Суспільство як цілісна соціальна система
І. Суспільство як система взаємовідносин і взаємодій між його суб’єктами.
Поняття "діяльність" вживається і вивчається багатьма науками. Коли діяльність розглядають в соціологічному аспекті, то мають на увазі специфічну людську форму активного ставлення до оточуючої дійсності, зміст якої становить її доцільну зміну і перетворення.
Соціальна діяльність включає в себе мету, засіб, результат і сам процес діяльності. В структурі її можна виділити три взаємопов'язані компоненти:
-         усвідомленість діяльності;
-         суспільно обумовлений характер діяльності;
-         продуктивність діяльності.
В залежності від характеру відношення людини до оточуючого світу і взаємодії з іншими людьми соціальна діяльність підрозділяється на таки найважливіші види:
-         матеріально-перетворююча;
-         пізнавальна;
-         ціннісно-орієнтаційна;
-         комунікативна;
-         художня;
-         політична.
Стосовно об’єктивного ходу історії діяльність поділяють на прогресивну і реакційну, стосовно об’єктивно існуючих систем цінностей на позитивну, законну, незаконну, моральну і аморальну.
Діяльність можна підрозділити також в залежності від її значення і ролі в соціальному розвитку на репродуктивну і продуктивну, або творчу.
Репродуктивна діяльність пов’язана з одержанням або відтворенням вже відомого результату відомими засобами і способами.
Продуктивна, або творча - направлена на вироблення нових ідей, цілей і відповідних їм нових засобів і способів або на досягнення відомих цілей за допомогою нових засобів, які раніше не застосовувались.
Категорія діяльності конкретизується в спеціальних соціологічних теоріях і емпіричних дослідженнях перш за все за сферами діяльності (трудова, дозвільна, освітня, споживацька і т.п.), за її соціальними формами (колективна, масова, індивідуальна і т.д.).
Суттєвий вклад в розкриття і витлумачення діяльності вносить соціологічна теорія "соціальної дії”. В центрі аналізу цієї теорії є діяльний індивід (чи діяч). Цей аналіз ґрунтується на знанні про типових діячів в типових ситуаціях і, серед інших елементів, виявляє цілі діяча, його очікування і цінності, засоби досягнення цілей, характер ситуації і розуміння даної ситуації діячем. Т.Парсонс називав ці елементи системою координат дії.
Існують дві основні форми теорії дії: "герменевтична" і "позитивістська". При цьому і та, і інша тісно пов’язані з доктриною символічного інтеракціонізму. Основи обох форм теорії були запропоновані в свій час М.Вебером. Вебер розрізняв чотири типи дії: традиційну, афективну, цілераціональну і цінніснораціональну.
Традиційні дії – це дії, засновані на тривалій звичці і здійснюються індивідами, як правило, без осмислення.
Афективні дії – це дії, які здійснюються лише з метою вираження емоцій.
Цілераціональні дії (інструментальна дія) – дія, за якої діяч не лише порівнює різні засоби досягнення цілі, а також оцінює корисність самої цілі.
Цінніснораціональна дія – діяч сприймає ціль як дещо самодостатнє, як ціль в собі, і може навіть не порівнювати різні засоби її досягнення.
Вебер пояснює, що ці чотири типи дії є ідеальними типами, реально ж емпірична дія може являти собою поєднання двох чи більше типів. Важливим моментом, за Вебером, є певні дії з точки зору осмисленості. Соціологічний аналіз повинен здійснюватися за допомогою означення того змісту, який мають дії для діяча.
Герменевтичні теорії дії – це ті теорії, які роблять таку осмисленість абсолютним теоретичним пріоритетом: дія і сенс нерозривно поєднані між собою. Одним з представників цієї перспективи є А.Шюц. Шюц вважає, що ключ до інтерпретації дії лежить в ідеї потоку переживань і досвіду у часі. Наші переживання і досвід мають форму неперервного потоку. Кожен окремий досвід не має змісту сам по собі, але може бути наділений ним за допомогою рефлексії у міру його відходу у минуле. Однак дії можуть рефлексувати і в тому часі, який Шюц називає "довершеним майбутнім часом", тобто, можна рефлексувати з приводу майбутніх дій так, немов вони були здійснені в минулому. Згідно Шюцу, ця форма рефлексії має вирішальне значення, оскільки дія є продуктом і наміру і рефлексії. Дія – це те, що визначається в межах певного проекту чи плану. Далі Щюц проводить відмінність між мотивами типу "для того, щоб" і "тому, що". Перші відносяться до майбутнього і являють собою приблизний еквівалент цілей у відношенні до потоку переживань за кого-небудь. Якщо соціальні дії які визначаються таким чином, здійснюють ся з обох сторін, то має місце соціальна взаємодія.
