Народна педагогіка як прародителька й першоджерело українського національного виховання.

1. Родина – природній осередок найглибших людських почуттів.

Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.

Деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закодовано погляди попередніх поколінь поціновано значення сім’ї у житті суспільства:

“Яка вода, такий млин, який батько, такий син”; “Який батько, такий син”; “Який батько, такі й діти”; “Які мамка й татко, таке й дитятко”; “Який дід, такий його плід”; “Дурна мати – дурні діти”; “Якого породила ненька, такого й приймає земелька”; “Живемо не батьками – помремо не людьми”.

В. Сухомлинський вважав, що найблагороднішою роботою кожної сім’ї ї творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не зрівняне щастя. Адже, продовжуючи рід людський, батько й мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє. Звертаючись до батьків В. Сухомлинський нагадував:

“Якщо ви хочете стати неповторною особистістю, якщо ви мрієте залишити після себе глибокий слід на землі – не обов’язково бути видатним письменником або вченим, творцем космічного корабля або відкривачем нового елементу періодичної системи. Ви можете утвердити себе в суспільстві, засяяти красивою зіркою неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян, хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для своїх дітей. Творення людини – найвище напруження всіх сил. Це і життєва мудрість, і майстерність, і мистецтво. Діти – не тільки і не стільки джерело радості. Діти – це щастя, створене працею.”

Батьки і діти! Діти і батьки!

Нерозділиме і одвічне коло…

Б. Г. Олійник.

Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною – джерело щасливого життя, далі, успішного виховання дітей. Рідна домівка, рідне гніздо – так у народі називають батьківську хату, як особливе місце для людини, а тим більше для дитини. “Важко виразити словами… - писав К. Д. Ушинський, - те особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки з тією родиною, з якої ми вийшли”.

Про значення рідного дому в житті людини говорять:

“Скрізь добре, а вдома найкраще”; “Удома й стіни допомагають”; “Добре тому, хто в своєму дому”; “Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха”; “Н пізно до свого дому й опівночі”; “Свій дім не ворог: коли прийдеш – то прийме”.

Рідна домівка – це не тільки місце притулку, дах над головою, а й сімейне вогнище, місце захисту від життєвих незгод. Про це навіть свідчить народна масова рухлива гра для дітей “Гуси, гуси, додому!” “Вовки” – два, три гравці – ловлять інших учасників гри – “гусей”, які, щоб уникнути небезпеки, прагнуть швидко забігти “додому”. А “вдома” вже ніякий вовк не страшний. Тут уже ніхто не сміє тебе зачепити. До речі, спорудження “будинку”, як місця притулку й захисту є однією з найпоширеніших ігор у дітей.

Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країн, адже, прийшовши до неї, неодмінно п’єш найцілющу, найсолодшу воду – живу воду з рідної криниці, щоб набратися сил, снаги.

Незгладний вплив батьківського дому на формування особистості створюється завдяки щирій материнській ласці і небагатослівній любові батька, домашньому теплу, піклуванню, затишку і захисту, сімейній злагоді.

Красивий той дім, де живе дружна і міцна сім’я, де панують любов, злагода та повага.

Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у дружньому родинному колі, у гурті своїх братів і сестер.

“Нащо клад, коли в сім’ї лад”, - кажуть в народі. І в цьому вислові закладено глибокий педагогічний зміст. Народна педагогіка надає першорядного значення виховному клімату сім’ї як основному чиннику у формуванні особистості. Не раз можна почути: гарна та сім’я, де виростають гарні діти. Цим підкреслюється та особлива роль, яку відіграє у вихованні дітей загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, уклад, спрямованість. Лад у сім’ї веде до створення, як тепер прийнято казати, сприятливого педагогічного клімату, а отже, і до виховних успіхів. А це буває у такій сім’ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де всі люблять і поважають одне одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім’я.

У сім’ї, яка народжує дітей, закладає основні підвалини їх виховання і формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструментарій.

Пошанне ставлення до рідні проповідують українські народні прислів’я і приказки (“Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду”, “Свого доправляйся, роду не чужайся”, “Нема в світі, як родина”, “Свій хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє”). Жити на світі без зв’язків із родом і родинної підтримки важко: Як “нема роду – родиночки”, то “ні до чого притулитися”, “нікому порадоньки дати”. І навпаки:

В кого батько, в кого мати –

є з ким розмовляти;

В кого брати, в кого сестри –

Є з ким погуляти.

Особливо нестерпним є становище поза родом у чужому краї:

Соловейку маленький, в тебе голос тонесенький,

Защебечи ти мені, бо я в чужій стороні;

Бо я в чужій стороні, нема роду при мені,

А ні роду, ні родини, ні просвітлої години,

Ні отця, ні матусі, ні рідного брата.

Без зв’язку з ріднею, як і з рідною країною, людина безпорадна. Тому таким хвилюючим і щирим є звернення до родини:

Вербо ж ти моя, вербо,

Чого хиляєшся?

Чого цураєшся?

Ой роде ж мій, роде,

Не цурайся мене.

Роду нема переводу. Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щобо сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду. У цьому незмінному прагненні закладений глибокий філософський і педагогічний зміст. Саме через відчуття роду і завдяки йому кожна людина приходить до світлого образу Батьківщини, до щирих, глибоких і чесних роздумів про найістотніший, найголовніший сенс людського життя. Слова рід, родина часто фігурють у народному спілкуванні: рід як ряд поколінь, що походять від одного предка, родина, як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які жисуть разом. Ці слова прийшли до обігу в практику народного виховання здавна, ще зі староруських часів. Народ створив багату лексику для позначення різних родинних стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпорядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва. Родичі й свояки підтримують між собою дійові контакти. Вони часто зустрічаються і спілкуються, особливо якщо мешкають в одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, діляться радістю і горем. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на які запрошують усіх родичів і свояків. Цікаво, що до всіх цих та інших взаємин між родичами і свояками активно залучаються не тільки дорослі, а й діти. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили.

У нашому народі, як і у всіх народів світу, здавна живе добра і благородна традиція: підтримувати теплі родинні взаємини, долати родинні незгоди. І все це робиться насамперед заради дітей, щоб виховати в них родинні почуття. Саме про це йдеться в українській народній пісні “Під білою березою”. Брат і сестра живуть в незгоді через посаг (братові батьки дали більше). Однак сестра все ж таки вирішила відвідати брата, заявивши:

Я не прийшла їсти, пити,

Але прийшла подивитись,

Щоби мене діти знали

Та й тіткою називали.

“З родини йде життя людини”, “Без сім’ї – нема щастя на землі” – твердять українські народні прислів’я і приказки. Такі самі твердження виражають афоризми й інших народів. “Сім’я – ключ до щастя”.

Народна мудрість про сім’ю немов перекликається з тими словами високої оцінки сім’ї, яку дали класики педагогіки А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський. А.С. Макаренко назвав сім’ю тим “природним первинним осередком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти – головна радість життя”.

“У сім’ї шліфуються найтонші грані людини – громадянина, людини – трудівника, людини – культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи”. Сім’я робить життя повнокровним. Сім’я дає щастя. Одиноку, без сім’ї людину називають “перекотиполем”. Життя такої людини беззмістовне, нецікаве, безперспективне. Воно нерідко порівнюється з безплідним деревом, щербатим горщиком:

Ой горе тому нежонатому,

Як тому горщику щербатому,

Що ще не кипить, та вже і збігає,

Куди не повернешся – щастя немає.

Людина, яка з якихось поважних причин залишилась без сім’ї, заслуговує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обов’язків сім’янина, то її осудять. Недаремно вважають, що прожив на світі тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім’ю і добре виховав дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати себе в своїх дітях.

Народна педагогіка емпіричним шляхом прийшла до цілком матеріалістичних висновків про функцію сім’ї в суспільстві – відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Основою сім’ї є шлюб. Шлюб – відповідальний і надзвичайно важливий та вирішальний крок у житті кожної людини (“Оженитися – не дощ переждати”, “Заміж вийти – не дощову годину пересидіти”). Шлюб береться на все життя (“Се не на рік, а на цілий вік”, “З ким вінчатися з тим і кінчатися”). Він накладає на людину нові серйозні обов’язки (“Заміж іти – треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки”, “Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски”. А тому й одруження вимагає тверезої розсудливості (“Перш ніж одружитись, треба роздивись”). Народна педагогіка застерігає від легковажності, негативно ставиться до непродуманих поспішних шлюбів. (“Козак оженився, неначе утопився”, “Поспішився – оженився і в біду зразу ввалився”, “Ступив у закон, як собака в цибулю”). Народну педагогіку можна назвати сумлінною будівницею, невтомною піклувальницею про сім’ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано нате, щоб будувати дружну, здорову і міцну сім’ю, здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але неодмінно в молодості (“Не кайся, рано вставши, змолоду женившись”). І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків. Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає певну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім’ю, бути готовим виконувати всі нелегкі сімейні обов’язки. Основою для шлюбу і створення сім’ї є не якась майнова чи інша вигода для когось, а щире взаємне кохання між подружжям (“Хоч в одній льолі, аби до любові”, “Не з багатством жить, а з людиною”). Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота.

У багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім’ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про цементуючу силу кохання в сім’ї народ складав казки, оповідання і легенди.

Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти. (“Женись на дочці, а не на тещі”). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові:

Не там щастя, не там доля, де багаті люди,

Хто злучиться із милою, тому гаразд буде.

Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується (“Є в неї воли, та корови, але немає з нею любої розмови”, “Де беруться не з любові, там щастя не буде”).

Свідчення прагнення одружитися з доброю людиною може бути звичай, поширений колись на Русі; парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано, значить він злий, поведеться лагідно – добрий.

Серед рис, які наречені хотіли б бачити одне в одному такі, наприклад, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагнення мати дітей і виховувати їх, рішучість і відважність у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про шовкову косицю – шовкову квітку. Так гуцули називають дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам’яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям в ім’я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувалися колись гуцульські легені.

Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці – честь людини. Тому й тим, хто одружується, хочеться мати супутника свого життя з чесного роду. У народній пісні “Ой вийду я за ворота” дівчина так і каже парубкові:

Пішов, гидкий, пішов, стидкий,

Поганого роду…

При одруженні не обходиться без авторитетного слова й порад батька й матері. Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попрости благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім’ї. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю.

- Люба порадонька з тобою мій батеньку,

Що ви мені порадили

І до вінонька випровадили.

Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.

Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи.

Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка й жінки. “Весілля, - кажуть в народі, - відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя”.

Розгляду взаємин чоловік – жінка народна педагогіка приділила дуже велику увагу. І не випадково. Подружня пара – це вісь сім’ї. Кохання двох – чоловіка й жінки веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка бере під розгляд шлюбні відносини насамперед заради блага дітей. У належних стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогічний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом для створення міцної сім’ї із здоровим мікрокліматом. По-друге, вони допомагають сім’ї успішно розв’язати виховні проблеми. По-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенціальний резерв майбутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаємини значною мірою за прикладом своїх батьків.

Взаємне щире й світле подружнє кохання народжує велику любов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті, сердечні почуття і чуйність. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. Побудувати справжню сім’ю з добрим педагогічним мікрокліматом – це мистецтво жінки і чоловіка. Виконувати цю місію не просто, тому що вона багатогранна й кропітка.

Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка й жінки. Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності (“Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде”).

Народна педагогіка робить усе, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов’язку (“Як сорочка біла, то й жінка мила”, “Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця”, “Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина – мені жінку родила”). Звідси бачимо, що доля новоствореної сім’ї а отже і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов і злагода, піклування одне про одного і про дітей. Тоді в сім’ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, так і для виховання дітей. Дітям подобається дружна сім’я. Їм хочеться жити в щасливій сім’ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками. (“Як батьки друженькі, то й діти чемненькі”).

Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя – взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат – незмінне кредо народної педагогіки.

Усе, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім’ї, народна педагогіка засуджує. Це стосується насамперед пияцтва, ледарства, образ, брехні і лицемірства, сварок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подружньої зради і статевої розпусти (“Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш”, “Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, “Пий пиво, та не лий, люби жінку та бий”). Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке особливо болюче травмує дітей. Вона вчить чоловіка шанувати жінку, а жінку – шанувати чоловіка. Перші жінки й чоловіки – найкращі. (“Жінка перша від бога, друга – від людей, а третя – від чорта”). А звідси й застереження: “Жінка – не рукавиця, мінять жінку не годиться”, “Драний кожух – не одежа, чужий чоловік – не надежа”).

Повноцінною сім’я стає лише тоді, коли в подружжя з’являються діти. Отже, справжній сенс спільного життя чоловіка і жінки – мати дітей.

Ідеал народної педагогіки – повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім’ї знайшла поетичне вираження у таких словах народної колядки:

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки!

Великий дар природи – продовжити себе і повторити в своїх дітях. Про щастя мати дітей йдеться у цілому ряді українських прислів’їв та приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками (“Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку”), з квітами (“Діти як рожеві квіти”). Якщо хтось комусь бажає добра, то насамперед спрямовує свої погляди до дітей: “Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою”. Думка ця червоною ниткою проходить і через педагогіку інших народів: “Без гілок – не дерево, без дітей – не сім’я”, “Де діти, там і радість”, “З дітьми багато клопоту та без них – і світ немилий”, “Діти – окраса дому”. Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім’я повинна мати дітей. Побудувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, достатку і радості, “щоб діти велися”, “щоб калина малих дітей колисала”. Свідченням величезної любові до дітей є також та багатюща за змістом, духовним і емоційним вираженням родинна обрядовість, яку створив народ, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, першим купанням і постриганням тощо.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і несуть естафету від покоління до покоління. Діти – це опора сім’ї, це майбутні трудівники й захисники рідної землі. На спокійну старість може розраховувати лише той, хто має дітей. Коли на схилі літ бачиш онуків і правнуків перед собою, то вже не так страшно вмирати, бо знаєш, що в них продовжується життя. Народ дбає, щоб у родині була щира співдружність, заснована на взаєморозумінні між батьком і матір’ю, дружбі і повазі між старшими і молодшими, справжнього братства між дітьми. Узи побратимства в педагогіці вважаються непорушними. Вихованню саме цих рис у молодого покоління трудова сім’я приділяє значну увагу. Не випадково вислів “Любіться, як браття і сестри” став крилатим.

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дітей треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залишилась і доля позашлюбних дітей. До таких дітей, які не зазнали ласки батьків, народна педагогіка ставиться з глибоким співчуттям. Вона виступає категорично проти того, щоб ставити позашлюбній дитині у вину те, за що повинні відповідати батьки. “Не байстрюкові гріх, а батькові”, - кажуть у народі.

Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька і матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок. Дуже вагомими в педагогічному потенціалі сім’ї є взаємини між батьком і матір’ю, на плечі яких повністю лягає не тільки створення виховної атмосфери в домі, а й усієї системи сімейного виховання. Справедливо кажуть у народі, що дітей виховує вся сім’я, але долю виховання вирішують батьки.

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. “Виховує, звичайно, сім’я в цілому, - зазначав В. О. Сухомлинський, - її загальних дух, культура людських стосунків. Але хто творить це й дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків у них – її коріння і джерело”. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі українські народні прислів’я і приказки: “Які мама й тато, таке й дитятко”, “Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина”, “Яка мама, - така сама”.

Народна педагогіка на почесний п’єдестал поставила як вихователів і батька і матір. За її справедливим твердженням, у сім’ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері. Слово батька для дитини має авторитетне значення (“Не послухаєш тата, послухаєш ката”).

Батько й мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов’язується утвердження добра, правди й справедливості (“Тільки в світі правди, що рідний отець і мати”).

Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір’ю. Слова отець-мати, батько-мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.

Мати, мама, няня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету “ма-ма-ма”. Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений у українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна ("“ема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка”, “На світі знайдеш усе, крім рідної матері”). Справжня мати нічого не пошкодує для своїх дітей. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, “коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати”. У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі. (“Дитина плаче, а матері боляче”, “У дитини заболить пальчик, а в мами – серце”). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материнському серцю вона наймиліша (“Людям – як болото, а матері – як золото”). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою.

Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву складено легенди. “Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від вогнища материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасимим полум’ям” – говорить старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках – святою. У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої любові до дітей не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле благородство й велика любові матері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак в любові до дітей треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює виховання, калічить дитину. Не мають рації й ті батьки, які вважають любляче ставлення до дітей слабістю вихователя, а на перше місце ставлять суворість, покарання. Такий орієнтир батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдкуватими, потайливими і навіть жорстокими.

Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування – до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір’ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих. Дорослі повинні бути для дітей авторитетом у великому і малому.

Народна педагогіка вчить шанувати батька – матір: “Шти отця – матір, будеш довголітен на землі”. Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: “Як батька покинеш, то й сам загинеш”, “Шануй батька-неньку – буде тобі скрізь гладенько”. З цього приводу В.О. Сухомлинський писав: “Невдячний син… невдячна дочка…” – у скарбниці народної моралі, це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків… Трудовий народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові і відданості.”

Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє (“Батькова та матчина молитва і з моря викидає, а прокльони в калюжі топлять”). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління грозитиме все його життя.

За добрими народними традиціями активними вихователями дитини в сім’ї поряд з батьками є також усі інші члени – бабуся, дідусь, сестри і брати. Поведінка кожного з них впливає на формування характеру дитини. Особливо вагомий вклад у виховання дітей вносять представники старшого покоління – бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. Хіба можна уявити дитинство, скажімо, без бабусиної чи дідусевої казки, і не тільки дитинство, а й отроцтво, юність.

