Реферат з зарубіжної літератури
на тему:
„Оскар Уайльд і мораль Доріана Грея”

"Апостол естетизму" Світогляд і художні погляди О. Уайльда
Провідним принципом світогляду й Художньої творчості Оскара Уайльда був естетизм. Естетизм виник в Англії в кінці XIX століття як реакція на пуританський стиль вікторіанської доби. Художнім чинником зародження таких поглядів була ідея "мистецтва заради мистецтва", що існувала ще з античних часів. Естетизм був противагою реалізму, який звертав увагу на соціальні проблеми. Поборники естетизму вважають, що література не повинна виконувати моральну місію, вчити добру, справедливості, що вона байдужа до проблем добра і зла. Мистецтво має служити красі, яка вища від життя.
Течію естетизму пов'язують із 1880-1890-ми роками. Проте вона не виникла на "голому місці" і мала в Англії попередників. Одними з перших виразників поглядів на мистецтво і красу як явища самоцінні були англійські поети і художники, які називали себе прерафаелітами. "Прерафаелітське братство" було утворене в 1848 році і включало в себе ряд художників, скульпторів і поетів. Назва "прерафаеліти" виникла тому, що свій ідеал мистецтва вони бачили в творчості майстрів середніх віків і раннього Відродження (тобто "до рафа-елівського" періоду). Живопис Джотто, Фра-Анжеліко, Ботічеллі приваблювали їх як зразок наївного, безпосереднього ставлення художника до природи. Релігійних дух дорафаелівського живопису вони протиставляють індивідуалізму і "безбожності" художників високого Ренесансу, а непрямим чином і сучасному матеріалізму.
Початкове ядро "Братства" склали художник і поет Данте Габріель Россетті, художник Гент і Мілле, потім до них приєдналися брат і сестра поета — критик Вільям Майкл Россетті і поетеса Христина Россетті. Пізніше з прерафаелітами були зв'язані особистою дружбою і близькістю творчої програми В. Морріс, Ч. О. Суінберн, В. Пейтер, О. Бердслей, О. Вайльд.
Прерафаеліти заперечували основи старого мистецтва і засуджували "ан-типоетичність" буржуазної дійсності. Прозаїчній "вік-торіанській" Англії прерафаеліти протиставляли пізнє середньовіччя, яке вони вважали царством живопису і поезії.
Безпосередніми попередниками естетизму Уайльда були його оксфордські вчителі — Рескін та Пейтер. Саме від них прийшло обож­нювання краси у мистецтві та відхід від проблем буття у світ власних витончених почуттів.
Уайльд, який багато що сприйняв у прерафаелітів, Рескіна і Пейтера, сам перетворюється на теоретика естетизму. Головним у його переконаннях було служіння Красі, віра в значущість і важливість Мистецтва. Естетичні погляди Вайльда мали міцний філософсько-літературний підмурок, ім'я якого — культ краси. Поклоніння мистецтву та красі стають сенсом його життя.
Важливе положення естетики Уайльда — співвідношення мистецтва і моралі. Вайльд приходить до думки про те, що мистецтво перебуває поза сферою моралі. Поширюючи тезу про самодостатність мистецтва, він за­перечував вплив морально-етичних законів суспільства на митця та його твори: "Закони мистецтва не збігаються із законами моралі"; "Естетика вища від етики!"; "Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання приводять до непрощенної манірності стилю"; "Розуміння фарб і барв важливіше для розвитку особистості, ніж поняття про зле й добре"; "Будь-яке мистецтво аморальне".
Свою філософію мистецтва Уайльд виклав у книзі "Задуми", яка відкривається діалогом "Занепад брехні", де під "брехнею" письменник розумів мистецтво вигадки. Вайльд говорить, що мистецтво "не можна оцінювати зовнішнім мірилом схожості із дійсністю. Воно швидше покривало, ніж дзеркало..." Уайльд стверджує, що справжнє мистецтво засноване на брехні, а занепад мистецтва XIX століття пояснюється тим, що "мистецтво брехні" виявилося забутим. Сучасна література не подобалася Уайльду саме тому, що була надто наближена до дійсності, перетворювалася на копію реального життя, у якому прекрасного було занадто ма/ю. Він заявляв, що "життя — дуже їдуча рідина, воно руйнує мистецтво...", і що "реалізм як метод — нікудишній, і кожний митець має уникати двох речей — сучасності форми і сучасності сюжету". Мистецтво, на думку Уайльда, не виражає нічого, крім самого себе, існує самостійно і розвивається за своїми законами. Мистецтво не є породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно вище від життя.