Позитивістські теорії дії, найбільш яскравим варіантом яких є теорія Т.Парсонса, більше цікавляться соціального структурою і тим, яким чином остання висуває доступні для діячів цілі і засоби. Таким чином, в рамках позитивизму існує тенденція перетворювати дію і взаємодію в поняття залишкові, менш важливі, ніж аналіз соціальної системи в цілому. Згідно Парсонсу, дія є поведінка, керована смислами, яких діячі надають предметам і людям. Діячі мають цілі і вибирають відповідні засоби. Механізм дії
Порядок дії обмежується ситуацією і визначається символами і цінностями. При цьому найбільш важливою категорією виявляється взаємодія, тобто дія, орієнтована на інших діячів. При постійному характері взаємодії між двома сторонами виникають взаємні очікування. Кожній стороні доводиться приводити як свої очікування, так і свого поведінку у відповідність з поведінкою і очікуванням іншої сторони. У міру того, як очікування стають стабільними у відношенні певної поведінки, вони перетворюються в норми, які керують взаємодією. Слідування нормам не лише робить дію більш ефективною, воно також приносить діячам внутрішнє задоволення, оскільки, як вважає Парсонс, діячі "мають потребу" в схваленні зі сторони інших. Ц норми є основою соціального порядку, інституціоналізованого в суспільстві і інтерналізованого в індивіді.
Поняття соціального зв’язку є однією із основних категорій соціології. За допомогою цієї категорії О.Конт зумів представити соціальну структуру як складний організм, в якому встановлюються особливі зв’язки від сім’ї до систем релігії і держави. Г.Спенсер намагався через аналіз системи соціальних зв’язків виявити специфіку мілітаристського і індустріального суспільства. Е.Дюркгейм намагався класифікувати типи зв’язків, виділяв механічну і органічну солідарність як своєрідні етапи розвитку суспільства від його традиційних форм до індустріального суспільства з його особливим поділом праці.
Соціальний зв’язок - це сукупність особливих залежностей одних соціальних суб’єктів від інших, їх взаємні відносини, які об’єднують людей у відповідні соціальні спільності і свідчать про їх колективне існування..
Основою формування соціального зв’язку є безпосередній контакт між людьми в тій або іншій первинній соціальній спільноті (сім’я, група), який потім переростає в більш широкий опосередкований зв’язок людей, які складають великі соціальні об’єднання, в межах яких формуються почуття причетності до групи або внутрішньо-групової солідарності (в межах, наприклад, нації,  соціального класу, верстви, конфесії і т.д.)
Три групи факторів, що визначають наявність соціальних зв’язків:
- природно-біологічні задаються спадковими ознаками, тобто самим фактом народження людини, що визначає її етнічні, національні (расові) ознаки;
- психологічні, такі наприклад, як почуття спільності з іншими людьми, що і об’єднує людей у відповідні соціальні групи і спільності. Свого вищого прояву соціальні почуття досягають тоді, коли вони стають переконаннями, набирають характер раціональних установок, в яких відбиваються традиції і норми, свого роду неписані правила, які складаються в суспільстві;
- соціально-інституційні, тобто спеціально створені (формальні, писані) правила, норми, які особливим чином регламентують соціальні зв’язки і відносини, визначаючи порядок дії соціальних об’єктів в межах соціального інституту і контролюючи їх.
Соціальні зв’язки бувають:
-         формальні і неформальні;
-         особистісні і колективні;
-         прямі і опосередковані;
-         більш міцні і менш міцні.
Соціальні зв’язки людини, яка знаходиться навіть в дуже невеликій нечисленній групі, являють собою велику кількість взаємодій, соціальних інтеракцій, які складаються із дій і зворотних реакцій:
Теорії міжособистісної взаємодії

Теорія	Теоретик	Основна ідея
Теорія обміну	Джордж Хоманс	Люди взаємодіють один з одним на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати
Символічний інтеракціонізм	Джордж Мід Герберт Блумер	Поведінка людей стосовно один одного і предметів оточуючого світу визначається тим значенням, яке вони їм надають.
Управління враженням	Ервін Гоффман	Соціальна ситуації нагадують драматичні вистави, в яких актори прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.
Психоаналітична теорія	Зігмунд Фрейд	На міжособистісну взаємодію здійснюють глибокий вплив поняття, засвоєні в ранньому дитинстві, і конфлікти, пережиті в цей період

Виникає складна мережа взаємодій, яка охоплює певну кількість індивідів. Поступово в ході спілкування із всієї сукупності взаємодій виділяються сталі соціальні зв’язки, які на основі раціонально-чуттєвого сприйняття їх взаємодіючими індивідами набирають певну специфічну форму, яка характеризується відповідною поведінкою взаємодіючих індивідів.
Соціальні відносини - усвідомлені і чуттєво сприйняті індивідами сукупності повторювальних взаємодій, які співвіднесені за своїм смислом одна з одною і які характеризуються відповідною поведінкою.
На відміну від взаємодій соціальні відносини чітко поділяються за смислом і змістом. Причина цього полягає в тому, що соціальні взаємодії здійснюються на різній основі. Відомі американські соціологи Г.Лассуел і А.Кеплен вважають, що цією основою, яка надає соціальним взаємодіям певне забарвлення і зміст і робить з них соціальні відносини, є цінності.
Цінність - в принципі можна визначити як цільову бажану подію. Те, що суб’єкт Х цінує об’єкт У, означає, що Х діє так, щоб досягти рівня У або хоча б наблизитися до нього. Особистість займає позицію оцінки стосовно всіх компонентів оточуючого її середовища. Але здійснювати соціальні дії стосовно когось вона буде лише із-за речей, які цінить і вважає для себе корисними і бажаними, тобто заради цінностей. Отже, цінності тут слугують поштовхом, необхідною умовою будь-якого роду взаємодій. Існування ж значущих довший час, неминучих цінностей визначає характер сталих соціальних відносин людей.
У зв’язку з тим, що в суспільстві існує соціальна нерівність, цінності розподілені між його членами нерівномірно. Саме на нерівному розподілі цінностей і будуються відносини влади і підкорення, всі види економічних відносин, відносин партнерства, дружби ,кохання і т.д.
Отже, соціальні цінності є ключем до розуміння практично всіх видів соціальних відносин. Такі відносини виникають в результаті взаємодій, що повторюються, коли, з одного боку, є в наявності потреба в придбанні цінностей або контролі над ними, а з другого - є ресурси бажаних цінностей.
Запропонований Г.Лассуелом і А.Кетленом підхід до вивчення соціальних відносин з точки зору володіння і обміну цінностями дає можливість проводити плідний аналіз відносин у всіх сферах людської життєдіяльності (виробництві, бізнесі, політиці і т.д.).
Соціологія вивчає поведінку людини в суспільстві, але вона, за висловом сучасного шведського соціолога ПЛОНСОНА, вивчає не лише "поведінку людини в суспільстві", але й суспільство через "поведінку людей"
Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди. Поведінка притаманна не лише людині, але й тварині. Однак у людини, на відміну від тварин, поведінка формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціальне обумовлений характер, тобто є за своєю сутністю соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих - вся гама людяності.
Соціологія досліджує і інтерпретує людську поведінку у взаємодії між особистістю та іншими людьми, як в межах груп (сім’я, трудові колективи, групи одноліток і т.п.),так і у великих соціальних спільностях (етносів, націй, соціальних інститутів і т.п.); нерідко ці два рівня аналізу поєднуються.
Лідина живе в суспільстві і її поведінка залежить від характеру взаємодій з групами, членами яких вона є. Сама група виступає в якості особливого суб’єкта поведінки, яка має конкретні цілі і мотиви. В груповій поведінці спостерігаються такі своєрідні феномени, як наслідування, співчуття, емоційна заразливість, підпорядкування індивідуальної поведінки груповим нормам і ролевим приписам, лідерство.
Основним соціальним інститутом, який сприяє дотриманню соціальних норм є соціальний контроль. Більшість соціологів вважає, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і відданості соціальним цінностям. Наприклад, Т.Парсонс визначав соціальний контроль як процес, завдяки якому через накладання певних санкцій здійснюється протидія девіантній поведінці і підтримується соціальна стабільність.
Американські соціологи Е.Росс (І886-І95І) і Р.Парк (І864-І944), інтерпретували соціальний контроль як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, який забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою і, внаслідок цього, виникає "здоровий" соціальний порядок. Р.Парк виділив три форми соціального контролю:
- елементарні (в основному примусові) санкції;
- громадська думка;
- соціальні інститути.
