Давньоруська держава згуртувала розрізнені народи Східної Європи, створила сприятливі умови для розвитку їх економічного, політичного і культурного життя, зробила країну не тільки оборо­ноздатною, але й грізною для ворогів. Однак, починаючи вже з другої половини XI століття, в результаті розвитку феодального землеволодіння, політичного посилення великих землевласників, еко­номічного і політичного зростання окремих міст, які стали новими центрами окремих земель Київської держави, кожна з яких стала проводити свій власний курс, поступово набирав сили процес розпаду Київської Русі.

На кінець XII ст. нові політичні центри посилились і від­окремились настільки, що можна вести мову про чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Київська, Чернігівська і Сіверська; 2. Галицька і Волинська; 3. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька і Вітебська; 4. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Му­ромська. Як вже зазначалося у другому розділі, роздробленість була закономірним етапом розвитку феодальних відносин і сприяла дальшому зміцненню феодальної формації. Разом з тим роз­дробленість послабила сили держави і народу в боротьбі із зовніш­ньою загрозою; це особливо трагічно виявилося пізніше, у роки навали орд Батия, що й призвело до занепаду Київської Русі.

Тут доцільно коротко зупинитися на проблемі історичної спад­щини Київської держави. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції С. Соловйова і М. Грушевського. Перша, підготовлена попередніми спробами (М. Карамзіна, М. Погодіна), передбачає таку конструкцію історичного розвитку: Київ — Воло­димир — Москва. Прихильники цієї концепції, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX століття, доводили, що, оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), зв'язок Московської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важ­ливим і послідовним. Із цього випливає, що, оскільки тоді українці і білоруси власних держав не мали, між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Безпідставність таких однозначних висновків давно доведено, але час від часу ця точка зору знову стає предметом жвавих дискусій і виступів політиків і науковців.

У статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціональ­ного укладу історії східного слов'янства» (1904 р.) М. Грушевський не обґрунтував детально альтернативної конструкції, відзначивши, що «київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV— XVI вв.»

Однак історик послався на власну концепцію, розроблену в універ­ситетському курсі та в праці «Історія України-Руси». Незважаючи на те, що у повній відповідності до своїх народовських переконань М. Грушевський наполягав на історії народу, а не державних утворень, у яких народу доводиться існувати, схема історика багато в чому була зумовлена саме державницьким підходом.

Наявність різних точок зору, запеклість дискусій щодо спад­щини Київської Русі зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії Давньоруської держави політичні, ідеологічні та наукові питання. Для нашого ж дальшого викладу вихідним є, К безумовно, незаперечний для більшості вчених факт: у південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосе­реднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій. Розташована в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністра й Пруту Галичина межувала на сході з розлогими й лісистими рівнинами Волині. Здавна ці території заселяли племена дулібів, бужан, волинян, частково тиверців і білих хорватів. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мала боротися з агресивними мадя­рами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розта­шування, недосяжне для нападів кочових племен. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, який відігравав велику роль у житті Київської Русі.

Володимир Святославич у 980—990 pp. відвоював у поляків Галичину та Волинь, але остаточно вони увійшли до складу Київської держави за врядування Ярослава Мудрого. На Волині було засно­вано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель. У Га­личині політичний центр князівства перемістився до міста Галича. Київські князі закріпили ці землі за собою як особисті володіння. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галиць­кій землі відомий в досить загальних рисах. За свідченням літописів у 1084 році тут здобули владу правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько — і в їх руках опинилися головні міста краю — Перемишль, Звенигород і Теребовль. Спочатку Галицька земля була поділена на декілька князівств, але князь Володимирко Володарович (1123, за іншими відомостями 1124— 1152 pp.) об'єднав їх у єдине князівство.

Волинь до 1170 p. залишалася в залежності від Києва. Хоч там князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдер­жати багату Волинську землю під <гвоєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі.

Процес виділення Волині в окреме князівство значно посилився за часів Ізяслава Мстиславича, внука Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час ставав київським князем (1146—1154 pp.). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167—1170 pp.), зумів забезпечити своїй родині володіння Волин­ню, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне кня­зівство.

