Реферат з педагогіки

Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання.

План

Вступ

Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання.

1.1. Завдання і складові частини національного виховання.......... .

1.2. Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів

Вступ

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася своя власна національна система виховання і освіти.

В епоху державного й духовного відродження України пріоритетна роль належить розвитку національної системи освіти і виховання, яка має забезпечити вихід молодої незалежної Української держави на світовий рівень.

Національні концепції вітчизняної освіти і виховання, враховуючи культурно-історичний досвід свого та інших народів, головними завданнями ставлять не лише вивести справу навчання і виховання з тієї глибокої кризи, в якій вона нині перебуває, а й докорінно реформувати її, піднести до вищих світових стандартів. Концептуальне осмислення провідних проблем національної освіти і виховання переконує в тому, що демократизація, гуманізація і гуманітаризація їх неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народне педагогічних, народознавчих виховних традицій.

Одна з найважливіших педагогічних закономірностей е та, що, в процесі формування особистості, а отже і підростаючих поколінь, найефективніші шляхи пізнання — від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до планетарного, світового. Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складників духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу — найвищої цінності нації, держави. Національне виховання реалізує глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі — пізнання кожним учнем, вихованцем самого себе як індивідуальності і як частки своєї нації, а через неї всього людства, організацію самонавчання і самовиховання, найефективніших шляхів розвитку і са­мовдосконалення особистості.

Визначенню принципів, підходів, форм і методів виховної роботи в сучасній національній школі сприяє глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховних традицій в епоху великого Українського Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.). У період Ренесансу в Україні утверджувалися пріоритетність етнонедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності, усталювалася рівноправна основа різноманітних і альтернативних освітньо-виховних структур, багатоваріантних підходів у навчанні і вихованні, не допускалися одноманітність і уніфікація в системі навчально-виховних закладів. Густа мережа різнотипних шкіл створювала умови для розвитку природних задатків, нахилів, здібностей кожної дитини, для підготовки інтелектуальної, творчої еліти суспільства в галузі державного будівництва, політики, культури, науки, мистецтва, економічної діяльності.

Творчою групою науковців і педагогів-практиків, яка кілька років працювала при Міністерстві освіти України, розроблено кілька концепцій з основ національного виховання. Науковий керівник групи і співавтор Ю. Д. Руденко, завідувач лабораторією народної педагогіки Київського педагогічного університету імені П. М. Драгоманова, наголошує, що положення концепції розкривають українську національну систему виховання як самобутнє культурно-історичне явище, складову частину світового і загальноєвропейського процесу. Особливу увагу приділяється концепції "Педагогіка народного календаря".

"Народний календар"— це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Народні традиції і звичаї адекватно відображають сутність, зміст і характер подій та явиш, у природі, житті, зокрема у трудовій діяльності, побуті і дозвіллі людей.

Український народ споконвіку хліборобський. Протягом століть він виробив велику хліборобську культуру, яка позначилася на його психології, характері, світогляді. В основі народного календаря лежить землеробський (аграрний) календар. Крім цього, розрізняють також церковний календар, календар погоди, родинний календар (у розумінні дат, урочистостей сімейного життя, побуту тощо).

Народний календар місяць за місяцем, тиждень за тижнем, нерідко день за днем передбачає відповідно до конкретних умов даного регіону всі сторони і види хліборобської праці, особливості життя, зміни в природі (це функція календаря як прогностика).

Народний календар — це енциклопедія знань про життя людей праці, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.

За віки свого функціонування народний і церковний календарі настільки злилися воєдино, що нині укладають фактично єдиний народний календар. Дати, свята церковного календаря протягом століть органічно "вплелися" в народний календар, національну духовність. Нехтування церковним календарем, штучне вилучення його в народного життя з боку войовничого атеїзму — справа безперспективна, нічого це, крім збіднення народної культури, духовності, не принесло.

Учні (як віруючі, так і невіруючі) мають глибоко знати зміст, духовний потенціал народного календаря. Учитель, вихователь так повинен будувати свою роботу, щоб учням не нав'язувати ні релігійних, ні атеїстичних поглядів, переконань.

У християнській релігії, її звичаях і обрядах, передбачених, церковним календарем, є багато загальнолюдських цінностей. Учитель повинен володіти глибокими знаннями історії релігії, церкви, що дасть змогу всебічно використати виховний потенціал народного календаря.

Традиції, звичаї і обряди річного циклу багатогранні і складні. Наповнені великим ідейно-моральним, емоційно-естетичним змістом. Вони відображають етнічне, суспільно-політичне, культурно-історичне життя народу на різних ступенях розвитку, його багатогранну духовність, якості, які формувалися протягом віків (національний характер, психологію, світогляд тощо).

Українські календарні традиції, звичаї і обряди є тим цементуючим матеріалом, який у віках зберігав нашу національну ментальність. Календарні традиції і звичаї (своєю міццю, ідейно-моральним і емоційно-естетичним багатством перемогли чужі ідеї, впливи сил, які протягом століть прагнули зруйнувати єдність нашого народу, його самобутній національний дух. Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв —це той найдорожчий скарб, який допоміг вижити нашій нації, зберегтися у віках і нині розвиватися в колі народів світової співдружності.

Вивчення народного календаря, практична реалізація в повсякденному житті його традицій, звичаїв і обрядів дає учням змогу збагачуватися народним світосприйманням і світорозумінням та простежити, як відбувалися в історії зародження, становлення і розвиток світогляду рідного народу.

З часу виникнення народний календар ґрунтується на стійких традиціях матеріального і духовного буття людей праці. Разом із національним розвитком народу відповідно збагачується і календар, його традиції і звичаї. В нові часи виникають і нові потреби у вихованні підростаючих поколінь, в поглибленні духовної культури народу.

Так, в роки Відродження в життя і побут народу входять такі знаменні, ідейно і морально наснажені свята, урочистості, як День Незалежності України (24 серпня), День соборності України (22 січня), Свято Козацької Слави (3—5 серпня) та ін. Широке відзначення сім'ями, навчально-виховними закладами цих дат, урочистостей, в основі яких доленосні події для українського народу, сприя­тиме тому, що вони стануть національними святами.

Національна школа, яка розвивається, народний календар поповнить такими загальнонаціональними святами як День Знань, свято Квітів, День Матері, День Батька, День Родини, які сьогодні, на жаль, ще не стали всенародними.

