Глава 1.

НАЙДАВНІШІ

ЧАСИ

Перші поселенці

Грецькі колонії на Україні

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, роз-

ташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Се-

редземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де

ховалися від небезпеки, і відкритим степом. Іншою суттєвою рисою географії

краю є відсутність природних бар'єрів. За винятком Карпатських гір на заході

й невеликого Кримського кряжу на півдні 95 % території України — це рівнина,

котра поступово спадає з покритих лісом Галицького, Волинського та Подільсько-

го плато до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний

відкритий Причорноморський степ. Неозорі рівнини настільки переважають в укра-

їнському краєвиді, що один географ писав на початку нашого століття: «Дев'ять

десятих українців звичайно ніколи не бачили гір і навіть не знають, які вони на

вигляд». Тут на розлогих степах — знамениті, надзвичайно родючі українські

чорноземи, які займають мало не дві третини території краю. Проте на півночі та

північному сході чорноземів немає — тут переважають менш родючі грунти й ліси

(на останні припадає лише одна сьома всієї площі). Україна багата на корисні копа-

лини, зокрема вугілля та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа

тут узагалі благодатна. Можна навіть сказати, що за природними ресурсами це

найбагатша країна Європи.

З півночі до Чорного моря течуть три великі ріки, що разом із притоками за-

безпечують Україну достатньою кількістю -води: це могутній Дніпро довжиною

2285 км, який ділить країну навпіл. Південний Буг та Дністер. Клімат хоч і допускає

' різкі перепади температур, але загалом помірний. У своїх сучасних межах Україна

займає понад 600 тис. кв. км і простягається на 1300 км із заходу на схід і 900 км

із півночі на південь. За територією це друга після Росії країна Європи, а за чисель-

ністю населення (близько 52 млн) вона наближається до Франції.

Наука й техніка значно зменшили залежність сучасних людей від природи.

Тому вони часто забувають про те, який величезний вплив справляло на їхніх пред-

ків фізичне оточення. Нерозуміння цього чинника на Україні подвійно дивує, оскіль-

ки в самій назві країни підкреслюється її положення. Велика частина української

історії пояснюється саме цим. Розташована на основних шляхах між Європою та

Азією, Україна часто ставала об'єктом впливів різних, часом протилежних культур.

Через Причорномор' я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації —

як античної, так і візантійської. Зате, знаходячись на західному кінці великого

Євразійського степу, Україна часто ставала жертвою нападів войовничих кочовиків,

і запекла боротьба з ними вичерпувала людські та матеріальні ресурси. Пізніше тут

з'явилися оборонці її кордонів — козаки, котрі стали центральними постатями

української історії та культури.

Неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю — серед найзначні-

ших в усьому світі, також лишили відбиток на населенні краю. Власне, саме на те-

риторії України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи. І до

зовсім недавнього часу землеробство було символом українського способу життя.

Вплив родючих грунтів України на її жителів особливо вражає у порівнянні з від-

битком, що його наклали на селян сусідньої Росії її убогі землі. На російській Пів-

ночі неродючі піщані грунти, суворий клімат і короткий вегетативний період —

принаймні на місяць коротший, ніж на Україні,— все це змушувало російських се-

лян об'єднувати ресурси для спільної обробки землі. Зате на Україні куди більшого

поширення набуло одноосібне господарство. Ці розходження зумовили появу сут-

тєвих відмінностей у ментальності, культурі та суспільно-економічній організації

двох споріднених народів. І вони ще більше поглиблювалися в умовах низької

врожайності, що з часом змушувало російських селян шукати кращого життя в міс-

тах. Водночас українські селяни лишалися в своїх ідилічних і разом із тим архаїч-

них селах.

Якщо природа виявлялася лагідною до України, то цього не скажеш про її істо-

рію. З давніх-давен аж до новітніх часів через свої природні багатства й незахище-

ність Україна — можливо, більше, ніж будь-яка інша країна Європи — зазнавала

спустошливих нападів і завоювань. У результаті тема чужоземного поневолення

й боротьби з ним стала домінуючою в її історії. Розгортаючись на неозорій, від-

критій і щедро прикрашеній сцені, ця історична епопея була довгою, барвистою,

сповненою бурхливих подій.

Перші поселенці

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Манд-

руючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші поселен-

ці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'є-

му мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись,

а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Близько 40 тис. ро-

ків до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець

(або гомо сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порів-

няно високою на зріст, прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливо-

стями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні

поживи, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене

розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю, риболовні

гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після

себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі

швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е.,

людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2—3 млн років. Хоч цей період

зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем.

«Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що

люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання пло-

дів і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та

Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній

Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на

своїх полях. Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання

та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим са-

мим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми су-

спільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України

пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дні-

стра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та

2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як

правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала

власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю.

Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв со-

бою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору,

свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі

трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний

пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився

у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного

плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом

добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії,

було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають

археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на но-

ві негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині

Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. три-

пільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили

й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини,

Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях

її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам

цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш

благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина віді-

грала надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром

життя кочових племен Євразії.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно

сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячоліть

майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх

стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарі

перетворилися на справжніх кочовиків і стали мандрувати степами в постійних

пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих

якостей, найважливішою з яких була войовничість. Щоб обороняти стада й захоп-

лювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння воювати. Часті сутички

з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней

сприяли появі племінної знаті.

Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е.

лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу

табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох

наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні мігра-

ції — ця типова особливість ранньої історії України,— ймовірно, відбувалися че-

рез перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слаб-

ші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу.

Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.

Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту,

на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'я-

вилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не

хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного

моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно, і є найдавніша писемна

згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи

вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вче-

них тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у ниж-

ньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько

1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію

й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інак-

ше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи зго-

дом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз

небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого

ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали гре-

ки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового

способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо склада-

лося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на

Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних во-

їнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті. Скіфи. Скіфи, які на

початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу,

не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про

що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни... дер-

жить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як

море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ

давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони

люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере

овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на

які ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нареш-

ті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України

велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й

описав її насе-

лення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків,

що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів

скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена,

що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочови-

ків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян.

Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вва-

жали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські

племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике,

добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі

інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити

з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні

до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське

суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по

батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним яви-

щем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок.

Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляють-

ся в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили

простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним яви-

щем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом

багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм

торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться укра-

їнська земля: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелір-

ні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит.

Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем деко-

ративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно

з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають

граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною

античної

цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи вві-

йшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас кон-

такти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е.

величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте,

вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. На-

прикінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців

на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела

їх із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. ма-

кедонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів.

Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати —

інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Кри-

му, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е. Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до

н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які

прийшли з Волги. Спо-

чатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками,

що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу

сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, погли-

нувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі україн-

ських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз

споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та

алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскіль-

ки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен,

що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася

у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами

та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно зни-

щили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона

римлян на заході. З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм

зовніш-

нім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших

іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст,

вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах». Носили вони довгі просторі

штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами

харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на

дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку віді-

гравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати похо-

дять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жи-

ли, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоло-

віками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сармат-

ських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функ-

ції жриць. Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгува-

ли. їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу — сармат-

ської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь,

напівкоштовне- каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа

та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж

добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, поширивши серед них такі пороки,

як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких

робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші

кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі

сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володін-

нями тюркських народів.

Грецькі колонії на Україні

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років

до н. е. крихітний грецький материк уже був перенаселений навдивовижу творчим,

енергійним і невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині

багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного

морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря

від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст.

до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Протягом усього

наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації

на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора

розкві-

ту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним

центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших

важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапеи

(нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі

у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними

почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською

верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з ко- лишніх

рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве

єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму

порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався

Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними

династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим

завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволо-

діває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло

грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність.

Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності

Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р.

н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують

гунни. Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на території Украї-

ни початку 1 ст. н. е., то належало б виділити три окремих типи суспільства, що

сформувалися у трьох різних географічних зонах. Лісисті рівнини півночі та північ-

ного заходу населяли землероби. Захищене від нападників лісами та болотами, це

найдавніше населення краю не знало політичної організації, було слабким у воєнно-

му відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізня-

лися надзвичайною витривалістю: завойовники не раз приходили і зникали, а вони

й далі чіпко трималися землі, що їх годувала. Кочовики неподільно панували на широких

просторах степу. Намагаючись за-

хопити якнайбільше території, ці прибульці зі сходу створили на території України

перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони

встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто во-

рогували між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі полі-

тичні структури, створені іншими. Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського

узбережжя розвинули міську

цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці

міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони

були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною

українського середовища.

Глава 2

КИЇВСЬКА РУСЬ

ПІДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД

КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Східні слов'яни

Суперечки з норманістами

Піднесення Києва

Перші правителі Києва

Київ у зеніті слави

Занепад Києва

Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації

причорноморських міст, ізольоване від решти світу населення Північної України

протягом багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких по-

дій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст. н. е., з повільним, але неухиль-

ним перенесенням центру історичних подій з Причорномор'я та Степу на лісисті рів-

нини, цей землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на

історичній сцені, землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних

істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що

люди ці були слов'янами — прямими предками нинішнього населення України.

Східні слов'яни

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи.

Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала

північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст.

вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі

угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби

у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани,

куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й теплі-

ший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення сло-

в'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого збе-

рігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території.

Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок

на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як ко-

лоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися.

Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на

початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'ян-

ська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; півден-

нослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-

слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаю-

чись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, ра-

дянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти)

були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак дока-

зів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу.

Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони

налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білору-

сії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Укра-

їні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древ-

ляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на

півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не-

великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до

70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль.

У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове-

дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот-

нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали

ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не

мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на

чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи-

тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас

племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не-

значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні

слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз

і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах,

вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки.

Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під

час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх

купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян-

ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло-

в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також

рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці

VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів,

котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському

узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі

та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо-

ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Суперечки з норманістами

У середині ЇХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політично-

му відношенні залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 років вона стала сер-

цевиною Київської Русі — могутнього політичного об'єднання, котре швидко пере-

творювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств

тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих гідних подиву змін? Хто їх здійсню-

вав? Що уможливило їх — зовнішні стимули чи події внутрішнього життя? Аби від-

повісти на ці запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київ-

ської Русі у найдавнішому східнослов'янському літописі «Повість временних літ»:

«У рік 852... стала називатися [наша земля] — Руська земля... У рік 859. Варяги,

приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів.

А хозари брали з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці — стільки

від диму... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не

дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід,

і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо

самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за

море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями,

а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці. Сказали русі чудь, слове-

ни, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядкуй ній нема. Ідіть-но княжи-

ти і володіти нами». І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли

русь».

Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Гер-

хард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвину-

ли так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варя-

ги — германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани.

Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян

створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого

XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи пер-

шочергову роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали

назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають

і досьогодні. Здавалося, що в XIX та на початку XX ст. переможе норманська тео-

рія, оскільки її підтримала більшість західних і ряд відомих російських істориків.

Проте антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних українських

учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські

вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політичне шкідливою,

бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу.

При цьому наголошувалося на тенденційності Нестора-Літописця, монаха, який

у XI ст. написав «Повість временних літ», вказувалося на багато внутрішніх супе-

речностей у його розповіді й на те, що дані археологічних розкопок не підтверд-

жують широкомасштабної присутності варягів у Київській Русі. Виходячи з цього

вони робили висновок, що Київську Русь заснували східні слов'яни.

Значною мірою ці дебати набули лінгвістичного за своєю суттю характеру й тор-

каються етимології слова «Русь». Норманісти доводять, що воно походить від сло-

ва гиоіхі — фінської назви шведів, яка в свою чергу виводиться з давньошведського

слова гогіг (грести). Оскільки фінни підтримували тісні й тривалі зв'язки як із шве-

дами, так і зі слов'янами, припускають, що свою назву для перших вони почали засто-

совувати й до останніх. У антинорманській концепції слово «Русь» пов'язується

з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускає мож-

ливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племені роксоланів,

яка походить від іранського гЬох, що значить «світло». Оскільки ці гіпотези мають

серйозні недоліки, жодна з них не дістала загальної підтримки. Що стосується са-

мого слова «Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі

полян у Центральній Україні, а згодом — ту політичну єдність, що стала зватися

Київською Руссю. (Слово «Україна» вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спо-

чатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя).

Аналогічно тому, як не вдалося дійти конкретного висновку про походження

слова «Русь», так і немає загальної згоди щодо ширшої проблеми — співвідношення

зовнішніх скандінавських впливів та чинників власне слов'янської еволюції у виник-

ненні Київської Русі. Тривала й затята суперечка дала мало нових фактичних да-

них. Можливо, через брак знань багато вчених (за винятком радянських) посту-

пово були змушені шукати компромісного рішення. Нині існує загальна згода щодо

впливу скандінавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Мандруючи у складі

невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східносло-

в'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд чи могли серйозно

вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь,

ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі

Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандінавські імена. Ва-

ряги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або під-

коряли слов'ян і політичне організовуваній їх, або ж створювали для них загрозу, що

змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси

східних слов'ян і варягів співпадали. Це. зокрема, стосувалося обмеження впливу

хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського

торговельного шляху на Візантію.

Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь

окремої етнічної групи, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємо-

дії. Нещодавно американський учений Омелян Пріцак, розвиваючи цей підхід, висло-

вив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд,

Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, що з метою

встановити контроль над торговими шляхами між Балтійським та Середземним

морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Піднесення Києва

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власному

географічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугував

основним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з прито-

ками. Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру через

Чорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж розташування на межі двох гео-

графічних і культурних зон — вкритих лісом рівнин Півночі та відкритих південних

степів — зумовлювало чимале стратегічне значення міста. Тому воно й стало точкою

зіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Про одну з них ми вже згадували, а саме про поступове об'єднання численних

розрізнених східнослов'янських общин у великі племена. Кожне з них мало свою

територію, власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангарді

цього руху були поляни, на землях яких згодом постане Київ. Згідно з оцінками вче-

них, уже в VI—VII ст. поляни на чолі зі своїм напівлегендарним вождем Києм

утворили сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами й мав тісні

стосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував Кий з братами Щеком, Хоривом

і сестрою Либіддю, назвавши місто власним ім'ям. Хоч наші знання про ту добу до-

Фрагмент «Повісті временних літ» (за Радзивіллівським списком XV ст.)

сить туманні, все ж можна припускати, що східні слов'яни взагалі та поляни зокре-

ма значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого,

яке називатиметься Київською Руссю.

Ще швидше і рішучіше розгорталися інші події, що спричинилися до появи на

історичній сцені скандінавів. Аби зрозуміти це, слід насамперед окинути поглядом

скелясті й пустельні береги Скандінавії VIII—ЇХ ст., де з причин і досі незрозумі-

лих виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на;бать-

ківщині, багато молодих відчайдушних скандінавів сідали на кораблі й рушали шу-

кати долі на чужині. Вони влаштовували спустошливі наскоки на країни Західної

Європи, оселялися на захоплених землях Англії, Франції, Італії та Сіцілії, засновую-

чи там свої королівства та князівства. Інші скандінави, перепливши Атлантику, ко-

лонізували Ісландію, Гренландію і, що цілком можливо, досягали Американського

континенту. Ще інші, зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали

варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Бал-

тійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді,

на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі

поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та

сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не да-

вав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед,

віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Ви-

користовуючи свої поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що вели

на південь до великих і розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За корот-

кий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Бал-

тійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада — цієї багатомовної

столиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях. Названий у літо-

писах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі

на Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й най-

багатше місто в усьому християнському світі.

Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзят-

ливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два

варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новго-

роді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташу-

вання Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що насе-

ляли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собі

багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти

на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч

Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандінавському Інгвар) був ще замолодим,

щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне

повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив

до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши

їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «ма-

тір'ю міст руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор-Літописець. Проте в результа-

ті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій опові-

ді виявлено багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориків

дивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучас-

них йому джерелах. Деякі взагалі піддають сумніву сам факт існування Рюрика.

Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як Аскольд і Дір, піддатися на явний під-

ступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець просто

намагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим пояснити, що регентство

Олега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув повноліття? Словом, за

відсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах важко відрізнити

реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

Перші правителі Києва

Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізації

керувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось

про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажан-

ня дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати

його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельне-

му шляху «у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була по-

єднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига на

річках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправляли

Дніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажених

хутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константино-

поля. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося до-

лати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, було

просто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це стави-

ло караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тих

місцях.

Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельними

справами київських варягів і такими великими комерційними підприємствами

початку новітньої доби, як Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової затоки,

організованими з метою самозбагачення. Для отримання більших прибутків ці під-

приємства змушені були забезпечувати території, що не мали життєздатної систе-

ми врядування, мінімальними структурами управління. «Великий князь,— пише

Пайпс,—насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджувалася

у царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забез-

печували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею,

перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього полі-

тичного утворення.

Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого

правителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюрикови-

чів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до

цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим прави-

телем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє

володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких

були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег

зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він

на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «По-

вість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто

він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справ-

ляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної

для київського князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За зви-

чаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над

підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька

років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів

сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися

за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок

тих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор виру-

шив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою.

За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спа-

лили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він

мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року

Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо,

зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здо-

биччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, по-

встанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влашту-

вали засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихиль-

ними до Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у пору

неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергій-

ну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій

жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихвалян-

ня, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити

тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних опо-

відей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсо-

лютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам

за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безлад-

ний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впровад-

жує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через пев-

ні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до

існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною

виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила

себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга

часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає

перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для пере-

говорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона

перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вда-

лими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі пого-

дився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав

був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі,

а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно вою-

ючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, ва-

рязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського

та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби

в історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на схо-

ді. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені,

що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, по-

пливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої су-

тички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хо-

зарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він

вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні

наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також

відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складо-

вою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії

та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепа-

ді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам

зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Бал-

канах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгар-

ським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує

своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі

опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства

цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до

своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі

від Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяслав-

ці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків —

паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж —

хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка

в Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгоро-

ді, Святослав повертається до Болгарії.

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київсько-

го князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По до-

розі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги

і вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказав

зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.

Київ у зеніті слави

Розповідаючи про походи й завоювання, слід також сказати, наскільки великим

був вплив київських князів. Установити географічні межі Київської Русі можна

лише приблизно. Вони охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі

(пізніше були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болга-

рії, завойовані Святославом). Проте влада перших київських князів у різних части-

нах їхніх володінь була обмеженою й неоднакової сили. Примітивна політична орга-

нізація, надто великі відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встанов-

ленню якогось об'єднаного політичного цілого. Якщо не брати до уваги періодичні

походи за даниною, перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на

підвладні їм племена, особливо ті, що жили далеко від головних міст і поселень. Що

ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою си-

лою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягів.

Між князем і дружиною, що ділилися як небезпеками, так і добром, добутим у по-

ходах за даниною, виникали особисті, безпосередні та взаємозалежні стосунки, які

були основою політичної організації ранньої Київської держави. Так, у походах за

даниною і в намаганнях підпорядкувати собі торгові шляхи до далеких країн князі

з їхніми дружинами менш ніж за сто років створили величезне й могутнє об'єднан-

ня — Київську Русь.

Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розви-

неться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюри-

ковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати да-

нину, Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спіткає така доля,

молодий Володимир утік із Новгорода до Швеції. Через кілька років він повернувся

на чолі великих варязьких сил і розпочав війну з Ярополком, у якій той знайшов свою

смерть.

Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зо-

середивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавському Валь-

демар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князі

вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який

можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід

до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насам-

перед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князю-

вання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся

від попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційні

язичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на радимичів.

Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів)

по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів,

зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина стала

вимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на

службу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів.

Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень,

а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників,

він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної Украї-

ни, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон.

Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир уста-

новив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової

західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи

на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих на-

дбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько

800 тис. кв. км.

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на

його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережила

свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим,

щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політич-

них прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у ста-

новище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модерніза-

цію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологій

найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимира

цими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору,

були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася

утримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних

літ» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв

уживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке

розкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором

Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусід-

ство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими поляками

та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його

візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р.

за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимир

став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб

із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намага-

лися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство.

Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути

шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес

(Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій

народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там

усіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а на-

томість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служи-

телі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала

широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина

княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимиро-

вої династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської

«сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні

наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви під-

тримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опо-

ру, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкова-

ністю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому

суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечу-

вала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив

на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору

Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським

Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний роз-

виток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Ві-

зантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став

на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа май-

бутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами като-

лицької віри — поляками.

Ярослав Мудрий (1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до нової

братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Воло-

димира Святополк (літописці часто називають його «Окаянним») напав на своїх

молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих

і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідую-

чи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою

великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому

повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уник-

нути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись

у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на

схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ —

це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки після

смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним пра-

вителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської

Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як

і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величез-

них володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутріш-

ньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів.

У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до

Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягнення

затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останнью війною

русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взає-

мини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готов-

ність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркою

престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською прин-

цесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський ца-

ревич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки

вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, що

історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній полі-

(тиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі,

).,які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізо-

уанішим і освіченішим. Осооливо уславився князь будівництвом церков. За часів

його правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діаман-

том у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Констан-

тинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше

призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають

це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи

факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що

патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським мит-

рополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке

його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину

«Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не

лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаю-

Киі'вський собор Св. Софії XI ст. (реконструкція)

чу турботу правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася

грошовою компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Ці та інші

приклади підтверджують те, що з часу перших контактів східнослов'янських пле-

мен з агресивними воїнами-купцями зі Скандінавії суспільство Київської Русі чим-

раз більше удосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося.

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його

і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський

престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розпо-

ділі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини.

За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишні-

ми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,—

Переяслав; четвертому, Вячеславу,— Смоленськ, а молодшому, Ігорю,— Володимир-

Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за

задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини

всієї системи — київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові мож-

ливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які

він колись був утягнутий.

Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву

між трьома найстаршими синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незаба-

ром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації

влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від бать-

ка до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце

своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною

рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками.

До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені

правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всесла-

ва. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події

1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідче-

ну «революцію» на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову

нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена

половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно

близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по

Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним

коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених пра-

ва спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперни-

ками кликали собі на підмогу половців.

Володимир Мономах (1113—1125). Усе ж, незважаючи ні на що, Русь змогла

знайти в собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний діяч — Во-

лодимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів київські

правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще до того як зійти на великокняжий престол,

він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із

організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом у 1097 р., що шу-

кали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти, пропонуючи

запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування.

Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так і ли-

шався яблуком розбрату. Гучну славу й популярність завоювали Володимирові

Мономаху його переможні походи на половців. Переказують, ніби Мономах 83 рази,

об'єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши населення, виступав проти них

і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та

1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у тривалій боротьбі Києва зі сте-

повими кочовиками. Свідченням популярності Володимира Мономаха було те, що

після смерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв велико-

княжий престол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний

Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого ве-

личезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпороше-

них руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і зго-

да, як за Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед

підданих. Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі

підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, системати-

зувавши у своєму правовому кодексі їхні права та обов'язки, завдяки чому ще біль-

ше зросла його популярність у народі. Свідченням того, наскільки серйозно сприй-

мав Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він звернувся до синів

незадовго до смерті: «А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погу-

бити людину... Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обиди-

ти». Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі

руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був остан-

нім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила

кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель,

і поклала початок періодові політичної роздробленості.

Занепад Києва

Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно корот-

кий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало

розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема

державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворен-

ням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для

того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюрикови-

чі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність

земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того,

хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої

одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою

принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства

або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх бать-

ківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє

пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна

боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбіль-

шими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське,

Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний

і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворила-

ся на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними

традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійни-

ми й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва

зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства.

Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською зем-

лею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався ве-

ликою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правите-

ля «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюрикови-

чів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він

лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї

Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями

залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися не-

вщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівський

підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім

разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два

рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по-

своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим

Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні

зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій

Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-ди-

кунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.

Економічний застій. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.

Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху

«із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. зна-

чення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки

Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки

між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною

Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко

було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки

Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано

Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись

Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох

найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напру-

жені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до со-

ціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,

економічно та соціальне занепадала.

Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —

кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десяти-

літтях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства вста-

новили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали

у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали

Києву монголо-татари.

Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що

у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер-

гію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні

десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я

Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ха-

нами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав

ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його

кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен

проти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше

від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й бли-

скуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. мон-

голо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Ко-

бяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р.

об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами

й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши

свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому.

Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внут-

рішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське

рійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста

Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь

Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Га-

лицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою

й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за

кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упав

під ударами монголо-татар.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший

період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на

престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташо-

ваному в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважли-

вішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили схід-

нослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так бу-

ло створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути

виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Яро-

слава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань

і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та

культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього

періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопоря-

док. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову

культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київ-

ської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча

загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що

всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схиль-

ні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Киє-

ва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).

Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і ро-

зорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні зем-

лі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало.

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою

трагічний кінець Київського періоду історії України.

Глава 3

КИЇВСЬКА РУСЬ

СУСПІЛЬСТВО Й КУЛЬТУРА

КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Політичний устрій

Суспільна організація

Господарська діяльність

Культура Київської Русі

З точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська

Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні

слова. Розглядати її як таку — значило б приписувати їй вищий рівень політичної

організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління,

ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок між во-

лодарями й підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору

данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерід-

ко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими,

мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв'язувалися за допомо-

гою сили. І все ж зростав рівень політичної, соціальної та економічної організації

Київської Русі, розвивалася її культура; відтак завдання даного розділу полягає

в ознайомленні з основними рисами цього процесу.

Політичний устрій

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало

плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках

вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктува-

лося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між ста-

рійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політично-

го життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найви-

щого рівня — союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян.

Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення,

що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени пле-

мені.

На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційне і вій-

ськове зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі

порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «во-

лодарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме

вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою зале-

жали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружин-

никами. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було

прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперни-

ка. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що ви-

никали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До прав-

ління Ярослава Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим

і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл

та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей пе-

ріод сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність

володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за

якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну

чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього ве-

ликий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою дина-

стично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Накресливши у загальних рисах політичний розвиток Київської Русі, звернімося

до механізмів, через які здійснювалася влада. Найважливішими з них були княжа

влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була ви-

явом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у полі-

тичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу

зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У ви-

конанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі

потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводи-

лася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою —

десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше. Аналогічно суспільствам, що не мали

ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також осо-

бисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші,

оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими

функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило,

обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував

тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам

князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зро-

зуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі,

але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій

свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом

розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство

(яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали

мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе дже-

рело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали пе-

ревагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу,

що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ва-

тажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні

ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний

радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього

впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, бра-

ли до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою

Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, оче-

видно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або го-

родянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед пи-

тань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслі-

дування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати

або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну

політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло

укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не перехо-

дити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало

над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично

на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену

міжфракційних суперечок.

Суспільна організація

Маючи, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн населення й величезну тери-

торію, що обіймала близько 800 тис. кв. км (майже половина її — в межах сучасної

України), Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної

Європи. До того ж ця формація швидко розвивалася. Попри поступове зростання від-

мінностей між простим людом і новосформованою племінною знаттю землероб-

ське суспільство східних слов'ян ЇХ ст. залишалося порівняно однорідним в етнічно-

му та соціальному відношенні, але внаслідок швидкої розбудови Києва до слов'ян-

ського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські

найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. З піднесенням міст

стали процвітати купці та ремісники. Нарешті, прийняття християнства спричини-

лося до появи нового класу — духовенства. Словом, населення Київської Русі ста-

ло більш космополітичним за культурною орієнтацією, етнічно строкатим і дедалі

глибше розшарованим соціальне.

Найвище місце в суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали численні чле-

ни різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружин-

ники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. З часом

знать скандінавського походження слов'янізувалася; це відбилося у перетворенні

таких суто скандінавських імен, як Хелгі, Хелга, Інгвар та Вальдемар на відповідні

слов'янські еквіваленти — Олег, Ольга, Ігор та Володимир. Постійні напади кочо-

виків на торгові шляхи, а також економічний занепад Константинополя у XII ст.

призвели до обмеження можливостей займатися торгівлею, внаслідок чого колиш-

ні воїни-купці поступово перетворилися на великих землевласників. Знайти собі

землю не становило труднощів, оскільки князі мали в достатку незайманих угідь

і роздавали їх дружині. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволо-

діння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися пра-

вом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з перехо-

дом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою зем-

лю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. Власне,

орієнтованість на місто, заінтересованість у комерції та рухливість відрізняли

бояр Київської Русі від західноєвропейських феодалів.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали,— люди,

що часто вважались «середнім класом» Києва. Найвизначніші його представники

були великими купцями, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні

зв'язки з боярами й домінували у міській політиці. Порівняно з бюргерами Західної

Європи тих часів міська знать Київської Русі була далеко могутнішою й численнішою,

навіть після того, коли занепад торгівлі у XII ст. призвів до часткового зменшення

її ролі. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людь-

ми», належали дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброя-

рі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Най-

нижчу сходинку соціальної драбини міста займала «чернь» — ті, хто нічого не мали

й наймалися на «чорну роботу».

Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо

небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. За-

гальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були

відносно незалежними. Проте у XII—XIII ст. із початком лихоліття з'являються

ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм.

Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, пере-

давати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь мав право

претендувати на його землю). Основним обов'язком смердів була сплата данини

та відбування військової повинності (як правило, допоміжного характеру) під час

війни. Про безправне становище селян у суспільстві свідчив передбачений «Руською

правдою» штраф за вбивство смерда: кровні гроші у цих випадках становили 5 гри-

вень. Для порівняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсація

родині становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя — 80 гривень.

Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу

(а це при лихварських процентах від 25 до 50 траплялося нерідко), або коли просто

брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, за якою зобов'язувався

за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робіт-

ники називалися закупами. На самому низу суспільної піраміди перебували раби,

або холопи. Оскільки головним товаром в обміні між Києвом і Константинополем

виступали раби, неважко зрозуміти, що рабство на Русі було явищем звичайним,

особливо до прийняття християнства. Серед рабів, багато з яких працювали у княжих

маєтках, були військовополонені, невільничі діти, закупи, що намагалися втекти від

виконання повинності, та інші невдахи. Проте вони могли самі викупити себе на сво-

боду або бути звільненими у винагороду за вірну службу своєму панові.

Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви.

Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та чер-

ниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали кня-

зів, що втратили свою вотчину (часом їх також.називали князями-ізгоями), а піз-

ніше й усіх, хто не вписувався в рамки даної соціальної верстви. До них належали

недавно звільнені раби (церква заохочувала до звільнення рабів, вважаючи це за

богоугодний вчинок), збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьмен-

ність не допускали до сану.

Історики довгий час міркували над тим, щоб виявити спільні риси між суспіль-

ством Київської Русі та середньовічного Заходу. І зокрема, їх цікавило питання, чи

скрізь європейський феодалізм передував добі індустріалізації. Радянські історики

вважають само собою зрозумілим, що Київська Русь була феодальним суспільством.

Цієї думки тримаються й такі немарксистські історики, як Микола Павлов-Сильван-

ський, котрий звертав особливу увагу на той факт, що Київська Русь розпалася

у XII ст. на ряд невеликих князівств із дедалі виразнішою сільськогосподарською

орієнтацією. Проте більшість сучасних немарксистських істориків відкидають цю

теорію. При цьому вони вказують, що центральний для феодалізму інститут васаль-

ної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, позаяк влада князів над бояра-

ми була мінімальною. До того ж велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності

Київської Русі, а також наявність переважно незакабаленого селянства свідчать про

те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на заході.

Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь скоріше як унікальну

й самобутню соціальну систему, а не підводити її під загальну категорію феодаль-

них суспільств.

Господарська діяльність

У найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як від-

чайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ЇХ ст. від своїх поселень на Балтійському

узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до Каспійського моря, де

вступали в контакти з купцями мусульманського світу. На ЇХ ст., коли центр торгівлі

перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для

Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля

стала складати основу економічної системи Київської Русі.

Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими

правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським

купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли

у XII—XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих

нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією,

дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною

Європою, що головним чином йшли через Краків — Прагу — Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від

торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише

бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини

у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на споряд-

ження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра,

льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли

князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні воло-

діння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних

ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських

містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні

представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами

політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали

просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися

та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, ІЗ—15 % населення Русі мешкало у міських осе-

редках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ.

Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені посе-

лення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим

був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали чисельність його

мешканців становила близько 35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через

100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володи-

мир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4—5 тис. жителів кожен. На-

селення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки

великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до

60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гон-

чарство та кожум'яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської

Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї

ж думки тримаються видатні українські дослідники Михайло Грушевський, Дмитро

Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання.

Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то

малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим

підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі

у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і, що

найпереконливіше,— археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним леме-

шем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна дво-

і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лиша-

лася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Знач-

ного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх

не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна

сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання

волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали

власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися

в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі

зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі

спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же при-

хильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і торговельних

центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого поділяють

багато його радянських колег, стверджує, що появу численних ремесел зумовив роз-

виток і все відчутніший прогрес у сільському господарстві — відтак у районах велико-

го зосередження ремесел виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливу

роль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за

все між містом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і «сіль-

ськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики

й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найба-

гатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській тор-

гівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони також визнають, що у переважній

своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

Культура Київської Русі

Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується на-

самперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі

маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення

духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил

природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пан-

теоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандінавському бо-

гові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важ-

ливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних

благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ бо-

гів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні

духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а поде-

куди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не

мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір

християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування пред-

ків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед схід-

них слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні

язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування

приходу весни).

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена

й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого

у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі

на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно

до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла

до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато

єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, по-

мічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантій-

ської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні

священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружували-

ся в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні

ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні,

й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками хри-

стиянської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монасти-

рів, із них 17—у самому Києві.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження

одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням

того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р.

за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими

майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів

і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й але-

бастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто

сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке

враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що

високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилю-

вало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла

розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Св. Софії прикрашали кольорові

мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший

спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень боже-

ственних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приват-

них оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різно-

видів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри

навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі вираз-

ніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були

благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах

статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної

експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці,

створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство

серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в бого-

служіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи

користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах

церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася

на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Посту-

пово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала

багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний

характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, пропо-

віді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя

святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила

Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо,

найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон

і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон май-

стерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому

творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики,

а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури

Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює

велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, припи-

суючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах

вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами

й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством

подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чва-

ри, боротьба з кочовиками,— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є лі-

топис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами мона-

хів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 11 ІЗ—1116 рр. Займалися літератур-

ною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайня-

тість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчан-

ня» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчу-

довішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» ( 1185—1 187)

також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочови-

Танець. Зображення на чернігівській чаші XII ст.

ків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських

князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві

образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор ство-

рив справжній літературний шедевр.

Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними

для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слу-

гували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.

З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповіда-

лося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський

син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Доб-

риня Микитич; усі троє — члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до

лицарів Круглого Столу короля Артура ці східнослов'янські витязі лишили Воло-

димирів двір і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були

половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував

у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність

якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з хоза-

рами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства,

а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького ми-

нулого.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській

Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі пові-

домляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських

дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристокра-

тичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на

терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала

бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно

означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також

була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод

володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала короле-

вою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшо-

сті жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про пошире-

ність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді

абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступно-

сті освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі

та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному

привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас.

Як українські, так і російські історики розглядають Київську Русь як невід'ємну

частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто

має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, кот-

рі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єди-

ною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апо-

гей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок Москов-

ської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послі-

довним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних

держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впли-

вовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв'язки

Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування

монголо-татарами Києва у 1240 р. велика частина населення, що врятувалося, пе-

реселилася з півдня на північний схід — у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію

давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських

істориків.

У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення

тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 р. найвагоміший аргумент

проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик

Михайло Грушевський. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву пра-

вомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього

стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє

землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недав-

ніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені антів VI ст. до

XX ст. велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до

одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну

через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції,

спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою во-

но знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв нор-

манської теорії, українці є прямими нащадками полян — племені, яке відіграло

провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найваж-

ливіше місце в історії України.

Грушевський вважає, що приписувати Київській добі центральне місце в росій-

ському минулому — значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські

здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, до-

датком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вва-

жати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський,

то куди більшу частину цієї спадщини зберегли Галицько-Волинське князівство,

а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськи-

ми елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході

Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князівства. Яке

ж тоді, на думку Грушевського, відношення російської історії до Київської доби?

Подібно до тоію як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція —

запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законо-

давства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не

була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започатковано-

го у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає

Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних

Північному Сходові.

У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займають ком-

промісну позицію. Вони доводять, що Київ створили всі три східнослов'янські на-

роди — українці, росіяни та білоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий

«давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені

постійно наголошують на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв,

господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкрес-

люється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істори-

ків» того чи іншрго народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унемож-

ливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних

просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі ство-

рює враження, що «давні русичі» — це немовби проекція у минуле однорідного

«радянського -народу», запланованого на майбутнє.

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної

російської історіографії, грунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'ян-

ські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київ-

ської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних сло-

в'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та

поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою. Це досить неспо-

діваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль

у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого

підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «дав-

ньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київ-

ської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії

Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.

Глава 4

КИЇВСЬКА РУСЬ

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ

КНЯЗІВСТВО

Роздробленість

Південно-Західна Україна:

Галицько-Волинське князівство

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок

Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до підне-

сення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карпом Великим імперія Каро-

лінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володін-

ня монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поко-

лінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції полі-

тична роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом

спостерігали це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперії

з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. На-

томість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі пер-

спективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли

завдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли у минуле, з ними вже не

могли рівнятися часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпо-

рошених по численних регіональних центрах. У більшості князівств бояри поступово

лишили свої небезпечні торговельні підприємства і зайнялися прозаїчними справами

утримання власних маєтків. Із занепадом політичного, культурного та економічного

життя Київська Русь перестала існувати як цілісність.

Роздробленість

Однією з причин відокремлення від Києва різних князівств стала перемога

принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів уЛюбечі. Щоб по-

класти край спустошуючій ворожнечі, на цьому з'їзді князі один за одним визнали

право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Питання про Київ, що

вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося

нерозв'язаним.

Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за нього, інші, особливо

молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва, і до самого

міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним у кращому випадку мінімальні.

Натомість вони зосередили увагу на розширенні та збагаченні своїх вотчин, сприяю-

чи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стануть

ознакою пізньокиївської доби.

Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше стали займатися власни-

ми землеволодіннями; занурення у місцеві справи позбавляло їх бажання брати

участь у князівських чварах за віддалений Київ, а разом з тим і в загальноруських

діях. Руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спіль-

ним ворогом. Новгород вважав найбільшою дяя себе загрозою тевтонських лица-

рів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля — волзькі булгари, для

Галицько-Волинського князівства — мадяри й поляки, а для Києва — кочові полов-

ці. Руські князі як не воювали, то вступали у союзні відносини зі своїми ворогами. По

суті деякі князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими

віддаленими землями Русі.

Зокрема, старовинний Новгород на півночі був утягнутий в торговельну спілку,

засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку згодом

стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процві-

тав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких

міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала ку-

пецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був

Північний Схід. На неозорих малозалюднених «землях за лісами», у країні, що стала

колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське,

Суздальське, Володимирське та Московське князівства. Північно-східні князі утвер-

дилися в цих землях, що спочатку належали фіннам, ще до появи тут основної

маси східнослов'янських поселенців, і, можливо, саме тому вони могли легко дикту-

вати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій,

що посилювалися серед північно-східних князів, було правління Андрія Боголюб-

ського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті,

він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла

йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав

суперника своєї нової столиці. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували

нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава,

Москва вперше згадується в літописах лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозуміти

їхні майбутні політичні успіхи.

Південно-Західна Україна:

Галицько-Волинське князівство

Інші надзвичайно важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні —

в Галицькому та Волинському князівствах. Коли якась із старих київських земель

і могла кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто

Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то ними були Галицьке та Волин-

ське князівства на південному заході. Грушевський вважав ці два князівства най-

безпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший

видатний український історик — Томашівський — назвав Галицько-Волинське кня-

зівство першою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї

своєї могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре прожи-

вало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших

відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого

початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та поляками, що тривала,

не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культур-

ним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу,

або ж як найзахідніший — православного Сходу.

Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок Дністра

й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів,

тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном межувала з розлогими

й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На

схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та

північних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то

єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва

князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу.

Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на страте-

гічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі

родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У 980—990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь

і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом

стало величною столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства пере-

містився з Перемишля до міста Галича біля карпатських соляних копалень. Київ-

ським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони нале-

жали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростислави-

чі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мсти-

славичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Часто об'єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і Волинь

у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільш вражаюча від-

мінність між ними — у природі верхівки кожного князівства. Галицькі бояри були

найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї

аристократії був настільки всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним

зразком олігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новго-

родом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид

політичного устрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково

велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється Їхнім походженням. На

відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дру-

жини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої пле-

мінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши

общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристокра-

тію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси.

Інші історики вказують на те, що завдяки відносно стабільному правлінню

Ростиславичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й можливостей,

щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що забезпечувало добрі

прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок

цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини

з дрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великому

князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угор-

щиною не лише давало зразок панування аристократії, але й можливість звер-

татися до чужинців по допомогу проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були вилиті на

більш традиційний штиб. Більшість із них прийшли в ці землі у складі дружин своїх

князів, що часто призначалися чи знімалися за волею Києва, який завдяки незнач-

ній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніж на Га-

лицьке. Бояри ці отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська

знать залежала від княжої щедрості й тому виявляла йому відносно більшу відда-

ність і підтримку. Власне, з цієї причини об'єднати обидва князівства змогли саме

волинські князі, а не галицькі.

Галицькі Ростиславичі. З усіх князівств на території сучасної України першою

відокремилася від Києва Галичина. Використовуючи всі засоби — як чесні, так

і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати

своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князів

київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його

обдарований син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісім

відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Мол-

дові. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки

з угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини. Про славу й авторитет, які

мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із «Слова о полку Ігоревім»: «Галиць-

кий Осмомисле Ярославеі Високо сидиш ти на своїм златокованім столі, підпер гори

угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь...» З піднесенням Гали-

чини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливо-

вими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї

другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198), останній

із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми».

Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині.

Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши

-у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати

народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого

ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на

престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став

типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь

об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слаб-

ших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; по-

тім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не

опановує ситуацією.

Галицько-волинські Романовичі. Хоч піднесення Галичини переконливо свід-

чило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще ваго-

міші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила

таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої

юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський

князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київ-

ський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити

місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька,

Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого

роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому пере-

шкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. він

зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній

карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і тала-

новитим князем.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто

ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим

прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи,

союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. Проте

найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. В 1203 р.,

об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля

й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чер-

нігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.

Здавалося, от-от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що скла-

дають територію сучасної України. Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизив-

ся до здійснення цієї мети, сучасні українські історики відводять йому у своїх до-

слідженнях особливе місце.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних

походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та ли-

товські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь

стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив

у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього

шість років — занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь

стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досяг-

нень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями,

боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, які

врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу

було всього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із

їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоро-

вичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною

помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько

500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схо-

пивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинили нечуване —у 1213 р.

вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скористав-

шись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто

захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою.

За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі,

якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221),

де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду.

Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року

Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-

татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно

підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу,

щоб повернути володіння батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ

обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого

й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько,

для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщан-

ства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі

в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових

міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а та-

кож із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. зали-

шався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими

общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід. Для захисту смердів від сваволі

бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони

із селян.

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були мон-

голо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут та-

ких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Однак успіхи династії

Романовичів привернули увагу монголо-татар. Незабаром після перемоги під Яросла-

.вом Данило отримує грізний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати

на себе гнів лихих завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До

певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай —

Батиєвої столиці на Волзі — була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше,

випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар. Сам

Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок кислого кумису,

улюбленого напою у монголо-татар, він запропонував звикати до нього, бо «тепер

ти один з нас». Проте, на відміну від північно-східних князівств, розташованих

у близькому сусідстві з монголо-татарами й більш залежних від їхнього прямого дик-

тату, Галичині й Волині щастило уникати такого пильного нагляду, їхній головний

обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допоміжних загонів

під час монголо-татарських нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо-

татар у Галичині та Волині був настільки слабким, що князь Данило міг проводити

досить незалежну зовнішню політику, відкрито спрямовану на те, щоб позбутися

монгольського панування.

Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до

папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід

проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під

церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання, що згодом стане важ-

ливою й постійною темою галицької історії, а саме — питання про відносини між

західними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя,

папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець

папи коронував Данила як короля.

Проте основною турботою князя Данила була організація хрестового походу

та іншої допомоги із Заходу. Все це, попри запевнення папи, йому так і не вдалося

здійснити. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати

Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на пер-

ші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатити-

ся за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм неспо-

дівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів пе-

ред вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними

й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного зни-

щення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів,

які він так старанно зводив.

Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення того великого

впливу, що його справляв Данило Галицький на західних сусідів. Великим авторите-

том Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князівстві. Тому

литовський князь Міндаугас (Міндовг), країна якого щойно починала підноситися,

був змушений піти на територіальні поступки Данилові в Мазовії. До того ж на

знак доброї волі Міндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином

і донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який інший галицький правитель,

Данило брав участь у політичному житті Центральної Європи. Використовуючи шлюб

як засіб досягнення зовнішньополітичних цілей, він одружив свого сина Романа

з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив спробу, хоч і невдалу,

посадити його на австрійський герцогський трон.

У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер. В україн-

ській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних кня-

зівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнен-

ня були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь бать-

ка Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могут-

ність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх

володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте не всі його плани вінчалися

успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою

найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся

звести тиск монголо-татар до мінімуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі

Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад,

який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.

Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося

особливо помітних змін. Установлений князями Данилом і Васильком стерео-

тип правління — з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Воли-

ні—до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264—1301)

та Володимиром (1270—1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягну-

тий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він

захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України

на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні вій-

ни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну полі-

тику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали

період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузе-

на, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати

участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах,

як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був

«великим книжником і філософом» і проводив найбільше часу за читанням і пере-

писуванням книжок та рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише

його підданих, а й сучасних істориків, бо, очевидно, з нею був пов'язаний раптовий

кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього лишилася

велика прогалина в історії західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до

1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й на Волині в останній період їхньо-

го незалежного існування, зводиться до кількох випадкових історичних фрагментів.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Напевне,

він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час його

мирного правління ці землі «цвіли в багатстві й славі». Солідність становища князя

Лева давала йому підставу користуватися титулом «король Русі». Ще переконливі-

ше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенням

митрополита київського перенести свою резиденцію до Володимира на північному

сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої

митрополії.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій

і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Занепокоєні зростан-

ням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Від-

носно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують

також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обра-

ла на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького. Змінивши

ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження полі-

іііки попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, рані-

ше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внут-

рішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався роз-

ширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отру-

їли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям.

Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З тих пір західні

українці потрапили під влад\ чужоземних правителів.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слу-

гувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли

велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїн-

ських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли

в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної іден-

тичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремо-

го національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Глава 5

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

ТА ЛИТВИ

Експансія литовців на Україну

Експансія Польщі на Україну

Польсько-литовська унія

Люблінська унія 1569 р.

Протягом тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх політичних форму-

вань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд — господар власної до-

лі — справляв вплив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розви-

валися на Україні, перебували на авансцені культурних і суспільно-економічних

подій усієї Східної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князівства призвів

до епохальних змін. Із цього часу українські землі більше не становитимуть серце-

вину важливих політичних об'єднань, а доля населення України, за винятком кількох

коротких періодів національного самоствердження, вирішуватиметься у таких дале-

ких столицях, як Варшава, Москва чи Відень*.

З культурної та економічної точки зору статус України також занепадатиме до

рівня важливої, та все ж периферійної провінції, а її еліта асимілюватиметься з куль-

турою та політичними системами чужоземних володарів. Населення України, що

не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметь-

ся й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та

національної спільності. Ця боротьба стала — й до наших днів лишається — однією

з основних тем української історії.

Експансія литовців на Україну

У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі.

Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися

її сусіди — Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися,

і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній

Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православного

митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Босії

та зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців. Протягом

тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя га-

лицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провід-

ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря україн-

ських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого

періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для

монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрі-

лий плід, чекала наступного завойовника.

* У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово, утворене від

«Русь». Так

само називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московитами.

Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині

XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена,

щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів,

що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими

й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під прово-

дом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х ро-

ках, під час правління його сина Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив,

що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські

землі.

До 1350-х років Альгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані

на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363 р. литовці ру-

шили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядку-

вавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської

Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення

було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене

воно було менш ніж за 150 років. Не слід уявляти собі захоплення литовцями україн-

ських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього ці-

леспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення,

приєднання. Під час просування Альгердаса вглиб України населення часто вітало

його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників.

Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.

На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подро-

биці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих

швидких і легких успіхів.

Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було

прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей

для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого кня-

зівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській

знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала україн-

ську знать приєднуватися до переможців. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на

литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відста-

лих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під куль-

турні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів

прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшо-

сті населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу

до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а ново-

го не впроваджуємо».

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії

та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою

вже нагадували своїх попередників — Рюрикойичів. Вони розглядали свої завоюван-

ня, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задов-

го до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у змаганнях

за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Ли-

товське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші

українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською

державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

Експансія Польщі на Україну

Хоч які були солідні завоювання литовців на Україні, більш тривалий і всеохоп-

люючий вплив на долю українців мала справити експансія Польщі. Початок їй поклав

Казимир Великий (1320—1370), відновивши середньовічну польську монархію.

У просуванні на схід короля підтримували три сили: магнати Південно-Східної Поль-

щі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб білоруських та українських зе-

мель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багаті міщани

Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині. Лише

через дев'ять днів після смерті Болеслава (останнього незалежного правителя кня-

зівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив у Галичину. Зробив він це під приво-

дом захисту католиків краю, якими переважно були городяни-німці. Але все вказує

на те, що Казимир заздалегідь планував цей крок, іще у 1339 р. уклавши угоду

з Людовіком Угорським, за якою обидва королі мали діяти спільно у завоюванні

України.

Зате для поляків захоплення українських земель не відбувалося так легко, як

для литовців. Не встиг Казимир повернутися до Польщі, як норовливі галицькі

бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Казимир був зму-

шений визнати Детка фактичним правителем Галичини. За це останній неохоче

визнав обмежену зверхність польського короля. Ще більшу загрозу польським на-

мірам у Галичині й на Волині становили литовці. Оскільки син Гедимінаса Любарт

був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинські бояри

визнали молодого литовського князя своїм сюзереном. І, коли у 1344 р. помер

Детко, грунт для сутички між поляками й литовцями за галицько-волинські зем-

лі був готовий.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями,

підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. На відміну від княжих

чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось звичним, ця боротьба набула

нового тривожного виміру. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки,

частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою папи, зобража-

ли своє просування на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизма-

тиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально

й культурно неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-україн-

ських взаємин.

У 1349 р. в результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир підпо-

рядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна закінчилася

польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині

лишалася за литовцями. Але навіть тоді поляки ще не змогли надійно закріпитися

на своїх величезних завоюваннях в Україні. Завоювання ці охоплювали близько

52 тис. кв. км із населенням 200 тис. чоловік і збільшували землі Польської корони

майже на 50 °о.

У згаданому пакті з Людовіком Угорським Казимир погоджувався на перехід

до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир

помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чо-

тири доньки. Угорці займають Галичину. Віце-королем Людовік призначає дові-

реного васала Владислава Опольського й насаджує по всій Галичині угорських уряд-

ників. Однак те, що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули

шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка

Людовіка Угорського Ядвіга, яка через два роки рішуче й остаточно приєднала

Галичину до володінь Польської корони.

Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни серед своїх нових підда-

них. За прикладом останніх правителів Галичини Казимир називав ці землі «ко-

ролівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далі хо-

дила своя монета. Але з'являлися ознаки того, що з давнім життям було покінчено.

Вже у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його

від узятих перед «православними схизматами» зобов'язань зберігати їхні давні

обряди, привілеї та традиції. Папа тільки й чекав цього. Католицька церква, що,

завдячуючи королівській щедрості, незабаром перетворилася на найбільшого в Га-

личині землевласника, безпосередньо підтримувала намагання підірвати православ-

ну церкву.

У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Тим часом по

всій землі стали виникати монастирі, особливо францисканського та домінікансько-

го орденів. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це

була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Гали-

чині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння

розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти, особливо

після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст.

після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського

королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що лишилося від

гордого колись Галицького князівства.

Підпорядкування поляками земель і населення України було важливим пово-

ротним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію

на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця зміна несла далеко-

сяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Для українців це

було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядку-

вання чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні на-

слідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та

етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життя

України.

Польсько-литовська унія

З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви

зрозуміли, що їх об'єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували

під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на. Балтійському

узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною

чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швид-

ким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало

зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв'язками з угорцями

і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей

для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-Східної Польщі

висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одру-

живши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом

(Ягеллом).

У 1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію.

За руку королеви Ядвіги і, що вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом

із виконанням інших умов зобов'язався навернути литовців у католицизм, а землі

Литви та України «на віки вічні» приєднати до Польської корони.

Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі

Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від угоди

польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося достатньо

могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою в своїх силах,

щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й українська опозиція полякам

згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса

(Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим

князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані між собою Кревською унією, за

Вітаутаса Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітаутас фактично ро-

бив спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути собі королівський титул. І хоч

ці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про те, наскільки міцно

продовжувала триматися в сідлі українська та литовська знать Великого князів-

ства.

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне

значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги,

оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того,

у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських

васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «зби-

рати руські землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди

йде на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх підданих

від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до заходів, що куди

менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє значення, слід у загальних рисах

охарактеризувати політичний устрій Великого князівства.

Політика великих князів литовських. Велике князівство Литовське певною мірою

нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств,

якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Віль-

нюса — столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика

відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уник-

нути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були

цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних

у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас проводить ряд

реформ. Його непокоїло те, що багато князів із Династії Гедимінасів, котрі україні-

зувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися

місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі

навіть підозрювалися у сепаратистських настроях.

Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних воло-

дінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Так, Федір Любартович

маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Натомість

йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сіверське князівство (яке

він і не подумав прийняти), забране у Володимира Альгердовича, а той у свою чергу

дістав менші володіння. Якщо ж князь опирався, як, наприклад, Федір Коріатович

Подільський, Вітаутас звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм вій-

ськом і змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітаутас при-

значав власних урядників, часто із числа нетитулованих бояр, які володіли земля-

ми «з ласки великого князя». Зміни торкалися навіть дрібних бояр. Щоб зберегти

свої землі, вони були зобов'язані відбувати військову службу у великого князя. Так

українська знать стала об'єктом сильної централізованої влади, раніше їй неві-

домої.

Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, і подальші

події були ще загрозливішими. У 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітаутасом

дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які незадовго до

того здобула собі польська шляхта. Щоб прискорити втілення цього, 47 польських

шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів за-

позичити їхні герби. Проте із зближенням польської та литовської знаті посилю-

вався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і право-

славних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер

поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення

цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р.

після смерті Вітаутаса.

У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не

схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молод-

шого брата короля Ягайла — Свидригайла, сіверського князя зі Східної України.

Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у полі-

тиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром

після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати

узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки

вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу

Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка

оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість

Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р.

Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі

стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла.

Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжу-

ватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, укра-

їнці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до ве-

личезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сути-

чок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська пар-

тія. Надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув

на свій бік багатьох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши такти-

ку терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима,

він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу

потрапила ще одна українська земля — Поділля. Проте Волинь, населення якої

чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князів-

ства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних

раніше взаєминах між литовцями та українцями.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися,

особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд ре-

форм, спрямованих на цетралізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими вій-

ськами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під

управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із при-

леглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто,

як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник

без титулу,— рештки державності Київської Русі та українського самоуправління

швидко й незворотно зникали.

Піднесення Москви. Якщо великі князі литовські не дуже турбувалися тим, щоб

зберегти прихильність своїх українських підданих, то великі князі московські, навпа-

ки, плекали їхню прихильність. А вони були тепер силою, з якою належало рахува-

тися. Протягом поколінь, запобігаючи ласки своїх володарів — ханів Золотої

Орди, князі московські посіли провідне місце серед російських князівств. Із часом

свою першість вони перетворили на владу: відтак у 1474 р. Москві підкорилося кня-

зівство Ростовське, в 1478 р.— Новгород із його багатими й неозорими володіння-

ми, а в 1485 р.— останній серйозний суперник — Тверське князівство. Маючи

під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, Москва в 1480 р. скинула вікове

монголо-татарське іго. Поширення експансії Москви викликало необхідність виправ-

довувати ЇЇ. Так постала доктрина так званого «третього Риму». В ній проголошува-

лося, що після падіння Риму й Константинополя Москві було призначено стати

третьою вічною, священною і всесвітньою імперією. Водночас князь московський

Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі» й проголосив, що всі землі колиш-

ньої Київської Русі мають тепер належати Москві.

Литву глибоко непокоїли дії та слова Москви. У 1490-х роках, коли військо

росіян наблизилося до литовських князівств біля Чернігова, їхні православні пра-

вителі добровільно визнали зверхність Москви. Були й інші ознаки того, якою при-

вабливою ставала Москва для українських феодалів Литовської держави. Дещо

раніше, у 1481 р., князь Федір Бєльський, українізований онук Альгердаса, змо-

вився з кількома православними князями вбити тодішнього великого князя литов-

ського і короля польського Казимира IV і передати українські землі під владу Моск-

ви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, інших учасни-

ків схопили і стратили.

Ще небезпечніший вибух невдоволення української знаті стався у 1508 р., коли

Михайло Глинський — впливовий і талановитий магнат із західноєвропейською

освітою — організував проти великого князя Сигізмунда повстання українських

козаків і шляхти. У закликах до прибічників він говорив про необхідність захисту

«грецької віри» та відновлення Київського князівства. Проте не встиг цей рух поши-

ритися/як сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви.

Повстання 1508 р. було визначним не тільки як вияв невдоволення українців Вели-

кого князівства, а й тим, що українська верхівка востаннє знайшла в собі внутріш-

ню впевненість, щоб зі зброєю виступити на захист своїх прав.

Кримське ханство. І без того гострі проблеми ускладнювалися появою на півдні

нової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали — татари,

що населяли Причорноморське узбережжя, відокремилися, утворивши Кримське

ханство під управлінням династії Гіреїв. Незважаючи на те, що кримські хани та

їхні одноплемінники — ногаї — панували на величезних степових просторах, що

простягалися від Кубані до Дністра, їм не під силу було підкорити багаті генуезькі

та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги

одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя — оттоманських

турків. У 1475 р. оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибе-

режних міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій

плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглі Гі-

рея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримські хани зберігали

значну автономію й часто проводили політику, що найкраще відповідала їхнім інте-

ресам. Серед найголовніших її кроків були часті наскоки на сусідні українські зем-

лі з метою захоплення невільників (ясиру), яких потім продавали на ринках Кафи

й Константинополя. І знову небезпека із степу нависла над осілим людом, що мешкав

на його рубежах.

Люблінська унія 1569 р.

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке

до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному

сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим

вторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі,

коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснажені ве-

личезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторг-

нення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати,

але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне

ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конку-

рентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та

українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена

пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися

здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив

у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів, магнати

Великого князівства на чолі з протестантом .іитовським князем Кшиштофом

Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за-

лишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині,

у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це

змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р.

була укладена Люблінська унія.

Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного вибор-

ного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство

певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарб-

ницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі україн-

ські землі, що раніше належали литовцям.

Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі

свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для

них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литов-

цям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній

царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під вла-

ду Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено

під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визнача-

тимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, прав-

ління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й

агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до

військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші укра-

їнські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися

інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке швид-

ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імпе-

рією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалеж-

ності були малообіцяючими.

Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист

своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмит-

ром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка україн-

цями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але

чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну

асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні

прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, україн-

ська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.

Глава 6

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА

ТА ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ

Українці у Речі Посполитій

Система власності на Україні

Традиційне господарство

Зміцнення шляхти

Закріпачення селянства

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони також справили

великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні розвивався цілком

новий суспільно-господарський порядок, зовсім не схожий на устрій Київської

Русі. Взаємини українців із поляками, а через них — із Західною Європою мали ви-

рішальний вплив на форми економічного розвитку. Це й зумовило організацію

суспільства на західний зразок. Економічні зв'язки України із Заходом не-

чувано зміцніли. Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну в ці-

лому був таким великим і помітним у щоденному житті суспільства, як під час пану-

вання литовців та поляків.

Українці у Речі Посполитій

З точки зору території та населення українські землі складали основну частину

польсько-литовської держави, яка дістала назву «Республіка» (польською мовою —

Річ Посполита) й була найбільшою в Європі державою. Із загальної чисельності її

населення (7,5 млн чоловік) українці становили майже 2 млн, тобто 28 % (не слід

забувати, що всі статистичні дані цього періоду дуже приблизні). Поляки заселяли

тільки 180 тис. кв. км території держави (із загальної площі 815 тис.), але складали

близько половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім литов-

ці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх руських

князівств, українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств. Циф-

ри, що подаються у табл. І, спираються на неповні дані, зібрані польським істориком

Александром Яблоновським.

Чужинці, мандруючи Україною, часто звертали увагу на невелику густоту її

населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягала 22 чоловік на

кв. км, то на українських (за винятком найближчого до Польщі Підляшшя) —

близько 7 чоловік на кв. км. Найбільше українське воєводство — Київське — фак-

тично знелюдніло. Іншим було становище на початку литовського панування. З по-

чатку XV ст., коли експансія великого князя Вітаутаса досягла Чорного моря, в сте-

пу будували довгі лінії укріплень для захисту поселень, що сягали на південь на-

багато глибше, ніж за часів Київської Русі. Але в міру того як зміцнювалося Крим-

ське ханство та частішали наскоки татар, осіле населення відходило на північ, аж

доки наприкінці XV ст. в південній третині України зникли осілі поселення.

Система власності на Україні

З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну

проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На

відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп,

стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спо-

чатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розми-

тими, й людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежу-

Таблиця І

Площа та населення українських воєводств у XVI ст.

Воєводство

Площа, тис.

Чисельність

населення,

Густота

населення, чол.

кв. км

тис, чол.

на кв. км

Галицьке

45

446

10

Волинське

42

294

7

Подільське

19

98

5

Брацлавське

35

311

9

Київське

117

234

2

Волзьке (тільки два ра-

йони):

Холмщина

19

133

7

Підляшшя

10

233

24

вання між станами,

особливо між шляхтою

(дворянством) та іншими

верствами,

стало спадковим і майже

непроникним. На початку

доби, яку ми тут

розглядаємо,

станова належність

людини була не менш

важливою категорією

самовизначення,

ніж віросповідання чи

національність.

Шляхта. Найважливішим станом, що сформувався у XIV—XV ст., була шляхта,

високе положення якої корінилося, принаймні теоретично, у «крові, пролитій» на

військовій службі королю чи великому князеві. До цього стану належали різні со-

ціальні групи. На Україні, коли вона входила до Великого князівства Литовського,

серцевиною шляхетського стану були від 20 до ЗО княжих чи магнатських родів,

що походили від колись суверенних князів із династій Рюриковичів і Гедимінасів.

Більшість цих княжих родин зосереджувалась на Волині — цій твердині україн-

ської аристократії. Найбагатший із них — рід князів Острозьких — мав величезні

володіння, що охоплювали ЗО % усієї землі на Волині (14 тис. кв. км) із 100 містами

та 1300 селами. До інших багатих і знатних домів належали Сангушки, Чорторий-

ські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські та Четвертинські. Ці родини обіймали пе-

реважну більшість високих посад у Великому князівстві Литовському, а залишки

їхніх колись суверенних прав виражалися у привілеї вести під власними прапорами

свої військові загони чи бути судимими лише судом великого князя, а не місцевих

урядників.