У трактаті "Занепад брехні" Уайльд формулює основні принципи естетизму:
— велич і вічність мистецтва;
— самодостатність мистецтва;
— мистецтво вище за істину й мораль;
— замилування прекрасним;
— естетична увага до почуттів, вражень людини;
— зображення краси в усіх ЇЇ проявах;
— проголошення насолоди як вищого сенсу існування (гедонізм).
Своєрідним виявом естетизму письменника,, своєрідним розумовим гедонізмом — насолодою від гострої гри думок — можна вважати його знамениті парадокси. За них сучасники називали Уайльда "Принцом парадоксу". За яскравими парадоксами, які виявилися життєздатнішими за теоретичні постулати естетизму, приховується рідкісне розуміння явищ природи і завдань мистецтва, функцій художньої критики, аналізу літературних явищ. Як відзначає дослідник творчості Уайльда М. Соколянський, парадоксальна, афористична форма викладення думки не ослабила, а навпаки — посилила вплив роздумів Уайльда на сучасників і нащадків, навіть на тих, хто різко відкидав положення його естетики.
"...мораль цієї книги більш ніж очевидна"
Роман О. Вайльда "Портрет Доріана Грея"
Навряд чи можна знайти у світовій літературі романи, які були б написані так швидко, як "Портрет Доріана Грея". Вайльд написав свій єдиний роман всього за три тижні! Дар імпровізатора виявив себе і тут. Вперше роман був надрукований у липневому номері американського журналу "Ліппінкбтс Манслі Мегезін" за 1890 рік. У квітні наступного 1891 року "Портрет Доріана Грея" виходить окремими виданням із значними доповнен­нями. Вайльд додав шість нових розділів і передмову.
Вайльдівська передмова складається із двадцяти п'яти афоризмів. Вона найбільш повно виражає основні позиції вайльдівського естетизму. "Художник — той, що творить прекрасне", твердить Вайльд, "обранцями є ті, для кого прекрасне означає лиш одне'— красу", а мистецтво "зовсім не дає ніякої користі". Вайльд протестує проти розуміння мистецтва як дзеркала життя, проти мертвого зображення. У передмові автор визначив головну мету твору — велич мистецтва, яке стоїть над життям, апофеоз гедонізму — філософії насолоди. Для визначення свого естетичного кредо автор вживає, як правило, феєрверк афоризмів і парадоксальних суджень. Двадцять п'ять афоризмів передмови у концентрованому вигляді визначають систему естетичних уподобань літератора. Передмова і сам зміст роману складають своєрідний діалог
Задум роману виник доволі несподівано. Одного разу в майстерні свого приятеля, художника Бєзіла Во-рда, Вайльд побачив натурника, якій уразив його досконалістю зовнішності. Письменник вигукнув: "Який жаль, що і йому не минути старості зі всією її потворністю!" Безіл зронив, що малюватиме щороку новий портрет, аби природа відбивала свої невблаганні закони — карби на полотні, а не на зовнішності "херувима", котрого щойно побачив Уайльд.
Були у романа Уайльда і літературні джерела. Мотив таємничого зв'язку долі людини з її портретом Вайльд міг запозичити із знаменитого роману Метьюріна "Мельмот-скиталець" — справжнього, а не тільки літературного пращура письменника. У "родоводі" роману — "Фауст" Гете, твори німецьких романтиків Е.Т.А. Гофмана ("Малюк Цахес") і А. Шаміссо (у його "Дивній історії Пе-тера Шлеміля" йдеться про те, як герой загубив свою тінь), "Шагренева шкіра" О.Бальзака, а також призабутий сьогодні роман німця Й. В. Майнголада "Сидонія-чаклунка", перекладений, до речі, матір'ю Вайльда.
