Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації.

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, взагалі не регулюють відносини між цер­ковними організаціями і державними органами. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків гро­мадянського суспільства, тому держава зобов'язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями гро­мадян.

При цьому на перше місце виступає надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію за умов, що відправлення певного релігійного культу не порушує законів, не посягає на права інших гро­мадян і не зашкоджує здоров'ю людей. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах. Так, в ст. 14 Конституції Бельгії підкрес­люється, що свобода віросповідання і відправлення культу гарантується за умов припинення правопору­шень, здійснюється при реалізації цих свобод. Конс­титуція Японії визнає свободу віросповідання тільки в межах, сумісних з суспільним спокоєм і порядком, а також з обов'язками підлеглих (ст. 28). В Конституції Швейцарії зазначається, що здійснення цивільних і політичних прав не може бути обмежене приписами або умовами церковного чи релігійного характеру. Релігійні переконання не звільняють від виконання цивільних обов'язків: "Вільне відправлення релігійних обрядів забезпечене, оскільки не порушуються ви­моги суспільного порядку і добрих звичаїв" (ст. 49— 50). Католицька церква на останньому соборі у Ва-тикані прийняла декларацію про релігійну свободу, де вказується, що релігійні організації і віруючі зо­бов'язані виконувати вимоги світської влади, не по­рушувати суспільний порядок і що громадянське суспільство має право захищатися проти зловживань, які можуть мати місце під гаслами релігійної свободи.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:

1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього цер­ква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народ­ної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.

2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, нау­ки, культури; у забезпеченні права особи на все­бічний розвиток.

Глава Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є кон­ституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до ре­лігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

Зазначимо, що як поняття, котре виражає спе­цифічне стосовно релігії та вільнодумства явище соці­ально-політичного життя, свобода совісті має різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті — це судження, сформульоване ідео­логами того чи іншого класу, антиклерикального ру­ху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а та­кож теологів і служителів церкви. По-друге, про­грамно-політична свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їхнє гасло у бо­ротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці форми поняття "сво­бода совісті", його елементи, структури за конкрет­них умов наповнюються різним, іноді навіть проти­лежним змістом.

V. В суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин; регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато інших сфер соціального життя повністю пере­бувають у віданні держави і правотворчих суспільних організацій.

Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні організації не ви­ключено зі сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не приводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяган­ням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релі­гійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних депутатів.

В нашій країні діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з на­ступними доповненнями й внесеннями. Цей закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Для правильного розуміння справжнього прогресу у справі удосконалення законодавства про свободу совісті доцільно спочатку зафіксувати ряд істотних суспільних моментів, що мали значний вплив на цей процес. Насамперед звернемо увагу на ту обставину, що перші радянські декрети та конституції де­кларували, проголошували демократичний характер гарантій свободи совісті. Однак на практиці вона га­льмувалась так званим законодавством про релігійні культи. Якщо позитивні сторони забезпечення свобо­ди совісті схвалювалися віруючими і невіруючими, то сталінські та інші державно-партійні — адміні-стративно-репресивні закони та інструкції викликали критику, глибоке обурення і протест світової гро­мадськості.

Тому радянське керівництво під час перебудови змушене було заявити людству, що буде створено но­ве законодавство, яке гарантуватиме повну свободу совісті. Взяте зобов'язання виконали. Проблеми сво­боди совісті широко всенародне обговорювалися в дусі гласності, нового політичного мислення і філосо­фії миру, що вимагали орієнтуватися на загально­людські пріоритети.

В Україні цей процес продовжився, що потребу­вало копіткої і глибокої науково-дослідної обробки всіх раціональних пропозицій, які відповідали б суча­сному процесу демократизації і формуванню грома­дянського суспільства, правової держави.

Громадська й наукова думка, позиція політичних і релігійних кіл здебільшого сходилися на тому, щоб новий закон став загальнодержавним актом і відобра­зив ряд актуальних суспільно-значимих вимог: най­повніше використання наукових принципів у сфері нових підходів для налагодження державно-церков­них, суспільно-релігійних та міжособистних відно­син; регламентування насамперед нерелігійних функ­цій церковних організацій та їх активу; досконалішу правову оцінку життєдіяльності нових типів сучасних віруючих і невіруючих, а також чітке визначення сус­пільного статусу їх організацій; створення нової фор­ми контролю за дотриманням законодавства про сво­боду совісті та повна відкритість і доступність цього законодавства; врахування підвищеної цікавості ши­роких кіл громадськості до співіснуючих в суспільстві двох природних процесів духовної культури — сакра-лізації і секуляризації.