Народна педагогіка застерігає від помилок у родинному вихованні, які виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов’язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних виховних вимог, надмірної суворості чи потворного потурання всім примхам дитини.

Народження дитини несе велику радість для сім’ї. За народними уявленнями поява дитини на світ знаменується спалахом нової зірки, яка осяватиме її весь життєвий шлях.

Педагогічний приціл такої фантастичної гіперболи очевидний. Із символічного образу зірки випромінюється високий гуманізм нашого народу, навіюється романтичність події, пов’язаної із продовженням людського роду. Персоніфікована небесна зірка, як і синій птах, символізують щасливу долю людини. Вони відображені не лише в побутових уявленнях, а й оспівані в фольклорі та творчості письменників.

2. Народний календар – енциклопедія життя народу.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, розвивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.

Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.

Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного зі них. Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його зі звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по суті збігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніж традиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, де немає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже неможливі й однотипні вчинки. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації.

Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються обставин. Мета звичаю – відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Мета обряду – за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.

Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно – образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної дії, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – біль широке явище. Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Таким чином, свято – день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. У дні пам’яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого- чи кого-небудь. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

На протязі тисячоліть землеробство було провідною галуззю господарства слов’янських народів. Землеробський тип господарства, успадкований з часів загальнослов’янської етнічної спільності, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя східнослов’янських народів, його вплив відчутно позначився на матеріальній та духовній культурі і, зокрема на традиційних звичаях та обрядах.

Аграрно-виробничий зміст мав народний календар українців, що яскраво засвідчують давньослов’янські за своїм походженням назви місяців. Всі вони безпосередньо пов’язані або з річним колом трудових процесів селянина, або з природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Наприклад, назва місяця “січень” походить від звичаю вирубувати взимку дерева на лісових ділянках, які засівали весною, назва місяця “серпень” – це час збирання врожаю, де головним знаряддям праці був серп.

Провідна роль землеробства й пов’язаних з ним інших галузей сільського господарства (тваринництво, садівництво, бджільництво) знайшла своє відображення в традиційному побутовому календарі, що був своєрідною енциклопедією народної мудрості, неписаним розпорядком життя хлібороба протягом року. Усний календар українського селянина – це складна і багатопрофільна система фольклорної творчості, де раціональний досвід та позитивні знання, нагромаджені в результаті багатовікової трудової практики, суперечливо поєдналися з релігійними віруваннями і забобонами, християнськими і язичницькими уявленнями. Народний календар увібрав у себе багато містичних елементів: різні види магії, ворожіння, забобони, релігійні звичаї та обряди, більшість із яких базується на первісній вірі в залежність людського життя від впливу надприродних сил. В українців канвою землеробського календаря ХІХ ст. служили православні святці – список християнських свят, розподілений по днях і місяцях всього року. Обряди та звичаї завжди виступали як невід’ємний елемент культури народу. А оскільки культура завжди має національну форму, вона набуває своєрідності, яка визначається походженням та особливостями історичного розвитку того чи іншого народу, його способу життя, характером трудової діяльності, природним середовищем. тощо.

Значний вплив на формування національної обрядово-звичаєвої сфери культури зробила релігія. В процесі тривалої багатовікової боротьби православ’я за вплив на свідомість східних слов’ян воно так і не змогло утвердитися на Русі в своєму ортодоксально-догматичному (візантійському) вигляді. Засвоюючи елементи православного віровчення, християнські обряди, народні маси пристосовували їх до реальних потреб свого господарства та повсякденного побутового вжитку. Разом із тим православ’я густо насичувалися дохристиянськими релігійними уявленнями, образами, а також відповідними обрядодіями.

Протягом віків християнська обрядово-звичаєва сфера перероблялася, набувала нового змісту та соціального призначення. В переосмисленому вигляді вона і включалася в християнський культ. Проте й під християнською оболонкою багато елементів колишньої обрядово-звичаєвої сфери культури продовжували розвиватися та обростати новими деталями, а окремо з них майже в незмінному вигляді дійшли до ХХ століття.

В аграрному календарі українців існували поняття зими, весни, літа і осені, але вони не мали чіткого розмежування (не розбивалися на 3 місяці, як прийнято тепер) і визначалися в першу чергу характером виробничої діяльності даної пори року. Поклавши в основу народного календаря трудову обумовленість, можна виділити такі основні сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба, оранка під озимину, посів озимини, оранка за зяб. Після того як був зібраний урожай і завершувалися усі польові роботи, в житті селянина наступало відносне затишшя, обумовлене характером трудової доцільності в осінньо-зимовий період.

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят – Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста. До цієї дати на всій території України прив’язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. Говорили в народі: “Введення прийде, свят наведе”. І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохреща. Введенські прислів’я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачати, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: “Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде”, “Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави”. Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача – “полазника”. В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.

Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді був день Андрія. Це свят відзначається 13 грудня і вважається днем пам’яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових – Андрія Первозванного. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївськоі вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ритуальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати). У цей вечір намагалися побачити свого обранця в дзеркалі. Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра “Калита”. В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто з господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з’являлись стежини до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.

Значну роль у релігійно-побутових традиціях українського села відігравав культ святителя, чудотворця, архієпископа, Марлікійського Миколи, день пам’яті якщо православна церква відзначала двічі на рік: 19 грудня “зимовий” та 22 травня “весняний”. До дати Миколи – зимового приурочені деякі приповідки про погоду й прогнози на майбутній урожай: “Як на Миколи іній – буде овес”. Влаштовувалися по селах і обходи ряжених напередодні 19 грудня. Очолювана переодягнутим Миколаєм група парубків обходила двори, роздаючи подарунки дітям. Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: кололи свиней, скуповувалися на базарі.

І найдавніших часів православні християни святкують Різдво Христове 7 січня. У побутовому селянському календарі українців зимові святки – найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню). В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Вечір напередодні Різдва – “Свят-вечір”, “кутя” був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні і буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. А панувала у Свят-вечір кутя – головна обрядова страва. Як удасться кутя – буде крута це й із “верхом” – то буде на урожай, а в оселі щастя. На святковому столі 12 страв і геть усі пісні. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали з куті. Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, об не скаржилася. Бо за повір’ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову – за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос. Кутю давали курям, “Щоб гарно неслися”. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. Різдвяна ніч повнилася чудесами: із криниці можна, згідно з повір’ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Наставало Різдво і все живе славило Ісуса Христа народженого.

“Благословіть колядувати?!” допитувався ватажок парубочої громади.

“Та просимо, колядуйте!” І лунала колядка – “Нова радість стала”, або “Небо і земля”.

Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечерями – щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра – щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться.

Різдво… Народилося нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд.

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця днів своїх прямувала до Христа.

14 січня – свято на честь Василія Великого, це також перший день Нового року за старим стилем.

Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання, ворожіння, рядження, веселощі й забави, напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і волів, їх вперше запрягали. Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування – давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї й розквіту господарства. На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним. Ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:

Прилетіла ластівочка,

Сіла, пала на віконечко.

Щедрий вечір,

Добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я…

Щоб дізнатися, котрий місяць року уде дощовим, розрізали навпіл 6 цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні “блюдця” залишали на ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне символізуватиме. але найбільше Новий рік пов’язаний із дівочим ворожінням про шлюб. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни, людських голосів, які трактувались у негативному чи позитивному плані.

Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв’язано із святом Василя – Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд “засівання”. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники – хлопчики 7-14 років. В руках вони носили торбинки, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:

Ходе Ілля на Василя,

Несе пугу житянцю

Куди махне – жито росте,

Вроди Боже жито, пшеницю

І всяку пашницю.

У полі ядро,

У домі добро.

У полі колосок,

А в домі – пирожок.

Здрастуйте, з Новим роком,

З Василем.

В наші дні побутує таке новорічне вітання при засіванні: “Сію, сію, посіваю, з Новим роком Вас вітаю” На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця” Коноплі до стелі, а льон по коліна” Щоб хрещена голівка не боліла!”

19 січня закінчувався дванадцятиденний період святок. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ораднь, ардан, йордан, відорощі, водохреща) супроводжувався різними магічними діями та повір’ями. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка. Ще напередодні на льоду й снігу робили скульптурне зображення хреста. На йордань – так назив. місце, де проходила церемонія хрещення, - збирався великий, святковий одягнутий натовп. Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і взагалі господарство буде йти краще. Йорданській воді приписувались чудодійні лікувальні властивості. Відразу після освячення її пили, а дівчата це й вмивались.

Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення – 14 лютого. В народній традиції це свято початку весни, перших громів. В Україні посвячена на Стрітення свічка – “громниця” вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше - літо переспорило зиму, а якщо холодніше – зима.