Серед численних парадоксів Оскара Вайльда є такий: "Я можу повірити лише неймовірному". Роман "Портрет Доріана Грея" також ґрунтується на парадоксі, на фантастичному, неймовірному. Самозакоханий молодий красень Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим. І його обличчя дійсно залишається молодим і прекрасним, тоді як Доріан, зображений на портреті, фізично старіє, на ньому відбиваються жорстокість і аморальність оригіналу. Наприкінці твору, бажаючи знищити портрет, Доріан втикає в нього ніж і убиває самого себе. Портрет починає сяяти колишньою красою, обличчя ж мертвого Доріана стає дзеркалом спустошеності і розбещеності.
Така парадоксальна й фантастична ситуація (людина залишається молодою, а портрет старіє) для художнього світу письменника є цілком природною. Через неймовірність зображуваного відбиваються реалії життя. Вустами одного з епізодичних персонажів свого роману (це містер Ерскін) О. Вайльд проголосив: "Правда життя відкривається нам саме у формі парадоксів. Щоб збагнути Дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті, і лише переглянувши всі ті акробатичні номери, які виконує Істина, ми можемо правильно судити про неї". Ці слова є своєрідним кредо Вайльда, а також багатьох інших пись-менників-парадоксалістів і ХIХ, і XX ст. (Б. Шоу і Б. Брехт, Г Аполлінер і Ф. Кафка, Е. Йонеско і Ф. Дюрренматт), які примушують балансувати на канаті Дійсність і намагаються у формі парадоксів наблизитись до "правди життя".
У романі розв'язується, кілька проблем, що були центральними для Уайльда упродовж його життя. Це проблеми Краси, Мистецтва, співвіднесеності Мистецтва і Дійсності, Мистецтва і Моралі. Вони втілюються насамперед в образах героїв "Портрету Доріана Грея".
У романі розказана історія життя і смерті молодого красеня Доріана Грея. Багато в чому вона перегукується із історією доктора Фауста, що продав душу дияволу, із безсмертного твору Гете, а також з історією бальзаківського Рафаеля Валантена, якому дістається дивовижна шагренева шкіра, що з кожним виконаним бажанням її володаря зменшується і скорочує його життя. Хоча Доріан і залишається назавжди молодим і вродливим, його краса тільки зовнішня. Всі ж його жах­ливі злочини змінюють портрет, що, за Вайльдом, є "сумлінням" героя. Портрет Доріана Грея з уособлення його молодості й краси стає символом моральної деградації. "Як хробаки пожирають мертве тіло, так поро** ки Доріана Грея будуть роз'їдати його зображення на полотні", -— говорить оповідач у романі. Недаремно американський художник Іван Олбрайт зобразив Доріана на своєму відомому полотні як портрет у стилі колажу з хробаків. Портрет є центральним образом роману. Це метафора душі героя, його "щоденник", як говорить сам Доріан. Фантастичний образ портрета-сумління, портрета-душі є найреальнішим, і лють героя є, якщо згадати один з афоризмів із передмови Вайльда, є люттю Калібана, який впізнав себе справжнього в зображеному.
Доріан у гонитві за насолодою й новими враженнями втрачає будь-яке уявлення про добро і зло, про християнську мораль. Життя героя постає ланцюжком аморальних вчинків, які контрастують з його ангельською зовнішністю. Спроба поставити себе над мораллю веде до морального падіння. Спроба мати користь (чуттєву насолоду) з Краси веде до спотворен­ня його портрета. Пияцтво, розпуста, наркотики, спілкування з покидьками суспільства приносять героєві дедалі більше насолоди, ніж милування красою.
"Учителем" Доріана стає естет і цинік лорд Генрі Уоттон. Вайльд вкладає у вуста цього героя низку своїх парадоксальних суджень. Лорд Генрі "грав думкою", він "підкидав її у повітря й перевертав її, випускав її з рук і знову ловив, прикрашав її райдужними фарбами фантазії та окриляв парадоксами". Його можна назвати ідеологом естетизму. Лорд Генрі кохається у красі, робить її джерелом насолоди. Він байдужий до того, чому бракує вишуканості, і в житті, і в смерті шукає лише красу. Він зізнається, що співчуває всьому, окрім людського горя, адже співчувати треба красі. У дусі вайльдівського естетизму лорд Генрі вважає, що "краса, справжня краса, закінчується там, де починається одухотвореність".