Необхідно було зважити й на інші конструктивні положення: неухильно дотримуватися конституційних гарантій свободи совісті і не допускати її обмеження; засуджувати спроби використання релігії (і атеїзму) проти інтересів суспільства і особистості; не можна усувати церкву, яка виконує виключно релігійні фун­кції, від тих складних проблем, що хвилюють паству, суспільство і людство; заборонити застосовувати ад­міністративний тиск для нав'язування матеріаліс­тичних поглядів; регламентувати права на свободу висловлення і поширення релігійних і вільнодумних поглядів; передбачити гарантії, які б виключали будь-які форми переслідування за релігійні переконання і які б запобігали ображанню почуттів віруючих і неві­руючих.

Ще один неабиякий факт впливав на законотвор­чий процес — запозичення досвіду регламентації ре­лігійної свободи, зафіксованого у міжнародних пра­вових актах, що дозволило розробити закон, в якому відбулася еволюція поглядів на свободу совісті як фундаментальну загальнолюдську цінність.

Ґрунтовне обговорення і досить тривала підго­товка дозволили прийняти Закон "Про свободу со­вісті та релігійні організації". На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення неза­лежності України.

У постанові про порядок введення в дію закону про свободу совісті український парламент звернувся до всіх партій, рухів, громадських об'єднань, реко­мендуючи їм привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність до закону. По­літика партій, масових рухів, громадських організацій повинна базуватися на нових принципах ставлення до юридичного, майнового, фінансового становища релігійних організацій, соціальної, культурно-освіт­ньої активності церкви та її взаємин з усіма ступе­нями державної влади і громадсько-політичними ко­лами. Адже оновлення громадянських прав і свобод віруючих і невіруючих, зміцнення юридичних і мате­ріальних гарантій свободи совісті позитивно позна­чаються на активізації людського фактора у демо­кратизації і гуманізації українського суспільства. Крім того, складається сприятлива атмосфера для налагод<-ження суспільного діалогу з церквою і віруючими в ім'я союзу, єдності різносвітоглядних груп трудящих; установлення міжрелігійного миру — плюралізму рів­ноправних віросповідань; толерантних взаємин між протилежними, але співіснуючими, сакральними і се-кулярними видами духовної культури, між солідар­ними і співпрацюючими віруючими і невіруючими.

Тепер перейдемо до характеристики тексту нового закону, що має 32 статті, вміщених у шести розділах, виділяючи найбільш помітні положення за їх но­визною та змістом.

До першого розділу "Загальні положення" увій­шло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визна­чено завдання закону, наголошено на суверенності законодавства України, обгрунтовано право на свобо­ду совісті, рівноправність громадян, окреслені прин­ципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Перший розділ можна вважати осново­положним. Навколо його правових норм, принципів ще точитиметься полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворців, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя пев­них груп населення.

Центральною є ст. З, в якій визначається поняття гарантованої для кожного громадянина свободи сові­сті: "Це право включає свободу мати, приймати і змі­нювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправ­ляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно по­ширювати свої релігійні або атеїстичні переконання". Таке розширене розуміння паритетності релігії і атеї­зму, сакрального і секулярного спричинило до вне­сення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції країни. Парламентарі у червні 1991 р. замість однобічного "або вести атеїстичну пропаганду" запи­сали більш прийнятну тезу — "висловлювати релігійні або атеїстичні погляди". Наближаються до міжнарод­них правових стандартів і відповідні положення "Декларації прав і свобод людини" про забезпечення ідеологічної, релігійної і культурної свободи.

Величезне навантаження має ст. 5 про ві­докремлення церкви (релігійних організацій) від дер­жави, де визначаються обов'язки обох сторін між со­бою: держави щодо церкви і релігійних організацій перед державою та суспільством. У самій назві статті міститься істотне нововведення — вживаються два нероздільні поняття "церква" і "релігійні органі­зації", які водночас є тотожними і трохи відмінними. Якщо церква може тлумачитись як соціально-де­мократичний інститут, то релігійні організації — це певне об'єднання одновірців якогось культу, віроспо­відання, конфесії, секти. До речі, більшість з них не називають себе церквою.

Тут же, на нашу думку, багато в чому здій­снюється одне з головних завдань закону про подо­лання негативних наслідків старої державної політики щодо релігії, церкви та віруючих і атеїстів. Зокрема, маємо на увазі вирішення питання про так званий "партійно-державний атеїзм", який гарантував, а вір­ніше насаджував, таку свободу атеїзму, що фактично узаконював протирелігійну пропаганду, конфрон­таційну боротьбу для "подолання" релігії як пережит­ку минулого. Правова регламентація атеїстичної дія­льності невіруючих громадян була відсутня. По суті, вона грунтувалася головним чином на принципах, закріплених у програмі КПРС та інших партійних до­кументах, що мали правовий характер і, як правило, видавалися під таємними грифами, тому нерідко були недоступні навіть пропагандистам атеїзму і релігіє-знавцям. На сьогодні скасовані усі таємні "партійно-державні" акти, що діяли у цій сфері. Віднині функ­ціонує єдиний закон, завдяки якому суспільство ус­пішно долає правові деформації, нагромаджені ще не так давно правлячою партією, негативний досвід якої у цій сфері нею відверто заперечується. На перший план висувається діалогова форма взаємин між сак­ральними і секутярними організаціями. Законом чіт­ко регламентуються стосунки між церквою і пар­тіями, участь духовенства у громадсько-політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Відповідно до но­вого закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти, нала­годжується на приватних засадах мережа релігійних закладів навчання і освіти обраною мовою, індиві­дуально або спільно, дітей і дорослих, з викорис­танням для цього церковних приміщень або тих, що надаються їм у користування. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні заклади і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викладачі і проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віро­сповідань.

Закон "Про освіту", прийнятий українським пар­ламентом у травні 1991 р., деталізує принципи науко­вого, світського характеру освіти у державних навчально-виховних закладах, що є вільними, неза­лежними від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій, хоч належність працівника освіти до якоїсь з них не є перешкодою для педа­гогічної діяльності. Доступ до різних форм і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії. Священнослужителі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-ви­ховного закладу можуть брати участь у навчально-ви­ховному процесі, керівництві учнівськими, студент­ськими об'єднаннями за інтересами, сприяти ін­телектуальному, культурному розвитку учнівської, студентської молоді, надавати консультаційну допомогу педагогам. Так само, як і інші педагогічні пра­цівники, духовна особа зобов'язана, зокрема, готувати молодого громадянина до свідомого життя в дусі взає­морозуміння, миру, злагоди між усіма народами, ет­нічними, національними, релігійними угрупованнями.

У зв'язку з послідовним відокремленням школи від церкви необхідно пояснити розуміння світського характеру системи народної освіти, а також ви­кладання релігієзнавчих наукових предметів у дер­жавних навчально-виховних закладах та визначення їх статусу серед культурологічного циклу гуманітар­них та соціально-політичних наук. Свого часу нав­чальні заклади одержали листа, в якому різнополярні думки з цього приводу зводилися до наступної наста­нови: світський характер вивчення як релігії, так і вільнодумства в усіх установах системи народної осві­ти і в навчальний, і у позанавчальний час як в основ­них, так і в факультативних курсах означає, що воно може провадитися у системі народної освіти лише у формі, що не веде до їх пропаганди.

Всі навчальні предмети повинні викладатися не з ідеологічних позицій колишнього панівного партійно-державного світогляду, а виключно з науково-об'єк­тивних позицій, адекватних сучасному рівню пізнан­ня людством світу, суспільства і власне людини. Кож­на освічена людина, яка живе в атмосфері сакральної і секулярної духовної культури, має бути обізнаною з тією роллю, що відіграють релігійні і секулярні фак­тори у сучасному світі. Тому наказом міністра освіти України введено обов'язковий вузівський норматив­ний курс "Релігієзнавство".

Коментувати особливості інших розділів закону набагато легше, тому що в них реалізовані правові норми, що конкретизують всю повноту релігійної свободи, і їх застосування не викликає особливої по­леміки.

У другому розділі закону констатується, що релі­гійні організації в Україні утворюються з метою задо­волення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними орга­нізаціями є релігійні громади, релігійні братства, ре­лігійні управління і центри, монастирі, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релі­гійних організацій.

Релігійні організації приймають свої статути (ос­новні положення), які відповідно до цивільного за­конодавства визначають їхню правоздатність, підля­гають реєстрації. Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення). Як юридична особа релігійна органі­зація користується правами і несе обов'язки відпо­відно до чинного законодавства та свого статуту (по­ложення).

Статут (положення) релігійної організації повинен містити такі відомості: вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; міс­це релігійної організації в організаційній структурі ре­лігійного об'єднання; майновий стан релігійної орга­нізації; права релігійної організації на заснування під­приємства, засобів масової інформації, інших релі­гійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (по­ложення) релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяль­ності релігійної організації.

У реєстрації статуту (положення) релігійної ор­ганізації може бути відмовлено, якщо її статут (поло­ження) або діяльність суперечать чинному зако­нодавству.

Діяльність релігійної організації може бути при­пинена у зв'язку з реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Законодавство чітко визначає, на яких підставах і в яких випадках у судовому порядку припиняється діяльність релігійних організацій. Такими підставами можуть бути:

• вчинення релігійною організацією дій, недо­пустимість яких передбачено статтями 3, 5 і 17 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, стаття 3 передбачає гарантії права на свобо­ду совісті; стаття 5 регулює відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави; стаття 17 — ко­ристування релігійними організаціями майном, яке є власністю держави, громадських організацій або гро­мадян;

• поєднання обрядової чи проповідницької діяль­ності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;

• систематичне порушення релігійною організа­цією встановленого законодавством порядку прове­дення публічних релігійних заходів (богослужінь, об­рядів, церемоній, походів тощо);

• спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжу­ються грубими порушеннями громадського порядку, чи посяганням на права і майно державних, громад­ських чи релігійних організацій.

У цьому контексті характерним прикладом є ви­никнення і функціонування "Білого Братства". Як відомо, діяльність "Білого Братства", керівники і чле­ни якого проповідують "кінець світу", загибель люд­ства, відмову від усіх людських цінностей, проводять свої обряди з порушенням встановленого законо­давством порядку, визнано протизаконною і рішен­ням виконкому Київської міськради від 11 березня 1992 р. в його реєстрації відмовлено.

У процедурному плані суд розглянув справу щодо припинення діяльності цієї релігійної ор­ганізації порядком позовного провадження, перед­баченого Цивільним процесуальним кодексом Ук­раїни, за заявою органу, уповноваженого здійсню­вати реєстрацію статусу даної релігійної організа­ції, або прокурора.

Закон також врегульовує випадки, коли і на яких підставах (частина 4 ст. 24 Закону "Про свободу со­вісті та релігійні організації") священнослужителі, ре­лігійні проповідники, наставники й інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними гро­мадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, ви­конанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю. Такі дії припустимі лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких прибули дані осо­би, і за офіційним погодженням з державним орга­ном, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.

Законодавство про релігійні культи регламентує користування майном, яке є власністю держави, гро­мадських організацій або громадян.

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі та майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими ор­ганізаціями або громадянами.

Культові будівлі та майно, які становлять дер­жавну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням виконавчих комітетів облас­них та міських Рад народних депутатів.

Якщо культова будівля передається у користу­вання двом чи більше релігійним громадам за їхньою згодою, то з кожною громадою укладається окрема угода, де передбачається порядок і черговість корис­тування нею.

Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, пе­редаються релігійним організаціям і використовують­ся ними з додержанням встановлених правил охоро­ни і використання пам'яток історії та культури.

Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з пи­сьмовим повідомленням про це заявників.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділян­кою, необхідною для обслуговування цих будівель.

Договори про надання у користування релігій­ним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

Суперечки з питань щодо володіння та користу­вання культовими будівлями і майном вирішуються виконавчими комітетами обласних, міських Рад на­родних депутатів, їхнє рішення може бути оскаржено в суді у порядку, передбаченому цивільним проце­суальним законодавством України. На жаль, ці по­ложення закону в умовах відсутності міжконфесійної злагоди в Україні не завжди виконуються. Наведемо ряд прикладів щодо порушень цих положень.

Так, у м. Самбір Львівської області протягом 1990—1995 рр. між православною та греко-католиць-кою релігійними громадами ведеться суперечка за право володіння спорудою церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

Прихильники обох конфесій не йдуть законним шляхом вирішення цих проблем, а вдаються до силових методів і самостійно захоплюють цю культову споруду.

У травні 1992 р. в райпрокуратуру надійшли ма­теріали про неправомірні дії віруючих у селах Бара-нівка та Куропатники Бережанського району Терно­пільської області. З матеріалів перевірки з'ясувалося, що у с. Баранівка 25 квітня 1992 р., тобто на Велик­день, група віруючих УГКЦ прийшла з священиком цієї конфесії, щоб провести обряд посвячення паски. Керуючись тим, що церква належала православній громаді, група православних, ставши біля брами цер­кви, намагалася вчинити опір групі греко-католиків, у зв'язку з чим виникла сутичка.

Подібний характер мали події у цей день в с. Куропатники. 25 квітня 1992 р. близько 13 години група віруючих з священиком греко-католицької кон­фесії прибула до церкви з метою провести релігійний обряд. Віруючі з числа православних, які користувалися цією культовою спорудою, перегородили дорогу двома вантажними автомобілями, щоб недопустити у церкву греко-католиків, і звернулися до них з про­позицією, щоб вони провели обряд посвячення паски наступного дня разом з священиком УАПЦ. Після цього віруючі УГКЦ провели обряд біля хреста, що знаходився поблизу церкви.

У законодавстві про релігійні культи гарантується у порядку, визначеному чинним законодавством, пра­во для виконання статутних завдань засновувати ви­давничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-буді-вельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а та­кож добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи (ст. 19).

Релігійна організація має право приймати на ро­боту громадян. Умови праці встановлюються за уго­дою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі. Релігійна організація зобов'язана в установленому порядку зареєструвати трудовий до­говір.

У такому самому порядку реєструються доку­менти, що визначають умови оплати праці священ­нослужителів, церковнослужителів і осіб, які працю­ють у релігійній організації на виборних посадах. Громадяни, які працюють у релігійній організації за трудовим договором, можуть бути членами проф­спілки (ст. 25).

Законодавство наділяє релігійні організації і гро­мадян широкими правами, які пов'язані зі свободою віросповідання. За ст. 21 релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, ша­новані в тій чи іншій релігії (місія, паломництво).

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та про­цесії безперешкодно провадяться у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, уста­новах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою трудових колективів і ради адміністрації.

Командування військових частин надає мож­ливість військовослужбовцям брати участь у бого­служіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, шпиталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання про­вадяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адмі­ністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу держадміністрації даної території (району, міста). Клопотання про видання вказаного дозволу подається не пізніше як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, що не терплять зволікання.

Також громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання ре­лігійної літератури мовою на свій вибір, а також ін­ших предметів й матеріалів релігійного призначення (ст. 22), вони можуть здійснювати добродійну і куль­турно-освітню діяльність релігійних організацій (ст. 23), мають право встановлювати і підтримувати міжна­родні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участь у зборах та релігійних заходах (ст. 24).

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного жит­тя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях.

1. Свобода совісті — це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися гуманісти­чно-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різ­ні історичні форми і залежить від співвідношення зв'язку канонічного права з системою законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протистав­лення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концепту­альну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті.

2. Основними принципами свободи совісті вва­жаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їх­нього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених зако­ном випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з на­ступними внесеннями і доповненнями, іншими нор­мативними актами, що складають законодавство про релігійні культи.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 1994.

Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Вер­ховної Ради України. — № 20. — Ст. 277.

Закон України від 23 грудня 1992 р. "Про внесення допов­нень і змін до Закону У РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" // Голос України. — 1994. — 12 січ.

История атеизма й свободоммслия в Европе. — М., 1986.

Клочков В. Б. Религия, государство, право. — М., 1988.

Коник Б. П. Свобода совести й ее лжезащитники. — М., 1986.

Конституція України. — К., 1996.

Рене Д. Основнме правовне системи современности. — М., 1988.

Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і ре­алії сьогодення. — К., 1998.

Религия й права человека. На пуги к свободе совести. — М., 1996.

Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. — К., 1996.

Французские материалисты XVIII века об атеизме, религии й церкви. — М., 1977.