З 1170 року у Володимирі-Волинському княжив Роман Мстиславич, який був дуже розважливим політиком і знаним воєна­чальником, — поєднання, як на той повний небезпек період, нечасте. Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім'я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних, об'єднань.

Вирішенню цього завдання певною мірою сприяв значний роз­виток виробничих сил у Галичині і на Волині на зламі XII—XIII ст. Тут, як і на Придніпров'ї, розвивалося землеробство, скотарство, рибальство. Високого рівня досягло ремесло: ливарництво, ювелірне виробництво, зброярство, вироби з кості й рогу. З промислів цього періоду маємо відомосгі про широку експлуатацію підкарпатських соляних джерел.

Розвивалася також внутрішня і зовнішня торгівля. Галичина та Волинь вели торгівлю з іншими руськими землями, а також з Візантією, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Польщею. Галицько-Волинські землі експортували продукти сільського господарства, хутра, віск, інколи збіжжя, художні вироби. На західних землях була поширена пряслиця з овруцького шиферу. З заходу і півдня привозили шовк, тканини, прикраси, зброю, вино, рибу.

Економічний розвиток сприяв зростанню населення. Літописи згадують про велику кількість сіл у Галичині і на Волині. На початку XIII ст. тут нараховувалось декілька десятків міст. У містах зростало ремісничо-торгове населення. Воно підтримувало княжу владу в боротьбі проти боярської верхівки, яка гальмувала розвиток торгівлі і ремесла.

Тому посилення економічних зв'язків між Галичиною і Волинню і необхідність спільної боротьби проти агресії угорських і польських феодалів створювали передумови для об'єднання їх в єдину державу. Політичні передумови були підкріплені Романом Мстиславичем шляхом укладення союзних угод з Угорщиною і Польщею. Шлях на Галич Роман забезпечив собі, отже, суто дипломатичними заходами. І раптова смерть Володимира Ярославича (1198 p.) застала волинського князя за підготовкою походу на Галич. Склад­на політична ситуація, що склалася в зв'язку з кончиною останнього з Ростиславичів, примусила галицьке боярство закликати на князів­ство Романа.

У 1199 році Роман об'єднує Галицьку і Волинську землі під своєю рукою. Так було створене Галицько-Волинське князівство, яке одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Давньої Русі. Роман зробив столицею нового князівства Галич і перевів туди свій двір. Під час його князювання у Галичі було здійснено спробу вирішити кілька найважливіших завдань: він здолав боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників; зміцнив західні кордони великого князівства; здійснив успішні походи проти половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Нарешті, зав'язав рівноправні й дружні взаємини з Візантійською і Германською імперіями.

Проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне кня­зівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, напевне, що він зламав опір боярства Галицької землі.

Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроністи, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритись його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулися додому з вигнання або вийшли із запілля, щоб розпо­чати боротьбу проти його'нащадків.

Сепаратистські устремління боярства підтримували також деякі князі з родини Романа, які вважали невигідним для себе існування централізованого Галицьке-Волинського князівства й намагалися здобути незалежність своїх дрібних уділів, — в першу чергу белзький князь Олександр Всеволодович. Послаблення Галицько-Во­линської держави бажали також Угорщина і Польща.

За таких умов у суспільстві посилювалося прагнення до міцної централізованої влади. І, спираючись на підтримку частини волин­ського боярства, міського торгово-ремісничого населення, Рома­новичі — Данило й Василько — розгорнули боротьбу за віднов­лення своєї влади, за об'єднання земель. Головну роль відігравав Данило, а Василько був його вірним помічником.

Протиборство Данила з антидержавними силами було напру­женим і тривалим, а його результатом стало об'єднання у 1230 році Волинського князівства в руках Романовичів і завоювання Данилом галицького столу у 1238 році. Але боротьба за Галичину і Волинь тривала. Тільки перемога Данила над чернігівським князем Рости­славом й приведеними ним польськими і угорськими військами поблизу галицького міста Ярослава (серпень 1245 p.) поставила крапку у відновленні Галицько-Волинської Русі, її державної єд­ності.

