники такого апарату мають займатися соєю справою, володіти сучасною інформаційною технологією, постійно підвищувати рівень своєї кваліфікації, освоювати досвід управлінської справи в інших країнах.

Створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе значення для функціонування демокраичної поліичної системи, формування громадянського суспільства і правової держави. Перехід від командно-адміністративних до демократичних методів управління сприятиме підвищенню ефективності політичної діяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.

Використана література.

1. Абазов В.Є., Кремень В.Г. Політичні рішення: механізм прийняття. – К., 1995

2. Гурне Б. Державне управління. – К., 1993

3. Райт Г. Державне управління. – К., 1994

4. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності. – Харків, 1996

5. Сульє Д., Ру Д. Управління. – К., 1994