Народний календар передбачає і такі дати, урочистості, які мають регіональний характер у зв'язку з певними природними умовами, історичними подіями в минулому, специфічними видами .трудової-діяльності. Так, у регіоні -українських Карпат широко, всенародне відзначається свято — проводи на полонину, коли на весь весняно-літній сезон худоба виганяється на пасовиська в гори.

Вся багатогранна система традицій і звичаїв народного календаря переконує учнів у тому, що її провідна ідея - Людина зі своєю любов'ю до всього живого на землі.

Традиції, звичаї та обряди, які супроводжують дати, свята та інші урочистості народного календаря, передбачають різні види діяльності, зокрема трудової, стиль поведінки, способи харчування (в певні строки календаря), що відповідають біоритмам природи і людини. Це першооснова забезпечення гармонійності між природою та людиною, об'єктивними обставинами та її діяльністю, поведінкою, відчуттям нею комфортності самопочуття, настрою.

Звичаї і обрядність народного календаря найтіснішим чином пов'язані з природою території, на якій історично живуть українці. Виховний потенціал народного календаря виникав і шліфувався у суворій відповідності з фундаментальним принципом природовідповідності виховання що є основоположним у науковій педагогіці.

Розділ І. Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання.

1.1. Завдання і складові частини національного виховання.

Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась, захищаючись від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих реакційних, шовіністичних політичних сил.

Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості системи виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поновненя ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще з домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам'яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти і виховання. Вони розвивали у дорослих і дітей раціональне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та Інших національних і загальнолюдських цінностей. З діяльністю служителів культу пов'язані і освітньо-культурні тенденції, які суперечили гуманістичному спрямуванню національної системи виховання (діяльність єзуїтських шкіл, конфлікти на релігійній основі тощо).

З XVI—XVII ст. збереглося чимало історико-культурних, літературних, педагогічних пам'яток, створених на релігійні сюжети, теми, які втілюють у собі значний гуманістичний, виховний потенціал.

Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О.Духнович М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я.. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у національну систему виховання є значним. Прогресивні церковні та релігійні діячі, відстоюючи політичну, державу і духовну самостійність України, виховували молодь у патріотичному, гуманістичному дусі.

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.). (Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтва і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-Історичного життя.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, вимикали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська—1615 р. та Ін.) —перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.

Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І. Гізель, Л. Зизаній. 3. Копистенський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та Ін.), зміцнюючи дружбу народів. Цей знаменний етап у розвитку вітчизняної системи освіти виховання переконливо свідчить про те, що національний і загальнолюдський фактори перебувають у найтіснішому взаємозв'язку.

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. (Хмельницького (1648—1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнули на той час апогею свого розвитку.

Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культуних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі—форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі деї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен — козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в
життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода
підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе».
Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г.Шевченко мріяв написати також підручники з історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри. Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури і освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень Із гуманітарних і природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків — літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного {народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, О. Потебні, її. Житецького, Б. Грінченка, А. Кримського і т. д.

В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви—ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в ,1871—1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, К. Костюк. М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної,організації, "Пласт", яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова "пластуни" (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І. Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи "Пласту" розроби доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи "Пласту" грун- туються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації. Творче відродження патріотичних дитячих і юнацьких організацій є нині вельми актуальним.

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці XIX — на початку XX ст. великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів. У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія, А. Онищука та ін. На Буковинці, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.

Під час та після революції 1905—1907 рр. починалось поступове відродження української національної школи системи виховання. Після лютневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. У період революції 1917—1919 років, у добу УНР, гетьманату, директорії було дуже багато зроблено у справі демократизації і гуманізації навчально-виховних закладів розбудови національного виховання. Готувалися законопроекти, вступали в дію закони, які утверджували українську систему виховання Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції, розвивалася українська педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У перші роки більшовицького засилля, радянської влади на Україні освіта і виховання розвивалися суперечливо. Лід тиском наукових здобутків, громадської думки в 20—ЗО роках відбувалося дальше становлення української системи виховання тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929—1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських—786, німецьких—628, польських — 381, молдавських—121, болгарських—73, чеських—15, татарських — 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських—6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення.

Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інртитут, єврейський педагогічний Інститут, у Житомирі — єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків—на Кубані, і у Зеленому Клину на Далекому Сході та ін.

Однак перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені, в період тоталітарного режиму в СРСР. В часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії "злиття націй", "старшого брата", "безнаціонального комунізму" та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

У нову добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Визначною подією в суспільному житті е відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського Козацтва (1991 р.). Глибоке і всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну)—це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки ("Січ", "Чайка", "Козацьке братство" та ін.).

Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.). Конвенції про права дитини (1989 р.). Декларації про державний суверенітет України та ін.

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця — господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця росіянина, білоруса мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення (тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.

Психологія українця — це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини— України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала, і в години політичної незалежності України сягала вершин людської цивілізації.

За останні десятиріччя українська національна психологія з відомих причин не досліджувалась. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості — знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.

Національний характер і темперамент. Вони формувалися протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднатися з минулим досвідом. Народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбність і душевне багатство — лише деякі типові якості відомого в цивілізованому світі українського на­ціонального характеру.

У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей і своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпеливість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.

Вчителі, .вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати так і послабляти та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості - сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадянську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримували, зберігали і розвивали.

Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що український народ, як Інші народи, пізнає дійсність під кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їх анатомо-фізіологічними особливостями та ін.),так і природою, економікою, видами господарської діяльності на тій території, де споконвіку живуть представники українського, народу. Завдяки цьому специфічному "куту зору", способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості, і спосіб мислення українців має багато спільного з способом мислення (Білорусів, оосіян. поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому із століття в століття відтворюється і розвивається самобутність української культури, духовності.

Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, в тому числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метеорології та інших галузей народних знань.

Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних ідей, положень, правил, принципів, поглядів. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість правдивість,, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю.

Батьки, педагоги враховують те, що народ завжди надає пріоритетності моралі перед усіма Іншими сферами, факторами життя. За народною мудрістю кожна людина має визнавати вищість, верховенство моральних знань (ідей, норм, принципів), підпорядкованість їм інших галузей, видів знань (політичних, ідеологічних тощо). Національна система виховання реалізує моральні цінності — людяність, доброту, милосердя, співпереживання як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, па власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть рути соціальне небезпечні.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя.