Корінні зміни в подальшому розвитку Галицько-Волинської держави сталися після татаро-монгольської навали. У 1241 p. орди Батия пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як у інших руських князівствах. Після навали кочівників Данило присвятив багато уваги відбудові своїх земель. Передбачаючи, що орди завойовників знову виступлять проти нього, він прагнув якнайкраще підготувати князівство до боротьби. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці: в Кам'янці-Литовському, у Бересті, в Столп'ї, Білавиному та ін.; потужні замки в Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. Активно розбудовувалася нова столиця — Холм.

Новостворені міста притягали до себе багато населення, сприя­ючи розширенню торгово-ремісничих верств — соціальної опори Данила. Одночасно Данило до нових міст запрошував ремісників та купців з Німеччини, Польщі, інших князівств Русі.

Активна діяльність князя викликала занепокоєння в Золотій Орді. Данило був змушений виїхати до Сараю, де зумів вирішити головне завдання — зберегти за собою Галицьке-Волинське кня­зівство і живим повернутися додому (1246 p.). Дальша діяльність князя свідчить, що він визнавав .себе залежним лише в особливих обставинах і зараз же починав готуватися до війни з Ордою. Свої заходи він проводив дуже обережно і послідовно, тривалий час.

Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, а також прагненням налагодити взаємини з державами центральної Європи. В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею (1247 p.) 1 уклав договір про дружбу (1247 p.) з королем Угорщини Белою IV. Зміцненню дружніх зв'язків Галицько-Волинського князівства з західними країнами сприяло укладення шлюбів синів Данила Льва і Романа відповідно з дочкою угорського короля Констанцією і сестрою герцога Бабенберзького Гертрудою.

В наслідок успішних війн з Литвою (кінець 40-х — початок 50-х pp. XIII ст.) Галицько-Волинське князівство поширило і зміцнило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які були змушені визнати над собою зверхність Данила. Вся складна політика Данила на північному і західних кордонах мала основну мету: забезпечити найкращі умови для не­минучої війни з ордами Батия.

Данило намагався залучити до боротьби з ординцями євро­пейські країни Заходу. З цією метою він звернувся до римського папи Інокентія IV з пропозицією допомогти зібрати слов'ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. За це князь погоджувався на унію — об'єднання православної церкви з каталицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 році в Дорогичині посланець папи коронував Данила.

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 році Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати у монголо-татар Київ. Однак, незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум. Сарай вважав небезпечним зростання могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив вжити ефек­тивних заходів — 1259 року ординський полководець Бурундай з величезним військом рушив на Волинь. Данило зазнав невдачі і змушений був підкоритися татарам, погодившись на знищення укріплень найбільших міст — Володимира-Волинського, Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова та інших. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлене центрів, які служили основними осеред­ками опору у війні з ординцями.

У 1264 році Данило помер. Була то справді непересічна осо­ба — видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, що багато зробив для своєї держави. З'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило зробив все для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між та­тарськими ханами, з одного боку, і зазіханням на українські землі поляків, угорців та литовців, з другого.

Слід також зазначити, що ряд істориків вважає за доцільне назвати державу Данила Галицького «першим українським ко­ролівством». «І було це, — пише відомий український дослідник М. Брайчевський, — не Галицько-Волинське князівство, як зде­більшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об'єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5—6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько.

Держава Данила Галицького виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначили її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, правда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого, рівнозначного йому, утворення в Україні не існувало».

Після смерті Данила Галицько-Волинська держава утрималася в непорушному стані майже ціле століття. Сприяли цьому зовнішні Тевтонським орденом. Натомість Юрій вороже ставився до Польщі, що тоді об'єдналася в єдину державу, і, мабуть, намагався здобути собі Люблінщину. Ця політика спричинила союз Польщі і Угорщини проти Галицько-Волинської держави.

У внутрішній політиці Юрій II намагався визволитися з-під впливу бояр, що в останні часи посилився, і збільшити права централізованої князівської влади. Також відомо, що князь проте­гував іноземцям, подавав допомогу католицькому духовенству. Ці заходи Юрія, навіть не маючи поширеного характеру, могли підбу­рювати проти нього не лише бояр, а й місцевих міщан, яким загрожувала конкуренція з боку іноземців, а також духовенство, невдоволене поширенням католицизму. Це і призвело до трагічного результату: 7 квітня 1340 року Юрія II було отруєно у Володимирі-Волинському. Хто був прямим ініціатором цих подій — джерела мовчать.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волин­ського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами.

Таким чином, Галицько-Волинська держава відіграла величезну роль в історії України. Вона об'єднала значну частину земель Київської Русі і була її спадкоємицею. Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле століття існу­вання державної організації і стало головним політичним центром для українських земель. По суті, незважаючи на васальну залежність від Золотої Орди, це князівство було самостійним державним об'єднанням. На його території влада фактично зосереджувалася в руках князя і бояр, між якими точилася постійна боротьба за політичне главенство. В ході цієї боротьби позиції князя поступово зміцнювалися.

Про намагання галицько-волинських князів продовжувати тра­диції Київської Русі, спрямовані на створення і зміцнення єдиної централізованої держави, свідчать, зокрема, зміни, які відбувалися в їх титулатурі. Суть полягає не тільки -в тому, що окремі князі ма­ли королівський титул, а, насамперед, у тому, що останні з них (Юрій І, Андрій, Лев, Юрій II) у XIV столітті називали себе володарями «божою милістю», тобто стверджували «божественне походження» своєї влади. Важливо підкреслити й той факт, що в титулатурі з'являються поняття «Русь», «Мала Русь». Поява цих термінів, очевидно, свідчить про прагнення князівської влади поши­рити свій вплив не тільки на західний регіон, а й на інші землі, відродити єдність Русі.

Галицько-Волинське князівство успадкувало від Давньоруської держави традицію проведення незалежної політики на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні стосунки з Тевтонським орденом та Литвою і в такий спосіб відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Навіть неповний перелік країн, з якими Галицько-Волинська держава підтримувала контакти (Австрія, Ві­зантія, Німеччина, Польща, Угорщина, Чехія та ін.), говорить про її широке міжнародне визнання.

Галицько-Волинська держава об'єднувала в своєму складі тіль­ки етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше визначилися у подальшому прикмети української культури. Знач­ний економічний розвиток країни, бурхливе політичне життя, могутні культурні традиції Київської Русі, зв'язки з різними руськими землями і країнами Заходу — все це створювало умови для зростання культури на Галичині і у Волині.

Головною пам'яткою літератури західних земель того часу є Галицько-Волинський літопис, який пройшов п'ять редакцій. Але в цілому він є продуктом однієї літописної школи. Від інших літописів того часу Галицько-Волинський літопис відрізняється тим, що його редактори не виходили з хронологічного переліку подій, а намагалися піднятися на вищий рівень оповіді. Літописи велися у Володимирі, Пінську,. Галичі, Холмі, Любомлі та ін:

На західних землях було поширено знання іноземних мов. Вище духовенство частково було грецького походження, і галицькі єпис­копи мали печатки з грецькими написами. На поширення латин­ської мови вказують листи латинською мовою як князів, так і володимирських міщан. Визначними центрами архітектури і обра­зотворчого мистецтва були Володимир-Волинський, Галич, Холм.

Основною рисою розвитку культури на Галицько-Волинській землі були її тісні культурні зв'язки з іншими землями Київської Русі. Приєднання Волині і Прикарпаття до Києва за часів Воло­димира Святославича і Ярослава Мудрого стало основою для тривалих культурних і політичних зв'язків. Волинь і Галичина були зв'язані з Києвом економічними взаємовідносинами, єдністю мате­ріальної і духовної культури. Тому продовження традицій Київської Русі в духовному житті стало логічним для населення Галицько-Волинської держави. Близьке ж сусідство із Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання.

До середини XIV ст. кращі часи Галицько-Волинського кня­зівства залишилися позаду. Боярська опозиція, апологети якої знову підняли голову після смерті Данила, ординське іго і постійні напади іноземних завойовників, наростання процесів феодальної роздробле­ності, що об'єктивно були неминучими супутниками суспільно-економічного поступу в той час, — все це призвело до того, що Галичина і Волинь поступово потрапили під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Так припинила своє існування горда і сильна Галицько-Во­линська держава. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське королівство на ціле сторіччя продовжило існування державної орга­нізації на українських землях і фактично було головним політичним центром для всього південно-західного краю.