Одним із найцікавіших звичаїв наших предків є закликання весни. У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни – дівчини з вінком квітів на буйних косах, що “десь у садочку шиє сорочку, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку. Вона ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами, від неї люди із давніх-давен щороку сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротях, лізуть на дах домівки – і запрошують, закликають її піснями:

Прийди, прийди, весно красна!

Звесели наш рідний край.

Засвіти нам сонце ясне,

З нами в гурті погуляй.

Закликають весну, як правило, діти, дівчата й жінки. Час закликання весни залежить від регіону й від кліматичних умов року – ранньої чи пізньої весни. Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять “на цей світ”, розважаться і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. До речі птахи – провісники весни, що за уявленням наших предків її приносили на своїх крилах із вирію – царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею. Два споконвічні контрасти: світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток.. Але за справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.

Розливи води й зелений “шум” – переконлива ознака перемоги тепла.

Розлилися води

На чотири роди,

Гей, дівки, весна красна,

Зілля зелененьке!

Звістували голосисті дівчата щасливу новину, щебетали по-пташиному, і тут же “заплітали Шума”:

Ой, нумо, нумо,

в зеленого Шума,

а в нашого Шума –

зеленая шуба.

У ритуальному плетиві хороводу заворожувався шум зеленої весни: листя на деревах, трава на луках, вруно на полях… Весняне дійство – хороводи та ігрища при розпаленому багатті – тривало в давніх слов’ян від березня о червня.

То ж прийди до нас, Весно – очисти води правічних річок, оживи заповітні береги Славутича і священної Хортиці, дай животворящої сили усій землі, нашій, засяй ясним сонцем у синім небі вільної України. Благовісником в народі називають архангела Гавриїла в честь якого 8 квітня влаштовується свято собор архангела Гавриїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл – володар блискавки “Обох святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас хліборобів” “Ілля – володар грому, а Гаврило – блискавки”, “Святкували Благовісника – щоб Гаврило хати не спалив”. За давнім повір’ям у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну. На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирали плота – “щоб спина не боліла”. Від Благовісника починають сіяти ранні ярові зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Як правило, початок оранки й сівби проходив урочисто. Збираючись їхати в поле, селяни одягали чисті сорочки, в яких вони причащалися в церкві під час останнього говіння. Робилося це для того “щоб не було бур’яну на ниві”. Перед сівбою, як і перед оранкою відбувалася сімейна молитва. Засівали першу ниву, як правило, натще, “щоб хліб родив” і з молитвою – “щоб чиста нива була”. Під час сівби не можна лаятися, бо за народним повір’ям, “коли сівач лихословить, то за ним слідом чорт ходить і будяки сіє”.

У неділю за тиждень до Великодня вшановується свято Вхід Господній в Єрусалим. Коли Ісус Христос їхав в місто на ослі, то жителі міста, які зустрічали його, встеляли перед ним дорогу пальмовим гіллям. Вербною ця неділя називається так, тому що святили вербу в цей час, у багатьох народів вважалося, що верба, яка росте в сирих місцях, біля води, має магічну силу й здатність забезпечити поля й сади вологою.

Господарі, повертаючись із церкви із посвяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілочок або у полі, “щоб росла Богові на славу, а людям на вжиток”, а решту несли до хати і ставили на покуті. Якщо увійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутренню, то били такого посвяченою вербою, примовляючи:

Не я б’ю – верба б’є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчок!

Молоді хлопці й дівчата граючись лупцювали одне одного вербою ще й біля церкви, а потім по дорозі додому, а б’ючись примовляли:

Будь великий як верба

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

Верба має велике значення в народній медицині. Посвяченій вербі приписується магічна сила.

Останній тиждень Великого посту називається чистим. На цьому тижні віруючі люди дотримуються так само суворо, як і на першому тижні. Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, святим, великим, страсним або живним. Чистий четвер – день весняного очищення. Вважалося, що з цього часу й до кінця Великодня велику очисну силу має вода. В Україні побутує повір’я, що в “чистий” четвер, до світанку ворон носить із гнізда своїх дітей купатися в річці. Той хто скупається раніше за пташенят ворона, той буде здоровий протягом цілого року. В “чистий” четвер стригли дітей –“щоб волосся не лізло та щоб голова не боліла”. У Страсну п’ятницю не готували обіду, вдовольняючись хлібом, капустою, огірками. Ні шити, ні прясти в цей день не можна.

У давнину в селах у Страсну п’ятницю виконували лише дві роботи: пекли паску та садили розсаду капусти. У Великодню суботу готують крашанки або, як кажуть в народі, “галунять яйця”. Згідно з народними віруваннями, крашанки потрібно готувати в суботу тому, що яйця пофарбовані у п’ятницю, швидко псуються, а бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят. Звичай виготовляти писанки, крашанки виник на території України дуже давно. Яйце як символ життя і розфарбоване на червоно, жовто - символ оновленого життя. Яйце в очах стародавніх слов’ян із його властивістю перетворюватися у птаха було наповнене таємничим змістом. Таємничу силу, яка містилася в яйці, стали наділяти здібностями переходити на все, що чого воно торкається. Топтати ногами решти пофарбованого яйця – вважається великих гріхом. Згідно з повір’ям того, хто буде товкти ногами свячене яйце, Бог, покарає хворобою. Вживають свячені яйця і від різних хвороб.

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою спаситель воскреснувши посади в у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня, - настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить – впаде й він, і тут… задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди “Христос воскрес!”, і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане такий час на землі, що люди перестануть співати й вітати одне одного словами “Христос воскрес!”, - впаде останній ланцюг, вирветься сатана на волю, й буде кінець світу”. Так визначив для себе наш народ важливість Великодня – свого найбільшого свята.

Великдень в Україні – це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів – язичництва й християнства – до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців. Вважається великим гріхом, не вітатися в цей день навіть з ворогом. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, попаде зразу ж у рай. Дитина, яка народилася в цей день, буде нещаслива. На Великдень кожен селянин намагався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з народними віруваннями це приносило щастя й… родила гречка. Коли на Великдень випадали теплі та сонячні дні дівчата ходили навколо села (а вслід за ними маленькі діти) й співали веснянки. Зібравшись біля церкви виводили “кривого танця”:

Ми кривого танцю йдемо,

Кінця йому не знайдемо.

Ані кінця, ані ладу,

не пізнати котра ззаду.

Великоднього понеділка хрещеники ходили в гості до хресних батьків, онуки – до бабусь, несучи їм гостинця – пироги чи крашанки. Такий самий гостинець їм давали із собою. Цього дня хлопці – гуцули водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою – на красу й здоров’я, отримуючи за це писанку. Цей понеділок здобув назву “поливаний”.

Третього дня Великодніх свят селяни збиралися у корчмі на музики – “проводити свята”. Отже, три дні великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Старші люди шукали в ці дні квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: “Щоб і на той рік діждать рясту топтать”. Однією із найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана “вулиця” – своєрідні вечорниці дівчат і хлопців під відкритим небом. Починалася “вулиця” від Великодня й тривала все літо. Звичайно, “вулиця” проходила весело й жваво: з музикою, танцями. а найбільше було пісень. Крім пісень, танців під час “вулиці”, проводилися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала наша молодь.

“Вулиця” в українському селі – це своєрідна форма традиційної розваги молоді. Там плекалася пошана до народної пісні, народних традицій; розвивалися кращі товариські відносини і зароджувалося справжнє чисте людське кохання.

На 50-й день після великодня, свята воскресіння Христового – весь християнський світ відзначає Трійню – одне з провідних свят церковного календаря. Це свято рослинності, засноване на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Його відзначали з піснями, танцями, розвагами. В Україні перед святом прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували хату – над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. Зелені святки – свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов’янина – язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Із зеленими святками в українців пов’язано багато повір’їв про русалок. Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним) по землі ходять русалки. Згідно з народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Місяць і зорі викликають русалок із води. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки – вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то. як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. Ось деякі із пісень русалчиного репертуару:

Ой, біжить, біжить мила дівчина,

А за нею да русалочка,

Ти послухай мене, красна панночко,

Загадаю тобі три загадочки…

По закінченні тижня після Трійці русалок урочисто виряджали з села. “Ідіте, русалочки, ідіте, та нашого житечка не ломіне”, - співали дівчата, проводжаючи вбрану русалкою дівчину (у вінку і самій сорочці), за межі села. В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки стає русалкою.

Одним з найбільших свят літа є день Івана Купала. За православним календарем 7 липня відзначається Різдво Іоанна Предтечі. Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою, страдою порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кожну погожу днину, зважав на всіх прикмети, пов’язані з погодою. Чи не тому літом немає великих “річних” свят?

У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник) – це свято літнього сонцестояння. В Україні цей день – це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світла й тепла.

