Луганський коледж культури та мистецтв

(відділення культури)

Реферат

на тему: "Становлення

Української Православної Церкви"

студентки ІІІ курсу гр. № 15

спец. "народна хореографія"

Ольхової Катерини

з предмету "Культурологія"

викладач: Єріна Т. С.

Луганськ 1999

Утворення Київської держави в 9 ст. допомагає зміцненню зв'язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв'язки Київської Русі з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в 9 ст. у зв'язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині 10 ст. в Києві вже була церква Святого пророка Ілії. Болгарські похода Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті 10 ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювались.

Великий князь Святий Володимир (980-1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства і близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнство скрізь по своїй державі. Князь повелів винищувати ідолів: Перуна прив'язали до кінського хвоста і потягли в Дніпро, по дорозі били його палицями. Після винищування ідолів духовенство і князь ходили по місту з проповіддю. Багато киян хрестилися з радістю; другі не хотіли і слухати проповіді; треті коливалися, як коливався колись і сам князь. Тоді Володимир видав повеління, щоб в наступний день усі нехрещені явилися до ріки, а хто не явиться, буде супротивником князю.

Це вирішило здивування тих, що коливалися. “Якби нова віра була б не гарною, – думали вони, – то князь та бояри не прийняли б її”, і пішли хреститися; інші явилися на ріку зі страху. Завзяті язичники бігли від княжого гніву в степи та ліси. На інший день після княжого повеління на Дніпрі відбулося загальне водохрещення народу. Тоді, по слову благочестивого літописця, земля і небо раділи, бачачи велику кількість людей, що рятуються. “Боже великий, сотворивши небо и землю, – волав у радісному захопленні Володимир, – призри на новых людей Своих, дай им. Господи, уведать Тебя, как уведали страны христианские, и утверди в них веру правую и не­совратимую”.

Після водохрещення князя, княжого війська та всього стольного Києва християнство зробилося на Русі пануючою вірою. Водночас пішло утворення особистої помісною Російської церкви, для існування якої були в наявності всі потрібні умови. Вона мала в Києві значну паству, що незабаром почала ще збільшуватися через поширення щирої віри і поза Києвом, серед різних слов'янських та інородницьких племенах Русі; мала свою ієрархію, що складалася з митрополита Михаїла, єпископів та священиків, що прибули з Константинополя і Корсуня, і, мабуть, декількох своїх старих, тубільних. Безпосередньо після водохрещення народу великий князь став усюди будувати для її богослужіння святі храми. Поступово стали визначатися і відношення нової церкви до її матері – церкви Грецької, а також місцеві внутрішні її відношення державного і суспільного характеру.

Богослужіння на слов'янській мові в перекладах Святих Кирила та Мефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії, й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, ще не мало сильної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецької верстви й було більше зв'язане з сімейно-родовим побутом, ніж із громадським, не в силах було дати поважний опір християнству з його розвиненою догмою і дуже солідною та складною церковною організацією, й остання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тут християнство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу розповсюдження християнства. Наступники Святого Володимира, особливо Ярослав І (1019-1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в 11 ст. і, таким чином, почалося історичне життя Православної церкви.

Святий Володимир з метою тіснішого зближення з Візантією оженився з сестрою грецьких імператорів царівною Анною і підтримував зв'язки з греками. Християнське богослужіння мало величезне значення в справі поширення християнства та втілення його в народні маси. Тому й сам Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність – старанно будували церкви.

Першим будівельником храмів був перший російський князь-християнин, Святий Володимир, який повелів після водохрещення народу “рубить церкви по градам”. У Києві він особисто поставив церкву в ім'я святого Василія (свого Ангела по християнському імені) на пагорбі, де стояв ідол Перуна. Іншу церкву, кам'яну, в ім'я Успіння Богородиці, він побудував на місці вбивства варягів Феодора та Іоанна за допомогою грецьких майстрів, які будували її 5 років (до 996 р.), прикрасив її сріблом та золотом, і призначив на її утримання десятину від свого маєтку і своїх міст, від чого вона і була названа Десятинною. Залишилося після нього і декілька інших церков, – у Берестові, у Васильові, Вишгороді і т.д.

Після Володимира старанними будівельниками церков стали його діти – Мстислав і Ярослав. Перший збудував Собор Спасу в Чернігові, другий – багату Київську Софію на зразок Софії Цареградської, церкву Благовіщення на Золотих Воротах Києва, “да радость будет граду тому всегда святым Благовещением”, церкви в київських монастирях святого Георгія (Ангела великого князя) і Святої Ірини (Ангела його дружини). Його син Володимир збудував Софію Новгородську. Володимир Мономах будував собори у Ростові і Смоленську, син його Юрій – у Суздалі, Андрій Боголюбский – багатющий Собор Успіння у Володимирі та Боголюбський монастир.

Багато церков збудовано нашими архіпастирями, приватними особами і цілими народними общинами. З часом храмів, особливо по містах, стало дуже багато, про що можна судити по звістках літописів про різні міські пожежі; наприклад у 1124 році у Києві згоріло до 600 церков, у Володимирі в 1185 році – 32, у Новгороді в 1217 році – до 20 тільки в одній половині міста і т.д. Утім, церкви були більшою частиною дерев'яні. Кам'яних було трохи, для їх будівництва зверталися звичайно до помочі грецьких або німецьких майстрів. При звістці про поновлення Суздальского собору в 1193 році літописець, як про чудо, помічає, що єпископ Іоанн не шукав для того майстрів від німців, а задовольнявся своїми російськими.

Церква була не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадського, економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання для вирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а через те парафіяльні церкви мали особливо важливе значення. Разом з парафіяльними церквами в нас виникли монастирі – чоловічі й жіночі. Наші князі були фундаторами й монастирів, за їх прикладом ішли й приватні особи. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належить Києво-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині 11 ст. преподобними Антонієм та Феодосієм. Він послужив зразком та прикладом для всіх наших монастирів, був освітнім центром, бав багато церковних діячів і мав взагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж до самої революції 1917 року.

Російська церква була улаштована у виді особистої митрополії Константинопольского патріархату. Першим її митрополитом був митрополит Михаїл († 992 р.), якого Володимир узяв із Корсуня. Під час його діяльності християнство тільки почало своє поширенні по Русі, унаслідок чого Російська митрополія при ньому ще не встигла улаштуватися. Перший правильний устрій дав їй його спадкоємець Леонтій († 1008 р.), що у 992 р. розділив її на єпархії і призначив перших єпархіальних єпископів. Свою кафедру перші митрополити до великого князя Ярослава мали в Переяславі, потім, при Ярославі, коли було споруджено київський Софійський собор із митрополичим будинком, перейшли на проживання в Київ.

Російські митрополити обиралися й призначалися в Греції самим патріархом за згодою імператора і, зрозуміло, із греків. Тому, на Русі вони були чужими людьми і за походженням, і по мові, і по національним симпатіям, й не мали до себе довіри ні в князів, ні в народі. Потрібно при цьому мати на увазі і ту "дурну" репутацію, якою греки здавна користувалися на Русі і яку висловлено в замітці літописця: “суть бо Греци льстиви и до сего дне”. При тому ж до Російської митрополії направлялись навіть не кращі люди з греків. З 25 митрополитів-греків у перші чотири з половиною сторіччя існування Російської Церкви не більш 5-6 чоловік заявили себе освіченими і благочестивими. Це такі як Георгій (з 1062 р.), людина освічена, але, як чужий пастир, покинув свою паству під час міжусобиці дітей Ярослава; його спадкоємець Іоанн II (з 1077 р.), за свідченням літопису, навчений книгами, до всіх ласкавий, покірливий, мовчазний і водночас красномовний, коли потрібно було святими книгами тішити сумних; Ничипор І, відомий своїми посланнями до Мономаха. Інші тільки мимохіть згадуються в літописах, а про одного – Іоанна Ш (з 1089 р.) навіть прямо замічено, що він був не освічений і простий розумом. Тим часом деякі митрополити з російських лишили після себе добрі спогади і по своїй досвіченості, і по благочестю, і по благодійству до пастви. Ось порядок перших митрополитів: 1) Михаїл; 2) Леонтій; 3) Іоанн (з 1008 р.); 4) Феопемпт (з 1036 р.); 5) Святий Іларіон (з 1051 р.); 6) Георгій (з 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (з 1077 р.); 8) Іоанн Ш (з 1089 р.); 9) Єфрем (з 1089 р.); 10) Миколай (з 1097 р.); 11) Ничипор І(з 1104 р.); 12) Микита (з 1122 р.); 13) Михаїл (з 1130 р.); 14) Климент Смолятич (з 1147 р.); 15) Костянтин (з 1156 р.); 16) Феодор (із 1161 р.); 17) Іоанн IV (з 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (з 1167 р.); 19) Ничипор ІІ (з 1182 р.); 20) Матфій (з 1201 р.); 21) Кирил (з 1224 р.); 22) Іосиф (з 1237 р.).

