Поняття особистості.

Слово особистість ("personality") в англійській мові походить від латинського "persona". Спочатку це слово означало маски, що надягали актори під час театральної вистави в давньогрецькій драмі. Раб не розглядався як персона, для цього треба бути вільною людиною. Вираження "втратити обличчя", що є в багатьох мовах, означає утрату свого місця і статусу у визначеній ієрархії. У російській мові здавна вживається термін "лик" для характеристики зображення обличчя на іконі.

Потрібно відзначити, що в східних мовах (китайській, японській) поняття особистості зв'язується не тільки і не стільки з обличчям людини, але і з усім його тілом. У європейській традиції обличчя розглядається в опозиції з тілом, тому що обличчя символізує душу людини, а для китайського мислення характерне поняття "життєвість" куди входять і духовні, і тілесні якості індивіда.

Як у східному, так і в західному мисленні збереження свого "обличчя", тобто особистості - це категоричний імператив людського достоїнства, без чого наша цивілізація втратила би право називатися людською. Наприкінці XX століття це стало справжньою проблемою для сотень мільйонів людей, через вагу соціальних конфліктів і глобальних проблем людства, що можуть стерти людину з лиця землі.

Таким чином, з самого початку в понятті "особистість" був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, що індивідуальність приймає, коли грає визначені життєві ролі - деяка "личина", суспільне обличчя, звернене до навколишніх.

Цікаво відзначити, що латинський термін "homo" восходит до поняття "гумусу" (ґрунту, пороху), з якого зроблений людина, а в європейських мовах "man" виробляється від "manus" (рука). У російській мові слово "человек" має корінь "чоло", тобто чоло, верхня частина людської істоти, що наближає його до творця.

Отже, навіть етимологічні особистісні характеристики людини несуть різне змістове навантаження в залежності від тієї чи іншої культури і цивілізації.

Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є "індивід". Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого. Цей своєрідний "соціальний атол", окрема людина розглядається не тільки як одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи. В історії філософії і соціально-політичної думки відомий індивідуалізм - філолофсько-етична концепція, що затверджує пріоритет особистості перед будь-якою формою соціальної спільності, що виходить із представлень про атомарности індивіда.

Набагато більш змістовний інший термін "індивідуальність", що означає унікальність і неповторність людини у всім багатстві її особистісних якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як “особь”, "випадковий індивід" (Маркс), потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна група, і потім як особистість. Особистість тим значніша, чим більше в її переломленні представлено загальних, загальнолюдських характеристик.

Індивідуальність - не просто "атомарність" людини, скоріше характеристика її одиничності і своєрідності, що виводять за рамки цієї одиничності. Інакше індивідуальність людини не відрізнялася б від індивідуальності скажемо стільця чи столу. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, "моя концепція мене самого" має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість.

З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев, "немає індивідуальності...немає єдиного великого Я". Людина розділена на безліч малих "я". Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: “Ти сам – остання з усіх таємниць”.

Звернемося до проблеми генезису, походження особистісних особливостей людини. Виникає питання – коли народжується особистість?

Очевидно, що до новонародженої дитини термін “особистість” не прикладаємо, хоча всі люди з'являються на світло як індивіди і як індивідуальності. Під останнім розуміється те, що в кожній новонародженій дитині унікально, неповторним образом відбита як у генотипі, так і у фенотипі вся його передісторія.

Багато передумов особистісного розвитку закладаються ще у внутрішньоутробному періоді, що вимагає відповідне осмислення в рамках визначеного світогляду.

“Криза народження” має не тільки фізіологічне значення, але багато в чому визначає параметри психічної діяльності дорослої людини. Перший крик - це крик “ні!”, підкреслюють сучасні фахівці - це відмова від того, що називають життям. Відображення насильницької, ображаючої, репресивної по своїй природі обстановки народження людини досліджував С. Грофф. Він систематизував і узагальнив ембріональні переживання пацієнтів, що знаходяться в зміненому стані свідомості, і на цій основі розробив методику “другого народження”.

У плані особистісного самовизначення людини важливо підкреслити, що людина приходить у життя з досвідом народження, а до народження з досвідом пренатальної спільності. Більш того, останні дані науки з приводу специфіки генома людини говорять про те, що ми знаходимося в найглибшому спорідненні з живою і неживою природою й у цьому зміст передумови особистості кожного багато в чому визначається природним обґрунтуванням людини.

Отже, немовля - уже виражена, яскрава індивідуальність, і щодня його життя збільшує потреба в різноманітних реакціях на навколишній світ. Буквально з перших днів життя, з перших годівель, формується свій, особливий стиль поводження дитини, так добре пізнаваний матір'ю і близькими. Індивідуальність дитини наростає до двох-трьох літнього віку, що порівнюють з мавпою по інтересі до світу й освоєння власного “Я”. Велике значення для подальшої долі мають особливі “критичні” моменти, під час яких відбувається збереження яскравих вражень зовнішнього середовища, що потім багато в чому визначає поводження людини. Вони носять назву "імпресінга" і можуть бути дуже різними, наприклад, музичною п'єсою, що потрясла душу історією, картиною якоїсь події, зовнішнім виглядом людини.

Подальший розвиток особистості зв'язаний з “походженням” інших вікових періодів і з, іншої сторони, - з особливостями розвитку дівчаток і хлопчиків, дівчат і юнаків. Вік, як, професія, коло спілкування, епоха – усе це формує особистість. На життєвому шляху неминучі і злети – як правило, у юності й у віці 30 - 40 років і застої(25-30, 40-45). Рубежами в житті людини стають відрив від батьківської родини, створення власної родини, народження дітей і т.п.

Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людьми досвіду і ціннісних ориентаций даного суспільства, що називають соціалізацією. Людина учиться виконувати особливі соціальні ролі, тобто учитися поводитися відповідно до ролі дитини, студента, чоловіка і т.д. усі вони мають виражений культурний контекст і, зокрема, значно залежать від стереотипу мислення. Якщо немає важких уроджених дефектів розвитку головного мозку, наслідків родової чи травми захворювання, то становлення особистості – підсумок взаємодії людини і суспільства. У плині життя людина може в тім чи іншому ступені втратити особистісні риси внаслідок розвитку хронічного алкоголізму, наркоманії, важких захворювань ЦНС і т.п. у принципі особистість може “вмерти” у ще живій людині, що говорить про складну внутрішню структуру цього феномена.

Перша грань Я – це так називане тілесне чи фізичне Я, переживання свого тіла як втілення Я, образ тіла, переживання фізичних дефектів, свідомість чи здоров'я хвороби. У формі тілесного Я ми відчуваємо не стільки особистість, скільки її матеріальний субстрат – тіло, за посередництвом якого вона виявляє себе й інакше проявитися не може. Тіло - дуже великий внесок у цілісне відчуття власного Я – про це усім відомо з власного досвіду. Особливо велике значення тілесне Я здобуває в підлітковому віці, коли власне Я починає виходити з людини на передній план, а інші сторони Я ще відстають у своєму розвитку.

Друга грань Я – це соціально-рольове Я, що виражається у відчутті себе носієм тих чи інших соціальних ролей і функцій. Домінування соціально-рольового Я – риса бюрократа, що мислить себе як втілення визначених посадових функцій і державних інтересів – і нічого крім цього Я не містить.

Третя грань – психологічне Я. Вона містить у собі сприйняття власних рис, диспозицій, мотивів, потреб і здібностей і відповідає на запитання “який я?”.

Четверта грань Я - це відчуття себе як джерела активності чи навпаки пасивного об'єкта впливів, переживання своєї свободи чи не свободи. Його можна назвати екзистенціальним Я, оскільки в ньому відбиваються особистісні особливості вищого екзистенціального рівня, особливості не якихось конкретних особистісних структур, а загальних принципів відносин особистості з навколишнім її світом.

Нарешті, п'ята грань Я- це самовідношення чи зміст Я. Найбільш поверхневим проявом самовідношення виступає самооцінка - загальне "+" чи "-" відношення до себе. Варто розрізняти : самоповага - відношення до себе як би з боку, обумовлене якимсь моїми реальними достоїнствами чи недоліками - і самоприйняття - безпосереднє емоційне відношення до себе, що не залежить від того, чи є в мені якісь риси, що пояснюють це відношення. Не менш важливими характеристиками самовідношення є ступінь його цілісності, интегрированности, а також автономності, незалежності від зовнішніх оцінок.

Виділяють кілька великих соціальних типів особистості, що просліджуються на всьому історичному шляху розвитку людства:

“Діячі” - для таких головне - активна дія, зміна світу й інших людей, включаючи і самого себе, “мислителі”- це люди, що за словами Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і вимагати, а дивитися і міркувати, люди почуттів і емоцій - які гостро почувають, як “тріщина світу” (Р. Гейне) проходить через їхні серця, гуманісти і подвижники - відрізняються загостреним почуттям відчуття щиросердного стану іншої людини, як би “вливаються” в нього, полегшуючи щиросердні і тілесні страждання.