У процесі відродження і утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов'язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникала і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, лад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї — червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті — вишиті рушники, квіти, духмяні трави, на стінах — портрети батька і матері, бабусі і дідуся, національних героїв України. Святим місцем, уособленням високої краси для українців є покуття (покуть). Тут традиційно вішається картина іконопису, яка символізує найвищу духовну, божественну красу. Все в українській хаті має національний символізує найвищу духовну, божественну красу. Все в українській хаті має національний естетичний колорит, у який може гармонійно вписуватися, наприклад, художня картина живописця—представника іншого народу.

Ґрунтуючись на народній естетиці українська система виховання передбачає формування в учнів красивої поведінки, привабливого стилю життя, доброзичливого ставлення до людей, умінь власноручно вишивати одяг, готувати смачну їжу за народними рецептами тощо.

Оволодіваючи серцем і розумом молоді, народна естетика пробуджує в неї внутрішні сили, надихає на добрі справи, запалює оптимізмом, стверджує любов, віру і надію як найважливіші складники духовності.

Народна правосвідомість (народна правотворчість, законотворчість, звичаєве право). У національній системі виховання формування правосвідомості займає чільне місце. Народ завжди жив І живе за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя.

У народних громадах, товариствах, інших об'єднаннях, в суспільстві в цілому верховенство завжди належало народній моралі, яка в свідомості народу мала статус і значення закону життя, діяльності і поведінки. У виховній роботі педагог домагається глибокого усвідомлення учнями того, що народне право, звичаєве право ґрунтується на національних і загальнолюдських моральних Ідеях, нормах. Громадська думка, народна духовність утверджують закони життя (принципи, правила, вимоги тощо), в основі яких — високі норми, ідеї народної моралі, у процесі розвитку суспільства справедливі юридичні закони виникають на основі народної моралі. Тому порушення і моралі, і законів у народі вважається найтяжчим злочином, гріхопадінням, святотатством.

Народне звичаєве право справедливе, хоч інколи і жорстке: згадаймо присуд батька, вірного народним традиціям і звичаям, який виганяє з дому Катерину, свою дочку, що необачно порушила народну мораль, народні неписані закони цнотливості, чистоти, порядності (поема «Катерина» Т. Г. Шевченка). Народна правотворчість щодо її порушників була жорсткою, але в її основі — глибока людяність, спрямована на збереження гідності, честі окремої особистості, висо­кого благородства кохання, материнства як суспільних явищ, гуманного .виховання молоді, утвердження у віках моральної чистоти народу, нації.

Українська система виховання переконує підростаючі покоління в тему, що наш народ здавна будував правове суспільство, однак насильство чужоземних) загарбників, політичних сил (шляхом війни, агресії, загарбання території України, знищення її духовності) було першопричиною гальмування і руйнування народної високоморальної правової держави.

Народна правосвідомість завжди утверджувала право на свободу, землю, власність, працю, вільне господарювання, житло тощо. В останні століття і десятиліття народна правотворчість, правосвідомість значно ослабла. Загрозливих масштабів набули скептицизм, цинізм, лицемірство, двоєдушність щодо законів та їх дотримання. Народну правосвідомість відроджує національна система виховання, яка є надійною запорукою будівництва суверенної української правової держави.

Національна філософія (етнософія). Філософія українців — це система оригінального сприймання і осмислення дійсності. Національна філософія — це самобутня система ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на душевний і духовний світ людини, обумовленість природних, соціальних і психічних явищ, на проблему долі людини, покликання і роль в історії народу, на можливу участь у людському житті ще не пізнаних, "надприродних" сил. У нашого народу етнічна філософія існує у вигляді уявлень, понять про світобудову, глибинні потаємні першопричини людських вчинків, історичного поступу ще з дохристиянських часів.

Пізнання кожним учнем національних філософських ідей, поглядів сприяє духовній цілісності особистості. Використовуючи скарби народної мудрості, осмислюючи життєвий досвід народу, а також свій власний, учень замислюється над проблемами мети і смислу життя, життя і смерті, шляхами досягнення поставлених цілей, засобами реалізації своїх планів, мрій. Узагальнюючи здобуті знання, учень розмірковує над співвідношенням у житті добра і зла, правди і кривди, краси і потворності, обґрунтовує свою позицію, робить вибір.

Оволодіння кожним учнем народною мудрістю е надійним ґрунтом для засвоєння наукової філософії, опанування філософськими системами багатьох народів світу.

Національний світогляд. В українців, як і в представників інших народів, історично виробився самобутній світогляд. Національний світогляд — це обумовлена культурно-історичними умовами система поглядів, переконань ідеалів, яка складає основу національної духовності і відображається в ідейній, морально-етичній спадщині, традиціях і звичаях української нації, її минулій історії і сучасному бутті. Український світогляд розкриває народне, ставлення до природи, людини, пояснює смисл життя, місце людини в ньому. Світогляд спирається на розуміння народом таких фундаментальних понять, як світ, людина, народ, нація, любов, віра, надія, духовність та ін. Українському світогляду притаманна філософсько-психологічна риса— утвердження органічної єдності, гармонійного злиття Людини і Природи, Народу і Космосу.

У виховній роботі педагог враховує, що світогляд українців відзначається об'єктивністю, реалістичністю, глибинним осягненням першоструктур буття, поєднанням глибокого ліризму, душевного багатства і проникливої логічної думки. Навіть ті світоглядні народні уявлення, погляди, які довгий час тлумачились офіційною наукою як ідеалізм і містика, марновірство і забобонність народних мас (психічні явища пов'язані з екстрасенсорикою, парапсихологією, астрологією, телепатією, козацьким характерництвом тощо), у наш час набувають наукового обґрунтування. Учні переконуються в тому, що в такій найскладнішій сфері буття, як психіка, народний світогляд виявився більш проникливим і далекоглядним, ніж науково-офіційний світогляд епохи застою, завдяки гострій інтуїції і глибокій та чіткій спостережливості людей праці, їх багатовіковому досвіду життя.

Всіма наявними в ній засобами національна система виховання цілеспрямовано і систематично формує в учнів народне світовідчуття і світорозуміння, світоглядну позицію. Національний світогляд, його глибина і багатство найяскравіше відображені в міфології, фольклорі, символіці, прикметах, віруваннях, традиціях і звичаях народу, матеріалізовані в історичних подіях і здобутках національної культури.

Національний світогляд є тим базовим компонентом особистості, фундаментом її духовності, на основі якого успішно формується науковий світогляд.

