ГАЙДАМАЧЧИНА

Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під
ім'ям гайдамаків почали нападати на панські маєтки, грабувати й
палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг,
навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною
та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.

Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато пов-
станців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було
ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх оприш-
ками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним
героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенця-
ми, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром,
у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше по-
в'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили
притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти.
Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою
війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович.
Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно
допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх
у себе.

Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка:
з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого —
армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в
основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні за-
гони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очо-
лювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5
тисяч міліції.

Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося
в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прий-
шла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа П зайняти
польський престіл. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що
вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти.
Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині
і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був началь- ником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу
сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допо-
могу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме
Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки,
заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями
була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких за-
гонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії.

Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не
затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою.
Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати
кріпацький тягар.

Із значніших гайдамацьких рухів треба згадати рух 1750-го року,
коли повстання охопило широкий район Брацлавщини, східнього
Поділля і Київщини. Тоді здобуто, крім численних панських мастків,
Умань, Вінницю, Летичів, Хвастів. Але, не зважаючи на те, що гай-
дамаки не зустрічали сильного спротиву, вони не створили тривкої
організації, бо були поділені на окремі загони, які діяли незалежно
один від одного. Через рік повстання стало слабшати, і селяни по-
вернулися до мирного життя.

Найбільший рух охопив Правобережжя в 1760-их роках. При-
чини його були складні: до економічних та соціяльних приєдналися
національні та релігійні. З одного боку викликало рух закінчення
пільгових років на Київщині, де колонізаційний процес почався
пізніше, ніж в інших місцях Правобережної України. З другого боку
впливала політика уніятського митрополита Володковича і особливо
його помічників; вони вели боротьбу з православними, всіма засо-
бами намагаючись ширити унію. Перед її наступом чимало селян,
щоб врятуватися, вдавали з себе уніятів.

Становище православної Церкви було дуже тяжке. Збереглося
лише 20 парафій, які підлягали єпископам Переяславським, що пе-
ребували за кордоном Польщі. З 1753 року ігуменом Мотронинсько-
го манастиря, на Київщині, призначено Мелхиседека Значко-Явор-
ського, який мав завідувати також православними єпархіями Ки-
ївщини. Він почав організувати спротив унійній акції Київського
митрополита. Мотронинський манастир та сусідні — Жаботинський,
Мошногірський, Медведівський та Лебединський, стали тверди-
нями православ'я.

Так у 1760-их роках почалася завзята боротьба православних
з уніятами. Уніятів підтримав польський уряд; військо допомагало
УНІятам постягати православних на унію, але православні не прий-
мали уніатського духовенства. Мелхиседек їздив до Петербургу, після чого російський уряд наказав своєму послові в Варшаві запро-
тестувати, але та інтервенція наслідків не мала. Почали ширитися
чутки, що цариця Катерина обіцяла допомогу православним. В та-
ких умовах вибухло 1768 року повстання, відоме під назвою «Ко-
ліївщина». Приводом до цього стала поява російського війська
на Правобережній Україні в зв'язку зі створенням конфедерації в
Барі, на Поділлі. Цю конфедерацію проголосила частина польської
шляхти під проводом Казіміра Пулавського проти уряду короля
Станіслава Понятовського, головно — проти російського втручання
в польські справи. Тоді російський уряд вислав на допомогу королеві
війська, які почали боротьбу з загонами конфедератів. В народі ви-
рішили, що війська прийшли, щоб захищати православних. Це заво-
рушення використали Мелхиседек Значко-Яворський та керманичі
нового повстання, яке було задумане в Мотронинському манастирі.

Так зродилося величезне повстання, на чолі якого став запоро-
жець Максим Залізняк. За ним пішли ватаги запорозької сіроми.
Сили його зростали, до нього приєднувалися селяни. Залізняк здо-
був ряд укріплених міст: Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Бо-
гуслав, Лисянку, Умань. По дорозі гайдамаки громили польські ма-
єтки, уніятське духовенство та жидів, які здебільшого служили
у польської шляхти. Великим успіхом повстанців було приєднання
до них Івана Гонти, сотника двірської міліції Потоцьких, який здав
їм Умань, де зібралася околична шляхта, покладаючи надії на міцні
укріплення та надвірну міліцію. Там вчинили гайдамаки страш-
ний погром, описаний Шевченком, вирізали шляхту (біля 18.000),
уніятських ченців, учнів василіянської школи. М. Грушевський вва-
жав, що картина нищення поляків в Умані була перебільшена. Нав-
паки, Гонта намагався рятувати життя кому тільки це було можливе.

В Умані скликано раду, яка обрала Максима Залізняка гетьма-
ном, а Гонгу — Уманським полковником. Уманщину поділено на
сотні, як було колись. Уніятам запропоновано покинути Україну або
прийняти православ'я.

З Умані загони повстанців вирушили на Поділля, Черкащину,
Київщину, околиці Радомисля тощо. Таким чином, значна частина
Київщини була охоплена повстанням.

Фраюк вважав, що в Коліївщині виявилася традиційна по-
шана українського народу до королівської влади, як це було на по-
чатку Хмельниччини; повстанці йшли на захист авторитету короля
проти сваволі панів, ішли не проти короля, а проти панів. У Коліїв-
щині грали ролю чутки про підтримку російською царицею польського короля. Цю думку пізніше підтримав дослідник Коліївщини
О. Гормайзе.

Дійсність спростувала ці легенди. Правда, в перші часи російська
влада ставилася до повстанців поблажливо. Російський посол у Вар-
шаві, Рєпнін, навіть радив комадувачеві російських військ у Поль-
щі, генералові Кречетнікову, не стосувати проти повстанців сили.
Варську конфедерацію приборкано в червні 1768 року, і поляки про-
сили російський уряд допомогти їм придушити повстання. З дру-
гого боку, один із гайдамацьких загонів, переслідуючи поляків, заг-
нався аж до Балти і спалив її. Турки заявили протест і загрозили
Росії війною. Цариця Катерина наказала Кречетнікову негайно
вжити пепресій проти гайдамаків. Гонту і Залізняка, а з ними й біля
тисячі гайдамаків підступно заарештовано. 846 гайдамаків, польсь-
ких підданих передано полякам для суду і кари, а 250 ро-
сійських підданих перевезено на суд до Києва.

Польський суд відбувся в селі Кодні, біля Житомира, Всіх гай-
дамаків, після страшних тортур, покарано смертю. В Росії присуди
були трохи м'якші. Всіх учасників повстання, після тяжких катувань,
заслано на Сибір.

Коліївщина мала величезний вплив на Запоріжжя та на Півден-
ну Україну. Вище була вже мова про повстання пікінерів та сіроми
1768 року, на яких позначився вплив Коліївщини. Незабаром, у 1775
році, скасовано Запорізьку Січ, і селяни, позбавлені підтримки за-
порожців, залишилися напризволяще. Єдиною формою протесту се-
лян проти гноблення шляхтою залишалися втечі, і тоді з неймовір-
ною швидкістю залюднювалися запорозькі степи, головний коман-
дир яких, після скасування Сіні, добре засвоїв її принцип; «втіка-
чів не повертати».... Але зараз треба
додати, що втікачі з Правобережної України йшли на Південну
Україну. Слобожанщину, далі — до Війська Донського і на Кавказі"