В основних культурах і цивілізаціях Землі склалися визначені типи особистостей, що відбивають особливості Сходу і Заходу. Так, якщо порівняти європейський канон особистості, що відбиває ідеал цивілізації Заходу з японським, як моделлю культур Сходу, то очевидні істотні розходження. У європейській моделі особистість розуміється як визначена цілісність, а для японців більш характерне сприйняття особистості і її вчинків як сукупності декількох “кіл обов'язків” - стосовно імператора, батьків, друзів, самого себе і т.д.

Нарешті, існуючі світові релігії виробили свій нормативний ідеал особистості, що відбиває сутність і догматичний стрижень кожної релігії. Так, християнський ідеал особистості в основі своєї має любов до Бога і любов до ближнього, що нерозривно зв'язано, в ісламській моделі особистості строге і бездоганне виконання волі Аллаха, для особистості вихованої в дусі буддійської традиції, головним є усвідомлення чотирьох “шляхетних” істин і готовність слідувати “вісімковому” шляху досягнення просвітління. Т.ч. в рамках трьох світових религий можна виділити і різні типи особистості і шляхи її удосконалення

Зрозуміло, цим не вичерпується діапазон даного поняття і, мабуть, що більшість людей сполучать у собі ознаки різних типів особистостей, а іноді відбувається і зміна ведучих установок. Тут важливо зрозуміти одне – вибір особистісного шляху і поле його діяльності – результат вільного волевиявлення людини. Тому особистість немислима поза феноменом волі, а словами Гегеля, щира природа людини “є воля, вільна духовність”.

Свобода особи і відповідальність.

Воля - одна з основних філософських категорій, що характеризують сутність людини і її існування, що складається з можливості особистості мислити і діяти у відповідності зі своїми представленнями і бажаннями, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу. Філософія волі людини була предметом міркувань Канта і Гегеля, Шопенгауэра і Ницше, Бердяєва і Соловйова. Воля розглядалася в співвідношенні з необхідністю, зі сваволею й анархією, з рівністю і справедливістю.

Діапазон розуміння цього поняття надзвичайно широкий - від повного заперечення самої можливості вільного вибору (біхевіоризм), до "утечі від волі" (Э. Фромм), в умовах зовсім цивілізованого суспільства. У російській філософській традиції категорія волі співвідносилася з поняттям "волі" чи "вольниці". Поняття волі народилося в християнстві, як вираження ідеї рівності людей перед Богом і можливістю для людини вільного вибору на шляху до Бога.

Свобода волі – поняття, що означає можливість безперешкодного внутрішнього самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і задач особистості.

В історії філософської думки воля трактувалася подвійно: у перших, як наслідок природної і понад природну детермінацію (Бог, Абсолют); у других - як самодумаюча сила, що визначає весь життєвий процес людини. Вольові якості людини визначаються почасти генетично, почасти виховуються навколишнім середовищем, входячи в структуру характеру особистості.

Щоб зрозуміти сутність феномена свободи особи потрібно розібратися в протиріччях волюнтаризму і фаталізму, визначити границі необхідності, без якої немислима реалізація волі.

Воля вважається сліпою нерозумною першоосновою, особливо, якщо реалізація волі приводила до росту нерівності і несправедливості. Це проблема - як співвіднести волю і рівність, не приводячи до придушення і зрівнялівки стоїть перед кожним суспільством і державою. Вирішуючи її, приходиться орієнтуватися на ту чи іншу систему культурних норм і цінностей.

Говорячи про становлення представлень про цінність людини, потрібно підкреслити, що це поняття універсальне і не зводиме до "корисності" людини для суспільства. Спроби поділяти людей на "потрібних" і "непотрібних" порочні по самій суті, тому що їхня реалізація неминуче породжує сваволю, що веде до деградації і людини, і суспільства. Цінність людської особистості у визначеному змісті вище всього того, що робить чи говорить дана людина.

Історія неодноразово доводить, що справжній масштаб і спрямованість діянь і помислів багатьох особистостей стає очевидний через багато років, а те і сторіч. Цінність багатьох історичних діячів і їхніх праць безупинно зростає і, у той же час, чимало прикладів, коли час розвінчує дуті авторитети світу, що диктує свої закони людині.