Національна ідеологія. В умовах політичного і наукового плюралізму не може бути монополії в духовному житті народу якоїсь однієї ідеології. Ідейної платформи певної партії. Справа в тому, що кожна нація (етнос) має свою, історично обумовлену ідеологію, яка своїм корінням сягає сивої давнини і ідеями якої пройняті, "зцементовані" всі сфери життєдіяльності народу.

Національна ідеологія — це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей, поглядів, принципів ідеалів, які відображають інтереси, прагнення, потреби нації, суверенність її державності.

Протягом століть українська нація виробила власну, глибоко гуманістичну ідеологію. Ця скарбниця народних ідей постійно поглиблювалася, відображаючи нові явища, потреби національно-культурного життя народу. Національна ідеологія захищає інтереси людини праці, право кожної особистості на повну свободу мислення і волевиявлення, ідеологія українського народу обґрунтовує як найвищі цінності повний суверенітет як окремої особистості, так і державного, політичного, економічного і духовного життя України.

У період розбудови ідеологія народу виконує функції ідеології національного відродження, побудови правової держави на засадах народної совісті, правди, справедливості, гідності, гуманізму і демократизму.

Національна ідеологія утверджує В житті неминучі, вічні загальнолюдські цінності мирної творчої праці, вааємопідтримку людей різних національностей, реальну дружбу народів, самобутність і суверенність кожної нації, пріоритет прав особистості, верховенство турбот про юне покоління - майбутнє нації.

Система українського національного виховання передбачає таку життєву позицію кожного юнака і дівчини, в формуванні якої провідна роль належить філософії свідомості, ідеології.

Національна свідомість і самосвідомість. Кожен громадянин суверенної України повинен мати свою національну свідомість і самосвідомість. Без духовного багатства, сконденсованого в цих поняттях, неможливий повноцінний внутрішній світ людини-громадянина. Національна свідомість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, мистецтва, народними традиціями і звичаями тощо. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість українців, є історична пам'ять, що зберігає кожну сторінку життя, боротьби! рідного народу за соціальні, політичні і національні права на всіх етапах його розвитку.

Педагог зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричиняє оманливе, ілюзорне відчуття "другосортності", "другорядності" рідної мови, культури, врешті самого себе, народжує комплекс національної і громадянської неповноцінності, ущербності. Такі учні не мають, як правило, почуття власної гідності і гордості. Вони часто збочують із правильного життєвого шляху, стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного, роду "перевертнями". Так дорогою ціною для людини, суспільства обходиться те, що не враховуються закони, розвитку природи людини, її духовності.

Українська національна самосвідомість — це відчуття і усвідомлення гордості за приналежність до своєї нації. Національна самосвідомість успішно формується в тих учнів, які в сім'ї і в школі користуються рідною мовою, охоче вивчають історичне минуле України, її культуру.

Національна самосвідомість концентрує в собі всю багатогранну діяльність громадянина на загальнонаціональних завданнях, проблемах, стимулює самовіддану працю на благо Батьківщини - України. В учнів з національною самосвідомістю формуються стійкі мотиви приносити користь народу, нації. В них підвищується громадянська відповідальність за свої вчинки. У процесі формування української національної самосвідомості одночасно виховується і справжня любов до інших народів, повага до їхніх культур. Істинними поборниками дружби між народами, як свідчить світова історія, є люди, що палко люблять свій народ: адже творити добро для інших народів може лише той, хто, навчився творити його для рідного народу.

Національне свідомому юнаку чи дівчині чужі зверхність, чванькуватість, погорда в ставленні до представників інших національностей, комплекс месіанства, національної винятковості. Такі та подібні їм негативні якості, що призводять до національного егоїзму, міжнаціональних конфліктів проявляються в тієї частини молоді, яка має викривлену національну самосвідомість, а точніше — недостатньо сформовану, а то й зовсім не сформовану цю благородну якість людини-патріота, громадянина, поборника реальної дружби між народами.

Цілеспрямовано і систематично формуючи в молоді національні духовні якості, система виховання кожного народу стверджує свій ідеал людини-громадянина.

Українська система виховання має свій, історично обумовлений ідеал людини-українця. У багатьох історико-культурних пам'ятках, фольклорі, художніх творах класиків, у практичній діяльності наш народ виплекав і опоетизував ідеал людини-землероба, хлібороба, селянина-трударя, господаря-власника землі, яка належала дідам і прадідам. Коли чужоземні загарбники разом-із соціальними поневолювачами позбавляли українського селянина-хлібороба свободи, права працювати на власній землі, пригнічували його, народ оспівував ідеал людини-козака, гайдамаки, бунтаря, повстанця, стрільця.

Ідеал типового козака-українця витязя нескореного духу, захисника пригноблених і скривджених іде вглиб віків. Він оспіваний у піснях, легендах, бувальщинах, класичній і сучасній літературі. Він і сьогодні живе в вустах і ділах народних. Витязь української літератури, поет В. Симоненко в роки глибокого застою писав: "Народ мій є! В його волячих жилах козацька кров пульсує і гуде!".

Найчільніше місце в .національній, системі, виховання належить уза­гальненому ідеалу українця —людини лагідної і щирої, правдолюбної і доброзичливої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої витривалої і терплячої, стійкої і войовничої у справі захисту рідної землі, держави від чужоземних загарбників.

У роки відродження в народній свідомості вирізьблюється ідеал людини-громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі м'якість і ніжність вдачі, пісенність і музичність, доброту і милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів та ін. Ці якості сучасного українця, його волелюбної душі і сонячної духовності є ніби ідеальним відображенням його буття, матеріальної основи життя, найбільших наших багатств—родючих чорноземів і розкішної природи України, її героїчної історії.

Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами: Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвиненіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова - попередниця санскриту— давньоіндійської мови. За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває у другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає .друге місце серед слов'янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично й інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль. Багатющі засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям українських дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи рідну мову з найбільш раннього віку, діти поступової стають носіями національного змісту, духу засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючих поколінь забезпечується лише рідною мовою.

Родовід. Засобами рідної мови діти найглибше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Народження, родина, родичі, рід, родовід, родинознавство, народ — ці однокореневі поняття супроводжують людину протягом усього життя, розкривають її ідейну, моральну, духовну сутність, природну, логічну послідовність основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації—такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної самосвідомості і повноцінності, громадянської зрілості.

В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Серцем, душею і розумом дитина глибоко відчуває потреби всієї рідні, інших людей, починає турбуватися про інтереси всього іроду, народу, нації.