Привілеї величезної більшості знаті, що пізніше стала називатися поль-

ським словом «шляхта», випливали передусім із військової служби. Верхня верства

шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і частково походила від боярства

Київської доби, мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве правління. Най-

численнішими були нижні верстви шляхти. Тисячі родин, у тому числі давні ви-

хідці з селян чи міщан, отримували статус шляхти, відбуваючи службу в кавалерії —

у походах, охороні замків або кордонів чи будучи озброєними магнатськими слу-

гами. Нерідко їхніх земель вистачало якраз на те, щоб прогодуватися, а їхнє життя

мало чим відрізнялося від життя селян. Це особливо стосувалося Галичини, де

мешкали бідні шляхтичі — Кульчицькі, Яворські, Чайковські та Витвицькі.

Попри великі соціально-економічні відмінності й тертя, що мали місце в середо-

вищі шляхти, саме те, що ці люди меча обдарювалися привілеями в 1387, 1413, 1430

і 1434 рр., розвивало в них відчуття належності до одного стану. В Польщі, де шлях-

та була найкраще організованою і найбільш могутньою, вона складала близько

8—10 °о населення (середнім показником для Європи був приблизно 1—2 %). На

українських землях Великого князівства Литовського знать повільніше завойову-

вала свій особливий статус і, ймовірно, не перевищувала 5% усього населення.

Міщани. Мешканці українських міст, це близько 1—15% усього населення, та-

кож сформувалися в окрему спільність. Із зростанням їхньої чисельності та впевне-

ності в собі польські королі та великі князі литовські надавали великим містам ви-

соко ціноване Магдебурзьке право. Створене на зразок управління німецького

міста Магдебурга й принесене на Україну через Польщу, це право передбачало

надання містам самоврядування. У 1356 р. Магдебурзьке право отримав Львів,

у 1374 — Кам'янець-Подільський, у 1432 —Луцьк і в 1497 р.— Київ, позбувшись

таким чином втручань із боку королів чи княжих урядників.

Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом

серед населення міст існували різкі відмінності. Багаті патриціанські родини,

на зразок тих 40 чи 50, що утворювали львівську еліту, цілком панували в місько-

му управлінні. Середня верства складалася з дрібних купців і торгівців. Міські

трударі, що були фактично позбавлені прав, оскільки не мали власності в місті й не-

рідко мешкали поза його мурами, становили більшість населення. Як завжди, міські

мешканці були етнічно строкатою соціальною групою: серед них можна було знайти

представників корінного населення,' а також польську шляхту та урядників, німець-

ких ремісників, єврейських та вірменських купців.

Селяни. Якщо вищезгадані стани визначалися своїми особливими правами, то

першою ознакою селян, що складали майже 80 % населення України, були повин-

ності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові від-

робіткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував ці, зобов'язання,—

а в XIV ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищуючи 14 днів від-

робітку на рік,— його не можна було зігнати з земельного наділу. До того ж

селянин міг продати чи відписати свій наділ у спадщину.

За часів, коли землі було багато, а населення мало, селянам удавалося забезпечу-

вати собі відносно широкі права. Це був вільний люд (під тиском церкви та еко-

номічного примусу зникло те обмежене рабство, що існувало в Київській Русі),

котрий міг подавати в суд на знать, а за певних обставин покидати маєток свого

феодала у пошуках кращих умов. У деяких районах України були селяни, ціл-

ком незалежні від феодалів. Наприклад, у Карпатах, де переважало тваринництво,

багато сіл мали Молдавське право, за яким вони сплачували феодалові лише

натуральний оброк (як правило, вівцями). Подібна угода передбачалася Німець-

ким правом, за яким підприємливий селянин, або солтис, за договірне вста-

новлену плату феодалові отримував право засновувати село на його землях та управ-

ляти ним. На степових кордонах Центральної та Східної України багатьох селян

звільняли від зобов'язань перед феодалами за те, що вони служили як прикордон-

на варта.

Литовський статут. Численні права та привілеї, даровані різноманітним соціаль-

ним групам Великого князівства, диктували необхідність створення кодифіко-

ваного зводу законів. Більше за всіх у цьому була заінтересована середня та дріб-

на шляхта, котра прагнула законодавче закріпити свій привілейований статус. Уна-

слідок цього в 1529 р. з'явилося перше видання Литовського статуту. Крім підтверд-

ження шляхетських прав, він включав елементи звичаєвого права, які сягали ще ча-

сів Київської Русі. Водночас ним впроваджувалися нові юридичні поняття, що по-

ходили з Німеччини. У 1566 й 1588 рр. вийшло два інших видання Литовського ста-

туту, зумовлені необхідністю привести його у відповідність із змінами, породже-

ними Люблінською унією.

Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на Україні.

Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні в XV—XVI ст.,

він також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби

Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких частинах Східної України закони по суті спира-

лися на цей статут. Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку

відіграли на Україні Литовський статут зокрема та станова система загалом. Обидва

вони справили великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як

установлені та гарантовані законом права. А усвідомлення цього пов'язувало україн-

ців із західною політичною й правовою думкою. Інший продукт Київської Русі —

Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала

можливостей познайомитися з принципами західної законності.

Традиційне господарство

До середини XVI ст. феодал виробляв продукти переважно для задоволення

потреб свого дому, для худоби й на посів наступного року. Участь у тривалих вій-

ськових кампаніях, а також брак ринків та грошей відбивали у феодалів усяке ба-

жання займатися комерційною діяльністю. За винятком тієї землі, де містився має-

ток, шляхта звичайно роздавала решту своїх земель селянам. Для селян це був

золотий вік. Знать не втручалася в їхні справи, колонізація збільшила кількість на-

явної землі, а вдосконалені сільськогосподарські знаряддя підняли продуктив-

ність праці. Якщо зобов'язання та оброк селян феодалові лишалися незмінними,

то прибутки їхні зростали.

Для заможного селянина, а їх було багато, цілком звичайним було обробляти

наділ у 8—12 га, мати одного-двоє коней чи волів, дві-три корови, кілька свиней

і десятки курей та гусей. Денний раціон пересічного українця складався з близько

0,6 кг хліба та 2,5 л пива. Іншими поширеними продуктами були каша, сир, яйця,

у відповідну пору року фрукти. М'ясо їли рідко, як правило, на великі свята. Раціон

пересічного шляхтича мало чим відрізнявся, за винятком того, що його родина спо-

живала більше м'яса і часом на їхньому столі з'являлися такі ласощі, як заморські

приправи, ізюм, інжир. Солодощі були рідкістю, й навіть багата знать лише на свята

могла дозволити собі вино. Найбідніші селяни і городяни ходили просто голодни-

ми. Через погані гігієнічні умови високою була дитяча смертність, а середня трива-

лість життя, з урахуванням останньої, не перевищувала 25—ЗО років.

Для міст XIV і XV століття також були порою добробуту. Оскільки вони висту-

пали джерелом прибутку й потенційними союзниками знаті, польські та литовські

правителі засновували нові та розбудовували існуючі міста. Щоб мати прибутки,

правителі часто встановлювали для міст високе мито, суворо визначені торгові

шляхи, дозвіл на продаж привозних товарів тощо. Проте, як уже зазначалось,

вони також надавали містам значну автономію, що сприяло їхньому зростанню.

На початку XV ст. найбільшим містом на Україні був Львів, що налічував близь-

ко 10 тис. мешканців (Київ, що лежав беззахисним перед наскоками татар і через

який уже не проходили важливі торгові шляхи, населяли всього 3 тис. чоловік).

Численне населення Львова, об'єднане у 14 цехів, займалося 36 різними ремеслами.

Запроваджені на Україні німецькими іммігрантами Цехи являли собою корпорації

ремісників, що захищали їхні інтереси та стежили' за якістю й кількістю товарів,

які вони виробляли. Лише в одному Львові налічувалося понад 500 майстрів-ремісни-

ків, що входили до свого або близько спорідненого цеху. Оскільки містам із їхнім

зростаючим населенням потрібні були продукти, а село прагнуло певних виробів,

на регулярних ярмарках велася місцева торгівля, ця опора всієї комерції. Також

процвітала торгівля чужоземними товарами, особливо на Західній Україні, завдя-

ки тому, що такі міста, як Львів і Кам'янець, лежали поблизу основних торгових

шляхів між Європою та Кримом і Сходом.

Однак, незважаючи на інтенсивне зростання, міста були ще відносно мало

поширеними на Україні. Так, на густонаселеній Волині на кожні 300 кв. км припада-

ло тільки одне місто. Не лише мала кількість, а й етнічний склад міст обмежували

їхню роль у житті українців. Незабаром більшість населення таких великих міст,

як Львів, стали складати численні іммігранти — німці, євреї, поляки, вірмени, греки,

запрошені правителями для розвитку міст на Україні. Найбільше було поляків

і німців, віросповідання яких, католицизм, швидко стало панівним у містах. Після

приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед міського

населення активно велася мовна й культурна полонізація.

Це призвело до суворих обмежень для міщан-українців. Доводячи, начебто

міські закони стосуються виключно католиків, полонізована міська верхівка ви-

тіснила православних українців із установ та судів. Вона також обмежила чис^о

українців, що мали право жити в місті. Зокрема, у Львові ЗО українських родин

мали право жити під захистом міських мурів і то виключно на маленькій і тісній

Руській вулиці. Навіть православні релігійні процесії були під забороною, а право-

славне міщанство примушували платити повинність католицьким священикам. Сло-

вом, міста стали та й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для

більшості українців.

Великий зерновий бум. Протягом XVI ст. у багатьох європейських країнах

пожвавилася господарська діяльність, їхнє населення швидко зростало. Зростали

й ціни на харчі. Між 1500 та 1600 рр. так звана революція цін, спричинена напливом

срібла й золота з Нового Світу, призвела до небаченого підвищення цін на харчові

продукти — на 400—500 %, а подекуди й навіть на 800—1000 %. Багатолюдні

західні міста потребували збіжжя. На це відгукнулися землевласники північних

і центральних регіонів Речі Посполитої, розвозячи чимраз більші партії зерна по

всій Західній Європі. В той же час у південних регіонах Речі Посполитої, таких як

Поділля, розташованих далеко від шляху по р. Віслі, випасали великі стада худоби,

котру потім переганяли в Південну Німеччину та Італію. Посилювалася велика

східноєвропейська продовольча лихоманка, в якій важлива роль відводилася

й Україні.

Щоб виробляти продовольство ефективніше й у більшій кількості, феодали

стали перетворювати свої володіння на комерційне орієнтовані господарства,

що називалися фільварками. Прагнучи поставити селянські землі під свій без-

посередній контроль, вони включали їх до своїх маєтків і замість оброку вимагали

від селян ще більшої відробіткової праці. На відміну від Польщі, де фільваркове

господарство швидко набуло значного поширення, на Україні це відбувалося по-

вільніше. Для існування таких господарств суттєво необхідними були доступ до рин-

ків та значна робоча сила. Хоч ці умови існували почасти в Галичині, на Волині та

Поділлі, завдяки чому там незабаром виникли подібні господарства, вони були від-

сутніми у Центральній та Східній Україні. Перш ніж створювати там господарства,

належало освоїти ці землі.

Задля сприяння колонізації польські або полонізовані магнати, чиї зв'язки

дозволяли їм легко отримувати в дар великі незаселені землі України, заохочували

селян займати ці землі. Щоб більше привабити селян, вони пропонували їм так

звані слободи (тобто поселення, звільнені від сплати будь-яких повинностей та обро-

ків протягом від 1'5 до ЗО років). Отже, в малозаселеному Придніпров'ї система

фільваркових господарств розвинулася із запізненням. Нарешті з'явившись, вона

значно змінилася під впливом місцевих умов.

Зміцнення шляхти

Економічна могутність допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і без

того широкі привілеї та політичний вплив. Спочатку шляхтичі намагалися змен-

шити свої зобов'язання перед сюзеренами. Колишні воїни, а тепер підприємці, вони

прагнули обмежити право короля вступати у війни, не бажаючи брати участь у ви-

снажливих кампаніях, коли можна було із власних маєтків отримувати великі

прибутки. Наприкінці XV — на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місце-

ві сеймики, а трохи згодом — і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала

навища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, більше ніж знать будь-якої

країни Європи, могла обмежувати прерогативи своїх королів. У 1505 р. контро-

льований шляхтою сейм схвалив закон «№1іі1 поуі», за яким королю за-

боронялося видавати нові укази без згоди представників шляхти. А в 1573 р., коли

помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі

монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася «Расіа соп-

уепіа».

Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також

прагнула позбавити будь-яку іншу верству суспільства можливості загрожувати

її привілейованому становищу. Хоч великі магнати, яких налічувалося близько

100 родин, належали до шляхетського стану, їхня фактична монополія на високі

посади й величезні землеволодіння, їхня готовність визискувати іншу шляхту викли-

кали лють, насамперед у середовищі середньої шляхти. Тому на початку XVI ст.

шляхті вдалося, принаймні на деякий час, обмежити доступ магнатів до державних

посад і земель.

Іншим об'єктом зазіхань шляхти були міста. Вбачаючи в них своїх суперників

у торгівлі, шляхта всіляко прагнула підірвати їх. У 1505 р. більшість міст було по-

збавлено права голосу в сеймі. У 1565 р., сподіваючись усунути їх від ролі посередни-

ка, сейм, у якому панувала шляхта, заборонив місцевим купцям подорожувати

по товари за кордон. Унаслідок цього чужоземні купці стали торгувати безпосе-

редньо із знаттю, задовольняючи її потреби. Водночас сейм звільнив шляхту від

мита на ввіз і вивіз товарів. Не в змозі встояти перед тиском села, де панувала шлях-

та, багаті городяни стали займатися сільським господарством. Вони вкладали свої

капітали у фільварки й намагалися видати дочок за шляхтичів. Не знаходячи собі

роботи у занепадаючих містах, ремісники перевозили свої майстерні до маєтків

шляхти. Темпи урбанізації на Україні, як і скрізь у Речі Посполитій, помітно змен-

шилися.

Таке розширення привілеїв знаті було справою рук польської шляхти. До 1569 р.

українська знать Великого князівства Литовського, особливо її нижні верстви, не

користувалася такими значними правами, як польська. Великий князь відносно

легко міг позбавити українську знать її земель, а її обов'язки перед князем

були куди більшими, ніж у польської шляхти. Це означало, що українська знать

мусила переймати польські звичаї, в тому числі систему управління, закони, зрештою

мову. Польські закони заохочували навіть зміну віровизнання, передбачаючи, що

особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою

права. Словом, щоб українські дворяни могли користуватися рівними з поляками

правами, вони повинні були все більше уподібнюватися полякам.

Закріпачення селянства

Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян

тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла

як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова

рента становила близько 14 днів на рік. Проте через 100 років кожний дорослий

член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало

статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийня-

тий так званий «Устав на волоки», який мав за мету впровадження єдиної

системи землеподілу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти.

Пізніше селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше.

Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги

не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти

попередній рівень життя.

Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх тра-

диційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, ніве-

люючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управ-

ління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське

життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали

право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися

навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко,

що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян

користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду євреям.

З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не визнавалося

законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого

феодала й шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх поступово позба-

вили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастіше на

Різдво, та й то тільки внісши за це плату й знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право

було обмежене лише одним господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм

остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можли-

вості переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований, селя-

нин став кріпаком, що мало чим відрізнявся від раба свого вельможного землевласни-

ка. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній

Європі й на Україні воно, за словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому

виданні, в особливо експлуататорській формі.

Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше заселених

регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, крі-

пацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених

регіонах, як Карпати й особливо Придніпров'я, де бракувало робочої сили й не-

обхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали. До того ж

українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490—1492 рр.

Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи.

Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недолі-

ки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак

військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони

швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги досвідченого у військових

і політичних справах стану селянство неспроможне побороти монополію феодалів

на владу й привілеї.

Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них

благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч,

що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зерно-

вого буму економіка України, як і власне польське господарство, стала вкрай

незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосереди-

лася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані

застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й де-

далі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало над-

звичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися.

Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціюва-

лися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з поль-

ською культурою, зростало невдоволення.

Глава 7

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

РЕЛІГІЯ ТА КУЛЬТУРА

Церковне та культурне життя

Полонізація української знаті

Відродження православ'я

Берестейська унія 1596 р.

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основ-

них тем в історії українців. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав,

вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою. В XVI ст. зі

вступом православних українців у безпосереднє сусідство з католиками-поляками

між ними почалося гостре суперництво, що розгорілося у релігійну і культурну вій-

ну. Розвиваючись як боротьба передусім між православ'ям та католицизмом (у той

час для всіх європейців релігія була основним ідеологічним питанням), вона поклала

початок першій в українській історії великій ідеологічній дискусії. Торкаючись

виключно релігійних питань (наприклад, котра з церков справді забезпечує спа-

сіння душі — православна чи католицька), вона також порушувала проблему, що

згодом стане вічною в українській історії, а саме: чи приречена на смерть, чи здатна

вижити культурна спадщина українців.

Церковне та культурне життя

У XV—XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ'я лишалося синонімом

культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної

держави церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої

самобутності. Однак саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій пра-

вославній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше, ніж католи-

цизм і протестанство, православ'я перебувало під покровительством і захистом дер-

жави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою й католицькими пра-

вителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи като-

лицький костьол, можновладці вважали православну церкву мовби за нерідне дитя.

Потрапивши під владу Литви, українці мали всі підстави для оптимізму щодо

власної церкви. Не бажаючи лишати своїх численних православних підданих під

верховенством московського митрополита, у 1458 р. великі князі литовські відно-

вили митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств на Україні та в Білорусії,

нова митрополія розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховен-

ство константинопольського патріарха. Але, дотримуючись тогочасної практики, ве-

ликі князі, а згодом і королі польські, прибрали собі право покровительства, тобто

змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Отож,

чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, що

належали до іншої, все більш ворожої православ'ю церкви.

Це мало катастрофічні наслідки. Право світської влади призначати єпископів

підірвало авторитет митрополита. А те, що кожний єпископ сам установлював власні

закони, швидко розхитувало організаційну дисципліну православної церкви. Ще

згубнішою була корупція, породжувана покровительством світської влади. Ново-

висвячені на священиків шукачі поживи часто підкупом здобували сан єпископа,

відтак отримуючи можливість плюндрувати свої єпархії, розпродаючи ікони, коштов-

ності та землі. Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані

на їхніх землях парафії та монастирі тому, хто більше заплатить, або відписувати

їх своїм родичам, що не мали права спадщини. Негідно поводилося навіть найвище

духовенство. Так, митрополит Онисифор Дівочка був звинувачений у двоєженстві;

єпископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою у вбивстві, зґвалтуванні

Церква-фортеця на Поділлі XV ст.

й погрозах, але був виправданий; єписКоп Іон Борзобогатий вимагав у прихожан

плату за відвідування церкви. Беручи приклад із своїх ієрархів, парафіяльні священи-

ки поводилися так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби серед них можна було

зустріти самі лише «людські покидьки», які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви.

За таких умов культурний вплив православ'я був вельми обмежений. Школи,

ці колись найбільш привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні

вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із

часів середньовіччя мало що змінилося у програмі шкільного навчання. Завоювання

турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний за-

стій і позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого взірця.

Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обря-

довість, обмеженість та занепад.

Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потуж-

ними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним

і пробуджувалася нова думка. Відійшовши ^ід середньовічної зосередженості на

питаннях потойбічного життя, такі особистості, як астроном Коперник, філософ

Анджей Фрич Модржевський, поет Ян Кохановський, відобразили новонароджену

гуманістичну зацікавленість людиною, досвідом її земного життя, її суспільним та

природним оточенням. Поширенню нових ідей сприяли випускники Ягеллонського

університету в Кракові та польські студенти університетів Італії та Німеччини.

На початку XVI ст. в Польщі налічувалося близько 20 друкарень та понад 3 тис. па-

рафіяльних шкіл.

Реформація, впливи якої стали помітними в Речі Посполитій в середині XVI ст.,

принесла нові струмені творчого збудження. Своїх послідовників серед 25—ЗО %

шляхти знайшов кальвінізм — віддам протестантизму, в якому особлива роль у спра-

вах церкви відводилася, мирянам. Радикальна течія кальвінізму — аріанство, що

відкидало догмат про трійцю й проповідувало пацифізм, створило свої невеликі,

але впливові парафії по всій Польщі, Литві та навіть на Волині. З метою поширення

своїх ідей протестанти засновували вищі школи, друкарні, закріплюючи у літератур-

ному вжитку польську мову. Попри гострі конфлікти на релігійному грунті, що від-

бувалися у XVI ст., Річ Посполита, на відміну від більшості європейських країн,

лишалася оазою релігійної терпимості. Великою мірою це пояснювалося величез-

ним впливом шляхти — непорушність її прав передбачала й те, що мали поважатися

її релігійні погляди, навіть відмітні від прийнятих.

Посилення наприкінці XVI — на початку XVII ст. католицької реакції на про-

тестантизм мало найбільш відчутні здобутки у Польщі. Великою мірою це було

заслугою єзуїтів — цієї ударної сили Контрреформації, що з'явилася у Польщі

в 1564 р. Згруповуючи в своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів,

цьому суворо дисциплінованому релігійному орденові вдалося повернути у лоно

своєї церкви чимало заблудлої пастви. Заснувавши по всій Речі Посполитій цілу

мережу блискучих колегій, єзуїти не лише виховували поляків у дусі войовничого

католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську і православну мо-

лодь. Так під впливом Контрреформації колишня релігійна терпимість стала посту-

патися місцем фанатичному католицизмові.

Полонізація української знаті

Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв вели-

чезний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна

вищість посилювала потяг до всього польського. Впевнившись у своїй перемозі

над протестантами, єзуїти зосередилися на схизматах, як вони називали православ-

них. Незабаром, після 1569 р., вони рушили на Україну, засновуючи свої колегії

у Ярославі, Львові, Кам'янці, Барі, Луцьку, Вінниці та Києві, їхні найкращі поле-

місти, й серед них блискучий Пйотр Скарга, бичували у проповідях та на відкритих

диспутах догматичні облудності та культурну відсталість, приписувані православ'ю.

У своєму знаменитому трактаті «Про єдність Церкви Божої» Скарга доводив, що

православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для

його прибічників є поєднання з Римом. «Греки обдурили тебе, о руський народе,—

писав Скарга,— бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши те-

бе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння

і знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину».

Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до

власного соціального статусу, й пов'язаність із релігією та культурою, що вважалися

неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські

аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним

польську мову та культуру. В 1610 р. у сповненому скорботи трактаті «Тренос,

або Плач за Святою Східною Церквою» провідний представник православ'я Меле-

тій Смотрицький оплакував утрату Руссю її найзнатніших родів: «Де тепер безцінні

діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі,

Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружин-

ські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Горські, Соколинські,

Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благо-

родні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ слави-

лися престижем, могутністю й відвагою?» За цим риторичним запитанням стояв

загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору ка-

толиків-поляків.

Свідчення, що допомагає зрозуміти сам механізм асиміляції, лишив львівський

архієпископ Ян Порохницький, що сам був представником спольщеного українсько-

го роду: «Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтністю або вдова багата,

то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами,

і так [вони], женячися часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну като-

лицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Ру-

сі перейшли до єдності з римським костьолом, покинувши грецьку схизму».

З решти українських православних магнатів тільки лічені роди лишалися від-

даними старій вірі. До таких, зокрема, належали ті, що отримали титул до 1569 р.,

коли українці ще становили могутню політичну й культурну силу Великого князів-

ства Литовського. Давні традиції продовжували побутувати в окремих осередках

бідної шляхти в ізольованих і віддалених від центрів польської культури землях.

Проте політичне, соціальне й економічно вони були надто слабкими, щоб зупинити

процес полонізації.

Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата

власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрар-

хічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що україн-

ці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні

політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнопо-

літичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української

знаті православ'я, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із

нижчими верствами. Вони як такі стали в очах поляків предметом презирства.

Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати

між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне су-

спільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому. Внаслідок

цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки

українського суспільства або, краще сказати,— її відсутності.

Відродження православ'я

Незважаючи на свою ослабленість, православ'я змогло прийняти виклик поль-

ського католицизму. Борючися з ворогом його ж методами, невелика купка україн-

ських магнатів, що лишались відданими давній вірі, засновували у своїх володіннях

православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму

маєтку в Заблудові, що в Білорусії, Івану Федорову — друкарю, якого вигнали

з Москви за спроби використати свою «блюзнірську» нову техніку книгодрукар-

ства. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дру-

карню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя

Андрія Курбського, втікача з Москви, який у 1570-х роках оселився на Волині, при-

святивши себе обороні православ'я. Але найбільшим загальновизнаним покровителем

православної церкви був «некоронований король України» — князь Костянтин

Острозький, один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.

Костянтин Острозький і Острозька академія. У 1578 р., не шкодуючи коштів,

Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню, якою керував

непосидючий мандрівник Іван Федоров. У 1581 р. з'являється найславетніша її

публікація — ретельно відредагована Острозька Біблія. Це була перша повна Біблія,

друкована слов'янською мовою. Князь Острозький також заснував школи в Туро-

ві, Володимирі, а близько 1580 р. відкрив так звану Острозьку академію. Спочатку

князь запросив викладачами освічених греків. Згодом стали викладати їхні найобда-

рованіші українські учні. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкра-

щими єзуїтськими колегіями. Вона включала грецьку, латинську, церковнослов'ян-

ську мови, а також «сім вільних наук», що поділялися на тривіум, який складався

з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та на квадривіум, куди

входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Згодом острозький осередок науки став приваблювати до себе таких інтелектуа-

лів, як шляхтич Герасим Смотрицький (що служив ректором), священик Дем'ян

Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), без-

іменний Клірик Острозький. Серед чужоземців, пов'язаних з академією, були

Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятош і висо-

коосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом константинопольським.

Натхнений впливом цього культурного осередку, один православний сучасник

писав: «І знову, як сонце, засяяла наша православна віра, освічені мужі повернулися

до Божої церкви і множаться друковані книги». Проте хоч Острозька академія

продемонструвала, на які вражаючі здобутки думки були здатні українці, база, що

підтримувала її, була слабкою. Все залежало від князя Костянтина Острозького.

І коли у 1608 р. він помер, його внучка Анна, фанатична католичка, не гаючи часу,

передала академію єзуїтам.

Братства. На щастя для православ'я, покровителі його високої культури не

обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної

еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиція-

ми, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме

в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з'явили-

ся нові поборники православ'я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця

Острозького, це були групи міщан, котрі об'єднувалися у так звані братства.

Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того,

щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши

впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала

щорічні вибори службовців, обов'язкові щомісячні збори, сплату внесків і общин-

ні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами й сиротами

своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безпроцент-

ні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успен-

ському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали

у Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.

З точки зору соціального складу братства об'єднували простих торгівців та ре-

місників. У міру зростання їхнього впливу до братств приєднувалися заможні куп-

ці — у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте в деяких братствах

переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства

становила шляхта, а Київського — духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспіль-

стві з глибоким поділом на класи, яким була Річ Посполита, братства приймали

до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були не-

великими. Львівське братство не перевищувало ЗО членів, бо саме стільки українських

родин мали дозвіл проживати в місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 чле-

нів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною.

Однією з найважливіших їхніх турбот була шкільна справа. У кінці XVI ст.

Львівське братство заснувало власну школу. Всі викладачі в ній, за винятком учено-

го грека Арсенія, а саме Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький та майбут-

ній митрополит Іов Борецький, походили з місцевого населення. Про надмірно

суворі, якщо взагалі реалістичні правила, якими у своїй діяльності керувалися

ця та інші братські школи України, свідчить статут, так званий «Порядок шкільний»:

вчитель мав бути «набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою,

хабарником». Наголошуючи на тій великій відповідальності, що лежала на викла-

дачах, ці правила заохочували їх «добре навчати і карати неслухняних не як тиран,

а для науки». Львівська школа користувалася такою повагою, що інші братства

зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителів, проповідників,

надіслати книги. На початку XVII ст. численні братські школи існували по всій

Україні.

Іншою важливою цариною діяльності Львівського братства, започаткованою ще

до існування школи, було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров,

братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша

книжка «Апостол». Це була видатна подія, що ознаменувала початок книгодрукар-

ства на Україні. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року

помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали погрожувати тим, що відберуть

у нього друкарню, її купило Львівське братство, перетворивши місто на центр

православного книгодрукарства.

Поширення шкіл і друку розбудило колись пасивних і консервативних україн-

ців. Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом національних традицій, а також обізна-

них із західноєвропейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися

по містах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуття

власної гідності й непримиренності. Замість того щоб переходити у польський ка-

толицизм, вони із зростаючою рішучістю стали боронити релігійні традиції, що

відрізняли їх від поляків. Прикладом цих нових явищ у духовному житті є успіш-

ний опір Львівського братства спробам польських католиків нав'язати григоріан-

ський календар.

Без сумніву, всі ці зміни великою мірою були результатом діяльності братств.

Проте мали вони також і вади. Вічною проблемою була нестача фінансових засо-

бів. Незважаючи на повсюдне поширення, братства так і не утворили якогось коорди-

нуючого органу і їхні взаємозв'язки були спорадичними. Діяльність братств харак-

теризується непослідовністю, оскільки навіть провідне Львівське братство зале-

жало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм, стомлюва-

лися чи (як це траплялось з учителями) знаходячі собі десь в іншому місці на-

дійну й краще оплачувану посаду, діяльність братства нерідко припинялася на три-

валий час. Ще серйознішою була суперечка про те, чи мають право братства втруча-

тися у справи церкви. Як і належало сподіватися, між ними та єпископами спала-

хували конфлікти за контроль над маєтностями якогось багатого монастиря (при-

кладом цього може бути запекла боротьба між єпископом львівським Балабаном та

місцевим братством), або мали місце суперечки між єпископом та міщанами навко-

ло того, як тлумачити Біблію. У результаті замість сприяння відновленню православ-

ної церкви братства нерідко спричинялися до ще більшої анархії в ній.

Берестейська унія 1596 р.

Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як католиць-

кою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися ще

в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р., цю ідею мало не бу-

ло здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнської

єдності лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості. Православні

найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква намагати-

меться підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо протягом

XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії, сподіваю-

чись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й дальшого

поширення впливу польського католицизму. В 1577 р. великого розголосу набув

аргументований трактат Пйотра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас

єзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії. Навіть

князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А Сигізмунд III.

ревний католик, використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Крім ре-

лігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вона

тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від

небезпечного впливу сусідньої православної Московії.

Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної

сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений

безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням

константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній

зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчити це

питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Зби-

руйський із Холма та Леонтій Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав

Іпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвяче-

ний феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.

Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність до-

лею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька

церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вони

сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та ми-

рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів,

дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть

більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнору-

вати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигоду від

унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами

впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши

кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископами

та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595 р.

укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційної

православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати

шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. На-

прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголо-

сив офіційне визнання унії.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурен-

ня. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою

унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому відкритому

листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили свою

паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку

було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами,

погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білору-

ських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівно

засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи єпископи Ба-

лабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну

опозицію унії.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний церков-

ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів духовен-

ства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні ієрар-

хи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків та

численні миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких са-

новників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Із самого почат-

ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що

переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої намі-

ри укласти її.

Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити

їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське су-

спільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духо-

венства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримувані

королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала

церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як

спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням,

бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська.

або греко-католицька. як її згодом стали називати.

Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену

зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словесній

війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії»

(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж ро-

ку опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозь-

кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет.

У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпис-

копів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної

церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою

з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на

виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав

греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клі-

рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної поле-

міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога»

зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими

єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор —

Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він

опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь

на полемічний виступ Бронєвського.

Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишен-

ський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550

та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатич-

ним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах.

таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна

відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також

критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність

їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище

церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував

закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад україн-

ського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння,

включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші

ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.

Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кіль-

кох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті

написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися

при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних при-

міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього

справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення

самого себе і свого місця в навколишньому світі.

Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих

проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість

між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька

Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.

Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила

українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною

спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що

величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.

Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне

значення в їхній подальшій історії.

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками,

що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це

поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східни-

ми та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського

суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворож-

неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Глава 8

КОЗАЦЬКА ЕРА

ЕТАП ФОРМУВАННЯ

Порубіжне суспільство

Козаки

Перші повстання

Події церковного й культурного життя

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української

історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець XVI ст. центр подій знову пере-

міщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося мало-

заселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями

на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба

між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням хри-

стиянства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжу-

вав численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед

кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється норий стан — козацтво, що селилося на

порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар,

сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдоскона-

лювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз пере-

конливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками,

українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти

мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та

суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на про-

відне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь

у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть

забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок

полонізації української знаті.

Порубіжне суспільство

Протягом століть осіле населення України робило спроби освосяня родючих зе-

мель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовиків і сприяти заселенню

земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте

монгольська навала змела їх. Згодом, у період правління великих князів литовських,

освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося створенням кількох

фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці XV ст.,

з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чор-

ному морі впали під ударами турків. На середину XVI ст. межі заселених україн-

цями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраї-

ни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Ка-

нів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».

Татари. Найбільшою небезпекою «Дикого поля» були татари. Рік у рік на міста

й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих

і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту

Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для та-

тар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське госпо-

дарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари

могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської

імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки

цих наскоків:

Сеї ночі в опівночі

Ще кури не піли,

Як татари в наші гори

З вітром налетіли.

Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину

наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони

також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвід-

чено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених

у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис.

Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578

і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Колонізація земель. Незважаючи на татарську загрозу, багаті незаймані землі

непереборно вабили поселенців. Із розвитком торгівлі збіжжям польські та поло-

нізовані магнати, використовуючи зв'язки при дворі, домагалися для себе величезних

земель на сході. Щоб освоїти ці землі, вони переманювали селян від інших феодалів,

пропонуючи їм право землекористування без сплати оброку протягом 10, 20 і навіть

ЗО років (слободи). Багато селян із Галичини та Волині тікали від своїх панів

і йшли шукати щастя на сході. Через одне-два покоління на новоосвоєних землях

вони ставали людьми іншого гатунку порівняно з тими, що лишалися у західних

краях. Уже одне те, що вони переселялися на порубіжжя, піддаючи себе небез-

пеці, свідчило про їхню сміливість і незалежність. Часто змушені орати свій наділ

з мушкетом напоготові на випадок татарського наскоку, вони розвинули військову

майстерність, не властиву західним жителям, їхні діти, що ніколи не знали

кріпацтва, виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов'язаних людей.

Вони лишалися такими навіть тоді, коли термін слободи закінчувався, оскільки,

як правило, платили своїм магнатам грошовий або натуральний оброк, а не відбу-

вали виснажливу й принизливу панщину. За наявності більших площ земель колоні-

сти, звичайно, й жили заможніше, нерідко маючи наділи величиною в цілий лан

(близько 40 акрів), тобто більше, ніж у багатьох шляхтичів на заході.

Іншою рисою освоюваних (власне, повторно освоюваних) київських та особливо

брацлавських земель було швидке зростання міст. На початку XVII ст. лише на

Київщині постало 200 нових міст, збільшивши їхню загальну кількість до 348, що

становило близько третини всіх міських центрів України. На середину століття

на напівбезлюдній колись Брацлавщині на кожні 218 кв. км припадало по місту. Хоч

на середину XVII ст. в містах проживало майже 60 % усього населення порубіжжя,

насправді вони не являли собою міських центрів. Це були скоріше прикордонні фор-

ти, за дерев'яним частоколом яких рідко коли налічувалося більше 100 дворів. Під

захистом цих укріплень жили переважно селяни, що обробляли навколишні землі.

Самі ці міста здебільшого не мали самоврядування, а належали магнатам, що буду-

вали та обороняли їх.

Магнати володіли більшою частиною земель у порубіжжі, мало що лишаючи се-

редній та дрібній шляхті. Польська шляхта у Придніпров'ї складалася, при-

наймні спочатку, не з землевласників, а, як правило, з урядників, адміністрато-

рів та управителів магнатських маєтків. Лише з часом вони наживали відносно скром-

ні володіння. Іншою причиною такого становища середньої та дрібної знаті

порубіжжя була її малочисельність. У Київському воєводстві в середині XVII ст.

на 350—400 тис. населення припадало лише 2—2,5\тис. шляхтичів, тобто менше

І %, в той час як у решті воєводств Речі Посполитої знать складала в середньому

8—10 % населення. Швидке накопичення пограничних земель у магнатів, пере-

шкоджаючи припливові дрібної знаті у Центральну та Східну Україну, водночас

сприяло імміграції сюди євреїв. Багато магнатів, яким більше подобалося жити

у Кракові, Варшаві та Львові, на період своєї відсутності наймали управителями

маєтків євреїв. Проте більшість тих євреїв, що селилися у розквітаючих містах,

були ремісниками, торгівцями та лихварями, на яких був великий попит. На початку

XVII ст. по всій Україні налічувалося вже близько 120 тис. євреїв.

На найвищому щаблі соціальної драбини порубіжжя стояла невелика група

казково багатих магнатів, які високо підносилися над усіма іншими верствами.

Наймогутнішими серед них були такі полонізовані українські роди, як Вишне-

вецькі, Острозькі, Збаразькі та Корецькі, новоприбулі з Польщі роди Замойських,

Конєцпольських, Каліновських, Оссолінських та Потоцьких. На початок XVII ст.

їхні величезні володіння охоплювали більшість земель порубіжжя. У Брацлавському

воєводстві із загальної кількості 65 тис. дворів 60 тис. належало 18 магнатським

родинам. Найбагатшому магнатові — щойно спольщеному Яремі Вишневецькому —

лише в Київському воєводстві належало 7,5 тис. маєтків, крім того, що його воло-

діння охоплювали майже всю Полтавщину. За деякими підрахунками, на його землях

проживало близько 230 тис. селян. За своєю площею вони були найбільшими не

лише у Речі Посполитій, а й в усій Європі. Оскільки землі таких магнатів за

територією й населенням перевищували деякі князівства тогочасної Західної

Європи, їхніх володарів часто називали «корольками».

Це був влучний епітет, позаяк багато цих зарозумілих феодалів поводилися, як

повновладні правителі, будуючи розкішні палаци, прикрашені картинами голланд-

ських малярів та східними килимами, утримуючи пишний двір і велике власне

військо. Вони глузували з наказів короля й часто порушували закони. Один магнат

на ім'я Лящ, відомий своїм жорстоким ставленням до селян, крім того, ще й так часто

ображав дрібну шляхту, що 236 разів засуджувався на заслання. Завдяки підтрим-

ці інших могутніх магнатів жоден із цих вироків так і не був виконаний, а Лящ

знахабнів настільки, що наказав пошити йому вбрання із судових постанов, яке він

носив при королівському дворі. Хоч приклад Ляща є винятковим випадком, але він

свідчить про зростання сили і зарозумілості магнатів, з одного боку, та про слабкість

королівської влади — з іншого.

Козаки

Підсумком формування на рівнинах Придніпров'я нового суспільства стала

поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжжі,— стану козаків. Тюрк-

ське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей,

які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни.

Вперше слов'янські козаки з'явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням

кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Спочатку основну

масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені

сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися

поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість

населення Придніпров'я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся

далі на схід, на р. Дон.

Первинна організація козацтва. У пошуках волі українські козаки просувалися

все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні за-

стави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організову-

вали уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням

худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них

з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали

своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених,

сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на

Козацький табір. Сучасна гравюра

ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу

засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими

залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.

Королівські старости на пограничних землях непокоїлися, спостерігаючи, як зро-

стає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до

влади. Щоправда, старости ці як члени магнатських родів самі наживалися на ситуа-

ції та отримували чималі гроші, обкладаючи великими (й часто несанкціонова-

ними) поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами

тварин тощо. Однак важливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних обо-

ронців кордонів від татарських наскоків, а одним з найобтяжливіших обов'язків ста-

ростів якраз і був захист кордонів. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько

Полозович завербував загін козаків служити прикордонною вартою. У наступні де-

сятиліття інші старости, такі як Євстафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський

та Бернард Претвич, почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони,

а й для нападів на турків.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними

українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишне-

вецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендар-

ному житті важко хідділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що

у 1553—1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на відда-

леному, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця

Дмитро Вишневецький (Байда)

форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку

Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми коза-

ками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих

турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилася підтримати його хрестовий похід

проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки

на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся

у молдавські справи. Цей крок виявився для нього фатальним — молдавани

підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його в Константи-

нополі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні,

багато з яких співають і нині.

Запорозька Січ. Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька

Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен христия-

нин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього

острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися

до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди

не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись

визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування

згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали

рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше пере-

магала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких

ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь

(це слово згодом ста'ли вживати як назву військової одиниці, що жила в куре-

ні) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних похо-

дів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування

смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців

налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою,

в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво,

солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Пос-

политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля.

Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою

старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально-еко-

номічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у завору-

шення.

Міські та реєстрові козаки. Багато козаків проживало й у порубіжних містах.

Зокрема, населення Канева у 1600 р. налічувало 960 мешканців, що належали до

стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січовики, міські козаки ігнору-

вали урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Розуміючи марність будь-яких

спроб підпорядкувати далеку й непокірну Січ, польський уряд, проте, сподівався за-

лучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні певну його частину.

В 1572 р. король СигізмунД Август санкціонував утворення загону з 300 оплачува-

них козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпо-

рядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його

поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи

принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим

мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону

мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив пла-

ту шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал

і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхти-

чів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали

зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру

(реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі

за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис.

В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися

як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім'я

Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси

й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі

проценти).

Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових коза-

ків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєст-

рових і близько 40—50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напру-

ження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ

у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити

собі багатства. Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих

категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорож-

ці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка

Запорожці пишуть листа турецькому султанові. Картина 1. Ю. Рєпіна

мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно

визнаного статусу.

Боротьба проти турків і татар. На перших етапах свого формування нереєстрові

козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських уряд-

ників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників

і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав

змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що козаки

дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена —

оттоманських турків. Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст.

тремтіла від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1529 р. спустошили Угор-

щину й мало не захопили Відень. Велика частина Східної Європи лишалася під

прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто насмілювався кинути

виклик «бусурманам», як говорили українці про мусульман, обов'язково завойову-

вав прихильність земляків і славу за кордоном.

Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але,

організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар далі від

своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої

прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували

флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких

могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі

Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському

узбережжі. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі,

коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні

роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну

славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу.

Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого

посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких

військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ

діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи

власні зовнішні стосунки.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р.

козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі,

у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію,

Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії.

А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на

очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань,

спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р.,

вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників. Опи-

суючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма зауважує: «Можна

стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і

менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи,

завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьо-

му світі».

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю

Польщі приборкати козаків, султан Осман II зібрав величезне 160-тисячне військо

й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. В 1620 р. під

Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рік 35-тисячне польське

військо, що намагалося затримати турків під Хотином, врятувала від неминучої

загибелі вчасна підмога 40 тис. козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.

Усі ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх нерідко

зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри,

лицарським братством, борцями за народне благо. Така риторика певною мірою

слугувала вузькостановим інтересам козацтва й мала на меті переконати уряд, що

козакам належать права та привілеї, звичайно даровані воїнам. Водночас козаки

значною мірою серйозно проймалися ідеєю оборони християнства й власного наро-

ду. Це нове усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пеку-

чими проблемами внутрішнього життя суспільства.

Перші повстання

Польський 'уряд і шляхта реагували на швидке зростання козацтва розгублено

й нерішуче. Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вва-

жали лише збіглими кріпаками) перетворилися на виразно сформоване суспільне

ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта була не від того, щоб викори-

стовувати їх, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали

безжалісно винищувати «цю своєвільну голоту», охоче збільшували число реєстрових

козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога коза-

ків у війнах проти Московії чи Оттоманської Туреччини. Але з відновленням

миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти коза-

ків. Така непослідовність посилювалася неоднаковим ставленням до козаків, з одного

боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками,

а з іншого — королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої й водночас дешевої

військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. За-

гострення цих суперечностей було лише справою часу.

Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич

і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за

службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський ста-

роста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи

марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що

напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки

й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам

за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів

проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких —

Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але

покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання,

змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського — тричі вклонитися

зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Трохи

згодом його вбили у випадковій сутичці за нез'ясованих обставин.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання,

цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко, що, за польськими джерела-

ми, був «чоловіком видатної вроди й визначних здібностей... до того ж знаменитий

артилерист». Син галицького шевця, котрий загинув від магнатських побоїв, моло-

дий Северин із братом Дем'яном знайшов притулок у маєтку князя Острозького

в Острозі. Брат його став священиком і відомим письменником, а Северин

вирішив «добувати свій хліб козакуванням». У 1595 р., після вдалого нападу на

турків у Молдавії, на чолі 2,5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину,

але незабаром вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки знову повстали про-

ти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливі-

шим було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сфор-

мованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили

самі козаки.

В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули

діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь

та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак,

усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали

відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки

поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат

серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у

таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали

переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а пов-

станців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до

табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави

і згодом стратили.

У пошуках компромісу. Поляки вважали, що цією перемогою вони розв'язали

козацьку проблему,— тим більше, що серед козаків загострювалися внутрішні

конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до перегово-

рів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний

статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних

за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців

та нереєстрових козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпа-

чення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище

в суспільстві. Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими дво-

ма угрупованнями, які нерідко виливались у відкриті сутички.

В цей критичний момент події стали розвиватися у сприятливому для коза-

ків напрямі. На початку XVII ст. Річ Посполита ув'язла в майже безперервні

війни й знову звернулася до козацтва як випробуваного воїнства. У 1601 р. двоти-

сячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії,

Петро Сагайдачний

а у 1605 та 1609 рр. запорожці брали участь у польській інтервенції в Моско-

вію, що була для царства справжнім лихом. Рідко коли на засіданнях сейму поль-

ські політики приймали рішення чи висували проекти, що не передбачали викори-

стання військового потенціалу козацтва, одночасно ухиляючись від вимог збільшити

реєстр та розширити автономію. За таких складних політичних обставин з-поміж

козаків, на щастя, знайшовся провідник, котрий відповідав висоті свого завдання.

Гетьман Петро Сагайдачний. Історики загалом погоджуються в тому, що

найвизначнішим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Ко-

нонович Сагайдачний. Бідний шляхтич із м. Самбора в Галичині, він навчався

в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після знаменитого

морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка,

його обирають гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються си-

лою Речі Посполитій, він зробив примирення з поляками наріжним каменем своєї

політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безпе-

рервних війнах з Москвою та Оттоманською імперією. Прихильник суворої дисциплі-

ни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний поклав край бунтів-

ній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб уникнути

конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3 тис., заборонив несанк-

ціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких стар-

шин.

Однак найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків

не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних

рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва

з політичне слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання

відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким

Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак

запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.

Того ж року Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва

єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів.

Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпе-

чив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний

на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кор-

дону. Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р.

він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської

школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагай-

дачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його

діяльність із традиціями київських князів. Козацтво з усією очевидністю ввійшло

в нурт життя українського суспільства.

Інші повстання. Після смерті Сагайдачного конфлікти знову стали основною

рисою польсько-українських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було уникну-

ти, бо найближчі наступники померлого ґетьмана Оліфер Голуб та Михайло Доро-

шенко були водночас його близькими однодумцями й поділяли принципи політики

примирення. Але після битви під Хотином у 1621 р. серед козацтва, й особливо

нереєстрового, зростало невдоволення, оскільки загартоване в боях 40-тисячне

козацьке військо поверталося на Україну без усякого наміру знову стати кріпа-

ками, як того вимагав уряд, але водночас і без надії на те, щоб бути включеними

до реєстру. Частина з них збиралася на Запорозькій Січі, в той час як більшість

поверталася до своїх міст і сіл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму

невдоволенню. В середині 1620-х років, намагаючись спрямувати їхній запал

в інше річище, Дорошенко організував ряд морських походів проти турків,

повідомивши мусульман, що « [польський] король [може] й міг замиритися з вами,

тільки не ми». Вперше козаки були втягнуті у внутрішні чвари в Криму, підтримуючи

настроєного проти турків претендента на ханський трон.

Поляків дуже дратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок держави

в державі. Король скаржився в сеймі: «знову на передній план виходить внутрішня

анархія, котра породжує ускладнення і втягує нас у конфлікти з могутніми сусі-

дами. Ігноруючи зобов'язання вірності й служіння своїм панам, вони (козаки.—

Авт.) встановили власний порядок і загрожують життю і майну невинних людей.

До того ж їм підкоряється вся Україна». Вирішивши застосувати до козацтва

політику «твердої руки», для її проведення уряд призначив гетьманом Станіслава

Конєцпольського — рішучого й досвідченого полководця, який мав величезні маєтки

на Україні. У 1625 р. на чолі восьмитисячного війська Конєцпольський вирушив на

Україну. Із Запорозької Січі йому назустріч вийшло шеститисячне козацьке

військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв із поляками запо-

рожці знову обрали гетьманом поміркованого Дорошенка й розпочали з ними перего-

вори, що завершилися компромісом. Реєстр було збільшено до 6 тис., і це імпону-

вало внесеним до нього заможним (і «більш заслуженим») козакам, але переважна

частина рядового козацтва мала повернутися під владу панів.

Із завершенням складання реєстру Дорошенко взявся вдосконалювати організа-

ційну структуру 6 тис. «законних» козаків. Він поділив їх на шість полків з осеред-

ками в Києві, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі та Черкасах. Кожний

полк поділявся на сотні з осередками в менших містечках, розташованих на пол-

ковій території. Цивільна і військова влада над усіма козаками відповідної терито-

рії належала козацьким старшинам, у той час як загальне управління здійснював

гетьман зі своєю канцелярією. Він обирався козаками й затверджувався королем.

Так реєстрові козаки вдосконалювали своє самоуправління попри пильний нагляд

поляків. На відміну від них Запорозька Січ — цей бастіон войовничих і «неза-

конних» козаків — хоч і формально підпорядковувалася гетьманові, де-факто

зберігала автономію.

Давши згоду на збільшення реєстру, поляки сподівалися, що реєстрові козаки

контролюватимуть інших. Коли у 1629 р. гетьманом обрали Грицька Чорного —

виразника пропольських настроїв. Річ Посполита, здавалося, нарешті знайшла

ідеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити урядові, він викликав серед

козаків таку лють, що на початку 1630 р. загін запорожців викрав Чорного на Січ,

де його судили і стратили. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом

відважного Тараса Федоровича (прозваного Трясилом), який повів у старостівські

землі велике повстанське військо. І знову Конецнольський на чолі королівського

війська і реєстрових козаків був змушений розпочати виснажливу воєнну кампа-

нію. Цього разу йому щастило менше, ніж раніше, й у серпні в укладеній у Пе-

реяславі угоді повсталі козаки добилися несподівано великих поступок: реєстр збіль-

шувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія.

Проте нерозв'язаними лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що при-

звели до повстання.

У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання непо-

кірних козаків. На Дніпрі, на північ від Січі, поляки збудували грізну фортецю Кодак,

що мала стояти на перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до закінчення її

спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою зруйнував фортецю й зни-

щив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козаків, прагнучи вислужитися перед

поляками, видала Судиму королівським властям, які засудили його до страти. Неза-

баром, у серпні 1637 р., в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке

військо на чолі з Павлом Павлюком. До Павлюкових сил, що рухалися із Січі на

північ, приєднувалися великі групи селян Правобережної України та щойно освоє-

ного Лівобережжя. Але знову повстанців перехитрили вдалим маневром на від-

критій місцевості, й у грудні 1637 р. під Кумейками, біля Чигирина, польська

армія завдала їм рішучого удару. Проте ця поразка ще не стала кінцем повстання,

яке продовжувалося на Лівобережжі під проводом Яцка Острянина та Дмитра

Гуні аж до остаточного придушення влітку 1638 р.

Сповнені жадобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися. Нато-

мість вони диктували свої умови. За «Ординацією» (законом, ухваленим сеймом)

реєстр зменшувався до 6 тис. і навіть реєстрові козаки втрачали право на

самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість вводилася посада

польського старости, затверджуваного королем. Козацькі полковники та осавули

тепер мали обиратися із шляхти. Суворо обмежувалася територія розселення коза-

ків, а кожний, хто без дозволу намагався втекти на Січ, карався на смерть.

Тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками. На додаток до

цих драконівських заходів магнати, зокрема Ярема Вишневецький — найба-

гатший на Україні землевласник,— установили в країні жорстокий терор, без розбору

мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. Ось як цинічно польська

знать виявляла своє розуміння козацького питання: «Козацтво — це нігті в орга-

нізмі нашого суспільства, вони надто швидко відростають і тому потре-

бують частого підстригання». І справді, протягом наступних десяти років небувалого

спокою та стабільності, що їх польські історики часто називають «золотим спо-

коєм», здавалося, ніби репресії — це найефективніший спосіб взаємин із коза-

ками.

Тут важливо розглянути причини, з яких п'ять згаданих великих козацько-

селянських повстань, що відбулися на Україні за 45-річний період, не мали успіху.

Великою мірою причиною цих невдач було те, що, незважаючи на провідну роль

козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання

характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Ви-

бухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не

мали далекосяжних цілей. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки,

ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну

відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях,

оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби

чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінно-

стями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як прави-

ло, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася

до переговорів, компромісів чи капітуляції. Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне

наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повста-

лих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв'язок

козацтва із селянами та справою оборони православ'я. Десятирічний «золотий спо-

кій» лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути.

Події церковного й культурного життя

Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної

та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується

на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею

сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського

православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Так, коли

в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей «стовп православ'я», його онука,

новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку ака-

демію єзуїтам. Львівське братство також почало занепадати, оскільки українські

міщани більше не в змозі були підтримати його, терплячи все більші утиски з боку

католицької церкви та польського уряду. В той же час східні воєводства, що швид-

ко розвивалися, перебували далеко від тиску польського католицизму. І знову Київ,

що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ'я.

Рушійною силою православного відродження на новоосвоюваних землях України

була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит

Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе осві-

чених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія

Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбав-

ши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавни-

чий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько ЗО книг головним

чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надру-

кованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою

православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Ки-

єва, натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.

Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим кон-

тактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемиро-

ві — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р.

вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо пра-

вослав'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці

на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко

сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значен-

ня. Адже з укладенням Берестейської унії в 1596 р. та приєднанням до неї пе-

реважної більшості єпископів православна церква втратила своїх ієрархів. Коли

патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Іова

Борецького на митрополита київського, православні українці знову мали своїх цер-

ковних владик. Як і належало чекати, у католиків і греко-католиків цей

«незаконний», як вони його оголосили, акт викликав лють. Однак польському урядові

потрібна була підтримка козаків у веденні війни, тому він не втручався у справи, й но-

ва православна ієрархія дістала визнання.

Події 1620 р. значно загострили ворожнечу між православними та греко-

католиками. На додаток до розбіжностей із питань догми та церковних обрядів

між ними розгорівся затяжний конфлікт за церковні володіння. Суперечка дов-

кола права розпоряджатися церквами, монастирями із закріпленими за ними земля-

ми досягала такої гостроти, що у сутичках, які нерідко були заздалегідь спланова-

ними битвами, з обох сторін гинули сотні священиків. Найбільшого розголосу

набуло вбивство у 1623 р. греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцеви-

ча натовпом православних віруючих, розлючених його спробами конфіскувати дві

православні церкви. Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних свя-

щеників, зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київ-

ської братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, «що

об'єднав би обидві Русі». Але хоч у Києві та Львові кілька разів скликалися

собори, спроби примирення не мали успіху.

Розчаровані войовничою непримиренністю своїх православних співвітчизників,

Смотрицький із Саковичем урешті-решт стали на бік греко-католиків. Тим часом

інші представники православного духовенства звернулися за підтримкою до мо-

сковського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львівське

братство контактувало з православною церквою Московії, а на початку XVII ст. бага-

то українських православних ченців утікали до Московії від переслідувань

католиків. У 1625 р., переконаний в тому, що православ'я під владою Польщі

не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням при-

йняти Україну під своє покровительство. Проте Москва реагувала з обереж-

ністю. Побоюючись викликати роздратування Польщі, вона надала українцям

підтримку заохочуючим словом і грішми, не беручи зобов'язань стати на захист

їхніх прав.

Боротьба між православними та греко-католиками спричинялася до такого хаосу,

що врешті-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд, нав'язавши

компроміс. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність, що

викликала суперечки, ділилася між двома церквами. Одним із головних «архі-

текторів» цього компромісу став митрополит Петро Могила — провідний укра-

їнський релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила,

як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у Львівській братській

школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся на Україну, щоб зробити

кар'єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці, він стає архімандритом Києво-

Печерської лаври, а через п'ять років — митрополитом київським.

Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила проводить

конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних та учбових закла-

дах. Разом із групою освічених богословів і письменників, яку часом називали

Могилянським Атенеумом, він систематизував православні догми та обряди й підго-

тував до друку перший православний Катехізис. Об'єднавши засновану ним

мал .Петро Могила

у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства, Могила заклав

підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважли-

віших учбових закладів слов'янського світу. Взявши за взірець єзуїтські школи,

особливу увагу в колегії звертали на вивчення класичних дисциплін, особливо

латини та польської мови. Грецькій мові, такій популярній колись у братських

школах, вже не надавалося великого значення. Програма школи, заснованої

Петром Могилою, свідчила про його прагнення поєднати традиції слов'янського пра-

вослав'я з латинськими традиціями католицького Заходу. Але, захоплений куль-

турою Заходу, митрополит Могила та коло його послідовників не розуміли,

що латинські філософські трактати, історичні й поетичні твори приваблювали

тільки невелику купку вчених-схоластів, а в українському суспільстві в цілому вони

не знаходили широкого розуміння. Відтак між елітарними київськими схоластами

та рештою українського суспільства поступово намітився культурний розрив.

У культурі українських верхів, тобто невеликої освіченої еліти, й далі панували

релігійні теми. У більшості книжок, зокрема таких, як «Палінодія» Захарії Ко-

пистенського, «Зерцало богословія» Кирила Ставровецького, робилися спроби

продемонструвати істинність православ'я, довести, що воно — єдиний шлях до

людського спасіння. Навіть у «бестселерах» того часу, призначених для масового

Запорожець у танці. Худ. Т. Калинський. Кінець XVIII ст.

вжитку, порушувалися теми житія святих чи давався каталог чудес, що відбу-

валися в Києво-Печерській лаврі. У переважній своїй більшості ці книги писа-

лися складною для розуміння церковнослов'янською мовою, котра все ще ви-

користовувалася на Україні як літературна. Проте чимдалі серед письменників

поширювалася й «проста» мова. Так, Памва Беринда протягом ЗО років складав

свій «Лексикон», в якому подав до церковнослов'янських слів їхні українські

відповідники. Новим фактом літературного життя того періоду стала зростаюча

популярність поезії й особливо панегіриків. До найкращих зразків цього жанру

належать «Вірші» Касіяна Саковича, написані на смерть Сагайдачного, та вірші,

присвячені Петру Могилі. П'єси, що складалися й ставилися по школах, також

були популярними і часто містили елементи народної творчості. В міру того як

братські школи та Могилянська колегія випускали нові сотні студентів, а друкар-

ні — нові книги, грамотність набувала на Україні дедалі відчутнішого поширення.

Якщо релігійне суперництво та західні зразки стимулювали культурний розви-

ток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили відбиття зем-

леробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пісень,

а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця

на землі, особисті стосунки між людьми. В них оспівувалися такі чесноти, як

працьовитість, правдивість, висміювалися негідні вчинки. Найяскравішим виразом

творчого духу народу в XVI—XVII ст. були думи. Їх співали мандрівні кобзарі

в дні ярмарків чи релігійних свят, у козацьких таборах, на сільських майданах.

В основному ці великі за розміром віршовані оповіді торкалися двох проблем,

болючих для українського суспільства пограниччя: боротьба з турками й татарами

та опір утискам шляхти.

Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового

періоду східноєвропейської історії. Як на Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися

і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших

християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією.

Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві,

як козаки на Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного

населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила

козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок

цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній

свідомості українців,— так, як ковбой в американців чи вікінг у скандінавів.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилося українське

релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ'я. Для релігійної

та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов'язана з Могилянською

колегією, це, за словами Ігоря Шевченка, був «час духовного злету й інтелектуаль-

ного розвитку». З одного боку, відродження православ'я сприяло послабленню

полонізації. З іншого — воно впровадило в українську культуру західні елементи,

які в пізніші часи уповільнювали русифікацію. Таким чином, небезпечно набли-

зившись до цілковитої асиміляції панівним польським суспільством та його куль-

турою, українці водночас розвинули риси, що відрізняли їх від сусідніх народів.

Глава 9

КОЗАЦЬКА ЕРА

ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ

Напередодні Великого повстання

Богдан Хмельницький

Переяславська угода

Завершальна стадія Великого повстання

Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.

Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших

етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричи-

нилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та

Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Поспо-

литій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим

та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний

рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні

одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-

кірніших народів.

Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль

кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й да-

ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації поси-

лювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними си-

лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови,

що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,

хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням

обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив,

щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському погра-

ниччі.

Напередодні Великого повстання

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися

польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником

нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Ке-

руючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-

сильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні,

анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних

землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схиль-

ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому

ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб

заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян по-

винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,

особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної

поразки у 1638 р.

Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири

дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно-

манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку

за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-

діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен

був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали

євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-

клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв,

а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендува-

лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними

гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували

селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар

вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле

за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво

і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно

плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не

додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами

англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації

селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною

тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфі-

ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих

міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині

в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,

ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магде-

бурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар

своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-

піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало

олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання

обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації

з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була

православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що

ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим

освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі;

водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи,

після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній

Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали

приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали

себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у

1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже

зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що

вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-

бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі госпо-

дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне,

більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного

люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали

поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший

гнів українців.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою

рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно харак-

теризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору

Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували,

що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та

міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки

утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних

вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва

у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магната-

ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боро-

тися проти неї.

Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Богдан Хмельницький

Рідко коли окремі особи так вирішальне визначали хід епохальних подій, як

це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмель-

ницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили

перебіг української та всієї східноєвропейської історії, вчені вважають Хмельницько-

го найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на істо-

ричній сцені в ролі головного актора відбувся під кінець життя, до того ж майже

випадково. Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича

Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу

Михайло отримав хутір Суботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Яросла-

ві, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською

мовами. В 1620 р. трапилася трагедія. У великій битві турків із поляками

під Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши

в неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстро-

вих козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як замож-

ний і обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участі у повстаннях

1625 та 1638 рр. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду

писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до

короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького

полку у 50-річному віці.

Але життя Хмельницького, а разом з ним і хід історії всього краю цілком

змінив один типовий випадок магнатської зажерливості та пихи. У 1646 р., коли

Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за

підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав

на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно

овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду

виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків

повстання й очолити його. Таке раптове перетворення добропорядного прибічника

пануючого ладу на бунтаря не було чимось несподіваним для його натури. Пізні-

ше очевидці часто звертали увагу на двоїстість вдачі цього козацького ватажка.

Смаглявий і приземкуватий «Хмель», як його прозвали в народі, був звичайно

стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але

він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті й енергії. В такі хви-

лини його слова заворожували, ідеї водночас захоплювали й наводили острах,

а рішучість діяти здавалася непохитною.

Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став оче-

видним, коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жмень-

кою прихильників у січні 1648 р. втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він

здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається

гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих

повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили

магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права.

Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця

та політика все докорінно змінив.

Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою

прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками

була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звер-

тається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків — крим-

ських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство

Богдан Хмельницький

прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допо-

могу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника

Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на

південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

Перші перемоги. У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ,

впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єдна-

ними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під

час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу поля-

кам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про

поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно перева-

жають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай

Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного

агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік

від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до

15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницько-

му до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих

вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було не-

щасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. У той час,

коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля,

командирів і армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули укра-

їнців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани

створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватаж-

ків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою

дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. Страшна картина цих подій

описується у «Літописі Самовидця»: «... где колвек знайшлася шляхта, слуги замко-

віє, жиди й уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон й дітей їх, маетности

грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась й замки шля-

хецкіе й двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій

в той кріві на тот час рук своїх не умочил й того грабленія тих добр не чинил».

