Національна Академія Управління

Реферат

з

економічної історії

на тему:

Економічне становище на українських

землях під час козацької доби.

Студентки 1 курсу

м.Київ 1999

План:

1. Фінанси.

2. Промисли та торгівля.

- 2 -

Фінанси.

Фінанси України-Гетьманщини в XVII ст. були неподільно зв’язані з господарством гетьмана і мали натуральний характер. В основі державного господарства лежали реквізовані в польської шляхти землі, які стали власністю Війська Запорозького – давні “королівщини”, що служили на утримання державних установ та урядовців. З цього фонду приділяли рангові землі старшині і урядовцям, але якщо вони втрачали свої посади, то ці землі мусили повернути скарбниці. Завдяки ж щедрості гетьманів ці землі мусили часто перетворюватися на власні, і скарбниця їх втрачала.

Постійні прибутки йшли від податків. За податковою системою Гетьманщини оподатковувалась найбільш незаможна людність – селяни та міщани, а козаки та монастирі податків не платили. Селяни платили різні податки, в тому числі так звані “стації”, при чому вносили їх частину продуктами, частину грошима. “Стації” йшли на утримання війська і розмір їх залежав від місцевих умов. Не було й певної одиниці оподаткування: в одних місцевостях брали податки від землі, в інших – від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації йшли: “показанщина” (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, мито від продажу горілки - ця остання стаття прибутку була дуже велика. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну, від зборів з млинів.

До державної скарбниці йшли податки від вивозу та довозу товарів (за вивіз – “евекта”, за довіз – “індукта”). Податки час від часу зростали: року 1714 введено новий податок – “головщину” – не з вартості товару, а з “голови” власника та наймитів, що везли товар.

Податки часто здавали на “викуп” в оренду окремим особам або організаціям. Орендарі звичайно збирали з населення більші суми, ніж треба було здавати до скарбниці. Особливо поширились оренди за Самойловича.

Державний скарб не був відмежований від приватного скарбу гетьмана. 1687 року, коли арештовано і заслано гетьмана Самойловича, сконфісковано скарбницю, в якій нерозділені власні кошти гетьмана та держави. Половину їх узяла Москва, а половина залишилася Мазепі і він широко використовував ці скарби.

За гетьмування Брюховецького зроблено першу спробу відокремити державні фінанси від приватних гетьмана: встановлено посаду генерального підскарбія - керівника державних фінансів. Але ця посада зникла разом з Брюховецьким і відродилася тільки 1728 року.

За Мазепи державний та приватний фонд повністю об’єднано. Тяжко відшукати чіткіше виявлений приклад цієї неподільности, ніж

- 3 -

події після смерті гетьмана Мазепи. Спеціальна комісія, покликана Карлом XII, розглянула питання – кому належить спадщина гетьмана: його небожеві, Андрієві Войнаровському – себто, чи є вона приватною власністю гетьмана – чи Війську Запорозькому – себто Українській державі. Комісія вирішила питання на користь Войнаровського.

Це рішення – несправедливе в своїй основі – поставило під удар всю справу Мазепинської еміграції. Пилип Орлик, обраний на гетьмана, ввесь час витрачав на державні справи свої власні гроші.

У Бендерівській конституції присвячено багато уваги фінансовим справам. Вона відновлювала уряд генерального підскарбія і обмежувала гетьмана в правах розпоряджатися “добрами військовими”. Гетьман не мав права самовільно роздавати ці “добра” монастирям, духовенству, урядникам, слугам, вдовам і т. п. Він повинен був задовольнятися своїми оброками і прибутками “на булаву та особу його гетьманськую належачими, як то – індуктою, полком Гадяцьким, сотнею Шептаківською, добрами Почеповськими, Облонськими й іншими інтратами, які здавна ухвалено і поставлено на уряд гетьманський”. Конституція обіцяла полегшення всім козакам та посполитам: оренди, стації компанійські і сердюцькі мали бути “відставлені”. Бендерська конституція встановлювала нові посади полкових підскарбіїв – по два на полк, які мали завідувати поборами полковими та міськими і щороку складати звіт. Вони підлягали генеральному підскарбієві.

Бендерівська конституція залишилася тільки кабінетним твором, ніколи не була здійснена, але дещо з неї збереглося.

Року 1728 поновлено посаду генерального підскарбія. Відокремлено державний скарб від приватного скарбу гетьмана, але державний скарб передано під контроль російського уряду. Україна просила дозволу обрати одного підскарбія, але призначено двох, при чому один із них мав бути росіянин. Діяльність їх регулювалася спеціальними інструкціями. Їм належали керівництво збиранням грошових та натуральних податків, витратами їх, контроль над підлеглим їм органом та фінансовою стороною праці магістратів. Підскарбії мали скарбові канцелярії та нову установу – “Щетну комісию”.

Промисли та торгівля.

Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство залишалося головною галуззю господарства України. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, заснування великого

- 4 -

фонду державних земель “Війська Запорозького”; зростання дрібного землеволодіння – козацького та селянського і знову наростання великого старшинського землеволодіння – поволі поглинало і фонд

державних земель, і дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Та хоч яка велика була ця еволюція, вона стосувалась тільки юридичної форми землеволодіння, і майже не вносила різниці ні в сільськогосподарську техніку, ні в асортимент культурних рослин.

До старшинського господарства входила не тільки орна земля, але й сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про те, що вже тоді сільське господарство перестало бути тільки рільничним.

За бурхливої доби Руїни чимало таких старшинських господарств зруйновано, і тільки за час, порівняно спокійний, гетьманування Самойловича сільське господарство налагоджується, але вже переважно як старшинське.

У XVII ст. в Україні сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але поруч з тим були великі плантації тютюну,а в північних полках – коноплі.

Україна кінця XVII ст. втягується в широкий торгівельний рух, і в значній мірі промислово-торгівельні інтереси керують сільським господарством старшини. В XVII ст., за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торгівельні зв’язки України з Заходом через балтицькі порти, Гданськ, Кенігсберг та Ригу, а текож суходолом – Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються торговельні зв’язки з Кримом, не зважаючи на досить часті перерви внаслідок воєнних дій. Налагоджуються торговельні зносини з чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля з Московщиною, а також зі сходом – Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, селітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжям, Слобідською Україною.

За Мазепи економічний стан Гетьманщини, не зважаючи на тяжкі політичні умови, значно покращав. Це тим більше цікаво, що весь час Мазепа примушений був боронити інтереси України від настирливих домагань Петра I позбавити її економічної незалежності.

Українська промисловість за Мазепи широко розгортається. З’являються нові промислові заклади, поширюються старі. Гетьман та його уряд заохочували організаторів підприємств різними пільгами.

Перше місце належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та гуральництву. Млини в XVII-XVIII ст. являли собою цілий комплекс промислових закладів: млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні, гамарні – все це було пов’язане з млинарством.

Ще більше значення мало гуральництво: експорт горілки, переважно до Росії, викликав збільшення числа гуралень у маєтках старшин та монастирів.

За Мазепи в економиці Гетьманщини щораз більшого значення

- 5 -

набувають різні ремесла. Ремісники об’єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху – “братчиками”. Більша частина ремесників залишалася на все життя “молодиками” – підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкуренцією, вишукували засоби для збуту своїх виробів.

Така була картина промисловості України першої половини XVIII ст. В цей час намічено ту основну лінію, якою вона розгорталася далі: перетворення України на колонію Росії. Призначенням України було обслуговувати сировиною російську промисловість, російську

армію.

• 6 –

Використана література :

Полонська-Василенко Н. Історія України:В 2 т.- К.:Либідь 1995

- 7 -