Святкування починається ввечері напередодні Івана Купала. Дівчата виготовляють опудала головних персонажів свята – Купала і Марени. Опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом. Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала й Марени й співають пісень. Молодь перестрибувала через купальський вогонь парами. Якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб. Настрибавшись через вогонь, дівчата несуть Марену (зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом) до водоймищ, де її потрібно втопити. Після втоплення Купала й Марени дівчата такають від хлопців, щоб ворожити. Вони запалюють свічки і прилаштовують їх до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,

Соловейко щебече;

Там дівчина мила віночок пустила

З барвіночку, з барвіночку.

Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким…

Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, - то ще дівуватиме, а як потоне – заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде. Численні легенди пов’язані з цвітом папороті, який можна побачити тільки в ніч на Івана Купала. Хто має цей цвіт, може побачити, як дерева переходять із місця на місце й розуміти їх тиху мову; може розуміти, крім цього, й мову всякого створіння й бачити, де заховані скарби і здобувати їх. За народним віруванням лікарські рослини тільки тоді мають справжню цілющу здатність, коли будуть зібрані в ніч під Івана Купала або вранці з “іванівською” росою.

12 липня – свято першоверховних апостолів Петра і Павла. І хоч дні пам’яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого авторитету зажив святий Петро. В Україні з Петровим днем пов’язувалося багато повір’їв та звичаїв. На Петра вперше після посту дозволялося готувати молочні страви. Господині варили вареники з сиром, пекли мандрики – сирні бабки. З цього часу переставала кувати зозуля, “мандрикою вдавилась” пояснювали бабусі дітям, бо ж вона, згідно з легендою, вкрала у св. Петра одну мандрику. Святий Петро вважався покровителем пастухів.

Після Петра розпочиналися жнива. В українській петрівчаній пісні співалося:

Минулася петрівка,

Почались жнива.

Наробилася у полі,

Що тільки жива.

В минулому, коли дозрівали жито, пшениця та ячмінь, господині брали із собою хліб – сіль і громичну свічку та йшли в поле зажинати ниву. Вони жали перший сніп чи на покутті, чи у стодолі, де він стояв аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочували окремо й зерно з нього святили у церкві, а перед посівом змішували його із насінням. А за тиждень після “Петра” в Україні починали жнива. Чоловіки виходили на ниву з косами, а дівчата й молодиці із серпами. Коли уже дожинали ниву, женці залишали трохи недожатих стебел із колосками “Спасові на бороду”. Те недожате колосся зв’язували в пучок червоною ниткою або виплітали колосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі – це і є “Спасова борода”. Коли всіх хліба вижаті й женці складають снопи в копи, то вони співають:

Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,

Ще не повні сторони, сторони…

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за давнім народним звичаєм потрібно щось залишити “на пні”, в землі, чи на дереві. Існує повір’я, що коли зібрати геть усе до чиста, то наступного року не вродить.

Жнива скінчилися. В той день, як скінчили жнива, дожали останню ниву, женці ходили по полю, збирали колоски, плели один спільний вінок із того колосся й співали:

Кінець нивочці, кінець,

будемо плести вінець…

Підходячи до господарських воріт, женці співають:

Одімкни, пане, нові ворота,

Несем віночок з щирого золота;

Ой, вийди, пане, хоч на ганочок,

Ой, викуп, викуп злотий віночок.

Господар, виходячи на ганок, зустрічає женців із хлібом – сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом із горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі словами: “Дай Боже, щоб і на той рік уродився хліб!”.

На серпень випадає одне велике християнське свято, що належить до так званих богородичних свят – Успіння Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії. Протягом осіннього періоду є три “Пречисті”, про які в народі говорять так; “Перша Пречиста жито засіває, друга – поливає, а третя снігом покриває”. Після цього свята батьки, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону. 21 вересня вшановується свято Різдво Пресвятої Богородиці. В цей день Богородицю дякували як подательку всякого благополуччя й покровительку сім’ї й особливо материнства. За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрови (14 жовтня) – Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії.

За станом погоди в цей день намагались передбачити характер наступної зими: “Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна, і з хуртовинами, якщо з півдня, - то тепла”. Вважають, що культ Покрови – покровительки й заступниці – сформувався на основі давніх культів слов’ян – язичників на честь жіночого божества продовження роду, плодючості (Лади, Живи). Жовтень був порою весіль. Пісню, яку співали дівчата на Покрову є тією давньою й вічною жіночою молитвою:

Покровонько, Покровонько!

Покрий мені голівоньку:

Щоб я жінкою була,

Щоб я весело жила

З чоловіком молоденьким,

З дитяточком веселеньким.

У листопаді земля сповна віддавши людям усе, що вродило, спочиває до нового врожаю, укрившись листом чи снігом. На цей час у господарстві меншає робіт, комори повняться хлібом і гримлять по селах весілля. А щоб завжди була щедро осінь і багато земля, хлібороб, за звичаєм споконвічним, складав подяку родичам – заступникам – Дідам, усім предкам, що й із того світу опікуються живими. Саме з цієї давньої традиції вшанування померлих перед зміною пори року, закінченням чи початком важливого трудового процесу постали Християнські поминальні звичаї. Звичай осіннього поминання померлих календарно поєднаний до дня пам’яті великомученика Дмитра (8 листопада) і відзначається в суботу напередодні. В цей день служаться вселенські, тобто всезагальні панахиди – спеціальні служби, які присвячені пам’яті покійних. Від Дмитра вже не засилали сватів, бо скоро починався Пилипівський піст, і весіль не гуляли. Святий Дмитро вже приносить зиму. В народній колядці співається:

У святого Дмитра труба із срібла…

А як затрубив ще й святий Дмитро,

Та й покрив зимков усі гори біло…

Як бачимо, в основі цих і нині сущих звичаїв лежать давні уявлення наших предків про єдність світобудови і безперервність життя.

3. Невичерпна скарбниця виховних засобів усної народної творчості.

1. Мова.

Мова – то не тільки засіб спілкування, а голос Землі і Космосу, ритм колиски з якої починається шлях людини у світ, це пам’ять і поклик предків, закодований у слові, пісня матері для немовляти і батьківська настанова для сина, це і пісня закоханих, і плач осиротілих, щебет солов’я і каркання ворони. Це і критерій справжності людини, і її голос у Всесвіті. Тарас Шевченко мав досить підстав твердити, що мова – від Бога. А згадаймо десять найголовніших заповідей свідомого громадянина, визначені лицарем українства Іваном Огієнком: “Мова – то серце народу: гине мова – гине і народ. Хто цурається своєї рідної мови, то саме у серце ранить свій народ… Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися свідомою нацією… Стан розвою літературної мови – то ступінь культури розвою народу.”

Тож говорити про мову – це розмірковувати про універсальну єдність минулого, сучасного і майбутнього, здійснену завдяки мові.

Людина не може ні пізнати себе, ні сформуватися, ні реалізуватися без мови. Як і без батьківщини. Це добре розумів Т. Шевченко: без мови, наголошував він, “погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі”. Отож без української мови не залишиться на землі нашого з вами знаку.

Пригадаймо Шевченкові слова: “… що ми? Чиї сини? Яких батьків?”. Невже ми народ, який не пам’ятає себе? Чому ми часом сміялися з тих народів, що вивчають походження свого роду вглиб тисячі років? Бо самі не знали навіть своїх діда й бабу. А не знаючи минулого, не можна усвідомити себе, зрозуміти перспективи майбутнього.

У Шевченка був і інший аспект національного: “Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? На що живем? Чого бажаєм?” Людина, яка не знає історії, її уроків, не може зробити свідомий життєвий вибір.

Мова – це універсальний чинник пам’яті: матері-батька, природи, історії, життя державного і суспільного. І разом з тим – осмислення того, що є. Ось чому мова несе в собі все що дають історія, природа, рід, нація.

Усе з часом минає. Зникають могутні фортеці і будівлі, та людина спроможна створити нові матеріальні цінності. Але не мову. Ось як казав видатний український педагог. Костянтин Ушинський: “Навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу, вимер і народ”.

Наукою доведено: майбутня людина формується в основному до семи років. Саме тоді закладаються і основи духовності. Якщо в цей час дитина не чула рідної мови, то потім хоч і зможе її вивчити, але ніколи не вбере в свою душу, не наснажиться нею.

Ще в “Літописі руському”, написаному в ХІІ ст., мова прирівнюється до морських глибин а в функціональній ролі і до засобів спілкування, і до чинників моралі, етики мудрості, блага, доброчестя. А ще прирівнювалася до коня і зброї воїна, од божественного дорадника в житті. Князь Володимир Мономах навчив дітей: що знаєте, не забувайте чого не знаєте, вивчайте, особливо мову, адже мій батько, сидячи на престолі в Києві, опанував п’ять мов і за це мав шану сусідів.

Традиція київсько-руських князів знати і свою, і чужі мови перейшла і в козацьку добу, і в пізніші час: по шість мов зали гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, десять – Пилип Орлик, багатьма мовами володіли Михайло Грушевський та Іван Огієнко, понад сто мов знав академік Агатангел Кримський.