За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядни-

ків, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисель-

ніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648

і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних

неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання

Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною.

Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший

з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує

добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти,

ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху

жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із

трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Украї-

ні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь

переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився

на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її 'складали 16 випро-

буваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями,

як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі

булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української

знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з

міщан — Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном лег-

кої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопуляр-

ніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові

частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік.

Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмель-

ницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й

8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, спорядже-

не в сліпучі шати, які так поЛюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки зби-

раються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської

армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заслав-

ський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг і 19-річний Александр Ко-

нєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й

«дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою поль-

ським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо,

решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин

знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблю-

вався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання.

Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені хлопи казали: «Якби тільки Бог

змилувався над нами й дав нам свого Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті,

як гнобити хлопів». На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу

Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню

Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли

велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що

королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачити на троні Хмельницький.

Новий король запропонував гетьманові перемир'я.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той

момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й поверну-

тися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему

Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод

і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому.

Та й союзникам гетьмана — кримським татарам — не терпілося повернутися додо-

му. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати

військову кампанію взимку.

На початку січня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі

переможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали його,

як «українського Мойсея», що «звільнив свій народ від польського рабства».

Ускладнення між повстанцями. Навіть після перемог Хмельницького стосунки

між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не

вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники

рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого

боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на по-

верненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення

певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі

завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підпи-

санням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести

військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили'—

25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під команду-

ванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись

до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його

союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці

Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельни-

цький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив

її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом,

татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення

українців. Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу

укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося

нічого іншого, як погодитися.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлю-

вався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати

на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати

лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові

обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася

амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою

чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив

Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдово-

лення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто вели-

ким, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю

виконана.

Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав

зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували

у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його

полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства,

вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки.

включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної систе-

ми, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між

козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну

ваду козацького устрою, що формувався на Україні.

Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи

їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками,

Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для

українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську

допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький споді-

вався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплюва-

ли всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. До того ж

політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної хри-

стиянської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хоті-

ли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького

для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати

українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на

підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на

Москву, запропонувавши у 1650 р. похід на багатшу, менш захищену й легше

доступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну

участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого

сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте

загибель Тимоша у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій і

надто дорогій молдавській кампанії.

Тим часом у 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову

першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії

зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ

суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тис. воїнів, вклю-

чаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тис. вій-

ська, яких підтримували 50 тис. татарської кінноти. Битва почалася 18

червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною

поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний

момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельни-

цького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його

лише після битви. За цих тяжких обставин козакам на чолі з рішучим полковником

Філоном Джалалієм удалося вивести із польського оточення частину укра-

їнського війська, але у вирішальний момент вибухнула паніка, й поляки вирізали

близько ЗО тис. козацького війська. Ця грандіозна битва так дорого коштувала

полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою.

Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир

був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр

скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством,

і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу,

коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору,

умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу,

польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої

кількості включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загро-

зою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну

з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати ко-

зацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на

землях сучасної Харківщини.

Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі

умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада

провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити

воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на

30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля

з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Бере-

стечком козаки вбили усіх полонених поляків.

Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти

польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони

контролювали до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки

страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Ні поляки, ні

українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві

сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішаль-

ного удару.

Зовнішні стосунки. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна

підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.

Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козака-

ми кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав

ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю

Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою

його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий

православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для

українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний

стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними

собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природ-

ним (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.),

виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час

повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князів-

ство» чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство». Можливо, ці ідеї

й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали

безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли

постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для

забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної

підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була

згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштов-

хом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-еконо-

мічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити — при своїй

владі чи чужій,— було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі XV ст. суве-

ренітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизна-

ного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький

не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його

мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули

його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому

й автономному суспільству законність і захист.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й за-

хисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо

могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водно-

час надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак,

у 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла

своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхно-

сті, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців

ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода

так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був право-

славний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я

спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала

надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, моско-

вити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вда-

ватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати

тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше

зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирі-

шив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти

їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися

відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти

Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

Переяславська угода

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем

Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом

Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький

скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення

про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей

на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України

у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: поль-

ського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя — й зая-

вив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав

на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.

Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до

міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою.

Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі

традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,— українці

заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шану-

вати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монар-

ха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає

своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов

із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на

своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, про-

стісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві.

Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядни-

ків, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайло-

вичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській

церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві

сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання

Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї

Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок

уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому —

доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка

угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа

ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні

копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить,

що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонува-

лося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського

історика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну

унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха,

зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола

Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві,

українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським

царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Ве-

недикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська

угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджу-

валася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомо-

гу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку,

що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між

Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р.

під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було

оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу),

що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні

українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було

основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич

Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу

можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині

1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — під-

дав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак

для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обо-

в'язковою.

Завершальна стадія Великого повстання

Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна полі-

тичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки

й татари об'єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. московське

військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Бі-

лорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше, восени, бої перемі-

стилися у Південно-Західну Україну. Не зв'язані тепер ніякими зобов'язаннями

перед українцями, татари нещадно спустошували край. Докладний опис цього лиха

подається в рапорті одного польського командира: «За моїми підрахунками, число

самих лише мертвих немовлят, знайдених на дорогах та у замку, сягнуло 10 тисяч.

Я наказав поховати їх у полі, і в одній могилі було більше 270 тіл. Усім немовля-

там за віком було менше року, бо старших погнали у неволю. Групи вцілілих селян

блукають, оплакуючи своє горе».

Під час воєнних дій стався випадок, що характеризує всю гостроту конфлікту.

В жовтні 1654 р. переважаючі сили поляків узяли в облогу козацьку фортецю Бушу,

винищили більшу частину залоги й от-от мали оволодіти замком. У цю мить удова

вбитого козацького ватажка Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в по-

вітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Унаслідок жорстоких боїв

на Правобережжі сплюндрованими й фактично безлюдними лежали ті недавно коло-

нізовані землі, що досягли значного розвитку.

Нещастя та розруха охопили й Польщу. Влітку 1655 р., скориставшись війною,

яку вели поляки на півдні та сході, шведи напали з півночі, окупувавши велику

частину Польщі. Захоплена шведами, росіянами та українцями Річ Посполита от-

от мала розвалитися. Польські історики часто називають цей період Потопом. Зате

для Хмельницького вступ до конфлікту шведів був наче як Божий перст, що нада-

вав йому нові дипломатичні та військові можливості.

Незабаром шведські та українські дипломати вже обговорювали проведення

спільних походів проти поляків, а шведи пообіцяли допомогти Хмельницькому

у створенні Київського князівства. У 1656 р., відчуваючи неминуче падіння Речі

Посполитої, інший сусід — Георгі Ракоці Семигородський — також звернувся до

гетьмана. Разом вони вчинили спільний похід на Польщу з метою її поділу. Спи-

раючись на таку могутню підтримку, Хмельницький зайняв безкомпромісну позицію

щодо поляків, наполягаючи на тому, щоб під його владу перейшли всі українські зем-

лі, включаючи Галичину та Волинь.

Проте поряд із новими можливостями шведи створювали для гетьмана й усклад-

нення. Прагнучи звести давні рахунки, вони розпочали війну з Московією. Хмель-

ницький опинився у делікатній ситуації, коли його сюзерен воює з його ж новим

союзником. Напруження у стосунках між українцями і московитами стало вирива-

тися назовні. Розміщення у Києві та інших українських містах московських

залог, а також втручання царських чиновників у фінансові справи українців виклика-

ли занепокоєння козаків. Ворожнеча між союзниками також виникла у щойно за-

войованій Білорусії, де населення нерідко воліло мати козацьку систему правління,

а не московську, й присягало на вірність гетьманові, а не цареві. Змагання

однієї Русі (українців) із другою (московитами) за владу над третьою (білору-

сами) трохи не спричинилося до відкритої війни, і перш ніж московитам удалося

витіснити козаків із цього краю, минув деякий час.

Найбільшу лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі в 1656 р.

миру між московським царем і поляками без усякої на те згоди українців; більше то-

го, спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів. По-

боюючися, що московити принесуть у жертву українські інтереси, гетьман і козацькі

полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.

У роздратованому листі до царя Хмельницький порівнював поведінку московитів

з поведінкою шведів: «Шведи — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотри-

муються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір

повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно». Слідом за цим розчару-

ванням прийшли інші. Об'єднаний українсько-семигородський похід на Польщу за-

кінчився катастрофічним провалом, а незадоволене козацтво вчинило заколот, зви-

нувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку,

тяжко хворий Хмельницький помирає в Чигирині.

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Бог-

дан Хмельницький. Українські, російські та польські історики порівнюють його

здобутки з досягненнями таких гігантів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та

Валенштайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто

наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи так мало. Хмель-

ницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав

існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого се-

лянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить

і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у сус-

пільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він

відроджує почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси. Прикладом вели-

чезних змін в українській свідомості, до яких спричинився Хмельницький, є слова

простого козацького сотника, звернені до високого польського урядника: «А що

ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам простим людям, не годиться

до воєвід грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є прості, але лицарі Війська

Запорізького... Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман

усього Війська Запорізького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за

старосту, а отаман городовий за суддю!»

Зрозуміло, що. не оминули Хмельницького невдачі, помилки та прорахунки.

Це й Берестечко, й катастрофічна молдавська кампанія, й провал спільного козацько-

семигородського походу на Польщу, й нарешті, нездатність змусити як союзників,

так і ворогів визнати цілісність України. Провину за ці помилки історики й письмен-

ники квапилися покласти на Хмельницького. У середині XIX ст. батько сучасйої

української історіографії Микола Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що він

установив зв'язки з Росією й закидав йому закулісні зносини з турками.

На відміну від нього геніальний український поет Тарас Шевченко дорікав

Хмельницькому за те, що той віддав Україну під зверхність Росії. Ще гостріше кри-

тикував Хмельницького інший видатний український мислитель XIX ст.— Панте-

леймон Куліш — за те, що той нібито започаткував добу смерті, розрухи, анархії

та культурного занепаду на Україні. У XX ст. Михайло Грушеве ький висловлював

сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що

вчинки гетьмана визначалися скоріше обставинами, а не навпаки. Проте біль-

шість видатних українських істориків на чолі з Вячеславом Липинським дійшли

висновку, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо

та послідовно й що без цих спроб відродження української держави у новітні часи

було б неможливим. Радянські історики одностайно схвалюють дії Хмельницького,

хоч і з інших причин. Вони підкреслюють його роль як провідника повстання

пригноблених мас і — особливо — здійснене ним об'єднання (чи, за їхньою терміно-

логією, возз'єднання) України та Московії.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок український народ завжди проявляв

любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців, почи-

наючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем,

героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із

багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного

і соціально-економічного звільнення.

Глава 10

КОЗАЦЬКА ЕРА

ГЕТЬМАНЩИНА

Козацький уряд

Переломний момент

Занепад української автономії

Російська експансія

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного

ж.иття стала Гетьманщина Лівобережжя. Тепер фокус визначальних подій історії

України остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина

була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала

українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, починаючи

з часів Галицько-Волинського князівства. Як частина Російської імперії, вона

існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим

політичним середовищем. Тепер українці мали справу не з роздертою на фракції

й занепадаючою польсько-шляхетською Річчю Посполитою. Після провалу поль-

ської та турецької альтернатив у період Руїни українці були вимушені змага-

тися з суворими правителями міцніючої Росії.

Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали

проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування. До того по всій

Європі XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такі не-

похитні представники абсолютизму, як Петро 1 та Катерина II — два найвидатні-

ших правителі Росії,— вважали централізований уряд найбільш ефективним і пере-

довим. Проте ці погляди суперечили тій формі самоврядування, що існувала в Геть-

манщині та була заснованою на виключно українських засадах і звичаях. Відтак

основним питанням політичного життя України XVIII ст. стає тривала й затята

боротьба імперського централізму Росії з українським прагненням до авто-

номії.

Козацький уряд

На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження

автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишало-

ся тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницько-

му,— це десь одна шоста площі сучасної України. Цей лівобережний край укра-

їнці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило десять

полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Га-

дяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Офіційна ре-

зиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст.

містилася в Батурині. Гетьманщина була відносно густо заселеним і добре розвине-

ним краєм. Вона включала II великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл.

У 1700 р. її населяло близько 1,2 млн чоловік, тобто майже чверть усього насе-

лення тогочасної України.

З 1648 р. мало що змінилося у системі козацького врядування в Гетьманщині.

Щоправда, значно розрослася канцелярія, персонал якої часто набирався із вихован-

ців Київської академії та являв собою щось на зразок зародку бюрократії. Гетьма-

ни не відмежовували власних грошей від грошей Гетьманщини, внаслідок чого

у фінансах часто не було порядку. Щоб розв'язати цю проблему, адміністрацію

поновили двома генеральними підскарбіями. Але ці зміни мало вплинули на розв'я-

зання основних фінансових проблем Гетьманщини, зокрема — постійного зменшен-

ня прибутків унаслідок того, що козацька старшина присвоювала собі громадські

землі. Очевидно, гетьмани не хотіли чи не могли запобігти розширенню особистих

землеволодінь старшини за рахунок фондів рангових та громадських земель Геть-

манщини, кількість яких швидко зменшувалася.

Хоча структура козацького врядування зазнала лише незначних змін, основні

зрушення відбулися у соціально-економічному устрої Гетьманщини. На кінець

XVII ст. старшина фактично витіснила рядове козацтво з вищих посад та усунула

його від участі у прийнятті рішень. Занепад маєтків рядових козаків тісно пов'я-

зувався із загостренням їхніх економічних проблем. Майже безперервні війни XVII—

початку XVIII ст. розоряли багатьох козаків, які мусили воювати власним коштом.

Як і слід було сподіватися, зменшення чисельності боєздатного козацтва помітно

позначилося на збройних силах Гетьманщини: у 1730 р. вони налічували лише

ЗО тис. чоловік. До того ж застосовувані козаками стратегія, тактика і споряд-

ження все більше відставали від часу. Тому на початок XVIII ст. козацьке військо

стало лише тінню тієї могутньої бойової сили, якою воно було колись.

Змінився й стиль керівництва. Якщо ватажкам із покоління Хмельницького

були притаманні політичне бачення ситуації, сміливість і рішучість дій, то народ-

жені за доби Руїни провідники Гетьманщини дбали про обмежені й прагматичні

цілі. Вони скоріше пристосовувалися до існуючих політичних обставин, а не змі-

нювали їх. В основному вони ставили перед собою подвійну мету: утримувати

задовільні стосунки з царем і зміцнювати свої особисті соціально-економічні при-

вілеї — як членів новонародженої козацької еліти — за рахунок простого козацтва

й селянства.

Переломний момент

Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання

прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби

Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила

під сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І все ж козацькі геть-

мани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Пере-

яславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Моск-

ви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Іван Мазепа (1687—1708). Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною

та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи — одного з найвидатніших

і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р.

у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запо-

розькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії,

Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до поль-

ського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами За-

хідної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій

Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу

до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу ди-

пломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьмано-

ві Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається

перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф.

Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він пере-

конує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазе-

пі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли

змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу,

'підтриманого російськими вельможами.

Іван Мазепа

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну

для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він

(зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу 'дарчих на землі. Не

забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопи-

чує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина

досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибут-

?ків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я,

і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишно-

ту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За

'Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його під-

тримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того.

він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну

міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь захоплені

панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про

нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдо-

волення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потен-

ційно вибухова ситуація виникла у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик. писар, кот-

рий мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти

гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну

кров^ і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїх

намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкою

кримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього

й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й пов-

стання згасло.

Взаємини з Москвою. Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, йо-

го здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із прове-

денням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного

розвитку.— все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазе-

пи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські

інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон

зійшов молодий і енергійний Петро 1. гетьман уже вкотре застосував свій незбагнен-

ний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних

походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова — клю-

чової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно

давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між

ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважу-

вали. що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заяв-

ляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. як

Іван Степанович Мазепа».

Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим ко-

зацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р.

Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати

звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником

Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що

Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували

12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь. Захар

Іскра. Андрііі Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські

твердині, як Немирів. Беріичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти

с\оже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року.

Однак у 170^ р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель

і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу втор-

гається найбільший ворог Петра 1 — король Швеції Карп XII. Скориставшися

замішанням. Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Зно-

ву обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення

цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популяр-

ного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати

до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа

так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика

Північна війна. У виснажливііі 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Бал-

тійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І

18-річний король Швеції Карп XII — обдарований полководець, але кепський полі-

тик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро 1, цей палкий

прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспіль-

ство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролюва-

лися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї

політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Геть-

манщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки

вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб за-

хищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці

були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи

Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки

не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони по-

верталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли,

намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро 1 поставив на чолі козацьких полків

російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офі-

цери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто ви-

користовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І

реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими по-

садами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони

скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завда-

вали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую

скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли

пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи ро-

сійським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя,

було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII

Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся

по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу

дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою

краплею. Петро 1 порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних

поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав

вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли

Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запо-

бігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько

З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдна-

лися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання

військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від

підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення

її давніх прав.

Петро 1 дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Че-

рез кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин

напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав

усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор,

що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за

найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних

прибічників гетьмана. Тим часом Петро 1 наказав старшині, що не пішла за Мазепою,

обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський.

Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед

українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому

велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла

почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною знач-

ною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запо-

рожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали

Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого

заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно

діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників маневру-

вали, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтрим-

кою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська

битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній

вийшов Петро 1, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі

Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського

моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців,

то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне

поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням ча-

су. І справді, Петро 1 вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю

для здійснення своїх намірів щодо України.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII

знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 ве-

ресня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.

Пилип Орлик (1710—1742). За Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних

представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорож-

ців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською

політичною еміграцією. У 1710 р. вони обирають гетьманом у вигнанні Пилипа

Орлика, що при Мазепі був генеральним писарем. Намагаючись завоювати собі

підтримку, Орлик складає проект конституції («Расіа еі сопхіііиііопех») — так званої

Бендерської конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи,

зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися

за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде

владу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими

татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спільний

похід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих успі-

хів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою

прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї

справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Оттоманській імперії. Проте

він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких по-

літичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григорієм

планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма».

Занепад української автономії

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та

поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі

російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро 1.

Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уни-

кав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежити

українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи ім-

перських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй»,

яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було

упокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожний

прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину ви-

користовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних

«покращень». Ці нововведення незмінно супроводжувалися благочестивими декла-

раціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добро-

бут.

Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети:

1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; 2) підпорядкувати

українське врядування, економіку, культуру; 3) максимально користатися людськими

й господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила

у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику

як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

Іван Скоропадський (1708—1722). Хоча Скоропадський і фігурував у планах Ма-

зепи та підтримував ідею автономії України, Петро 1 погодився на його обрання,

бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив

опору реформам Петра 1, але й зробити міг небагато. Одразу після його обрання

у 1708 р. цар відрядив до Скоропадського свого намісника Ізмайлова та два росій-

ських полки, давши їм таємні вказівки заарештувати гетьмана зі старшиною, якщо

їхні дії викличуть підозру. Приблизно в цей самий час Петро 1 підтверджує дого-

вір 1654 р., проте у найзагальніших рисах. На прохання Скоропадського підтверди-

ти окремі пункти цар відповів різкою відмовою, сказавши, що «українці й так мають

більші вольності, ніж будь-який інший народ на землі». Незабаром стала проводитися

політика підпорядкування. Резиденцію гетьмана перенесли з Батурина до Глухова,

ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького війська було по-

ставлено росіянина. На посади управляючих територіями полків призначили чужин-

ців і росіян. Уперше росіяни (й насамперед фаворит царя Олексій Менши-

ков) отримали на Україні великі землеволодіння. Навіть за видавничою справою

здійснювався нагляд, щоб «українські книжки бува не суперечили великоруським

виданням».

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та

1722 рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених

на її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будів-

ництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзви-

чайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили

експортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його

у російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими

урядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для про-

дажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати вели-

чезне мито за крам, що везли на північ.

Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська

колегія — урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які

постійно перебували на Україні,— дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже

було занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербур-

га просити царя переглянути цю справу. Петро 1 відмовив йому, і невдовзі, повер-

нувшись до Глухова, старий гетьман помер.

Павло Полуботок (1722—1724). Після смерті Скоропадського старшина звер-

тається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом на-

казним гетьманом вони обирають чернігівського полковника Павла Полуботка —

людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергійних заходів, щоб

стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи прохання про вибори нового

гетьмана. Роздратований його наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани вияви-

лися зрадниками і виборів не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого дові-

ри кандидата. Але відважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро 1 вів

війну в Ірані, наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегії

розпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала свої

дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для розгля-

ду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судо-

чинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а не лишати їх на

Павло Полуботок

розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі

та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити

кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск

своїх підданих.

Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана

та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії.

Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов

переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити

у Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара,

щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського само-

врядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокір-

ністю, Петро 1 ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя

у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася

додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра 1 він помирає в Санкт-

Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.

Данило Апостол (1727—1734). Із смертю Полуботка Малоросійська колегія

дістала свободу дій у Гетьманщині. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування,

що стало для українців справжнім лихом. У 1724 р. Вельямінов з гордістю по-

Данило Апостол

відомляє про підвищення податків на 600 % порівняно з попередніми, отриму-

ваними від Гетьманщини царським урядом. Проте успіх Вельямінова обернувся

його ж поразкою. Він став вимагати, щоб новий податок сплачували також ро-

сіяни, котрі мають землеволодіння на Лівобережжі. Несподівано князь Меншиков —

найвпливовіший в імперії політик, який володів величезними маєтками в Гетьманщи-

ні й був запеклим ворогом української автономії,— став на захист українського само-

врядування, виступивши проти колегії з гострою критикою. Інші російські полі-

тики почали прихильніше ставитися до української автономії, позаяк у 1726 р. з'я-

вилися ознаки близької війни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотіли на-

строювати українців проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегічні

міркування спричинилися до того, що імперська рада розпустила першу Малоро-

сійську колегію й видала декрет, за яким «для задоволення і заспокоєння місцевого

населення гетьманом має бути обрана людина достойна й віддана».

У жовтні 1727 р. гетьманом обирають 70-річного миргородського полковника

Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цією подією, затьмарювалося

тим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяслав-

ської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьманові нові обмеження. За всіма зовнішньопо-

літичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи —

контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі

в Гетьманщині. Щоб утішити українців, Гетьманщина з імперського Сенату переда-

валася знову під юрисдикцію міністерства іноземних справ. Розуміючи прире-

ченість усяких спроб відновити політичні прерогативи Гетьманщини, Апостол

зосередив діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов у країні.

Він продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забез-

печила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729—1731 рр. серйозно

вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провів їх ретельну реві-

зію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він

обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівно-

правного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладе-

ні російськими чиновниками. Він навіть здобув кілька політичних перемог. Відвою-

вавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол різко

зменшив кількість росіян і чужинців у своїй адміністрації. Він також поставив під

свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора.

Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення навесні 1734 р.

під владу Росії запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території кримських та-

тар. Апостол не дожив до цієї події, бо вмер у січні 1734 р.

«Правління гетьманського уряду» (1734—1750). Із зміною царів у Санкт-

Петербурзі змінювалася й їхня політика на Україні. Зразу ж після смерті Апо-

стола нова імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори гетьмана й засну-

вала ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду». Складалася

вона з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем Шаховським.

Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, Шаховськой мав таємні інструкції

поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві Гетьманщиною

винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасування

Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам.

Імператорський уряд також видає Шаховському наказ відохочувати представни-

ків української старшини від шлюбів як із польською чи білоруською знаттю, так

і з правобережними українцями. В той же час належало всіляко заохочувати шлюби

між українцями та росіянами. Намагання позбавити українців самобутності наби-

рали також інших форм. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Баря-

тинський заарештував увесь Київський магістрат, конфіскувавши його давні хартії

прав, щоб із часом міщани забули їхній зміст і не могли порушити питання про

свої права, не маючи документів. Того ж року імперський Сенат двічі відмовляв-

ся затвердити посадником Києва українця, поступившись лише після того, як було

доведено, що у місті немає жодного росіянина, який міг би претендувати на цю по-

саду.

За правління Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита — німця Ернста Біро-

на — старшину Лівобережжя огорнули фаталістські настрої, її представники уника-

ли громадських справ, зосереджуючись натомість на приватному житті. До цього,

зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу «слова й діла», за яким

найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на ділі ставили

людину під загрозу Таємної канцелярії, де її допитували, піддавали тортурам, могли

засудити до страти чи заслання. Більше того, за принципом «слова й діла»

навіть найближчі друзі або члени сім'ї громадянина були зобов'язані доносити

владі про його підозрілі розмови та поведінку. Відтак страх і підозріливість стали на

Лівобережжі буденним явищем.

За біронівщини, тобто періоду панування фаворита цариці Анни, селяни й козаки

також тяжко терпіли. Найбільші їхні лиха були пов'язані з російсько-турецькою

війною 1735—1739 рр., в якій Лівобережжя слугувало головним плацдармом імпе-

раторського війська. Протягом цих чотирьох років було мобілізовано десятки тисяч

українських козаків і селян. Втрати українців у цій війні сягнули 35 тис., що для на-

селення близько 1,2 млн становило величезну цифру. До того ж у 1737—1738 рр. Ук-

раїна була вимушена утримувати власним коштом від 50 до 75 російських полків.

Це коштувало Гетьманщині 1,5 млн карбованців, або в 10 разів більше за її річний

бюджет.

Випробування, перед якими поставила українців російсько-турецька війна, бу-

ли для них подвійно нестерпними, оскільки війні передувала довга низка спустош-

ливих конфліктів. Переважна більшість козацько-польсько-російсько-турецьких

воєн, що тривали мало не століття, точилася саме на Україні. До 1740 р. країна

зовсім знекровилася. Навіть російські офіцери, які проїжджали нею, були вражені

картиною її занепаду. Протягом наступних десятиліть українська старшина скаржи-

тиметься на те, що їхня земля не в змозі оправитися від цих руйнувань.

Та все ж «Правління гетьманського уряду» спромоглося хоч на одне творче досяг-

нення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Ли-

товський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифікаційну комісію. У 1744 р.,

через 16 років діяльності, комісія, до якої входило 18 членів, нарешті уклала

новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Кирило Розумовський (1750—1764). Якщо Бірон приніс українцям мало добра.

то фаворит наступної імператриці Єлизавети прислужився їм більше. Імператриця

взяла морганатичний шлюб з Олексієм Розумовським — простим вродливим ко-

заком із Гетьманщини, що колись співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникав

політики, він палко любив свою батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й на

його дружині, особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час від-

відин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлиза-

вети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імпера-

триці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона ма-

ла на думці,— молодшому брату Олексія Кирилові — було лише 16 років, і перш

ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до уні-

верситетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські

війська, а «Правління гетьманського уряду» поступово розпущено. Після повер-

нення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук.

1750 р. у Глухові 22-річного Кирила з великою помпою проголошують новим

гетьманом.

За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії.

Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь

у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобе-

режжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб

старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції,

Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після

тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними

судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів оби-

рали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами.

Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того,

він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематиза-

ції його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Плану-

валося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити по-

чатковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійснен-

ню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витончено-

сті, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де

виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать

поголовне захоплювалася французькими модами.

Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд

правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті

домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпус-

ного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою,

тобто дворянством.

Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових

ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європей-

ськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільни-

ти українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інте-

ресами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії

Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р.

бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони

між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно

розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою кори-

стується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозво-

лялося вести власні справи.

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається

в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу

раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця

дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини.

Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закли-

ком повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парла-

мент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання

гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економіч-

ним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця

петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так

відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці

зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше

кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню

автономію.

Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на укра-

їнську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумов-

ського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розу-

мовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після

деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

Ліквідація Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Украї-

ні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона

була відданою прибічницею русифікації й централізації. Як і багато інших правителів

доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним

і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких

«феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне

ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провін-

ції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, при-

значивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани,

треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця

вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного

російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що

складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представни-

ків старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти

обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для

скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати се-

лянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості

«малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати полі-

тику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автоно-

містських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі

й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрів-

няти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він уникав проведення глибоких

змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення

багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий пе-

регляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіче-

ним є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию

для сочинения нового уложения». У Москві зібрали послів від усіх (за винятком

селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої поба-

жання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських по-

слів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про

прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли

інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близь-

кої війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії.

Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих

кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було

зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга

дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії

на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися

три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та

організацією вони були ідентичні решті з ЗО губерній імперії. Одночасно українські

адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалужен-

нями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі

полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк

набирали селян і неукраїнців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо.

Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя

російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю україн-

ських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так,

як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне

селянство ставало юридичне закріпаченим.

Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її

цілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Кате-

риною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись

у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини

без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише

поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно

заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій

було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською

імперією.

Російська експансія

Починаючи з XV ст. російський експансіонізм був головним чинником історії

Східної Європи й зокрема України. З 1462 р., коли молода Московська держава

охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 р., коли Російська імперія займала 23,8

млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою

швидкістю 80 кв. км на день. Наприкінці XVIII ст. вона спрямувала свої зусилля

на велике завоювання Півдня. Тут лежали неозорі причорноморські степи (які нале-

жали до кримськотатарських володінь), а також контрольовані турками морські шля-

хи, що відкривали доступ до Середземномор'я й світової торгівлі. Доки для здійснен-

ня експансії на південь була потрібна допомога українців, Гетьманщині дозволяли

існувати. Але з підписанням у 1774 р. Кючук-Кайнарджийського миру, яким завер-

шилася успішна війна Росії з турками і за яким визнавалися її присутність на Чор-

ному морі та сюзеренітет над Кримським ханством, українська автономія стала при-

реченою. Подібна доля чекала й інші землі, що лежали між Росією та Чорним

морем.

Зруйнування Запорозької Січі. Після повернення у 1734 р. під владу росіян

запорожці знову оселилися на своїх колишніх землях, збудувавши неподалік

від старої Нову Січ. Імператорський уряд дивився на це повернення досить не-

однозначне. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Ка-

терина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй бага-

то клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдосталь

вільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувало

повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони

відіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а коли

російський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдні

Росії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці.

Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насиль-

ство. З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало

близько 200 тис. чоловік, більшість яких не належала до козацтва) стали розвивати-

ся хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали за-

порозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Кални-

шевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин були

такими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неіму-

щою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто ви-

бухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину

напнути чернече вбрання та рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядок

було відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфлікти

на Січі, а також упертий опір, що його чинили запорожці російським нама-

ганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необ-

хідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна

1768—1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйнувати

Січ.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому

фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертався з війни,

оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи

на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Най-

більший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території

неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподі-

лено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським коло-

ністам. Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із пам'яті народної. Ого-

лосивши про їх ліквідацію, вона додала, що «вживання слова «запорозький козак»

розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності».

Історія Запорозької Січі має свій епілог. П'ять тисяч запорожців, що втекли

до Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щоб

створити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців на

землі між річками Буг та Дністер. У 1792 р. цих бузьких козаків перейменували

у Чорноморське Військо й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських

козаків під проводом Йосипа Гладкого повертається до Російської імперії та згодом

приєднується до своїх побратимів на Кубані. З 1864 до 1921 р. вони були відомі

під назвою кубанських козаків.

Підкорення Кримського ханства. Протягом майже століття після катастрофіч-

ного походу 1686 р. росіяни намагалися завоювати Крим. МіЛс 1734 і 1739 рр.

російським та українським військам удалося прорватися на півострів, але через

хвороби та брак провізії вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняли

весь півострів і, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили турків зректися

сюзеренітету над ханством. Нарешті, у 1783 р., якраз коли знищувалися останні

рештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Ро-

сійської імперії. Для історії України, як і всієї Східної Європи, це була епохальна

подія. Тюркських кочовиків, чиїм останнім бастіоном в Європі було Кримське хан-

ство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769 р., нарешті приборкали. Степ,

який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його

порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.

Поділи Речі Посполитої. Навіть Річ Посполита з населенням II млн чоловік

і територією 733 тис. кв. км не була захищеною від російського експансіонізму.

Внаслідок хвалених «золотих вольностей», що фактично забезпечували польській

шляхті необмежені права, країною ставало неможливо управляти. Майже цілко-

вита анархія, заохочувана магнатами та чужоземними державами, яким було на руку

послаблення центрального уряду, панувала протягом чи не всього XVIII ст. Викори-

стовуючи свою роль покровителя православних Речі Посполитої, сусідня Росія особ-

ливо ефективно зводила нанівець намагання поляків провести реформи й відродити

свою державу. Зрештою у справу втрутилися три найагресивніших сусіди Речі

Посполитої: Росія, Пруссія та Австрія. Внаслідок трьох поділів—1772, 1775 і

1795 рр.— польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто

62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії;

18 % землі та 32 % населення — Австрії; відповідно 20 і 23 % відійшло до Пруссії.

Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися на

українцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під австрійське пану-

вання. До 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії. Історія України

вступила у нову фазу.

Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя Украї-

ни. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також по-

стійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-еконо^ічна

політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції

в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шля-

хетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до За-

конодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші за-

кони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку

XX ст. прецедент українського самоврядування.

Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини Тарас Шевченко

писав:

Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись панували,

Та більше не будем.

Тії слави козацької

Повік не забудем.

Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати

нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багато

діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Геть-

манщини стала ключовим явищем національної' історії та державотворчих зма-

гань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українців у

їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

Глава 11

КОЗАЦЬКА ЕРА

СУСПІЛЬСТВО, ЕКОНОМІКА

Й КУЛЬТУРА

Економіка

Соціальні зміни в Гетьманщині

Відкриття Півдня

Демографічна й територіальна

статистика

Правобережжя під владою Польщі

Культурне життя

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст.

соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устро-

єм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни

знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На

Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі поряд-

ки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося

завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я,

захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі,

що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиб-

лювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання

проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу.

Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і се-

редину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури.

І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах

і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

Економіка

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності

населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у по-

рівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи,

російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання пери-

ферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало

розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну

обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною

в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри

збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного під-

вищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господа-

рювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система

трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того,

щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири

рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були про-

сто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дар-

мову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешко-

ді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі,

землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробле-

ними на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися

в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян

відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селя-

нин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж ро-

сійський.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення.

Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картоп-

ля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сіль-

ським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого по-

ширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки

для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На

1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис.

вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців

було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували

до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Геть-

манщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведен-

ня уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розу-

мовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою попу-

лярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя

налічували аж по 15 тис. вуликів.

Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані

шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно

розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежни-

ми. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл

у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати

необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на

продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Пере-

яславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у госпо-

дарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько

400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою

поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної

торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів,

великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, наван-

тажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків

накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість

бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розви-

валося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня

торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі

зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричи-

нилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро 1 змусив

українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих ро-

сіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений

експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводили-

ся суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським

мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися

пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували

мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно

проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям ска-

сували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася

повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали

увагу й енергію українців, з іншого — імперська політика підштовхувала промисло-

вий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця

ситуація схиляла багатьох істориків досталінського періоду до думки, що економічні

взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте ману-

фактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних

формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й польські магна-

ти Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній

з яких працювало 15—20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу.

В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці

та кожум'яки, часто сягала 400—600. Деякі села, особливо на менш родючих

землях Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На

відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства

України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша

відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку ма-

нуфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні

текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов'язавши кріпаків працювати на них

аналогічно тому, як вони працювали на пана.

Соціальні зміни в Гетьманщині

Нова знать. На початок XVIII ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини

вже міцно утвердилася новонароджена знать. Кінець козацької рівноправності

був майже невідворотним, бо східноєвропейські суспільства не знали ніякого іншого

способу управління політичним і соціально-економічним життям, крім того, згідно

з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею

й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та

стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусід-

. ніх країнах, де знать займала панівне становище.

Найяскравішим свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове

військове •товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із стар-

шинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отри-

мати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною

ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактич-

но обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини

складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності

чоловічого населення. У 1785 р., коли імператорський уряд зробив спробу включити

українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів.

Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати

належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і за-

можніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фаль-

шивих документів.

Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували

гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені

за їхніми посадами землі. Внаслідок цього у 1735 р. понад 35 % оброблю-

ваних земель Гетьманщини було приватною власністю шляхти. Завдяки своїм поса-

дам шляхта, крім того, господарювала ще на 11°^ земель. Отже, менш як 1 %

населення володіли майже 50 % землі.

Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно.

Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени гене-

ральної старшини, завдяки своєму впливові та зв'язкам отримували величезні

латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19 654 маєтками, Скоропадський — 18882,

Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною

й звичайно являла собою один маєток із ЗО селянами, тобто третину володінь серед-

нього російського дворянина. Ці цифри свідчать про те, що в Гетьманщині знать

була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки. Але якою б не

Мешканці Лівобережної України: шляхтичка і козацький полковник. Кінець XVIII ст.

була козацька старшина (або шляхта, як вона себе титулувала) — багатою чи

бідною,— вона однаково визискувала і селян, і козаків. Від перших вона вимагала

все обтяжливіших оброків, панщини та особистої служби, а у багатьох зубожі-

лих козаків купувала або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх

такими ж повинностями, як і селян.

Суспільний антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки,

бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського

суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти

козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів;

у XVIII ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її се-

паратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність

української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники

знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато

з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському

монархові.

Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II

зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй «Хартії дворянських

вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були

можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загар-

бань російського уряду. Завдяки своїй відносно добрій освіті та адміністративному

досвіду представники української знаті отримували посади не лише в імперській

адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Кри-

му, Правобережжя й навіть на Кавказі — у далекій Грузії.

На кінець XVIII ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х

та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських дава-

ли імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отри-

мувати призначення на впливові посади у Санкт-Петербурзі. Численні особисті

можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють

те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української

знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культу-

рою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбран-

ня й переходили на європейський стиль, починали розмовляти російською чи фран-

цузькою мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на

романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою.

Занепад козацтва. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими

привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла

від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також ви-

робляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак, якщо за величиною

маєтків більшість козаків мало чим відрізнялися від селян, то прав у них було майже

стільки, скільки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборонялося коза-

кам,— це змушувати селян відбувати панщину — право, що зберігалося виключно за

шляхтою. Але попри всі ці вольності з кінця XVII ст. спостерігається постійне по-

гіршення становища рядового козацтва.

Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі полі-

тичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згуб-

нішими для них були економічні проблеми, що крилися у самій природі козацько-

го життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, й воїнами. До повстання

1648 р. козаки могли виконувати таку подвійну роль, оскільки війни були коротки-

ми, здобич — великою, а субсидії польського уряду давали додатковий прибуток.

Але за царів військові конфлікти—такі як 21-літня Північна війна—тягнулися

без кінця й краю. Навіть у мирний час російські урядники часто примушували

козаків працювати на будівництві укріплень, каналів тощо.

Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залази-

ли у борги. В результаті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середови-

ща старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи меш-

кати на своїх колищніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні

селянським. Лише небагатьом козакам щастило добитися титулу старшини, що з

кожним днем ставало дедалі важчим. Таким чином, занепад козацтва скоротив

його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до ЗО тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730 р.

Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила

продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися

симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався

до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздат-

них козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб

купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали,

підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробля-

ти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від

селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших това-

ришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі

погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків

і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних

козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця

Мешканці Лівобережної України: селянин і селянка. Кінець XVIII ст.

століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зник-

нення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі,

перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій спра-

ві — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати.

Повторне закріпачення селян. Становище селян Лівобережжя (незакріпачених

селян, яких у Східній Європі лишалося мало), як і становище козаків, постійно

погіршувалося, починаючи з часу Великого повстання 1648 р. Вже за гетьману-

вання Богдана Хмельницького вживалися заходи щодо повернення старих порядків,

позаяк гетьман дозволив деяким монастирям і далі збирати з селян оброк. Різкий за-

непад селянства стався у XVII ст., коли вільні та автономні «військові поселення»

було відписано із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам

із старшини.

Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату й зобов'язували своїх

орендарів виконувати такі роботи, як заготівля, дров та перевезення сіна. За часів

Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень; хоч це й

було обтяжливим порівняно з часом, коли селяни Лівобережжя взагалі не викону-

вали повинностей, усе ж вона становила лише половину чи третину панщинної

повинності польських чи російських селян. Проте всього через одне покоління се-

редня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди сягала чоти-

рьох-п'яти днів. Крім того, у період війни селяни мали постачати імператорське

військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати

• інші роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до російських монархів, то

знаходили мало симпатії, оскільки доля російських селян була набагато гіршою. При-

клад пригнобленого російського кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації

українського селянина.

І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти

до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих

причин старшина за підтримки російського уряду поступово обмежувала право

переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни

втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повин-

ні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право

кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі.

Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало

Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина II зробила

останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обста-

вин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 років після свого визволення у 1648 р.

лівобережний селянин знову став кріпаком.

Занепад міщанства. В аграрне' орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали

відкритої дискримінації. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол,

козацька адміністрація у кращому разі ігнорувала їх, а в гіршому всіляко намага-

лася підірвати їхнє становище. Навіть у межах міста органи міського управління та

судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численні представники

старшини, козацтва і селян. У деяких випадках старшина просто ліквідовувала

автономність невеликих або слабо захищених міст і переводила їхніх жителів

під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині змен-

шилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.

Міщани були не лише політичне безправними, а й перебували в економічно не-

вигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій

крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми

скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгу-

вали. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солда-

ти російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст

Лівобережжя проживала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис. (див.

також табл. 2).

Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдя-

ки значенню Києва як адміністративного, військового, торговельного й культурного

центру його населення зросло з II тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х

роках. Процвітали й такі розташовані на півночі поблизу російських торгових центрів

міста, як Стародуб та Ніжин. Скласти уявлення про господарську діяльність, що

розгорталась у цих містах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Ніжині налічувало-

ся 387 крамниць, шість кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень,

дві цукроварні, 15 вітряків. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в еконо-

мічному відношенні українські міста розвивалися повільно. На тлі такого застою май-

бутній бум у Південній Україні здавався особливо вражаючим явищем.

Таблиця 2

Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)

Соціальний стан

Чисельність,

тис. чол.

У відсотках до загальної

чисельності населення

Шляхта

Духовенство

Міщани

Козаки

Селяни

36

15

92

920

1240

1,6

0,7

4,0

40,0

53,7

Разом

2300

100

Відкриття Півдня

Одвічне просування східних слов'ян до родючих чорноземів Півдня, до Чорного

моря було постійним чинником історії України. До кінця XVIII ст. ця мета нарешті

була досягнута. Південна третина України відкрилася для розвитку головним чином

завдяки зусиллям російського імперського уряду, й за значенням цю подію можна

порівняти з колонізацією американського Заходу. В освоєнні Півдня інтереси

українського суспільства співпали з інтересами російського імперського експансіо-

нізму.

Колонізація причорноморських степів розпочалася ще до зруйнування Січі та за-

воювання Кримського ханства. Посилення феодального гніту в Гетьманщині та на

підлеглому Польщі Правобережжі штовхало тисячі селян до втечі на запорозькі

землі, завдяки чому їхнє населення зросло від якихось 11 тис. осіб чоловічої статі

в 1740 р. до понад 100 тис. у 1775 р. Крім того, царський уряд заохочував до

колонізації чужоземців. У 1752 р. попри протести запорожців західна частина

козацьких земель була надана кільком тисячам православних сербів, що рятувалися

від переслідувань у католицькій імперії Габсбургів. Ця колонія називалася Новою

Сербією. Через рік на схід від Січі було засновано ще одну колонію — Слов'яно-

сербію. За царювання Катерини II щедрі земельні наділи отримували на Півдні

німецькі поселенці. Водночас тут неухильно зростала російська адміністративна

та військова присутність. Опір запорожців цим зазіханням тільки прискорив зруйну-

вання Січі в 1775 р. У 1780-х роках після переселення запорожців і завоювання

Кримського ханства почалася велика колонізація Півдня.

Щоб заохотити до нових земель дворян, імператорський уряд пропонував їм

привабливі умови. Дворяни (переважно російські офіцери та цивільні службовці)

отримували в дар наділи по 40 тис. акрів за умови заселення кожного з них 25-ма

селянськими господарствами. Але якщо землі було в надлишку, то селян бракувало.

Щоб привабити селян, дворяни робили їм поступки. Так, для отримання наділу

в 160 акрів новоприбульці повинні були відробляти лише два дні панщини замість

чотирьох-п'яти. У 1780 р. велику частину завербованих селян становили укра-

їнці з Правобережжя. До нових земель також переселялися російські старовіри,

німці, молдавани. Територія ця, незважаючи на неодноразові реорганізації та пе-

рейменування, була відома під назвою Новоросії. У 1796 р. її населення вже сягнуло

вражаючої цифри 554 тис. чоловік, 80 % яких складали росіяни та українці.

Ще швидше, ніж колонізація Степу, йшло зростання причорноморських міст.

На місцях давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникали Олексацарівськ,

Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди різних національностей: росіяни, греки,

вірмени, євреї. Збіжжя становило основу жвавої торгівлі, що стала розвиватися

у Причорномор'ї. Століттями Україна продукувала пшеницю в достатку, проте вона

не мала вигідного виходу на світові ринки. Коли його нарешті забезпечили нові

причорноморські порти, хлібороби та купці негайно із цього скористалися. Між

1778 і 1787 рр. урожаї в Новоросії зросли на 500 %. Між 1764 і 1793 рр. обсяг

зовнішньої торгівлі у причорноморських портах, і насамперед в Одесі, підстрибнув

на 2200 %. Землевласники, що раніше вирощували зерно насамперед для власних

потреб, тепер продукували його на продаж. Нарешті Україна перестала бути сте-

повим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого конти-

ненту.

Демографічна й територіальна

статистика

На кінець XVIII ст., коли процес зростання населення в Європі різко прискорив-

ся, чисельність українців сягнула близько 10 млн і після росіян вони залюднювали

найбільшу в Європі площу. Але не маючи власної держави й перебуваючи під чужо-

земною владою, українці лишалися малопомітними у політичному відношенні. Дані

щодо їхнього розселення по регіонах Російської імперії та польсько-литовської

Речі Посполитої подано в табл. 3.

Таблиця З

Землі, населені українцями наприкінці XVIII ст.

Територія

Площа,

тис. кв. км

Населення, тис. чол.

(приблизно)

Гетьманщина, або Малоросія (Російська імперія)

92

2300

Слобідська Україна (Російська імперія)

70

1000

Південна Україна (Російська імперія)

185

1000

Правобережна Україна (Річ Посполита)

170

3400

Східна Галичина (Річ Посполита)

55

1800

Закарпаття (імперія Габсбургів)

13

250

Буковина (Оттоманська імперія до 1772 р.)

5

150

Разом

585

10000

Українські землі були заселені з

нерівномірною густотою. Найбільш заселе-

ним регіоном була Східна Галичина (35

чоловік на кв. км), потім Лівобережжя

(25 чоловік), Правобережжя (20) і нарешті—

недавно захоплені степові регіони

Південної України (5 чоловік на кв. км).

Етнічний склад земель, населених україн-

цями, також коливався від регіону до

регіону. Українці складали 95 % населення

Лівобережжя, близько 90 % —

Правобережжя, близько 75 % — Східної

Галичини

і близько 65 % — Півдня України. Значних

масштабів набула міграція населення,

що головним чином переселялося з Лівого

берега на Правий і особливо на

Південь.

Правобережжя під владою Польщі

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася

виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим,

яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася

на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що

їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій,

ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед

жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від

жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіт-

кали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска

козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового ко-

зацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну

пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки

в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське,

Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали

продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До

найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Брани-

цьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських ро-

дів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних

у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати

принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до

20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли

цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть

Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням

цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян.

До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені

на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень.

У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки

основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів пере-

бігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав

його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй

усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що

працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборо-

нялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, вироб-

ництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими

лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 %

їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на

ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-

Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському

воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовніш-

ній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізу-

валися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба.

їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря,

проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на

порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських

«корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише роди-

ні Любомирських належали ЗІ містечко та 738 сіл, тоді як один із представників

клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовиж-

ної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків,

300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад

32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо

взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок укра-

їнського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання

1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на

Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського

уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію,

скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до като-

лицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та

Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені

церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р.

Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцько-

го монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організову-

вати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кро-

ком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним

у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало

на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на

службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через

те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б

підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і сти-

хійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і

«козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «гра-

біжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів,

які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські

маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися

підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи.

Аналізуючи його, англійський історик. ЛЗрік Гобсбон уживає поняття «соціальне

розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні роз-

бійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених

співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними

ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології

чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій.

Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздра-

тування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин

зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення се-

лян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися

з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була

великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військо-

ві сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закрі-

плювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок.

Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини,

було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське

поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися

в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома

польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового короля Польщі,

сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік із війська

й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської

імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець

козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Гали-

чиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені

успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися пере-

вершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підку-

пом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб

він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років удавалося Чало-

му виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці.

У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише

Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим

підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо

в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічу-

ваній по ЗО—40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів-єв-

реїв. Найславетнішим із опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Ро-

бін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, завоювавши велику популярність серед

гуцулів. Після того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки, на його місце

прийшли інші ватажки, такі як Василь Баюрак та Іван Бойчук. Останній, зазнавши

невдач у Галичині, втік на Запорозьку Січ, звідкіля спробував, хоч і без успіху,

знову повести на захід нову ватагу. Незважаючи на неодноразові зусилля поль-

ських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки

ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої

дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці

Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця

Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свобо-

ди православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому

1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на поль-

ських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато

з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони

одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала

першою. . •

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на- північ у заселені

частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка,

запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання.

У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе рабство... і по-

мститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів».

За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто

за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка.

На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене

місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священи-

ків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Сте-

фана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто

здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі

чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також

частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та

російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню

до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни.

Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму

полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечері

6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших

гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товари-

шами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам,

а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних

кілька років польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту

над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні.

Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти поль-

ських феодалів.

Церква на Лівобережній Україні. Гравюра кінця XVIII ст.

Культурне життя

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури.

Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що

відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювали-

ся умови, за яких українська культура позоавлялася своїх самобутніх рис і змушена

була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм куль-

турного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала

втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на

арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське.

Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу.

Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебі-

гало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу

в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її шко-

ли були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали

до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база.

І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігів-

ська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкова-

на Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли

врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків

такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та

Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І

скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну

установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за спра-

вами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Ук-

раїні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь

у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближ-

чий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський,

провідний православний діяч імперії, виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української

церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієписко-

пом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду

завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р.

його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке

довгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими

впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення

«єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писа-

ти ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані

всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною

від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами

або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід україн-

ська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення

російської імперської культури.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня.

За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866

початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та пись-

ма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість

шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян

була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку

відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями,

зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була

Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій

фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів

православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку

вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроков-

ський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими

правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим

авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників,

пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були

дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число

студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки само-

відданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу

й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою

Титульна сторінка Академічних тез Києво-Могилянської академії.

Гравюра Г. Лемцького, 1739 р.

породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й уком-

плектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос

на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її

схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські науко-

ві течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна

орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії моло-

ді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студен-

тів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на

богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту,

охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський універси-

тет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість

української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся

до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову.

До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади

імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній

та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною

подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню

цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та

декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб ово-

лодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності

перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила

барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між право-

славним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось

нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіпербо-

лізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше

окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти

не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони

мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким

українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ-

'ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола.

І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення доскона-

лості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне

життя України знову зануртує з такою ж силою.

Література й мистецтво. Багато бароккових рис позначилося на творах так званих

«перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвро-

пейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зва-

жаючи на їхню європейську освіченість, Петро 1 покликав їх очолити в Росії церковні

та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович,

Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато

інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі

церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої

творчої кар'єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних учених-священиків

ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи

поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту

історичну драму «Володимир», що оспівувала введення християнства на Русі. При-

свячена Мазепі та Петру 1, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму,

зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалиму». Проте ці

сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І,

спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський,

ректор Київської академії, який у 1721 р. зайняв найвищу в російській церкві

посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською

та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» — красно-

мовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не свя-

щеники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та

писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, уче-

ним диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися на-

самперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором

найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей

учений козак запитує: «Ежели может що бмти любопьітствующему праву чело-

веческому, кроме телесннх требований, ласкавнй чительнику, так угодное й при-

ятное, яко чтение книжное й ведение прежде бивших деякий й поведений людских?»

Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес

до минулого своєї землі: «Видех же к тому, на розннх там местцах, много костей

человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто

суть сия. Тех всох, еже рек, пустих й мертвих насмотревшися, поболех сердцем

й душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля й отчизна

наша Украиномалоросийская во область пустине Богом оставленна й населници ея,

славине предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих

людей стариннмх, почто бьість тако, из яких причин й чрез кого опустошися тая

земля наша? — то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; й не-

мощно мне бьіло совершенно з их не единогласнмх повестей информоватися о па-

дении й запустении оноя тогобочньія отчизнм нашея».

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він нази-

вався «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельни-

цького, гетьмана Запорозького з поляками» і мав на меті показати, що «українці

є рівні з іншими». Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче

підтримують претензії старшини на соціально-економічне та політичне панування

на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокре-

ма, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Роз-

мова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію.

У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про

психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка,

Якова Маркевича та Пилипа Орлика.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість

яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори

Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок

українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах

яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули

у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На

початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацько-

го барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими

виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки

бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська

церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний

театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Григорій Сковорода (1722—1794). Без сумніву, найсамобутнішим українським

мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Син бідного козака з Лівобережжя,

Сковорода у 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Його довге

й різноманітне навчання включало й тривалі подорожі країнами Заходу. Як свідчить

легенда, він мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче

пізнати людей. Він опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковно-

слов'янську мови й був широко обізнаний із філософськими творами стародавніх

і сучасних авторів. Із 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику

в Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної верхівки

до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду поли-

шити викладання й розпочати життя мандрівного філософа. Сковорода, якого часто

називали «українським Сократом», пішки обходив своє рідне Лівобережжя та Сло-

божанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людь-

ми, де б то не було — чи на ярмарку, чи в дорозі, чи у сільському садку.

Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На

думку Сковороди, ключем у цьому було пізнання «самого себе»; крім того, людина ма-

ла робити в житті саме те, чому вона природно відповідала. Отже, треба за всяку

ціну забезпечувати особисту незалежність і уникати непотрібного багатства і

слави. Ці переконання привели Сковороду до відкритої критики старшини та духо-

венства за те, що вони гнобили селян. До його численних творів належали збірки

поезій, підручники із поетики й етики, філософські трактати. Живучи у згоді з влас-

ним ученням, Сковорода зажив великої популярності серед простого люду, багато

його висловлювань увійшло до народних пісень і дум. Кажуть, що Сковорода на-

писав таку автоепітафію: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха.

В результаті завоювань Петра 1 Росія здобула на Балтійському морі жадане

«вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника куль-

турних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України

з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, «європеїзації», інте-

лектуальним потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала

в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціона-

лізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної

автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Глава 12

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ

ВЛАДОЮ

УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ

ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Російська імперія

Політичні події

Реформи в Російській імперії

Австрійська імперія

Українці під владою Габсбургів

Реформи Габсбургів і західні українці

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці пере-

бували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам,

решта населяли імперію Габсбургів Так на світанку новітньої доби українці

опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до

якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська

Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення

яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централі-

зована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потре-

би брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці

вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політич-

ним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли

підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина на-

селення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імпера-

тори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді

й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок.

Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої

та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відпові-

дав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і поль-

ської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принци-

пом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили

у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть

суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала

своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше

приймали імперські міністри у далеких столицях.

Російська імперія

Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів

вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм.

У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою

користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною,

* У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами. Ті з них,

що про-

живали на території Австрійської імперії, продовжували називати себе русинами.

поліція також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст.

в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко віді-

йшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй по-

чаток. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські

зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці

зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства — цього основного

принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада

над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.

На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і попу-

лярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення

й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону.

Але незабаром стало очевидним, що цей «освічений» монарх не сприймав ідею

конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної лібе-

ральне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті,

купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби

державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки,

• нового імператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він

вирішує більш, ніж будь-коли, посилити контроль над своїми підданими.

Закоханий у військову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цілому су-

спільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив

бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії —

першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто

регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія

під час царювання Миколи 1 вступила в період, який великий російський історик Ва-

силь Ключевський назвав «ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії».

Російська імперська присутність на Україні. Прихильники російського самодер-

жавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багатона-

ціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із найславетні-

ших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як

патріот рідної йому України — князь Олександр Безбородько: «Росія — це країна

самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато

інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою

управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше по-

слаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провінцій, до по-

слаблення держави й принесе людям незліченні лиха». Виходячи з таких поглядів,

чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу —

росіян,— та ігнорувало відмінності національного походження та історичних тра-

дицій багатьох інших її підданих.

Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими

з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край.

Коли б в імперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей від-

важилися б зробити це), за яким правом управляє Росія великою частиною укра-

їнських земель, відповідь була б подібною до напису на медалі, викарбуваній у 1793 р.

на честь Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». У такому розумінні Украї-

на завжди була невід'ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу

історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями,

переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового

відокремлення. Тепер, возз'єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», по-

винні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика

уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася

аж до самого розпаду імперії.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія.

її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення

обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до

армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вер-

бувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті

війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру-

тів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших крі-

паків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його

фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період

між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько

500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів,

у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи

навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.

На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали

протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було

розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії

підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почав-

ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну

було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Ліво-

бережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили

Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобе-

режжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям

українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської,

Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись

належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську,

Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою

чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однако-

вою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Гу-

бернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад-

ський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату

переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче

багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, суд-

ді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто браку-

вало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст

України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магде-

бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус.

що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в під-

порядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні —

в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне

управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна-

ми. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливо-

вих аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні

дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків,

Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Ліво-

бережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські

права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища.

як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На

Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї

імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут пере-

важали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило,

русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок — зі своїми чина-

ми та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед

начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що за-

хищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто

й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його

відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволи-

ти собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На За-

ході це співвідношення було у три-чотири рази більшим.

Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою плат-

нею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію

місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро-

шей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але

якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців

початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється

той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п'єсі «Ревізор»

(1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію.

До царя Миколи 1 (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіцій-

ний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано,

вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імпера-

торської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її

основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав числен-

них донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції

та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку,

що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції вико-

ристовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою,

ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все,

що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали

підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити,

що «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською

державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чи-

новництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із

столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закри-

ти очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До

того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува-

ти за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж

пом'якшувало несправедливості режиму.

Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української

старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску-

чої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян

Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід-

даними государя-імператора. Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від

частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям»

російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких

політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоро-

сійської ментальності» е слова Віктора Кочубея — українця, який належав до най-

ближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин,

ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими мірку-

ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (України.— Авт.) з точки зору спіль-

них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».

Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо-

налістичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихиль-

ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий

комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за

асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис

українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається

незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се-

ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї укра-

їнської самобутності.

Політичні події

На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міц-

нішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих

випробувань.

Вторгнення Наполеони. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на

Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, що-

правда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути

їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина

Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй пере-

важній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну.

На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зра-

зок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність

українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте хо-

дили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости

за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки

досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що

у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися під-

тримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем

винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію.

Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполео-

нівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу

й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що

начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок.

Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким ре-

акціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих

армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утвори-

ли таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встанов-

лення конституційного правління.

Перше таке товариство — «Союз порятунку» — було засноване у Петербурзі

1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Аристократичне

Північне товариство, що й надалі перебувало у Петербурзі, продовжувало розвивати

республіканські ідеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Пів-

денне товариство з осередком у Тульчині, на півдні України, де служив його ке-

рівник — полковник Павло Пестель, діяло ефективніше. Людина залізної волі та не-

абиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до його організації іншу

таємну групу — Товариство об'єднаних слов'ян. Серед проводу «Об'єднаних

слов'ян» було двоє українців — брати Борисови з Полтави. Пестелю також вдалося

схилити до співпраці революційну польську групу, що діяла на Україні. Таким чи-

ном, Південне товариство до 1825 р. з майже ЗО офіцерів-змовників зросло до

близько 160.

Сформульована в документі під назвою «Руська правда» програма Пестеля була

більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала

скасування всякої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства

країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Незважаю-

чи на те, що сам Пестель діяв на Україні, його ідеї не відбивали інтересів неросій-

ських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високороз-

виненою культурою всі інші національні меншості повинні підлягати русифікації.

Зокрема щодо українців він прямо заявляв: «Малоросія ніколи не була й бути не

може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою

державою». Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поко-

лінь додержуватимуться й інші російські революціонери.

Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських уперед-

жень Пестеля, схиляючись до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах.

Але хоч і серед проводу «Об'єднаних слов'ян» були українці, сама Україна не фі-

гурувала в числі членів майбутньої федерації. Проте є свідчення про діяльність у той

же час іншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з

українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич, предводитель полтавського

дворянства. Його програма грунтовно обстоювала ідею відновлення української

автономії.

Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацька застигла ідеалістично на-

строєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств.

Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під

своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути

нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарешту-

вали. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх. Оскільки Пестеля

заарештували незадовго до повстання у столиці, провід у товаристві перейшов до не-

рішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли

переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання, більшої під-

тримки з боку солдатів та селян вони не дістали. Після тижня безцільних блукань

по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю військами. Так повстання

декабристів — цей перший в історії імперії революційний вибух — зазнало ката-

строфічної поразки.

Польське повстання 1830 р. Згодом Україна стає ареною нового повстання.

У листопаді 1830 р. таємне товариство молодих польських офіцерів, натхнених

революціями, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання

проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла внаслідок внутріш-

ніх конфліктів. На початку 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну

Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь.

Хоч відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину,

близько 5 тис. шляхти Правобережжя намагалися продовжити боротьбу.

Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без підтримки народу, тобто

українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату

росіян і українців, поляки проголосили знамените гасло: «За нашу і вашу свободу».

Проте, щоб переконати українське селянство стати на бік ненависних польських

панів, потрібно було щось більше, ніж гасла. Деякі польські повстанці закликали

звільняти кріпаків і цим привернути селян на свій бік, але більшість шляхти відкинула

цю думку. Як наслідок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних

позицій, у той час як деякі скористалися нагодою помститися польським панам.

У 1830—1831 рр. багато польських селян також відмовилися підтримати шлях-

ту, демонструючи тим, що навіть у польському середовищі національна свідо-

мість і почуття солідарності ще не проникли в маси. До середини 1831 р.

повстання було придушене. Але ще багато років після нього таємні польські то-

вариства організовували змови проти царя.

Треба сказати, що в цих змовах і повстаннях було дуже мало спільного з до-

лею українців як таких, хоч і відбувалися вони на українській землі. Вже сам

цей факт промовисто свідчив, наскільки невиразною й малозначущою стала в Ро-

сійській імперії початку XIX ст. політична вага України та українців.

Реформи в Російській імперії

Після польського повстання 1830 р. імперський уряд вирішує об'єднати так звані

західні губернії, що колись належали Речі Посполитій,— тобто Правобережну Украї-

ну, Білорусію й Литву. Аналогічно тому, як у 1780-х роках Лівобережжя було по-

збавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х подібні заходи готувалися щодо Правобе-

режжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах імперії мав більш система-

тичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII. Встановлювалась не лише однома-

нітність в управлінні, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культур-

ному відношенні на «істинно російську землю». Тепер на повну силу почала прово-

дитися політика русифікації.