Французький соціолог Р.Ліп’єр розглядав соціальний контроль як засіб, що забезпечує процес засвоєння індивідом цінностей і норм культури, і як механізм передачі цих цінностей і норм від покоління до покоління.
Американський соціолог С.Аск виділив особливу роль у здійсненні соціального контролю так званого групового тиску, який в угоду спільності інтересів і цілей, що стабілізують діяльність групи, спонукає індивіда пристосовуватись до існуючих в ній колективних думок, цінностей і норм.
Отже, соціальний контроль є засобом саморегуляції суспільства. В його систему входять всі способи реакції громадської думки на ті або інші конкретні дії людини, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити її поведінку в певні соціальні межі, нарешті, всі види прямого і зворотного зв’язку між особистістю і суспільством (або інститутом, організаціями, які виступають від його імені) – від візуального спостереження до профілактичних соціальних заходів і самого процесу виховання.
Т.Парсонс (1951) проаналізував три методи соціального контролю:
- ізоляція,
- відокремлення,
- реабілітація.
Існують формальні та неформальні методи соціального контролю. Неформальний контроль передбачає "неофіційність" й звичайно застосовуються у невеликих групах. Формальний контроль асоціюється з "офіційністю", зазвичай він здійснюється у великих організаціях.
Кросби виділив чотири основні типи неформального контролю:
- соціольні винагороди – виявом яких є посмішка, схвалювальні дії та більш вагомі прояви (підвищення по службі та ін.) служать для заохочення конформності та опосередкованого засудження девіації;
- покарання – осуджуючий погляд, критичне зауваження і навіть загроза фізичним впливом - безпосередньо спрямовано проти девіантних вчинків і обумовлено бажанням їх запобігти;
- переконання – ще один засіб впливу на девіантів;
- переоцінка норм – найбільш складний тип соціального контролю. При цьому поведінка, яка вважалась девіантною, оцінюється як нормальна.

Систему формального соціального контролю здійснює організації і правила, призначені для захисту порядку. Кримінальне право – це система формального соціального контролю.
В періоди соціальної стабільності суспільства система соціального контролю успішно справляється з дезорганізацією нормативної поведінки людей, тобто соціальна патологія не перевищує певної норми. Однак в періоди системної кризи, трансформації суспільства, втрати ідеалів і цінностей більшого частиною населення система соціального контролю в суспільстві не справляється з наростаючою дезорганізацією і соціальною патологією, що й призводить до послаблення і розпаду соціальної системи.
2. Соціальні процеси як основа і джерело існування суспільства.
Одне з актуальних методологічних завдань сучасної соціологічної науки полягає у відображенні в логічних схемах розвитку суспільного організму як цілісної складноорганізованої системи. Вихідним у розумінні суті процесів соціальних змін є положення про те, що людське життя і суспільство – вищий продукт і результат саморозвитку природи на одній із планет, яка належить до складної мережі відносин з космосом. Оскільки однією з головних умов існування всієї природи є рух, то процесуальність - головна ознака постійно рухомої, змінної і водночас такої, яка зберігає свою певну постійність, соціальне організованої природи. Навіть поверховий погляд на суспільство і окремі його елементи дозволяють зрозуміти, що в соціальній сфері немає абсолютно статичних об’єктів і суб’єктів. Змінюються культурні комплекси, склад груп, взаємовідносини. Це в свою чергу впливає на зміни суспільства, сфер соціального життя.
Слово процес походить від лат. procesus - проходження, просування.
Соціальний процес - послідовна зміна стану або руху елементів соціальної системи та її підсистеми, будь-якого соціального об’єкта. Соціальні процеси здійснюються під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, характеризуються сталим порядком взаємодії компонентів, його складових, протяжністю у часі і направленістю до того чи іншого стану соціального об’єкта. Основним джерелом виникнення та розвитку соціального процесу є суперечності усередині соціальних систем, які потребують  вирішення.
Кожний соціальний процес складається із декількох стадій, які різняться за змістом і механізмами, тобто способами взаємозв'язку його компонентів, який визначає його направленість і темпи на даній стадії.
Основні закономірності соціального процесу:
- цілеспрямованість та доцільність змін;
- стадіальність та обов’язкова завершеність кожної стадії;
- послідовність змін стадій і становищ;
- залежність змін стадій і становищ від впливу зовнішніх та внутрішніх факторів.
За видами прояву соціальні процеси класифікуються на:
- свідомі та стихійні;
- прості та складні;
- керовані та некеровані;
- розвитку та функціонування;
- прогресивні та регресивні;
- еволюційні та революційні;
Із всієї багатоманітності соціальних процесів американські соціологи Р.Парк і Е.Берджес у свій час виділили такі: кооперації, конкуренції (суперництва), пристосування, конфлікти, асиміляції, амальгамізації. До них звичайно приєднують два інших соціальних процеси, які проявляються лише в групах: підтримка кордонів і систематичні зв’язки.
Кооперація - узгодження дії і досягнення спільної мети. Вона може відбуватися в діадах (групах з двох індивідів), малих групах, а також у великих групах (в організаціях, соціальній верстві або суспільстві). Для кооперації необхідні такі елементи поведінки, як взаємопорозуміння узгодженість дій, встановлення правил співробітництва. Головний смисл кооперації полягає в обопільній користі.
Конкуренція - це боротьба між індивідами, групами або суспільствами за володіння цінностями, запаси яких обмежені і нерівне розподілені між індивідами або групами. Конкуренція заснована на тому факті, що люди ніколи не можуть задовольнити свої бажання.
Пристосування -  прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей і еталонів дій нового середовища, коли форми і цінності, засвоєні в старому середовищі, не ведуть до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки. Процеси пристосування можуть бути короткочасовими або тривалими.
Асиміляція - процес взаємного культурного проникнення, через який особистість і групи приходять до культури, яку поділяють всі учасники процесу.
Амальгамізація - біологічне змішування двох або більше етнічних груп або народів, після чого вони стають однією групою або народом.
Підтримання кордонів - процес збереження формально чи неформально існуючих соціальних кордонів груп, які відділяють їх членів від всієї решти суспільства. Для багатьох груп такими кордонами може слугувати мова (діалект, жаргон), уніформа.
Створення системи зв’язків - процес, за допомогою якого елементи принаймні двох соціальних систем сполучаються таким чином, що в деякому відношенні і в деяких випадках вони виглядають як єдина система.
Основні специфічні особливості і відмінні риси соціальних процесів:
- масовий характер, що означає, що одиничні дії людей або події соціального життя не можуть називатися соціальними процесами;
- суспільний зміст, джерела і результати соціальних процесів, тобто соціальні процеси не можуть здійснюватися поза суспільством і їх зміст - це діяльність, поведінка і дії людей відносно один одного або до всього того, що їх оточує. Соціальні процеси породжуються соціальними проблемами і направлені на їх зняття;
- сталість соціальних процесів. Це означає, що якщо в серії явищ не спостерігається сталий, причинно-наслідковий взаємозв'язок, то таку серію явищ не можна розглядати як соціальний процес;
- самодіяльність учасників соціальних процесів. Ця риса вказує, що соціальний процес є результатом суспільної ініціативи, а не проявом дій суб’єктів за командою зверху.
За рівнем соціальної системи розрізняються процеси:
- внутрішньо особистісні (соціалізація, самоосвіта, самовизначення);
- міжособистісні (внутрішньо сімейні відносини, кохання);
- внутрішньо групові (взаємовідносини в колективах і т.д.);
- міжгрупові і міжспільностні (протистояння двох конфесій,...);
- соцієтальні (які охоплюють суспільство в цілому).
Соціальна зміна - найбільш загальна форма буття всіх матеріальних об’єктів і духовних явищ, яка пов’язана з частковим або повним перетворенням зовнішніх або внутрішніх форм організації об’єктів, їх місцеперебуванням в тій або іншій точці простору, в тому чи  іншому інтервалі часу.
- природні зміни (або зміни в природі), що відіграють неабияку роль в суспільному розвитку;
- демографічні зміни, які можуть мати приватний, локальний, глобальний характер і суттєво впливати на природу і соціальне середовище;
- зміни, що відбуваються у виробничій сфері (від примітивного до індустріального і постіндустріального суспільства), які слугують суспільному прогресу;
- зміни ,що відбуваються в системі управління (від елементарних форм в сім’ї до сучасних державних і міжнародних структур);
- зміни в межах соціальної організації (вдосконалюються традиційні зв’язки, виникають, завдяки інформації і комунікації, нові зв’язки, нові організації);
- зміни в межах соціальної структури (зміни в сім’ї, .етнічних, соціально-класових, політичних і т.д. системах);
- зміни, які відбуваються ]в духовній сфері соціального об’єкта.
Отже, зміни пронизують всю структуру суспільства, всі його рівні і слугують передумовою соціального розвитку.
Важливий вплив на соціальні, соціокультурні зміни здійснюють наукові відкриття та винаходи, або їх симбіоз - "інновація".
Найчастіше соціальні зміни в суспільствах розвиваються через дифузію - розповсюдження культурних рис і зразків від групи до групи та їх впровадження. Дифузії діють як всередині суспільства, так і між ними. Дифузія посилюється, коли нові контакти між суспільством розширюються і навпаки, коли контакти зменшуються, вона послаблюється.
Практично всі соціальні зміни завжди повинні долати опір специфічних установок і цінностей, опір деяких соціальних груп, впроваджуватись через владні структури і нерідко через жорсткий примус.
В прийнятті соціальних змін важливу роль відіграє їх сумісність з існуючою культу рою. Коли соціальна інновація вступає в конфлікт з існуючою культурою, то можливі декілька наслідків:
- інновація просто відкидається суспільством або соціальною групою,
- інновація приймається разом з конфліктними рисами, але ці риси час від часу викликають протест, що робить її прийняття нестійким,
- інновація приймається, і закладені в ній конфлікти з існуючою культурою є прихованими і важко усвідомлюються, що викликає загальну напругу в суспільстві, не направлену на дану інновацію.
Соціальний рух - сукупність форм колективної дії, яка направлена на реорганізацію суспільства. Соціальним рухам в цілому не притаманне висока ступінь інституціоналізації, вони виникають в результаті стихійного соціального протесту, який базується на специфічних або ж широко поширених причинах для незадоволення.
Соціальний рух - це масова колективна дія однієї або декількох соціальних груп, зв’язаних із забезпеченням групових або суспільних інтересів, задоволенням як матеріальних, так і духовних інтересів, і направлених на соціальні зміни або опір їм у конфліктній протидії з іншими соціальними групами.
Не існує двох соціальних рухів, які повністю співпадали б за всіма характеристиками. Однак зазвичай рухи в процесі свого розвитку проходять чотири однакові стадії: занепокоєння, зворушення, формалізації і інституціоналізації. Більшість соціологів вважає, що соціальних рух закінчується стадією інституціоналізації. Але в дійсності для багатьох соціальних рухів це не остаточний етап. Треба пам’ятати, що рух може припинитися на будь-якій стадії свого розвитку. Під впливом зовнішніх умов внутрішніх сил або після досягнення поставлених цілей багато рухів розпадаються або перетворюються в соціальні інститути або організації.
Основні умови, сприятливі для появи і розвитку соціальних рухів:
- культурні течії, під якими розуміються зміни в цінностях і нормах поведінки людей;
- соціальна дезорганізація, яка породжує аномію і відчуження, невпевненість, соціальний страх, занепокоєність;
- соціальна незадоволеність.
Соціальні рухи слугують одним із способів зміни суспільства. Ці зміни можуть бути хворобливими, і в цьому випадку важлива наявність певних соціальних сил, здатних подолати віджиті традиції, переконання, ілюзії, омани. Соціальні рухи здатні сконцентрувати такі сили.
Соціальне відтворення - втілює тенденції зміни соціальної структури, притаманні соціально-економічній організації суспільства. Воно включає в себе як відтворення раніше існуючих елементів соціальної структури і відносин, так і виникнення і розширення відтворення нових елементів і відносин - в ході цього процесу формується індивід, який змінюється і розвивається.
Категорія "^оцігипде відтвргіетія" акцентує увагуна здатності творчої діяльності людини виробляти не лише якийсь результат, але й постійно зберігати, відновлювати, підтримувати, відтворювати умови, засоби і цілі життєдіяльності людей, всю систему соціальних відносин. Саме поняття “відтворення” означає, що якийсь об’єкт (явище) успішно відтворюється і розвивається за рахунок зв’язків і обміну із зовнішнім середовищем. Процес виробництва є безперервним, тобто він періодично знову й знову відбувається в одній і тій же стадії. Тому будь-який суспільний процес виробництва, який розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, є в той же час процесом відтворення. Оскільки середовище може бути відносно незмінним, або змінюватися, то й відтворення може здійснюватися або як інваріантне, або як перетворююче об’єкт від циклу до циклу, аж до зміни його сутнісних властивостей.
Діяльність індивіда об’єктивно і суб’єктивно сфокусована у двох напрямках: відтворення самого себе як особистості і відтворення суспільних відносин. Вона є невід’ємною від процесу демографічного відтворення і приймає форму соціально-демографічного відтворення, яке забезпечує підготовку нових поколінь до виконання суспільне необхідних економічних та інших функцій. Тому в ньому виділяють такі складові, як демографічне, професійно-кваліфікаційне, статусне, культурне і т.п. відтворення.
Фактори соціального відтворення( три групи):
- фактори впливу макросередовища - розвиток інституціональної структури (інститути освіти, виховання, професійної підготовки, охорони здоров’я, побутового обслуговування), інститути накопичення, відтворення і передачі інформації, які забезпечують діяльність членів суспільства інформацією, що дозволяє здійснювати самовідтворення нових поколінь;
- фактори впливу мезосередовища – (система робочих місць і соціальна інфраструктура міста, система місцевого управління і т.д.), тобто це територіальне середовище безпосереднього відтворення індивіда;
- фактори впливу мікросередовища-, тобто ті, які безпосередньо визначають життєвий шлях сім’ї, сусідство, дружні контакти та інші асоціації.
Типи соціального відтворення:
- деструктивне;
- просте (статичне);
- інтенсивне.
Для простого (статичного) відтворення характерне зростання відповідальності за відтворення цілого, тобто зростаюча увага людини до себе як до суб’єкта відповідальності, кваліфікації, напруженого суспільного відтворення.
Для деструктивного відтворення характерно відставання особистісної культури індивіда від зростання складності суспільного відтворення.
Перехід від простого і деструктивного відтворення в інтенсивне не відбувається автоматично, але вимагає постійної напруги суб’єкта відтворення, досягнення прогресивних інновацій.
Соціальна трансформація - процес внутрішніх змін суспільства, внаслідок яких долається втрата ним рівноваги, межа крайньої соціальної напруги, досягається новий, більш диференційований і більш високий рівень впорядкованості і організованості у всіх основних сферах життєдіяльності.
Саме ці ознаки трансформації і відрізняють її від реформ, які завжди є. оновленням або зміною становища без принципового зламу. Реформи, що відносяться, як правило, до часткових змін суспільства і мають справу головним чином з процесами на технічному, соціально-технічному і в меншій мірі на рівні суспільних проблем, які стосуються життя суспільства в цілому.
Трансформаційний процес, включає в себе ряд стадій:
- соціальну діагностику(тобто об'єктивну характеристику дійсності, її коренів в минулому, можливостей і шляхів її виходу із кризової ситуації);
- переоцінку існуючого стану суспільства як кризового і оцінку сутності, змісту і масштабів кризи, яка має системний характер;
- демонтаж старої системи, ліквідація її наявних невідповідностей існуючому рівню суспільного розвитку і його тенденціям;
- нове самовизначення суспільства, висування і обґрунтування шляхів подальшого розвитку.
Трансформаційний процес охоплює всі сфери суспільного життя -економіку, політику, соціальну структуру, культуру, в той же час розпадається на ряд послідовних трансформаційних станів, кожний з яких являє собою реально досягнуті переміни в конкретний відрізок часу.
- зміни політичної і державної системи (відмова від монополії однієї партії, деетатизація суспільного життя, створення парламентсько-президентської республіки західного типу, загальна демократизація суспільних відносин);
- оновлення економічних основ суспільної системи (відхід від централізованої економіки з її розподільчими функціями, перехід до економіки ринкового типу в ході роздержавлення власності і приватизації і введення "вільних цін");
- відмова від соціалістичної "всезагальності праці", ліквідація системи "соціального утриманства" з одночасним проголошенням соціальних ліберально-демократичних свобод, зміна духовно-церковних орієнтирів суспільного розвитку;
- слідування вимогам світового ринку, що передбачає пошук нових форм зовнішньоекономічної діяльності, переструктурування економіки (в тому числі й проведення конверсії).
Складність процесу трансформації полягає в тому, що відсутня якась оптимальна модель(технологія) трансформаційних змін. Існує декілька підходів до подолання старої системи і входження в нову. Тож не випадково країна мусить сама розробляти політику перетворень, використовуючи досвід інших.
Соціальний прогрес. Під прогресом (лат. progresus - рух вперед, успіх) зазвичай розуміють тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш вдосконаленого до більш вдосконаленого.
Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементі в, структури та інших параметрів об’єкта, що розглядається. Поняття прогресу співвідноситься з поняттям регресу.
Нині існує декілька концепцій суспільного прогресу, кожна з яких по-своєму тлумачить його природу. В основному тут протиборствують ідеї економічного, технологічного і культурологічного детермінізму. Реалістичне уявлення і пояснення історії і суспільного прогресу передбачає діалектичне врахування всіх типів детермінізму.
Суспільний прогрес має як загальний прояв (зокрема, загальний поступ людства до його загальної мети - створення всесвітньо-цивілізованої людності), так і правові моменти такого прояву, що носять або регіональний характер (коли мова йде про конкретне суспільство деякої країни чи групи країн), або характеризують окремі сфери суспільного життя (прогрес в галузі освіти, науки).
Слід зауважити, що попередні норми суспільного життя та розвитку не зникають повністю, а якби вдруковуються в структуру сучасного суспільства і довший час співіснують.
Суспільний прогрес віддзеркалює загальну лінію розвитку суспільства, яка не виключає можливість тимчасових і часткових історичних поворотів, зламів і зигзагів, застоїв, тупикових ситуацій і навіть відступних рухів, за гибелі окремих цивілізацій і т.д.
Поняття регресу означає протилежний прогресові процес руху від вищого до нижчого, деградацію. Він, як правило, охоплює не все суспільство, а лише окремі його сфери (економічну, технічну, культурну, моральну і т.д.). Він може бути швидким або тривалим, мінливим або обов’язковим, змінювати долю людей одного покоління, або навіть декількох поколінь. Регрес, уражаючи окремі соціальні інститути, структури, не зупиняє загальний розвиток суспільства за висхідною лінією до безперервного вдосконалення своєї організації.
Соціальний розвиток. Поняття розвитку є інтегральною характеристикою всіх об'єктів, яким притаманна зміна. Це поняття стає важливою категорією багатьох наук, в тому числі і соціології. Без цього поняття практично неможливо зрозуміти і пояснити ті процеси, які відбуваються в окремих соціальних структурах, в суспільстві в цілому.
Під розвитком розуміють незворотню, закономірну, направлену зміну матеріальних і ідеальних об’єктів. Саме наявність цих трьох властивостей відрізняє процеси розвитку від всіх інших змін:
- зворотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);
- відсутність закономірності характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;
- за відсутності направленості зміни не можуть нагромаджуватись, і тому процес позбавляється характерної для розвитку єдиної, внутрішньо  взаємозв’язаної лінії.
В результаті розвитку виникає новий якісний стан об’єкта, який виступає як зміна його складу або структури (тобто, виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв’язків).
Нині немає нестатку поглядів відносно процесів соціального розвитку. Для одних історія сприймається як хаос випадкових акцій, для других - як жорстке детермінована система, в якій все визначено Богом або незворотнім законом. Для одних вирішальна роль в історії належить окремим особистостям, для других - народним масам. Одні оптимістично сповіщають всіх і вся, що саме їх теоретична схема є справжнього картиною суспільного розвитку, другі песимістично-суб’єктивістськи оцінюють процес пізнання і ставлять під сумнів можливість пізнати соціальні закони.
Нагромаджений соціологією матеріал підтверджує складний і неоднозначний характер процесів розвитку та їх механізмів. Практика соціальних рухів підтверджу є, що загальна висхідна лінія розвитку є результатом складної діалектичної взаємодії таких протилежностей, як змінне і незмінне, позитивне і негативне, раціональне і ірраціональне, прогресивне і регресивне, безперервне і перервне, стихійне і закономірне.

П. ЛІТЕРАТУРА.
1.     Вебер М. Основные социологические понятия //Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.
2.     Дюркгейм Е. Соціологія і соціальні науки //Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5.
3.     Иванов В.Н. Социология сегодня. – М., 1989.
4.     Краткий словарь по социологии. – М., 1989.
5.     Піча В.М. Соціологія. – К., 2000.
6.     Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. – М., 1995.
7.     Смелзер Н. Социология. – М., 1994.
8.     Соціологія. – Київ-Харків, 1998.
9.     Соціологія. – К., 1999.
10.            Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.
11.            Тадевосян З.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М., 1996.
12.            Тощенко Ж.Т. Социлогия. – М., 1994.
13.            Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. – Львів, 1996.
14.            Якуба Е.А. Социология. – Харьков, 1996.