Сьогодні питання стоїть так: або ми повернемося до своїх джерел, або виростемо бур’яном. І скаржитися уже не має на кого – Україна незалежна держава.

Повторимо слова Шевченка:

Ну що б здавалося слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди.

Мова в житті особистості – це не лише граматика і правопис, а комплекс, пов’язаний із культурою людини, її світоглядом. “Без літературної мови, - зазначав видатний український вчений – лінгвіст І.І. Огієнко, - цієї національної підвалини соборності народу, не можу бути повноцінної нації”.

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

О мово, ночі колискова!

Прийми мій радісний привіт, -

писав наш великий лірик Олександр Олесь, вітаючи відродження українського слова на початку ХХ ст. Ці поетичні рядки звучать особливо актуально в наші дні, коли Верховна Рада України прийняла Конституцію, де законодавчо стверджується державність української мови.

“Мова – не доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревниво ми всі плекатимемо її… - роздумує Олесь Гончар. – Віками народ витворював цю мову, витворив її, одну з найбагатших мов слов’янства, триста тисяч пісень склала Україна цією мовою, в тім числі явивши пісенні шедеври незрівнянної краси, дала світові геніальних поетів, зажило українське слово шани й визнання серед народів близьких і далеких”.

“Діамантом золотим” назвав її колись Володимир Самійленко, а наш сучасник Дмитро Білоус – “дивом калиновим”.

Купана - цілована хвилями Дніпровими,

Люблена – голублена сивими дібровами,

З колоска пахучого, з кореня цілющого,

Із усмішки і сльози, сонця і вітру і грози

Наша мова, -

зазначає Наталя Білоцерківець.

Ну щоб, здавалося слово…

Слова та голос – більше нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує! –

писав Тарас Шевченко. І дійсно, рідне слово – це найдорожчий скарб людини, тому воно зворушує її душу. “Рідна мова дорога людині, як саме життя”, говориться в народному прислів’ї. Це “життя духовного основа”, як підкреслював Максим Рильський. Та найглибше цю думку розвинув Панас Мирний: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка живого духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє “давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід почування.”

Великі людина нашої землі завжди підкреслювали велике значення рідної мови в житті людини. “Людина, байдужа до рідної мови – дикун, - підкреслює відомий російський письменник Костянтин Паустовський. – Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу”. Тому, за словами чеського педагога Яка Коменського, тільки школа рідного слова може дати людині справжню освіту. Хто не любить рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини”. Французький письменник Вольтер зазначав, що за шість років можна вивчити всі європейські мови, але треба вчити все життя рідну мову, бо то невичерпна глибочінь.

Українська мова, якою говорили ще наші пращури, дуже старовинна. У ті далекі часи наші предки розмовляли мовою, близькою до сучасної української. Краса цієї мови відбита у чисельних фольклорних скарбах українського народу, зокрема в обрядових піснях, які творилися в сиву давнину.

Українська мова надзвичайно багата словниковим складом, вона поетична, надзвичайно мелодійна, красива і співуча. Доречно тут нагадати результати всесвітнього конкурсу мов, який був проведений в Парижі 1928 року. На ньому визначалося, яка з мов наймилозвучніша. Зачитувалися тексти різними мовами світу. Звучали там і вірші Т. Шевченка. Слід підкреслити що членами журі була належним чином оцінена виразність і милозвучність українського слова. Серед чотирьох переможниць конкурсу українська мова посідала третє місце, поступаючись французькій та італійській і залишивши після себе перську мову.

Про багатство нашої мови, її розвинуту синіміку прекрасно написав поет Олександр Підсуха у вірші “Рідна мова”:

Ой яка чудова українська мова!

Де береться все це, звідкіля і як?…

Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,

Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак.

І така ж розкішна і гнучка, як мрія.

Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”.

Є в ній хурделиця, віхола, завія,

Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.

У нашій мові багато слів і словосполучень, які самі собою дуже поетичні, наприклад: Марічка, веселка, перлина, черемшина, серпанок, світлиця, смерічка.

Краса звукового ладу української мови зумовлюється тим, що вона має виразні чисті голосні й спрощує збіг приголосних.

В українській мові багато пестливих слів, на що звертав увагу російський письменник Лев Толстой. Він говорив: “Я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, пестливих слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько”. У зв’язку цим пригадаймо для прикладу, скільки ніжних, пестливих слів витворив наш народ на означення найдорожчого слова “мати”. Це і матінка, матіночка і матуся, мамуся, і матусенька, матусечка, і мамонька, мамочка, і мамуня, матуня тощо.

Відштовхуючись від багатющих народних джерел, нашу мову плідно збагачували українські письменники.

Я радий, що в тобі луна

Франків вогонь і дух Тарасів,

Що мужність чисту, як весна,

Знайшла ти в Лесиній окрасі…

Що від Довженка твій порив,

А від Сосюри мрійність юна;

Що розум Рильського бринить

В тобі, немов мотив світання;

Що до прийдешніх ти століть

Несеш всі наші поривання.

Павло Загребельний зрівнює нашу мову з величним і могутнім Дніпром – Славутою: “Дніпро – як мова. Мова наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна молода, як весняне листя… Мова вкраїнська, звідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала в небо з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Течеш вільно й вічно, як Ріка…”

Неповторна мова у нашого народу. Але цьому слову, такому багатому й мелодійному, як і його носієві, на всіх історичних шляхах розвитку доводилось нелегко.

Костянтин Ушинський писав: “Поки живе мова в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все – і він усе зможе повернути; але відберіть мову, і він ніколи вже не створить її.. вимерла мова в устах народу – вимер і народ…”

Сьогодні українська мова – державна. Проте проблем у її розвитку чимало І лише всією спільнотою ми можемо подолати, коли берегтимемо скарби, полишені предками коли примножуватимемо, збагачуватимемо її теперішній розвиток.

Отож любімо і шануймо рідну мову, наш найдорожчий скарб. І не забуваймо заповіту великого Кобзаря:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Рідна мова – це саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління. К. Ушинський вважав, що рідна мова – “природний вихователь” “найбільший педагог”. Завдяки оволодінню скарбами рідної мови в ранньому віці формується “корінь духовності”.

2. Пісня

“Пісня – душа народу”. Яке це диво – українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня – то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з маминої колисаночки. В ній – материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості.

Минають віки, зміцнюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі. Пісня – душа людини, незмінна її супутниця. Споконвіку в Україні співали – у горі і радості, на сімейних і народних святах, в церкві і в школі. Пісня супроводжувала людину протягом усього її життя, допомагаючи у праці й прикрашаючи побут. Невипадково великий Гоголь писав: “Покажіть мені народ, у якого би більше було пісень”.

Український народ з давніх-давен мав своїх співців. Любов народу до співу природна. Людина тягнеться до музики, співу, як рослина до сонця. Дитина, ще не розуміючи жодного слова, вторить матері, яка співає їй колискової. Якщо в сім’ї традиційно поважають народну пісню, слово, танець, за дитину можна бути спокійним – чисті витоки її початкового естетичного виховання зроблять свою справу і на все життя прищеплять правильний смак, незважаючи на нові й нові нашарування тієї чи іншої інформації. Пісня – це мова народу, його історія, національне багатство і культура. “Невичерпною криницею чистої життєдайної мудрості народу, його духовної краси” називав Федір Погребенник пісню. І треба дбати, “щоб пісня завжди била ключем”.

Особливо магічну силу мають колискові пісні. Вони надзвичайно образні, мелодійні, лагідні, щирі, задушевні. Передаючи їх немовляті, як і своє молоко, ненька переливає в його душу мудрість народу, виколисує з нього майбутню людину.

Колискова пісня – благословенний світ високої поезії українського народу, це ті Лаври – Хранителі, що становлять духовний закон цілих епох. Дитина це перебуває в захисті материнського лона, а вже до неї лине з глосу матері монотонна пісня. Твориться людина, над нею молиться мати, тихо, інтимно, як перед Богом. Це той найтонший ритм основної мелодії духовного світу неньки, це найперші несвідомі чуття дитини до появи на світ Божий, Космічна вічна душа вливається у своє призначене зачаття, тобто, в момент оживлення цієї краплі в матері живуть дві душі. Душа дитини, що зійшла із вселенського простору, пам’ятає себе і поступово переходить у генетично закодовану родом. Це особлива пам’ять, полум’я якої гріє нашу душу, переливається в пісню. Колискова пісня монотонна – так, саме з монотонної мелодії голосу мати й дитя єднаються пуповиною свідомої правди життя.

Колисанка – це той етнічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя. Думи й почуття матері, її роздуми про власну долю передаються крихітці – немовляті самою лише мелодією народжуваної колисаночки. Новонародженим пісень майже не співають, а співають спочатку колисанку без слів. Немовлятко присипляється від гойдання колиски та ритму мелодії, який мати варіює, аж доки не дістане бажаного складнішого за ритм – основу всякої мелодії і нема нічого складнішого за голос простої людини. Колихаючи маля своє, мамуся сягає таких тонких нюансів, що й не запишеш на нотному стані.