Хоча першочергова мета російської політики полягала в послабленні польських

впливів на Правобережжі, вона лишила також глибокий відбиток на українському

селянстві та єврейському населенні міст краю. У листопаді 1831 р. Микола І

утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній. Голова комісії

Віктор Кочубей мав наказ «привести у відповідність з великоруськими губерніями

всі західні землі в усіх галузях життя». За кілька місяців позакривали всі польські

школи (українських майже не було), а шкільну справу реорганізували на імпер-

ських засадах із переведенням навчання на російську мову. В Кременці закрили

славетний польський ліцей. Натомість у Києві заснували російський університет

Св. Володимира. Характеризуючи завдання нового університету, міністр освіти Сер-

гій Уваров відверто сказав: «Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я пер-

шим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську

освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії».

Символом жорстокого нового режиму на Правобережжі став генерал Дмитро

Бібіков, що з 1837 по 1852 р. був генерал-губернатором Київської, Подільської

та Волинської губерній. За губернаторства цього солдафона, «кожне слово якого па-

дало, наче удар кийка», Київ перетворився на бастіон російської культури й головну

твердиню царської армії.

Спираючись на могутнє військо, Бібіков, незважаючи ні на що, проводив свою

політику. За його наказом 60 тис. польських шляхтичів були позбавлені дворян-

ських грамот і понижені до стану посполитих. Багатьох заслали вглиб Росії. Близь-

ко 3 тис. конфіскованих у шляхти маєтків було перетворено на військові поселення,

а замість поляків на чиновницькі посади призначали росіян. Скасування у 1840 р.

Литовського статуту (кодексу законів, що спирався на зразки середньовічного

Заходу) разом із раніше ліквідованим Магдебурзьким правом ознаменувало кінець

застосування західноєвропейської за своєю суттю юридичної практики на підвлад-

ній росіянам Україні.

Деякі кроки Бібікова торкалися становища народних мас України. У 1839 р. він

відновив кампанію навернення (чи правильніше — повторного навернення) греко-

католиків у православ'я, яку почала Катерина II. У Волинській, Подільській губер-

ніях, а також у Білорусії греко-католицька церква, що визнавала зверхність Риму,

вже глибоко вкорінилася й налічувала 2 млн віруючих. Шляхом масових депортацій,

а також підкупу Бібікову вдалося практично знищити на території імперії греко-

католицьку церкву. Вірність їй змогла зберегти лише невелика кількість греко-

католиків у околицях Холма.

Хоч це, звісно, не входило до намірів генерал-губернатора, але деякі з його по-

літичних заходів принесли українцям несподівані вигоди. Так, підтримуючи уні-

верситет Св. Володимира, заснований у Києві на противагу культурному впливу

поляків, він сприяв розвиткові закладу, що мав згодом відіграти надзвичайно важ-

ливу роль у майбутньому відродженні української культури. Так само, організував-

ши у 1843 р. Тимчасову комісію для розбору давніх актів (Археографічну комі-

сію) й сподіваючись отримати докази того, що Україна з незапам'ятних часів

була російською, він започаткував першу систематизовану колекцію українських

архівних матеріалів, надавши можливість українським патріотам, які працювали

в комісії, глибше проникнути саме у неросійське минуле краю.

Підхід Бібікова до селянства також мав несподівані наслідки. В надії здобути

прихильність українських селян і ще більше підбурити їх проти польських панів,

генерал-губернатор упроваджує в 1847 р. Інвентарні правила. В них точно визначала-

ся кількість землі, що надавалася селянинові, а також види робіт, які він мав

виконувати для пана. Бібіков скасував приватне оподаткування, яке ввели пани, та

обмежив їхнє право втручатися в особисте життя селян. Проте, типовим для ро-

сійської бюрократії чином, наступники Бібікова внесли стільки доповнень до цих

правил, що застосовувати їх стало просто неможливо, й шляхта продовжувала ха-

зяйнувати, як і раніше. Замість подяки властям спантеличені й розгнівані селяни

Правобережжя кілька разів повставали. Перекручення у здійсненні бібіковських

заходів були лише одним із багатьох доказів того, що в цю задушливу епоху, незва-

жаючи на зовні суворий контроль над суспільством з боку царського режиму, уряд

ніколи не міг бути впевненим у наслідках своєї політики чи в напрямі розвитку подій

у суспільстві.

Австрійська імперія

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення.

У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних

груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько

однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не

мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була ви-

значальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в ар-

мії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш

впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна

різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія

Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих

королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбу-

валося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм

бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління.

Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоорди-

нований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми

чварами або втручаннями ззовні.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження ім-

перії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства,

вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створи-

ла канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрокра-

тичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військо-

вого відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманіт-

ності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу ком-

промісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Ще заповзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II. Прибіч-

ник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою

діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського істо-

рика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха

сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг

сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти».

Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду еко-

номіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Не-

відступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається ска-

сувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення ре-

форм. Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося

здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління

Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися

й самооновлюватися.

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони прово-

дилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки

зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.

Українці під владою Габсбургів

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині —

південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після

першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була при-

єднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у за-

непадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього

поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаю-

чи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га-

личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній про-

вінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між

ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями

регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів се-

редньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося

в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських

земель.

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів харак-

теризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи усклад-

нювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного

виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі

міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля

стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш

нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких ви-

зиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними

наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести

днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи

у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діста-

валося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього

було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські

землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селян-

ського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєт-

ку —1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина

являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багат-

шими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже не-

доступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні

сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише

близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до

якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того,

що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося

часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли

смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що три-

валість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось

ЗО—40 років.

Щоб знайти полегшення своєму злиденному існуванню, селяни часто завертали

до шинку. До цього їх заохочували польські пани, що володіли легальною моно-

полією на виробництво алкоголю, а також власники шинків, переважно євреї. Деякі

землевласники навіть встановлювали для своїх кріпаків кількість споживання ал-

коголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який зони виробляли.

Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку

галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викли-

кала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму

людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну

групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства набли-

жалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль

лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б

цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від

свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що ниж-

чому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися,

виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі

своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. та-

ких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-

католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям

групової солідарності.

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі

своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і

культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрій-

ців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священи-

ку більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за

хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного

священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб

дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж дочку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків

у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати

літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був ненабагато

ширшим від селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-

католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушу-

вала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні резуль-

тати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та

культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католиць-

Собор Св. Юра у Львові

кому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в ін-

ших справах. Відтак протягом усього XIX ст. західноукраїнське суспільство скла-

далося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священи-

ків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та

попи.

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі

Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва се-

ред міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне

неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді,

українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства.

Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисло-

вості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці

XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани

(більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато замож-

них купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі

встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники.

Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою.

Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, спо-

діваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську

економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональ-

ним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала

свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

Реформи Габсбургів і західні українці

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо

великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йо-

сиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок

лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови

суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей.

Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати ста-

ру систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим

і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-еконо-

мічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно.

До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї

розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах

управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та ду-

ховенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла

звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках

імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням

Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядни-

ками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини

стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат

перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром

адміністрації та судочинства провінції.

Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися

селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліп-

шити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провес-

ти сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих

заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів

панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встанов-

лювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на

користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ,

а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити

на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зне-

важеною, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законни-

ми правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами.

У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від

нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої

класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину

й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий ха-

рактер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення

інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної Ук-

раїни.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого по-

чатку Марія Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церква-

ми спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке про-

тягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до

значного поліпшення його становища. Польські феодали більше не могли втручатися

у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рів-

ні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус греко-

католицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи

вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галиць-

кого. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототож-

нюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького ду-

ховенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Терезія. У 1774 р.

імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала

студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й мож-

ливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була засно-

вана ще більша семінарія. Як завжди, йосиф II пішов на крок далі своєї матері:

у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у

Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на

українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів,

переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці,

читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для

останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум».

Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову

з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених одноклас-

них школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні

дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого

письма. Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох

типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою;

трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували

учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах.

Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі

ордени, ліквідовувалися.

За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше

свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Гали-

чині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні

перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить

продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні

проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської Украї-

ни Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу

до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де

селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут

і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини пересували у стані економіч-

ного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були над-

звичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала

це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер

східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних

провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчу-

вання та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була

внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала

можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням

ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька

церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені

політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати

повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів.

Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває

Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі».

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц 1, продовжували від-

ступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у стано-

вищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі рефор-

ми у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів

освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібераліза-

цію імперії наприкінці XIX ст.

Рутенство. За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії

Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш

пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на

погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців

почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість

династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні

наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в се-

редовищі західноукраїнської еліти 'аж до 1830-х років. Його прибічникам — го-

ловним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототож-

нював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою

священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукра-

їнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську

шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристокра-

тизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів». Піднесення Габс-

бургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно

жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало

все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог.

Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління за-

хідних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на

Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників

місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчиз-

ників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види

політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі.

Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді до-

сить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній,

хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців.

У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрій-

ської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю.

Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною

якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення української

самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.

Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — одне

було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи

з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поши-

рила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель ли-

шалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших ста-

діях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне зна-

чення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним. Як ми

довідаємось, у XIX ст. під владою Австрії це становище докорінно зміниться,

й західні українці знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу.

Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один

торували західні українці в Австрійській імперії, а другий — східні українці

в Російській.

Глава 13

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ

ВЛАДОЮ

ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

СВІДОМОСТІ

Концепція нації

Інтелігенція

«Будівельні блоки» національної ідентичності

Тарас Шевченко

Кирило-Мефодіївське товариство

Зростання національної свідомості

на Західній Україні

Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий

розквіт нових ідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпоча-

тий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було

збагнути лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились

у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати

людське життя. Ця впевненість у можливостях інтелекту привела до небаче-

ного розмаїття нових ідеологій. Власне, у цей час ідеологія — тобто система

поглядів, що претендує на пояснення минулого й теперішнього світу й на роль

дороговказу до кращого життя в майбутньому,— постає як рушійна сила істо-

рії.

Тісно пов'язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції,

як у Східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена

в обгрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену

політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією

з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст.,

була концепція нації (національної свідомості). Вона, як ми переконаємося,

являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу

на його поведінку. На Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концеп-

ції, поза всяким сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усві-

домленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні

лишаються з нами.

Концепція нації

Сьогодні національна свідомість є всепроникаючою дійсністю, і важко уяви-

ти, що на початку XIX ст. у Східній Європі, як, власне, і в більшості країн світу,

вона була лише туманним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не

значить, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди

завжди відчували велику прив'язаність до своєї батьківщини, мови, звичаїв

і традицій. Але до недавнього часу етнічна належність не розглядалася як

основний критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-еко-

номічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності

в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між наро-

дами. Інакше кажучи, український, російський чи польський феодал відчу-

вав, що має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи мі-

щанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає формуватися нове по-

няття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. На Україні,

як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної

свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних

тем нової та новітньої історії.

Французька революція, що ознаменувала розпад феодального суспільства

й народження нової, опертої на маси, політичної та соціально-економічної

системи, сприяла поширенню цієї ідеї. Дедалі більше європейців сприймали

ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його прави-

телі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водно-

час завойовували визнання народна мова, звичаї, традиції. З цього починається

процес творення національної свідомості.

Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув

німецький філософ Йоган Гердер. На противагу «мертвотності», знеособлено-

сті імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, що панували при ко-

ролівських дворах та у дворянських салонах, Гердер зосередив увагу на етніч-

ній культурі селянства. Відомий історик Ганс Кон писав: «Гердер першим

наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсаль-

них, а в конкретних національних проявах; кожен культурний прояв має бути

неповторним, але ця неповторність полягає у своєрідності національної спіль-

ності й національної мови. За своєю сутністю та історією люди — це насам-

перед члени певної національної спільності й лише як такі можуть бути

по-справжньому корисними». Думки Гердера знайшли схвальний відгук особ-

ливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких неподільно панували мо-

нолітні імперії; і не хто інший, як представники інтелігенції, першими розвива-

тимуть і поширюватимуть серед східних європейців це новітнє вчення.

Хоч в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостеріга-

лися значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних

рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На по-

чатковому етапі, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група

вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старо-

вини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу зникне під нава-

лою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ста-

вав періодом несподіваного «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого ви-

користання в літературі та освіті. І на третьому, або політичному, етапі відбу-

валося зростання національних організацій і висунення національне орієнтова-

них вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до само-

врядування. Як ми пересвідчимося, в цю загальну модель добре вписується ево-

люція української національної свідомості.

Інтелігенція

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій

Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які

ці ідеї народжували. У Східній Європі цих «нових людей» називали інтеліген-

цією — слово, що за своїм значенням лише приблизно відповідає західно-

європейському «іпіеііесіиаі». З'явившися спочатку в Росії, а згодом і в усій

Східній Європі, слово «інтелігенція» у широкому розумінні означало тих по-

рівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомі-

шому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних

переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного

становища мас, тобто селянства.

«Новизна» інтелігенції виявлялася у кількох аспектах. Вона сприймала

життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав,

привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспіль-

них груп. Замість того щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі шлях-

тича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони див-

ляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. Із часом критика іс-

нуючого стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції — й до та-

кої міри, що наприкінці XIX ст. частина інтелігенції навіть присвятила себе

боротьбі за зміну статус-кво за всяку ціну й будь-якими методами.

У Російській імперії, як у всій Східній Європі, поява інтелігенції була по-

дією великого значення. Особливо вагомою вона стала для суспільств типу ук-

раїнського, що «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції ім-

перською культурою та службою. Бо саме інтелігенція мала забезпечувати

українців культурним, а згодом і політичним проводом протягом усієї новіт-

ньої доби.

Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах —

насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Відтак Харків (де 1805 р. за-

сновано перший у російській частині України університет) став одним із пер-

ших осередків інтелігенції, що народжувалася в країні. Цей університет виник

за цікавих обставин: на відміну від інших університетів імперії його відкрили не

з ініціативи уряду з метою підготовки державних службовців. Сповненій по-

чуття місцевого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України

групі місцевого дворянства на чолі з невтомним Василем Каразіним удалося пере-

конати імператора Олександра 1 дати дозвіл на заснування університету, а також

зібрати для цього необхідні фонди. Лише в 1834 р., коли було засновано універси-

тет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до

Києва.

Соціальне середовище, з якого постало перше покоління української інтелі-

генції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини.

Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам

легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта най-

більшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штов-

хали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших

інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед

інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.

За своєю чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших країнах Східної Євро-

пи, була дуже невеликою. До 1861 р. Харківський університет закінчили всього

2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив близько

1500 вихованців. Із цього маленького середовища добре освічених людей лише

невелика частина виявляла заінтересованість в українських справах. Відтак ті,

що стали причетними до виховання в українців почуття національної самобутно-

сті, складали крихітний відсоток населення України.

Представники інтелігенції головним чином об'єднувалися в гуртки, на засіданнях

яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднуючим чинни-

ком стали журнали, що слугували своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців.

Контакти інтелігенції з іншими верствами суспільства й особливо з селянами, котрі

теоретично мали найбільше їх цікавити, були мінімальними. Більшу частину XIX ст.

українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною групою суспільства,

часто розірваною інтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, ізольова-

ною від мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив її, на перший погляд, непотріб-

ної та малозрозумілої діяльності виявився набагато сильнішим, ніж це могла уявити

сама інтелігенція.

«Будівельні блоки» національної ідентичності

Хоч новопостала інтелігенція виходила з середовища освіченого чиновництва

та дворян, вона погано гармоніювала з імперською верхівкою, яку мало цікавили

й нові ідеї, й вільнодумство. Тому в багатьох інтелектуалів поступово розвинулося

почуття відчуженості щодо верхів. У свою чергу це живило дедалі більшу за-

інтересованість життям давно забутих селянських мас.

Інтерес цей посилювався впливом західних ідей. Пряме відношення до цього мали

теорії Гердера, що швидко полонили Східну Європу. На початку XIX ст. захоплення

німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропей-

ського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням

проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців

Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, од-

номанітність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової

інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність,

природність. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу «в їхньому

природному стані та середовищі існування», ідеї Гердера і романтиків поклали по-

чаток концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення

нації.

Виявляючи складові національної ідентичності, українська інтелігенція, як і ін-

телігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних ри-

сах своєї етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Звісно, стаю-

чи на шлях дослідження цих аспектів, українські інтелігенти спочатку не мали яко-

гось заздалегідь виробленого проекту створення теорії українського національного

визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило їхнє захоплення такими, здава-

лося б, малозрозумілими заняттями, як збирання давніх документів, рідкісних

народних пісень чи наслідування селянської говірки, багато представників інтелі-

генції, напевно, пояснили б це як щось трохи більше, ніж хобі, яке живиться місцевим

патріотизмом і ностальгічною любов'ю до світу, що відходить у минуле. Однак у ре-

зультаті цих аматорських студій серед невеликої групи інтелігентів з'являється

одностайний погляд стосовно того, що слід вважати головними елементами власне

української культури. Згодом ці висновки стануть основою теоретичного визначен-

ня української національної свідомості.

Шлях до національної свідомості був вимощений книгами. Ці своєрідні збірні да-

них про українську культуру водночас слугували засобом поширення цих даних

серед письменних українців. Крім того, в процесі написання книжок інтелігенція

розвивала і вдосконалювала українську мову — засіб, що надзвичайно ефективно

культивував почуття всеукраїнського братства. Тому література займає особливе

місце в ранній історії будівництва української нації.

Відтворення національної історії. У процесі зростання національної свідомості

вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий

плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спіль-

на доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне

минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом.

Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність. Тривала історія

дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу —

це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того,

щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації

взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що

в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли

історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікав-

леність історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох

нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби

й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основ-

ному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і

зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед

цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь

Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський

(«Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий

патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі

їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь

у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право на-

щадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновни-

ка, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті про-

котилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Марке-

вич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір

Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони на-

писали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після

розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили

зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, ста-

ла очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України.

У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну «Історію Малоросії», що

згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (на-

родився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя

князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не ли-

ше професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний

цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну

історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією —

визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація

була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (ма-

лоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості

могутній Російській державі й російській нації.

Дуже відмінною від згаданих творів була «История Русов». Цей історичний

трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує атмосфера таємничості. Лиша-

ються невідомими місце й дата його написання. Історики можуть лише припускати,

що з'явився він у першому десятилітті XIX ст. десь біля Новгорода-Сіверського,

що на Лівобережжі. Не публікована протягом десятиліть «История Русов» активно,

хоч і таємно, поширювалася у середовищі лівобережного дворянства. Й лише

у 1846 р. вона вийшла друком. Навіть скрупульозне розслідування цього історіо-

графічного детективу не змогло остаточно встановити автора, хоч фахівці і обмежу-

ють коло ймовірних осіб такими представниками дворянської інтелігенції, як Григо-

рій Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбо-

родько.

Звідки вся ця таємничість? Вона, очевидно, пояснюється небезпечно запаль-

ним духом «Истории Русов», котра являла собою скоріше політичний трактат,

ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й романтизувала козацьку минувши-

ну, і хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він убачав в українцях

окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. Його

героями були Хмельницький і, що важливо, непокірний Полуботок, який повстав

проти Петра 1. Він також доводив, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею

Київської Русі. Автор змальовував поляків найзапеклішими ворогами українців,

та водночас його працю пронизували й ледь відчутні антиросійські інтонації. Так,

він стверджує, що на відміну від волелюбних українців «серед московського люду •

в найвищій мірі панує кріпацтво й рабство... так, наче їхні люди були створені,

щоб стати рабами».

«История Русов» сповнена почуття національної гідності, але вона не пропагує

вузький етноцентризм. Автор стверджує, що правда й справедливість є наріжними

каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи та власності є не-

від'ємним правом усіх людей. Ще радикальніше звучить у цій праці твердження про

те, що жоден уряд не може грунтуватися на тиранії та рабстві. Отже, з одного боку,

яскравий (хоч і не завжди правдивий) опис козацтва у цій праці посилював інтерес

до української минувшини, а з іншого боку, в ній порушувалось питання про місце

України у тогочасній політичній ситуації. Відтак, з появою «Истории Русов»

вивчення історії України набуло ідеологічного й політичного значення.

Захоплення фольклором. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих

українських дворян-інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селян-

ських звичаїв, традицій, пісень тощо різко контрастував із минулим, коли освічена

верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою

мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї

Гердера, що поступово просочилися на Україну.

На думку Гердера, основною передумовою повнокровної й животворної культури

є природність. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця

XVIII ст. вершили пройняті космополітизмом імперські двори та аристократія, котрі

радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій

придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми не-

обхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках сві-

жих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та

самобутньої культури простого люду. Збігло небагато часу, як східноєвропейська ін-

телігенція почала вважати пісні свого народу прекраснішими від найпишнішої ба-

роккової музики, селянські звичаї чарівнішими від придворних манер, а давні при-

слів'я мудрішими від товстих томів, писаних чужими мовами.

У перші десятиліття XIX ст. багато молодих інтелігентів ходили по селах, роз-

шукували, збирали й згодом публікували перлини народної мудрості. Так, відомий

український історик Костомаров згадував, як він юнаком «ходив в етнографічні

експедиції по селах в околиці Харкова... слухав оповідання, суперечки, записуючи

цікаві слова й вирази, вступав у розмови, розпитував людей про життя, просив їх

співати своїх пісень».

Одна з найпривабливіших особливостей українців — народу в основному се-

лянського — крилась у їхньому багатому й живому фольклорі. Того ж Гердера на-

стільки вразила його краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією: прийде

день, і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух,

ці природні музичні обдарування, ця родюча земля!» Геніальний польський поет

Адам Міцкевич визнавав, що українці — найпоетичніші й наймузикальніші серед

слов'ян. Тому не дивно, що етнографічні дослідження незабаром захопили лівобе-

режну інтелігенцію.

До перших шанувальників українського фольклору належав князь Микола Цер-

телєв. Попри своє грузинське походження та російське виховання Цертелєв виростав

на Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі «По-

питку собрания старих малороссийских песен». У передмові Цертелєв зазначав,

що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті, чисту

мораль, якою завжди були відомі малороси. Набагато повніше й систематичніше

дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народньіе песни»

склав у 1827 р. Михайло Максимович — українець із козаків, що став професором

Московського університету, а у 1834 р.— першим ректором нового університету

в Києві. Інший український професор Московського університету — Йосип Бодян-

ський — присвятив свою кандидатську дисертацію (написану в 1837 р.) порівнянню

російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебіль-

шенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської

Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує

Микола Костомаров

між Північчю й Півднем,— писав Бодянський,— і наскільки різні народи там жи-

вуть».

Крім того, що невинне, на перший погляд, вивчення фольклору сприяло від-

межуванню українців від їхніх сусідів, воно незабаром вплинуло на інтелігенцію

й в іншому відношенні. У щоденному житті села інтелігенти не лише бачили бар-

висті звичаї — вони віч-на-віч зіткнулися з немилосердним визиском селянства.

Спочатку інтелігенція надто захопилась ідеалістичними пошуками загальних істин

і самобутніх українських рис, щоб зробити ширші висновки про соціально-еко-

номічну долю селянства. Проте згодом деякі з її представників вирішили: негоже

просто спостерігати за знедоленим селянством, треба щось робити, аби допомогти

йому.

Мова: зв'язуюча ланка. Гердер вважав, що мова є найважливішим компонентом

національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все

надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа.

Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра». Але функ-

ція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою, ніж її

окреслив німецький філософ. Мова найефективніше встановлює «природні» межі

нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Вона пов'язує

різні класи та релігії. Сучасні соціологи доводять, що мова не тільки є засобом

спілкування: завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та

самовираження окремої нації, мова також дає змогу представникам цієї нації розу-

міти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

З огляду на центральне значення мови для процесу будівництва нації мине не-

багато часу, перш ніж українська інтелігенція розгорне діяльність, спрямовану на

те, щоб перетворити місцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний

засіб самовираження всіх українців. Лише так можливо було встановити спільний

зв'язок між верхівкою й масами, закласти основу спільної ідентичності. Проте

спочатку таке перетворення здавалося недосяжною метою. Порівняно з такими пре-

стижними й розвиненими мовами, як французька, німецька та дедалі більше ро-

сійська, розмовна мова неосвічених українських селян здавалася грубою, обмеже-

ною. Українські дворяни вживали її, як правило, для обговорення зі своїми селяна-

ми простих і приземлених питань господарства. Серед освічених людей панувала

думка: оскільки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали —

то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної

мови? На додаток, із посиланням на близьку спорідненість української та ро-

сійської мов часто стверджувалось, що українська мова — це лише діалект росій-

ської.

Однак, незважаючи на ці перешкоди, окремі представники української інтелі-

генції намагалися культивувати й підносити народну мову. Та навіть ці першопрохід-

ці мали сумніви щодо перспективності своїх починань і підходили до них як до кур-

йозного літературного експерименту. Прикладом може бути «Енеїда» Котлярев-

ського — перший твір, написаний мовою селян і міщан, її публікація в 1798 р. зна-

менувала появу української мови як літературної, а також початок сучасної укра-

їнської літератури.

Досить характерним є те, що «Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском.

Заснована на славетній «Енеїді» римського поета Вергілія, вона змальовувала

античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівок,

що розмовляють влучною й барвистою українською говіркою. Сам Котляревський,

царський чиновник і син дрібного козацького старшини, любив спілкуватися з

українськими селянами, робити нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні.

Спочатку він вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Але друзі пере-

конали його надрукувати «Енеїду», яка, на його подив, одразу здобула великий успіх

серед лівобережного дворянства. Проте навіть тоді Котляревський не усвідомлював,

що його твір став переламним моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для

нього він залишався прикладом того, що українська мова, котру він любив і про-

довжував нею писати, могла успішно використовуватися для створення комічного

ефекту, й до останніх днів у нього існували сумніви щодо можливості її використан-

ня у «поважній» літературі.

Такими ж експериментальними були праці Олексія Павловського, який у 1818 р.

написав «Граматику малороссийского наречия». Цей автор ставився до україн-

ської мови неоднозначно: прагнучи відшліфувати її, він усе ж вважав її діалектом

російської. Але досягнення Павловського та й доробок Івана Войцеховича, який

у 1823 р. склав невеликий український словник, мали вагоме значення.

Література: збагачення української національної культури. Вирішальним по-

казником життєвої сили української мови стала якість і різноманітність літе-

ратури, що створювалася нею. Котляревський завоював епітет «батька сучасної

української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а то-

Іван Котляревський

му, що його «Енеїда» була твором високого літературного гатунку. Його успіх,

щоправда, зумовив появу недолугих наслідувань, котрі певний час заважали розвит-

кові інших жанрів. Спочатку здавалося, що писемна українська мова вживатиметь-

ся виключно у жартівливих псевдонародних пародіях на місцеві звичаї, а не у

«високих» літературних жанрах.

Значна заслуга в розширенні літературного діапазону української мови нале-

жить харківським романтикам, як їх тоді називали. Більшість із цих письменників

жили на Слобідській Україні й були пов'язані з новоствореним Харківським уні-

верситетом. У 1820—1830-х роках провідну роль у розвитку української культури

перейняла ця найсхідніша з усіх українських земель. Переказують, що поштовх

розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським

(сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-

Основ'яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який

відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі,

був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, не-

далекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв

і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої і панівної ро-

сійської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені

такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів

і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рід-

ної мови, що вмирає з кожним днем».

Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову,

а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться

для «великої» літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою пра-

воту. В 1834 р. він пише «Малоросійські оповідання Грицька Основ'яненка».

Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип

Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози.

Далі розширив жанрову різноманітність української літератури Левко Борови-

ковський — інший харківський письменник, який складав балади українською мо-

вою. Улюбленою темою харківських письменників була Козацька Україна, що зма-

льовувалася у типових для романтиків барвах як сумний відгомін славної минув-

шини. Яскравим виявом цих печальних роздумів були слова Амвросія Метлинського,

професора російської літератури Харківського університету, котрий характеризував

власну колекцію української поезії та перекладів як «твір останнього бандуриста,

що передає вмираючою мовою пісню минулого».

Свій внесок у розвиток української прози й поезії також зробила незліченна

кількість інших, менш значних харківських письменників. Як не дивно, але всю цю

літературну діяльність надихав росіянин Ізмаїл Срезневський, який згодом став од-

ним із провідних російських філологів. Проте вклад цього новонаверненого палкого

прихильника українства був сіСоріше організаційним, ніж літературним. Багатотомні

антології української літератури Срезневського під назвою «Запорожская Ста-

рина» та «Украинская антология» були спробою розв'язати проблему відсутності

належної трибуни для українських письменників. Єдині регулярно публіковані

на Лівобережжі часописи «Украинский вестник» та «Украинский журнал» вихо-

дили в 1830-х роках у Харкові російською мовою. Являючи собою трохи більше,

ніж мішанину місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окре-

мих літературних творів, вони мали обмежене коло читачів — усього кілька

сотень.

Щоб дійти до ширшої та освіченішої аудиторії, українські письменники часто

зверталися до російських журналів, що виходили у Москві та Петербурзі. Багато

з них, особливо більш консервативні, з готовністю публікували українські оповідан-

ня, навіть написані українською мовою. Серед російських письменників-романтиків

1820—1830-х років існувало щось на зразок моди на все українське. У багатьох

росіян буремна історія й багатий фольклор цього краю викликали чаруючі екзотичні

образи, й не на останньому місці були уявлення про Україну як про «дике погра-

ниччя». Проте, визнаючи специфіку України, вони вважали її невід'ємною частиною

Росії й розглядали сприяння українській літературі як збагачення загальноросій-

ської культури. Замилування Україною існувало в той час і серед польських пись-

менників, таких як Антоній Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощин-

ський, що утворювали так звану українську школу в польській літературі романтиз-

му. Зі свого боку вони вважали Україну частиною історичної та культурної спад-

щини Польщі.

Отож, незважаючи на прогрес у розвитку української літератури та освіти, інте-

лігенція початку XIX ст. продовжувала розглядати Україну і українців у «регіо-

налістському» світлі. Вона ще не вірила, що місцева культура здатна настільки роз-

винутися, щоб коли-небудь замінити на Україні панівну російську культуру. Як

і їхні російські колеги у Петербурзі та Москві, українські літератори були переко-

нані, що, розвиваючи все українське, вони також збагачували культурну спадщину

Росії в цілому. Однак їхня праця, їхні зусилля дадуть такі плоди, яких не могли

передбачити ні українці, ні росіяни. Про це чітко висловився Юрій Луцький: «Якщо

вважати ці перші дослідження української історії та фольклору за перше пробуджен-

ня сучасної української свідомості, то слід зробити висновок, що вони забезпечили

їй міцні підвалини. Бо що може бути більш нагальним для нації, котра народ-

жується, ніж потреба знайти своє історичне коріння і свою культурну самобутність?

Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї са-

мобутності».

Тарас Шевченко

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна

ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Схід-

ної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Фран-

цузької революції були широко представлені на Україні декабристами та україн-

ськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції націо-

нальної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романти-

ків. Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною націо-

нальне орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися «безнаціональни-

ми» й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як про-

пагандисти української національної культури були далекими від політики консерва-

торами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним

течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, зда-

валося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного по-

коління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з по-

літичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як істо-

рик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків,

а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили

як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю

були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Та-

раса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив

на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу,

який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не

було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені

держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль

«будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти ін-

ший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила на-

ціональний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко на-

родився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком.

Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака приверну-

ли увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну

освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсив-

ним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письмен-

никами столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання

в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою

«Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії

України, одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши

їх геніальними творами.

Тарас Шевченко після повернення із заслання

Вихід «Кобзаря» був, як зауважує Юрій Луцький, подією унікального значення

в історії української літератури, позаяк у ньому українська мова досягла літератур-

ної неперевершеності. Поет подолав одновимірність і обмеженість ролі, що її до тих

пір відігравала українська література, спростувавши переконання таких, як, зокрема,

знаменитий російський критик Віссаріон Бєлінський, котрі вважали, що мова укра-

їнських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Відповідаючи на

принизливі для української мови погляди Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тілько шкода —

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Досягненнями Шевченка були спростовані погляди його сучасника — українця

Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці можуть зажити літературної

слави лише в контексті російської літератури.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української

мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також

елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм спів-

вітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почут-

тів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову

як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням

літературної та інтелектуальної незалежності українців. Колишній кріпак не за-

бував про своїх «знедолених братів» і, наче біблійний пророк, громогласно тавру-

вав гнобителів закріпаченого селянства. На відміну від більшості інших представни-

ків інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти поступових реформ. У його

віршах відкрито пропагувалися радикальні, революційні методи знищення несправед-

ливості в суспільстві. У знаменитому «Заповіті» він закликав своїх земляків:

Поховайте, та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте)

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Обурення Шевченка соціальною несправеддивістю нероздільно переплітаєть-

ся з його ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій «нашій не-

своїй землі», як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодер-

жавства, він закликає до самовизначення України задовго до того як цю ідею під-

тримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така спрямованість з усією очевид-

ністю проступає в його тлумаченні історії України, цієї найулюбленішої з його тем.

Хмельницький для Шевченка — і «геніальний бунтар», і людина, відповідальна за

фатальний союз України з Росією, внаслідок чого Україна втратила своє само-

врядування. Його симпатії на боці таких козацьких ватажків, як Полуботок, що

повставали проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував. Шев-

ченко не приховує ненависті до Петра 1, називаючи його «тираном» і «катом», та й

до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи з найвидатнішим росій-

ським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв цих монархів, Шевченко

писав:

Тепер же я знаю:

Це той Перви й, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Катиі кати! Людоїди)

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважає прагнен-

ня України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свід-

чать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові

Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх

не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі

думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови,

що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко,

боляче й п'янко».

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його

страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть

до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Ро-

сійської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар-

ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж

арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті

посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського това-

риства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ-

кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де-

сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді

представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдаро-

ваним істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (ви-

хідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновни-

ком) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон

Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не

дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисель-

ним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існу-

вання «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні диску-

сії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд

положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились

у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний

в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цін-

ностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу поль-

ських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості,

рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були

скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність

освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбіль-

шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'ян-

ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони

повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогіч-

ними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров

та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі-

тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблій-

ному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не

змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її за-

клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'ян-

ському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна,

і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем».

Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося

на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж-

ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох,

сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не-

залежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися

в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В і

це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й націо-

нального звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн-

ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись,

що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть

властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них

Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево-

люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.

Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най-

характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну

долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока-

рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою.

Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передба-

чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити по-

передні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було

покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого

учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до

вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать».

Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен-

ка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.

Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурниць-

кого до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського

уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських куль-

турних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної сві-

домості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської

політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелі-

генції з російським царатом.

Зростання національної свідомості

на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе-

режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах

Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народ-

ною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Паду-

ра, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі ба-

чили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, за-

бувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у від-

новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню

польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених

причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї-

нофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію

початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен-

ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої

освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си-

нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-

українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той

час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо-

дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі-

генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою,

40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане

світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім,

не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен-

ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем

ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена

в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що

мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль-

турному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере-

шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів.

Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій-

них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при-

множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і

гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих

небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи

взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася

у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра-

їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися

за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве

більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть

для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції,

що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно-

української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові:

чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він

користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися

польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід-

ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини

місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле-

ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче-

них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум»

у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по-

ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада-

лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що

їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української

німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також

народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не

чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку-

валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної

свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій-

ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се-

редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі

ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними

аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс-

ті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книго-

збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен-

ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді-

граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч-

ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,

розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що

перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при-

клад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль-

ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової

освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла

Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство»,

що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти

українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий

крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно-

думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли-

вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни

могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква-

рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги,

оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так

і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути

увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною

справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місце-

вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними

церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб-

рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови

для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра-

їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо-

рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи

були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно-

графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин-

ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження

національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді

ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був

Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та-

лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-

чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий

«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила

перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських

та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум-

ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його

долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою

селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони

прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто

розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук-

раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл

Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав

приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі-

гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-

ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями на-

роду» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець

Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах

«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце-

вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам,

вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас

начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту

з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно

мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький

священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в

1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда-

пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли-

ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре-

акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш-

кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по-

слідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста-

новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може

вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не-

відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління

західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів

із народу.

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце-

сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення

невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла-

дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу,

належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра-

диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств,

чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий

народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед

самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре-

стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені

прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре-

бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й

Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще

зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря-

мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте

жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки

український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі

царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про-

грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька

верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос-

тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель-

ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто-

літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений

взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

Глава 14

ІМПЕРСЬКІ РЕФОРМИ

Зміни в Австрійській імперії

Зміни в Російській Імперії

В усій Європі середини XIX ст. неподільно панував консерватизм, але в жодній

державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та Росії — двох імперіях,

де проживали українці. Для них, як і для інших підданих, життя й свідомість підпо-

рядковувалися принципам авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціо-

налізму. На зміни в будь-якій їхній формі дивилися з великою підозрою. Однак нові

ідеї, суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали

й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати їх. Із зрос-

танням внутрішнього та зовнішнього тиску Габсбурги й Романови розуміли, що

старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене кризою усвідомлення

поклало початок ері великих реформ — спочатку в Австрії, а потім і в Росії. Реформи

ці особливо сильно позначилися на українцях, поза як вони належали до най-

більш пригноблених підданих обох імперій.

Зміни в Австрійській імперії

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у майбутньому

своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх Габсбургів у врегулю-

ванні ситуації на таких неспокійних землях, як Галичина, де протягом десятиліть

невеликі групи польської шляхти та інтелігенції плели змову з метою відновлення

давньої Речі Посполитої. Переконані в тому, що домагаються політичної свободи для

всіх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої,

незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі. Ця впев-

неність посилилася у 1830-ті роки, коли до польських таємних осередків приєднала-

ся група українських семінаристів. Проте коли поляки відмовилися визнати їх як

окрему національність, українці вийшли із змови. У 1846 р. впевненість поляків

у широкій підтримці їхньої справи зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшися,

що польська шляхта готує повстання, австрійські урядовці переконали селян

Західної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоко

визискувати їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавши

багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу

частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів.

Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічних

реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням

національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній багатонаціо-

нальній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну неза-

лежність постало як осново політичне питання, німецькі та італійські піддані Габ-

сбургів піднялися за возз'єднання зі своїми братами поза межами імперії. Одночасно

розпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки знову виступили

за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги

стали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опинилася

на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, від-

ставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого імператора Фер-

динанда провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки негайно поча-

ли діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та

надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при

цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою під-

тримкою цих вимог, ІЗ квітня у Львові було створено Польську Раду Народову.

Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету.

На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему

націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили власний

представницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а та-

кож свою газету. На щастя для Габсбургів, в особі щойно призначеного губернатора

провінції Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й винахідливого

захисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там,

йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зі-

штовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у про-

вінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених

питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної

проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Інше

пов'язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі

співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі до

недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко- чи

римо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спіль-

ності, або нації, з різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, лібераль-

ної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те,

що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках,

безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління Йосифа II, у відносинах «зем-

левласник — селянин» було проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те,

що селяни тепер могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі фео-

дала відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте ли-

шалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина, особливо

у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в повинності

селян обробляти землі пана (звичайно два-три дні на тиждень) за право користу-

ватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була основною причи-

ною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Га-

личині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку крі-

пацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в основному шляхта — тепер

палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. То-

му вони спонукали інших польських шляхтичів добровільно скасовувати ненависну

панщину. Та більшість шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала

Стадіонові стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе іні-

ціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б на-

нівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у найкритичні-

ший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р. Фердинанд 1 видав

історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Він майже на п'ять міся-

ців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з ентузіазмом ві-

тали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що маніфест ли-

шав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголо-

сив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав

близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч

;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а ЗО %— землевласники, основне

питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною влас-

ністю, лишалося нерозв'язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у воло-

діння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих

справах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри селянських наділів

були жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадку

ледве дозволяло прогодувати середню сім'ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.

Навпаки, воно розірвало останній формальний зв'язок між ним і паном. Зробивши

галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудило

в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури; Відтак і на-

далі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було більше

ігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові за-

хідноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духо-

венства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї

нації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу західноукра-

їнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон,

який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати

їх на противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго звинувачу-

ватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на увазі,

що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справж-

ня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас обурю-

вало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків, пов'язаних

із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем зверну-

лася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської петиції,

це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний

огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава

середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблен-

ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української)

нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією мовою.

. Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах

Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові посади й ре-

ально зрівняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство. Через два тижні,

2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську

політичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів,

майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу полови-

ну — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили го-

ловними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині

50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став вихід 15 травня

першого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені

контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до

загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний

камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу про-

австрійськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зро-

били спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу «україн-

ську» організацію, настроєну пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька

остаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на

зразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (цепіе гиІЬепі

паїіопе роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснована

українська газета «Киз^уі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською абеткою. Полякам

удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена «Русь-

кої трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування Руського

Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед укра-

їнців, виявилося коротким і ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив поль-

сько-українські стосунки.

Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра

сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов'янському конгресі у Празі, на

початку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти слов'янській

солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги послали Головна

Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике здивування

чехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто

повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома

народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли укра-

їнці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську та

українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало

успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу між

двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то

поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами

та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цю

угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська

обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз'їхатися й позбавивши його рішення реаль-

ного змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців на

міжнародній політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов'янського конгресу

в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати новоствореного імпер-

ського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були справою новою

й малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у політичній грі,

мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося

відвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував,

підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними, а не реко-

мендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської інтелі-

генції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули тільки 25.

Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам інтелі-

генції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. спочатку

у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях: компен-

сації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміні-

стративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку форму

компенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будь-коли виголошеній україн-

цем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове гноблення

селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще

маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і на-

гайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам'ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про ви-

плату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів. Розчаровані

селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій. Інші представники укра-

їнської делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ Галичини на окремі

українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На підтримку

своєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до

200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати біль-

шість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати ситуацію під

контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий імператор, 18-річний

Франц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки укра-

їнців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіца»,

у липні 1848 р. вони заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Цей заклад

ставив собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію,

звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. Він також намагався сприяти

використанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальних

культурних потреб українців та обговорення питань нормування української мови

Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених. Більш як дві третини

з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція. Не

дивно, що з'їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в Галичині.

Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни переважно ли-

шалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стан-

дарту української мови. Після тривалих нарад з'їзд одностайно рекомендував ко-

ристуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди про

те, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю про-

позицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що мав

містити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися заснування

кафедри української мови й літератури при університеті, її першим завідувачем

був Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р., не бажаючи приєднуватися до

контрольованої поляками Галицької народної гвардії, українці, виявляючи свою від-

даність Габсбургам, попросили згоди Відня сформувати українські військові частини.

Та не встигли 1400 «руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їх

кинули проти повсталих мадярів.

Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в інших

західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у Галичині.

В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти ру-

мунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного

Лук'яна Кобилиці; до парламенту було обрано п'ять українських делегатів; і в 1849 р.

цей край відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення актив-

ності, головним чином пов'язане з діяльністю талановитого й енергійного Адоль-

фа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Гали-

чині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками

гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній

особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на

вірність Відню. Переконаний у тому, що слов'янський люд Закарпаття належить

до єдиної з українцями Галичини етнічної родини, Добрянський також домагався,

щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання За-

карпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому

колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю

російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів.

Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належ-

ність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події 1848 р. бу-

ли наче спресовані у 277 днів. У цей переламний період українці вперше у своїй істо-

рії дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначні

наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для українців

стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здо-

бутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості габ-

сбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим

серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської

Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду політичної

боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних

українців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими. Заснував-

ши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська

Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню

українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких

полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовен-

ство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток.

Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської

Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної під-

тримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці

абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися лі-

беральних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати в

спілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну і суспільну консерва-

тивність духовенства та через те, що антиавстрійські сили ототожнювалися з нена-

висними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії.

До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, свя-

щеники Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіва-

тися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переламний момент в історії

західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та

ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне

визволення.

Зміни в Російській Імперії

У середині XIX ст. імперський устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного

удару, котрий породив сумніви в його ефективності та міці. Суворим випробуванням

режиму, що його протягом свого 30-річного царювання так заповзято оберігав Мико-

ла 1, стала Кримська війна 1854—1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт ве-

ликих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардінії та

Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити

свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Серед-

земному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той ча^ торгівлі

збіжжям через причорноморські порти.

Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій,

тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншу

частину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царської

армії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати — або для

служби на передовій, або для охорони кордонів, або дяя роботи візниками чи на бу-

дівництві фортифікацій. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свід-

чить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив

про утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за від-

новлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацьких

повинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись слу-

жити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад

180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування крі-

пацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував одну

з внутрішніх хвороб, що підточували імперію.

Ще очевиднішими ці недуги були на фронті, де попри весь героїзм захисників

Севастополя російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця по-

разка значно підірвала престиж Росії, вона переконливо засвідчила, як далеко поза-

ду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян ви-

являлася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французь-

кі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у західно-

європейців, незважаючи на те, що останні перебували за тисячі верст від своїх баз; за

нечисленними видатними винятками командування росіян виявилося некомпетент-

ним, а царським солдатам, хоч і досить хоробрим, бракувало як ініціативи, так і

технічних умінь. Пригнічений цією поразкою, Микола 1 помер у 1855 р. Його син

Олександр II зійшов на трон, цілком усвідомлюючи нагальну необхідність реформ.

Звільнення кріпаків. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий

цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують

його знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозу-

міти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне

настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вима-

гали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив

цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення провести ряд реформ,

спрямованих насамперед на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-

рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-

веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-

номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-

вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність

праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського

фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-

пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-

правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-

господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш

як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-

можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про

те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-

вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо

у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,

то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не

меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають

на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-

лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні

між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис.

селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-

лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць

Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.

Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка

в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала крі-

пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала

у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-

рий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-

сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків

і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-

йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-

ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній

комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій

Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-

нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтав-

ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-

строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні

в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли різноманітні

інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,

Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-

зуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було:

коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царський

уряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться інтереси дворянства — го-

ловної опори режиму. Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми:

особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголо-

сити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня во

ля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селян

раптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться.

Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землею

чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, не

дивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянам

землі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибут-

ків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушувати

селян обробляти неродючі грунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати ро-

боту в селищах і містах, щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для там-

тешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакам

щедрі наділи. Проте за прибутки, втрачувані внаслідок звільнення селян, помі-

щики вимагали грошової компенсації. У багатому ж чорноземом південному ре-

гіоні України переважав інший підхід. Тут поміщики воліли, щоб кріпаки відбуваючи

панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували го-

ловним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні

за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу перева-

жали також в інших частинах України. На Лівобережжі й особливо у Полтавській

губернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки. У недавно

освоєній Південній Україні, де бракувало робочої сили, великі землевласники висту-

пали за продовження кріпосного права десь на 10 років. А на Правобережжі польські

магнати взагалі не хотіли давати селянам землі. Однак, незважаючи на перешкоди,

за наполяганнями царя Головна комісія продовжувала діяти.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.

Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю

суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще

не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-

ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну

від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-

тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-

ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-

ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-

ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-

нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових

зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-

форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-

ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-

му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було

мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-

тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви-

плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості

земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,

або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-

ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-

жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—

оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана

земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти. Причому

селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате

в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше

землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колиш-

ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на

ЗО °о. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на

сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних

хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі

ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди

лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі

перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків

на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-

ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.

Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи

набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості поль-

ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання

поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і розда-

вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити

за землю.

Інша особливість реформ на' Україні зумовлювалася формами землеволодін-

ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі

був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Але на

Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже

70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських

селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відпо-

відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того

розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян

від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили

державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи

майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-

щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично

була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-

порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто

отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.

звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.

Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порів-

няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних

селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-

валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянам

нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-

шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Півден-

ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила

пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та

католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-

но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.

Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати

свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Інші реформи. Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окре-

мим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було

місцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав грома-

дянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих

вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам

обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду

за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопи-

ченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фі-

нансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкла-

дати населення земськими податками.

Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх

урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділе-

них на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців

був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість

у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх

членів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були

по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім

сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве насе-

лення до обмеженого самоврядування.

- На Україні земства впроваджувалися на Лівобережжі та Півдні. Проте на Право-

Ібережжі через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до 1911 р.

і Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися чутливішими до культурних

І прагнень українців, ніж імперське чиновництво. Так, у другій половині століття стали

ї відчутними українофільські тенденції, зокрема у земствах Полтавщини, що слугу-

' вали ареною підготовки багатьох провідників українського руху.

• , Ще гострішою була необхідність удосконалення системи судочинства. Пробле-

ма значною мірою крилася в нерозвинутості у росіян почуття законності. Імперські

чиновники, на яких лежала відповідальність за багато юридичних рішень, вважали,

що правосуддя — це сфера держави, а суди, на їхню думку, існували для того, щоб

вирішувати, що відповідає інтересам держави. Права особи не мали до цього ніякого

відношення чи в кращому разі вважалися другорядними. Судові відправи проводи-

лися таємно, судді часто займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вироки

виносилися з урахуванням класових відмінностей — нижчим верствам діставалися

суворіші покарання, а легші вироки — дворянам. Цю ситуацію значно виправила

судова реформа 1864 р., зробивши судочинство незалежною сферою управління, за-

критою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи пози-

ції обох сторін. Одним із наслідків цього була поява нової групи фахівців — адво-

катів-юристів.

Важливі зміни також відбувалися в інших суспільних сферах імперії. Реформи

в системі освіти 1860-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї

на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму

навчання й надали університетам більшу автономію. Водночас було послаблено цен-

зурні утиски, хоч усе ще неясним лишалося те, до якої міри дозволялося обстою-

вати «підривні» погляди. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військової

служби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспіль-

ства. Скорочувалася також з 25 до 6 років тривалість служби і вводився ряд правил

звільнення від військової повинності.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя

українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важли-

вих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам осо-

бисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесен-

ню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи від-

крили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного

.суспільства. Зрозуміло, реформи мали серйозні недоліки, але існує загальна згода,

що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможли-

вою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно

з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдоскона-

лення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення міс-

цевого самоврядування — все це примножувало можливості вираження національ-

них особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії,

включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти

шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Австро-Угорській та Російській імпе-

ріях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, ви-

мушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» ре-

жими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні

за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно при-

скорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть від-

чутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і

в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кро-

ком на шляху до сучасної доби.

З точки зору того впливу, який справила ця епоха на українців, відмінності між

австрійськими та російськими реформами мали таке ж значення, як і подібності.

Революційний 1848 рік поставив перед українцями Австрійської імперії два головних

питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної

інтелігенції. Корінне значення мав той факт, що на Західній Україні ці проблеми пе-

репліталися, позаяк поляки, які виступали проти українських національних прагнень,

часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян. Тому для західних укра-

їнців національне питання з самого початку пов'язувалося з такими повсякденними

справами, як освіта, місцеве врядування, соціальне законодавство. З часом цей зв'я-

зок наповнить соціальне питання такою ж вагою у свідомості селянства, якої воно

вже набуло в середовищі інтелігенції. Вимушена згода Габсбургів на введення кон-

ституційного правління, попри всі його вади й недосконалість, дала змогу західним

українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-еконо-

мічні інтереси й сприяла залученню до цього селянства. Відтак західні українці,

що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-еконо-

мічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяль-

ності, яких не мали українці в Росії.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху

українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти

соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: куль-

турне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюра-

лізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови

для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організа-

цій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросій-

ських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-

економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця

обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Ро-

сійської імперії.

Глава 15

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ

ЗМІНИ

Нужденне село

Індустріалізація

Національні меншості на Україні

Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти та суспільні

реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців. Однак паралельно

з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес змін, а саме —

промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку, коли людина навчилася оброб-

ляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни в усіх царинах людського життя,

як ті, що були викликані появою машини. Втім на Україні індустріалізація спо-

чатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою,

якою вона була протягові тисячоліть,— хліборобами. Але, нарешті розвинувшись

наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко на-

бирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома

цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей — однією,

пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою —

традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та ди-

леми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії про-

тягом не одного десятиліття XX ст.

Нужденне село

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської імперії від

поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Описи життя се-

лян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми бідами. Безпо-

середньою причиною деяких із них були хибні розрахунки архітекторів реформ.

Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансо-

вим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи,

селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор,

чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кі-

нець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю

селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасу-

вання подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалю-

гідних селянських грошей з'їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові зобов'язання, деякі селяни або позичали гроші

у заможніших сусідів, або, що особливо спостерігалося на Правобережжі,— у євреїв-

лихварів. Але оскільки проценти часто перевищували 150, селяни, як правило, тільки

глибше в'язли у боргах. Інші намагалися продати отриманий ними незначний над-

лишковий продукт, але дрібне підприємництво не могло давати прибутку в ситуації,

коли попит невеликий, ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт,

найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх

колишніх поміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення України,

мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити

ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не ка-

жучи про машини) для підвищення продуктивності. На Ліво- та Правобережжі

близько половини селян не мали ні коней, ні якісного залізного реманенту. Селянин-

орач, упряжений в дерев'яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність

достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкод-

жала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну

калюжу в економіці імперії.

Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак не грошей,

а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще прожити, роздумував він, а як про-

жити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на Україні були меншими, ніж будь-де

в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби своїх власників. А природна

стихія ускладнювала ці проблеми до катастрофічних розмірів. У другій половині

XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний

вибух. Між 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн до 125 млн. У 1917 р. воно

сягнуло 170 млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40 років зросла

на72%.

Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне зростання най-

яскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землі Право- і Лівобе-

режжя.припадало майже вдвоє більше населення, ніж у 1860 р., що перетворило ці

регіони на найгустіше заселені в Європі, з кількістю жителів на одному акрі орної

землі вдвічі більшою, ніж в Англії. Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім,

завдяки поліпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко змен-

шився коефіцієнт дитячої смертності, а це значною мірою сприяло зростанню насе-

лення. І все ж слід зауважити, що попри всі покращення у медичному обслуговуван-

ні смертність на кожну тисячу жителів Російської імперії була вдвічі вищою, ніж її

середній показник у Західній Європі.

Наслідки цих взаємопов'язаних проблем — перенаселення й нестачі землі —

незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю. У деяких

регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р. вони у три-чотири рази переви-

щували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши купівлю селянами додаткової землі,

якої вони так нагальне потребували. Іншим наслідком перенаселеності стало без-

робіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на Україні робоча сила сягала

майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3 млн, а в ін-

ших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта — 7,3 млн, або 68 % робочої

сили, становили надлишок і в величезній масі своїй були безробітними або не пов-

ністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування. Не дивно, що за рівнем

життя українці залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р. середньо-

статистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів хліба, німець— 1119, а ма-

дяр — 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв собою вагоміший, ніж на Заході,

компонент раціону, середньорічний рівень споживання становив лише 867 фунтів —

і це в країні, яку називали житницею Європи.

Переселення на Схід. У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити

все, щоб мати її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки по-

міщицької землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі.

І хоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не мали іншого

вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із ситуації була емігра-

ція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводи-

лося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Росій-

ської імперії. Вони могли суходолом дістатися (часто долаючи такі ж відстані,

як між Східною Європою та Америкою) незайманих земель російського Далекого

Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід

переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох поверну-

тися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно

проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель пересели-

лося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Ка-

нади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі

Тихоокеанського узбережжя Росії. Це було виразним свідченням того, на що готові

були українські селяни, аби отримати землю.

Розшарування селянства. Попри загальне безпросвітне становище селян деякі

з них, як водиться, хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розша-

рування між селянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна

структура українського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитому

вислову Олдоса Хакслі про те, що люди звичайно діляться на вищих, середніх та

нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких

називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних се-

лян, або бідняків.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціативності, землеробського таланту з

(що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько 15—20 % селян

удалося збільшити наділи й накопичити .деякі багатства, в той час як інші дедалі

глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям

збільшувати й протягом наступних поколінь утримувати свої володіння. Середній

представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів землі, кілька коней та сільськогоспо-

дарську техніку. Вони часто наймали батраків і вели комерційне сільське господар-

ство. Услід за Леніним радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян,

розглядаючи їх як сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато за-

хідних учених застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей

між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших

земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжу-

вали лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного відношення до міщан чи

дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати та-

кими.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько ЗО % сіль-

ського населення. Середнякові звичайно належало 8—25 акрів землі, чого виста-

чало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней

та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподар-

ську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, з їхніми чепурними біленькими ха-

тами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордість господаря своєю влас-

ністю й незалежністю, були особливо поширеними на Лівобережжі.

Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього се-

лянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостат-

ніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших

селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці. Сім'я могла збідніти з різ-

них причин. Часто такі нещастя, як хвороба, смерть чи природні лиха, змушували

селян продавати частину, а то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином на-

дійної економічної бази. Часом вони вичерпували свої ресурси внаслідок недбалого

господарювання. Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім'ю до краю катастрофи.

В усякому разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селі

стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачів вважали,

що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться вона на селі.

Економічний занепад дворянства. Попри щедрі земельні наділи, фінансову під-

тримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепада-

ло в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики

не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість

вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до

дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а не-

обхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості

багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р.

близько 77 % дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі під-

приємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на

Україні зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичай-

но багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої вели-

чезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імпе-

рії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст,

де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції. Втім, вони й на-

далі користувалися великими суспільними перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р.

перебувала більшість орних земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав вла-

ди над селянством і поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Комерційне сільське господарство. Як не парадоксально, хоч українське село

терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала

зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом

із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетво-

рити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський

та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловив імперський міністр

фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньо-

му брали участь лише деякі регіони України й ві.'іиін-но невеликий відсоток насе-

лення. Центром комерційного землеробства на поч^ і к \ XIX ст. стали степові її час-

тини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть

до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні площі, вкла-

даючи капітал у техніку й використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли на-

явна робоча сила зросла й стала рухливішою, а комунікації — досконалішими,

Україна взагалі й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів хар-

чування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90 % основного експортного

продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового

врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію

виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та ве-

ликої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які краще, ніж Право-

бережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових бу-

ряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років. Як і належало чекати, найбіль-

шими цукроварнями володіли такі польські роди, як Браницькі та Потоцькі. До

«цукрових баронів» Правобережжя належали також росіяни,— наприклад, сім'я

Бобринських; українці — Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї — Брод-

ські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн,

який покривав 50 % усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра пошире-

ною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на та-

кий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її не-

віддільною частиною.

Індустріалізація

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріа-

лізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але

досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набага-

то більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це

було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії,

з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приват-

ного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові вели-

кої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на

допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидки-

ми, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промис-

ловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно.

На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші

в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще

впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала заліз-

ниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у Кримській вій-

ні був брак належних комунікацій), так і економічними міркуваннями, царський

уряд узявся створювати мережу залізниць. У Російській Україні перші залізнич-

ні колії було прокладено у 1866—1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення

транспортування збіжжя. За 1870-ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць

на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважли-

віше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. В міру того як

з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь,

у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі

була відносно самостійною й «відрубною», почала інтегруватися у систему імперії.

До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі.

Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що як було відомо, залягали у великих

кількостях на південному сході України, особливо в басейні Донця, стали не лише

цінними, а й доступними.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років най-

швидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу,

стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток

зумовило поєднання таких чинників, як щедра урядова підтримка розбудови про-

мисловості (нові підприємства були практично безризиковими), невпинне зростання

внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що

наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся вико-

ристовувати вигідні можливості, що відкривалися на Україні.

Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості Донба-

су. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на 1000 %, цей

район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Дон-

басі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників,

у 1900 — 82 тис., ау 1913— 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних

акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій належало французьким

і бельгійським інвеститорам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці

товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток

і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі.

У 1880-х роках, майже через десятиліття після вугільного буму розпочався широ-

комасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в ра-

йоні Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Грунт

для нього підготувало прокладення у 1885 р. залізниці між Кривим Рогом та вугіль-

ними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала перші паростки, уряд запропо-

нував підприємцям такі стимули, якими ледве хто міг знехтувати, а саме гарантію

купувати в них продукцію за дуже завищеними цінами. Західні вкладники, першими

серед яких знову йшли французи, зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р. в спо-

рудження ливарень, що з технічної точки зору належали до найкрупніших і найсу-

часніших у світі, вони вклали 180 млн карбованців. Деякі з цих підприємств росли

такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка,

названа іменем валлійця Джона Хьюза, який заклав на цьому місці металургійний

завод, стала важливим промисловим містом — сучасним Донецьком. Ще у 1870-х ро-

ках у Криворізькому басейні налічувалося лише ІЗ тис. робітників, а на 1917 р. їхня

кількість виросла в 10 разів —до 137 тис. Ще більше вражає, порівняння темпів

зростання металургійної промисловості України зі старими російськими металур-

гійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам

удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то на Україні воно

зросло у 158 разів.

Але якщо базові, видобувні (що поставляли сировину) галузі на Україні розвива-

лися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готових продук-

тів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний

крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мі-

рою — локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала

від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини

імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Відтак, хоч

несподіваний і потужний вибух промислової активності на Україні справляв приго-

ломшуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений характер цього

розвитку.

Питання колоніальної експлуатації. В оцінці гідних подиву результатів інду-

стріалізації Південної України часто порушують питання про те, якою мірою

вона була корисна для України в цілому. Сучасні радянські вчені доводять, що

в основному вона мала позитивний вплив. Унаслідок зростання перевезень і кіль-

кісного стрибка в обміні продуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства

Росії та України інтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виник-

нення всеросійського ринку — масштабного, продуктивного й ефективного еконо-

мічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянські дослідники істо-

рії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважають, що в новому економічному контексті

Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія: вона не лише дістала вихід на вели-

чезний ринок, а й завдяки вищим темпам індустріалізації послідовно збільшувала

свою частку в цьому ринку. Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші еко-

номічні вигоди від зв'язків з українською периферією, радянські вчені сердито від-

кидають. На підтвердження своїх доказів вони стверджують, що не хто інший, як

російський імперський уряд, стимулював темпи економічного зростання на Україні.

Але радянські вчені не завжди саме так розглядали це питання. У 1920-ті роки, ще

до введення ортодоксального сталінізму, такі провідні науковці, як Михайло Покров-

ський у Росії та Матвій Яворський на Україні, недвозначно повторювали, що,

незважаючи на індустріалізацію, Росія експлуатувала Україну. В 1914 р. у своїй

промові у Швейцарії (яка не ввійшла до радянських видань його творів) Ленін

сам заявив, що Україна «стала для Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка

нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого натомість».

Як же примирити факт експлуатації України з її промисловим розвитком?

У 1928 р. Михайло Волобуєв, російський комуністичний економіст на Україні,

пояснював це так. Україна, казав він, не являє собою «азіатський» тип колонії —

бідної, без власної промисловості, ресурси якої імперія, що її експлуатує, просто ви-

качує; вона скоріше належить до «європейського» типу колонії, тобто є промислове

розвинутою країною, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і по-

Оперний театр в Одесі. Кінець XIX ст.

тенційних прибутків. Головним винуватцем цього, на його думку, була Росія, а не

західні капіталісти. Цей капітал перекачувався з України у досить простий спосіб:

імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських

готових товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину

лишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали

більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капі-

тал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так

економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразним автономним ці-

лим) позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам росій-

ського центру імперії.

Розвиток міст. У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, тем-

пах їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком таких

швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися мляво.

У невеликих і середніх містах Лівобережжя, як Полтава, Ромни, Суми та Харків,

численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли деякому збільшенню

населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався трохи швидше, завдяки

припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Жи-

томир. Більшість міського населення України (яке становило 10 % усього населен-

ня) проживала у містах, що за кількістю мешканців не перевищували 20 тис. Лише

Одеса мала понад 100 тис. жителів.

Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття, зокрема між

1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст, особливо великих.

У 1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса — квітуче торгове

й промислове місто, населення якого сягнуло 400 тис.; Київ — центр внутрішньої

торгівлі, машинобудування, адміністративного управління та культурного життя, що

налічував 250 тис. мешканців; Харків — 175-тисячне місто, в якому зосереджувалися

торгівля й промисловість Лівобережжя, і Катеринослав — промисловий центр

Півдня, населення якого за кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства після

1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо — будівництво залізниць.

Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське насе-

лення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак усе це ще не означало,

що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім ні. Разом із населенням міст множилося

число сільських мешканців. У 1900 р. лише ІЗ % усього населення України було

міським (у Росії ця цифра сягала 15%), що навіть не наближалося до показників

таких західноєвропейських країн, як Англія, де в містах проживало 72 % насе-

лення.

Виникнення пролетаріату. З прискоренням економічного розвитку відбувалися

й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно не-

численного класу — пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові

робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну

робочу силу. Працюючи на великих і складних підприємствах, промислові робітники

були^ більш обізнаними й досвідченими, ніж селяни. Перебуваючи на величезних

заводах із тисячами своїх товаришів вони швидше розвивали в собі почуття колек-

тивної свідомості та солідарності. Й, що дуже вагомо, високоорганізована, взаємо-

залежна за своєю природою праця сприяла їхньому легшому, ніж у селян, згурту-

ванню.

На відміну від Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували працювати на фабриках,

на Україні промислові робітники з'явилися у помітних кількостях лише в середи-

ні XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті на виробництві харчових продуктів,

особливо на величезних цукроварнях Правобережжя. Але величезна більшість ро-

бітників цукроварень не була пролетарями у справжньому значенні слова, оскільки

працювали вони сезонно, а в позасезонний час поверталися до своїх сіл обробляти

власні наділи. Напівселянська, напівпролетарська природа цих трударів була явищем

типовим для переважної частини імперії, але особливо — для робітників україн-

ських цукроварень.

Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто

шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Найбільший відсоток тут складали ті,

чиї батьки й діди теж працювали у промисловості. І все ж багато хто навіть із них

і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897 р. загальне число промислових ро-

бітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджу-

валася у важкій промисловості Катеринославської губернії. З 1863 р. їхня чисельність

зросла на 400 %. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої

сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за євро-

пейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими за-

конами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин.

Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня

(що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника

на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський ко-

лега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітни-

ками і підприємцями.

Інші соціальні зміни. Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції —

ще однієї новосформованої групи. Промисловий розвиток, зміни в суспільному

устрої, модернізація юридичних установ, поява земств викликали гостру потребу

в освічених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи більше професійних і технічних

шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865 р. до 4 тис. в середині 1890-х ро-

ків. На 1897 р. налічувалося близько 24 тис. осіб, що мали ту чи іншу форму вищої

освіти. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття ве-

личезну її більшість становили дворяни. Але у 1900 р. лише 20—25 % походило з дво-

рян чи найбагатших верств; решту переважно складали сини міщан, священиків і

різночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університе-

тах, в основному через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних

закладів для жінок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко

зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі. Отож, спираю-

чись на дедалі ширшу соціальну базу, інтелігенція виходила в авангард модерні-

зації.

Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську імперію взагалі й Україну

зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тут була настільки

нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення. На Україні для того

щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу. Урядова політика призводила до

викачування капіталу на Північ; внутрішня торгівля (особливо ярмарки) пере-

важно зосереджувалася в руках купців, а промисловість, як ми пересвідчилися, май-

же цілком належала чужоземцям. На Україні, звісно, були (за деякими оцінками, по-

над 100 тис.) надзвичайно багаті люди. Але більшість з них отримувала свої при-

бутки не з фабрик і комерційних підприємств, а з власних маєтків. Українців було

мало навіть серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так і

малий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.

Модернізація й відсталість українців. Модернізація на Україні спричинилася до

ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблю-

валося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхли-

віше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Най-

більш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення скла-

дали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. Найпе-

реконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченіших робітників важкої

промисловості Півдня тільки 25 % шахтарів і ЗО % металургів складали українці.

Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобереж-

жя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16 % юристів, 25 %

учителів і майже 10 °о письменників і художників на Україні були українцями.

З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у

1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походжен-

ням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше

третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило:

чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише

5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 °о.

У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цей

показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.— до 16 %. Модернізація явно залишала

українців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато неукра-

їнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росіян у

середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від України, промисловість

існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому Розі виник несподіваний бум, що

створював нагальну потребу в досвідчених робітниках, росіян тут приймали з відкри-

тими обіймами. Іншою причиною масового напливу робітників із Півночі було те, що

російська промисловість перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливар-

них заводах, що бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50 % перевищува-

ла заробітки в Росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення укра-

їнських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували роль адміні-

стративних і військових центрів, вони притягували до себе російських чиновників

і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості збільшувалась чисельність

неукраїнського населення у міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купців

і 45 °о фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які

вже наводилися, вони мали більше грошей для капіталовкладень, ніж українці. До

того ж багато російських селян через неродючість грунтів були вимушені шукати

інших засобів прожиття й знаходили їх у містах. Приїжджі селяни з Півночі часто

ставали на Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі та Півдні, де

вони знаходили великі можливості й зустрічали слабку конкуренцію з боку місце-

вого населення.

Іншим неукраїнським елементом у містах і містечках України були євреї. В міру

того як центри господарської активності переміщувалися з сільських маєтків у міста,

а скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх

кількість переселилася у міста. Внаслідок цього невеликі містечка Правобережжя,

де мешкала більшість євреїв Російської імперії, стали переважно єврейськими. На

кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї

складали більше половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупні-

ших єврейських осередків у світі. У 1863 р. їхня чисельність на Україні зросла

до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилю-

вали російський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для більшості

інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст мали найкращий доступ до освіти

й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції

на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі

чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистика-

ми, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в уні-

верситетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали участь у

модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися на його психо-

логічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства, твердили, що відмовлятися

від землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорінена любов до

землі; а ті, хто не симпатизував українцям, посилалися на нібито властиві їм млявість

і консерватизм. Але історичне минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київ-

ської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в містах

і займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20 % українського населення проживало

в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не ро-

сіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на Україні допо-

магають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що існували тут у XVIII—

XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, в них,

як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне україн-

ське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив

Богдан Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста,

було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких

поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських

селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її

родючість. Це не лише обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбав-

ляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко при-

стосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та

урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь. Відтак, якщо росіяни

переїжджали на сотні миль до заводів Півдня, українські селяни — навіть ті,

що жили у безпосередньому сусідстві з заводами,— воліли в пошуках землі долати

тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й полі-

тичні наслідки цього явища відіб'ються на перебігу подій на Україні. ,

Національні меншості на Україні

Іншою важливою рисою соціально-економічної модернізації стали породжені

нею великі зрушення в етнічному складі населення. Доки господарство країни було

майже аграрним, її населення лишалося переважно українським. Так, у 1800 р. укра-

їнці складали майже 90 % мешканців краю, а їхній відсоток на Лівобережжі сягав аж

95. Але у XIX ст. відбувалася помітна зміна: частка українців у складі населення

впала до 80 %, тоді як число росіян, євреїв та інших меншостей різко збільшилося.

Великою мірою ця зміна стала наслідком прискорення темпів комерційного і про-

мислового розвитку, який в основному був пов'язаний з неукраїнськими націями.

Росіяни. З моменту укладення союзу з Москвою у 1654 р. росіяни стали на

Україні звичайним явищем, але їх ніколи не було багато. Протягом XVIII й XIX ст.

найчисленнішу категорію росіян тут становили солдати міських залог. Слово «моє-

каль», яким українці називали росіян, по суті було синонімом слова «солдат». Менші

підгрупи росіян складалися з дворян, що отримували маєтки на Півдні, царських

чиновників і купців, особливо на Лівобережжі. Наприкінці XVIII — на початку

XIX ст. з освоєнням на Півдні нових земель туди плинув постійний, хоч і не широкий,

потік російських поселенців, переважно таких релігійних дисидентів, як старовіри.

Й лише в кінці XIX ст. у зв'язку з промисловим бумом росіяни стали масово пере-

селятися на Україну, особливо в промислові й торгові центри Півдня. Чисельність

росіян збільшувалася й за рахунок добровільної русифікації, насамперед укра-

їнського дворянства. Як вже було зазначено, на 1897 р. росіяни складали 11,7% на-

селення краю.

Переконані в тому, що Україна за суттю своєю — російська земля, а укра-

їнська культура — неповноцінна, росіяни в основній масі не бажали оволодівати ук-

раїнською мовою й не виявляли зацікавленості українськими звичаями й традиціями

і поваги до них. Вони домагалися русифікації всіх сторін українського життя й досяг-

ли своєї мети, принаймні у містах. Ставлення українських селян до росіян в основ-

ному не було різко антагоністичним. Оскільки російські переселенці зосереджува-

лися у містах і на заводах, їхні контакти з селом були обмеженими. До того ж укра-

їнські селяни розуміли, що російських селян і робітників гнобили не менш безжально.

Нарешті, завдяки спільності православної віри й подібності у мові відмінності

між двома народами було легше подолати. Це зовсім не значить, що українські се-

ляни не усвідомлювали різниці між собою та північанами. Вони називали росіян,

які нерідко носили бороди, зневажливим словом «кацап», росіяни платили їм тією ж

монетою, називаючи українців не менш принизливо — «хохол» (оселедець на пого-

леній голові козака). Проте невдоволення культурною гегемонією росіян найгострі-

ше відчувалося серед української інтелігенції.

Поляки. Поляки жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У XVI і XVII ст.

вони брали участь у колонізації українського пограниччя, і хоч під час повстання

1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм удалося зберегти свій контроль над Правобе-

режжям. Цей регіон вони розглядали як невід'ємну частину Польщі навіть після його

приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий вплив поляків на Правобережжі,

звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині XIX ст. їх налі-

чувалося лише 500тис., а їхня частка в населенні України впала з 10 %

у 1795 р. до 6,4 у 1909 р. Величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумов-

лювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських земле-

власників володіли 90 % землі та 1,2 млн кріпаків цього регіону. Правобережжя, де

зосереджувалося 60 % усього дворянства України, лишалося твердинею старих

порядків.

Навіть скасування кріпосного права не змогло похитнути становища таких казко-

во багатих польських магнатів, як родини Потоцьких, Чорторийських, Браницьких

та Заславських, кожній з яких належали володіння в сотні тисяч акрів. Маючи вели-

чезний капітал, вони у разі потреби легко переходили до використання найманої

праці та механізованої обробки землі. Але для величезної більшості польської шлях-

ти перехід до товарного землеробства виявився складним. Під кінець XIX ст. ба-

гато з них порозпродавали свої маєтки й перебралися в міста, де стали чиновниками,

купцями, представниками вільних професій. І все ж у 1904 р. в руках поляків перебу-

вало понад 46 % приватних землеволодінь і 54 % промислового виробництва на

Правобережжі.

У стосунках між польськими панами та українськими селянами завжди існувала

велика напруженість. Скасування кріпацтва дещо покращило становище. Пізніше,

коли у 1863 р. поляки повстали проти росіян, деякі з них намагалися привернути на

свій бік українських селян, видавши так звані «золоті грамоти», в яких проголошува-

ли, що це вони, а че цар, дарували селянам землю й свободу. Наслідки цих зусиль

в основному були мізерними. Мало хто з українських селян приєднався до польських

панів, зате близько 300 тис. добровільно боролися з повсталими.

Деякі польські дворяни відчували до українців інтерес, що не мав ніякої полі-

тичної чи економічної мотивації. Вони та їхні предки протягом століть жили на

Україні. Внаслідок цього в середині XIX ст. у деяких польських шляхтичів розвину-

лася прихильність до всього українського. Тимко Падура, наприклад, використовував

у своїх творах українську народну поезію, а представники «української школи» поль-

ських письменників з Правобережжя, до якої належав і славетний Юліуш Словаць-

кий, часто писали на українські теми. Як ми пізніше побачимо, деякі польські чи

спольщені дворяни відіграли видатну роль в українському національному русі. Однак

і далі інтереси польських землевласників та українських селян лишалися несумісни-

ми, і в традиційних стосунках між двома народами сталося мало відчутних змін.

Євреї. Серед найчисельніших меншостей України «найстаршою» були євреї.

Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст. під покровительством поль-

ської шляхти стали масово переселятися на Україну. Ці давні мешканці України бу-

ли, проте, відносно новими підданими царів. Правобережжя, де проживали майже всі

українські євреї, стало частиною Російської імперії лише в 1795 р. Царський

уряд проводив унікальну політику щодо великої кількості своїх нових єврейських

підданих: аби захистити російських купців від конкуренції з їхнього боку, він заборо-

нив євреям проживати на території власне Росії. Зона розселення євреїв, так звана

«смуга осілості», обмежувалася місцями їхнього первинного проживання в таких не-

давно захоплених західних землях, як Литва, Білорусія й більша частина Право-

бережної України. Попри всі модифікації ця смуга по суті проіснувала до 1917 р.

Протягом усього XIX ст., особливо у другій його половині, чисельність єврей-

ського населення дуже зросла. Між 1820 та 1880 рр., коли загальна кількість насе-

лення імперії збільшилася на 87 %, число євреїв зросло на 150 %. Ще швидшим

цей процес був на Правобережжі: кількість населення між 1844 та 1913 рр. збіль-

шилася тут на 265 %, у той час як єврейського населення — на 844 %! Ці надзвичай-

ні темпи пояснювалися насамперед тим, що іудейська релігія освячувала багатодіт-

ні родини, по-друге, євреї менше терпіли від голоду, воєн та епідемій, та, нарешті,

тим, що серед них була меншою дитяча смертність завдяки самодопомозі єврей-

ської громади й наявності своїх лікарів. Із 5,2 млн євреїв імперії кінця XIX ст. по-

чад 2 млн мешкали на Україні. При цьому якщо в імперії вони складали 4 % насе-

лення, то на Україні —8, а на Правобережжі — 12,6.

Традиційно євреї були міськими жителями. Царська заборона переселятися на

село закріплювала це становище. Тому не дивно, що 33 % міського населення

України складали євреї, а в містечках Правобережжя їхня частка сягала 70—80 %.

Компактні, замкнуті традиціоналістські громади єврейських містечок були окремим

світом. Тут панували ортодоксальна єврейська релігія, культура і мова (ідиш).

Великий вплив-мали рабини, кагали, тобто органи самоврядування громади, а кон-

такти із «зовнішнім» світом обмежувалися економічними зносинами. Типовими бу-

ли убозтво й перенаселеність містечок, оскільки чисельність єврейських громад прос-

то перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб вижити в багатолюдних про-

вінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку та інтенсивною

конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і кмітливість.

Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ре-

меслом. Ці зовсім не багаті крамарі, шинкарі, кравці, шевці та ювеліри становили

єврейський «середній клас». Некваліфіковані робітники, багато з яких ледве могли

прогодувати себе випадковими заробітками чи милостинею, складали близько

20 °о єврейської робочої сили. Верхівка поділялася на дві підгрупи: з одного боку,

рабинів та інших вельмишановних «книжників», які справляли на громаду великий

вплив, а з іншого—багатих капіталістів. У 1872 р. багатим євреям на Україні

належало близько 90 % винокурень, 56 % лісопилень, 48 % виробництва тютюну й

33 °о цукроварень. Із розширенням можливостей здобути освіту багато євреїв улило-

ся до середовища світської русифікованої інтелігенції, особливо в таких галузях, як

право та медицина. А з розвитком промисловості велика кількість євреїв (за деякими

підрахунками —38%) знайшли собі роботу на заводах.

Але соціально-економічні зміни спричинялися й до певних труднощів для євреїв

імперії. Із швидким зростанням єврейського населення загострювалася його еконо-

мічна конкуренція з неєвреями. Експлуататорська діяльність деяких єврейських під-

приємців та лихварів і, що дуже важливо, все більш антисемітська політика уряду,

агітація реакційних угруповань — все це посилювало ворожість до євреїв наприкін-

ці XIX ст. У 1881 р. і повторно у 1903—1905 рр. її кульмінацією став ряд погромів

єврейських громад та їхнього майна, що призвело до загибелі десятків людей і міль-

йонних збитків. Багато погромів організовували такі ультраправі групи російських

націоналістів, як «Союз русского народа» і сумнозвісні «чорні сотні» при потуранні

чи, принаймні, невтручанні уряду. Але чи не найдалекосяжнішим наслідком по-

громів стало те, що вони загострили у євреїв й без того гостре відчуття беззахисності

й спричинилися до масової еміграції близько 1,2 млн євреїв (до 1914 р.) із Російської

імперії до Сполучених Штатів.

Узагалі стосунки між українцями та євреями не були — та й навряд чи могли

бути — дружніми. Протягом століть ці два народи існували у структурно антагоні-

стичному (хоч і взаємозалежному) середовищі. Для єврея українець представляв

відстале й забите село, а для українця єврей був утіленням чужого й експлуататор-

ського міста, що дешево купувало у нього продукти, а свої товари продавало йому до-

рого. Українські селяни боялися російських чиновників і ненавиділи польських па-

нів, а за браком інших засобів заробляти на прожиток євреї часто діяли як їхні пред-

ставники чи посередники. В культурному відношенні євреї та українці мали небагато

спільного, а їхні релігії лише поглиблювали відмінності між ними.

Не краще складалися стосунки між інтелігенцією цих двох народів. З точки зору

національної орієнтації єврейська інтелігенція бачила лише дві можливості: або.

асимілюватися з панівною російською культурою, або намагатися розвинути свою

самобутність. Тісніші зв'язки з українцями, які мало що могли запропонувати

євреям у культурному, економічному чи політичному відношенні, здавалися справою

малодоцільною. Зі свого боку, українська інтелігенція засуджувала схильність

євреїв, які протягом століть жили серед українців, до ототожнення з сильнішими

росіянами. І хоч робилися спроби досягти взаєморозуміння й навіть співпраці (на-

приклад, заходи Михайла Драгоманова та Арона Лібермана чи Симона Петлюри та

інших українських соціалістів, з одного боку, та видатного сіоністського діяча

Володимира Жаботинського — з іншого), вони не мали великого успіху. Відтак ці

дві спільності продовжували жити у близькому сусідстві, але в майже цілковитій ізо-

ляції одна від одної. До того ж багато представників кожної з них були схильні ско-

ріше таїти в собі старі образи, ніж плекати спільні інтереси і взаєморозуміння.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст. характери-

зують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка

індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні не-

українців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї,

були найбільш причетними до промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу

українці лишалися на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна дво-

полюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і від-

сталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися

й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує й сьогодні.

Глава 17

ПІД ІМПЕРСЬКОЮ

ВЛАДОЮ

СХІДНА ГАЛИЧИНА:ОПЛОТ УКРАЇНСТВА

Соціально-економічний аспект

Новий політичний лад

Реакція українців

Зростання організованості

Польсько-українська конфронтація

Буковина і Закарпаття

Яку користь здатні принести економічно зубожілому, соціальне нерозвинутому,

культурно нерухомому й політичне слабкому суспільству реформи законодавства,

а якщо конкретніше: який вплив справили на українців габсбурзької імперії консти-

туційні реформи XIX ст.? До кінця XIX ст. західні українці * вже мали великі здо-

бутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституція. Але вони також

розуміли, що закони й конституції здатні гарантувати соціально-економічну та

національну справедливість лише до певних меж. Проте в загальному підсумку

австрійські конституції 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив і стали

поштовхом до небаченого піднесення політичної активності в західноукраїнському

суспільстві, до його організаційного зростання. Цей новий вибух активності справді

був таким сильним, що висунув українців Галичини, вражених тяжкими суспіль-

ними недугами, на авансцену всеукраїнського національного руху. Але якщо новий

конституційний устрій надавав нові можливості для громадської діяльності, то основ-

ним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того

як мобілізовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася кон-

фронтація між ними.

Соціально-економічний аспект

Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одними з най-

убогіших в Європі країв, що спонукало деяких істориків називати їх «коморою еко-

номічних абсурдів». Одним із найбільших господарських лих цих провінцій була

відсутність основних експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що

живили економічний розвиток Російської України. Нездоланну перешкоду розвитку

промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку таких

високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та Моравія, які легко

зводили нанівець кілька невдалих спроб індустріалізації Галичини. Політика Відня

лише погіршувала становище. Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтере-

сованості в тому, щоб покращити ситуацію в Галичині, але й виразно сприяв за-

хідним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними

* Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці почали називати

себе

«українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході.

Відмова

від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин»

уявлялося надто

близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській

імперії, західні

українці прагнули підкреслити свою єдність із ними.

українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою коло-

' нією, тільки Австрійської імперії.

До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати

економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої

та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами За-

карпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу,

слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непо-

мітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової

робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве по-

мітні ознаки покращення.

Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця про-

вінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало 15 % під-

даних монархії. Для земель, де жили західні українці, населення фактично було од-

ним із небагатьох вимірів, що характеризувалися ростом. Його чисельність у Га-

личині підстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8 млн у 1910 р. Але це досягнення

крило в собі сумнівні переваги, оскільки зростання густоти населення на селі —

з 32 чоловік на кв. км у 1780 р. до 102 у 1910 р.— лише поглиблювало соціально-

економічні проблеми.

В етнічному складі Галичини також відбулися великі зміни, хоч на перший погляд

вони здавалися драматичнішими, ніж це було насправді. Якщо в 1849 р. українці

складали половину жителів провінції, на 1910 р. було зареєстровано понад 58 % насе-

лення польської національності й лише 40 °о українців. Навіть у Східній Галичині

частка українців скоротилася до 62 %. Певною мірою ці зміни пояснювалися пере-

селенням поляків із західної у східну частину провінції, а також полонізацією не-

польського населення, особливо німців. Проте основною причиною була зростаю-

ча схильність євреїв, відсоток яких у провінції зріс із 6 у 1831 р. до майже 12 у

1910 р., ототожнюватися, принаймні у мові, з поляками.

Проте у фахових заняттях населення провінції відбулися незначні зміни. Українці

лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % із них займалися

сільським господарством. Лише близько 1 % працювали в промисловості (якою б мі-

зерною вона не була) і якихось 0,2%—в торгівлі. Українська інтелігенція, вклю-

чаючи священиків, являла собою невелику групу, що налічувала десь від 12 до 15 тис.

осіб. (За підрахунками Володимира Навроцького — близько 5 тис., включаючи свя-

щеників, у поляків же — 38 тис., не рахуючи священиків.) Для порівняння: 80 % на-

селення Польщі займалося сільським господарством, 6,5 % працювали в промисло-

вості й 2 % вели торгівлю. У 1914 р. в провінції було 300 високопоставлених уря-

дових чиновників-поляків, у той час як українців — лише 25. Отже, попри реформи

Габсбургів українцям мало що вдалося у подоланні соціально-економічних про-

блем, що століттями переслідували їх.

Доля селянства. Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії

в 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило еконо-

мічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й

зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані

в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти,

пов'язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на

селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому

оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.

Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За умова-

ми звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право володіння лісами,

пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни. Це

означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену поміщиком ціну,

щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Здебільшого

поміщицькі ціни були такими високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до

1848 р. просто замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися від

економічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з приводу

сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути,

що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли ЗО тис. Результати цих

процесів не лишали сумнівів щодо того, кого захищала система Габсбургів.

Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а відтак

і їхні прибутки. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в Східній Галичині

дорівнював 12 акрам; у 1880 р. він зменшився до 7, а в 1902 — до 6 акрів. Іншими

словами, відсоток селян, яких можна кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли

менш ніж 12 акрами землі, зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною

зменшення наділів був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число

яких у сім'ї становило 3-4. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі зрос-

тали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які вже не могли про-

жити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній Галичині понад 40 °о

орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усіх куль-

тивованих грунтів розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських на-

ділів.

Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь

додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли роз-

раховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що

заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними

переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існува-

ло), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні

ставки —від 150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихвар-

стві й не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти селянино-

ві протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний

тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати вели-

ких збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а че-

рез певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Як-

що селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з мо-

лотка.

Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме

їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував загроз-

ливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які володіли моно-

полією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем торгували. Один із

способів схилити селянина пити зводився до продовження позички; інший полягав

у тому, щоб виплачувати батракам заробіток у талонах, які реалізувалися тільки

в шинку. В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів

(але тільки одна початкова школа на кожних 1500).

Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров'я українців був най-

більше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії,

то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не дожи-

вали й до п'яти років,— як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи не

найжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік.

У своїй знаменитій книжці «Злидні Галичини в цифрах...» польський письменник

Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина стано-

вила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі —

половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукра-

їнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на ІЗ, ніж в

англійців.

Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну прив'яза-

ність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки дуже скрутні обстави-

ни. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої скрути настали, й перед багать-

ма постала невідворотність еміграції. Подібно до своїх братів у Російській Україні

західні українці були змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Про-

те на відміну від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого

океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії, Канади

і найчастіше — до Сполучених Штатів.

Міста й торгівля. У великих і малих містах проживало лише близько 10 %

населення Галичини. Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських

осередках був зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції роз-

мовляли польською мовою, 14 %— українською, а решта — німецькою. Навіть

у Східній Галичині українці складали лише 25—ЗО % міського населення — майже

стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах провінції 40—45 % міських жителів

складали євреї, а в деяких містах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканців

були євреями. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові —

культурному, адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно

зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших міст цей

процес перебігав повільніше.

Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в торгівлі

та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на західноукраїнських землях

означало говорити про євреїв, оскільки вони цілком опанували цей сектор економіки.

Саме євреї виступали посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці

привозили у занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці скупо-

вували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах майже всі крам-

ниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові товари, як тканини, взуття,

металеве начиння, що виробляли єврейські ремісники, належали євреям. Якщо

селянинові бракувало готівки на купівлю цих товарів, купець-єврей пропонував

продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошові

відносини, що утвердилися в містах.

За свої послуги єврейські купці намагалися отримувати якнайвищі прибутки.

Багатьом представникам інших національностей здавалося, що ці прибутки були не

лише надто великими, а й неправедними. Так, дослідивши економічні взаємини між

євреями та українцями на Закарпатті, угорський економіст ірландського поход-

ження Едмунд Еган доповідав урядові, що адміністрація, магістрати та поміщики

несуть свою частку відповідальності за жалюгідне становище селян, але основна вина

лежить на євреях — їхні лихварі, торговці та шинкарі «позбавляли русинів і грошей,

і майна». Експлуататорські методи багатьох єврейських торговців викликали в се-

лянинові ненависть, проте він розумів, що без участі євреїв неможливою ставала

будь-яка господарська діяльність. Цей погляд відбито у таємному рапорті габсбурзь-

кої поліції про ставлення українського селянства до євреїв, надісланому до Відня

у 1890 р.: «За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці життя залежать

від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і дові-

реною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагати-

муть їхнього повернення. Хоч євреї повною мірою користуються перевагами цього

становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духо-

венство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні

расової ненависті».

Слід підкреслити, проте, що більшість самих євреїв терпіли від злиднів і не мали

кращих засобів до існування. Наприкінці XIX ст. їхній фаховий профіль окреслював-

ся таким чином: 15 % складали лихварі. 35 — торгівці, ЗО — ремісники, 20 —

представники мішаних професій. Більшість єврейських купців були дрібними крама-

рями, а крихітна меншість становила надзвичайно багату і впливову групу, що займа-

лася оптовою торгівлею в Галичині.

Промисловість. З огляду на конкуренцію з боку високоіндустріалізованих за-

хідних провінцій, несприятливу політику уряду та обмеженість внутрішнього ринку

зрозуміло, що для розвитку промисловості в Галичині не було великих перспектив.

Крім того, відчувався брак капіталів. До 1890-х років не існувало комерційних

банків, єврейський капітал обертався у торгівлі та лихварстві, а багаті поляки вклада-

ли гроші в землю. Як не парадоксально, розпочате в 1852 р. будівництво залізниць

не сприяло промисловому розвитку Галичини, а гальмувало його.

Дрібну промисловість, що існувала до появи залізниці, зокрема склодувну, текс-

тильну та шкірообробну, від зовнішньої конкуренції захищала відносна ізольова-

ність провінції. Проте коли залізницею сюди пішов потік західних товарів, багато

місцевих підприємств розорилися. А велика кількість тих, що лишалися, мала ре-

місничий характер, їхніми типовими представниками були численні єврейські крав-

ці та шевці. Великі підприємства головним чином зосереджувалися на лісорозробці,

розвитку якої сприяли наявність великих масивів лісу й гостра потреба в будівель-

них матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю.

Проте у 1890-х роках з'явилися ознаки зрушень. У попереднє десятиліття було

засновано три банки, що стали джерелом фінансування великих промислових проек-

тів. Польські магнати, як, наприклад, Анджей Любомирський, добилися від віден-

ського уряду підтримки у розвитку промисловості, і в 1901 р. була створена спілка

фабрикантів. Швидкими темпами розвивалися в 1870-х та 1880-х роках нафтові про-

мисли в районі Дрогобича й Борислава, що фінансувалися переважно австрійським

та англійським капіталом. До початку першої світової війни вони давали близько

5 °о світового видобутку нафти.

Повільно, але невпинно зростали ряди пролетарів: у 1902 р. налічувалося 230 тис.

повністю й частково зайнятих робітників, серед них 18 °о українців, 24 % євреїв

і решта — поляки. Як і в Російській Україні, цей ще дуже «молодий» клас зберігав

тісні зв'язки з селом, і багато українських та польських робітників поверталися

в сільське господарство, відпрацювавши частину року в промисловості. Проте ці

зміни перебігали поступово і мали відносно незначні масштаби. Відтак західноукра-

їнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

Новий політичний лад

Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати рево-

люційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент

і скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолю-

тизму. В Галичині, де українське духовенство повернулося до церковних справ,

у 1851 р. добровільно саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним із небагатьох

починань українців, яке пожвавлювало життя в провінції в сонні 1850-ті роки, бу-

ло спорудження у Львові Руського Народного Дому — культурного осередку,

що будувався на внески громади. Втім майже скрізь на місце руху та активності

1848 року приходили пасивність та інерція. Один дотепний українець пожартував:

«Чим вище здіймається наш Народний Дім, тим нижче падає наша культурна діяль-

ність».

Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. на-

місником Галичини було призначено Агенора Голуховського — багатого польського

землевласника й довірену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли-

вих аспекти: по-перше, новий намісник у відповідності з автократичною полі-

тикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако-

нів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; по-друге, Голуховський

вважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швид-

ше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягом

наступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини й

двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового полі-

тичного устрою в провінції.

Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданість

Габсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський,

проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його пора-

дою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українську

частини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії,

похитнули довір'я цісарського уряду до «тирольців Сходу». Із посиленням свого

впливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй пропольській, антиукра-

їнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівському

університеті, він змусив Головацького піти у відставку з посади професора україн-

ської літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зро-

бив спробу впровадити в греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.—

латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Го-

луховського викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпе-

ніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абетко-

ву війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжу-

вав наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поля-

ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт для

різкого посилення польських впливів у Галичині.

У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії,

коли французи й сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовні

Габсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідо-

вано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське прав-

ління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна про-

вінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла-

менту обиралися з числа депутатів асамблей.

Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка ви-

разно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотир-

ма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими пала-

тами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кіль-

кість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників

представляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад

(від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленими

у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії

землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирав-

ся 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним.

Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежу-

валася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парла-

менті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини

польська шляхта.

Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р.

Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні

поступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього став

австро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців перехо-

дило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер

стала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися пов-

ного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги,

Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її

поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Гали-

чині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі».

Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих

можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли

обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у спра-

вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і поло-

нізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках

поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції.

На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж

українці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш

чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зроста-

' ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподіва-

лися прокласти собі шлях до влади в Галичині.

Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою вла-

дою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути події

у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селя-

ни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— були

народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання

1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці,

можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом поля-

кам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після

катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й голов-

ною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційну

діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці»:

конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспіль-

ства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього

підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто

плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.

А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»?

Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного

австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, ли-

шається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на ми-

лість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них

були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне

ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців

були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини,

які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних

міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч ви-

могам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українським

селянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних

інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Га-

личині особливої гостроти.

Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консерва-

тивних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окре-

мої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного

польського лідера: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина». Коли

із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях,

«подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він пе-

редбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування

їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на

їхню прискорену полонізацію.

З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р.

польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх

професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні шко-

ли, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість укра-

їнських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У почат-

кових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. поль-

ські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж україн-

ські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції.

На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір

уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну

посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.

Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмін-

ності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді поль-

ської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була

явно плебейською. За словами Івана Лисяка-Рудницького, «кожен освічений украї-

нець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської ха-

ти». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було,

на думку того ж таки Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфлікт

аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими коза-

ками».

Реакція українців

Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки

стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували укра-

їнців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівними

собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в по-

коління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм під-

тримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення.

Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української

верхівки з середовища священиків, яких звичайно називали «старими русинами»,

лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міць

і престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж бу-

ли сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тіль-

ки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власні

сили, вони стали шукати нові джерела підтримки.

Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосере-

дилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янські

народи, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків,

також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян —

у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільським

тенденціям, налагоджуючи з цими «спорідненими» народами культурні зв'язки й

підтримуючи їх фінансове. Одним із перших і найпалкіших російських культурних

місіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, який

у 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час

його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди

в атмосфері 1860-х років.

Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький —

історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням

та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освіче-

них українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці».

Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-х

років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького

вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духо-

венства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу.

Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофіль-

ство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Га-

личини, Буковини і Закарпаття.

Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільській

пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій

1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Ро-

сію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спо-

стерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етніч-

ної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й пре-

стижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну

вищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа

українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач

1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототож-

нення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його про-

цвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були

також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність

Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину,

багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз».

У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що

заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і ро-

сіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович,

Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є

лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складо-

вими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р.

у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не мо-

жемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні,

літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом.

Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Остаточно здаючи позиції 1848 р., «старі русини» демонстрували своє невір'я у

здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних

змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам су-

дилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті».

Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку ро-

сіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси.

Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.

Але «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наго-

лошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними,

щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірними

нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Де-

які, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не ро-

сіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголо-

шування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та

намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстою-

ванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чо-

гось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський ва-

ріант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні.

Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Висту-

паючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основу

української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мову

свинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну тради-

цію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою

релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.

Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була пре-

стижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть

ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами,

рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання,

чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це мова

селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поля-

ків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів,

що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту,

котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного

діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р.

І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розви-

ватися опозиція галицьким русофілам.

Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцно

стояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніх

руках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, ви-

давництво «Галицько-руська матиця», а також велика частина преси, включаючи най-

більшу газету «Слово». Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну органі-

зацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Го-

ловної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного пред-

ставника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рух

мав рішучого й сильного противника.

Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею»

виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого

покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках.

Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди

на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником

молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які

він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних укра-

їнців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.

Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців

і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре за-

безпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж

переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської

інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей,

що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених за-

хідних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо

питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спіль-

ні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на

розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.

Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями.

Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменни-

ків-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова.

Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після про-

ведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали

частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися

після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не бу-

ло, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне на-

строєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і

прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих

стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний

та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці

1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої

космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм»

викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священи-

ками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не ба-

жали вийти поза ці прагнення.

Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на ви-

знання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах

від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна го-

вірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї

національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати укра-

їнську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови

й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні

проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні

народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша

спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русо-

філів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були

(принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русо-

філи.

Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контро-

лем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишило-

ся,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русо-

фільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та чита-

ти їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена

в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле роз-

маїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяри-

зували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863—

1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Ни-

ва» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) була

органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось

на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвід-

ченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові

ресурси й швидко позникали.

Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим

різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він,

як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення

національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем

Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою

народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у

Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.

Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром ста-

ло очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмис-

лення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емсько-

то указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими схід-

ними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині

став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох

делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середо-

вища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олек-

сандр Огоновський та брати Барвінські.

Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні

до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму:

русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики ком-

промісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо

русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народов-

ці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських

клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстра-

тивно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою

обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші

українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі

багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності наро-

довців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в укра-

їнському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри без-

надійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав

Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської

інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний

рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти

панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя

(на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на

український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повто-

рюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убо-

гість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що

старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зарахо-

вував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися ви-

правитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими сту-

дентами.

У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Дра-

гоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти

свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та

російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише

словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської

молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він

підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого

шляху обстоювання інтересів українців.

Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських сту-

дентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські

групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський

«Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гім-

назистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова

були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського

походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письмен-

ників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстан-

ня проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського про-

воду, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.

За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних

змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофіль-

ське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він

публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають на-

ступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за

посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані

гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили ска-

сувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов му-

сив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістам-

революціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його

і Франка судять за підривну діяльність.

Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка,

й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас

з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола

Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х

роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило.

У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові

до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на

Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську

РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

Зростання організованості

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високооргані-

зованих і суспільне дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчиз-

никами на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси,

була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками,

після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм наба-

гато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині

наприкінці XIX — на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці

зазнавали прямого впливу таких суспільне високодисциплінованих народів, як німці

та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «ор-

ганічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та

розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагати-

ся з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогіч-

ний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті,

в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого

став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юрис-

ти — як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагмати-

ки, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного

суспільства.

Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товариство

«Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення

культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою

сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній

Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерід-

ко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об-

говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли

з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та

кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та

шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо-

мості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вах-

нянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональ-

них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його

львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також

спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були

засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особ-

ливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах,

вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття

' патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле-

нів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від

і діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х

; років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною оз-

накою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофі-

. ли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступа-

лося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб се-

лянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне

становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних мето-

дів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за само-

допомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша

спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках,

коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та

обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання

алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних

її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку

товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові

спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та орга-

нізувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На-

гірний — иіонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років

займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував

споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати

й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші

передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити

українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних

методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який

у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперати-

вів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р.

із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу.

Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс-

нили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р.

у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів.

Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра-

їнських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок,

і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху

скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген-

ції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охопле-

них надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці

нарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Про-

світа» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та "

інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи наро- "

довців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, при- ^

бічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа ' Р

українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для

єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі коопе-

ративи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях —

і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до

еміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями

серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середо-

вищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на-

лежало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях.

Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень

і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе-

тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої

еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки

й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис-

темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали

ЗО гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися

головним чином на факультетах теології та права й складали близько ЗО % загаль-

ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже ^0 ви-

кладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для

підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого

доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці

боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму-

сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період

поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом-

люючи, що уряй не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за-

вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам,

особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали

численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львів-

ському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так,

у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для україн-

ців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призна-

чення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було

кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Ан-

тоновича — Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова

в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фунда-

ментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне

обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги

Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню

академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і

західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р.,

крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що кори-

стувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугу-

вали школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза-

ні з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючи

непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеа-

ліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів —

романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія —

і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів,

Іван Франко

у романах «Боа Сопзігісіог» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робіт-

ників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла опо-

віданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя.

А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє

становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим

ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем,

якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник

та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими опо-

віданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення

одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі

видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які

користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки

його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами

всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх

опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швид-

кий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвін-

ського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів

і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти зад-

ніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні

видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та мо-

лодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66

у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала орга-

нізаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій

у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій,

що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від неве-

ликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі пар-

тії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержу-

валися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними

партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агоні-

зували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами,

другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїй

відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками

і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були не-

сподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької

імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подіб-

них вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Ба-

чинський у своїй книзі «и^гаіпа Іітегіепіа» вперше став обстоювати єднання всіх

українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх на-

ціональне свідомих українців.

Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися

в політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою укра-

їнською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись пора-

дами Драгоманова, вони стали на позиції «наукового соціалізму», критикуючи

греко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи за

співпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони «націоналізують»

свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати

соціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспекти-

ві — у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте воро-

жість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельність

українського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм не

давали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримку

в галицькому суспільстві.

У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром

Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогую-

чих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши

програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів,

націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну

незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збере-

ження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній

платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація

й підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили

націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.

Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р.

з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганке-

вич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі пред-

ставники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не

мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів

соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшості

молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був

привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народні

зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних про-

блем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селяр. Так, під час виборчої

кампанії 1905—1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис.

чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив

русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосві-

чених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто

неприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня за-

лежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатися

з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. То-

вариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень

«Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, ана-

логічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у полі-

тиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатів-українофілів і лише

один русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше

покоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототож-

нення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще біль-

ші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у пра-

вослав'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тен-

денціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чи-

ном, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога цар-

ських чиновників і польських землевласників.

Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський

ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу,

але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження укра-

їнців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки

тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток».

Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони,

як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованих

народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетво-

рюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці

нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе

явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явила-

ся нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між'

східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович,

Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те,

що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фі- ^^

нансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа ^д і

цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків, ^д

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплат- ^д і

никами галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали ^1 і

в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси ^д і

в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц і

і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на захо- Ц і

ді, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про д1 ]

що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний

вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інте-

лектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим на-

родом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чи-

ном, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організу-

ватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній під-

тримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як

твердиня національного руху.

Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і

поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй,

принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:

якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-

вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб

мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали

вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Укра-

їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста-

тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли

більше миритися зі своїм становищем.

У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конф-

лікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації

1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів,

а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-

український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфрон-

тацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти,

як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін,

закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних

інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні

українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під

загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати су-

перечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних

кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що ма-

ла початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом

Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губерна-

тором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям

робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони

мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежу-

ються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати ви-

борами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші

намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чи-

ном.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-

тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки

навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай-

но низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські

робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-

ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб

розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,

хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)

розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських

робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтриму-

вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві ко-

мітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,

поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів,

страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки,

стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків

із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із

такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане

для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемо-

гою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак

ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залу-

чивши їх до політичної ^оротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському

університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли

до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово

було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало

постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х

років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,

що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра-

їнський університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-

лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-

ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-

зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа-

ція у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські

та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р.

українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти

університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-

пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-

мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий

український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної

винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча

реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва

в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю

були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських

виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів

зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальси-

фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час

їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно, бо серед

українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній

агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями.

Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895

і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато-

ром». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені

послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, ЗО тяж-

ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,

всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-

му курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фаль-

сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-

ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох

своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.

засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-

леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту-

дент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свід-

чив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зро-

стаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої

впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною

партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських

заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у місь-

ких середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала

зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Перед-

чуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Фран-

цішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців

в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основ-

на мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало

полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже

не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою

соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із

не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність,

при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові

зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні

у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну

вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, запов-

неної високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві

ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну

ворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох

невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо-

жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту

складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра-

їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості

практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою

внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт-

но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько

300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній

частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (ІЗ °о), німці (8%) та інші

меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,

в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели-

чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до

, використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі-

тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована

система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри-

ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по-

літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія

була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра-

ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич-

ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню-

вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на

нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.

В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари-

ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти

українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони

ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими

українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький

(професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола

Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві від-

ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р.

Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь-

ко ІЗ тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими наці-

ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.

У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні

п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком-

проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,

ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мо-

ви. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо-

крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили

місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар-

патців, які складали майже 70 °о всього населення краю, були найбезправнішими

з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж

після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони

добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мо-

вою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до

Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволо-

діло чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створив-

ши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої

мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ,

піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Греко-

католицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила

цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини

австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були тра-

диційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися україно-

фільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський

часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р.

зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури,

саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович

та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст.,

незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все

ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували укра-

їнські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети полі-

тичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інте-

лігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої

часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику

частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті

з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяль-

ності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели:

сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалі-

стично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не

слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борса-

лися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а націо-

нальна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому про-

шарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами,

а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого

розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни

серед західних українців помітне було почуття оптимізму.

Глава 18

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

ВІЙНА І РЕВОЛЮЦІЯ

Українці в першій світовій війні

Російські революції

Революція на Україні

Більшовицький переворот і Центральна Рада

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ве-

дення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б

окремо взяті статистичні дані: 33 країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні,

мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 20 млн було поранено. Жерт-

ви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масо-

вого, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на

фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни. Зрос-

таючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголю-

вали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих ім-

перських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Турецької та Австро-Угор-

ської імперій (так званих Центральних держав), а також Російської імперії, яка ра-

зом з Великобританією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти,

війна зрештою стала змаганням на самознищення.

Першою під тиском вій» розвалилася Російська імперія. Не було чогось неспо-

діваного в тому, що ЇЇ кінеи супроводжувався швидким піднесенням різних росій-

ських партій, які здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися

нав'язати дезорієнтованому суспільству власні моделі нового соціально-економіч-

ного й політичного устрою. Але багатьох здивувало те, що зовні слухняні неросійські

народи колишньої імперії також почали вимагати права влаштувати свою долю на

власний розсуд. Тому поширений погляд на революцію 1917 р. як на титанічну

битву класів у Росії не дає адекватного розуміння подій на Україні: тут вибухнула

українська революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-

економічною.

Українці в першій світовій війні

Наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були не-

гайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала аре-

ною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення

зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними

діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування.

• Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, кот-

рі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кіль-

кість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн українських солдатів і

250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не ли-

ше ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Ро-

сія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців — як учас-

ників боїв з обох сторін — змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним ас-

пектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим

нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих. Але, принаймні попер-

вах, ця можливість була ще занадто віддаленою.

Україну Австрії одразу відреагувалй на початок воєнних дій. З серпня 1914 р.,

щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним представницьким органом, усі укра-

їнські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним пар-

ламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога австро-угор-

ської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим

ближчою буде година визволення українців», Рада закликала всіх українців боро-

тися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної

Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїн-

ський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юна-

ків, багато з яких належали до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Стурбовані мож-

ливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Від-

ні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили

на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше

українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців,

які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи.

Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові полі-

тичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що пере-

бували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї органі-

зації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар'яном Меленев-

ським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що нази-

валася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських

організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави.

Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією

проти Росії.

Але, ледве згуртувавшися, ці організації були змушені тікати до Відня від насту-

паючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й оку-

пувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні на-

слідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське

командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в то-

му, що такою причиною стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизу-

вали й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насам-

перед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення.

Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й

страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних та-

борів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умо-

вах тримали ЗО тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Зго-

дом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до ав-

стрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити.

Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під росій-

ську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Га-

личину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «дав-

ньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією».

Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал-

губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового

російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який од-

разу розпочав загальний наступ на український рух, або «мазепинство», як його на-

зивали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери,

як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтіка-

ли до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями^ Русо-

філи виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали

перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депорту-

вали вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям

русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих во-

рогові — все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців.

За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи,

кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української

мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних

атак зазнала греко-католицька церква — цей символ західноукраїнської само-

бутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ста-

вили православних попів, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли

до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від ро-

сіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала йо-

го земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встиг-

ли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до

травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські

війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також ева-

куювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській полі-

тиці тепер Прийшов кінець.

Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Пав-

ло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал», являло

собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії.

З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у

1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся

до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордон-

них справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слуш-

ний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак після катастро-

фічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи

пом'якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати україн-

ські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою

координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто

Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне прав-

ління в імперії та автономію для України.

Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися укра-

їнські політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Укра-

їнську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чим-

раз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загаль-

на Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, кот-

ру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Схід-

ної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще біль-

шу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукра-

їнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Єв-

геном Петрушевичем.

У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України,

яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представ-

ників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалеж-

ності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч по-

лонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підно-

сила національну свідомість солдатів, а й привела до' створення так званих Сірожу-

панної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу.

Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи,

неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз

менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостро-

ти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки від-

сталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учас-

ників війни Росія зазнала найтяжчих утрат — понад 8 млн чоловік убитими, пора-

неними та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояс-

нювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів.

Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та про-

мисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть руш-

ниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому

суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних

чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли

ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися

страйки, у народі зростало розчарування.

Російські революції

У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша — Лютнева — скоріше по-

ходила на розвал, ніж на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня

(23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти не-

стачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська

перейшли на бік робітників. За кілька днів подібне вчинила більша частина столич-

ної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонструвати со-

лідарність із страйкарями. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II

зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми похо-

валися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дім.

Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для

всіх, виявилося надзвичайно важко. З'явилося два претенденти на політичну владу.

Одним із них був Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи,

який прагнув узяти на себе функції управління до тих пір, доки в Росії не встано-

виться постійна форма правління. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади,

оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція була майже вся розпущена. До

того ж на ньому висів тягар непопулярної в народі війни. З самого початку суперни-

ком Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих і солдатських де-

путатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких більшовики складали лише одну з

меншостей. Петроградська Рада являла собою випадкову асамблею радикальної ін-

телігенції, робітників і солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій країні.

Мета Ради полягала в тому, щоб «поглибити» революцію, штовхаючи її до пере-

творення суспільства на соціалістичних засадах. Постійні сутички між цими двома

органами, суперечки та взаємні перешкоди вносили ще більшу плутанину в питання,

кому ж належить остаточна влада в колишній імперії.

Це безладдя незабаром стало всезагальною ознакою життя революційної Ро-

сії. Освячена революцією необхідність змін виправдовувала в очах багатьох, і особ-

ливо Рад, нападки на цілий ряд принципів і установлень, які раніше були загально-

прийнятими. Так, наприклад, 14 березня Петроградська Рада видала сумнозвісний

наказ № 1 (який Тимчасовому урядові не вдалося блокувати), за яким військові

частини для управління справами могли впроваджувати у себе демократично обрані

Ради. Влада офіцерів обмежувалася лише бойовими ситуаціями. Цей наказ доко-

рінно підірвав і без того хистку дисципліну в армії, внаслідок чого вона почала роз-

валюватися. До літа, коли мільйогіи озброєних деморалізованих солдатів, кинувши

фронти, лавиною рушили додому, громадський порядок остаточно був підірваний.

Спостерігаючи за марними спробами відновити й утримати політичну владу в той

хаотичний період, не слід забувати, що перед тими, хто намагався це зробити, стояло

завдання, аналогічне зведенню будівлі, під якою постійно провалюється грунт.

Революція на Україні

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва ІЗ березня 1917 р. За кіль-

ка днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконав-

чий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водно-

час осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і сол-

датських депутатів. Але/на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й

третя дійойа особа: 17 березня українці заснували класну організацію — Централь-

ну Раду. її створили помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під

проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із со-

ціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою.

Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча

Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували Микола Кова-

Симон Петлюра

левський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради бу-

ло обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий

повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на по-

міркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідей-

них переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.

На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу

підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні

демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На

нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колиш-

ньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших органі-

зацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Гру-

шевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що слу-

жили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Цент-

ральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Укра-

їнського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників.

Натхнена такими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише

як на представника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а й

як на український парламент.

За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради

належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони

складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, ниж-

чого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та

заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише

традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток україн-

ської культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче

до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав,

що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд

у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж ро-

сійський уряд, виведе його з війни.

Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували

Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що

зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподіль-

ної Росії». Зі свого боку російські радикали підозрювали, що український національ-

ний рух може порушити «єдність робітничого класу». Скоса позирали на Централь-

ну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися з російською культурою й активно

діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної

Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але

стратегічно розташовану меншість.

Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Централь-

на Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання

найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал,

в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись оста-

точно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український

народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Неза-

баром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що

мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Ге-

неральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали

переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.

Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду

в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делега-

цію на чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал російського

наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з ве-

ликими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній (Київської,

Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це визнання ознамену-

вало апогей впливу й авторитету Центральної Ради.

Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії

на Україні неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна

Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврей-

ській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона

мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим

урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за

управління країною.

Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва.

Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української

автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї

влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження право-

порядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона та-

кож не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслі-

док цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між

соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та чис-

ленними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Цент-

ральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їх-

ні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втра-

тили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним

з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.

Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених

українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років.

Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від

старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до вій-

ськових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізу-

валися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.

В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпоряджен-

ня Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплі-

нованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але

його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що

революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не

можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їх-

нє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобитель-

ської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і

найшкідливішими людьми».

Проте незабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників немож-

ливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, коли

розвалилася російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собою без-

посередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйо-

нами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом од-

ного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присут-

ність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.

Більшовицький переворот і Центральна Рада

Якщо Лютнева революція була по суті наслідком падіння влади, то причиною

другої революції, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади, її здійснили

більшовики на чолі з Леніним — група, яку лише шість місяців тому вважали мало-

вірогідним кандидатом на владу в Росії.

На початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалася з ро-

сійської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис., у той

час як інші соціалістичні партії об'єднували сотні тисяч членів. Але більшовикам

були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали куди більшу вартість. Вони являли

собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених рево-

люціонерів, які в особі Леніна мали геніального вождя, неперевершеного майстра

революційної тактики. Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обі-

цянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників його

партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у

Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 лис-

топада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики скинули тонучий Тимчасо-

вий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претен-

зії їй владу. '•

Бі іьшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росії і на

Україні мали мізерний вплив: у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4—-5 тис., .голов-

ним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн робітників України прибічники біль-

шовиків складали крихітний відсоток. Для порівняння: самі лише українські соціал-

революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів. До того ж оскільки більшо-

вицька програма була в основному звернена до пролетаріату, серед якого українці

Микола Скрипник

були слабко представлені, вона мало їх приваблювала. Промислові робітники України

були переважно росіянами та євреями й складали 75 % членів партії. Відтак, за сло-

вами радянського історика Миколи Попова, «більшовики на Україні були партією

росіян і русифікованого пролетаріату».

Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського

руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого кла-

су; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної

більшості, що мобілізувалася; і як. мешканці міста, вони з презирством дивилися на

рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провідних більшовиків Християна

Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського

народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видат-

нрх українських більшовиків Микола Скрипник: «Для більшості членів нашої пар-

тії Україна не існувала як національна одиниця». Один із найвпливовіших більшо-

вицьких вождів на Україні Георгій Пя-аков відверто заявив, що партія повинна

.чостаточцо відкинути гасло права націй на самовизначення. З іншого приводу він ка-

зав: «Ми не повинні підтримувати укр?їнців, оскільки їхній рух невигідний проле-

таріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля,

. КруПИ ТрІЦОї». '• .. ;

Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким підходам

формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націона-

лізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулю-

вав досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти

здійсненню права пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування,

доти,— і тут йшло дуже важливе застереження,— доки це не перешкоджало проле-

тарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокрем-

лення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою бур-

жуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії

національні прагнення українців визнавалися, а на практиці — відкидалися.

Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд,

наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на під-

тримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичної револю-

ції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на Україні виявився у серпні 1917 р.,

коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.

Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало питання, хто ж прави-

тиме на Україні. Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибіч-

ників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики

вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись вод-

ночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада в Києві вибухнули бої майже 6-ти-

сячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чо-

ловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на

допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.

Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що

бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять біль-

шість. Формально це підтверджував її Третій універсал від 22 листопада, що прого-

лошував установлення автономної Української Республіки. Все ще не наважуючись

остаточно розірвати зв'язки з Росією, Центральна Рада заявила про одну і^ своїх ці-

лей — створення в колишній Російській імперії федерації вільних і рівноправних на-

родів. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анар-

хії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські

партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений

і тимчасовий).

Проте незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та біль-

шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за на-

сильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що україн-

ці пропускають козацькі війська через свою територію,, дозволяючи їм зосередити-

ся на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Тим часом на Ук-

раїні більшовики зазнали кількох політичних невдач. У грудневих виборах до Все- <

російських Установчих Зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії

отримали понад 70% голосів, тоді як більшовики — лише 10 °о. Ще відчутнішою бу-

ла 'їхня невдача на Всеукраїнському з'їзді Рад, який-вони самі скликали 17 грудня в

Києві й який сподівалися поставити під свій цілковитий контроль. Але українські

партії закликали на з'їзд своїх прибічників із села, переваживши близько сотні біль-

шовицьких делегатів двома з лишком тисячами своїх. Розлючені члени невеликої

більшовицької фракції покинули з'їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Цент-

ральну Раду як «ворога народу» й проголосили створення Радянської Української

Республіки. Одночасно на Україну з Росії почали наступ більшовицькі війська.

Інтервенція більшовиків на Україні. З північного сходу рухалися 12-тисячні біль-

шовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Ов-

сієнком і його кривавим поплічником Михайлом Муравйовим. Проти .них україн-

ський військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис.

вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стріль-

Німецько-австрійська інтервенція 1918 р.

ців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та

Декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної

лави.

Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих

загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? БілЬщість з них повернулися

по своїх селах, зайнявічи «нейтральну» позицію,— між іншим, як і деякі з тих, котрі

лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих укра-

їнських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно

невеликої групи людей, кОтрі боролися за Центральну Раду) в основному поясню-

валися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші

місяці громадянської війни все населення було збите з,пантелику, дезорієнтоване й

"не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг

привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих

боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в

українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці

селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до біль-

шовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.

Іншою перевагою більшовиків на Україні були організовані їхніми прибічниками

майже в кожному великому місті диверсійні повстання проти Центральної Ради. Най-

небезпечніше з них вибухнуло 29 січня 1918 р. у Києві, коли російські робітники за-

хопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Водночас трохи на

схід від містечка Крути в останній великий бій із силами Муравйова, що наближали-

ся, вступили загони Петлюри. Після запеклих боїв українці були змушені відступити.

В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які всі загинули, їхня смерть здобула їм

почесне місце в українському національному пантеоні. Тим часом Центральна Рада,

що засідала вдень і вночі, похапцем прийняла закон про радикальну земельну рефор-

йу, тобто націоналізацію великих землеволодінь. Вона видала свій Четвертий і

останній універсал (цей важливий документ хоч і датований 22 січня, фактично було

складено в ніч з 24 на 25), проголосивши, що Українська Народна Республіка розри-

ває зв'язки з більшовицькою Росією й відтак стає вільною і самостійною державою.

Угода в Брест-Литовську. Перед лицем неминучої поразки останньою надією

Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалі симпатії Ради схилялися на бік

Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членів, і

особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної та

неподільної Росії», була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком но-

вий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську

з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колиш-

ньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних перего-

ворах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого

1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної

Ради з Києва перед військами Мурарйова, її представники у Бресті підписали угоду

з Центральними державами, її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися

надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості про-

дуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями

розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що

налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же

висло пом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого не-

тривалого перебування встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Але

це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 бе-

резня всі палко вітали.

її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України.

Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни

не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націо-

налізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду

за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець

до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони

швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апа-

рату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували го-

лодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціа-

лістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді ук-

раїнські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна

Рада. с^лЯдала конституцію Української держави^ до зали ввійшов німецький загін і

розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала — без усякої спроби за-

хищатися.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним

чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач.

З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, по-

літичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безпереч-

ним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам

щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське пи-

тання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки

зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж

хтось міг сподіватися.

Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися

по допомогу до Росії. Прагнучи створити демократичний парламентський устрій,

Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що- ситуація ви-

магала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї відданості стало надаяня єврей-

ській меншості широкої культурної автономії — попри найсуворіщу критику з її бо-

ку українського уряду. Цей крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не най-

більш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи

вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий

принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і біль-

шовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського

політичного мислення.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. До найважли-

віших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боє-

здатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада

не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше

її можливих прибічників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того,

яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі

між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко

доводив, що Центральній Раді слід проводити суспільне радикальнішу, ніж у біль-

шовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом

Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів національ-

ної державності. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала

її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

І все ж, як пише Джон Решетар, у кінцевому рахунку поразку Центральної Ради

зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фак-

тично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу фор-

мування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-еконо-

мічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні бу-

ли або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста,

й ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників ви-

ступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо настроєних

проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організа-

ції та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. На-

явні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі —

35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістів-рево-

люціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови

Центральної Ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ре-

сурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи

це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх. З огля-

ду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зу-

силля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були бо-

гами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

Глава 19

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Гетьманщина

Анархія

Директорія

Більшовики

Боротьба на заході

Розв'язка

Перемога більшовиків

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську вій-

ну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання

й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій і безжальній

війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні пре-

тенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка

форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового

жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому полі-

тичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викли-

кала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збе-

реження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність

стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої

імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досяг-

нення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянській війні, праг-

нула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним роз-

ташуванням. Тому після певного затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Ук- ,

раїна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.

Гетьманщина

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли револю-

ція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних

селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників,

вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Авст-

рійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити

вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домови-

лися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з геть-

маном Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимо-

нархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні зем-

левласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив вій-

ськовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З почат-

ком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада

відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського опол-

чення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа,

який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав но-

вий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати

«соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

'29 квітня, на з'їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на який з усієї

України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили геть-

маном, закликавши його «врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він

разом із прибічниками оголосив про встановлення «Української Держави» (на від-

міну від «Української Народної Республіки» Центральної Ради). Нова держава грун-

тувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо

характерно, диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські

права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Павло Скоропадський

Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих ма-

єтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію громадян-козаків (які

фактично були заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною

соціальною опорою режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого

гетьмана: йому належало виняткове право видавати всі закони, призначати кабінет,

управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею

'' країни. Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того фак-

ту, що влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.

"' Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й

членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до гетьманської держави.

Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців,

майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися

при формуванні кабінету до людей, не пов'язаних з українським рухом, тим самим

давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справж-

ній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем'єр-міністром Федором Лизо-

губом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український

діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, про-

те він включав ряд талановитих адміністраторів.

За якихось кількамісяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний

апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених ад-

міністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або

земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними

чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда,

труднощі виникли при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували

створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому

впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю)

поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Якщо Цегітральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеч-

чиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася

посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована

на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня

1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анек-

сію східногалицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закла-

дів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україно-

мовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано

близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовт-

ні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських універси-

тети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн томів.

Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Ака-

демії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі

здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти,

а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем

висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола

друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від

німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-дру-

ге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впро-

ваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопу-

лярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою ні-

мецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі

землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський .занадто прихильний до

росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем ста- .

більності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колиш-

ньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Ро-

сію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку

до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії

кадетів. . •

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В се-

редині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє не-

схвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники,

телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, назва-

ний Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.

Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський зем-

ський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропад-

ським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики,

та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уря-

ду, що конфіскував їхній врожай, Повернув землю багатим поміщикам і послав у їх-

ні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить

значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони

Українська Сірожупанна дивізія

озброєних селян (зброя тОді була легкодоступною) на чолі з ватажками з міс-

цевих жителів, що часто булианархістськц настроєними і яких на козацький кшталт

називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів:

зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське

військо в ЗО—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й

200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшо-

вики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки че-

рез відсутність підтримки народу.

На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну.

І тут гетьман був змушений піти на поступки. Але наприкінці жовтня нова спроба за-

лучити до кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись із боку в

бік у відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадський пішов на останній ризик:

'14 листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з

російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати

Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Цей суперечливий

крок було зроблено з метою завоювати підтримку настроєних проти більшовиків ро-

сіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиція утворила альтерна-

тивний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — Винниченком

та Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.

Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян' під

проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала шта-

бом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко дисцип-

ліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим стало те,

що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема,

січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Анд-

рія Мельника та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регуляр-

ного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих перего-

ворів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто,

забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально вві-

йщли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада

перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла

здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого

прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином

підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Украї-

ні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба

відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економіч-

ного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського.

В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму

рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак,

змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за

формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли-

пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на-

віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач-

но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя-

ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі-

генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за-

можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на

думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив-

ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він

називав національне свідому українську інтелігенцію.

Анархія

У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна краї-

на не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської бороть-

би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних

армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анар-

хістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти

розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із

зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подава-

лися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом

різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енер-

гію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було лег-

ко заволодіти, але неможливо управляти.

Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає

одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми уря-

дами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості при-

дбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задоволь-

нити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його

сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин

усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по-

ставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї

громадянської війни.

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у

нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Украї-

мал .Нестор Махно зі своїм штабом

ні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць-

ким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків,

ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборо-

нити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класо-

вого ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно

до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе

самі собі були законом.

Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де

жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і

Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік

на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Ін-

ший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий

анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від

35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.

Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комуні-

д каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була

' влада зброї. •

Директорія

Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного

повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.

Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі-

нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид-

ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики»

на зразок Грущевського, а молоді.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те,

що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд-

ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло-

жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при-

ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я-

зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а

також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур-

жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред-

ставницький і законодавчий орган держави.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з

усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що

через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося

до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли

помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися

ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада-

вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе-

рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис-

кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу-

ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен-

тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти-

тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по-

вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:

соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во-

рожнечу і безладдя.

Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні

1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських

портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, захід-

них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір

надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії,

що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим

часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на

Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому

була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко

зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як

помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе-

речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди-

ректорією, червоні війська напали на Харків.

Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ

Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна

Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про-

вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку-

вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно-

українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелі-

генції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені

боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж

ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому

це була злука лише за назвою.

Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз-

чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова-

ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу

для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен-

денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі-

таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія

Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши-

лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі

з отаманами,-яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль-

шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере-

їхала до 'Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала

невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.

І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, війська

якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядати

привабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальних прорадян-

ських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, а соціалістич-

ний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. Тепер

Петлюра був найвплИвовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що. фран-

цузи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських

«сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії.

На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під

тиском отамана Григор'єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий

. перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з'явилися.

Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки

серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-демократів і со-

ціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але впливові фракції радикалів, що

проголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформу й приєдна-

лися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зе-

лений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Відокремлення в соціал-демокра-

тичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від со-

ціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася

навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.

Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало

поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшо-

вицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою

про те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв на-

справді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до мен-

шовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків,

зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особ-

ливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі

євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення.

За оцінками істориків,' під час погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від

35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань громадянської війни на Укра-

їні та у Південній Росії, зазначає: «...До приходу Гітлера найбільше в наш час масове

винищення євреїв мало місце на Україні під час громадянської війни. Всі учасники

конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте най-

більше жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики), її

погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її супротивники; вони

здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою організацією,

інакше кажучи, вогій були найсучаснішими... Інші погроми були справою рук селян.

У погромах Добровольчої армії до того ж брали участь три різні групи: селяни, ко-

заки і російське офіцерство... Особливо кривавий характер цієї різанини пояснював-

ся тим, що цих три типи вбивць підсилювали один одного».

Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що

влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також війська

Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкри-

вавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Корос-

тені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко

у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.

Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну

від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони являли собою спонтан-

ні спалахи деморалізованих і часто п'яних ополченців, до того ж вони робилися всу-

переч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від таких білих ге-

нералів, як Антон Денікін, українські соціалісти й особливо соціал-демократична

партія, до якої належав Петлюра, мали тривалі традиції дружніх стосунків із єврей-

ськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну автономію для

євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та

Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть

вела переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботин-

ським про те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.

Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями,

він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта

Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні стра-

хітливі злочини пов'язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали

себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців,

ніж на Денікіна з його російськими генералами.

Більшовики

Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися

до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918 р. Серед питань, що

стояли перед ними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українську

більшовицьку партію, щоб піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «ре-

гіональним» відгалуженням російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували

традиції російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де пере-

вага була на боці українця М. Скрипника і так званої київської фракції (чутливі-

шої до національного питання), проголосували за утворення окремої української

партії. Але в липні на з'їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формаль-

ного проголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП (б) У), гору

взяла катеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тен-

денціями й складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було ска-

совано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з централь-

ним органом у Москві.

Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії при-

звели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Ма-

нуїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто

слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоп-

лення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти

час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим-

Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не

дати Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 19^8 р. після довгих вагань

Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду. Спочатку

його очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун

Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні

більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.

Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох

загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього

заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й при-

єднувалися до більшовиків. З січня 1919 р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лю-

того вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за на-

ступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських

отамани — Григор'єв і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на

їхню підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину України.

Другий український радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей

час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, що

намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреїв та

представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні полі-

тику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала міс-

цевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції,

яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували

гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви

й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік тому робили німці,—

при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої по-

милки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності

шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії

розгнівали не лише куркулів, а й середняків.

Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лі-

вих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні

українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню

діяльність. У відповідь на зростаючу критику й опір більшовики спустили з прив'язу

страшне й ненависне Чека на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно ареш-

товувало й страчувало «класових ворогів». Наслідки цього було- неважко передбачи-

ти: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків,

тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово

повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні ве-

ликих сил на чолі з Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охо-

пило повстання проти більшовиків.

У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ пере-

йшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила велику части-

ну Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія Петлюри на Право-

бережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині

серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повер-

нулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два ро^и поразку на Україні, член ко-

лишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми ви-

ряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, поверта-

ється до Москви».

Боротьба на заході

Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія

почала розпадатися, майже через 20 місяців післяпадіння Російської. Навіть ще до

того як Габсбурги визнали, що прийшов кінець, підвладні їм народи, в тому-числі

західні українці, розпочали підготовку до створення власних незалежних національ-

них держав. Намагаючися збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську

державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному

до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході. Проте майже в усіх інших

аспектах намагання західняків створити державу докорінно відрізнялися від спроб

східних українців.

Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину.

Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «сер-

ця й думки "людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії на-

вчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння

імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед

українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо-

чергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проб-

лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але

не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по

встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе-

ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини

та 18 млн поляків, котрі 'водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також

не хотіли бути включеними до Польської держави.

Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла-

ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу-

ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор-

ган. Вони також оголосили про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ці-

ле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої

імперії Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Га-

личину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців

Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної

Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх укра-

їнських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом.

Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить ук-

раїнський прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з

повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по-

дібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна-

вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від

потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та

польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному

заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків

упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли

румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика

частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу-

вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії

досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду

міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Кос-

тем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно-

українською Народною Республікою (ЗУНР).

22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли

1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у

200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали

підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став

Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і

ефективну армію.

Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою

з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади

Євген Петрушевич

вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада

на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ-

ної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодав-

чим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інте-

лігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть

соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Ра-

да була майже цілком українською, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з

німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в українсько-пвльський

конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петруше-

вич (юрист і колишній член парламенту у Відні).

На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга-

ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися

поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук-

раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу

війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй

території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад-

міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко

які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України.

Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова-

ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття.

До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор-

чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи

надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну

реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля-

ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців.

У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з

євреїв. Без зволікання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі

великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва-

лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по-

чатку було зрозуміло, що ЗУНР об'єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ-

ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл-

ковита автономність.

Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського

уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани

цївидко погодилися в тому,;що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар-

мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на

італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених

солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу-

валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала

гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста-

лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце-

рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків.

До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому

ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме-

ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про-

позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп-

лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та

німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го-

дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над-

звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або

ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в

австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій-

ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі

додому.

Польсько-українська війна. Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя-

гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між

українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек-

тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити

поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти-

ці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки

українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав-

ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне

Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки

отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста-

ло розгортання проти українців армії генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у

Франції з польських військовополонених -і чудово озброєним 60-тисячним військом

командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль-

щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер-

дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по-

ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар-

мію до річки Збруч.

Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре-

ковим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під

Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича-

ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова,

але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів.

Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від-

ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До

середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис-

нувши західноукраїнську армію до Збруча.

У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого

управління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик-

татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія

наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у

Східну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р.

Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти-

лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть-

ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по-

ляків.

Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту й

навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між-

народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан-

танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із яких

гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи

Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни-

ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті

ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг-

ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І

якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.

Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка

зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, на

практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад,

домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із

поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли

мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран-

цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя-

гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду

Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасні

контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов-

ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)^

поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.

Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що

їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких

тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже

нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що

25 .червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід-

ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких

банд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі.

Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть

права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га-

личини мала вирішуватися у майбутньому.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх

цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли-

ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала

кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по-

лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичному

і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову-

вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма-

теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно

зобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при-

наймні, визнання законності українських прагнень.

Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а

східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до-

помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність

до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це

не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним

керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на

Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно-

українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ-

них держав Східної Європи.

Розв'язка

Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було

важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та

східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні

між ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-

пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода

пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.

Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася

надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.

У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-

мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,—

української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-

йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-

лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,

з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-

нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях

війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.

На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-

лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- '

торії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в

управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що

населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія

проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру

відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-

ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві

умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-

кож переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.

Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,

ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-

ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була

всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-

ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й

тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва

уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-

но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на

ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-

няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом

на комплімент,' називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися

високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-

нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-

ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-

ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-

шому контексті. О^же, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-

турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-

хідними українцями протягом століть.

Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшо-

виків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий

опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною

відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві

загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Пет-

роград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії

генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький ре-

жим, здавалося, от-от мав упасти. '

ЗО серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а

Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж

ЗО серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із гали-

чанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв

про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили —

на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і симво-

лічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Пет-

люра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було

вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний

конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за ук-

раїнську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.

Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та «єдину та неподіль-

ну Росію», білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи «соціа-

лістичного авантюриста» Петлюру і східноукраїнських «зрадників-сепаратистів»

майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вва-

жаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив

їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ:

«Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом «Укра-

їна».— Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед

зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями» (натяк на численних євреїв у

складі більшовицького Чека).

Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно

самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою

пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була

одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку ве-

ликої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців,

створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість,

яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою

спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів

підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визна-

вати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо,

відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.

До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх

атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні

поляки й вороже настроєні румуни. Цей «чотирикутник смерті», що невпинно зву-

жувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачан-

ня й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів ве-

лика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою.

Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі

налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців.

Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.

6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців

під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців

і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками

дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Ди-

ректорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на парти-

занські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох

українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.

Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за неза-

лежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претен-

зій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Пет-

люра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків.

.'Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між со-

бою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на

Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти

більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня со-

[юзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи

^ Києвом.

І Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Пет-

і люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традиційну

І неприязнь до його союзників — польських «панів». У червні більшовики вдалися до

І контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і

І розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., про-

іДовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму-

сили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території,

зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, прове-

дених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті

•скінчилася.

Перемога більшовиків

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля-

нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з

гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі-

кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз-

винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не-

охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до біль-

Більшовицькі війська вступають в Одесу. Лютий 1920 р.

шовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе-

редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який

визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико-

руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності —

ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі-

заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала

на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен-

ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат-

ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук-

раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ-

ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української

соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при-

значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки

при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн-

ської культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію,

що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи від-

бирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн-

ської радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи,

які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши

безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовики

узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі.

Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів неза-

можних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забез-

печило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 191Я р. у Червоній ар-

мії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5 млн під командуванням

50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську.

Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами по-

вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть

після того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої

армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом.

Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом ко-

мунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшови-

ками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як

40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий бать-

ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними

загонами у 1—2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тю-

тюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши

проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики

змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджу-

вати, що не -тільки завоювали Україну^а й підпорядкували її.

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, вклю-

чаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці,

завоювали незалежність, а ЗО-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це

питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність

більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внут-

рішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки

зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) поля-

гала в тому,— тут ми повторимо цей важливий момент,— що вони були змушені по-

чинати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й не-

розвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слаб-

кої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і

класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві

держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього на-

селення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох

її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою,

було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня не-

рішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. На-

решті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів

ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визво-

лення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних,

патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж

ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.

Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на

допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправ-

дав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він

не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що

він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької

пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної

незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених

селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання

незалежності була втрачена.

Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його

для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних

груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних

для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхід-

ності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції

виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та

селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах

(це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розра-

ховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний пер-

сонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осе-

редках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної

бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив

великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирі-

шальними в його поразці стали зовнішні чинники.-Що стосується західних україн-

ців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським

країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою

силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька

Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев

Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір

(і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і

Червоної армії».

Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й

прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових,

адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розра-

ховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що да-

вало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали

іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося

більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромог-

лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які

Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибіль-

шовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним

державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на

Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини

Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Ди-

ректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав

хаос, Що панував на Україні в 1917—1921 рр.

Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і

здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,

поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що про-

демонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість

у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до

його мови та культури^вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява

українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось

чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед.

У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-еконо-

мічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси укра-

їнської революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросій-

ською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий

лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому,

хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави

вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того,

чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобут-

ками революції. ,

глава 20

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА:

НОВАТОРСЬКІ 20-ті

Воєнний комунізм і неп

Створення Радянського Союзу

Українізація

Національний комунізм

Розвиток культури

Церковне життя

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані біль-

шовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні

побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, заб-

рали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч

людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було

очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних

перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого

вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі про-

довжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р'. спричинилася до кризи

керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями

створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі

обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої

особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті висту-

пи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу під-

тримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних си-

лах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважа-

ють золотим віком українців під владою Рад.

Воєнний комунізм і неп

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила

розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й

водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, біль-

шовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму.

Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову

трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненавис-

ний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали

села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати

собі всього близько ЗО фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія

організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере-

,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 °о «здобичі».

У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із за-

гостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та Укра-

їни охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя со-

тень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї

майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й органі-

зував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдово-

лення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та

селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й

Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал полі-

тики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність

зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед — зна-

мените ленінське «танго». 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує

своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й

то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні ро-

боти з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став

компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися

від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти

селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. За-

мість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши

його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні

селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики ство-

рення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих

Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль

над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі

виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов

тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії

створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими

«командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зов-

нішня торгівля.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати

продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств

швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше

землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали

так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло

довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контро-

лем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років грома-

дянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на

який раніше дивився з великою підозрою.

Створення Радянського Союзу

Хоч як повільно йшли Ленін та більшовики до визнання значення націоналізму,

захопивши владу, вони поставилися до національного питання з обережністю. З од-

ного боку, під час громадянської війни більшовики виступали за самовизначення

націй «аж до відокремлення та утворення самостійних держав». З іншого боку, вони

намагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють «буржу-

азні елементи», які начебто не можуть і не будуть діяти в інтересах робітничого кла-

су. Але після поразки «буржуазних націоналістів» більшовики (влада яких над на-

селенням ще достатньо не зміцніла) мусили знаходити спільну мову з радянськими

урядами неросійських народів, що вони їх поставили.

Підпорядкована Москві комуністична партія цілком контролювала український

радянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто небез-

печними були прецеденти, що свідчили не на користь такого кроку. В Брест-Литов-

ську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріат

як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж визнати су-

веренність українського «буржуазного уряду», більшовики навряд чи могли зро-

бити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд належало

трактувати, принаймні теоретично, так, наче він мав суверенну владу. Відтак аж до

1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував зовнішні

стосунки^ (уклавши 48 власних угод), вів зовнішню торгівлю й навіть почав закладати

підвалини окремої української радянської армії.

Серед українських більшовиків також існували впливові угруповання, що висту-

пали за українську радянську державність. До них уходили в основному боротьбисти

та укапісти, що в 1919 р. відокремилися відповідно від української соціалістичної та

української соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із цих двох

груп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з Олександром

Шумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю приро-

дою партією народною, вони мали тісніші зв'язки з українським селянством, ніж

більшовики. Після провалу другого радянського уряду на Україні під вінець літа

1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі комуністич-

ної революції на Україні. З цією метою вони переіменувалися на Українську кому-

ністичну партію (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з проханням прий-

няти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та коли підпорядко-

ваний Москві Комінтерн відповів відмовою, боротьбисти були змушені саморозпус-

титися. Оскільки більшовики відчували гостру потребу в україномовних активістах,

близько 4 тис. боротьбистів було прийнято в партію 'й декого з них призначено на

високі посади в радянському українському уряді. Цей крок дав змогу національне

свідомим лівим вести всередині радянського режиму змагання за українську дер-

жавність.

Аналогічна історія сталася з кількома тисячами укапістів. Вони також спробу-

вали перехопити у більшовиків «грім та блискавку», наслідуючи їх. Назвавщи себе

Українською комуністичною партією, укапісти намагалися, й теж безуспішно, всту-

пити до Комінтерну. В 1925 р. вони були змушені розпуститися, й деякі з них, вклю-

чаючи таких провідників, як Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко, з тієї ж причини,

що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську політику партії зсередини, при-

єдналися до більшовиків.

На відміну від цього запізнідого поповнення більшовицьких лав із його невизна-

ченою орієнтацією було також кілька старих українських членів партії, які щиро

прагнули перемоги комунізму на Україні. Вони гадали, що найкращим способом до-

сягнення цієї мети була б «українізація» більшовизму, аби зробити його привабливі-

шим для українців. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також бути

й українським урядом. Микола Скрипник — близький соратник Леніна й провідна

постать в усіх трьох радянських українських урядах — був найвидатнішим пред-

ставником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України був глибоко

заінтересований ряд більшовиків-неукраїнців, таких, наприклад, як Християн Ра-

ковський—голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився до

національних прагнень українців із презирством, а в 1922 р. дійшов висновку, що

чим більший авторитет матиме український радянський уряд, тим більше влади

охопить він особисто. Тому Раковський теж став антицентралістом і оборонцем

української автономії.

Згадані погляди та підходи були поширені не лише серед прорадянськи настроє-

них українців, вони також процвітали у новосформованих урядах на Кавказі та в

Середній Азії. Навіть Москва погодилася з тим, що поодинокі військові союзи й пакти

про взаємодопомогу, які формально поєднували радянські республіки (реальною ж

силою, котра тримала їх укупі, були Червона армія й комуністична партія), під час

громадянської війни втратили чинність. Тому в останні місяці 1922 р. партія розпо-

чала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форма і природа постійних

зв'язків між Росією, Україною, Білорусією та закавказькими республіками.

Через тяжку хворобу Ленін брав у цих важливих дебатах обмежену участь. Ця

обставина дала Йосифу Сталіну — комісару в справах національностей і генераль-

ному секретареві партії — можливість відіграти тут ключову роль. Грузин за поход-

женням, Сталін був, проте, відвертим централістом і ворогом усього національного.

При підтримці багатьох російських членів партії він запропонував, щоб неросійські

республіки поглинула одна Російська радянська федеративна соціалістична респуб-

ліка. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію

в межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед біль-

шовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано прихований

російський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької партії

на зчак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої Азії Султан

Галієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі».

Тоді у справу втрутився Ленін. Він розумів: якщо Росія проковтне інші радян-

ські республіки, то вона не лише зруйнує слабеньку підтримку, яку мали в неросій-

ських республіках більшовики, а й створить серед колонізованих^ народів світу неви-

гідне враження про радянську систему. Якщо російський націоналізм і централізм

ставлять під загрозу майбутню світову революцію, то Ленін сам оголосив про готов-

ність «повести смертний бій з великоруським шовінізмом» і вважав за краще, щоб усі

радянські республіки утворили «союз рівних».

З метою продемонструвати добровільність цього союзу, Ленін запропонував

надати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була відображена

в конституції 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий спосіб: деякі

справи лишалися виключно у царині повноважень республік, інші поділялися між

республіками і союзними міністерствами, а ще інші розв'язувалися союзним урядом.

Так, український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрис-

дикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою,

охороною здоров'я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ді-

лився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів,

інспекції та народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зов-

нішня торгівля, зв'язок ставилися у виключну компетенцію союзного уряду, що

розміщувався в Москві.

Але за наполяганням Леніна до цього плану робилося вагоме застереження.

Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету рес-

публіки, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Ос-

кільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою й пере-

важно російською з центром у Москві, дуже малоймовірним було те, що вона коли-

небудь дасть таку згоду. Таким чином, ленінський план давав можливість створити

федералістську будівлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти неросіял,

водночас зосередивши повну політичну владу в руках партії у Москві.

Хоч у неросіян, і зокрема українців, були серйозні застереження щодо пропозицій

Леніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін. Тому ЗО

грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказької та

Української радянських республік, заснувавши Союз Радянських Соціалістичних

Республік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала другою

за розміром його складовою (першою була набагато більша Російська республіка).

Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26 млн. Столи-

цею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з ко-

лишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній: у

1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41 округу, а в

1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукра-

їнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих їм

12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Деякі

західні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її відновив

над неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що федералістська

будгіва являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще слабкий

радянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських наро-

дів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як успішну

спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно співісну-

вати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний

розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалю-

валися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радився

щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною та

Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали-

шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська

мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіт-

кого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними по-

няттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Ра-

дянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і тери-

торіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином,

українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали

їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Геть-

манщини XVIII ст.

Українізація

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики да-

вали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських респуб-

лік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її прав-

ління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася

крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трима-

лася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не

знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радян-

ської влади», як відтерто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, пар-

тія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських

народів, на завоювання їїгііьої прихильності.

У^1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації.

Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат

ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб дер-

жава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український

.різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керів-

ництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радян-

ських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розу-

міння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж ба-

гато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь

навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до україніза-

ції взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої виплива-

ло, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріа-

том і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом,

то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому,

щоб підтримати цей «природний процес».

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхникамиу Москві, їх вважа-

ли передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукра-

їнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих пред-

ставників Москви, як Лазар Каганович "(український єврей, котрий очолив партапа-

ра+ України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців,

які щиро зичили успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив

Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист

Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий

більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були

усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін,

український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови,

особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного

члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припа-

дало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було

один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові

службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української

мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р.

чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листу-

ванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловод-

ство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед

численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі ре-

зультати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ,

то в 1927 р.—вже 70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скда-

дали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До1926—

1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість,

українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрар-

хії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %..

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбіль-

ший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли

велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересо-

ваність пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати

зразком нойого ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, осві-

чене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта

надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності.

Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час ре-

волюції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже

70 °о. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %•

Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти

означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова коміса-

ріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він

домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загально-

освітніх шкіл і ЗО °о вищих учбових закладів вели навчання виключно українською

мовою. 97 °о українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська

та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим

проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл прак-

тично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 ро-

ків їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які

стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма

українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба

штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із

Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,—можливо, тому, що

радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також

багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університе-

тах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто

відмовлялися користуватися «селянською»'мовою. Типовим у цьому плані був вислів

професора Толстого з Одеси: «Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на чи-

тання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах україн-

ські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла

зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник

Борис Антоненко-Дгйидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи»

він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко приду-

шував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятли-

вішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні кцижок лише 27 % виходили укра-

їнською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. ук-

раїнською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет рес-

публіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах

військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що

Червона ^рмія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за те-

риторіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі команду-

вачі Червоної армії, ^отрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край ро-

сійській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у^

1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити.

Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику по-

требу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганила з землі ба-

гатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно -

змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у

1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропет-

ровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня

частка зросла до 50, ЗІ та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже

в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не

переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній

Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й

мову міської меншості.

Своїми- успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того

хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'я-

зана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були

головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснюва-

лося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути ос-

віту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й

виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова

перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелі-

генції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основ-

ний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

Національний комунізм

Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Ки-

тай та Югославія, сьогодні вже утвердилася думка про те, що кожний народ може

йти до комунізму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українські, а також

грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у

1917—1920 рр. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище

національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами,

які щир& вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях поря-

тунку длті людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних ре-

зультатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це

означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами,

мають рівне право на існування. Інакше^ кажучи, слід було залучити до будівництва

комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським націо-

нальним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма

українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай

(перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його

колега •Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали пар-

їію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема

стосовно українців. Явно -натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю

партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище

на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне

питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не мати-

мемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої

федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало

до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу,

включаючи військову й господарську, а також цезалежний центр партії, ніяк не

підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути

ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скан-

дал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову ви-

йшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами

його основних ідеологів.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський

шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на

Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціо-

наліст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи вЗяти

участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства.

Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських

письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також

дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у

кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному пи-.

танні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою

І упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу

і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «па-

! сивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роз-

доріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильо-

' вого до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі

«Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе

взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мо-

тивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на

українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильо-

вий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один на-

род, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського ре-

жиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літе-

ратурних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колиш-

ніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який від-

кинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною

критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною

політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «україн-

ського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було

призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже

всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб ство-

рити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в пар-

тії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Од-

нак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за го-

ловну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В

написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів

українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага

партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не

представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких

невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків,

можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб

уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському

радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських коіЛ^ністів,

як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Ем-

мануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зобра-

жалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати по-

літичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного слу-

жіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керів-

ництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії

з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в

усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими.

Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим вигля-

дом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), як-

що це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кор-

доном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де

місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух ... може подекуди набрати характеру бо-

ротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її

найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві

суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії

Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Макси-

мович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й ско-

ристався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікав-

леність у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти.

Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має

всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від

Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих

традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився но-

вий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського по-

ходження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в

політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшови-

ків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному

часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна,

як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він

провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української пе-

риферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім

того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ці-

ле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих

компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути части-

ною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва

російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як украї-

нізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах ро-

сійського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового,

Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Украї-

ною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні

ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи

кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засу-

дити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але

врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літера-

турної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну

роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років

ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них влас-

ним життям.

Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі,

слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в

більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба .за владу. Внаслідок

цього послабився контроль з боку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним

фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плю-

ралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.

Розвиток культури

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській

культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродженням.

Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята

насамперед збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпоряд-

кувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило ук-

раїнській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Ук-

раїні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави,

оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,- контролювали прист-

расні українські патріоти — Гринько, Шумський та Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для

розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелі-

генції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з

цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва».

Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та україн-

ськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то

багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження

національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю

звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні пи-

тання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй

належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зрос-

таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули

у створення нового культурного всесвіту.

Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські

письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань рево-

люція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тоб-

то «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським

мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що «досягти міжнародної єдності про-

летарське мистецтво може лише йдучи національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літератур-

ної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, про-

летарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-дру-

ге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою

російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак

його ідеї зробили сївою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових

літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масо-

вих літературних, організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на Україні це на-

самперед означало — Для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хо-

чуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незаба-

ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так ви-

словив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає

в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його по-

трібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував лі-

тературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської

культури на Україні. Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючи-

ся, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи

ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та художників. Серед

символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайль Се-

менко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Уза-

галі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що

«творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, по-

при всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскіль-

ки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в

яких висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися

гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року багато його

колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан,

прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літе-

ратурну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі

з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише

поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед

українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності.

Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури,

до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в

яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка

точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга».

З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило комуністичне керів-

ництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для бо-

ротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено про-

радянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників)

і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку. В цей час

розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу

ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув широке

визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і

октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 р.), мистецьке володіння словом, здат-

ність .відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали

сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії.

Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичино^о

вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зо-

рями» (1918 р.), «Синя далечінь» (1922 р.), «Тринадцята весна» (1926 р.), були

стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Се-

ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зе-

ров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра,

Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської

війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 р.), що пройняті тон-

ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильо-

вий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.) він відобра-

жає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як

«В житах» (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був ви-

хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у бороть-

бі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер'ян Підмогильний

описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті

завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі

«Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних

лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі»

з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але

непецрвершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого чи-

тали мільйони.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його най-

славетніші п'єси—«Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 р.) і

«Патетична соната» (1930 р.) — викликали сенсацію своєю модерністською фор-

мою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовініз-

му, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духов-

ної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п'єси поставив у своєму славет-

ному театрі «Березіль» Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили

ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленін-

града й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олек-

сандр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля»

(1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та радян-

ська влада.

Лесь Курбас

Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поста-

вивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд спри-

яв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із

«буржуазним минулим». Радянські педагоги обстоювали необхідність пов'язувати

освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у

шкодах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося по-

єднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті. Водночас до

другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборо-

нено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога

Антона Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж спад-

ковість.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але

те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, було очевидним.

Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних і середніх

учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей се-

лян і робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 рр. чисельність школярів на Ук-

раїні підстрибнула з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-ті ро-

ки виріс із 24 до 57 %. Проте ще лишалися неписьменними мільйони дорослих і

понад 40 % дітей шкільного віку.

Олександр Довженко

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в

численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного, технічного, агро-

номічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва робітни-

чою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей бід-

них робітників і селян, що становили більшість студентів інститутів, від оплати звіль-

няли. З ЗО—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці

1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї.

Українці переважно зосереджувалися в галузі агрономії та педагогіки, росіяни —

в управлінні й точних науках, а євреї — в медицині й торгівлі.

1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо українознавства,

який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже бачили,

українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи, частково

з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. відігравали у піднесенні української

національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати свою про-

гресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони не лише ко-

оптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо-

сили її своїм дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її філіями (за

винятком університетів) збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені ді-

стали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і під-

тримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої за-

грози радянському ладові.

Михайло Грушевський Сергій Єфремов

Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до біль-

шовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський

уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Академії. З переходом

у середині 1920-х років до політики українізації українські комуністи, що керували

міністерством освіти, зробили спробу переконати багатьох провідних учених, які під

час громадянської війни виїхали за кордон, повернутися на батьківщину. Завдяки

цьому в 1924 р. повернувся до Києва патріарх української науки (і політичний опо-

нент комуністів) Михайло Грушевський, який став новим членом Академії та роз-

почав систематичне дослідження української історії. Так само зробили й багато ін-

ших учених, які проживали за кордоном чи -в Західній Україні. Тому водночас із

швидким зростанням престижу Академії вона лишалася твердинею «буржуазно-

націоналістичних» тенденцій.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський.

Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусил-

лям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримсько-

го. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-корес-

пондентів. Кількість її публікацій зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох її

секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної —

найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль нале-

жала Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що

займалися систематичним вивченням багатьох аспектів української історії, літера-

тури та мови. Ця секція видавала часопис «Україна», що був справжнім рупором

українознавчих студій; крім того, її члени друкували серії інших періодичних видань і

сотні монографій. До видатних членів цієї секції, крім Грушевського, належали іс-

торики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе,

літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода,

мистецтвознавець Олексій Новицький і сходознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав

Микола Василенко; першим дослідником економічної географії України став Костян-

тин Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція не грала такої важливої ролі,

яку стала виконувати згодом, у ній також працювала низка видатних учених із сві-

товими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хі-

міки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим,

проте не єдиним осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та

Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було

відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропетровську.

На противагу впливові на суспільні й гуманітарні науки багатьох немарксист-

ських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харкові Інститут марксизму. Йо-

го мета полягала у підготовці фахівців із філософії, політекономії та історії, що мог-

ли б викладати свій предмет із марксистської точки зору та виступати ідеологічними

оборонцями режиму. Провідною постаттю в Інституті став галичанин Матвій Явор-

ський, який намагався по-марксистському витлумачити історію України й створив

школу українських істориків-марксистів.

Церковне життя

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після то-

го як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського

патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифі-

кацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого

духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соці-

альна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому

неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та анти-

українських настроїв.

Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неод-

мінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також

зборах солдатів і селян у 1917—1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з

Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця

ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції.

Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте

Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу.

Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший,

як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у

справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Ско-

ропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскіль-

ки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних резуль-

татів.

Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву

досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним су-

противником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Ти-

хоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підри-

вали вплив існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня тодішня терпимість до ук-

раїнізації церкви.

Ця тенденція наштовхнулася, проте, на значний опір. Його насамперед чинили

патріарх Тихон і майже всі православні ієрархи на Україні. Погрожуючи відлучен-

ням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ра-

ди поширити свій вплив. Таке відверто вороже ставлення утримувало багатьох свя-

щеників і мирян від переходу на бік автокефалістів.

Попри ці перешкоди 21 жовтня 1921 р. під час собору, на який зібралося 500 де-

ле^атів (у тому числі 64 священики), Рада зробила рішучий крок. Нехтуючи кано-

нами та ігноруючи погрози ієрархів, Рада обрала одного із своїх членів, священика

Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох

єпископів. Вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків. Далі Ра-

да підтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну право-

славну церкву (УАПЦ).

Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько

1500 священиків, понад 1100 парафій (із загальної їхньої кількості 9 тис.) та міль-

йони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у Сполучених Шта-

тах, Канаді та Європі. На відміну від традиційного православ'я, що пишалося своєю

консервативністю, українська церква впровадила численні нововведення, як, зокрема,

користування у церковних відправах українською мовою замість церковнослов'ян-

ської. Вона осучаснила зовнішній вигляд своїх священиків, заборонивши традиційні

ризи, довге волосся та бороди. Радикальним відступом від давньої практики стало те,

що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згідно з духом часу українська

церкви зайняла демократичні позиції в питанні про самоврядування. Вона відкинула

авторитаризм патріаршої системи, надавши найвищу владу в церкві виборній раді

єпископів, священиків і мирян. Вона також поширила принцип виборності на призна-

чення єпископів і парафіяльних священиків. У підґрунті цих реформ лежало праг-

нення нової церкви наблизитися до віруючих, залучивши їх до своєї діяльності, що

значною мірою пояснює перші успіхи УАПЦ.

Ці здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву від деяких недоліків. Ради-

кальне порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про

її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили

УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того,

запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сути-

чок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала еконо-

мічної бази. Ще серйозніше стояла проблема нестачі священнослужителів. Поспіш-

не й часто випадкове висвячення єпископів і священиків вело до того, що відповідаль-

ні посади інколи займали недостатньо підготовлені особи, які зрештою виявлялися

ще й податливими на тиск з боку уряду. По мірі того як ці недоліки стали випли-

вати на поверхню, зростання УАПЦ уповільнювалося. Проте, залишаючись серйоз-

ною перешкодою впливам Російської православної церкви (яку підтримували духо-

венство й особливо ченці, російська меншість та консервативні елементи українсько-

го населення), вона зберігала за собою прихильність величезної більшості право-

славних на Україні.

Набагато серйознішу загрозу для УАПЦ являла політика уряду. Занепокоєні

несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї

принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню на Україні дисидентських

церковних груп, що підривали не лише Російську православну церкву, а й її україн-

ську суперницю. На початку 1920-х років власті підтримали «прогресивну» групу під

назвою «Активістська Христова церква» — фракцію, що відкололася від патріаршої

церкви. Коли цій групі не вдалося здобути популярність на Україні, власті стали опі-

кати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. під керів-

ництвом Теофіла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежність України,

якої, на її думку, слід було добиватися канонічними шляхами, ця церква, проте, від-

крито займала проурядову позицію.

Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ.

Навпаки, попри всі свої недоліки вона дедалі зростала. Відтак у 1926 р. радянська

влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високі податки на українські пара-

фії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили

митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі, за-

арештували їх і розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проісну-

вати ще кілька років, було очевидним, що її, як і взагалі релігію в СРСР, чекало по-

хмуре майбутнє.

Відносна слабкість і стриманість, властиві прихильникам комунізму в 20-х роках,

сприяли загальному посиленню національної свідомості, що активізувалася серед

українців під час революції та громадянської війни. Прагнення комуністичної партії

заволодіти монополією в політиці обмежували українські національні тенденції у цій

царині. Проте не слід недооцінювати те, що українці таки отримали хоч позірну дер-

жавність, яка живила в них свідомість цілком сформованої нації з усіма правами,

що передбачалися державним статусом.

Основною галуззю, де знайшов пристанище переслідуваний націоналізм, була

культура. Чимало обдарованих літераторів, художників, учених перетворили

українську культуру із сфери діяльності дореволюційної інтелігенції на справу, що

заінтересувала значні верстви населення. Процес українізації не лише поширював

серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою,

модернізацією суспільства та економіки 'й навіть із державою як такою. Внаслідок

цього, здавалося, от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який

зможе задовольнити національні та соціально-економічні потреби українців. Але по-

дальші події свідчили про те, що цьому симбіозові не судилося збутися.

Глава 21

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА:

ДРАМАТИЧНІ ЗО-ті

Сталін і сталінізм

Великий перелом»

Голодомор 1932—1933 рр.

Великий терор

Кінець українізації

Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову кому-

ністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували

нав'язувати народові соціально-економічні та політичні зміни — настільки всеохоп-

люючі та радикальні, що їх часто називають «другою революцією». Та поряд із масо-

вими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів

російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для україн-

ців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний

«шлях до комунізму». Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось

подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй

історії, будуть змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони

перед собою не ставили.

Сталін і сталінізм

У 1927 р. Сталін вийшов переможцему затятій боротьбі за владу, що точилася між

партійними вождями після смерті Леніна. Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі)

народився 1879 р. в Грузії в убогій родині і в молодому віці став більшовиком. До

революції він грав порівняно незначну роль у більшовицькій партії. Як один із неба-

гатьох неросіян у партії, він повинен був, серед іншого, вивчати теоретичні аспекти

національних проблем — заняття, яке вважалося другорядним. Пізніше досвід у цій

справі стане йому (але не народам імперії) у великій пригоді. Людина скромних за-

датків (численні свідки пригадують його лише як «сіру пляму»), Сталін не мав

видатних здібностей письменника та оратора, властивих багатьом провідним біль-

шовикам. Поступово він втягується в організаційну роботу під час революції і як

генеральний секретар контролює поповнення партії новими членами та їхнє дальше

просування. Контроль над партійним апаратом і надзвичайна спритність допомогли

йому позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії — вождем в оточенні

підлабузників.

У міру того як Сталін підпорядковував своєму тиранічному пануванню партію,

вона в свою чергу систематично поширювала владу на всі сторони життя суспільства.

Відкрита критика Сталіна (не кажучи вже про опір) ставала неможливою, оскільки

могутнє і всезростаюче Чека послідовно тероризувало, а потім і ліквідувало реальну,

а також потенційну Опозицію. Деякі вчені кваліфікують російсько-марксистське по-

єднання особистої диктатури з монолітною організацією як тоталітаризм. Інші на-

зивають це просто сталінізмом. Радянські вчені розглядали це як необхідний етап

у будівництві соціалізму й довгий час вихваляли Сталіна за мудре керівництво, за-

лізну волю та реалізм. Критики ж Сталіна незмінно підкреслювали в ньому жорсто-

кість, неймовірну глухоту до людських страждань і паранойю кровожерця, що зму-

шувало його скрізь бачити ворогів і змову. За словами НіколасаРязанова, якщо

Сталін (як і Іван Грозний, яким він захоплювався) і був божевільним, то в тім бо-

жевіллі існувала певна методика й послідовність.

Мржливо, більше, ніж інші комуністи, Сталін був дуже невисокої думки про се-

лян, вважаючи їх невиліковно консервативним класом і основною перешкодою ре-

волюційним змінам. За словами його наступника Микити Хрущова, «селяни були

для Сталіна покидьками». Неросіянин Сталін використав російський шовінізм як

засіб зміцнення Радянської імперії. Тому українці — ця переважно сільська на-

ція, в якій зростав націоналізм,— опинилися під подвійною загрозою сталінських

проектів.

Великий перелом»

Мандрівник, що відвідав би в середині 20-х років Радянську Україну, був би вра-

жений тими важливими змінами, що їх зробили Ради. Про це свідчили нові ідеологія,

структура уряду, організація економіки, правопорядок, освіта й культура, Але не

менше вразило б його й те, як багато ще лишалося старого. Україна, як і раніше, була

переважно краєм землеробів, що працювали по-старому, церкви, пануючої в ду-

ховному житті, й традиційних цінностей, що лишалися в силі. Фактично йшлося

про суспільство, в якому співіснували й змагалися дві культури. В містах переважали

радянські"ї10рядки; на селі, де жила більшість населення, зміни були відносно не-

значними. Чи не найдужче дратувало більшовицьких революціонерів те, що селяни не

виявляли великого бажання перейматися їхньою вірою в комуністичну утопію. Тому

існувала реальна можливість того, що, попри революційні зміни, Радянський Союз

може залишитися відсталою й переважно аграрною країною. Відтак перед партією

стояло б невдячне завдання встановлювати диктатуру пролетаріату в переважно

селянському середовищі.

Для Сталіна таке становище було не лише гнітючим, а й загрозливим. За непу

економічно зміцніли запеклі вороги нового режиму — куркулі. Але ще зловісніше

над молодою соціалістичною державою нависла загроза нападу, що його, як засте-

рігав Сталін, готують капіталістичні країни. Такий підхід породжував серед членів

партії відчуття необхідності термінових і радикальних дій для порятунку револю-

ції та здійснення пов'язаних із нею сподівань.

Сталін не був сильним теоретиком, але в цей критичний момент він висунув

привабливе гасло. Відкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького відно-

вити намагання поширити революцію в інші країни як нереалістичні, Сталін спо-

нукав партію до будівництва «соціалізму в одній, окремо взятій країні», інакше ка-

жучи, до перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне ін-

дустріальне суспільство. Якщо будуть здійснені ці швидкі перетворення, Радян-

ський Союз зможе вистояти проти капіталістичних ворогів і продемонструвати, що

комунізм є найефективнішим шляхом до прогресу. Оскільки підтримка такої про-

грами селянами виглядала малоймовірною (лише один селянин із кожних 125 був

комуністом), Сталін закликав до «революції згори», тобто насадженої ним, партією

та урядом.

Перша п'ятирічка. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією

в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому,:

щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.

Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни

приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисло-

вості, причому лише .важка промисловість мала зрости на їЮ %. Інша важлива

частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих ко-

лективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сіль-

ськогосподарська продукція зросте на 150 °о. Згодом колективізація мала .охопити

майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний

вплив» приватної власності.

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міс-

та на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі

повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її полі-

тичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалі-

зація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі.

Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши

яєць, не підсмажиш яєшні».

Індустріалізація. З погляду промислового розвитку перший п'ятирічний план

був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капітало-

вкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних

в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів.

Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідро-

електростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий мета-

лургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криво-

різькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне

величезне будівництво.

Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капі-

таловкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри Ук-

раїни були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві ви-

рішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 за-

водів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 зна-

ходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще

помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише

600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело

.Україну на рівень великих індустріальних країн.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні

економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму

XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні

пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але

такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому не-

обхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної

війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусил-

лям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалі-

зації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових

країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми

зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи росій-

ського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня

система краща.

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську діяль-

ність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на тракторобудів-

ному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» то-

що. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя

Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалися заводи, міста й навіть респуб-

ліки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії

та комсомолу пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе вико-

нанню завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим ентузіазмом.

застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'яз-

ків стали карними злочинами, за які можна було поплатитися продовольчою

карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язне-

ним ,у сибірських трудових таборах.

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати

п^ан і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася

злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супро-

воджувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках

фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплано-

вані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі по-

гано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устатку-

вання просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої

якості.

Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію інду-

стріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів прак-

тично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкла-

день у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер про-

мислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Украї-

ною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монопо-

лізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім вво-

зилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських

економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Укра-

їною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже не-

рівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим

розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав

економічний застій на густозаселеному Правобережжі.

Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягЛи вражаючих успіхів. У 1940 р. про-

мисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять

разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися).

Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави

став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала

Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Урбанізація. Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув

не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення. Протягом століть

однією з найбільших проблем української історії було протистояння між укра-

їнським селом і неукраїнським містом. Унаслідок політики індустріалізації, з напли-

вом у міста мільйонів українців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці

взаємини почали змінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така вели-

ка кількість українців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо

раніше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового роз-

витку 1890-х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що

в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робіт-

ників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики

України спиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі.

відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках, змушу-

вали українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати до міста. Не-

зворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важ-

ливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним

для українців.

Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радян-

ської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту

всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в місь-

кому середовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а перед

початком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участь етніч-

них українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 % міського

населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були

понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих

Таблиця 4

Частка українців у промислових центрах у 1923—1933 рр.

Місто

Процентне

відно-

шення у 1923

р.

Процентне відно-

шення у 1933 р.

Харків

Запоріжжя

Дніпропетровськ

38

28

16

50

56

48

промислових

центрів. Як показано

на табл. 4, саме в цих

останніх наплив

українців

був найпомітнішим

явищем. Зріс також

відсоток українців

серед пролетаріату.

Якщо у 1926 р. вони

становили якихось 6

°/о робітників, то в

1939 р. майже 30%

усіх українців

належали до

пролетаріату.

Переважна більшість зростаючих промислових центрів розташовувалася не на

Право- та Лівобережжі, де жила серцевина українського населення, а в Донбасі та

на Півдні з їхніми великими російським та єврейським меншостями. Пізніше, коли

уряд розпочне курс на русифікацію, цей чинник набуде помітного значення. Проте

спочатку до міста влилося так багато українців, що російська культура не могла їх

асимілювати, і традиційне панування в містах росіян опинилося під серйозною за-

грозою.

Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі

умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих, що нерідко

лишали свої родини в селі, розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом

жили роками. А ті, що привозили з собою сім'ю, часто не мали іншого вибору, як се-

литися в убогих халупах у передмісті. Продукти харчування розподілялися за карт-

ковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в

тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим,

ніж життя на селі.

Колективізація. Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були

перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жор-

стокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти

селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спусто-

шливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господар-

ство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переко-

нати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо

після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в

1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило ли-

ше 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший

п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть ко-

лективізувати 20 °/о селянських дворів (для України це завдання виражалося в

ЗО °о). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно,

вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетво-

ренням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала

широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно/під час кризи зерно-

заготівель 1927—1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на

те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпе-

чувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, при-

бутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вва-

жали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринко-

вих) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю

селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над

селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Від-

так без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «су-

цільної колективізації».

«Ліквідація куркульства як класу». Розуміючи, що найзапекліший опір чинити-

муть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця

класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб

ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме

є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва,

ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали

близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів»

та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10—15 акрів землі, кілька

коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600—

800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під

час громадянської нійн.і, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що зав-

дяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а

цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ),

голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, осо-

бисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями

оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але

теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркуль-

ник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив най-

упертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на

Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й осо-

бисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулюван-

ня сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала де-

портація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні

потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пусте-

лі, нерідко без їжі та притулку. ..

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на

початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особ-

ливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Ра-

зом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до

міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала

існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Укра-

їні^ Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний,

але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі

відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії нгі відновлені комітети

незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та ко-

лективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала

готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для про-

ведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських

та єврейських комуністів або комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні

1930 р.— близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та ке-

рівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники

Допит куркуля інспектором праці. 1929 р.

що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові

оціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення

'.олітики уряду з іще більшою жорстокістю.

Реорганізація сільського господарства: перший етап. Громлячи куркулів, Ста-

.;ін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку не-

гайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо

того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в

одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й

кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скли-

кали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партій-

ний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади.

Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вима-

гали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали

чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» — повстання жінок,

які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озбро-

єних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ.

Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домаш-

ню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих

масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби.

Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування

радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу,

часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили

арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого

насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу.

До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України відступили пе-

ред загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало

Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з

успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі мож-

на вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати

колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними:

по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послаби-

ти темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно

виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих на-

•слідків колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагу-

вали відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три мі-

сяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індиві-

дуального господарювання.

Реорганізація сільського господарства: другий етап. Відступ Сталіна дав змогу

стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тим-

часовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію,

але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно уне-

можливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, час-

то не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи,

які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі

землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а кол-

госпників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упер-

тих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього ба-

гатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у

1932 р. припадало 70 °/о усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України

перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти

державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише

після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволяло-

ся розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли

собою державні сільськогосподарські -підприємства, де робітники працювали як най-

мана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-

тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монопо-

лія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система буду-

валася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над

сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, про-

те, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні акти-

вісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості

культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи ве-

личезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транс-

порту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували

щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше.

Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню

кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво трак-

торів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже

одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була

втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту.

Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.

Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішаль-

ним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потре-

буючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на

скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна

для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські ко-

муністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення.

Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими.

Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх пер-

ших заступників Вячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зерно-

заготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних акти-

вістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час

було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних поса-

дах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували

регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовля-

лися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сів-

би наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібра-

ти лише 70 °о запланованого. У промові, виголошеній у січні 1933 р., Сталін нака-

зав партійному .апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвер-

тали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кам-

панію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю є виконати зер-

нозаготівлю».

Голодомор 1932—1933 рр.

Голод 1932—1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і рі-

занина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод

травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографіч-

ні шрами, які вона носить досьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення

радянської системи.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Ста-

лін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р.

перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише

на 12 °о був меншим середнього показника 1926—1930 рр. Інакше кажучи, харчів

не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для

власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін

підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 °о. Це рішення й та жорстокість, із якою

режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який

можна назвати не інакше як штучним.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася

його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні акти-

вісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію

було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціа-

лістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» ка-

ралися 10 роками виснажливої праці. Для того щоб не дати селянам кидати колгос-

пи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді

Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде

виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова

загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали під-

логи, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли ли-

шати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у

переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояс-

нював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас

обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні

піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної

фразеології».

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на почат-

ку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло-

вік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи,

кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли

котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь чле-

нів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянсько-

го автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки.

Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство».

Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з

голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди

гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обо-

в'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною

смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.

Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне

рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому

не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторош-

ніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали

з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши

їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого ди-

тинства».

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник

Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із

гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це

боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості.

Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна

система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздра-

тований результами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність,

Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні мате-

ріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними.

Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками,

що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Укра-

їні коливається в межах 3—6 млн чоловік.

У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному

Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве

відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те,

що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною

лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-тех-

нічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення

України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Прав-

ди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна — вирішальний фактор зернозаго-

тГвель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав

Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зер-

нових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує,

що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колек-

тивізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював

свою політику — з усіма її страхітливими наслідками — швидшими темпами, ніж

в інших республіках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк і колиш-

ній партійний активіст: «Було ясно, що Москва покладає на Україну великі

сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала про-

ти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж

в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас».

Інші вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського на-

ціоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминуло пиль-

ності радянського керівництва. Сталін казав, що «селянське питання було основою,

квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським

питанням». У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це

ототожнення, заявивши: «спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в

тому, щоб ... знищити соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне

селянське господарство». Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін

вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він

свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині

його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідо-

мості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення

самого факту голоду. Якби стали відомими всі масштаби трагедії, то, цілком очевид-

но, це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити

Москва як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито

говорити про голод в СРСР.

Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замов-

чувалися його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в

той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допо-

моги, на Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом

подорожі по СРСР, такі світила західноєвропейської культури, як Джордж Бернард

Шоу та колишній прем'єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи

про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Ста-

ліна, московський кореспондент газети «Нью-Йорк Тайме» Уолтер Дуранті неодно-

разово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах до-

пускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловік). «За глибину, об'єктив-

ність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуран-

ті нагородили Пулітцерівською премією.

Хоч західні уряди й знали про голод, їхня позиція в цій справі була подібною до

викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: «Це

правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії,

аналогічної тій, що з'являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, ос-

кільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним».

До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні

прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в пи-

танні про голод. Як зауважив Р. Конквест, «ганебним було не те, що вони виправ-

довували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали по-

дивитися фактам в обличчя».

Великий терор

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади

у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самовря-

дуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Система-

тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити рес-

публіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав

на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реаль-

ний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелі-

генція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовиць-

кими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фаб-

рикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний

терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюва-

них у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала

покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи

грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності

до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України»

(СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників

інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніков-

ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу

Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою

чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективі-

зації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Викорис-

тавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки,

радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного

удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ,

під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її

видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націона-

лістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого

під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до

Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато

його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра-

вославної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви

були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митро-

полита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до

трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер

вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим,

їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опорту-

ністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х

роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному

за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підоз-

рою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до

розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких

мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937—

1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в

тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та

Червоноармійці руйнують церкву. Початок 30-х років

деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з

іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі спо-

вістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх

вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим

часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті

є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український на-

ціоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсут-

тєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих укра-

їнських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи

не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки

комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх

на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна

очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви-

ла себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів Ук-

раїни «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх

відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях

«Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в

проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між

вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого,

вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши

прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною.

Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив

своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла

Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький

і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські

комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, про-

вести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чи-

новників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на україні-

заторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання під-

порядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «куль-

турну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в про-

летаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської

культури».

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи

зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само

кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націо-

нал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів прав-

ління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників

нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з

240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували

62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів.

До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з

Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію

України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і

драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ

фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до

Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заареш-

тували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники,

такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комі-

саріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, ред-

колегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніз-

дами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р.,

підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналі-

стичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістич-

ної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота.

Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох ти-

сяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько

300 вчених і письменників».

Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти

політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток

стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії зви-

нувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та

«зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між

січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев

зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. На-

віть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого

роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Ук-

Станіслав Косіор і Микита Хрущов. 1927 р.

раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої

свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в ос-

новному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937—1938 рр. охопила весь

Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Ста-

ліна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почут-

тям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці по-

казових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «бать-

ки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція,

що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп,

пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви-

рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в си-

бірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі

НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували

ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сі-

мей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина

військового командування — єдина база потенційної опозиції.

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших уда-

рів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективіза-

ції та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та

весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний ви-

конавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильно-

сті сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво

української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима-

гав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р.

прибули три особистих представники Сталіна — Вячеслав Молотов, Микола Єжов і

Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора,

Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре-

зультаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заареш-

товано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули

майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали

близько 37 °о членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового

«віце-короля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була ви-

чищена до блиску».

НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, ко-

лишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там

родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кіль-

костях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під

час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937—1938 рр.

місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити за-

гальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Ада-

ма Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоло-

вік було страчено й десь від 3 до 12 млн заслано до таборів. У світлі вищезгаданих

чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно

високим.

До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші

неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя

був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про-

тестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емі-

сарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна

втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком про-

мисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у

розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпо-

рядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихоло-

щувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а

замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні.

Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче

оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республікан-

ську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи-

ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з

Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повто-

рив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову консти-

туцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися грома-

дяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати

Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також

підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, по-

діливши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінсько-

го цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало кра-

ще, жити стало веселіше».

Кінець українізації

З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася

у формі напливу до України тисяч російських функціонерів для підсилення колекти-

візації. Під кінець десятиліття після чистки націонал-комуністів більшість членів

найвищого керівництва партії та держави на Україні, включаючи Микиту Хрущова,

були росіянами. Деякі вчені охарактеризували ці зміни в політичній верхівці України

як «повернення росіян».

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у національній політиці Москви,

що стався в 1933 р., коли основною загрозою для єдності Радянського Союзу Сталін

оголосив місцевий націоналізм (а не російський шовінізм). Це означало кінець ук-

раїнізації й початок систематичних утисків української культури. Скоротилася кіль-

кість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських учителів і дослід-

ників, із бібліотек було вилучено видатні твори української науки та літератури, за-

боронено сотні українських п'єс і закрито десятки українських театрів, а музейним

працівникам наказали припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кож-

ній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської культури й підкреслювалася про-

відна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося під виглядом розвитку інтерна-

ціоналізму, пролетарської солідарності та «дружби народів». У 1936 р. Сталін про-

голошував: «Докорінно змінилось обличчя народів СРСР, у них зникло почуття вза-

ємної недовіри, натомість розвинулося почуття взаємної дружби і налагодилося,

таким чином, справжнє братерське співробітництво народів у системі єдиної союзної

держави».

Не викликав подиву й висновок, що до нього прийшли радянські ідеологи, за яким

російська мова й культура найкраще відповідають завданням розвитку інтернаціо-

нальної дружби, співпраці та прогресу. Ось типова заява одного з них: «Російську мо-

ву вивчають трудящі всього світу. Маркс свого часу віддав належне могутній росій-

ській мові, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях російські першоджерела...

В нашій ситуації російська мова є мовою міжнаціонального спілкування народів

СРСР. Знання російської мови дозволяє народам СРСР оволодівати найвищими

культурними цінностями».

Р. Салівант зауважує, що росіяни не тільки вихваляли свою мову, а й ідеалізу-

вали самих себе за свої революційні успіхи, а також «огортали себе містичним

покровом марксистської зверхності над іншими народами Радянського Союзу і

всього світу». Прикладом цієї нової пропагандистської лінії є таке твердження: «Ро-

сійський народ — це великий народ. Він допомагає всьому людству рухатися до пе-

ремоги демократії і соціалізму. Під керівництвом свого робітничого класу найпере-

довіший російський народ першим в історії звільнився від капіталістичного гніту й

експлуатації. Російський робітничий клас допоміг звільнитися від національного,

політичного і економічного гніту всій численній сім'ї народів, що населяють колиш-

ню царську Росію».

Висунувши такі претензії, радянські ідеологи могли доводити, що нова політика

Сталіна являла собою не повернення до традиційного російського шовінізму, а була

надійним шляхом до прогресу, соціалізму та інтернаціоналізму. За логікою речей,

із їхніх тверджень також могло випливати, що культура українців та інших неросій-

ських народів сприяла відсталості та провінціалізму.

В результаті наприкінці 1930-х років в українських школах стало обов'язковим

вивчення російської мови; було змінено українську абетку, граматику і словник у на-

прямі наближення їх до російської, і взагалі вживання російської мови на Україні

значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зізнався, що «члени Комуністичної

партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською

мовою». Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською

мовою виходило 90 % газет та 85 °о часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав

відповідно до 70 й 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати,

що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотвор-

ним впливом Росії. На разючу відміну від кінця 1920-х років, коли власті підтриму-

вали українізацію в містах, у 30-х роках вони енергійно намагалися поширити

вплив російської культури на селі.

Сталінська «революція згори» спричинилася до приголомшуючих змін в умовах

життя українців та інших народів СРСР. Основною складовою економіки стала про-

мисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило

їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське госпо-

дарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни

й особливо колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного на-

сильства й ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні

радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано

дорого.

На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне життя

України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських кампаній те-

рору зазнали інтелігенція й селянство — дві верстви, що становили соціальну базу

українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, зда-

валося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей

удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції —

тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки.

Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й

саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних

утрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та

культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці. На-

решті, Сталін повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції

на Україні. У 20-х роках модернізація великою мірою перепліталася з українізацією.

Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифі-

кації, модернізація знову набрала російського вигляду. Водночас українською куль-

турою маніпулювали так, щоб вона знову зосередилася на традиційному для себе

ототожненні з консервативним і відсталим селом.

Глава 22

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

ЗАХІДНА УКРАЇНА МІЖ ВІЙНАМИ

Новий статус західних українців

Політика Польщі щодо українців

Соціально-економічні умови

Реакція українців

Революційний рух

Українці під владою Румунії

Українці в Чехословаччині

Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій

поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний по-

рядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак,

застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Ті ж,

що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний

період національне питання лишалося нерозв'язаним; із зростанням напруженості

між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним.

А соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів імперії, лише по-

глиблювали гостроту ситуації.

Близько 7 млн українців, в основному колишніх підданих габсбурзької монар-

хії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності. Біль-

шість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословач-

чині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної

політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самовря-

дування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та куль-

турні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у

яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєн-

ного періоду панувала національна конфронтація.

Новий статус західних українців

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точ-

ки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями

лишалася спірною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу

самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців про-

ти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насам-

перед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної

Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за

умови надання йому автономної адміністрації й поважання національних прав укра-

їнців.

Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між ук-

раїнською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919—

1923 рр., вираз «взаємне невизнання». Українці Галичини відмовлялися визнати

польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не

прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сей-

му 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й сабо-

тажу щодо польських урядовців і державних установ. Зі свого боку польський уряд

діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі

його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби укра-

їнців.

Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголо-

шували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй дер-

жаві. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р.,

після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть

автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації по-

ряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет. Рада по-

слів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для за-

хідних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість

їхнього найгіршого ворога.

Попри свою дискримінаційну політику Польща була державою, заснованою на

конституційних засадах. Хоч вибори до її двопалатного парламенту часом ставали

об'єктом маніпуляцій, у більшості випадків вони були відносно вільними. Навіть

після 1926 р., коли маршал Юзеф Пілсудський учинив воєнний переворот, закони

зберігали силу, хоч вони і часто тлумачились на користь польських державних ін-

тересів. Узагалі польські закони надавали українцям можливість, хоч і обмежену, чи-

нити опір чи принаймні протестувати проти державної політики. Це означало, що

попри свій статус другосортних громадян українці в Польщі були в кращому полі-

тичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР.

Новоутворена польська держава містила найвищий відсоток національних мен-

шостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення скла-

дали українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були, без сумніву, най-

численнішою національною меншістю й налічували понад 5 млн, тобто майже 15 %

мешканців країни. (Статистичні дані щодо національних меншостей були у міжвоєн-

ній Польщі дуже суперечливими, й польські джерела стверджують, що українців було

лише близько 4,5 млн, у той час як українці наполягають на іншій цифрі — понад

6 млн.) Відтак чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб

дозволити їм цілковито й систематично, ігнорувати прагнення непольських народів.

Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб

підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габ-

сбурзьких землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У

1920 р. цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіслав-

ське. Понад 3 млн галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької

церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими. Решта україн-

ців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину — райони, що їх Польща відтяла

у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн і були в основному православними, до то-

го ж політичне, соціально-економічно й культурно нерозвиненими.

Політика Польщі щодо українців

претензії поляків на землі, населені західними українцями, грунтувалися на іс-

торичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі

Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави,

котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських мен-

шостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського насе-

лення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полоні-

зації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така

-велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед

меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поля-

ки помилилися в обох цих розрахунках.

Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитан-

ня. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Рома-

ном Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно

обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як,

зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості

у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала

про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих уря-

довців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.

Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський нама-

ґався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той

час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.

Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтриму-

вав східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі

війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних укра-

їнців.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості по-

літику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися ук-

раїнською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр

освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумно-

звісний Іех СгаЬвІо), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні за-

клади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського уні-

верситету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядо-

вим коштом український університет так і залишилася невиконаною.

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського

селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської при-

сутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині

переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на

Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи

на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських

регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі

фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані по-

сади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.

Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині при-

було 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста. В усякому разі, хоч наплив польських

переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він

був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний поль-

ський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з ук-

раїнцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений

у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік ук-

раїнських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцево-

го населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волин-

ських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу» націона-

лістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані

релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого

чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії

1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сіль-

ськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від ка-

тастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню про-

дукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських

землеволодінь упав на 70—80 %. За цих обставин ненависть українських селян до

щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи,

загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо

серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові

вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні україн-

ські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони зна-

йшли негайний відгук серед молодих українців.

Пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські

маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких

актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня

на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кам-

панію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відпові-

дальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки

українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали

тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого шко-

лярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни

ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не

допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських

виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.

Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі

взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скан-

далу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведін-

ку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуван-

ні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем

його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох

сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.

«Умиротворення» принесло в село позірний порядок, але ніяк не послабило рі-

шучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського

режиму. ОУН на початку 30-х років лише змінила тактику, зосередивши зусилля

на організації політичних убивств провідних польських державних діячів та уря-

дових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі

свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував само-

врядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників. У 1934 р. у Бере-

зі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політич-

них в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобо-

в'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

Ця політика уряду свідчила про його перехід на вкрай праві позиції. Починаючи

з 1935 р. за новою конституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Піл-

судського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися

справою першорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові пре-

рогативи схвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж ро-

ку в управлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.

Спроби компромісу. І в польському, і в українському таборі були помірковані

діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за

компроміс стала виступати найбільша українська політична партія — Українське

народно-демократичне об'єднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насиль-

ницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. На них також

тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував

політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку

теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-

український бюлетень» — часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-

польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Ваидав Єнджеєвич пуб-

лічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але

вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р.

прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і

митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення об-

меженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як «нормалізація»,

Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів польської держави

й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів,

тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд

пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-мар- ,

шалком сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.

Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І

Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерп-

ним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці

під радянською владою,

Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому

УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджу-

ються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що ради-

кально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою рево-

люційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики збли-

ження живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до по-

ляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кож-

ний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно бруталь-

ні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, під-

тримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські ус-

танови, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки,

організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в за-

безпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю

жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж

радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зрос-

танням загрози війни наприкіці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше

розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни.

Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і

володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів,

лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною

української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову,

а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити

бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали

намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим

не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських

титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за

національними ознаками.

Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної

церкви — основної опори української національної самобутності в краї. Стверджу-

ючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-

католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто

зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р.

вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та По-

ліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жи-

телів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою.

богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.

Соціально-економічні умови

Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в резуль-

таті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність та вклю-

чення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без

змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, бу-

ли нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що поста-

чали центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі го-

тові товари.

Навіть за польськими мірками Західна Україна була надзвичайно аграрною:

близько 80 % її населення складали селяни (порівняно з близько 50 % У поля-

ків), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при середній цифрі 20 % У

поляків). На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене

розв'язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційна економіч-

на політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна

доля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнє політичне

становище.

Основні економічні труднощі крилися в сільському господарстві, де залишалися

такі давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні наділи. У насе-

лених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало

60 % землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині, де понад 75 % селян-

ських наділів не досягали й 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, що

належали полякам і часом дорівнювали 10—20 тис. акрів, охоплювали 25 % землі.

На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля краще родила.

а селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще.

Для пом'якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд сприяв роз-

ділові великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало

користі, позаяк більшість поділених земель відходила до польських селян та ново-

прибулих осадників. У розв'язанні проблеми перенаселення села менш ефективною,

ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й

Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той

період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Селянам, що прагнули покращити свою долю, нові можливості продовжувала

пропонувати промисловість. На східні окраїни припадав непропорційно малий відсо-

ток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі; у ЗО-ті роки він став ще мен-

шим, оскільки уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нех-

туючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис.

західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисло-

вості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів із населенням близь-

ко 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й на-

віть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на

відміну від XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у між-

воєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними поль-

ських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоло-

вік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків анало-

гічний показник дорівнював 5 °о). Головною причиною відносно невеликого числа

освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб

непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті

частка українців ледве сягала 10 "о.

Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи пере-

важно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто

став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармаколо-

гія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж прак-

тично закритою для українців лишалася служба в урядових установах,— ця одна з

найпоширеніших у Східній Європі професій,— позаяк усі урядові посади признача-

лися для поляків. Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато

освічених молодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в міс-

ті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і

культурний розвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час

депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інте-

лігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму,

схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв'язати лише за

умови наявності в українців своєї держави.

Реакція українців

Оскільки природу польсько-українських взаємин у міжвоєнні роки здебільшого

формував польський уряд, то діяльність українців у цей період по суті являла собою

відповідь на польські ініціативи. Українці в основному лишалися в опозиції до поль-

ського режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози

для їхнього становища, або насильницькими революційними методами, без огляду

на наслідки. Перший із цих двох підходів набув куди більшого поширення.

Хоч «легальники» ніколи не відступали від своєї мети — рано чи пізно об'єднати

всіх українців у незалежній державі, вони зосередили зусилля на збереженні тих

здобутків, які завоювали українці під владою Австрії всупереч дискримінаційній по-

літиці польської держави. Вони брали участь у польській політичній системі через

легальні українські партії, перебудовували й поширювали кооперативний рух і нама-

галися захистити українське шкільництво. Розвиваючи цей «органічний сектор» ук-

раїнського суспільства, «легальники» сподівалися, що українці будуть краще підго-

товленими до здобуття незалежності, коли для цього виникне нагода. Ця конструк-

тивна, хоч і буденна, діяльність приваблювала переважно стабільніші елементи

українського суспільства, такі як члени передвоєнного «істеблішменту», священики,

велика частина інтелігенції та заможних селян.

Політичні партії. У поділеному на численні фракції польському суспільстві в

1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32 були представлені у парламенті.

Така тенденція до політичної диференціації також мала місце й в українському се-

редовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих по-

глядів, українці мали близько 12 політичних партій, які до того ж відображали дуже

різноманітні політичні традиції «австрійських» українців Східної Галичини на про-

тивагу «російським» українцям Волині, Полісся та Холмщини.

Проте існувала одна партія, що була чисельнішою та впливовішою від усіх разом

узятих,— УНДО. Вона утворилася в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з

рядом менших угруповань. Незважаючи на зміну назви, УНДО фактично являла со-

бою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії, що була про-

відною західноукраїнською партією до й під час польсько-української війни 1918—

1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за конституційну демократію та не-

залежність України. Щоб підготувати українців до незалежності, вона підтримувала

політику «органічного розвитку» та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю

тактикою, ця партія вдалася до спроб нормалізації українсько-польських взаємин.

Але репресії польського уряду, з одного боку, та екстремізм українських націоналіс-

тів, з іншого, ускладнювали проведення центристської політики УНДО.

Оскільки більшість українських діячів, переважно представники інтелігенції та

духовенства, належали до УНДО, вона була партією західноукраїнського «істебліш-

менту». її члени контролювали багато українських фінансових, кооперативних та

культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету «Діло».

На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосів, завойовуючи величезну біль-

шість українських мандатів у сеймі. До найвидатніших лідерів партії належали Дмит-

ро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та

Іван Кедрин.

Соціалістичні тенденції в середовищі західних українців були сильними, хоч і

фрагментарними. Головним їхнім виразником виступала Радикальна партія — най-

старіша з усіх українських партій, її програма закликала до справедливого поділу

земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від

держави. Але вона також підкреслювала, що цих цілей не можна досягти, доки не

буде встановлена незалежна держава, котра об'єднає всіх українців. Тому в 20—30-х

роках радикали, які раніше рішуче підтримували ЗУНР, виступали переконаними

противниками СРСР і Польщі — цих головних ворогів української незалежності.

У 30-х роках радикали налічували близько 20 тис. членів, здебільшого селян,

сільськогосподарських робітників і подекуди інтелігенцію. На виборах 1928 р. ця

партія отримала 280 тис. голосів. Зосереджені в Галичині радикали, проте, вдали-

ся до рішучих спроб поширити свій вплив на Волинь, Полісся та Холмщину, об'єд-

навшись у 1926 р. з меншою від них Українською партією соціалістів-революціонерів,

що діяла на Волині, й утворивши разом Українську соціалістичну радикальну партію.

До найвідоміших її вождів належали такі ветерани, як Лев Бачинський та Іван Ма-

кух. Якщо радикали виявляли націоналістичні тенденції, то інша довоєнна україн-

ська соціалістична партія — чисельно невеликі й слабкі соціал-демократи на чолі

з Левом Ганкевичем — схилялася на бік комунізму.

У 20-ті роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди.

Великою мірою це була реакція на прихильність західних держав до поляків, на їхнє

потурання гнобленню Польщею національних меншостей. Західним українцям та-

кож імпонували політика українізації у Радянській Україні та відродження селян-

ства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми кон-

сулами у Львові українців, намагався привернути до себе західних українських інте-

лектуалів і студентів, пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм

теплий прийом.

У результаті до Радянської України емігрували такі провідні представники за-

хідноукраїнської інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницький та

Степан Рудницький, а також сотні студентів. Майже всі вони загинули під час ре-

пресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з радянським урядом, Наукове

товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало, однак, тісні зв'язки з Українською

Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінювалися досвідом із

радянськими колегами. Західноукраїнський еміграційний уряд Євгена Петрушеви-

ча після 1923 р. зайняв відверто прорадянські позиції, те ж саме зробила впливова

частина керівництва УНДО. Але ці тенденції трималися недовго, й коли в 30-х роках

на Західну Україну просочилися відомості про страхіття колективізації, голоду та

чисток, вони швидко ослабли.

Однак за свого піднесення прорадянські симпатії дали початок кільком легаль-

ним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика група галичан, більшість із

яких були в роки революції військовополоненими у Росії, утворила Комуністичну

партію Східної Галичини. Під час короткої окупації Галичини Червоною армією в

1920 р. ці галицькі комуністи — українці, євреї та поляки — утворили ефемерний

«уряд». У 1923 р. ця партія змінила назву на Комуністичну партію Західної України

(КПЗУ) і, схиляючись перед тиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала авто-

номною частиною Польської комуністичної партії. Але навіть тоді такі українські лі-

дери цієї багатонаціональної партії, як Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто

продовжували зберігати українське єство, виявляючи у своїх діях дивовижну не-

залежність. Вони пристрасно підтримували Шумського та націонал-комунізм у

Радянській Україні, надавши своїй позиції принципового звучання у міжнарод-

ному комуністичному русі. Ця позиція привела до зміцнення українського керівницт-

ва КПЗУ, але не поклала кінця запеклій фракційній боротьбі в партії. У 1938 р. за

наказом Сталіна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів;

майже половину з них становили українці, а решту — поляки та євреї,

Як нелегальна підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях утворення легаль-

ної, опертої на широкі маси організації під назвою Робітничо-селяиське соціалістич-

не об'єднання (Сельроб) із метою завоювання більшої підтримки в народі. Спочатку

її очолили лівий русофіл Кирило Вальницький та український соціаліст із Волині

Павло Васильчук. Незабаром внутрішні конфлікти, аналогічні тим, що роздирали

КПЗУ, розкололи цю організацію на праве крило, яке обстоювало українські націо-

нальні інтереси, та ліве, котре підтримувало Москву. У 1928 р., в апогеї своєї сили,

обидва крила налічували близько 10 тис. членів і на виборах набрали близько 240 тис.

голосів, переважно відданих за національне свідомих правих. Проте політика Ста-

ліна похитнула підтримку Сельробу з боку народу, й тому рішення польського

уряду про розпуск цієї організації в 1932 р. не викликало великих протестів.

Інші українські партії були невеликими, слабкими й схилялися до співпраці з

польським урядом. Одна з них — Українська католицька партія єпископа Григо-

рія Хомишина — безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального

консерватизму. Русофіли, що переживали стрімкий занепад, заснували Руську

селянську та Руську аграрну партії, які в 1931 р. злилися в одну. Але й це не ут-

римало багатьох їхніх рядових членів від переходу до українських партій.

Кооперативний рух. «Спирайся на власні сили!» — таким було гасло прихильни-

ків «органічного розвитку» західноукраїнського суспільства. Малось на увазі, що

оскільки українцям у їхніх починках не допоможе ніхто (звичайно ж, не польський

уряд), то їм слід самим собі допомагати. Один із найкращих способів досягнення

такої мети українці вбачали у кооперативах. Основна функція кооперативів полягала

в розвитку економіки. За польської влади ця функція значно розширилася: коопера-

тивний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного само-

захисту, школу, в якій люди вчаться бути господарями власної землі.

Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани української

армії, що вступали до них. Переживаючи свою поразку, ці патріотично настроєні,

політичне активні люди дивилися на кооперативи як на засіб продовження боротьби

за українську справу: «Працюючи в кооперативах, ми знову стаємо солдатами наро-

ду». Кожен організований кооператив, кожен забезпечений ним товар чи послуга,

кожен гріш, що клався до української, а не польської кишені, вони вважали за удар

по польському ворогові, за ще один крок до незалежності. Участь у кооперативах по-

яснювалася й практичними міркуваннями: нерідко лише кооперативи надавали вете-

ранам можливість працювати.

Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові спілки органі-

зувалися в асоціацію під назвою «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки

утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», а

«Народна торгівля» представляла міських торгівців. Організація, що об'єднувала

всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками, навчала службовців та забезпечу-

вала загальне керівництво, називалася РУСК (Ревізійна Українська спілка коопе-

ративів). Авторитет спілок підносили їхні високопрофесійні та самовіддані керівники,

насамперед Остап Луцький та Юліян Павловський.

У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів

[і торговельні організації і регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та

І готові вироби. Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів досягли молочні коопе-

1 ративи «Маслосоюзу», що опанували західноукраїнський і навіть значну частину

І польського ринку.

І Про різке зростання кооперативів свідчить статистика. Якщо в 1921 р. у Східній

І Галичині налічувалося близько 580 українських кооперативів, то у 1928 р. їх кіль-

кість підстрибнула до 2500, а на 1939 р. наблизилася до 4000. Загальне число членів

5 кооперативів напередодні другої світової війни сягало понад 700 тис. чоловік; вони

забезпечували роботою понад 15 тис. українців. Майже 90 % кооперативів діяли у

Східній Галичині; на Волині ж, Поліссі та Холмщині українців змушували вступати

до польських кооперативних асоціацій. І все ж на кожного українця припадало вдвічі

більше кооперативів, ніж у поляків, навіть при тому, що останні мали перевагу,

користуючись підтримкою уряду.

Але українські кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Зане-

• покоєні зростанням руху, польські урядовці стали систематично перешкоджати йо-

го дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нібито непра-

вильному складанні зведень, порушенні правил будівництва чи гігієни тощо. За

всієї своєї чисельності та високої організованості українські кооперативи, проте,

значно поступалися польським через брак капіталів, що обмежував їхній економічний

вплив. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілі-

зацію та національну інтеграцію серед українців Галичини й свідчив про їхнє праг-

нення опікуватися власними справами.

Освіта. Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно де-

лікатне й важливе питання в українсько-польській конфронтації. Опріч забезпечен-

ня дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і

культуру корінного населення. Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкіль-

ництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки

розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Во-

линь, Полісся та Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених укра-

їнцями регіонах Польської держави впала до 28 % (хоч на Волині вона була значно

вищою). Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під

приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися. З понад 2400 по-

чаткових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. зали-

шилося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл ско-

ротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти становище українців було та-

кож безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків,

але одна українська — аж на 230 тис. українців.

Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав

обіцянки заснувати для них університет і систематично чинив перешкоди українцям,

що прагнули здобути університетську освіту. Тому в 1920 р. українці заснували у

Львові «таємний» університет. Організований без дозволу властей, він являв собою

по суті імпровізовані курси, що викладалися конспіративне. У період свого розквіту

цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і близько 1500

студентів. Після того як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студен-

тів виїжджали для продовження навчання за кордон, особливо до Чехословаччини.

В результаті освічені українці ставали войовничими виразниками антипольських

настроїв і радикальних політичних поглядів.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило

товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та про-

фесійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його

членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески іммі-

грантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у

царині діяльності «матері» всіх західноукраїнських організацій — шанованого всіма

товариства «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утриму-

вало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дит-

садки, вело цілий ряд курсів.

Смак галичан до організаційної діяльності виявився також в інших сферах.

Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як «Сокіл» та «Луг»

(раніше «Січ»), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. «Пласт»,

залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві.

Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. за-

боронив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало

посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національне свідомої,

культурно розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні

жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під

талановитим керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював ши-

року благодійну, освітню та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені

контакти з міжнародними феміністськими організаціями.

Церкви. Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних ук-

раїнців лишалася, без сумніву, греко-католицька церква. Але роль цієї установи в га-

лицькому суспільстві зазнала вражаючих змін. Порівняно з XIX ст., коли вона висту-

пала єдиною організацією українців Галичини, у міжвоєнний період ця церква була

тільки однією з багатьох (хоч і найбільшою) і відтак не могла розраховувати на без-

умовну вірність їй усіх галицьких українців.

Наприкінці 30-х років греко-католицька церква налічувала 4 млн віруючих у

близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих то-

вариств ба навіть власну політичну партію — Українську католицьку національну

партію. Про її здатність мобілізувати молодь, особливо сільську, свідчив масовий

зліт «Молодь за Христа», організований у 1933 р., що зібрав понад 50 тис. учасни-

ків. Ця церква сприяла прогресові також у царині шкільництва. У 1928 р. вона за-

снувала єдиний український вищий учбовий заклад у Польщі — Теологічну академію

у Львові, ректором якої був Йосип Сліпий. Було також засновано три нових семінарії.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква, без сумніву,

завдячує митрополитові Андрею Шептицькому. Сила волі, широта поглядів, гума-

нізм здобули йому загальну повагу й зробили найвпливовішою постаттю в за-

хідноукраїнському суспільстві. Переконаність Шептицького в тому, що греко-

католицька церква — це суто українська установа, яка повинна берегти східні

церковні традиції та підтримувати національні прагнення свого народу, сприяла

зростанню його популярності. Цей підхід призвів до конфлікту між ним і час-

тиною церковної ієрархії на чолі з єпископом Хомишиним та Василіанським ор-

деном, які скоріше наголошували на своїх зв'язках з римо-католицтвом, ніж на са-

мобутності їхньої церкви.

Митрополит справляв також значний вплив на політичне життя. У 30-х роках він

енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п'ять років підтримав по-

літику нормалізації. Маючи тісні взаємини з поміркованою частиною УНДО, Шеп-

тицький водночас засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів, постійно

обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуації.

На Волині, Поліссі та Холмщині православна церква налічувала близько 2 млн

українців. На відміну від греко-католицької церкви вона не мала протекції Риму й

відтак була менше захищеною від репресивної політики Польщі. У 1924 р. за наполя-

ганням уряду православна церква в Польщі розірвала свої зв'язки з Московською

патріархією й проголосила автокефалію. І хоч на вищих рівнях церковної ієрархії

зберігалися русофільські симпатії, на її нижчому рівні помітно зростали українські

впливи — в міру того як українська мова почала проникати в літургію, релігійні пуб-

лікації та у процес навчання в семінаріях. Занепокоєний таким поворотом подій,

польський уряд став добиватися впровадження в церковну службу польської мови

й розпочав кампанію навернення православних до католицької віри, що супровод-

жувалася масовим знищенням православних церков. Хоч полонізація подекуди й

мала певні здобутки, зокрема в літургії, та рідко хто з українців зрікався православ'я.

Митрополит Андрей Шептицький

Революційний рух

Новий націоналізм. У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид україн-

ського націоналізму. В XIX ст. націоналізм української інтелігенції, що головним

чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднан-

ням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей

рух став згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою

мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демокра-

тичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських

політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й

соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як

і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку нази-

вали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач

1917—1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по

суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відво-

ювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють між-

партійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності

чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за не-

залежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового

типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності.

Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов — емігрант із Східної Ук-

раїни й колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського інтегрального

націоналізму.

Ідеологія. Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно об-

грунтовану систему ідей. Він скоріше грунтувався на ряді ключових понять, основ-

на мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Дон-

цов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобут-

тя незалежної держави. Оскільки політика — це по суті дарвіністська боротьба на-

родів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета

виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж спогля-

дати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували ук-

раїнську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національ-

ного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у

писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага

на ньому не загострювалася.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індиві-

дом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути «сильними особистостями»,

які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зво-

дилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи

чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого

значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув

контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закли-

кали «пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи,

товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину». Разом із прагненнями мо-

нополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що зна-

ють єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти

були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Донцов з іншими ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства,

яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати

про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основ-

ному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та при-

ватним капіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі

однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані «борці» й «кра-

щі люди». На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і

необмежену владу.

Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фа-

шизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі.

Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійського фашизму) й

на країни Східної Європи. Але, як стверджує Іван Лисяк-Рудницький, «західний фа-

шизм, що розвинувся у міському промисловому оточенні, не був найближчим роди-

чем українського інтегрального націоналізму». Останній куди ближче стояв до та-

ких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як «Залізна

гвардія» в Румунії. «Усташі» в Хорватії. «Стріла і хрест» в Угорщині та аналогічних

рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український інтегральний націона-

лізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспіль-

стві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською вла-

дою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчаровані західними демо-

Євген Коновалець (сидить у центрі) на першому конгресі ОУН. 1929 р.

кратіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кри-

зі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого

стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Організація. Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтеграль-

ного націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виник-

ли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів

підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що праг-

нула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром

було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював заго-

ни січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі

за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко стає

незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою

командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтер-

нованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а та-

кож проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного ре-

жиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави

Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія

саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів,

мала зв'язки як із східно-, так і з західноукраїнським еміграційними урядами

та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою закон-

ності польської влади в Східній Галичині викликало сумніви серед багатьох західних

українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її

випробуваних членів. Проте організація відмовилася змінити тактику збройних дій

проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легальне діючі партії, що відкидали

тероризм. Переслідування польської поліції змусили Коновальця й велику частину

проводу тікати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої пере-

орієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужозем-

них держав, насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Гали-

чині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та уні-

верситетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація дово-

зила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма». Особливо важливим було те,

що УВО з метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків устано-

вила контакти з рядом таких студентських груп, як «Українська націоналістична

молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у Подебрадах (Чехословаччи-

на) та «Асоціація української націоналістичної молоді» у Львові. У 1929 р. після кіль-

кох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у

Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її

членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коно-

валець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО.

Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася вій-

ськових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила

кампанію політичного терору проти польської держави та її представників. Проте

вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інте-

гральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації сво-

їх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїн-

ськими громадськими, політичними та економічними організаціями. Українці, які

чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися під загрозою те-

рористських нападів. . -

Без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися широкою

підтримкою української молоді, її схильність до революційних дій, радикальних

рішень, прагнення вивести нову породу «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій

польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками бать-

ків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику частину університетських студентів

та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в кожному університеті й у кожній

середній школі в Польщі та за кордоном, де вчилися українці, були осередки ОУН.

Справжньою твердинею інтегральних націоналістів, яких очолювали Богдан Кравців,

Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Іван Грабрусевич та Володимир Янів, став

Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Коли деякі з цих юна-

ків поверталися до своїх сіл, вони пропагували ідеї інтегральних націоналістів у

провінції.

Для розширення свого впливу ОУН також проникала в різноманітні господар-

ські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації,

студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й

брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Гали-

чини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих

молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег Ольжич-Кандиба, Олена Теліга та

Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів інтегральних націоналістів слугував

празький часопис «Розбудова нації». Згодом під вплив інтегральних націоналістів по-

трапив ряд інших видань.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними під-

рахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20 тис. чоловік. Чис-

ло ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих,

енергійних, ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН

найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного

періоду. Протягом 30-х років ОУН продовжувала свою «війну» з польським режи-

мом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути

кошти для своєї діяльності, організовуючи акції саботажу щодо державної власності

та вбивства. Але ОУН (як і У БО) не вважала насильство й терор за самоціль. Її чле-

ни були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну

боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили ірландці з антианглійської організації

«Шинн фейн» та учасники передвоєнної антиросійської підпільної організації Піл-

судського. Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати ук-

раїнців у можливості опору й тримати українське суспільство в стані «постійного

революційного бродіння». Ось як розвивалася концепція «перманентної револю-

ції» в одному виданні інтегральних націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального

терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю

визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до

нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти влас-

тей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звика-

ють до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві».

• На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків «експро-

пріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.

Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий

польський прибічник польсько-українського компромісу; Еміліан Чеховський

(1932) — комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у

Львові Олексій Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на

Радянській Україні; Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутріш-

ніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію 1930 р. Було здійс-

нено багато замахів на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Най-

більш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога

Івана Бабія.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. ко-

мандира її бойового загону Юліяна Головацького застрелив агент поліції. Через рік

за вбивство урядника під час однієї з «експропріацій» повісили двох молодих робіт-

ників Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р.

польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь

крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебе-

дя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі,

ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув'язнення в концтаборі Береза

Карту зька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той

час.

Ці події — лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в

організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала

проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була кри-

тика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація

штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася

трагічно. Громадські, культурні та молодіжні організації засудили намагання ОУН

підпорядкувати їх собі. Легальні політичні партії звинувачували інтегральних націо-

налістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності

українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив митрополит Шептицький. Взаємні

закиди й звинувачення свідчили про тертя між двома поколіннями — батьків у ле-

гальному «органічному» секторі та їхніх дітей у революційному підпіллі.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за

кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну

добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Коновальця та його сорат-

ників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сці-

борський та Роман Сушко. Хоч вони до певної міри сумнівалися щодо окремих так-

тичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані конт-

ролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства, Коновалець та його штаб, од-

нак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних

країн; особливо Німеччини.

Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Ми-

кола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич,

навпаки, тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки тро-

хи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече

хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного

типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших ко-

лег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того,

яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув'язнено у концтаборі Береза Картузька,

у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зра-

ди деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстер-

ності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським

агентом у Роттердамі стало дошкульним ударом для руху інтегральних націона-

лістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого

й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уник-

ла розвалу, а й продовжувала зростати, є промовистим свідченням відданості, дина-

мічності та дисципліни її рядових членів.

Українці під владою Румунії

Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість укра-

їнців, була Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало

близько 790 тис. українців, що складали 4,7 % населення. Українці утворювали три

виразних підгрупи. Перша — близько 450 тис. чоловік — мешкала в південно-

східній частині країни, у колишній російській провінції Бессарабія (нинішня Молдо-

ва), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під Хотином ці бідні селяни підняли

повстання проти румунського уряду, яке очолили більшовики, але після його по-

разки їхня політична активність занепала. Інша невелика група українців прожива-

ла на колишній угорській території Мараморош і також була політичне малоактив-

ною. Третю й найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис. ук-

раїнців Буковини. Румунська окупація призвела їх до глибокого політичного за-

непаду. Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її

найчисельніша національна група — мали порівняно сильне політичне представ-

ництво у Відні, широке місцеве самоуправління, розвинену систему україномовного

шкільництва. Все це було втрачене з анексією цього краю Румунією. Із спільності,

котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням, буковинці

стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть

Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій що-

до Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визна-

ти українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію

шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну

мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край

уже розглядали як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на

три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро-

вадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впо-

рядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і руму-

нізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговта-

лися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при-

ходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітар-

ного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було ду-

мати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика

буковинська спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвіт-

чизників у Польщі. Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники

схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відно-

вили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи

преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Укра-

їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських

організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний»,

або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем

і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у

Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі

студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній бу-

дові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки ви-

тримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.

Українці в Чехословаччині

Описуючи в основному гнітючі умови існування українців у міжвоєнний період,

відрадно вказувати на один, хоч і крихітний, уламок цього народу, доля якого в цей

час значно поліпшилася: це були українці Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників

Карпатськими горами, карпатоукраїнці (або русини, як вони продовжуваній нази-

вати себе) були найменш розвиненими у політичному, соціально-економічному й

культурному відношенні. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало кінець ма-

дярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від

насильницької анексії інших західноукраїнських земель об'єднання Карпатської

України з Чехословаччиною було добровільним. Унаслідок підписаної в м. Скрентоні

(штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігран-

ти з Закарпаття погодилися на включення спосї батьківщини до складу нової чесь-

кої держави за умови надання їй автономії.

З усіх новостиорених держав Східної Сиропи Чсхослоікіччііііа була найдемокра-

тичнішою. Відтак вона не проводила щодо своїх мсііілостсн такої відкритої по-

літики дискримінації та асиміляції, як По.'н-іда та Румунія. Ііцоп- це не значить, що

взаємини між центра.іі.ним урядом і населенням 'І.іь.іі.іі.іігіі ?у.!н і)': іконф-'нкі ними.

Питання про автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до напруженості між

Прагою та її східною провінцією. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу

міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали.

У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із

них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева

у словацькій частині федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової дер-

жави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по-

ділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали

додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри. Разючим контрастом до Польщі

та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав

більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто мало, аби якось полег-

шити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення Закар-

паття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких

мас народу.

З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після

інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між

1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох

до II. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах

мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних

товариств, таких як «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали

театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість та-

ких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр

Маркуш.

Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів.

Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних

процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на

той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його ви-

рішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це

звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо

цього питання виникли розбіжності.

Підходи до національного питання. Серед старших представників інтелігенції,

а це здебільшого було греко-католицьке духовенство, в ситуації, подібній до тої, що

раніше мала' місце в Галичині, поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофі-

ли, до яких належали багато відомих місцевих жителів, утворили численні організа-

ції та товариства, у тому числі широку мережу читалень Товариства ім. Духновича,

вони мали корінний недолік: при всіх їхніх намаганнях незаперечним лишався

факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіяна-

ми. Ця обставина дедалі виразніше розкривала безплідність їхньої ідеології та полі-

тичної орієнтації і пояснювала труднощі у залученні на свій бік освіченої укра-

їнської молоді.

Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до

того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з

її прибічників були мадяризованими священиками, які з приходом чехів вважали

за обачне приховати свої проугорські симпатії під машкарою локалізму. Ідея «ство-

рення» окремого народу з кількох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументо-

ваною, особливо з огляду на близьку спорідненість закарпатців з українцями, що на-

селяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський, варіант

був найслабшим із усіх.

Очевидно, найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала

в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст.,

вона починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцни-

ти зв'язок із селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, на-

родній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обид-

ва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині

народовці Закарпаття ставали українофілами.

Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростан-

ня в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлі-

єм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило

конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед

Селяни йдуть на прощу. Закарпаття, середина 30-х років

молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налі-

чувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації українських учителів входило близько

1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибіч-

никами українства стали гімназисти та студенти університетів. Серед українців За-

карпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та національні прагнення,

створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного представництва про-

тягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість українофілів стали прихильниками інте-

грального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські позиції.

Карпатоукраінська автономія. Чвари між карпатоукраїнцями були на руку че-

хам, і Прага скористалася ними як приводом для зволікання з наданням автоно-

мії регіонові. Однак у 1938 р. міжнародні події дуже послабили становище чеського

уряду. Внаслідок Мюнхенського пакту до нацистської Німеччини відійшла населена

німцями частина Чехословаччини; з мовчазної згоди західних держав вона плану-

вала подальше розчленування чеської держави. При підтримці німців словаки ді-

стали автономію в межах Чехословацької республіки. Спостерігаючи хитання празь-

кого уряду, провідники трьох закарпатських фракцій об'єдналися й також зажадали

автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися. II жовтня 1938 р. За-

карпаття отримало самоврядування.

Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Сте-

пан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. За-

мість них Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Ав-

густином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар-

паття, чи Карпато-України, як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра-

їнську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.

У лютому 1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали

86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організа-

ція, що незабаром налічувала близько 5 тис. бійців.

Для створення власної збройної сили існували вагомі причини: з повільним роз-

валом Чехословаччини Угорщина зажадала повернення своїх колишніх земель у

Закарпатті. Саме коли формувався перший уряд Карпатської України, угорські вій-

ська зайняли південну частину краю, змусивши українців перевести столицю з Уж-

города до Хуста. Протягом усього свого короткого існування уряд Карпатської

України стояв перед постійною загрозою угорського нападу.

Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних

українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з них вважали його першим кроком

на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захис-

тити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих інтегральних

націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської

Січі. Однак серед проводу ОУН не було одностайності щодо того, яку політику

проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали негайної та широкої підтрим-

ки Карпатської України, їхнє старше керівництво за кордоном, знаючи про німецькі

плани, закликало до стриманості.

Незабаром причини обережності старших інтегральних націоналістів стали зро-

зумілими. У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею всьо-

го Закарпаття, й 14 березня 1939 р. в край увійшли угорські війська. Безнадійно по-

ступаючись за чисельністю та озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, проте

марний опір. 15 березня уряд Волошина символічно проголосив незалежну Рес-

публіку Карпато-України. А вже через кілька годин по тому він був змушений

утекти за кордон.

Виникнення карпатоукраїнської автономії було чимось парадоксальним. Серед

усіх західноукраїнських земель цей регіон був найменш розвинутим у соціально-

економічному, культурному й політичному відношенні. Однак саме на

цій території був досягнутий певний рівень самоврядування. Незважаючи на свій

короткий вік, уряд Карпатської України мав вплив, аналогічний впливові українських

урядів періоду 1917—-1920 рр., й сприяв перетворенню великої частини населення

краю, особливо молоді, на національне свідомих українців. Цей епізод також крив у

собі важливі висновки щодо німецько-українських стосунків, послуживши перекон-

ливим доказом того, як мало українці могли покладатися на добру волю Гітлера.

Національна нерівність, труднощі соціально-економічного характеру, а також

вражаюче посилення нацистської Німеччини та СРСР призвели до розчарування в

демократії і зростання політичного екстремізму по всій Східній Європі у міжвоєн-

ний період. Ця радикалізація чимдалі ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а й

традиційно пасивне селянство. За всієї своєї обмеженості модернізація піднесла

самоповагу і сподівання кращої долі серед селян, викликаючи в них почуття протес-

ту проти національних утисків та погіршення життєвого рівня, що спостерігалися

в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше, штовхала їх до політичної діяль-

ності, зокрема до радикальних дій.

Розчаровані безрезультатними намаганнями завоювати державність чи самовря-

дування, західні українці виявилися особливо чутливими до цих загальних тенден-

цій. Незважаючи на широкий розвій «органічної роботи», було очевидно, що саме

інтегральний націоналізм ОУН став серед західних українців, і насамперед молодих,

найдинамічнішим рухом. На відміну від співвітчизників у Радянській Україні західні

українці не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, і навіть за

вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не дискредитований ста-

лінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм. Відтак найбільшого поширення

український націоналізм набув серед покоління західних українців, які вступили

в дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як своєрідна суміш фанатичності та

ідеалізму.

Глава 23

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Війна на Україні: перший етап

Війна на Україні: другий етап

ОУН і нацистська Німеччина

Нацистська влада на Україні

Рух Опору

Повернення радянської влади на Україну

З наближенйям Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що мог- : ,

ли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страж-

даючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення

Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-

які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існу-

вання. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змі-

нила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на почат-

ку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радян-

ського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з со-

бою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись

між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захи-

щала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спусто-

шеннями війни й нещадьо'о політикою тоталітарних держав, що її вели.

Війна на Україні: перший етап

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних

етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Ра-

дянський Союз незабаром окупував її східйі території. Основна риса цього етапу,

який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупа-

цію нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який ітиметься далі, по-

чався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені ,1944 р.,

коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна

була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення мали дві

дипломатичні угоди, які справили на українців безпосередній вплив. Підписавши

ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися

до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину

(й Закарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребет-

ності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних

загарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня

1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.

Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних

претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтра-

лізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду

про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність на-

цистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних

сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім

задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також

передбачав обмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний

протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні

сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі за-

хідноукраїнські землі. Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав

на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю

частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Схід-

ну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За

.чотири тижні польська держава перестала існувати.

Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної

України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти

«серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапоро-

носці високих гуманістичниих принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у

розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насампе-

ред «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб

справити на західних українців враження «українськості» нового режиму.

Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня

1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний

список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Сою-

зом. Тому не дивно, що близько 93 °о виборців проголосували так, як хотів режим.

У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чи-

ном, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців

Західної України.

Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення.

Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини

1940 'р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них

6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому

на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польсь-

кої культури, що тепер відкрив двері для українських студентів і професорів. Помітно

поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Були на-

ціоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися

переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експро-

пріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити

між селянами їхні землі.

Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені захід-

ними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.

Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід україн-

ських політичних лідерів. Були змушені розпуститися УНДО та інші українські по-

літичні партії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися на ра-

дянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства

«Просвіта». Від 20 до ЗО тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони жи-

вуть «на позичений час», утекли до окупованої" німцями Польщі. З ліквідацією осіб,

організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців ліберально-

центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організа-

ція — підпільна мережа ОУН.

Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливли у Західну

Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до «пролетар-

ських» методів роботи, вони нерідко шокували західняків примітивністю й грубістю,

які не личили носіям «передового соціалістичного ладу». Представники Радянської

України, які майже повсюдно користувалися російською мовою, швидко розвіяли

ілюзії про їхню хвалену «українськість».

Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, що вийшли з під-

пілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати

українських націоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників,

прибулих із Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців,

як і серед поляків, почали зростати антисемітські настрої. Але незабаром у радян-

ському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо коли деяких із

них за наказом Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.

Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських ре-

форм. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «від-

дані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько ІЗ °о і справ-

ді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян, які з самого почат-

ку з осторогою ставилися до Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочат-

ку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те„ що вони отримали роботу в

радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали

всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі по-

рушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.

Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим

спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно

незначніюбмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспор-

ти, а за використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обме-

ження набирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання

релігії в школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.

Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крім того,

робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широко-

масштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним

і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без

усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували,

заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької

праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.

Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та

єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників,

юристів, відставних офіцерів та священиків. Пізніше арешт загрожував кожному,

хто ототожнювався з українським націоналізмом. На прикінцевому етапі, навесні

1941 р., режим уже депортував людей без розбору. Депортували всіх — і тих, хто

мав родичів за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися з дру-

зями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтось до-

ніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий час. «Ніхто,

буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не надійде його чер-

га»,— писав свідок цих подій.

За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська

влада депортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки,

особливо колоністи,— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радян-

ської окупації польських територій на схід Радянського Союзу було депортовано

близько 1,2 млн чоловік, переважно поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різке

падіння політичного капіталу панівної колись польської нації, яка, втративши під-

тримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було по-

дією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися

в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це на-

сильне об'єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Укра-

їні. І все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою вияви-

лося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого

багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будь-якою

ціною.

Українці під німецькою окупацією. Якщо величезна більшість західних укра-

їнців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина

опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та

Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

Володимир Кубійович

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих

регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й

політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань

більшовиків, сюди втекло з Галичини 20—ЗО тис. українських політичних біженців.

Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього

центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські

громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як

тепер називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спеціальний наказ Гітлера вважати

цю територію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.

Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який діяв за вказівками

Гітлера, на практиці ж гестапо (нацистська політична поліція) в управлінні регіоном

часто виявлялося таким же впливовим, як і сам Франк.

Незабаром після приходу німців для задоволення основних економічних та

освітніх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли де-

сятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи при-

хильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. з мовчазної згоди Франка

ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Цент-

ральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійови-

ча. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки яко-

го полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в органі-

зації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозі військовополоненим

та в представництві інтересів українських робітників, котрі виряджалися до Німеч-

чини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК не матиме ніяких політичних

прерогатив.

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну про-

граму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національ-

ної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що

зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисель-

ніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні

посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці

користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн-

них років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незаба-

ром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й

молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси

українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж

української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям ком-

пенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто по-

легшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на

СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши-

рив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що

могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси укра-

їнців у Генеральному губернаторстві.

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська ар-

мія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу

Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру па-

м'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько

550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах спра-

вити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але

невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для

населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сот-

ні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусідньої

Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру).

Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Спов-

нений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський

уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно поси-

лював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або

русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення ні-

бито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні

зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі

та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною

його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа-

ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом

шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист-

ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во-

на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських

таборах смерті.

Андрій Мельник Степан Вандера

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви-

рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу

ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро-

ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра-

їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях.

Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос-

новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова

різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1-938 р.

його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль-

турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва

ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий

товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму-

вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували

за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч-

чини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної Ук-

раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спе-

кулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав,

щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на

шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб

ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але

Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність

збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви-

явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль-

ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось

військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У

серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні,

вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника

вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра-

кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до-

сягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом

ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали

називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями: прибіч-

ників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали

ОУН-М, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без- сумніву, завдала великої шкоди справі інтеграль-

ного націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони

нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами укра-

їнської незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися

глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі

чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націона-

лізму й послабили його моральний авторитет.

Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зітк-

ненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масшта-

бів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км

від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччи-

ни та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Гли-

бока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призве-

ла до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами

про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінові генерали

припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто

близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців вели-

кими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія

зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаю-

чи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського

Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням

фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні

німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у

вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. по-

лонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупу-

вали майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чо-

ловік, або 42 °/о населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного

потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених (із них, як

Наступ Німеччини у 1941 р.іідраховано, 1,3 млн становили українці). Відносна легкість, із

якою ці люди бу-ли з хоп ієні в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато

червоно-

армійіі й до захисту радянської системи.

Щ помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з С )ку

цівільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо

непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні заг Ні-

на реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка іцо

вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в

німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців тра-

диційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних

в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня,

з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в'язнів без огляду на те,

які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі

та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луць-

ку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та

наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних

українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упо-

рядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої

землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога».

Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали

знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських

військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу нім-

ців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гі-

гантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Серед-

ньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених-

спеціалістів. У результаті чи не найбільше" в історії евакуації радянський уряд вивіз

поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад

третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського

радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на

Уралі. Ця масова евакуація промислови' підприємств і населення значно посилила

здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радян-

ській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику

кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні більше трьох років, розстрілю-

вали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям.

У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький

адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою

неевакуйованих.

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,

розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної україн-

ської держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко

не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб слу-

жити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку ін-

тегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не

мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися

війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула

використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосунках

між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців іс-

нувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі з

адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за

співпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із

презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж

німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися на

проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельни-

ківців (ОУН-М) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери

(ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво

двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українсько-

го народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у ні-

мецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою «Легіон ук-

раїнських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних

українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося з

близько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та

«Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподіва-

лася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом

поширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтеграль-

них націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці «Нахті-

галю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгод-

ження з німцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому

Львові української держави. На посаду прем'єр-міністра було обрано близького со-

ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розрахо-

вувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як

із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУН-Б не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успі-

ху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються

на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, при-

кованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення

української державності. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішу-

чу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася

щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після

проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та його

прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, по-

квапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також

зіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН за-

планували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміні-

страцію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько

2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши

тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали

виявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючи

навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців

для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливо-

сті молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони бо-

ротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало

вбивство двох провідних членів ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у

вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Після

цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фрак-

цій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися

й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно

ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влашто-

вували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні кол-

госпи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали

врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а ро-

бітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗО-ті роки, й про-

водити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церк-

ва на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом пошири-

ли свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, не

пориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономію

України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж

відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)

20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи до

свого лона національне свідомих українців. •

По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах,

особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Ро-

билися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члени

ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в ос-

новному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що

вона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населен-

ня з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян-

ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господар-

ської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці от-от мають встановити

українську державу.

Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націона-

лісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУН-Б встановити

ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшла

на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском.

У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних

груп ОУН-Б. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши

удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів

ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське

слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконува-

ли вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Во-

лодимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне сві-

домих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, що

їхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився.

Нацистська влада на Україні

На думку Александера Делліна та інших істориків другої світової війни, «з усіх

східних територій, захоплених Третім райхом, найважливішою, без сумніву, була

Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану

німцями, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних». Вирішуючи, як

розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основ-

них варіанти. Перший, найчастіше пов'язуваний з провідним нацистським ідеологом

Альфредом Розенбергом, зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти

Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеч-

чини. Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії, цілком не-

хтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацист-

ської імперії.

Спочатку виглядало на те, що Розенберг, як єдиний член нацистського керів-

ництва, безпосередньо знайомий зі Східною Європою, стане тим, хто формува-

тиме нацистську політику на новозахоплених землях. Це враження посилилося піс-

ля його призначення на посаду голови Міністерства окупованих східних територій.

Розенберг розумів прагнення позбавлених державності народів регіону (від чого

він не переставав бути прибічником їх економічної експлуатації Німеччиною). Його

відоме переконання в тому, що Росію як багатонаціональну імперію треба перш за

все розчленувати, давало підстави українським інтегральним націоналістам споді-

ватися на порозуміння з нацистами. Але інтегральні націоналісти не знали, що Гіт-

лер був невисокої думки про теорії Розенберга взагалі та його плани стосовно Укра-

їни зокрема.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту

(ипіегтепасЬеп), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гіт-

лер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом

німецької колоніальної експансії (ЬеЬепкгаигп), а українців — майбутніми рабами

німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти

на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацист-

ського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого

своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про

реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу

після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку.

Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у вис-

моктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і

власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого

населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Як-

що мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я мусити-

му наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричини-

лася до того, щоб настроїти українців проти німців.

Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У

серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер

наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під

назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лі-

вобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столи-

цю» у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне

волинське місто Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України,

німці перетворили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що

викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Пів-

денно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Ру-

мунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні

землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці дії з усі-

єю ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «Укра-

їни не існує... це всього-на-всього географічне поняття».

Структура й чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали

сумнівів щодо намірів німців зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було ви-

ряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з остан-

ніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва.

Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом

нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські по-

сади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати

лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого

міста, дрібний поліцай.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму,

було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав

особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт

його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на

Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців

окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС (Еіпхаіг^гирреп), заморду-

вали приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було

вбито близько 33 тис. чоловік.

Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військово-

полонених. У перші шість місяців війни у полон здалися мільйони червоноармійців,

багато з них робили це свідомо. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «над-

лишок» слов'ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом

табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Не-

рідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з

5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько

3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не

лише варварством, а й незавбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік

фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати

німців зросли.

У серпні—вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначи-

лися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох

вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України (а це бу-

ло його головним завданням) можна шляхом збереження колгоспів — хоч цього

разу під контролем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так україн-

ських селян швидко змусили відкинути надію на те, що новий режим ліквідує кол-

госпи. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до

смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85 % усього

постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися

з України.

Антинімецькі настрої ще більше посилилися, коли нацисти вирішили використати

Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової

Відправка українських робітників на примусову працю до Німеччини

праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського гос-

подарства Німеччини. Спочатку українці самі їхали працювати до Третього райху,

рятуючись від скрутних умов на батьківщині або щоб набути якоїсь спеціальності.

Проте коли стало відомо про жорстоку трудову дисципліну, презирливе ставлення до

робітників зі Сходу (ОїіагЬеііег), сміхотворно мізерні заробітки, люди всіма можли-

вими засобами почали уникати цього. Із початку 1942 р. поліція Коха була вимуше-

на проводити масові облави, хапаючи українську молодь на базарах, при виході з

церков чи кінотеатрів, щоб відправити її до Німеччини. Про «перевагу», яка надава-

лася українцям у трудовій мобілізації до Німеччини, свідчить те, що з 2,8 млн остар-

байтерів наприкінці війни 2,3 млн походили з України.

Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до

міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів хар-

чування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньо-

му німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент

Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські меш-

канці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені

перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові,

населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для ро-

боти в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, ЗО тис. розстріляно й 80 тис. по-

мерли з голоду.

В цій ситуації освітні можливості населення Райхскомісаріату Україна були

вкрай обмеженими. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину

української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для україн-

ців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного об-

слуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості

німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресто-

рани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців.

Аби осягнути нацистське правління на Україні у належній перспективі, необхідно

усвідомити те, що саме в Райхскомісаріаті Україна нацистський режим набрав своїх

найбільш екстремальних форм. Хоч подібні умови існували в інших областях окупо-

ваної німцями України, ці регіони водночас мали відмінності в адміністративному

устрої. Зокрема в Галичині, яка стала частиною Генерал-губернаторства Польщі, ні-

мецькі власті поводили себе не так жорстоко, як у східних регіонах. Щоправда, й тут

проводилося багато таких ненависних заходів, як вивіз на роботу, експропріація про-

дуктів на селі, напівголодне існування міст. Та на відміну від співвітчизників на Схо-

ді галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган — Український

земельний комітет. Цей комітет, який очолив Кость Паньківський, у березні 1942 р.

перейшов у підпорядкування Українського Центрального Комітету Кубійовича у

Кракові.

Щоб захистити українське населення від репресій, розширений УЦК намагався

уникати конфронтації з нацистами, зосередившись на посиленні української присут-

ності в містах та на розвитку продуктивних сил. Проте при потребі УЦК завзято об-

стоював українські інтереси. Так, коли в результаті нацистської акції в лютому

1943 р. з лиця землі було стерто кілька українських сіл, голова УЦК В. Кубійович

заявив сміливий протест нацистським властям, кинувши Франку такі слова: «Зни-

щивши євреїв, тепер беруться винищувати українців». Інша перевага, якою користу-

валися українці в Генерал-губернаторстві, полягала в наявності широкої системи

початкової, середньої та професійної освіти. Вони також мали змогу в обмежених

масштабах організовувати кооперативи та вести культурну діяльність. Як уже стало

правилом, німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади. Але

в місцевому управлінні українцям звичайно віддавалася перевага перед поляками.

Така політика, на велике задоволення німців, далі погіршувала й без того складні

стосунки між двома громадами.

У східних районах України, що залишалися під юрисдикцією військових, си-

туація була подібна до становища у Райхскомісаріаті Україна, за винятком того, що

тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і допускалося існування деяких

українських цивільних організацій, зокрема організації під керівництвом Володими-

ра Доленка у Харкові. Порівняно з німецькою румунська окупація Південно-Захід-

ної України (Трансністрії) булаліберальнішою. Румуни самі не знищували євреїв (а

передавали їх нацистам), стримувалися від застосування широкого політичного

терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви

українського націоналізму, заборонили українські публікації та, як правило, сприя-

ли проросійським угрупованням.

Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупа-

ційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзич-

ливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди

лишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової ви-

щості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених уря-

довців Третього райху грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викли-

кали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто

Браутігам визнавав, що «сорок мільйонів українців, які радісно вітали нас як визво-

лителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору».

Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправ-

ляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно

Будинок-музей В. ґ. Короленка в Полтаві, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943

р.

використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців,

була однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

Колабораціонізм. У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підко-

ритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість

вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання

німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де

відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом бу-

ли нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж

це являло собою куди складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому

українці мали зберігати більшу відданість: сталінському режимові чи польській дер-

жаві, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки

страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, мож-

ливо, лише тимчасово)? І нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на

Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя.

Війна поставила українців перед проблемою: як найкраще використати своє по

суті безвиграшне становище? Для пересічної людини везінням було вже збе-

реження власного життя. Мета (чи скоріше головоломка) українських організацій та

їхніх провідників на окупованих німцями територіях полягала в обороні українських

інтересів як від нацистів, так і від дедалі сильнішого СРСР. Деякі українські вожді

вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу

до неї), аби тільки протистояти іншій. Оскільки СРСР являв собою більшу й трива-

лішу загрозу, майже всі українські організації у Третьому райху в той чи інший час

співпрацювали з німцями, хоч завжди в обмежених масштабах та із суто тактичних

міркувань. Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторони

й не могли формувати політику чи впливати на події. Тому співпраця українців із нім-

цями мала незначні масштаби порівняно з союзниками Німеччини. І нарешті, хоч

серед українців і траплялися опортуністи, антисеміти, ідеологічні фанатики, не

існує доказів того, що у процентному відношенні їх було більше, ніж серед інших

народів.

На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до

участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це

робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали

українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко

виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти

реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потре-

ба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною

формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців

незмінне виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким

вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах.

При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті най-

нижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій екстермінації євреїв участь

українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж та-

ке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гет-

то. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним жит-

тям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не

лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої пропо-

віді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммле-

рові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських зло-

чинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж ко-

мунізм.

Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливі-

шим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рів-

ні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після при-

голомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запіз-

нілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій.

Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформу-

вати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду

ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною ство-

рення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців.

Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917—

1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептиць-

кий) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала

змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. Усвідомлю-

ючи можливість поразки Німеччини, вони твердо вирішили цього разу не допустити,

щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил.

На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боро-

лася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе

вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітле-

ра, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив на-

бір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і ІЗ тис. із них згодом

стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина».

Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед май-

же мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму,

було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмисли-

ти ці цифри у ширшому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн українців вою-

вали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чесь-

кій, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави.

Рух Опору

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на

Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів.

Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над вели-

чезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні ор-

ганізаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна

з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями

було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні черво-

ноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі полі-

цаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди

виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непри-

датна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північ-

но-західній частині країни — в' лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони українських

націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'я-

зані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український

діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував

на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ»

(пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення сво-

го регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували роз-

пустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так

і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та

ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, по-

клавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, зна-

добиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроху спонукали

й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місце-

вого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,

по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали про-

никати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної

армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до сво-

їх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Го-

ловнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, висо-

копоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль»

Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА

швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопи-

ла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч бага-

то українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець

1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунто-

вані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно з іншими під-

пільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне,

оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило

про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

Швидке з 'остання УПА викликало необхідність розширення її політичної

бази. Хоч проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція ін-

тегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль представника укра-

їнців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора у Га-

личині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій Західної

України (за винятком ОУН-М) та представники східних українців і утворили Ук-

раїнську Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової органі-

зації відобразила зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та

контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУН-Б ого-

лосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій... тому ОУН бореться

проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антина-

цистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих

доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої тер-

пимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову

та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні пи-

тання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того,

УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак неза-

баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм

буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

Украінсько-польська різанина. УПА не лише виступила проти нацистів і більшо-

виків, а й ув'язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних ук-

раїно-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як ма-

ла закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості

вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з тери-

торій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націона-

лістична армія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль

над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього

стала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські парти-

зани) між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх

рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне насе-

лення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 р^. українці, й насампе-

ред загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис. польських чоловіків, жі-

нок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася рані-

ше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно

польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944—1945 рр. серед без-

боронної української меншості на захід від р. Сан. Так чи інакше очевидно, що як

українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала

кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління

до покоління.

Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціоне-

ри комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини.

Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Крем-

ля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих ус-

піхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського

руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське пар-

тизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм

Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізува-

лася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах

Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися

до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ве-

дення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії ра-

дянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій об-

межувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації

(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала поста-

чанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких від-

чувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу

ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбле-

ною тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далеко-

сяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих

недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у су-

тички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,

Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліс-,

сі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки

зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.

Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила

основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикар-

патті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне

психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забез-

печити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні яв-

ляло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але,

за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було не-

пропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили

тільки 46 °о бійців п'яти найбільших з'єднань радянських партизанів на Україні

(й лише одну третину з'єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно ве-

лику частку —37 °о. У деяких радянських працях стверджується, що кількість ра-

дянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис., у той час як інші

називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються остан-

ньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанського

руху як масової патріотичної боротьби українського народу проти німців не від-

повідає дійсності, як і аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяль-

ності УПА. Під час війни величезна більшість населення України лишалася політич-

не нейтральною, більше дбаючи не про оріанпац'ю опору, а про те, щоб якось ви-

жити.

Повернення радянської влади на Україну

В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальний перелом: коли ні-

мецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гі-

гантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала

рішуча перемога радянських військ під Сталінградом, що на Волзі, у січні 1943 р.

Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. у битві під Курськом німці вдалися

до останньої спроби перехопити ініціативу. Але й тут вони зазнали поразки. Тим

часом СРСР користувався своїми величезними людськими ресурсами, результатами

вдосконалення військового виробництва та масовими поставками бойової техніки із

союзних держав. Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування

розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобереж-

ної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотин-

ців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія

мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським

поставкам — майже п'ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверд-

жують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїм успіхом контр-

наступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості.

В усякому разі, на відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за

якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз,

захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними удара-

ми. Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну.

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана

Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Дон-

бас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У

вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі,

й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. У січні 1944 р. після короткої перерви май-

же 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя

і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсу-

нем-Шевченківським. До березня в руках у ніг.!!'в лп''.'.чася тільки Західна Україна.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська

оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис.

чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати

хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося ви-

рватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За

підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА.

Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Пе-

ремишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р.

вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.

Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спа-

леної землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити,

щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну го-

лову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й ви-

нищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра

насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Пол-

тави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпіло від

широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуації.

Пропагандистський наступ Сталіна. На відміну від Гітлера Сталін учився на влас-

них помилках. Побачивши, як неоднозначне поставилося населення до його ре-

жиму на початку війни, він тепер розпочав велику пропагандистську кампанію. Вона

проводилася з метою залучення радянських громадян на окупованих територіях до

опору німцям та для зображення сталінського режиму в новому світлі; мовляв, після

війни він буде більш стерпним. Оскілі.ки у боротьбі з німцями націоналізм з усією

ясністю виявився набагато сильнішим стимулом, ніж марксизм, він і став голов-

ною темою цієї кампанії. Найбільша увага приділялася російському націоналізмові,

без перестанку експлуатувалися теми славних перемог Російської імперії, її бо-

ротьби у минулому проти іноземних загарбників, її великііх героїв. При цьому Сталін

активно намагався також забезпечити собі симпатії українців.

Щоб справити враження суверенності Української Радянської республіки, було

створено додаткові українські міністерства — закордонних справ та оборони. Як і

інші республіки, Україна отримала право (проте не реальну можливість) вступати у

зовнішні зносини. На високі пости в уряді було призначено відомих українських

діячів. Зокрема, міністром закордонних справ став драматург Олександр Корнійчук,

а осипаного державними почестями партизанського командира Ковпака призначили

міністром оборони. Були навіть ознаки того, що Україна матиме власні військові

частини. Хоч ця можливість так і не знайшла втілення, зате було перейменовано на

Український фронт південну ділянку радянського фронту і введено високопрестижну

урядову нагороду — орден Богдана Хмельницького. Відчутно послабився контроль

за культурною діяльністю українців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри «Лю-

біть Україну» навіть був відзначений Сталінською премією.

Помітивши, з яким ентузіазмом люди на окупованих німцями територіях по-

вертаються до релігії, Сталін примирився з Російською православною церквою на ра-

дянській території, скасувавши численні обмеження на її діяльність і розпустивши

антирелігійну пропагандистську організацію — Союз войовничих атеїстів. Право-

славна церква віддячила послугою за послугу, закликавши свою паству до боротьби

з німцями й відлучаючи всіх, хто співпрацював з ними.

Повернення радянської влади на Західну Україну. Оскільки Західна Україна

перебувала під радянською владою лише короткий період часу, повернення Черво-

ної армії мало тут інші наслідки, ніж на радянізованому сході. Зайнявши Західну Ук-

раїну в 1944 р., більшовики на відміну від відносно обережної політики 1939 р. були

сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадити націоналістичне настроєним

західним українцям свою владу. Вони мобілізували всіх чоловіків віком від 18 до

50 років і без належної підготовки та озброєння послали їх на фронт. Негайно по-

чалися репресії проти греко-католицької церкви. Після окупації Львова митрополита

Шептицького було посаджено під домашній арешт, а через кілька місяців він по-

мер. Його наступника Йосипа Сліпого було заслано до концтабору в Сибір. Розпо-

чалася також підготовка до примусового включення греко-католицької церкви до

підпорядкованої Москві Російської православної церкви.

Західну Україну заполонили понад ЗО тис. партійних працівників і 3500 спеціаль-

но навчених пропагандистів, які знову розпочали процес радянізації краю. Найбільш

національне свідому верству населення складала інтелігенція, тому радянські власті

робили активні спроби протиставити їй селянство та робітників. Оскільки радянські

пропагандисти обіцяли звернути «особливу увагу» на людей, що не мали радянської

освіти, а вчилися у «буржуазних» закладах, то з районів, ще не зайнятих Червоною

армією, разом із відступаючими втекла більша частина західноукраїнської інтеліген-

ції.

Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом УПА складне

питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами Сталіна.

Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні одних —

подібно до того, як це сталося у 1917—1918 рр. Проте коли стало ясно, що перемож-

цем у війні на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть в союз

із західними державами, щоб запобігти радянській експансії. Саме ці хибні споді-

вання значною мірою спонукали провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з біль-

шовиками.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА

організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «нена-

дійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви. Вони на-

самперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії й тих, хто спів-

працював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом

УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Вату-

тін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних парти-

занських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства

їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянські про-

пагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як на-

цистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р.

в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь близько ЗО тис.

радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно

з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише

на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверд-

жують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоло-

вік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не посту-

палася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА

часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському

режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної

України.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його

наклала друга світова війна на Україну та її населення. Щонайменше (статистика

тепер досліджується наново) 5,3 млн чоловік, або один із кожних шести мешканців

України загинув у цій бойні. 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці до

Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст

та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними лишилося близько 10 млн чоловік. Ос-

кільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи,

втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове зни-

щення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини то-

го, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загаль-

ні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як

десять років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних ре-

жимів.

У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з

періодом 1917—1920 рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нациста-

ми. На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вони практично не мали

змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від 1917—1920 рр. українці

опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на

них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни з укра-

їнської точки зору мали й деякі позитивні моменти. До них слід насамперед від-

нести те, що в результаті радянського завоювання Західної України вперше за

багато століть усі українці з'єдналися у межах одного політичного цілого, тобто

СРСР, а конкретніше — в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки.

До того ж тимчасові поступки Сталіна національним прагненням неросійських на-

родів породили сподівання, що після війни «все стане інакше». Нарешті, Україна

як складова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях бага-

тьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке

у 1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось

нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашого світ-

лого майбутнього».

Глава 24

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

ВІДБУДОВА І ВІДНОВЛЕННЯ

Урегулювання територіальних питань

та зміни у складі населення

Відбудова

Поглинення Західної України

Ідеологічний наступ сталінізму

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Ук-

раїна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою

вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна

вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за

багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. До цих змін прагнули

пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки,

спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії Ук-

раїни.

Урегулювання територіальних питань

та зміни у складі населення

Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв'язала вій-

на, стало включення Західної України до складу СРСР. На превеликий жаль по-

ляків, Сталін переконав Великобританію й Сполучені Штати погодитися на приєд-

нання до УРСР земель, де західні українці складали більшість населення. В резуль-

таті у 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Поль-

ську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести

кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона». Особливо болісно

переживали поляки втрату Львова — давнього бастіону польської культури.

Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? Зовнішнім виправ-

данням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз'єднання пригноблених

західних українців зі своїми братами у Радянській Україні. Проте оскільки сумнівно,

щоб Сталін проймався інтересами українців, то, очевидно, певну роль тут відіграли

його власні політичні цілі. Поляки були неспроможними протистояти йому у війсь-

ковому та інших відношеннях, тому Сталін просто не відчував потреби повертати

їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну

стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну

не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його

вогнище на Західній Україні.

Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін

населенням. Відтак у період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили пересе-

литися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків (включаючи знач-

ну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків). Натомість у Радян-

ську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців,

які опинилися на польському боці нового кордону. Цей вихід поляків завершив їхній

довготривалий відступ з України, що розпочався ще в 1648 р., коли польська шляхта

втратила владу над Лівобережжям. Тривав він протягом XVIII та XIX ст., коли шлях-

та поступово втрачала політичну, а згодом і економічну владу на Правобережжі. І

ось після другої світової війни радянські власті вигнали поляків із Галичини та Во-

лині — земель, на які 600 років тому почалася польська експансія. З виходом поля-

ків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але не-

рідко стимулюючі стосунки.

Одразу після війни Москва переконала також Чехословаччину й Румунію відмо-

витися від претензій відповідно на Закарпаття та Буковину. Відтак Західна Україна з

її понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стала складовою

СРСР. Під кінець 1945 р. територія Радянської України розширилася до понад 580

тис. кв. км.

Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої на Україні

різко зменшилася внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. нім-

ців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть ста-

ти на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати

майже всіх німців для Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис.

кримських татар, а їхня батьківщина згодом була включена до складу Української

республіки. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з нім-

цями, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини

татар, яких брутально викинули з їхніх осель, витримали подорож до Середньої Азії.

Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистської полі-

тики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн євреїв,

що мешкали серед українців у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупації не

пережив майже ніхто, але у повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті,

хто свого часу евакуювався на Схід.

Разючим контрастом на цьому тлі було відчутне зростання російської меншості.

Після війни на Україні, й особливо на нещодавно анексованих західних землях, від-

чувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партій-

них функціонерів. Для заповнення цих посад на Україну, особливо в міста, переселя-

лися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їх-

ню кількість говорить така статистика: якщо у 1939 р. на Україні проживало 4 млн ро-

сіян, тобто 12 % усього населення, то до 1959 р.— майже 7 млн, або 16 %. На За-

хідній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1959 р. їхня чисельність ста-

новила 330 тис., або 5 % населення.

Унаслідок докорінних змін в етнічному складі України, що сталися після війни,

такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу віді-

гравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культурну та етніч-

ну мозаїку, втратили своє значення або фактично зникли, їхнє місце зайняли в ос-

новному росіяни. Тим часом приєднання західних територій не привело до помітного

збільшення відсотка українців, оскільки лише компенсувало ті втрати населення,

яких зазнала Україна під час війни. У цьому процесі її суспільство з багатЬнаціональ-

ного перетворилося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість іс-

нувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.

Відбудова

Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз

постав перед колосаяьним завданням відбудови господарства. Так, наприклад, на

Україні промислове виробництво у 1945 р. складало лише 26 % рівня 1940 р. Як і

слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати своє господарство із скла-

дання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). І знову цей план базувався на

характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресур-

сами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги:

він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське госпо-

дарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його — і все це за менш ніж п'ять

років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які

передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу

великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження

від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вима-

гав підвищення продуктивності праці на 36 %.