Народ здавна застосовує у вихованні і поетизує, прославляє значення роду, родоводу в таких крилатих виразах: "Ой роде наш красний, роде наш прекрасний", "Козацькому роду не буде переводу", "Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду", "Тяжко жить без роду-племені" та ін.

Історична пам'ять, мислення, духовність особистості починаються в пам'яті роду. Сім'я, школа, громадськість виробляють потребу в кожної дитини знати свій родовід і по батьковій, і по материній лінії, вивчати своє генетичне коріння, родовідне дерево Така навчальне-виховна діяльність формує культ Матері і Батька, Бабусі і Дідуся, культ Роду і Народу, виховує в дітей гідність, честь, гордість за своїх предків, прагнення і готовність зберігати і примножувати здобутки свого родоводу. Наивірнішии шлях досягнення цієї мети — практичне включення дітей у продовження родинних звичаїв, реалізацію сімейних планів, мрій, надій, традицій і устремлінь свого народу.

Рідна історія. З Історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, .відомостях, наукових знаннях Історії Батьківщини — України, її історія розкриває найцінніше духовне багатство — знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи Історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої республіки. Всебічне знання рідної історії — невичерпне дже­рело історичної пам'яті і мислення учнів.

Великий виховний потенціал містить у собі історія української козаччини, гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака чи дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорізької Січі, які були незламними провідниками свободи і незалежності України, вершинні піднесення визвольного духу народу, а також факти зневіри в споконвічні національно-патріотичні ідеали, а то й прямої зради торкаються потаємних струн серця, викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і. багато в чому страдницького шляху в історії. Психолого-педагогічне дослідження таких, на перший погляд незвичайних явищ життя наших предків — лицарів духу і звитяги, як козацьке побратимство, братство, товариство, громада, характерництво, чаклунство та ін. поглиблює духовність, збагачує душу кожного учня національними способами, прийомами саморозвитку й самовдосконалення.

У зв'язку з тим, що історія України значною мірою фальсифікувалася і, замовчувалася, глибоко і систематично не вивчалася в школі, чимало молоді нині не знає навіть основних етапів, доленосних подій історії рідного народу, його віковічної боротьби за незалежність України. Об'єктивне і глибоке вивчення історії, культури, мистецтва, побуту рідного народу, політичних і громадських рухів на території нашої Вітчизни є необхідним компонентом в багатогранному процесі етнізації, громадського змужніння юнака і дівчини. У системі націо­нального виховання і освіти знання історії рідного народу є базовим для осягнення історії всього світу.

Краєзнавство. У формуванні "кореневої системи" духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається із краєзнавства — історичного, етнографічного, географічного фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва в ім'я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам'ятні місця занедбувалися, національні герої зневажалися. Ще чимало молоді живе в рідній місцевості і не знає тих важливих історичних подій, які тут відбувалися і мали всенаціональне значення.

Комплексна, всебічна краєзнавча робота дає змогу вивчати і цілісно сприймати національний колорит рідного краю: оригінальний спосіб життя українців, їхній стиль поведінки, самобутній спосіб мислення, їхню філософічність, творчий мистецький почерк, національну психологію, світоглядні засади тощо. Краєзнавча діяльність створює умови для глибокого засвоєння учнями регіональних особливостей національного життя (етнографічних, фольклорних, мовних тощо), для формування їх як типових представників даної місцевості. Завдяки цьому учні глибоко усвідомлюють себе як частину народу, в них виховується синівська любов до рідного села, міста, краю.

Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, схорону скіфських і козацьких могил та 1н.

Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на Формування в молоді екологічного світобачення.

Народна виховна мудрість із колиски, плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого усвідомлення учнями того, що відображена в свідомості українців рідна природа (жива і нежива) є "корінням", "фундаментом" національної духовності, культури. Географічні, біологічні та інші фактори природи обумовили національну специфіку українців, у тому числі і національний спосіб мислення.

Українська система виховання пройнята ідеями вірності і відданості природі батьківського краю. Усім багатством культурно-історичного досвіду вона реалізує заповіт батьків і дідів ставитися до природи як до живого всеохоплюючого організму, що живе за власними законами і яких ніколи не можна порушувати. Виховна мудрість народу стверджує, що любов до всього живого на землі починається з раннього дитинства; чуйного ставлення до кожної билини і комашки, тонкого сприймання великої таїни розвитку флори і фауни рідного краю, пізнання таємничої "душі" природи, її одухотворення та ін. Народ має величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатств.

Національна міфологія. Українські легенди, міфи тощо є основними жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. Давньоукраїнські міфи розповідають про Бога Світовида (Сварога) і його сина Дайбога (Дажбога), або Гіога Сонця, про богів і богинь Ладу, Леля, Купайла, Коляду. Перуна та інших, про походження Всесвіту, Землі, про добро і зло тощо. Стародавня українська міфологія багата і розмаїта розкішна ї чарівна, вона споріднювала людину і Природу, Землю і Космос.

У міфології — витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія—один із найдавніших видів народної творчості. У міфології часто-густо мають місце і матеріалістичні, і ідеалістичні елементи. Обидва ці фактори — невід'ємні компоненти нашої прадавньої культури.

Неоціненні в пізнавальному і виховному відношенні українські міфи містять у собі важливі і цікаві відомості про походження наших предків, назв «Україна» і «українці» ,та ін.

Міфологія — чисте і незамулене пізнаними нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-обоазного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, витончені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати "золоту нитку історії", розвивати раціональну самобутність.

Фольклор. У ньому відображена багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство. У фольклорі - першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У Думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. У фольклорі вся минувшина і доля України: періоди високих піднесень і трагічних падінь, національно-визвольних і соціальних збурень, відчайдушної гайдамаччини і звитяжної козаччини, сторінки масового героїзму, епохи творчої праці і мистецького пізнання дійсності, оманливих надій та ілюзій, зневіри і зради тощо.

Український народ — один із найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожен учень усвідомлює, що пісня — незмінний супутник українця. Вона супроводжує весь його життєвий шлях — від народження до домовини. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, і теплоту серця, і ніжність душі. Припадаючи спраглими вустами до фольклорних джерел, учні сповнюються світлими дерзаннями, устремліннями утверджувати в житті добро, правду, красу. Фольклорні засоби сприяють формуванню всеосяжності її глибини української душі, її ліризму і романтичної піднесеності.

Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, школі в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і, саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Національне мистецтво. Система національного виховання використовує практично невичерпні можливості народного і професійного мистецтва у формуванні людини-гуманіста. Історична енергія народу, стійкість, багатство і краса його національного духу трансформувалися і акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва — пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному тощо. Проймаючись чарами естетичних цінностей, дійств, учні переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу.

Національне мистецтво як найяскравіше втілення творчого потенціалу народу завжди було масовим заняттям, і в цьому секрет виникнення багатьох мистецьких осередків, шкіл. Появи народних майстрів, оригінальних мистецьких почерків, стилів, напрямів. У процесі виховання дитина поступово вводилася в світ прекрасного: спочатку вона бачила різьблене чи намальоване "сонечко" на колисці, яскраву саморобну забавку, вловлювала гармонійні звуки різних брязкалець, дзвіночків, глибоко сприймала задушевні колискові пісні, пізніше сама дитина виготовляла іграшки з соломи, лози, розмальовувала писанки та ін. Далі—особиста участь у хороводах, танках, хоровому співі, вишиванні, тканні, грі на музичних інструментах, прикрашенні інтер'єру житла, побуту і неодмінно—в змаганні: хто зробить красивіше, вигадливіше, дотепніше, обов'язково ,в дусі національного осмислення дійсності.

Народний досвід естетичного виховання полягає в тому, що діти навчаються мистецьких умінь, смаків у практичній діяльності, шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів і прадідів. Оволодіваючи мистецтвом (кобзарством, рушникарством, килимарством, різьбярством та ін. народними ремеслами, діти засвоюють духовність, ідейність, моральність, естетику рідного народу. Заслуговує найпильнішої уваги і повсюдної реалізації одна із закономірностей виховання: як окрема творча особистість, так і масова творчість молоді най­успішніше формуються на основі практичного оволодіння різноманітними видами, жанрами народного та професійного мистецтва.

Мистецтво, як могутній засіб виховання, цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалізується непомітний для ока і часто незбагненний для розуму раціональний дух —вищий вияв творчого генія народу.

Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються всім, народом протягом року. Народний календар — енциклопедія життя трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Щодо молоді народний календар виконує роль серцевини природовідповідної програми національного виховання. Кожна дата, свято, уоочистість наоолного каленлаоя оясніють традиціями і звичаями, які пов'язані з природою, рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в основі — трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року.

Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя, багатьох інших чеснот. Так, важливі виховні функції мають весняні дати і свята календаря: день зустрічі весни, день птахів, свято початку оранки (день першої борозни) і сівби, пасхальне свято, свято перших сходів, день чищення джерел і криниць тощо. У процесі підготовки і відзначення цих свят, урочистостей в учнів виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність і підприємливість, якості турботливого сім'янина, охоронця природи.

Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її. Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає в своїх датах і урочистостях духовність рідного народу, основні події, явища його історії багатогранного сучасного життя.

Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникала та усталювалася протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій із життя української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст і спрямованість.

Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу.

Національні символи України — герб (тризуб), прапор (жовто блакитний), гімн «Ще не вмерла Україна», в історичній пам'яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України. Палкий український патріотизм, високу громадянськість, глибокий гуманізм виховують в молоді символи — герби історичних, природогеографічних зон України (Волині, Галичини, Поділля, Слобідщини та ін.).

Важливими традиційними засобами патріотичного, гуманістичного і громадянського виховання молоді є символи, пов'язані з козацтвом, Запооізькою Січчю, гетьманщиною. Такі поняття, як Запорізька Січ. Хортиця, улава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам'яті народній козаків-витязів Байди, Мамая, Тараса Бульби символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.

Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам'яті, калина, верба тощо) в свідомості кожного українця виникають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. Народна символіка має велике значення в етнізації дітей, формуванні в них історичної пам'яті, свідомості.

Народні прикмети, вірування. В них відображені зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функції. Такі згустки народних спостережень, передбачень часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровані результати багаторічних спостережень дідів і прадідів над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Наприклад: "Багато хрущів весною — на жарке літо", "Не руйнуй гнізда ластівки, бо будеш з ластовинням", "Соловейко вдавився ячмінним колосом, а зозуля— мандибуркою" та ін.

Народні прикмети та вірування одухотворюють природу, вчать дітей берегти, примножувати та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань — народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до само­стійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому.

Народні вірування, ворожіння є важливими сферами духовності народу. Вони мають не лише Історико-культурне, а й пізнавально-виховне значення. У віруваннях і ворожіннях відображено специфічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеалізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться прогнозувати, передбачати майбутнє, певні події в житті, переконується в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні (ідеальні) чинники.

Релігійні виховні традиції. Не можна закривати очі на той Історичний факт, що в процесі зародження та становлення української національної системи виховання і в наш час релігійні виховні традиції мали і мають значний вплив на молодь, в першу чергу з сімей віруючих, яких нині на Україні мільйони.

Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо. Релігійне мислення, духовність — це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних! ознак. Під впливом релігії в учнів, як правило, формуються гуманні погляди, на людину, природу, суспільство. Такі учні не можуть зробити зла, шкоди іншій людині. Протягом століть релігія, церква виробили дійові виховні традиції і звичаї (моральні, трудові, естетичні тощо). У народній свідомості мирно співіснують і релігійні і нерелігійні погляди, виховні традиції. Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви, релігії у вихованні підростаючих поколінь. При цьому батькам, педагогам, громадськості необхідно проявляти високу тактовність, толерантність у ставленні до учнів, батьки яких належать до різних релігійних конфесій, церковних громад.

Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань — відродження багато численних традицій української родинно-побутової культури, її основу складають глибока і всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, і гуманне ставлення до природи, людей інших національностей.

Родинно-побутова культура— де збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії на роду, розвиток (рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та ін. Національна система виховання розкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім'ю — "націю в мініатюрі". Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів і прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвід інших родин з питань вихован­ня дітей.

Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції — трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуоотвоочим і духотвоочим. політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї—це своєрідні віковічні духовні устрої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Національна творчість. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків і дівчат до народної творчості, виробляють у них .творче ставлення до життя. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал. Глибоке знання учнями творчих умінь рідного народу, його творчої спадщини стимулює пробудження в них творчих задумів, поривів і практичну їх реалізацію. Кожен вихованець в залежності від природних задатків, ступеня їх розвитку стає співучасником, творцем культури, історії рідного народу, його самостійної державності. Національна творчість -це конкретний вияв загальнолюдської творчості.

Національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності. Якщо несприятливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система виховання. При цьому ланки, заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, дух їх вихолощується, як це і було в роки культу особи і застою. Високе історичне покликання батьків, педагогів, громадськості так впливати на молодь, щоб вона оберігала, як зіницю ока, і збагачувала Ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал традицій, звичаїв і обрядів народної творчості.

Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.

Якщо національна система виховання переобтяжена абстрактними ідеями, знаннями і вони не набувають конкретної національної реальності та форми, такий зміст освіти втрачає свою виховну функцію і, як правило, не перетворюється в погляди, переконання, ідеали, якості характеру особистості, а отже, якості підростаючих поколінь, усього народу. Така система виховання втрачає національний зміст і характер, позбавляється життєздатності, тобто можливості розвиватися і самовдосконалюватися.

Національна система виховання є складовою і невід'ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи виховання.

Кожен народ, нація, має здобутки у розвитку культури, економіки, науки, техніки та Інших галузей життя. Представники різних народів здійснюють відкриття, які стають спільними надбаннями всього світу, загальнолюдськими досягненнями. Своїми вершинами, набутками як проявами національного генія пишається кожен народ.

Як і інші народи, український народ має свої національні пріоритети, які стали загальнолюдськими надбаннями. Здобутки рідного народу, його видатних синів і дочок у різноманітних галузях життя і діяльності мають займати найвищий статус у змісті освіти і виховання.

І. 2. Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів.

Внаслідок відсутності власної державності школа в Україні на початку XX ст. була не засобом просвіти народу, а урядовою інституцією, здійснювала "політику рабського виховання" (С. Русова), освітня система побудована "на спотворених, суперечливих природі людини, вигаданих принципах" (Я. Чепіга), а мета, завдання, зміст і методи освіти, навчання і виховання не відповідали запитам особливості української дитини, потребам українського народу про що стверджує Б. Грінченко в "Громадській думці", "Новій громаді", М. Грушевський в "Літературно-науковому віснику", "Новій школі" , "Селі", Т. Шерстюк, С. Русова, Я. Чепіга, С. Черкасенко, В. Прокопович і С. Паляничка у "Світлі", С Русова, Я. Чепіга та інші в "Народном учитиле".

Свого часу К. Ушинський писав, що, нерідна українській дитині школа не розвиває, а псує її душу, вона "чужа й непривітна", "безсила", бо не спирається на єдино плідний грунт — рідну мову навчання й народні почуття, і, нарешті, "непотрібна" українському народові. Б.Грінченко, як і К.Ушинський, на конкретних прикладах і фактах показав, що "московська школа в українському селі нижча від народу, безсила й некорисна, доброго сліду не кине, бо спиняє в дитини розвиток, душу ж не розвиває, а псує, огидний жаргон, що вона аиробля, здатний хіба що ябеду скласти, ця школа замалим не пекло дитині".

М.Грушевський, проаналізувавши історію освітньої справи від найдавніших часів до початку XX ст. і стан тогочасної освіти в Україні, відзначав, що "між різними краями Росії Україна., належить до найгірших, найменш освічених", "Україна стала однією з найтемніших сторін. Книжок, газет між народом розходиться незвичайно мало. Люди не мають поняття ні про що". Український народ відчужували від національного життя —"мовчи, не розсуждай, що прикажуть — сповняй", привчали забувати й зневажати своє, близьке, рідне.

Ідеї й думки Б.Грінченка і М.Грушевського розвивали видавці й дописувачі журналу «Світло», які переконливо обґрунтовували тезу про те, що російськомовна школа в Україні не задовольняла потреби як окремо взятої особистості, так і всього українського народу, а навпаки, шкодила нації, вела її до деградації, занепаду і виродження. "Є школи і на Україні, — писав Я.Чепіга, — а справжньої освіти український народ од них не має. Не світ вони сіють в нашім народі, а темряву... В сучасній школі все, весь устрій, вся система, починаючи од читання шкодливо одбивається на освіті дитини, а через неї на всьому українському народові. Такий стан освіти не може заспокоїти наших культурно-національних змаганій і турбот".

1905—1914 рр. українські педагоги, письменники, освітні й культурні діячі сформулювали і виклали на сторінках преси основні теоретико-методологічні засади української національної школи. Свідченням цього є, зокрема, і проекти української національної школи та освіти, розроблені С.Русовою, Я.Чепігою, С.Сірополком, І.Ющишиним, редакційними комітетами журналів "Світло", "Учитель" (Львів), "Народньїй учитель", "Украинская жизнь" і доповнені резолюціями і вимогами різноманітних з'їздів, курсів, сходів, зібрань тощо. Аналіз цих проектів дає змогу зробити висновок про те, що в них чітко визначено мету, завдання, принципи, зміст і методи навчання і виховання в новій українській національній школі, її організаційну структуру, шляхи і способи підготовки нового вчителя, ряд інших важливих теоретичних і практичних питань. Головне, що об'єднувало названі проекти, — це відображення в них ідеї народності виховання, яка в методологічному плані виступає найважливішою закономірністю розвитку освіти і школи в Україні.

Мету та завдання виховання автори проектів визначали, спираючись на передовий вітчизняний і зарубіжний педагогічний досвід, виходячи з історичної, економічної, соціокультурної і національної обумовленості процесу виховання, врахування об'єктивних законів і закономірностей розвитку природи, суспільства, людини і людського мислення.

В узагальненому вигляді мету виховання розробники і прихильники концепції української національної школи вбачали у формуванні всебічно і гармонійно розвиненої особистості, розвитку кращих її природних здібностей, можливостей і талантів, людини соціальне зрілої, високоморальної, розумове розвиненої, працелюбної, патріота України. Так, Б.Грінченко метою виховання вважав формування таких рис майбутнього громадянина України, як глибокий патріотизм, гуманність, добропорядність у взаєминах між людьми усіх націй і народностей. Він виділяв розумове, моральне, естетичне, фізичне і трудове виховання. Головне завдання народної школи вбачав у підготовці дітей до майбутнього трудового життя. Педагог наголошував, що "виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у ній народність мала відповідне місце".

М.Грушевський мету виховання вбачав у "підготовці будущих кадрів суспільності", від яких життя вимагає "все більшої орієнтації, здібності, зручності, пристосування...".

У педагогічній концепції С.Русової мета виховання виражена з особливим гуманізмом — "допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини", забезпечити "культ особи дитини, яка вільно виявляє усі свої творчі сили".

Я. Чепіга відзначав, що головна мета "правдивої освіти і правдивого ви­ховання" — "не перетворювати людську природу, а складати найпожиточніші умови для всебічного розвитку людської душі, у згоді з психофізичною природою індивідуума і рівняти шлях до широкої творчості і самодіяльності духа".

Головним завданням розумового виховання розробники проектів нової української школи вважали засвоєння учнями знань про природу, суспільство, людину, оволодіння основними мислительними операціями, формування інтелектуальних умінь і світогляду. Як відзначала С.Русова, розумове виховання слугує основою для всебічного розвитку особистості. Високий розум сприяє прогресу науки, техніки, культури, мистецтва, розвитку економічних і соціально-політичних умов життя суспільства; розум формує активну думку, конструктивну критику, яка стимулює пошук істини, нових знань про природу, людину, суспільство.

Ось чому нова українська школа повинна звернути "велику увагу на формування розуму, на дисциплінувався розумових сил, не на накидання в голові учня різноманітного знання, а на вироблення самого розуму й активної думки". Вчена дала багато конкретних практичних порад щодо формування інтелектуальних умінь учнів, зокрема таких, як уміння читати, слухати, писати, працювати з книжкою, звертала увагу на необхідність дотримання режиму розу­мової праці (чітка організація, правила гігієни, вироблення вміння есе робити правильно і охайно, чергувати розумову працю з фізичною, вибір зручного для роботи часу дня, доби, тижня, пори року та ін.). Особливий наголос вона робила на необхідності вироблення в учнів уміння працювати самостійно: "самостійна праця скрізь".

У розв'язанні проблем розумового виховання українські педагоги намагалися творчо використати ідеї, думки, положення і висновки тих учених-педагогів, які в основу розумового виховання покладали принцип засвоєння учнями знань, що виробило людство в процесі навчання (Коменський, Локк, Гербарт, Пирогов та ін.), і тих, які виходили з положення, що розум дитини розвивається насамперед у процесі її вільної природної самостійної діяльності (Руссо та його послідовники). Моральне виховання розглядалося як цілісний процес формування у дітей моральних уявлень, почуттів, моральної свідомості і поведінки. Головне завдання морального виховання Я.Чепіга вбачав у тому, щоб "зберегти цілість і чистоту людської природи в дитині", "зберегти душу дитини незіпсованою", допомогти "добрим почуттям пробитись з-під намулу оточіння", "розвинуть в душах дітей зерна гарних людських почуттів", забезпечити розвиток у дітей кращих моральних засад, їх систематичне й цілеспрямоване моральне вдосконалення". Важливим джерелом морального виховання є сім'я, національна і соціокультурна сфери, що оточують дитину.

Найважливішими методами морального виховання називалися особистий приклад вихователя, роз'яснення моральних норм і правил поведінки, формування моральної свідомості, залучення учнів до безпосередньої участі у добрих і корисних справах тощо.

Під естетичним вихованням автори українських часописів 1905—1914 рр. розуміли систему комплексного й послідовного впливу на учнів з боку соці­альних інституцій з метою формування естетичної свідомості, вироблення здатності сприймати, відчувати й оцінювати красу в навколишньому світі, розвитку художньо-творчих здібностей, прагнень, здатності і потреби нести красу в навколишнє середовище, поведінку. Провідною естетичною категорією виступала категорія прекрасного в комплексі з такими поняттями, як естетичне ставлення, почуття, естетична свідомість, норма, оцінка, естетичний смак, ідеал тощо. Найважливішими джерелами естетичного виховання називалися природа, події суспільного життя, література, мистецтво, "безпосередній вплив учителя" (С.Русова), найважливішими ланками — сім'я, дитячий садок, школа тощо.

Головні завдання в галузі трудового виховання розробники концепції української національної школи 1905—1914 рр. вбачали в тому, щоб виховати в учнів любов до праці і людей праці, ознайомити з основами промислового і сільськогосподарського виробництва, сформувати певні трудові вміння і навички, сприяти усвідомленому вибору виду майбутньої трудової діяльності. Фізичне виховання, на їхню думку, покликане сприяти фізичному розвиткові дитини, формувати інтерес і потребу до занять фізичною культурою і спортом задля зміцнення здоров'я, створювати умови для посилення впливу на розумове, моральне, естетичне і трудове виховання. В цілеспрямованому навчально-виховному процесі всі ці завдання розглядалися у тісному взаємозв'язку, нерозривній взаємообумовленості, узгодженості, взаємодії.

Розділ II. Специфіка використання української календарної обрядовості літнього циклу у педагогічному процесі школи І ступеня.

II. 1. Українознавство в педагогічному процесі сучасної початкової школи.

Початок демократизації в країні знаменував собою період бурхливого національного відродження народів (етносів). Уроки культу особи і застою гальмувався, а нерідко і заборонявся багатогранний процес розвитку національної духовності, культури, освіти. Штучно створювалися численні перешкоди в справі навчання і виховання підростаючих поколінь, що призвело до глибокої кризи в розвитку школи і педагогіки. Виникла гостра потреба в глибокому і всебічному дослідженні причин цієї кризи та накресленні науково обґрунтованих шляхів виходу з неї.

Магістральним шляхом розвитку школи і освіти підтвердженим історією розвитку усіх народів світу вітчизняним багатовіковим розвитком, є цілеспрямоване і систематичне виховання підростаючих поколінь на культурно-історичних традиціях рідного народу з творчим використанням елементів національних систем виховання інших народів.

Українська нація, як і всі нації світової співдружності, має свою самобутню історію, глибоко гуманістичну ідеологію, власну філософію буття, оригінальну національну систему виховання. Світоглядні ідеї національного єднання, міцної дружби, товариської взаємодопомоги і милосердя, звеличення людини проймають усі сфери творчої праці, природно-історичного життя українців: державно-політичну діяльність, право, мораль, економіку, культуру мистецтво, національні традиції і звичаї виховання підростаючих поколінь. Перевірені багатовіковим досвідом надбання народної мудрості становлять ідейно-моральну основу виховання, яке має національні та загальнолюдські аспекти.

(Освіта і виховання є найважливішими компонентами культури, яка й усьому світі розвивається національними шляхами. Виховання — це насамперед "вбирання" в себе кожною особистістю духовності культури рідного народу, його національного духу, буття. Відтворюючи себе з покоління в покоління (фізично і духовно) і турбуючись про свою вічність буття в дружнім колі народів світу, кожна нація (етнос) піклується про виховання дітей, щоб вони продовжували у віках культурно-історичні традиції батьків, дідів і прадідів.