Церковне життя, проте, у багатьох відношеннях і саме не могла не підпадати під вплив влади держави. Розподіл Русі, насамперед, відбився на єпархіальному розподілі. Перший розподіл Російської церкви на єпархії, як ми бачили, було зроблено в 992 році митрополитом Леонтієм. Всіх єпархій, улаштованих тоді, літопис нараховує шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі Волинським та в Бєлгороді, але слід додати до цього переліку, що тоді були поставлені єпископи і в інші міста такі як Тмуторокань, Турів і Полоцьк, де князями сиділи діти Володимира. Протягом наступного часу до другої половини 12 ст. встановлено ще декілька єпархій, так що усіх стало аж 15, окрім Київської митрополії: Новгородська, Ростовська, Володимирська що на Волині, Бєлгородська, Чернігівська, Юр'ївська, Переяславська, Холмська, Полоцька, Турівська, Смоленська, Перемишльська, Галицька, Рязанська та Володимирська що на Клязьмі. Межи їх розповсюджень близько збігалися з межами відповідних їм князівств. Внаслідок старого релігійного ладу суспільства всяка суспільна спілка зосереджувалася звичайно біля якої-небудь святині, храму, і була, дивлячись за розміром, у формі або приходу, або єпархії. Новий уділ, відокремившись від старого, намагався зробитися самостійним і в церковному відношенні, завести в себе особливу єпархію, тому що цивільна самостійність без церковної здавалася неповною. Так, у 12 ст. після виділення нових князівств із старих, із Переяславського уділу – Смоленського, із Волинського – Галицького, із Чернігівського – Рязанського, явилися і нові єпархії: Смоленська – у 1137 році, Галицька – у 1157 році, Рязанська – у 1198 році. З падінням уділу знищувалася і єпархія; наприклад, наприкінці 11 ст. після зруйнування половцями Тмуторокані занепала і тамтешня єпархія. Піднесення уділу піднімало і її єпархію; у 1165 р. багатий Новгород виклопотав своєму владиці Іоанну титул архієпископа, – тоді ще перший і єдиний на Русі. Далі, якою б не міцною була єдність Російської церкви і як би вона не піклувалася про те, щоб зберегти цю єдність, звичайне прагнення кожного уділу до самостійності, до меншої залежності від Києва і до життя особняком нерідко відбивалося і на церковних відношеннях єпархіальних єпископів до митрополита і стискувало його законні права і повноваження.

Татарська навала 1237—1240 рр. мала величезні впливи як на політичне, так і церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш 12 ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодиноких земель Київської Русі зростають нові політичні й культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північних краях поруч із Новгородом та Володимиром з 14 ст. починає зростати Москва, що поволі підбиває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруські землі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в 14 ст.), а землю Галицьку – Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичні впливи та взаємовід­носини, яких не було до 1240 р. Територія Київської митрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському митрополитові доводиться мати справу не тільки з різноплемінною владою, а й різновірною. Така різниця й політична боротьба поміж зазначеними державами сильно утруднюють його положення. Близькість татарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостях примушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування. Кирил ІІІ (1245-1281), Максим (1283-1305) та Святий Петро (1308-1326) не сидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи на півночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро – в Москві. Князі мо­сковські найбільше подобаються митрополитам, які від часів Пет­ра енергійно підтримують московську політику, чим настроюють проти себе інші політичні центри, внаслідок чого з'являються спро­би поділу єдиної митрополії.