Відбудова економіки. Як і в ЗО-ті роки, четверта п'ятирічка дала неоднозначні

результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули

85 °о капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове вироб-

ництво на Україні на 15 °о перевищувало рівень 1940 р. На Західній Україні, де до

війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо

вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 °о. У 1950-х ро-

ках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона ви-

плавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина

та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобут-

ком вугілля майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська про-

мисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у за-

гальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустрі-

альні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами.

Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня.

Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання ді-

йшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було

проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня.

Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи»

1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження.

Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському

господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час

війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще

страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого

надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська полі-

тика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на

селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод.

Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішу-

че відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р.

було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося «при-

ватизувати» під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Україні,

цій сільськогосподарській лабораторії Радянського Союзу, гучний проект, спрямо-

ваний на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гі-

гантські «агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використан-

ню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало за-

безпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також

передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу части-

ну продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право ще суворішого

контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних,

але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко:

пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися

від проекту «агроміст». На додаток, породжені цим проектом хаос і невдоволення

лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60 °о рів-

ня 1940 р., й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю.

Політична відбудова. Комуністична партія України (КПУ) пережила війну

навдивовижу добре, хоч і на початку цього катаклізму вона перебувала в скрутній

ситуації. На партію лягла велика відповідальність за перші поразки, помилки і страш-

ні втрати, що призвели до різкого падіння її престижу та авторитету. Внаслідок вій-

ськової мобілізації і втрат на фронтах чисельність членів КПУ зменшилася від

майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакую-

валися під час радянського відступу, й лише десь 15 тис. перебували на Україні під

час війни. Однак пізніший перелом у ході подій на користь СРСР означав також і

кращі часи для комуністів України.

Особливо помітною рисою членів партії й насамперед її керівників, які протягом

війни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрішньої солідар-

ності. Великою мірою воно виростало з тих товариських стосунків, що процвітали у

рядах партизанського руху, організованого й очолюваного комуністами. Це тісно

згуртоване товариство високопоставлених членів КПУ часто називали «парти-

занським кланом», багато учасників якого пізніше стали членами українських «ма-

фій», пов'язаних із Хрущовим та Брежнєвим.

Після війни, в міру того як демобілізувалися чи поверталися з евакуації комуніс-

ти, а також із вступом до партії нового поповнення її чисельність на Україні знову

зросла й на 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порів-

няно малою: з кожної тисячі населення лише 20 чоловік перебували в партії, в той час

як середній показник по Союзу становив ЗО комуністів на тисячу населення. Важ-

ливі зміни відбулися також в етнічному складі КПУ. Прагнучи стати часткою зви-

тяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше, ніж будь-

коли, прагнення до вступу в партію. Тому якщо у 1920 р. українці складали лише

19 °о КПУ, то до 1958 р.— понад 60 %. Щоправда, на росіян і далі припадав непро-

порційно великий відсоток на найвищих рівнях, але й тут стала відчуватися присут-

ність українців. Інша особливість післявоєнної Компартії України, як і Союзу, поля-

гала в ЇЇ схильності залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської

інтелектуальної еліти. Відтак у 50-х роках щоп'ятий лікар і щотретій інженер були

членами партії, порівняно з кожним тридцять п'ятим робітником і сорок п'ятим кол-

госпником. Після війни партія з усією очевидністю брала на себе роль глибоко вко-

ріненого «істеблішменту».

Українські комуністи могли бути задоволеними з того, як швидко відродилися

вони після війни, але Сталін сподівався від них більшого. Порівняно з іншими регіо-

нами Радянського Союзу відбудова промисловості на Україні відбувалася повільно,

становище в надзвичайно важливому сільськогосподарському секторі республіки

було катастрофічним, а націоналізм, особливо на Західній Україні, лишався ще да-

леко не викоріненим. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав свого «аварійного

монтера» Кагановича замінити Хрущова на посаді першого секретаря КПУ. Мало-

популярний Каганович не добився великих успіхів, і Микита Хрущов, який попри

своє російське походження виявляв ознаки місцевого патріотизму, знову повернувся

до Києва.

Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала .несподівана, хоч і

дуже обмежена, поява України на міжнародній арені. У квітні 1945 р. за наполяган-

ням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн —

засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення

отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кож-

ній із 16 радянських республік). Однак є свідчення того, що цим кроком Сталін зре-

агував на гордість українців тією роллю, яку вони відіграли у розгромі нацистської

Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно з ра-

дянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних орга-

нізацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна

ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританія

звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні

стосунки, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли висновку, що функції

українського міністерства закордонних справ є чисто «церемоніальні, декоративні

та символічні». Оцінюючи потенційне значення виходу України на міжнародну аре-

ну, Ярослав Білінський пише: «Міжнародне представництво Української РСР разом

з її гімном, державним прапором, міністром закордонних справ, без сумніву, нале-

жить до категорії радянських конституційних прикрас... Коли б режиму вдалося по-

слабити український націоналізм, його не змогли б тоді оживити ніякі конституційні

положення. Якби ж зробити цього він не зміг, такі барвисті прикраси, як міжнарод-

не. представництво, живили б думку, а в сприятливих умовах .могли б послужити

поштовхом до дії».

Поглинення Західної України

З 1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною, ук-

раїнці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де правили

поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами, як ми мог-

ли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностей у політичних

системах і грунтувалися на значних історичних, культурних, соціально-економіч-

них і психологічних підвалинах. У результаті другої світової війни дихотомія

«Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймні на політичному

рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надто коротким, щоб зали-

шити тривалі сліди) радянський режим усіляко намагався привести західних укра-

їнців у відповідність із радянською системою та їхніми східними співвітчизниками.

Процес такого злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важ-

ливим аспектом післявоєнного періоду, а й подією епохального значення в історії

України.

Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й

політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Захід-

ній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством: греко-като-

лицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджу-

валася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну

більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої

сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

Ліквідація греко-католицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської

влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між

західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна.

Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила

смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався ве-

личезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися стат-

ті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського

підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Га-

лан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабри-

кованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архі-

пастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового свя-

щеника Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за роз-

рив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, роз-

почавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала си-

нод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб роз-

глянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рі-

шення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголо-

сили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання»

греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше ана-

логічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодо-

ра Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в

цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї

змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували

з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському ре-

жимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим де-

кретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували

таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік ра-

дянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко

не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

Боротьба з УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА про-

довжувала зростати. У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти.

Головне джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існу-

вало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи

колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири

з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її

лавах, ніж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той

час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чи-

сельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над

значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо полі-

тики УПА та її політичної надбудови — УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати

розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними дер-

жавами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити вста-

новленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була

зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї

армії, а з другого — тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль.

Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг ор-

ганізувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945—

1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в

регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати

проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та

передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське

населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорсто-

ких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депор-

туючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За

підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних україн-

ців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб дискредитувати партизанів, загони

НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували україн-

ських селян. Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надава.ю, зі

свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною полі-

цією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на гра-

ні голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійністі

їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого

наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У

1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться,

багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА

приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули,

потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкри-

тої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як

раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки

колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати пар-

тизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й

спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зо-

середилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колек-

тивізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вби-

вали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з ра-

дянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що припи-

сується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за йо-

го роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило

відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у бе-

резні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув

її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі заго-

ни УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань

УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шу-

хевича.

Окремим розділом в історії УПА є її діяльність по польський бік кордону на те-

ренах, населених українськими лемками. Між 1944 та 1947 рр. ОУН користувалася

сильною підтримкою й зберігала значну присутність у цьому регіоні: завдяки ретель-

ним дослідженням УПА польськими воєнними істориками (які незрівнянно більш

інформативні, ніж пропагандистські трактати їхніх радянських колег) відомо, що

її сили включали близько 2 тис. бійців самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. чле-

нів ОУН. Неодноразові намагання польського війська витіснити українських парти-

занів завдавали полякам тяжких втрат. У березні 1947 р., коли один із загонів УПА

влаштував засідку і вбив славетного польського генерала й заступника міністра

оборони Кароля Сверчевського, УПА провела одну з своїх найуспішніших операцій

у цьому регіоні — й водночас поклала початок своїй загибелі.

Розлючений цією подією польський уряд вирішив ліквідувати «українську про-

блему». У квітні 1947 р. він провів операцію під кодовою назвою «Вісла», що мала

як військовий, так і цивільний виміри. Близько ЗО тис. польських солдатів, спираю-

чись на підтримку численних чеських і радянських сил, оточили українських парти-

занів і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Декому вдалося про-

рватися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехословаччиною

й досягли союзницької зони окупації в Німеччині. Така ж трагічна доля спіткала

українських лемків, котрі переховували партизанів: майже всіх лемків (близько

150 тис.) без попередження викорінили із землі їхніх предків і розселили по всій

Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. В такий спосіб поляки на-

решті позбулися «української проблеми», що переслідувала їх протягом століть.

Колективізація. Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подо-

лав опір УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повто-

рювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвіта-

ючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утри-

мувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські

агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де

колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо

жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машинно-тракторних

станціях (МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла

пліч-о-пліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній

Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої,

але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Най-

запекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти —

чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи гос-

подарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки,

щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р.

майже всі 1,5 млн селянських господарств Західної України вступили до колгоспів,

яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських терито-

ріях непорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економіч-

ної системи.

Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріа-

лізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, еконо-

мічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових про-

дуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію,

можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкла-

дення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як ви-

добуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи вироб-

ництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західно-

українські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням,

вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р.

промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня

1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш

ніж 3 °о у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів про-

мисловості республіки.

З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і

кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричини-

лася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно

розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на

Західній Україні щороку навчалося 20—ЗО тис. нових робітників. У Львові число

промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився та-

кож новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радян-

ської влади давно запізніла соціально-економічна модернізація Західної України

прискорено рухалася вперед.

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення

освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних укра-

їнців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську по-

чаткову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної

України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень.

Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р.

навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вка-

зувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо

сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати не можна. На-

віть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до

вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у

члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра

зросла до ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис.,

що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих чле-

нів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської партій-

ної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі кому-

ністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну

владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського на-

селення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони жи-

вуть під чужоземним пануванням.

Ідеологічний наступ сталінізму

Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у

другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспіль-

ству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни,

радянські власті підтримували російський і неросійський патріотизм, послабили

обмеження релігійної діяльності. Проте найбільше занепокоєння режиму викликало

те, що близько 70 млн радянських людей — .тих, котрі жили у зоні німецької окупа-

ції, працювали на примусових роботах і потрапили у полон,— зазнали впливів за-

хідного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено

мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного

порядку вороже чи, принаймні, скептично. Тому, на думку Сталіна, режим повинен

був знову посилити контроль над суспільством, особливо в царині ідеології.

Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому по-

мічникові Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто

прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної

цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянсь-

кою культурою. А це, на його думку, було недопустимим. «Наше завдання,— про-

голошував він,— полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка

перебуває в стані розкладу і занепаду». Але якщо метою Жданова та його прибічни-

ків було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові

привабливішу альтернативу. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий

поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного за-

хідного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув

цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього ро-

сійський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився

російський із ще похвальнішими досягненнями. Поява цієї нової форми російського

націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його

в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх

націй, що входять до Радянського Союзу.

Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ініціативами Ста-

ліна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під на-

цистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччи-

ни, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренни-

ми. На західних українцях найдужче «позначилися» західні впливи. Зауваження

Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато,

звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому на Україні свід-

чило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне

звинувачення українських комуністів у тому, що вони «не надають належної уваги

підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури

і мистецтва ... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце

українські націоналістичні концепції». Це був похоронний дзвін по скромному по-

воєнному ренесансу української культури.

Через місяць, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист,

репресований у 30-х роках,— наважився висловити думку, що художник має право

помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град зви-

нувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер

Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології

К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинува-

чуючи її в «українському націоналізмі». Тим часом Литвин зосередився на конкрет-

них справах, зокрема на нещодавно опублікованій «Історії української літератури».

Він стверджував, що праця мала суттєві «недоліки», бо зображала розвиток україн-

ської літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й

Лазар Каганович і Микита Хрущов у Києві. 1947 р.

недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік по-

дібній критиці було піддано перший том «Історії України», який вийшов у 1943 р. за

редакцією М. Н. Петровського.

Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за вико-

ристання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельниць-

кий» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а

українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередже-

ності на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло полювання на

реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебу-

вання на Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду,

тероризуючи представників української інтелігенції.

Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 р., коли на вірш

В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у «націоналізмі», а його автора

змусили опублікувати принизливе каяття. Пошуки ідеологічних відхилень набули

ще більш гротескового — й смертельного — забарвлення, коли об'єктом пересліду-

вань обрали євреїв. Багато єврейських письменників, учених, художників було ре-

пресовано за звинуваченням у «космополітизмі». Таємна поліція навіть сфабрику-

вала «змову» групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою «міжнарод-

ного єврейства» заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме

в цей час з'явилося сміхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди,

нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду

СРСР.

В міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку Сталіним наступ-

ної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла

творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити ви-

бачення. З усією очевидністю українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: тоб-

то краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі

збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р.

«великий вождь» помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.

В українців, котрі до 1939 р. жили під радянським правлінням, післявоєнні роки

викликали відчуття «гіе]а vii» («вже баченого»). Знову вони поринули у здійснення

величезних виснажливих будівельних проектів, знову переживали гнітючий пере-

хід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, й знову

перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій.

Проте для західних українців повоєнні роки відкрили нову добу, ввівши їх у ціл-

ковито інший світ, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939—

1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє відмежування від політич-

них і культурних цінностей Європи. Його результатом також стала втрата найваж-

ливішого набутку західноукраїнського суспільства — його широкої організаційної

мережі, найстарішим і найважливішим складником якої була греко-католицька церк-

ва, а найновішим — ОУН/УПА, мережі, що протягом поколінь служила основним

захистом проти чужої влади й найактивнішим виразником української національної

самобутності. Але не всі наслідки радянської анексії були негативними: в результаті

сталінського диктату нарешті було розв'язано українсько-польський конфлікт,

що довго вичерпував сили обох суспільств. Крім того, радянська влада започатку-

вала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не

було, але саме вона нарешті об'єднала всіх українців у єдиній державі.

Глава 25

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

ВІДЛИГА

Нове керівництво

Україна: «друга серед рівних»

Десталінізація

Експерименти в економіці

Активізація інтелігенції

Реакція

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марно-

тратний, нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не мож-

на було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радян-

ська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення

жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР на-

решті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою

гігантської політичної та економічної потужності. Але в міру того як Кремль обереж-

но послабляв хватку, знову виринали проблеми, нібито вже раніше розв'язані, й нас-

тупники Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч

відступ від сталінізму й пошуки свіжих підходів у будівництві комунізму виразно

спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу, на Україні ці зміни були особ-

ливо численними й вартими уваги.

Нове керівництво

Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін ст^ло «колективне керівництво», що за-

ступило одноосібне правління Сталіна. Цей комітет управління, що складався з ви-

щих партійних і урядових функціонерів, став лише коротким перехідним етапом,

який дав змогу утвердитися новій сильній людині. Спочатку здавалося, що гору

візьме грізний шеф МДБ Лаврентій Берія. Сподіваючись розширити базу підтримки,

Берія дав зрозуміти неросійським народам, зокрема грузинам та українцям, що го-

товий піти для них на великі поступки. Але він прорахувався, заплативши за про-

вал життям (це був останній випадок страти переможеного політичного суперника).

Деякий час на передньому плані тримався Георгій Маленков, представник урядової й

технократичної бюрократії, що виступав за економічні реформи. Але остаточним

переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною.

Росіянин Хрущов народився в невеликому селі на межі Росії та України. Життє-

радісна людина, але типовий партійний апаратник, він піднісся на вершину влади

завдяки неабиякій спритності та рабському плазуванню перед Сталіним, а також

вакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р.

його послали на Україну, щоб завершити «Велику чистку» й почати відбудову укра-

їнської компартії. Через рік він контролював процес включення Західної України до

Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за відбудовою економіки,

повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськи-

ми націоналістами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталінських вказівок,

він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на «місцевий

колорит», часто з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилуван-

ня українськими піснями.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки з

українською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторгані-

зацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійною

опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті

Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискри-

мінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопо-

пулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено

Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця (відтоді першими секретаря-

ми КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також українці:

Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко — Раду Міністрів.

Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували ук-

раїнцям. Урядові посади дістали паплюжений свого часу драматург Олександр Кор-

нійчук та син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

Зміни в особовому складі супроводжувалися зростанням чисельності членів

партії на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис. членів і кандидатів у члени партії,

а в 1959 р.— уже близько 1, 3 млн, з них 60 °о українців. Із факту призначення ук-

раїнських комуністів на високі посади та їхнього кількісного зростання з усією оче-

видністю випливало, що нове кремлівське керівництво відкрито заграє з україн-

ськими комуністами; це різко контрастувало з політикою Сталіна.

Українські комуністи поширили свій вплив не лише у власній республіці, деякі з

них швидко дісталися союзного рівня. Військові Родіон Малиновський, Андрій Греч-

ко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а

два перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний обійняв пост

голови союзного КДБ, а чотири українці — Олексій Кириченко, Микола Підгорний,

Дмитро Полянський та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК

КПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення

були тісні зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи,

котрі прагнули піднятися на вершину радянської системи, ці люди, як правило, не

квапилися виявляти прихильність до своєї нації. І все ж їхня присутність на вершині

влади свідчила про зростаючу вагу українців та їхньої республіки.

Україна: «друга серед рівних»

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис

Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що

між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за під-

тримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радян-

ською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які не

вірили в можливість самостійності й не прагнули здобути її, ця модерна версія мало-

російства XIX ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробити

кар'єру. Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення,

оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка

могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії. Близькі мовні та

культурні зв'язки між двома народами полегшували цю співпрацю.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому

Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьох-

сотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів

публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких

доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті

великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Пере-

яслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні — як «свідчення

дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку зда-

валося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських

татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали морального

права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та еко-

номічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки,

ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і по-

літичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу

в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим

було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян

і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре-

гіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму україні-

зації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок»

помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він,

без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

Десталінізація

Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських на-

родів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінський

підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусової

індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько-

го суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не

примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не ре-

волюційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійсни-

ти перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра-

дянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній кри-

тиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику роз-

губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За нею

почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло-

гічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблювалася

політика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно конт-

рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна

русифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка до

проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси

режиму — вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послаби-

лися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої

вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи»

Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим

потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву-

чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по-

тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася

українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники —

всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні-

як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як

«Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали

по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс-

торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори-

ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі,

що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь-

кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості з Росією та

одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги

на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики

дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний жур-

нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії,

частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти

на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн-

ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й

дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн-

ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис-

циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас-

них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було

засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів

Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні жур-

нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче-

видно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення

сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані

незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно

повернули добре ім'я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зрос-

тали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле-

ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль-

тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер

світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра-

гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру

над властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячів

торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність України

та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод-

нозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа-

білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою

притягальну силу.

Для мільйонів українців, ув'язнених у сибірських таборах примусової праці,

десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл

повернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів при-

скорив ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді

(1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремль

дав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., в

розпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя Охри-

мовича — видатного провідника ОУН на- еміграції, якого з літака закинули на Ук-

раїну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів над

колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликало

сумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто

далеко в обороні українських інтересів.

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова

дотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо

водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Ті

положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили

надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, а

також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право

батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна

навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль-

них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато

батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням

другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть

українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних

мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише

модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про-

титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по-

слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед

освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити

кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по-

літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали

настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,

так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними

одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і

вкрай ідеологізована система навчання. В її 'середовищі поширювалася мода на за-

хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де-

які молоді люди, зокрема так звані «стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним

(за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, як

і в усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне

«Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед-

нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

Експерименти в економіці

Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної

ефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато, оскільки,

випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим самим зміцнив

би своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що комунізм є справ-

ді передовою системою. Хрущов, як не парадоксально, розумів: щоб довести еко-

номічні переваги комунізму, партія муситиме стати менш ідеологізованою й більш

управлінською організацією.

У період «колективного керівництва» в Кремлі точилися гострі дебати про те,

в якій формі і в якому напрямі належить проводити економічні реформи. Але існувала

загальна згода, що хроніч.іим недоліком радянської економіки є сільське господар-

ство. На це вказувала проста статистика: між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції проми-

словості зріс на 230 °о, а сільського господарства — лише на 10 °о. Ця статистика

була для радянського керівництва не лише соромом, а й істотною економічною, полі-

тичною та ідеологічною вадою. Низька продуктивність сільського господарства озна-

чала нестачу продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за

кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки, проведені на

Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства, Хрущов удався до

широких заходів для покращення ситуації на селі. Для України, цієї житниці Радян-

ського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскільки вже вкотре Україна

мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства.

Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було під-

няття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га

незайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі

використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих

витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто

тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них

оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезонні роботи добровільно їхали

з України сотні тисяч студентів. Хоч ця програма дала неоднозначні результати, во-

на, цілком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сільськогоспо-

дарське виробництво республіки.

Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної

кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзові. За

американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продук-

ції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам

перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних

і дорогих нововведень несла Україна.

Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме

українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор-

них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через

постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн-

ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам.

Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно

вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів

колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб

покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів

і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри-

ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со-

ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп-

никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими

робітниками став повільно звужуватися.

Незважаючи :іа докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося

добитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про-

дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої

праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро-

щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри-

хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові

сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських

комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського

господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими

вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими

комуністами старій холоднішати.

Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього

Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік.

Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед

кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному

на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би

обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло-

вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ-

ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ-

никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних

крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомо-

білі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької

якості.

В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-

ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-

госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-

заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити

центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала

за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.

Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-

приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-

няно з 34 °о в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-

дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,

а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-

публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-

їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-

звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з

економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.

Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне

подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-

ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого

рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між

1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-

щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-

ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на

І °о, а за Хрущова —на 4 °о.

Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони

гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.

Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних

продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання

овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.

В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської

господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо

полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-

довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах

основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-

плив до них 2,5 млн чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від

західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій

сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-

ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на

радянську систему.

Активізація інтелігенції

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-

несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була

для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-

дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-

ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля

дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-

никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,

Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-

ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був

опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-

людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),

а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-

нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-

ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-

ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації

вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони

писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого

•покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-

сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації

творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися

аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували

наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-

тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван

Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-

правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що

культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-

краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням

спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-

чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати

з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-

ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього

нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише

відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і

надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-

ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді

люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж

нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,

особливо серед молодої інтелігенції.

Реакція

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-

вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе

групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.

Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-

сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.

Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити

«незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,

відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-

тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-

чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-

дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти

культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше

того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби

з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував

про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-

ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-

ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був

трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-

ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна

пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі

зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-

на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-

рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-

теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-

ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-

вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-

ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-

ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.

Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-

тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-

фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні

1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-

форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-

зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та

експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і

драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану

на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,

де сталінізм сягнув найжахливіших форм.

Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і — що не менш важливо — які не від-

булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи

якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як

правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати

освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися

арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-

пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі

культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-

ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного

значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на

жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-

вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського

способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що

дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-

римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-

крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-

пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-

тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України ли-

шалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.

Глава 26

УКРАЇНА

У XX СТОЛІТТІ

ЗАСТІЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ

Люди «нагорі»

Дисидентський рух

Русифікація

Суспільні зміни

Ера Горбачова

У перші десятиліття свого існування радянський режим виявляв себе як най-

більш радикальний і новаторський у світі. Проте до 60-х років типовою ознакою йо-

го внутрішньої політики став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і

небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до то-

го, щоб зберегти — у дещо м'якшій формі — ту систему, яку створив Сталін. Для

України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні

для українців рішення. А русифікація, спрямована на те, щоб тримати вкупі чис-

ленні народи СРСР, не тільки продовжувалася, а й посилювалася.

Але навіть всемогутньому і всюдисущому радянському адміністративному апара-

тові виявилося не під силу здійснювати повний контроль над суспільством. Серед ін-

телігенції йшло бродіння — річ неможлива в сталінські роки. Ще більшою неспо-

діванкою стало те, що погляди й політика партійного керівництва України цілком

очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилися від політичного курсу Кремля. Хоч

радянська система лишалася цілком непорушною, серед населення зростав скепти-

цизм щодо її ефективності й особливо здатності піднести рівень життя. До середини

80-х років необхідність змін стала незаперечною й гострою. Відтак радянська олі-

гархія обрала з-поміж себе людину для запровадження поступових реформ. На Ук-

раїні вони відбувалися дуже повільно і в обмежених масштабах. Але досить було

й того, що визнавалися далеко не розв'язаними багато політичних, культурних та

економічних проблем, про розв'язання яких раніше оголошував режим.

Люди «нагорі»

Росіянин Леонід Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов до влади,

маючи тісні зв'язки з Україною. На відміну від поривчастого й непоступливого Хру-

щова обережний Брежнєв поширював свій вплив, забезпечуючи своїй політиці під-

тримку радянської олігархії та гарантуючи цій еліті стабільне становище. Відтак

його 18-річне перебування при владі позначили консервативні тенденції, хоча вже

більше не тоталітаристські (відомий радянолог Мерл Фейнсод дала повільному від-

ступові радянського режиму від сталінізму химерну назву «закону зменшення дик-

таторів»), зате виразно авторитарні. Але якщо влада застосовувалася тепер стрима-

ніше, ніж за Сталіна, вона й надалі, поза всяким сумнівом, зосереджувалася в руках

партії і вживалася з метою поширення радянської могутності за кордоном і забез-

печення цілковитого контролю в самій країні.

Шелест і Щербицький. У брежнєвський період Україна мала двох лідерів кому-

ністичної партії — Петра Шелеста й Володимира Щербицького, політичні лінії яких

хоч і відрізнялися, але однаково переконливо ілюстрували проблеми, що поставали

перед українськими радянськими провідниками, а також контекст, в якому здійсню-

валася політика українського, тобто республіканського рівня.

Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної партії Укра-

їни тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою стало поновлення само-

ствердження українців. Із тих скупих матеріалів, які мають західні аналітики, ви-

пливає, що це самоствердження було насамперед наслідком намагань Шелеста

відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось

прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш

непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують вказівки на те, що

він був затятим противником Заходу, підтримував інтервенцію до Чехословаччини

в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські тенденції не «заразили» України, занед-

бав Західну Україну й віддавав перевагу важкій промисловості перед виробництвом

споживчих товарів. Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питан-

нях завдавала клопотів навіть Брежнєву.

Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував Кремль іще

більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку

надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип

рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль

«старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для

України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угор-

щина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні

потреби якого визнавала б Москва.

Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він вимагав для

України більшої ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не

виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав

зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому

дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну

обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Ук-

раїна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її

внеску в СРСР.

Ще відвертіше захищав Шелест мовні й культурні права українців. В його про-

мовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти «прекрасну українську

мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й близький прибічник Шелеста

Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах та

інститутах. А в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із

описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано підкрес-

лював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався

тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на су-

часне суспільство з передовою промисловістю й технологією.

Як пояснити таке «місництво» в дисциплінованому, досвідченому й щирому кому-

ністі, членові Політбюро — цього найвищого в Радянському Союзі органу влади?

Цілком ймовірно, що Шелест та його численні прибічники на Україні сприймали

радянські заяви про рівність націй за чисту монету. Вони не вбачали протиріччя між

досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України і збе-

реженням і'і культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав,

що найефективнішим засобом забезпечення успіху радянської політики на Україні є

задоволення, а не придушення її економічних і культурних потреб. Ймовірно також,

що Шелест зробив висновок, що його особистий успіх в управлінні залежить від спів-

праці з українською культурною, науковою й політичною елітою. А це вимагало ува-

ги до її специфічних турбот.

У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченням у «м'я-

кості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його

наступником став Щербицький — давній член «дніпропетровського» клану і запек-

лий політичний супротивник Шелеста. За допомогою методів, що нагадували брато-

вбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні XVII—XVIII ст., він сприяв ди-

скредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в «місцево-

му патріотизмі». Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою

посаду лідера української компартії — його перебування на ній стало рекордним за

тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою уіірою вони криються в політиці

безмежного плазування перед Москвою. Своїм слухняним виконанням вказівок

Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький. 70-ті роки

Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням руси-

фікації Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип «малороса».

В 1973 р., спираючись на допомогу ідеолога Валентина Маланчука та голови

українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провів порівняно м'яку чистку,

внаслідок якої з партії було виключено близько 37 тис. членів, велику частину з яких,

правдоподібно, складали прибічники Шелеста. На різку відміну від свого поперед-

ника Щербицький послідовно користувався російською мовою в офіційному спілку-

ванні, підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки

центрові та здійснення великих капіталовкладень у Сибір. Він також виступав за

жорстоке й безкомпромісне придушення дисидентства.

І все ж ці зусилля не принесли йому того, чого він прагнув чи не найбільше —

призначення на високі посади в Москві, можливо навіть наступником Брежнєва.

Тому на початку 80-х років з'явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти

більше уваги своєму становищу на Україні, намагаючись покращити взаємини з куль-

турною елітою й послабивши потурання московській асиміляторській політиці. З при-

ходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися припу-

щення про те, що Щербицький на посаді керівника української компартії протри-

мається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки під-

тримці контрреформістів у Кремлі.

Які ж висновки можна зробити з політики цих відповідальних керівників про

їхні погляди на Україну та її роль у Радянському Союзі? Не підлягає сумніву, що як

Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної ідеоло-

гії та в контексті радянської системи. Жоден із них не був у змозі навіть подумати

про незалежність України. І кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого

контролю, що його здійснювала Москва над керівництвом КПУ.

Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навіть у суворо контрольованій

радянській системі могли виникнути два навдивовижу різні підходи, дві різні полі-

тичні лінії щодо України. Будучи прибічником рівності націй в СРСР і справедливої

рівноваги в їхніх економічних взаєминах, Шелест прагнув, щоб Україну тракту-

вали як автономну державу в складі реальної радянської федерації. З одного боку,

та значна підтримка, що нею користувався Шелест не лише серед української ін-

телігенції, а й серед українського партапарату, виявила глибоку вкоріненість на Ук-

раїні націонал-комунізму або, принаймні, якогось територіального чи республікан-

ського патріотизму. З іншого боку, падіння Шелеста є нагадуванням, що такі погля-

ди й надалі лишалися неприйнятними для Москви.

До певної міри поведінку й політику Щербицького можна уподібнити до діяль-

ності західного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок вели-

чезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто задовольняючи ба-

жання людей у Кремлі) управляти, то можна знестися на верхівку структури прав-

ління корпорації. Відтак, коли інтереси корпорації диктували здійснення стандарти-

зації (русифікації) на Україні, Щербицький квапився робити це, розглядаючи «міс-

цеві особливості» (національну культуру) як перешкоду. Коли перед Україною ста-

вили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати допомогу в розвитку іншої філії

«корпорації», Щербицький ішов назустріч, демонструючи тим самим свою здат-

ність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з такою ментальністю менеджера

корпорації, яку можна вважати модерною формою колишнього «малоросійства»,

полягає в тому, що її носії часто забувають про те, що вони мають справу не лише з

адміністративними та соціально-економічними величинами, а й з народами.

Комуністична партія України. Вплив і значення Шелеста й Щербицького ся-

гали далеко поза межі Української республіки. Вони були основними політичними

гравцями союзного рівня — головним чином завдяки кількісному зростанню Ком-

партії України після війни й особливо по смерті Сталіна. Після приходу до влади

Хрущова кількість членів української компартії швидко зросла. Цей процес, актив-

ніший, ніж в інших республіках, тривав протягом 60-х і початку 70-х років. Якщо у

1958 р. в Компартії України налічувалося 1,1 млн членів, то на 1971 р.— 2,5 млн. Рів-

номірнішим став розподіл комуністів по всій республіці. Раніше вони зосереджува-

лися переважно в Донецькій і Дніпропетровській областях — регіоні з сильним пере-

важанням росіян. За Хрущова серед членів партії відчутно збільшилося представ-

ництво центральних і західних областей республіки з переважно українським насе-

ленням.

Ці зміни незабаром відбилися в появі на Україні нового покоління політичних

провідників. У керівництві українців було більше, ніж будь-коли. Так, у 1964 р. із

33 найвищих партійних чиновників республіки ЗО були українцями. Частка укра-

їнців у складі ЦК КПРС у 1961 р. сягнула безпрецедентної цифри — 20 °о. Завдяки

надзвичайно швидкому зростанню й тісним зв'язкам із Кремлем КПУ заслужила

собі репутацію «зразкової» партії. Але нове відчуття впевненості й власної ваги по-

роджувало серед української еліти невдоволення гіперцентралізованим політичним

та економічним курсом Кремля. Звідси й автономістські тенденції Шелеста. А те,

що їх підтримувала величезна більшість українського партапарату,— річ очевидна:

за його звільнення проголосувало лише три з 25 секретарів обласних комітетів пар-

тії.

Падіння Шелеста стало невдачею для КПУ. Сповільнилося її зростання, а пред-

ставництво в ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатність ортодокса Щербицького про-

тягом такого тривалого часу утримуватися при владі в Києві вказує на те, що ук-

раїнська компартія, яку він очолював, і далі лишалася у радянській політичній си-

стемі важливим чинником.

Дисидентський рух

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику

уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,

яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релі-

гійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого

контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний

подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з

послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття

страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм від-

носно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію ви-

кликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Зав-

дяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський

правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників

російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олек-

сандр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромад-

ської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських рес-

публіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й грома-

дянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове

плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали

Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,

Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися

Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.

Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт

радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі бу-

ли переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові,

вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте

багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи

працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в сво-

їх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси

й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. За-

галом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На

Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало

й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?

Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у

поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, одна-

ково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко ви-

словив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публіч-

ного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу

національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути сво-

бода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіж-

ність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, то-

му він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і україн-

ського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелекту-

альні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою

відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські диси-

денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення,

й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в

СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність

щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль до-

водить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі вза-

галі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо

хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїн-

ська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову

спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко

підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-

економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив

на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привіле-

йованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла ос-

танніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи

інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового проти-

стояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Прояви дисидентства. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—

на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька не-

великих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з

адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права

України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників

на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Але інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтеліген-

ції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань

культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на від-

криту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтеліген-

ція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки

для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну

політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукопи-

сів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів

літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив

ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї

політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто

протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити диси-

дентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викли-

кавши ще сильніші протести й опозицію.

Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вя-

чеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали

свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій про-

мові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав

Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий,

ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після сво-

го арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз напи-

сав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спря-

мована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого інди-

віда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного

й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у

1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український віс-

ник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому

не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських

емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських влас-

тей замішання й переляк.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Фе-

дорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної

інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж

у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів,

редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» погля-

дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, трав-

мувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу,

покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Українська Гельсінкська група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості.

дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську уго-

ду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши

Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санк-

ціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням

громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано

в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Ук-

раїнська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вір-

менії.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — по-

літичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у пись-

менницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії

Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у від-

ставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут

були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь

Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,

такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських

концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина

Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Ро-

мана Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Ро-

манюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важ-

ливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську ор-

ганізацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на

існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу вста-

новлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з анало-

гічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадян-

ських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголо-

шували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем

у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи

часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-

Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної

ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася укра-

їнська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української по-

літичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на

позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає

такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і

націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюр-

мах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так

і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян ви-

словлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість

контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови

про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опо-

зиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демокра-

тії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і

вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів

донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського га-

тунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав воро-

жості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося:

«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що

народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, еконо-

мічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних мен-

шостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських по-

глядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до

незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права

на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радян-

ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні

вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися

зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили

радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно

три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від

10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову гро-

мадську думку, дозволили емігрувати.

К 1)

Релігійне дисидентство. Окремий різновид дисидентства на Україні базувався д ^

на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але ре- Ц <

жим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та Ц ц

практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей Ц д

релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище Ц ^

священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування Ц д

до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можли- д д

вості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, Ц д

та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу 1 д

до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих, д

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у ка- д ц

такомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для ц д

віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків

на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкар-

ні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької

церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим

став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість

своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православ-

ною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський

уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування

перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, пошири-

лися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок

релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зок-

рема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних

зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60—

70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, ад-

вентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних кон-

грегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєстру-

ватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фунда-

менталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка від-

даність вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній

Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в

СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор

Георгій Вінс.

Придушення дисидентства. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм

дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої

підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження ре-

жиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політич-

ної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя,

що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали

вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи,

що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської систе-

ми й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, ре-

жим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громад-

ськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотво-

реною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпоряд-

женні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, Ьув

усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду

будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна по-

ліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних су-

противників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, засто-

совуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися аоо замовкнути.

Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття

освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до три-

валих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм да-

вали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успіш-

но вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у

Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не ма-

ли захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські

колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході вели-

кого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив

на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію най-

брутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських

«в'язнів совісті».

Русифікація

З точки зору Кремля, національне питання в СРСР — це до гнітючості складна

проблема. В суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, кожен з яких зай-

має власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цін-

ності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформу-

вати відчуття спільної тотожності й мети. Для цього радянські ідеологи постсталін-

ської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із націо-

нальних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Серед них найважли-

вішими були чотири поняття: розквіт — твердження, що за радянської влади всі

народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між на-

родами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних

установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спіль-

ності — радянського народу.

За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний:

русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили біль-

шовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих

посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розгля-

дали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Тому радянське керівництво вважало,

що чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим

ставатиме почуття взаємної солідарності. Але багато західних учених і неросій-

ських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радян-

ський народ — це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію

неросіян.

Як ми переконалися, саме русифікація України викликала найбільші протести

українських дисидентів. Вони відкидали твердження про те, що переважання росій-

ської мови й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й

надихаючого завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної

спільності — радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської

мови просто було старим вином у нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи

русифікація?» Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм

і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,— писав

він,— може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у

формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Широко ци-

туючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає

положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові.

В останні десятиліття асиміляторські заходи проводилися на Україні особливо

інтенсивно, частково через мовну й культурну близькість українців до росіян, що

значно прискорювало процес їхньої русифікації. До того ж економічне значення

України для СРСР вимагало запобігати посиленню в її народі «сепаратистських»

тенденцій. Завдяки своїй відносно великій кількості українці потенційно могли

стати «вирішальним голосом» у національних взаєминах: тримайся вони росіян,

етнічно-політична ситуація в СРСР скоріше за все лишатиметься стабільною. Але

стань вони на бік неросіян, це підірвало б панування росіян і в радянській політичній

системі відбулися б докорінні зміни.

Мовне питання. В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею ство-

рення нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за 'збереження

власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання

мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію рочііпірення вживан-

ня російської мови на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей

радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема,

10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» — україн-

ців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також перекон-

ливі аргументи: російська мова — це мова найбільшого й найважливііпого народу в

СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки

й міжнародних взаємин.

Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб

змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її

в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго

володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'є-

ру. Найцікавіші й найважливіші публікації на Україні виходили російською мовою.

в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми. З па-

дінням тиражу цих видань власті (стримували зручний привід для їх закриття. Так,

між 196^ і 1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з

46 "о до 19 °о: між 1958 та 19^0 рр. відсоток книжок, що публікувалися україн-

ською мовою, впав з ()0 до 24.

Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання

російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної

культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцін-

ності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці, часто

вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській?

Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,— можна було

часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім комфортно в но-

вому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в зрусифіко-

ваних містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали про-

водити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни

на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би при-

наймні десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користува-

тися рідною мовою.

Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло

поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі ор-

гани надали великого значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Васи-

ля Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус — націоналіст, бо він весь час розмовляв ук-

оаїнською мовою».

Наскільки ефективною виявилася мовна русифікація? Між 1959 і 1979 рр. чи-

сельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 "о. Сьо-

годні понад 2 млн українців вважають російську мову рідною. Водночас лише один із

кожних трьох росіян, що мешкають на Україні, потрудився вивчити українську мо-

ву, Чи означає це, що зникнення української є лише справою часу? Якщо такі тен-

денції продовжуватимуться, на українську мову. звісно, чекає похмуре майбутнє.

Песимісти передбачали зникнення української мови протягом цього століття. Опти-

місти ж казали, що, коли попри постійні намагання викорінення мова не вмерла, то

вона вже й не умре ніколи. Вони зауважували, що становище української мови не

таке погане, як здається. Щоправда, у певних регіонах, таких як Донецький промис-

ловий пояс. Харківська область, Причорноморське узбережжя, українською послу-

говуються в мінімальному масштабі. Однак останніми роками вживання української

мови, зокрема в Києві, помітно зросло. На Західній же Україні українська мова набу-

ла куди більшого поширення, ніж перед другою світовою війною. Проте мовне пи-

тання, що в історії України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирішене.

росіяни на Україні. Інший метод, що його використовував режим для проведення

русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні

українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами»

між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які

мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряд-

жалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росія-

нами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи

СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що

росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки. Експер-

ти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним пере-

конанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі

призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат,

порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома

культура та мова.

Неважко передбачити, що міграційні процеси спричинилися до значного збіль-

шення числа росіян, котрі мешкають на Україні. В 1923 р. в республіці налічувалося

^ млн росіян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн, а в 1970 р.— до 10 млн. Як завжди,

росіяни мають тенденцію зосереджуватися на Україні у великих містах, особливо

в Донецькому промисловому районі та на Півдні. Сьогодні вони складають близь-

ко 21 "/о мешканців України, а за впливом набагато переважають свою частку в

населенні.

Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком пересе-

лення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською

національністю. Як ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес

підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на

етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у

селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в ізо-

льованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних етніч-

них груп.

З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід

за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно ро-

сійської, а другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифіко-

вана Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня — території, що ніколи

не були складовими історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобе-

режжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали пере-

важно українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному україн-

ськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна

також провести й на іншому рівні. Світ великих міст — політичної, економічної,

наукової еліти, світ модерності в цілому — є в основному російським. Світ села —

колгоспників, народних звичаїв — переважно український. Таке становище існувало

за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво

потурало й до недавнього часу.

Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два

покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хох-

лами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе

лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж

їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не

являють собою різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. На-

віть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні,

виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут

протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального

патріотизму.

Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у

напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що,

хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно

й стимулює «загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання україн-

ської присутності в Києві він стверджує, що причиною цього є привабливість міста

для всіх українців, а також «дальша консолідація української нації та посилення ет-

нічної свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни

після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і робили з абсо-

лютним переконанням; українцями також оголошували себе все більше дітей від змі-

шаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в прове-

денні політики гомогенізації на Україні у 60-х — на початку 80-х років лишався

під знаком запитання.

Суспільні зміни

У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом

цього десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55 "о, тобто

більшість із них стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до

2000 р. понад 70 "о українців проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидка

урбанізація є вже протягом багатьох поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише

певний час для того, щоб вона захопила й українців. Оскільки населення України

завжди вважалося здебільшого аграрним, а культура, ментальність і національна сві-

домість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію цього суспільства

хліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво-

ренням.

Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Пере-

дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якій

країні: ширші можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманіт-

ність форм відпочинку, зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українців

у містах, цих столітніх твердинях неукраїнського населення, нарешті постали україн-

ські більшості. Й традиційна дихотомія між українським селом і російським (поль-

ським, єврейським) містом начебто почала стиратися.

Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурх-

ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в

1970 р. урбанізація досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та За-

хідній Європі; тим часом на Україні вона розгорталася із швидкістю, що наближа-

лася до темпів урбанізації у Східній та Південній Європі. До того ж на Україні урба-

нізація географічне не збалансована й зосереджується насамперед у східних інтен-

сивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій, Луганській, Дніпропетров-

ській і Запорізькій областях. Проте останнім часом з'явилися ознаки сповільнення

урбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні. Визначним

лишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста український

селянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється нині

на вимираючий вид.

Це явище, крім соціального, має надзвичайне ідеологічне значення. Зі зменшен-

ням ролі селянина в українському суспільстві став занепадати популізм — цей на-

ріжний камінь українських ідеологій XIX й початку XX ст. Можна навіть стверджу-

вати, що поняття народу в його традиційному розумінні, тобто бідних, пригнічених

селянських мас. уже не займає центрального місця у політичному мисленні укра-

їнців.

Економіка. Економіка України тісно пов'язана з господарством усього Радян-

ського Союзу і характеризується досить високим рівнем розвитку. Україна має вели-

кі природні ресурси, а також сильний сільськогосподарський сектор і промисловий

потенціал. Як вона виглядає порівняно з рештою Радянського Союзу? Передусім

вона орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз у

цілому. Промисловий потенціал України дещо менший від середнього показника по

СРСР через великий дисбаланс між високоіндустріалізованими областями й значно

менше розвиненими західними регіонами.

На українську промисловість припадає вагома частина промислового виробни-

цтва Радянського Союзу (17 %). Україна є також важливим індустріальним регіо-

ном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 % усієї радянської сталі, 34 %

вугілля, 51 "/ц чавуну, Україна за своїм валовим національним продуктом дорівню-

ється до Італії. Радянські вчені полюбляють указувати, що у 1972 р. за обсягом про-

мислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно,

українська промисловість знала і піднесення, й спади. В період буму 50-х — по-

чатку 60-х років, коли темпи зростання складали неймовірних 10 °о н^ рік. вона

перевищувала загальносоюзні показники; проте в 70-х і 80-х роках, коли ці темпи

впали до 2—3 °о на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього

по Союзу. Великою мірою це сповільнення пов'язане з застарілими й неефективними

металургійними заводами, розташованими на Україні,— щось подібне мало місце

у промислових зонах Америки та Західної Європи.

Уповільнення економічного розвитку України, як і Радянського Союзу в цілому,

більше, ніж будь-коли, загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли пла-

нувальники економіки в Москві наголошували на велетенських нових промислових

проектах у Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За Шелеста ук-

раїнські економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки рес-

публіки у капіталовкладеннях. Щербицький зовсім не бажав порушувати це пи-

тання, але воно раз у раз виринало саме собою.

Сільське господарство. Попри те, що промисловість є нині основною сферою

працевлаштування українців, республіка лишається житницею Радянського Союзу.

Вона виробляє стільки ж зерна, як і Канада (її випереджають тільки США й Росія),

більше картоплі, ніж Західна Німеччина, й більше цукрових буряків, ніж будь-де у

світі. Маючи 19 °о населення Радянського Союзу, Україна дає понад 23 "о його

сільськогосподарської продукції. Проте політика уряду часто змушувала українців

терпіти нестачу продовольства.

Намагаючись піднести продуктивність сільського господарства на Україні, уряд

робив великі капіталовкладення у виробництво рільничої техніки й добрив у респуб-

ліці. Але від цього не зникали хронічні проблеми, що обсідали радянське сільське

господарство. Контроль із боку чиновництва та хибні реорганізації приносили біль-

ше хаосу, ніж користі. Навіть при значному підвищенні в останні роки заробітної

платні селянам вони продовжували займати найнижчі щаблі соціально-економічної

драбини й працювати в колгоспах чи радгоспах із незначним ентузіазмом. Натомість

працівники сільського господарства, особливо на Україні, воліли зосереджувати зу-

силля на своїх крихітних присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. цей при-

ватний сектор сільського гоподарства, що обіймав лише 3 "о всіх культивованих

земель країни, давав 33 '"/ц загального виробництва м'яса, 40 % молочних продук-

тів і 55 "/о яєць. На Україні, наприклад, присадибні ділянки забезпечували 36 "о за-

гального прибутку сім'ї (порівняно з 26 °о У Росії).

Інїііа проблема полягала у швидкому зменшенні робочої сили на селі, до якого

спричинилася урбанізація: в 1465 р. на Україні налічувалося 7,2 млн сільськогос-

подарських робітників, у 1475 р. ця цифра впала до 6,4 млн, а в 1980 р. вона дорів-

нювала 5.8 млн. Таким чином, українське село, де відчутно покращилися життєві

умови, продовжувало віддавати свою молодь місту. В багатьох колгоспах основну

частину робочої сили складали старі й виснажені жінки.

Питання економічноі скеплуатиціі. Незмінне питання, що постає при обговоренні

економічної історії України: чи зазнає республіка економічної експлуатації Моск-

ви,— надзвичайно складне. З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за

Літні колгоспниці — основна робоча сила на селі

роки радянського правління небачений розвиток економіки. З іншого ж. існують

виразні докази того, що вона постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж

отримує з нього. Радянський режим відмовлявся уприступнити статистику, яка мог-

ла б пролити світло на цю проблему.

Радянські лідери підкреслювали швидкий економічний прогрес України, кажу-

чи, що його не вдалося б забезпечити без величезних капіталовкладень, технології

та робочої сили, яку їй надали «братні народи» СРСР і насамперед російський. Із

цього, мовляв, випливає висновок, що тепер настала черга українців надавати еко-

номічну допомогу іншим, менш розвиненим регіонам СРСР. Тому, з радянської

точки зору, не існувало навіть підстав потрушувати питання про економічну експлуа-

тацію.

Зовсім інакше дивляться на справу деякі західні економісти. Вони визнають, що

радянська влада забезпечила вражаючий економічний прогрес України. Вони по-

годжуються і з тим, що Москва намагається розвивати такі відносно бідні регіони, як

Середня Азія, або багаті природними ресурсами, як Сибір. Але вони стверджують,

що Україна робила й надалі робить унесок, більший ніж її частка в економічному

розвитку СРСР. Американський економіст Холланд Хантер констатує: «Вилучення

поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР складає ос-

новну рису економічної історії України». А за оцінками британського вченого Пітера

Вайлза, Україна регулярно вносить до радянського бюджету на 10 °,) більше, ніж

отримує з нього. Володимир Бандера та Іван Коропецький стверджують, що, в той

час як Україна й надалі прогресує в абсолютному відношенні, то порівняно з Моск-

вою, іншими регіонами СРСР та сусідніми країнами вона відстає за економічними

показниками.

Незалежно від позиції, зайнятої в суперечках навколо питання про експлуата-

цію, ця дискусія виходить на фундаментальну проблему, що стосується перебування

України під радянським правлінням: хто вирішує економічне майбутнє України й

чиї інтереси беруться до уваги при ухвалі таких рішень. Принаймні, відповідь на це

питання виявляється більш однозначною: очевидно, що економічна доля України

вирішується в Москві, де економічні інтереси України не є приматом.

Демографічні умони. У новітні часи в темпах зростання населення України від-

булися драматичні зміни. Протяіом кінця XIX й початку XX ст. ці темпи були од-

ними з найвищих у Європі. Потім сталися дві демографічні катастрофи: від трьох до

шести мільйонів людей загинули внаслідок голодомору 1932—1933 рр., чисток і де-

портації 30-х років та близько 5,3 млн жителів України полягло у другій світовій вій-

ні. Відтак трохи більше, ніж за десятиріччя, з лиця землі зникло близько 25 "о насе-

лення України, причому смертність була особливо високою серед чоловіків. Сьо-

годні темпи зростання населення на Україні одні з найнижчих в СРСР. Так, у 1983 р.

тут спостерігався приріст у чотири особи на кожну тисячу: для порівняння: у респуб-

ліках Середньої Азії цей показник коливається між 25 й ЗО на тисячу. Якщо ця де-

мографічна тенденція продовжуватиметься, то частка українців серед радянського

населення, нарешті серед слов'ян узагалі, різко зменшиться.

Причиною повільного зростання населення є, зокрема, демографічні катастрофи.

Значний вплив справляє тут і урбанізація. Оскільки городяни живуть у надзвичай-

но тісних помешканнях, а величезна більшість жінок працює повний робочий день,

то українці в містах воліють мати невелику сім'ю з одним чи максимум двома діть-

ми. У багатьох відношеннях населення України нагадує жителів інших розвинутих

країн: при повільному старінні й низьких темпах зростання йому притаманні постійно

зростаючий відсоток пенсіонерів і спадаючий відсоток робітників повної зайнятості.

Але на Україні, як і в усьому Радянському Союзі, існує ряд вражаючих демографіч-

них особливостей. Цілковитим контрастом з іншими промисловими країнами є те.

що в останні роки зменшилася тривалість життя чоловіків і зросла дитяча смертність,

Експерти допускають, що це пов'язане з алкоголізмом, котрий поширився серед

чоловіків та жінок.

Порівняно з іншими регіонами СРСР Україна є густозаселеним краєм. Якщо

в Європейській частині Радянського Союзу на один квадратний кілометр в серед-

ньому припадає 34 жителі, то на Україні цей показник дорівнює 82. При цьому на-

селення в республіці розподіляється нерівномірно. Найбільш залюдненими є східні

промислові області, де спостерігається швидке зростання населення. Це харак-

терне й для Криму — цієї «Флоріди» Радянського Союзу,— цілющий клімат якого

особливо сильно приваблює росіян. На Західній Україні населення зростає се-

редніми темпами, а на Право- і Лівобережжі вони далеко нижчі від середніх: є на-

віть області, де чисельність жителів постійно зменшується. Проте в цілому на Ук-

раїні існують задовільні демографічні умови: населення республіки, яке налічує май-

же 52 млн, не настільки мале і водночас не таке велике, щоб гальмувати економіч-

ний розвиток.

Зміни в соціальній структурі. Як ми пересвідчилися, індустріалізація, урбаніза-

ція і модернізація значно змінили традиційну класову структуру України. У 1970 р.

із загальної кількості робочої сили в 16 млн близько двох третин класифікувалися

як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної

меншості на переважаючу більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише

швидко зростав, а й ставав більш українським з точки зору його етнічного складу:

якщо у 1959 р. українці складали 70 % усієї промислової робочої сили, то в 1970 р.—

74 "/ц. Росіяни вже не становлять непропорційно велику частину рядових робітни-

ків.

На Україні також дуже зросла, особливо за останні десятиліття, кількість фа-

хівців із вищою освітою. Між 1960 і 1970 рр. їхнє число подвоїлося з 700 тис. до

1,4 млн. Але тут росіяни зберегли свою велику присутність, складаючи в цій соціаль-

ній групі понад третину. Таким чином, у той час як освітній бум у Радянському

Союзі підніс число спеціалістів вищої кваліфікації на Україні до рівня західноєвро-

пейських країн і навіть перевищив його, для українців як нації він виявився не таким

плідним, як можна було сподіватися. Українці, на яких припадало 74 % населення

республіки, складали лише 60 % загального числа вузівських студентів.

Які ж причини недостатньої репрезентованості українців у вищій освіті та серед

культурної й технічної інтелігенції? Деякі західні фахівці стверджують, що значна

частина української молоді й надалі дістає початкову й середню освіту на селі, де

школи часто гіршої якості, й тому порівняно з росіянами, що виростали в містах, опи-

няється у невигідному становищі в ході конкуренції за місця в інститутах та універ-

ситетах. Додаткову перешкоду для багатьох українців створює також недосконале

володіння російською мовою. Нарешті, через політику уряду, спрямовану на те, щоб

залучати українських фахівців до роботи поза межами республіки (а, за підрахун-

ками, 25 °о усіх випускників вузів виїхали з України), українська інтелігенція тут

чисельно менша, ніж могла б бути. Відповідно меншим є й число її дітей, які дістають

вищу освіту. Тим часом діти української інтелігенції, котрі навчаються поза межами

республіки, часто зазнають русифікації.

Життєвий рівень. Як ми неодноразово зауважували. Радянська Україна — це

велика промислова країна, щедро наділена природними багатствами. Однак за рів-

нем життя народу вона далеко відстає від високорозвинених країн. Звісно, що по-

рівнювати такі параметри надзвичайно складно. Те, що радянський українець не-

добирає в автомобілях, відеомагнітофонах, модному одязі, він, можливо, надолу-

жує, користуючись безплатною вищою освітою й медичним обслуговуванням, не-

знаними, скажімо, американцям. І все ж, виходячи зі складних критеріїв, опрацьо-

ваних західними дослідниками, очевидно, що радянська економічна система не в

змозі задовольнити матеріальні потреби людей у такій мірі, як це робить західна еко-

номіка. Так, у 1970 р. рівень споживання на душу населення в Радянському Союзі

складав лише близько половини рівня Сполучених Штатів. Ця статистика не вра-

ховує безсумнівно нижчу якість товарів і послуг в СРСР. Інакше кажучи, у 1982 р.

кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашінгтоні потрібно

працювати 18 годин, у Києві коштував близько 53 годин праці. Хоча плата за житло в

СРСР одна з найнижчих у світі, придбати квартиру так важко, що нерідко у двокім-

натному помешканні живуть по три покоління однієї родини. Великою мірою від-

повідальність за такий стан речей несе Кремль, котрий робить капіталовкладення

переважно у важку промисловість та військові програми, як завжди, нехтуючи ви-

робництвом споживчих товарів.

Оптимізм щодо здатності СРСР наздогнати Захід за рівнем життя був високим у

60-х — на початку 70-х років, у період вражаючого зростання продуктивності госпо-

дарства країни. Але з падінням ефективності радянської економіки у 80-х роках

згасали й надії на швидке піднесення життєвого рівня.

В СРСР Україна за рівнем споживання посідає п'яте місце після Росії, Литви,

Латвії та Естонії. Наявність на Україні надлишку робочої сили зумовлює те, що заро-

бітна платня в республіці приблизно на 10 °о нижча від середньої по Союзу. В остан-

ні два десятиріччя радянська політика заробітної плати принесла багатьом україн-

цям значні вигоди. Намагаючися зменшити різницю в прибутках між сільськими й

міськими робітниками, уряд дарував колгоспникам вагоме підвищення заробітків.

Як наслідок, між 1960 та 1970 рр. заробітна платня колгоспників зросла на

182 %, тоді як у промислових робітників—лише на 38 °о. Цей захід уряду, ске-

рований на вирівнювання прибутків радянських трудівників, був на користь україн-

цям, велику частину яких складають колгоспники. Але попри неодноразові спроби

уряду покращити долю радянського споживача, громадяни СРСР і далі мають

справу з неякісними товарами, поганим обслуговуванням і тісними помешканнями.

За своїм життєвим рівнем середній радянський українець далеко відстає від за-

хідних європейців чи американців ба навіть від населення комуністичних країн Схід-

ної Європи.

Погляди радянських українців. Яке ж ставлення українців до радянської політич-

ної та суспільно-економічної системи? Звісно, з таким питанням завжди складно ма-

ти справу, особливо відносно суспільства, що тільки тепер починає відкривати резуль-

тати опитування громадської думки на ретельно підібрані теми. Проте численні

статті та дискусії в радянській пресі, інтерв'ю з радянськими емігрантами, розпо-

віді тих, хто відвідав СРСР, дають змогу вирізнити певні риси, характерні для наст-

роїв і мислення радянських українців 70—80-х років.

У цілому складається враження, що більшість радянських українців приймали

радянський режим як законний і ототожнювалися з ним. Через монополію уряду

на інформацію та інтенсивну пропаганду вони мали в кращому разі лише туманне

поняття про ті нещастя, яких зазнали українці від радянської влади у «далекому»

минулому. Куди більший вплив на формування їхніх оцінок справляло те, що ра-

дянська система принесла їм велике підвищення прибутків, установила відносну рів-

ність між соціально-економічними групами, значно покращила соціальні послуги

та уприступнила освіту, створила численні можливості зробити кар'єру. Багато

радянських українців пишалися могутністю й престижем СРСР, важливою части-

ною якого вони себе відчували.

З цим в основному позитивним ставленням до радянської системи перепліта-

лися елементи реального чи потенційного невдоволення. Сповільнення економіки

порушило такі дражливі питання, як сприяння розвиткові Сибіру та Середньої Азії за

рахунок України. Скоротилися також можливості соціального прогресу. Серед пар-

тійних лідерів, бюрократів та економічних керівників України зростало невдоволен-

ня монополією Москви на ухвалу рішень. Водночас українська культурна еліта

знову почала виступати проти русифікації. Згідно з радянськими соціологічними

дослідженнями 1984 р., експерти констатують, що на Україні рівень невдоволення

вищий, ніж по Союзу в цілому. На питання про причини цього вони. втім, не мо-

жуть дати визначеної відповіді.

Радянське керівництво особливо непокоїла зростаюча на Україні, як і в усьому

СРСР, байдужість до марксистсько-ленінської ідеології. Ще з початку 60-х років за-

хідні інтелектуали говорять про «смерть ідеології» та прихід на індустріальний За-

хід «постідеологічної доби». Подібний ідеологічний спад відбувся і в Радянському

Союзі. Західні аналітики зробили спробу дати цьому явищу пояснення. У спрощено-

му вигляді воно полягає в тому, що процес модернізації, котрий протягом XIX —

першої половини XX ст. розгортався в Європі, супроводжували бурхливі зміни. По-

чуття загрози й розгубленості, які вони породили в суспільстві, зумовили необхід-

ність ідеологічного аналізу, пояснень, визначення напрямів тощо. Але, судячи з

ідеологічного клімату індустріальних суспільств, прихід модерної доби приніс і від-

носну стабільність. Відтак зменшилася потреба в ідеології, яка слугувала орієнти-

ром у часи швидких змін.

Як би там не було, але очевидним є те, що попри постійну індоктринацію вплив

марксизму-ленінізму на радянських українців занепадав. Що ж до українського на-

ціоналізму, особливо в його крайній, інтегральній формі, то він десятиліття тому був

викреслений із суспільного світогляду. Отже, дві основні ідеологічні течії в україн-

ській історії вже не були такими впливовими, як колись.

Оскільки ідеологічна відданість людей є основною вимогою радянської системи,

ослаблення цієї відданості призвело до відчутної втрати мислячими громадянами

відчуття оптимізму, мети й спрямованості. Щоб заповнити прогалину, уряд подвою-

вав зусилля, скеровані на прищеплення радянського патріотизму. Але для багатьох

більш природним засобом заповнення духовної та ідеологічної порожнечі у свідо-

мості ставала релігія.

Серед величезної більшості зростає, проте, прив'язаність до того, що на Заході

називають цінностями середніх класів, а в СРСР — буржуазним споживацтвом.

За свідченнями радянських джерел, молодь в основному цікавить не будівництво

нового суспільства, а вигідна й престижна праця, здобуття кваліфікації тощо. Мало

хто хоче бути пролетарем. Переважна більшість молодих людей спрямовує свої зу-

силля на те, щоб добути високоякісні споживчі товари, продуковані на Заході. Оче-

видним є факт, що сучасна молодь аж ніяк не близька до тої, яку хотів бачити Ле-

нін.

Ера Горбачова

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в ра-

дянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений по-

літик Юрій Андропов, колишній голова К.ДБ, який, здавалося, був готовий до про-

ведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його

місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко — представник старого ре-

жиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радян-

ський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої

один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла

потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у

1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Анд-

ропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генера-

ція партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники

були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті

Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільст-

ва в цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особли-

во її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб до-

сягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи

враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, заклика-

ючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціаліс-

тичного вибору.

Чорнобиль. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку по-

трясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потуж-

ної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Ве-

личезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбарду-

вання Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Біло-

русії, Польщі та Скандінавії. Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,—

ядерна катастрофа.

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати

катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та

хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо,

Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу.

Радянським інженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гі-

гантському бетонному «саркофазі». За радянськими джерелами, внаслідок катастро-

фи загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число жертв

більше), госпіталізовано сотні лю^сй і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що під-

вищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловік, здебільшого укра-

їнців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках назавжди. Вкрай

серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо Чорнобиля й

навіть розташовані аж у Лапландії.

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рі-

шенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці

та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно

й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують

свідчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженості між

союзним та українським партійним керівництвом, які одне на одного перекладали

вину за аварію.

Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фак-

тів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний

опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої

гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критику-

вав культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бю-

рократії популярний журнал «Огонек» на чолі з колишнім киянином українським

поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримують-

ся відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська

організація «Пам'ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові ро-

сійський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем рідкіс-

ним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе

ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політ-

бюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав

репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто

добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським

реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки не-

покори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Ба-

гато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі глас-

ності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932—

1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917—

1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці

національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено

кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що

зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми диси-

дентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном

Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку,

а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюро-

кратів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їз-

ді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серп-

ні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів

в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило,

що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу україн-

ської мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького,

зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним

інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р.

проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд ві-

домих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван

Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з ос-

вітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко предста-

вив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти.

За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 %

усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % за-

гальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було

становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього

приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме

сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Ук-

раїні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації,

він не поспішав змінювати свою національну політику.

Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови...