Реферат

на тему:

“Спілкування”

ПЛАН.

1. Спілкування як комунікація.

2. Спілкування і діяльність.

3. Функції спілкування.

4. Вербальна комунікація.

СПІЛКУВАННЯ ЯК КОМУНІКАЦІЯ

Уся система ставлення людини до інших людей реа­лізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання: Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає за­собом передання суспільного досвіду. Його специфіка ви­значається тим, що в процесі спілкування суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаєм­ний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спіл­куванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування — на­лагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спіл­кування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє пот­ребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спіл­кування. М.І.Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дити­ни (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморо­зумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Ос­новні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку — піз­навальні, ділові та особистісні.

СПІЛКУВАННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєд­нання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності форму­ються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина — предмет діяль­ності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина — людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяль­ності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяль­ності або як окремий вид діяльності. Але зв'язок спілку­вання й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілку­ванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети ді­яльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досяг­нення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та сто­сунки між людьми.

ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ

У характеристиці спілкування важливими є його функ­ції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості лю­дей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Тре­тій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти ін­ших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, по­рівняння поглядів тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуля­цію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших лю­дей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного нала­годження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійс­нюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоцій­ну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформа­цією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно роз­крита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування — це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взає­модії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мотиви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта). В акті міжособистісної кому­нікації важливу роль відіграють значущість інформації, праг­нення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуван­ню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами.

Такий вплив випускається з уваги при інформаційному під­ході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взає­морозуміння. Якщо немає такого загального розуміння, мо­жуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані комунікативні бар'єри. Останні постають унаслідок дії психологічних факторів — різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх індивідуально-психологічних особливостей тощо.

ВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ

Комунікативна взаємодія людей відбувається пере­важно у вербальній (словесній) формі — в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації. Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, пев­ну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі спілкування мовлення виконує також інфор­мативну функцію. Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо засобів розв'язання певного завдання, та експресивну, що торкається оцінок, самооці­нок, емоційних зв'язків між членами групи (тобто цей вид інформації має соціально-емоційний характер). Інструмен­тальна інформація більше пов'язана з регуляцією власне діяльності. З допомогою експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи. Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, мо­же йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається конкретними умовами діяльності та взаємодії.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (пока­рання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність групової діяльності. Без застосування комунікативних кате­горій «схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка коор­динація спільної діяльності.

Акт вербальної комунікації — це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука — рито­рика, викладається спеціальна дисципліна — ораторське мис­тецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування вели­ка увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу замовкла» то це ще не означає, що вона слухає. Слухання — активний про­цес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналі­зуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування.

У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи зрозуміли ми його. Це деформує процес спілку­вання. Найкращий метод уникнути цього — нерефлексивне слухання. Сутність його полягає у невтручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання).

Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння з допо­могою мінімальних відповідей, що допомагають продовжи­ти бесіду (репліки типу «так», «розумію», «це цікаво»). Такі нейтральні слова сприяють підтримці розмови, знімають на­пруження.

Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситуаціях.

1. Коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події. Психотерапевти застосовують цей метод на початку бесіди. Доцільно використовувати його у співбесіді під час прийому на роботу, коли потрібно більше дізнатися про людину, та при проведенні переговорів.

2. У напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обговорити наболілі питання, коли він відчуває себе скривд­женим або вирішує важливу проблему.

3. Коди співрозмовникові важко викладати свої проб­леми.

4. Коли треба стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу посаду.

Нерефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуа­ціях, коли у співрозмовника немає бажання вести розмову;

коли наше бажання слухати й зрозуміти сприймається як згода, співучасть; коли цей метод суперечить інтересам спів­розмовника й заважає йому самовиразитися.

Інший метод —рефлексивне слухання. Він полягає в на­лагодженні зворотного зв'язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації. Іноді цей метод називають «активним слуханням», оскільки він передбачає активніше використання вербальної комунікації для підтвердження розуміння інформації. Метод рефлек­сивного слухання допомагає з'ясувати наше розуміння по­чутого для критики та уточнення.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спіл­кування у зв'язку з обмеженнями й труднощами, що вини­кають у процесі спілкування. Які це труднощі?

Йдеться насамперед про багатозначність більшості слів. Іноді важко з'ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Уточнення може призвести до зворотного результату. Іноді люди почи­нають розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко встановити конкретні наміри. Чим менше лю­дина впевнена в собі, тим важче їй розкрити головне. Все це свідчить про потребу в умінні слухати рефлексивне, тобто з'ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяється чотири види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди: з'ясування, перефразування, відображення по­чуттів та резюмування.

З'ясування — це звернення до співрозмовника за уточ­неннями. Воно проводиться з допомогою «відкритих» і «за­критих» запитань. «Закриті» запитання вимагають відповіді типу «так» чи «ні». «Відкриті» змушують дати розгорнуту або уточнюючу відповідь. Доцільніше користуватися переважно «відкритими» запитаннями, тому що «закриті» переключа­ють співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію влас­ного захисту, а це може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування — власне формулювання почутої інформації, особливо коли інформація здається нам зро­зумілою. Власне формулювання почутого підсилює адекват­ність змісту бесіди.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція — підбити підсумки бесіди або поєднати ок­ремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст.

Розглядаючи структуру діалогового спілкування, П. Мі-цич виділяє п'ять його стадій: початок бесіди, передання інформації, аргументація, нейтралізація, прийняття рішень. Цим стадіям відповідають п'ять основних принципів веден­ня ділових бесід: звернути увагу співрозмовника, збудити у нього зацікавленість, детально обгрунтувати бесіду, виявити інтереси й усунути сумніви, втілити інтереси співрозмов­ника в остаточне рішення.

У бесіді ми виступаємо «посередниками» між конкрет­ною ситуацією і певною людиною або групою. Тому пот­рібно орієнтуватися як на співрозмовника, так і на ситуа­цію. Ми маємо й певні цілі відносно співрозмовника: пояс­нення (лекція, повідомлення), стимулювання ініціативи; фор­мування або підсилення певного настрою. Відповідно до цього можна виділити такі види бесід:

професійні бесіди, коли розглядаються спеціальні проб­леми без впливу на почуття;

промови, мета яких — досягнути домовленості щодо спіль­них дій у процесі інформації та аргументації. Такі промови впливають як на почуття, так і на розум та волю. Особли­вим видом таких бесід є дискусії й дебати;

виступи, що торкаються певної події (вітальні промови, подяки, вступні слова).