Київська митропо­лія зоставалася єдиною й охоплювала свою домонгольську терито­рію до половини 15 ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом до того послужила поява в Київській митрополії грека Ісидора, прихильника унії з Римом. Константинопольський патріарх користався своїм правом призначати київських митрополи­тів, і в цій справі інколи на нього впливав візантійський імператор. З початку 15 ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичній самостійності. Імпе­ратор Іоанн VІІІ Палеолог (1425-1448) шукав собі порятунку на Заході в папи і, щоб схилити його на свою сторону, погоджувався на умію, себто на підбиття східної церкви владі римського єпископа. Для здійснення своїх планів імператор підбирав собі серед право­славного духовенства прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробив однодумця Іосифа, а той і призначив київським митрополитом Ісидора, що з-за свого грецького патріотизму дав згоду брати участь у соборі у Флоренції. Справді, вів був там, стояв за унію й повернув­ся до своєї пастви вже як представник папи з титулом кардинала. В Москві вів зустрів сильний опір, а тому й мусив тікати звідти й тримався деякий час в межах Литви та Польщі, хоч і тут він не зустрічав собі прихильників, незважаючи на підтримку світської влади та латинського духовенства. Влаштувавшись в Італії, Ісидор добився призначення на київського митрополита теж прихильника унії Григорія Болгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тим часом добивалася затвердження вибраного в митрополити собо­ром єпископів Іони, єпископа рязанського. Заходи Ісидора в Царгороді та пізніше політичні події перешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухвалив самостійно, без патріарха, проголосити Іону митрополитом, при чому йому було дано титул "митрополит Московський і всея Русі", між тим як попередні митрополити, й ті, що жили в Москві, всі титуловалися "митрополит Київський і всея Русі". Від цього часу на території єдиної Київської Русі бачимо вже дві митрополії: Московську та Київську. Перша з них охоплювала Московську державу (претендуючи і на Новго­род), а друга – православну людність Литви та Польщі. Тут знахо­дилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дев'яти треба ще додати єпархію самого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, як прикор­донні, часом належали до Москви, а Львівська в 1414-1538 рр. підлягала безпосередньо митрополитові.

У 13 ст. інтенсивно провадять місіонерську діяльність на території Малої Русі ченці Домініканського ордену, але без жодних наслідків. Вони обслуговують лише те католицьке населення, яке з'явилося на Малій та Білій Русі вже в 14 ст. в містах, яким українські та литовські князі надавали німецьке (Магдебурзьке) право. В цих містах католики (німці, поляки та ін.) перебували в упривілейованому положенні в порівнянні з руськими (православними). Ягайло та Вітовт збільшували католицьку людність, підтримували старі та заводили нові латинські єпархії та парафії (в Києві, Вільно, Пере­мишлі, Львові, Луцьку). Дві церкви жили спокійно, кожна сама по собі, й справа з'єднання їх у формі Флорентійської унії не мала ніяких наслідків. Найбільший прихильник такої унії митрополит Ісидор вибрався до Італії, а його наступник і учень Григорій сам мусив був відмовитися від унії в 1458 р. і вмер православним. Мало говорить на користь унії й так званий “Лист митрополита Михаїла до папи Сикста IV” (1476 р.). Оцінювати ці явища церковного життя необхідно з огляду на політичну ситуацію середини 15 ст., бо православне населення від верхів до низів не думало відмовлятися від своєї віри, в противному разі всі спроби унії залишили б по собі виразний слід.