Діяти в дусі вамонтаризма – значить не сполучатися з об'єктивними умовами буття, із законами природи, видаючи свою сваволю за вищу мудрість.

Фаталізм навпроти визначає споконвічно весь хід життя людини і його вчинків, пояснюючи цією це долею, чи волею Бога, чи детермінізмом замкнутої системи, де кожне наступна подія твердо пов'язана з попередніми. Тут по суті справи не залишається місця для вільного вибору, тому що немає альтернатив.

Таким чином, можна прийти до висновку, що воля є щось більше, ніж облік об'єктивної необхідності й усунення зовнішніх обмежень. Більше істотніша зовнішня воля, “воля для”, воля у виборі істини, добра і краси.

Воля – це дуже складний і глибоко суперечливий феномен життя людини і суспільства, що має найбільшу привабливість і є в той же час тяжким тягарем, не даремно в західній філософії формувалася явище “утеча від волі”.

Тому цінність людини в принципі непорівнянна тільки з плодами його діяльності. Залишаючи після себе речі, дітей і ідеї, людина не може бути зведена до суми цієї спадщини.

Важливим феноменом світу культури є речі. Світ речей охоплює собою усе – від найдавніших пірамід до суперсучасних комп'ютерів і прискорювачів. Це світ матеріальної культури, створений людьми для задоволення своїх потреб, світ речей став “другою природою” людини і не випадково ціннісне відношення до нього є досить точним критерієм особистості самої людини. Усі релігії строго засуджують прагнення до нагромадження матеріальних цінностей. Речі самі по собі в ціннісному відношенні нейтральні, як і сам феномен волі, хоча людство в плині тисячоріч мріяло переплавити “мечі на орала”. Ціннісне відношення виникає тільки в тому чи іншому соціальному контексті. Повною мірою це відноситься і до системи духовних цінностей і їхньої ролі в становленні особистості.

Духовні цінності – це своєрідний духовний капітал людства, накопичений за тисячоріччя. Природа духовних цінностей досліджується в аксіології, що встановлює співвідношення цінностей зі світом реальностей людського життя. Мова йде насамперед про моральні і эстетичні цінності. Вони по праву вважаються зовнішніми, тому що багато в чому визначають поводження людини в інших системах цінностей. В історії людства можна відзначити декілька змінюючих одна одну установок, що відбивають різні системи цінностей, що формують відповідний тип особистості. Найстарша -гедонізм- стверджує що насолода - вище благо життя і критерій поводження людини.

В етиці аскетизму ідеалом життя проголошувалося добровільне зречення від насолод і бажань, культ страждань і позбавлень.

У концепції утилітаризму найбільшою цінністю й основою моральності вважається користь. З погляду Д. Милля "задоволення є єдиним добром".

Принцип соборності, що означає сполучення єдності і волі багатьох особ на основі їхньої загальної любові до бога і всіх абсолютних цінностей. Теж саме можна віднести і до етичних цінностей. Відоме вираження Ф.М. Достоєвського “краса врятує світ” потрібно розуміти не изольовано, а в загальному контексті розвитку ідеалів людства.

Поняття особистості, волі, цінностей збагачують і розширюють уявлення про людину, його минуле, сьогодення і майбутнє. Ці “виміри” людини дозволяють правильно зрозуміти і пристрій суспільства, як феномена, породженого в процесі людської діяльності.

Якщо говорити про специфіку розуміння волі і відповідальності людини на рубежі 20-21 століть, то варто підкреслити, що світ вступає в смугу цивілізованого перелому, коли багато традиційних способів буття людини будуть мати потребу в корекції.

Брати на себе тягаристих і загальнолюдських проблем – єдиний шлях виживання і подальшого удосконалювання людини. Він припускає розвиток найвищого ступеня відповідальності, що простирається від вузького кола найближчого оточення особистості до планетарно-космічних задач і проблем.

Соціальне поводження особистості.

З теміном “поводження” у науці зв'язується активність, система дій, що складається з адаптації, у пристосуванні до вже наявного середовища, однак у тварин тільки до природного, а в людини — і до соціального. Ця адаптація здійснюється на основі визначених чи біологічно соціально заданих програм, вихідні підстави яких не піддаються перегляду чи перебудові. Типовим прикладом соціального поводження є, скажемо, адаптація, пристосування до навколишнього соціального середовища шляхом слідування прийнятим у цьому середовищі звичаям, правилам і нормам. Адаптивне поводження являє собою “закриту” систему відносини до дійсності, межі якого обмежені даним соціальним чи природним середовищем і заданим "набором можливих дій у цьому середовищі, визначеними життєвими стереотипами і програмами. Властивій тільки людині формою відносини до дійсності є діяльність, що, на відміну від поводження, не обмежується пристосуванням до існуючого умовам — природним чи соціальної,— а перебудовує, перетворює їх. Відповідно така діяльність припускає здатність до постійного перегляду й удосконалювання лежачих у її основі програм. Люди виступають при цьому не просто виконавцями заданої програми поводження — хоча б і активними, що знаходять нові оригінальні рішення в рамках її здійснення,— а творцями, творцями принципово нових програм дій. У випадку адаптивного поводження при всій його можливій активності й оригінальності мети дій у кінцевому рахунку задані, визначені; активність же зв'язана з пошуком можливих засобів досягнення цих цілей. Іншими словами, пристосувальне поводження цілеспрямоване, доцільно. Воля означає подолання тиску заданих людині умов — будь те зовнішня природа, соціальні норми, оточуючі люди чи внутрішня обмеженість,— як факторів, що детермінують його поводження, припускає здатність будувати власну програму дій, що дозволяла б вийти за рамки, вписатися в більш широкий контекст буття. Взаємодія індивіда і суспільства з погляду соціального контролю виявляє його внутрішню суперечливість. Так, з одного боку, людина не може знайти свою індивідуальність, придбати соціальні якості і властивості поза чи крім суспільства. Якщо індивіда не можна вважати продуктом соціального і соціально-культурного середовища, то його не можна вважати і людиною. З іншого боку, особистість не може знайти, розвити свою індивідуальність, якщо буде сліпо, автоматично пристосовуватися до зразків культури. Якщо людину вважати простим зліпком социокультурного середовища, то її не можна визнати особистістю. Індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у виді реакції на індивідуальне поводження, сам виконує функцію соціального стимулу (позитивного чи негативного), що визначає характер наступних індивідуальних актів, у силу чого ці акти є реакцією на соціальні дії. Ці акти закріплюються в поведінці чи усуваються з неї в залежності від реакції соціального середовища (групи, класу, суспільства в цілому). У свою чергу реакція соціального середовища на індивідуальну дію залежить від об'єктивно існуючої (у моралі, у праві, в ідеології і т.д.) соціальної шкали оцінок, похідної від системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів і устремлінь соціальної групи, класу, суспільства в цілому. Індивідуальна дія, вступаючи в соціальний світ, одержує своє визначення ззовні, його сутність, соціальний зміст і значення визначаються соціальними цілями. Соціальна оцінка індивідуальних дій визначається об'єктивно існуючим набором їхніх стереотипів, включених у систему норм, цінностей, ідеалів і т.д. Подібні, хоча і не формалізовані шкали оцінок існують у моралі, професійній етиці і т.д., утворюючи нормативну структуру відповідних соціальних груп.

Рольова теорія особистості.

Основні положення цієї теорії були сформульовані американськими соціологами Дж. Мидом і Р. Минтоном, а також активно розроблялися Т. Парсонсом. От основні положення цієї теорії.

Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження 2-ма основними поняттями: “соціальний статус” і “соціальна роль”.

Кожна людина, що живе в суспільстві, включена у безліч різних соціальних груп (родина, навчальна група, дружня компанія і т.д.). У кожній з цих груп вона займає визначене положення, має деякий статус, до нього пред'являються визначені вимоги. Таким чином, та сама людина повинна поводитися в одній ситуації як батько, в іншій — як друг, у третій — як начальник, тобто виступати в різних ролях і займати кілька позицій. Кожна з цих позицій, що припускає визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає його положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним. Часто буває так, що головний статус обумовлений його посадою (наприклад, директор, професор). Соціальний статус відбивається як у зовнішньому поводженні і вигляді (одязі, жаргоні), так і у внутрішній позиції (в установках, цінностях, ориентациях).

Соціологи відрізняють запропоновані і набуті статуси. Запропонований ─ нав'язаний суспільством не залежно від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною. Придбаний (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, ген. секретар ). Виділяться також природний і професійно-посадовий статуси. Природний статус особистості припускає істотні і відносно стійкі характеристики людини (чоловіка і жінки, дитинство, юність). Професійно-посадовий  це базисний статус особистості, для дорослої людини, найчастіше, що є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробниче положення (банкір, інженер, адвокат).

Соціальний статус позначає конкретне місце, що займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль — відповідний прийнятим нормам спосіб поводження людей у залежності від їхнього статусу чи позиції в суспільстві, у системі міжособистісних відносин. Кожен статус звичайно включає ряд ролей.Освоєння соціальних ролей — частина процесу соціалізації особистості, неодмінна умова “вростання” людини в суспільство собі подібних. Соціалізацією називається процес і результат засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду, здійснюваний у спілкуванні і діяльності. Засвоюючи соціальні ролі, людина засвоює соціальні стандарти поводження, учиться оцінювати себе з боку і здійснювати самоконтроль.

Одна з перших спроб систематизації ролей була почата Т Парсонсом. Він вважав, що кожна роль описується 5-ма основними характеристиками:

1. емоційна ― одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші - розкутості;

2. способом одержання - одні пропонуються, інші завойовуються;

3. масштабом - частина ролей сформульована і строго обмежена, інша - розмита;

4. нормалізацією ― дія в строго встановлених правилах, або довільно;

5. мотивацією ― на особистий прибуток, на загальне благо.

Соціальну роль варто розглядати в 2-х аспектах:

• рольового чекання

• рольового виконання.

Між ними ніколи не буває повного збігу. Але кожний з них має велике значення в поводженні особистості. Наші ролі визначаються насамперед тим, чого очікують від нас інші. Ці чекання асоціюються зі статусом, що має дана особистість.

У нормальній структурі соціальної ролі звичайно виділяються 4 елементи:

1. опис типу поводження, що відповідає даній ролі;

2. розпорядження (вимоги), зв'язані з даним поводженням;

3. оцінка виконання запропонованої ролі;

4. санкції ― соціальні наслідки тієї чи іншої дії в рамках вимог соціальної системи. Соціальні санкції за своїм характером можуть бути моральними, реалізованими безпосередньо соціальною групою через її поводження (презирство), чи юридичними, політичними, екологічними.

Слід зазначити, що будь-яка роль не є чистою моделлю поводження. Головною сполучною ланкою між рольовими чеканнями і рольовим поводженням служить характер індивіда, тобто поводження конкретної людини не укладається в чисту схему.

Таким чином, розвинута особистість може використовувати рольове поводження як інструмент адаптації до визначених соціальних ситуацій, у той же час не зливаючись, не ідентифікуючись з роллю. Рольова концепція особистості виникла в американській соціальній психології в 30-х роках XX в. (Ч. Лантухи, Дж. Мид) і одержала поширення в різних соціологічних плинах, насамперед у структурно-функціональному аналізі.

 

Висновок.

Проблема особистості - проблема неосяжна і складна, що охоплює величезне поле досліджень. Поняття особистості відноситься до числа найскладніших в “человекосознании”. Дотепер ще не склалося досить обґрунтованого і загальноприйнятого визначення, багатозначність змісту цього поняття обумовлена широкоаспектністю проявів особистості, різноманіттям її становлення і розвитку.

Але як ми побачили, характеристикою особистості людини є її суб'єктивність. Погляд на особистісне в людині як прояв його суб'єктивності не є прерогативою філософської думки. Таке представлення про особистість у психології, соціології, педагогіці, літературі. Мистецтво, політика, та й сама мова повсякденного життя наділяють особистість силою активності. Хто не активний. Той знеособлений. У цьому сходяться наукові й інтуїтивні концепції особистості у свідомості людей. “Те чого не вистачає рабу, - писав Гегель- це визнання його особистості; принцип же особистості є загальність. Пан розглядає раба не як особистість, а як не володіючу самостійністю річ, сам раб не рахується “Я”, його “ Я” є пан.”

Особистість є паном самого себе, - така максима ціннісного осмислення феномена особистості в культурі.

 

 

 

 

 

 

Література:

1. Філософський словник. М., 1987Ф.

2. Э.В. Ильенков Що таке особистість? М.,1991

3. Э.У Ильенков Філософія і культура. М.,1991

4. Ортега і Гассет Що таке філософія? М.,1991

5. Арьев Людина перед обличчям смерті. М.,1992

6. Н. Смейзер. Соціологія. Курс лекцій. М., 1994

7. С. С. Фролов. Соціологія. Підручник. М., 1996

8. Філософія. РНД.1997

9. Д. Хьелл, Д. Зиглер Теорії особистості- Теорії особистості. М.1997

10. А. А. Радугин К. А. Радугин Соціологія. Курс лекцій. М., 1999