Реальні потреби життя дитини і родини визначають характер перших співаночок, які чує дитина, спершу колискові про саму дитину, ї сон, харчування:

Ой ну люлі-люлі, налетіли гулі,

Сіли на воротях в червоних чоботях,

Стали думать і гадать, чим дитятко годувать:

Чи кашкою з молочком,

Чи солодким яблучком,

Ой люлечки люлі, прилетіли гулі;

Пісеньки співають, дитя колихають, а-а, а-а.

Немовля з найраннішого дитинства живиться поезією мови мелодіями, виробленими мільйонами матерів. Одна матуся підмітила поетичний образ, а інша прикрасила, мов квітами, щебетанням пташок. Помічниками матері у розвитку уявлень дитини про світ стають вітер і дощ, трави і квіти, які допомагають їй виявляти материнську турботу.

Як засне дитятко, мати стиха промовляє і благословляє: слава родині, слава дитині, слава Богу святому, щоб спала дитина у тихому дому. А-а-а-а. Перші проблиски душевного почуття дитини починаються від перших уявлень про добро і зло. Головним персонажем пісеньок –повчань є кіт:

Ой ну люлі, коточок,

Вкрав у мами клубочок,

Та й поніс поза ліс,

Тарі до Йвасина приніс,

Стала мама котка бити,

Стала мама котка вчити,

Не вчись, коте, красти,

А вчись, коте, прясти, А-а-а-а!

Колискові пісні чарують своєю простотою, безпосередністю, ніжністю. Головне призначення колискової – приспати дитя. Магічною силою володіє поетична абстракція химерних образів Сну та Дрімоти. Вже понад 150 років ця пісня записується фольклористами в різних варіантах. Сон та Дрімота благодатно діють своєю присутністю на дитину, ділять між собою обов’язки:

А ти будеш колисати,

А я буду присипляти.

Ти лежиш у ніжках.

А я лежу в голівках.

А-а-а-а!

Поступово активну уяву дитини розвиває родина та соціально-побутова тематика. Пісні створені дорослими, завше спонукають дитину вислухати життєві потреби матері:

Ой спи, дитя, колишу тя,

А як заснеш, покину тя,

Покину тя над водою,

Накрию тя лободою.

Тебе лишу – будеш спати,

Сама піду в поле жати,

А-а-а-а!

Підростає дитиночка, а з нею і турбота неньки. З’являються все нові і нові образи у пісенному звертанні до неї. Мудресенькі дідусь та бабуся також виспівують колискових, в котрих часом жартома вводять своїх онучат у суворий світ побуту.

За рівнем художньої майстерності колискові стоять у світі високої поезії. Найперші мелодії Т.Г. Шевченка починалися від пісні матері:

Мене там мати повивала,

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину…

Слова материнської пісні – жива артерія життя, ужиткова спадщина, поетичність, щирість та безпосередність якої становить основу естетичних смаків дитини. Недарма український народ вживає найніжніші слова щодо виховання – кохати, викохувати діточок.

Пестливі форми мало не всієї лексики поетичних образів – побажань дозволяють припустити спільність колискової пісні із замовленнями.

Ой щоб сало, щастя мало,

Ой щоб росло, не боліло,

На серденько не кволіло.

Добрий розум в головоньку,

А рісточки у кісточки,

Здоров’ячко у сердечко,

А в роточок говорушки,

А в ніженьки ходусеньки,

А в рученька ладусеньки.

Моральні ідеали народу вчать матір шанувати та на старості віку догодувати. “Щоб росло на потіху, добрим людям на послугу.”

3. Прислів’я, приказки, загадки

Умовою виховання дитини є передача їй духовної спадщини народу, його моральних ідеалів. Тому вчитель постійно звертається до народної творчості. До скарбів українського фольклору належать прислів’я, приказки, загадки та казки. Прислів’я та приказки короткі влучні вислови, в яких виражено повчальний досвід народу. Вони всі тісно пов’язані зі щоденним життям і побутом людини.

У вихованні молоді використовуються прислів’я для пояснення змісту та ілюстрування правил культурної поведінки, яких виражено повчальний досвід народу. Вони всі тісно пов’язані зі щоденним життям і побутом людини.

У вихованні молоді використовуються прислів’я для пояснення змісту та ілюстрування правил культурної поведінки, яких мають дотримуватися діти:

В чужому домі будь привітний, а не примітний.

Вмій пожартувати, та знай, коли перестати.

Жаданий гість – дому радість.

У народних прислів’ях відображається система поглядів українського народу на формування моральних якостей особистості. Прославляючи працелюбність, скромність, розсудливість, сміливість, прислів’я викривають ледачих, брехунів, базік, боягузів:

Де руки і охота, там скора робота.

Тяжко тому жить, хто не хоче робить.

Правда із дна моря виринає, а неправда потопає.

Хто людям добра бажає, той собі має.

Загадка, як вид народної творчості, має тисячолітню історію. Загадка – народний твір. З’явилися вони задовго до того, як люди навчилися писати, читати, друкувати. Століттями загадки поширювалися усно, і тепер уже не можна встановити, хто ту чи іншу склав першим. Відгадування загадок розвиває кмітливість, уміння зіставляти, хто ту чи іншу склав першим. Відгадування загадок розвиває кмітливість, уміння зіставляти, порівнювати предмети чи явища і знаходити в них схожість. Назв “загадка” походить від слова гадати, тобто думати. У загадках предмети чи явища прямо не називаються, про них мовиться у прихованій формі. Невеликий фольклорний твір в інакомовній формі описує предмет, котрий слід назвати. Тут широко використовується метафора алегорія, метонімія, уособлення. Часто задуманому предметові (явищу) дається назва інших на основі їх схожості.

У загадках народ виявляє свою велику дотепність, вміння робити дуже цікаві, часом незвичайні порівняння чи зіставлення. Скажімо, небо у загадках – це голубий шатер, синя шуба, поле неміряне, море безкрає, комар – не звір і не птиця, ні рак, ні риба, летюче, маленьке, кусюче.

Загадки, крім поезії, використовуються і в казках, де виконують роль перешкоди. Загадки широко використовуються і в навчальній практиці. Наприклад загадки у читанках розміщені за тематикою розділів. Кожна з них допомагає глибше зрозуміти головну думку твору, на їх основі можна провести виховну бесіду, до виучуваної теми. використання загадок у роботі зі школярами постає формою збереження й поширення мудрості і є засобом національного впливу на вчинки кожного нового покоління. Це і джерело пізнання, і засіб, що посилює уявлення дітей про дійсність, і форма співпереживання.

Складаючи загадку, народ вживає найяскравіші, найважливіші ознаки речі. Так, гриб асоціюється з однією ногою, на яку накинуто шапочку.

Загадки вчать зіставляти предмети і явища, виділяти в них найістотніші ознаки, коротко та образно висловлюватися, розвивати кмітливість. Як, наприклад ця: На дубі 3 гілки, на кожній гілці по 6 яблук. Скільки всього на дубі яблук? (На дубі яблука не ростуть).

Тематика загадок різноманітна – про природу, людину та все, що з нею пов’язане в житті. Багато можливостей дає загадка для мовного розвитку дітей, для прилучення їх до словесної художньої творчості. Створюючи загадку дітей зосереджують увагу на конкретному предметі. Твори – загадки тим і користі, що під час їх опрацювання дитина вчиться розглядати предмет, виявляти його ознаки. Вчителі розглядають загадку як корисну для дитячого розуму вправу. За словами К.Д. Успенського, загадка – “мальовничий опис предмета”.

Малі форми усної народної творчості заслужено займають вагоме місце в роботі з молодшими школярами. Вони є невичерпним дидактичним матеріалом для різних видів роботи на уроках української мови, читання та інших шкільних предметів, у позакласній та позашкільній роботі, містять глибоке навчальне, розвивальне та виховне значення, розвивають образне та логічне мислення. Недарма загадки, прислів’я, приказки називають зразками народної педагогіки.

Отже, загадки – то справжні перлини народної мудрості, коштовні згустки думки і почуттів, хвилюють розум та уяву людей. Справедливо зазначив М. Шестопал: “Кожна загадка, мов осколок сонця – сяюча і гаряча, мов тятива – натягнута і гнучка, мов спис отой – гостра і разюча. Ніби промені в краплях роси, відбиваються в них творчий геній і душевна краса народу, його розумова і художня обдарованість, його спостережливість і дотепність”.