В кінці 16 ст. сталася подія, що внесла розкол і довголітню запеклу боротьбу в лоно православної церкви й українського та білоруського народів; це – Берестейська церковна унія. Їй, звичай­но, приділяють багато уваги всі дослідники минулого Польщі та України, причому її пояснюють одні політичними мотивами того часу, інші – непорядками в православній церкві. І той, і другий погляд треба вважати однобоким. Таке складне явище, як Берес­тейська церковна унія, викликане багатьма причинами як внутріш­нього (для церкви), так і зовнішнього характеру. Тут мають місце історичні обставини, соціально-економічці умови, напрям державної політики, культурно-освітній стан православної ієрархії, моральний рівень її, внутрішні взаємовідносини у православній церкві – все це разом зі специфічними особливостями доби та настроєм пануючих чинників Польсько-Литовської держави після Люблінської унії 1569 р. і викликало згадану церковну унію. За думку про неї, не без впливу латинської ієрархії, вхопилися єпископи: луцько-острозький єпископ Кирил Терлецький та львівський єпископ Гедеон Балабан; незабаром останній відстав від тої думки, а замість нього явився володимирсько-берестейський єпископ Іпатій Потій, мабуть, одино­кий ідейний прихильник унії. Вони, власне, й провели цю справу, бо тодішній митрополит київський Михаїл Рагоза та інші єпископи були пасивними людьми. Кирил Терлецький та Іпатій Потій поїха­ли в Рим (1695 р.) і там дали згоду за унію від імені всієї православної церкви. Такий вчинок двох єпископів викликав сильне обурення на Україні-Русі. Прихильники унії зібралися в Бересті для урочистого проголошення єднання з Римом у жовтні 1596 р. Туди ж прибули й православні: єпископ Гедеон Балабан (львівсь­кий) і Михаїл Копистенський (перемишльський), багато представ­ників чорного й білого духовенства, братств і поодиноких земель. Православні утворили свій собор під головуванням патріаршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чаном, одночасно в Бересті відбувалося два собори – уніатський (що складався тільки з вищого духовенства) і православний, постанови яких були цілком протилеж­ні. Король Сигізмунд ІІІ був на стороні уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом доконаним фактом, а на протести й постанову православних уваги звернено не було. Опираючись на прихильність короля, енергійну підтримку католицького духовенства та польсько-латинського громадянства, архієреї-уніати поволі заби­рали собі церковні й монастирські маєтки, твориш кадри підвладно­го їм духовенства, поступово знаходили собі прихильників серед міщанства й серед селянства. Поширення унії викликало безкінечні судові процеси та заколоти в масах. На другого уніатського митро­полита Іпатія Потія підготовлявся атентат, який скінчився тільки тим, що в нього було відрубано кілька пальців. У Вітебську місцевий уніатський архієпископ Іосафат Кунцевич настільки настроїв проти себе православних міщан, що вони його замордували (1623). За це Вітебськ було позбавлено Магдебурського права, 19 особам одрубано голови, близько сотні міщан, що втекли від суду, заочно присуджено до смерті, а майно їх забрано до скарбу. Заколоти були і в інших містах. Взагалі між православними та уніатами йшла вперта бороть­ба, недарма унію названо було “костію роздору”. Перш за все почалася боротьба літературна, з'явилося багато полемічних творів, де одна сторона боронила себе й нападала на другу. З боку православних виступали найкращі вчені сили, й їх твори й досі зостаються цінними пам'ятниками українського письменства, як “Апокрисис” Христофора Філалета, “Тренос” Мелетія Смотрицького, “Палінодія” Захарії Копистенського. Братства видавали ці полемічні твори. Одночасно з літературною боротьбою йшла й боротьба правова, на грунті сеймового законодавства. Тут виявляли сильну акцію право­славні магнати та шляхта, які нерідко виступали спільно з проте­стантською шляхтою. На грунті правовому було зроблено дуже багато, бо до половини 17 ст. не проходило жодного сейму, де б не ставилася справа "греків-дізунитів", себто православних, і наслідки були дуже важливі. Так, в 1609 р. православним пощастило юридично одмежуватися від уніатської ієрархії, а в 1632-34 рр. право­славні добилися своєї власної, визнаної державою (упривілейованої) ієрархії з київським митрополитом Петром Могилою на чолі. Йому підлягали єпархії: Луцька, Львівська, Перемишльська, Холмська та новоутворена Білоруська.

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, і там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петру Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. У 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви.

З кінця 17 ст., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, – тоді православна церква, зоставишся без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ'ю і те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської дер­жави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647-1657), Діонисій Балабан (1657-1663) та Іосиф Нелюбович-Тукальський (1664-1675) не співчували Москві, і коли та розпочала заходи, щоб підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомо­гою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який благословив на київського митрополита колишнього православною луцького єписко­па князя Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 р. в Москві між Польщею і Росією було вироблено умову, так званий мир Гржимультовського (або "вічний мир"). Цей мир давав право російському урядові в цілях оборони православних від уніатських утисків втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, підлягав московському патріарху, а потім і Священному Синодові.

На протязі 18 ст. Київська митрополія під впливом російської церкви зазнала деяких змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялось виборне начало щодо нижчого духовенства. Од 1700 р. з Київської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, й ті займають в Росії аж до часів Катерини ІІ всі архієрейські кафедри. Тому, з одного боку, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української. Від часів Катерини ІІ митрополит київський втратив своє значення першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку над ним владу і став звичайним єпархіальним владикою.

В кінці 19 – на початку 20 ст. українські землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (кафедра в Кам'янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську; в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. В десяти українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів.

У 1870 р. протоієрей В. Гречулевич дає перші зразки проповіді на українській мові. Не дивлячись на тяжкі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєвангеліє, П. Куліш – мало не всю Біблію. В 1906-1908 рр. Священний Синод видає українське Євангеліє. З'являються спроби видання популярних книжок релігійного змісту українською мовою. Ставиться питання про українську мову як мову богослужбову. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильниками українізації церкви на території України. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з митрополитом В. Липківським (з 1921 р.). Але, у зв'язку з незвичайним способом її утворення, авторитет УАПЦ почав падати і в 1930 р. вона самоліквідувалась.

Визначенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви (РПЦ) 25-27 жовтня 1990 р., у відповідь на звернення українського епископата до Святійшого Патріарха Московського і всея Русі Алексія ІІ и всього епископата РПЦ, Українській Православній Церкві (УПЦ) надано незалежність і самостійність в її керуванні. УПЦ – спадкоємиця древньої Київської митрополії (в межах України) і Українського екзархату РПЦ.

Самостійність і незалежність УПЦ у керуванні поширюється на канонічні, богослужбові, господарські, фінансові та духовно-освітну сфери внутрішнього життя її єпархій. Соборний і молитовно-канонічний зв'язок УПЦ із Всесвітнім Православ'ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синоді РПЦ, і участь українського епископата в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ. Знаком перебування УПЦ у благодатному лоні Всесвітнього Православ'я є статутне піднесення імені Предстоятеля РПЦ за богослужіннями і благословення Святійшим Патріархом новообраного Предстоятеля УПЦ. Відповідно, український епископат, певно висловлюючи віроповчальный принцип соборності Церкви Христової, бере участь у виборах Святійшого Патріарха Московського і всея Русі, а Предстоятель УПЦ – в обряді настоловання Предстоятеля РПЦ. Реальні права і канонічний статус УПЦ фактично наближають її до повноти прав і статусу Помісної Церкви, без формального визначення останньої Помісним Собором РПЦ.

Предстоятель УПЦ – митрополит Київський і всея України з титулом "Блаженний". Канонічний статус УПЦ та її Предстоятеля визнані Главами Помісних автокефальних православних Церков. Резиденція Предстоятеля УПЦ – Києво-Печер-ська Успенська Лавра. Предстоятель УПЦ з 1992 року – Блаженний Володимир /Сабодан/, митрополит Київський і всея України.

Священний Синод УПЦ закладає і скасовує єпархії в межах України, духовні школи, обирає кандидатів на вільні єпископські кафедри, благословляє відкриття монастирів, обговорює і вирішує всі інші питання внутрішнього життя УПЦ в період між Архієрейськими Соборами УПЦ. Архієрейський Собор УПЦ, відповідно до Статуту про керування УПЦ, є вищим органом соборного керування. Архієрейський Собор УПЦ самостійно і незалежно обирає Предстоятеля УПЦ – митрополита Київського і всея України.

В УПЦ періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний) за участю епископата, представників духовенства, що є ченцями, та мирян УПЦ для обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ.

Східне Православ'я – тисячолітня традиційна релігія українського народу (русичів). УПЦ – найбільша православна община в Україні: вона нараховує тридцять п'ять мільйонів хрещених християн. У складі УПЦ 35 єпархій, 37 архієреїв, є одна духовна академія (Київ, Києво-Печерська Лавра), 5 семінарій, 22 духовних училища, 3200 недільних шкіл. Найбільші монастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, Свято-Успенська Почаєвська Лавра, які є загальноправославными християнськими святинями і місцями масового паломництва.

УПЦ – Церква-мучениця: сотні тисяч християн постраждали в результаті репресій із боку богоборчої влади в СРСР, тисяча священнослужителів, що є ченцями, і мирян було розстріляно та заслано в сибірські табори. Серед них – перший Священномученик Російської Церкви, митрополит Київський Володимир /Богоявленский/, вбитий більшовиками у 1918 р. Було зруйновано багато храмів, монастирів. Заборонено церковну добродійність. Останнім часом УПЦ поступово повертаються храми, монастирі і майно, раніше націоналізоване державою. Відновляються соціальна діаконія УПЦ: церковно-парафіяльні школи, лікарні, молодіжні організації і прямування, мета яких – допомога старцям, інвалідам, бідним і т.д.

На канонічній території УПЦ діють дві локальні, не визнані Помісною Православною Церквою, націоналістично орієнтовані розкольницькі юрисдикції – Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі з розкольником "патріархом Філаретом" і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Велика частина їхніх приходів розташована в західних областях України (Галичина, Волинь), які історично входили до складу Речі Посполитої (Польщі). На цих же територіях діє Українська Греко-Католицька Церква (уніатська, УГКЦ). Активізувалася діяльність псевдо-релігіозних та окультних сект, що практикують прозелітизм серед православних України. Взаємна боротьба розкольницьких, сектантських і проуніатських сил в Україні, яка здійснюється на фоні духовної, політичної ті економічної кризи в країні, порушує мирний хід життя УПЦ, створює межконфесійну напруженість і провокує відкриті сутички між духовними общинами.