Реферат на тему:

ЧЕРНЕЦТВО. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ

Чернецтво не було винаходом західноєвропейського середньовіччя. Вже в перші століття нашої ери в Єгипті, Сирії, Палестині і Малій Азії, напуваючи, вилися люди, що бажали "послужити Богу" своїм особливим образом. Вони поселялись у печерах, пустелях, інших важкодосяжнихх місцях, харчувалися дикими плодами, корінцями трав, їстівними комахами. Цих пустельників приймали як святих адже вони відмовилися від життя в грішному світі поруч із грішними людьми і вибрали самий прямий шлях до порятунку.

Перші ченці пам'ятали про слова Ісуса звернених до учнів; Христос радив їм не піклуватися про їжу й дах над головою. Якщо людина по сьогоденню вірить у Бога, то Бог дасть йому все необхідне, як дає птицям небесним. Тому відокремлене убоге життя ченців-пустельників було знаком щирої, непохитної віри.

Багато хто зі східних ченців придумували для себе додаткові випробування на стійкість: вони роками не виходили зі спеціально виритих ям чи ж не сходили з особливих узвиш, що називалися "стовпами". Деякі брали на себе зобов'язання мовчати все життя, не змінювати одяг і не митися...Таких ченців називали "подвижниками" (по "подвигу" віри, який вони робили); вони-те найчастіше і селилися в горах і порожніннях.

Подвижники прагнули уникнути людського сусідства і жили кожен поодинці. На заході Європи таке чернецтво прищеплювалося із працю-клімат

тут був більш суворим, та й звичка до громадського життя було сильно ще з римських часів. Тому в західній частині Римської імперії (спочатку в Італії) поширився інший різновид східного чернецтва: чернечі гуртожитки, монастирі.

Спочатку вони були дуже невеликі. Трохи "братів" (так називали себе ченці) поєднувалися для праведного життя під посібником настоятеля (його називали "батьком"), якого вибирали всі члени чернецької громади. Не можна сказати, що брати, що вступили в монастир поривали з світом цілком, як це робили єгипетські стовпники й повчальники. Просто чернеча громада заміняла їм великою мир, повний несправедливостей і насильства. Усе майно братів було загальним, загальним було і їх невелике господарство. Брати спільно молилися Богу, підносячи молитви як за себе, так і за всіх християн, що живуть мирським життям. Вважалося, що молитви ченців, людей "святого життя", легше всього досягають Добродії. Кількість таких маленьких гуртожитків, обителей (як правило, 5-10 чоловік) стало швидко збільшуватися приблизно з 500 р., коли Західна Європа піддалася руйнівним варварським вторгненням. Тепер в обителях нерідко рятували не тільки душу, але і життя, а деколи і багатство. Чернецькі обителі перетворюються в притулки безлічі випадкових людей, нерідко далеких не тільки від високих помислів про Бога, але і від віри взагалі.

До початку VI в. усім було ясно, що обителі Заходу мають потребу в самій серйозній реформі. Хтось повинний був подати приклад монастирського життя, у який братерське звертання ченців один з одним сполучалося б із найсуворішою дисципліною. Молитву випливало сполучити з фізичною працею - адже розростаються монастирі змушені були утримувати себе самі. Усі ці нововведення були введені італійським ченцем святим Бенедиктом, уродженця міста Нурсия.

Головним утвором святого Бенедикта став статут чернечого життя-правила, якими ченці повинні були керуватися під час праці й відпочинку. По імені творця утомившись цей став називатися бенедиктинським, а виконуючі статут монахи - бенедиктинцами.

В обитель вступали для того, щоб служити Богу, тому, утомившись, організовували усе життя монастиря навколо церковних служб, у яких трохи

раз у день брали участь усі брати. Розміряний ритм монастирського життя позначався ударами дзвону, скликаючого братію, то до спільної молитви, то до загальної трапези. Навіть сон бенедиктинців був підлеглий церковному ритму і розділявся на 2 частини цілонічною службою, що проходила глибокої ночі: "перший сон" - до всеношної, і "другий" - після неї. Правда, дозволений був і короткий денний відпочинок. Від участі в спільних молитвах дозвіл настоятеля звільняв лише хворих і зайнятих роботою в далеких монастирських володіннях.

Частина дня, вільну від божественних служб, ченці присвячували як фізичному, так і розумовому. Усі вони так чи інакше займалися господарством, заготівлею дров, помолом зерна, доглядом за худобою, оранкою; розумова же праця зводилася до читання, роздумами над прочитаними богословськими книгами й переписуванню книг. Останнє з занять вважалося особливо бажаним Богу; навіть зовсім маленькі бенедиктинскі монастирі зразу ж обзаводилися "скрипторіями" (так називалися майстерні по переписуванню й прикрасі книг) і бібліотеками. Саме бенедиктинцям ми зобов'язані тим, що хоча б деякі здобутки грецьких і римських авторів дійшли до наших днів. В основному ж ченці, звичайно, переписували Біблію і твори батьків церкви. Книга розглядалася в бенедиктинских монастирях як скарб, вона могла виготовлятися кілька років, прикрашалась багатими ілюстраціями, фігурними заголовними буквами...

Нарешті, устав святого Бенедикта учив братів доброті й терпимості один до одного. Бенедикт не був прихильником суворого відношення до себе і до ближніх людей. Він вважав, що від людини не потрібно вимагати повного самовідречення і самознищення - любов до Господа може бути доведена і більш простими й скромними засобами. Ченця прикрашають не стільки "подвиги", скільки смиренність і слухняність...

Довгий час монастирі залишалися головними центрами науки, культури й мистецтва: вони задавали моду в архітектурі і книжковій ілюстрації, утримували монастирські школи, у яких навчалися діти знатних сеньйорів. Саме монастирські мислителі напружено обмірковували відповіді на головні питання: коли і як Бог буде вершити Страшний суд? Що чекає людей після смерті? Чи вільна людина у своїх діях у цьому житті чи всі його

учинки раз і назавжди визначені волею Господньою? Відірвані від сімейних зв'язків і суспільних обов'язків ченці гостро відчували кожен свою індивідуальність, неповторність. Їх внутрішнє, емоційне життя було набагато багатше переживань, доступних мирянам.

Чернець міг укриватися від світу за товстими монастирськими стінами, чи проводити між собою і світом незриму в будь-якому випадку він залишається частиною суспільства, що залишив. Чернець не вільний від сумів і турбот великого християнського світу; цьому світу він дарує свої почуття й ідеї, породжені самотою і спокоєм. Чернець зовсім не нехтує залишене їм прощество, просто він хоче жити в суспільстві, що вибрав він сам.