До вічно свіжих фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям, належить українська казка. Це своєрідний спав реальності й уяви, життєвого досвіду і мрій народу. За допомогою казок дитині прищеплюються ввічливість, коректність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі. Вони широко використовуються у вихованні дітей, а це зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків яких легко розуміється дітьми і дає змогу визначити моральні якості кожної дійової особи. Це полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку і дає змогу самостійно зробити висновки щодо правил культурної поведінки. Так, вивчаючи правила поведінки в гостях можна інсценізувати казку “Лисичка і журавель”, проілюструвавши її прислів’ями:

Вміла готувати, та не вміла подавати.

Не роби комусь, що собі не мило.

На язиці медок, а на думку льодок.

Говорить прямо, а робить криво.

Український народ завжди цінував товаришування, надавав великого значення взаємодопомозі готовності відгукнутися на чиєсь прохання чи біду. Навчаючи дітей, як поводитися в колективі для вироблення в учнів товариськості, колективізму можна використати народні казки “Кіт, кріт, курочка та лисиця”, “Цап та баран”, “Волова хата”.

К.Д. Ушинський писав: “Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах. Він не раз наголошував на величезному значенні пам’яток народної творчості у вихованні та навчанні, на чільне місце серед них поставив народні казки “як перші й блискучі спроби” народної педагогіки.

“І я не думаю, - пише Ушинський, - щоб хто-небудь був спроможний змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу… Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних… для дітей освіченою літературою”.

Казки багаті на дива, різноманітні перетворення, мають пригодницький сюжет. Позитивні герої уособлюють народний етичний та естетичний ідеали – працьовитість, доброту, розум, вірність, пам’ятливість, красу. У казках яскраво виявляються висока духовність людей, їхнє прагнення пізнати навколишній світ. В українському казковому епосі особливо виділяються казки про народних богатирів. Казкові герої – богатирі – це вимріяні, узагальнені образи кращих синів народу, які свою силу і розум віддають боротьбі за його інтереси. казкові богатирі мають фантастичне походження. Герої казок для підсилення їх ідеальних рис часто зображаються гіперболізовано. Народ ідеалізує своїх героїв, зображує їх незвичайними ще змалку. У відстоюванні правди, добра, гармонійних стосунків у природі й суспільстві головному героєві допомагають не тільки побратими, а й звірі, птахи, комахи, риби, стихії. Доброзичливе ставлення до природи оплачується сповна. Вона приходить людині на допомогу в найнебезпечнішу мить, довірливо відкриває свої сокровенні таємниці, дарує живу цілющу воду, молодильний напій. Ця казкова екологічна етика сьогодні особливо актуальна і з успіхом служить вихованню у наймолодших громадян країни бережливого ставлення до всього живого.

Світ дивовижного в цих казках створюють продумані і вдало дібрані слова, що завдяки своєму образному звучанню здаються живими. Інтонаційно казка будується вражаюче. Фантазія народу наділяє чудесною силою різноманітні предмети домашнього вжитку – сокиру, коцюбу, гребінець, золоте яйце, золотий міст.

У чародійницьких казках головним позитивними персонажами найчастіше виступають особи чоловічої статі. Козак Мамарига, Котигорошко, Іван-Побиван, Кирило-Кожум’яка. Проте зустрічаються і привабливі жіночі образи, в яких втілені ідеальні риси народу: працьовитість, чесність, вірність, скромність, вміння і готовність виконати найчорнішу роботу для загального добра та благополуччя.

Страшними потворами зображаються в казках негативні персонажі – змії – людожери, кощії – смертоносці, злі відьми, Баба-Яка.

У казках певна моральна теза чи настанова постає не нав’язливо, а випливає з усієї художньої тканини твору. В цьому – особливість великого впливу народної фантастики на формування внутрішнього світу дитини.

Немає, сумніву, що казка через елементи ілюзорного і фантастичного відображення світу справляє глибоке емоційне враження на дитину, приводить в рух її уяву, духовні сили. Логічна послідовність викладу, чітка побудова, влучність у вживанні фразеологізмів викликають неусвідомлене задоволення, сприяють засвоєнню традицій народно-поетичного мовлення. Лексика казок точно відповідає особливостям предметно-образного мислення дитини.

Усе відчутнішим стає інтерес українського народу до своєї історії, давньої культури, способу мислення наших далеких предків. Великий обсяг знань про давні світогляди, етику й мораль приховують у собі міфічні оповідання, легенди. У цих оповіданнях трудящий люд, творець усіх матеріальних і духовних цінностей – дає своє поетичне пояснення походженню і розвитку органічного житті на нашій планеті, висловлює власні погляди на оточуючий людину світ.

Українська міфологія як сукупність переказів про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов’янської міфології. В українській міфології у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами та повір’ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. Українська міфологія включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини, про богів, про виникнення Всесвіту, про неминучу загибель світу. В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина.

До реліктів давньослов’янських вірувань, що пов’язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених культів. Одним з них був культ вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища. Важливого значення надавалося ритуально-очисній функції вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, або позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо).

Священні властивості приписувалися і воді, до якої слід було ставитись обережно, щоб не осквернити її. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до схід сонця. Неодмінним атрибутом лікувальної та господарської магії українців вважалася освячена йорданська вода, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу.

Культ грози, пов’язаний із давнім слов’янським культом бога Перуна. народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями.

Духи природи посідають в українській легендах та міфах виняткове місце. Лісовики, водяники, польові біси, мавки, богині – улюблені образи народної міфології. Існує відома легенда про те, що всі духи природи походять від ангелів, скинутих з неба: де хто з них упав, той і залишився там жити; ті, що впали в воду стали водяниками, на ліс – лісовиками, на поле – польовиками, на людське житло – домовиками, хатніми дідками. Лісовик – міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей лісовик не має тіні. Вважається, що лісовик бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім’ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо. Лісовик майже завжди невидимий, але виказує себе голосом. Побачити лісовика можна, дивлячись назад крізь ноги. Позбутися лісовика чи позбавитися впливу його магічних дій, згідно з повір’ями, можна, вивернувши весь свій одяг, що за семантикою давніх мисливських обрядів означало народитися заново. Образ водяника користується в українському фольклорі великою популярністю. Цей персонаж пов’язаний із культом води Він може наганяти рибу, навіть укладати з рибалками угоди про улов, мірошниками крутити жорна, заплутувати сіті. Як і лісовик, водяник не терпить нічної присутності поблизу своїх угідь людей. Дух природної стихії вороже ставиться до людини, оскільки його головна турбота – зберегти і примножити багатства природи. Водяник мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти – дитину, козла, собаку качура, рибу. Цей володар річок, ставків головував над русалками.

Польовий дух в українській міфології – найчастіше істота чоловічого роду. У легендах польовик виконує лише функції, вороже спрямовані щодо людини. Побачити польовика можна лише сонним. Він міг прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався польовик переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби).

Домовик в українців називається по-різному (хатній дідько, домовий, хованець, годованець, помічник). Найчастіше домовик замальовувався як невеличкий геть оброслий волоссям дідок. Вірили, що домовик є в кожній оселі. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте домовик міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить. Образ домовика як опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта-дідька. Побутувало повір’я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев’ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Також в українських легендах, міфах є поширені образи відьми, мавки, русалки, упиря, чорта, заложних мерців.

Відьма (чаклунка, чарівниця, чародійка, потворниця) – популярний демонологічний персонаж українського фольклору. Розрізняли дві “категорії” відьом – родимих та вчених. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта. Розпізнати відьму дуже важко: вона може бути бабою і дівчиною, красивою і потворною прибирати вигляд тварин або речей. Найчастіше відьми виявляли себе серед односельців на великі календарні свята: різдвяно-новорічні, Великдень, Юрія, Івана Купала. Вважалося, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти них багаття, то відьма сама прийде і поросить вогню. Побутували уявлення про те, що відьму можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками. Вважали, що відьми псували чужих корів, забираючи у них молоко. Вони накликали на людей хвороби, висмоктували кров, сприяли неврожаю зернових. Відьми начебто вміли не тільки проходити крізь стіну, воду чи дерево, а й могли скидати свій людський образ і приймати інші – предметів, тварин тощо. Вірили, що за допомогою зеленої гілки, батога, вуздечки, пояса та певних словесних формул, що зберігалися в глибокій таємниці відьми могли змінювати зовнішній вигляд інших людей.

Мавки – істоти, що уособлювали душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. Мали довге лляне волосся. У народі вірили, що на Троїцькі свята мавки літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: “Христу, Христу!”. Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім’я, промовивши: “Хрещу тебе”. Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або мавку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин.

Упир – найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров. Міг з’являтися у різній подобі (собаки, кота двох хлопчиків), ходити пішки, їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Роблені упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті – по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір’я що, крім мертвого упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Чорт (диявол, біс, дідько, сатана, люципер) – один із найпопулярніших персонажів української міфології, що уособлював ворожі людині сили. Його звірину породу видають хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собача морда чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерні ознаки – довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Звичайне помешкання чорта – млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини. Функції чорта досить широкі: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для нехрещених дітей, яких може підмінити.