За словами Безіла Голуорда, цинізм лорда Генрі — поза, він говорить аморальні речі, але ніколи не чинить аморального вжитті. Але сам лорд Генрі вирішив, що йому слід стати для Доріана тим, чим Доріан став для художника. Він свідомо бажає покорити Доріана.Л душа чудового юнака буде належати йому", сказано у розділі III. Чи не нагадує його роль біблійного змія-спокусника чи гетівського Мефістофеля? Саме під його впливом Доріан перетворюється в аморального марнотратника життя і стає злочинцем. Сам лорд Генрі, до речі, говорить Доріану, що "доброго впливу" не існує: "кожний вплив уже сам по собі є аморальним". Він проповідує "новий гедонізм" і вважає, що Доріан може стати його "наочним символом". "Красиві" слова Уоттона Доріан сприймає як програму дій, реалізує їх на практиці.
Звичайно, Генрі Уоттон — це не тільки ідеолог зла і диявол Доріана Грея. У численних ситуаціях він виступає рупором ідей самого Вайльда, згадаймо хоча б його гімн красі у другому розділі: "Краса —- один з видів Генія, вона ще вище Генія... Вона має найвище право на владу і робить королями тих, хто нею володіє". А кого з читачів не приваблюють блискучі парадокси лорда Генрі: "Закоханість починається з того, що людина обманює себе, а закінчується тим, що обманює іншого"; "Між примхою і "вічним коханням" різниця лише у тому, що примха триває дещо довше"; "Чоловіки одружуються через втому, жінки виходять заміж через цікавість"; "Єдиний спосіб позбутися спокуси — Піддатись їй"; "У нашому житті не залишилось нічого яскравого, крім пороку"; "Сім смертних доброчесностей" "Єдине, про що ми ніколи не жаліємо, це наші помилки"..? Однак вважати його — чистого теоретика "нового гедонізму" — таким, що не несе провини за злочинний шлях Доріана, не можна. Є провини юридичні, але є провини й моральні. Жоден суд не зміг би засудити лорда Генрі — юридично він не скоював жодного злочину. Але його моральна провина така ж беззаперечна, як і у багатьох героїв-ідеологів у романах Достоєвського.
"Творцями прекрасного" в романі є художник Безіл Голуорд та актриса Сибіл Вейн. Вони втілюють ідею самовідданого служіння мистецтву. Наближення до правди життя веде обох до загибелі, спочатку творчої, згодом — фізичної. Причому причиною смерті обох є Доріан Грей. Трагічна загибель Безіла від руки Доріана, як і самогубство Сібіл, яку відштовхнув герой і таким чином став побічно винний у її смерті, яскравіше висвітлюють трагедію самого Доріана Грея, який, бажаючи наповнити своє існування постійним відчуттям прекрасного, домігся зовсім протилежного, зробив своє життя потворним.
За Уайльдом, життя наслідує мистецтво. Наслідуючи життя, Голуорд пише дедалі гірші полотна. Лише з позиції "мистецтва для мистецтва" він творить шедевр — портрет Доріана. Для нього краса і доброта, естетичне і етичне є неподільними явищами. Це стан душі: людина з почуттям прекрасного не може бути аморальною, отже, не потребує моралізаторських повчань. Тому він не повчає і не засуджує Доріана, закликаючи його до покаяння.
Історія Сибіл примушує згадати вислів Вайльда про те, що життя руйнує мистецтво. Наслідуючи життя (тобто своє кохання до Доріана) на сцені, актриса втрачає свою майстерність і розчаровує всіх своєю грою. Зоб­ражуючи Джульєтту, закохану героїню Шекспіра, Сибіл покохала сама і, як героїня, загинула від нещасливого кохання. Дізнавшись про її самогубство Доріан зізнається, що ридав би, якби прочитав про її смерть у якомусь романі! Це говорить не тільки про бездушність героя, але знову підкреслюєте, що мистецтво переважає життя. Недаремно лорд Генрі говорить, що на сцені "все набагато правдивіше, ніж у житті".
Роман Вайльда — характерний твір епохи декадансу. Якщо порівняти його із класичними романами XIX ст. (Стендаль і Бальзак, Діккенс і Теккерей, Достоєвський і Л.Толстой), можна помітити, що створення характерів у автора "Портрета Доріана Грея" не підпорядковано законам реалістичної типізації. Вайльд створює скоріше образи-символи. Доріан Грея — це втілення вічної молодості, Безіл — символ служіння мистецтву, лорд Генрі — виразник ідей гедонізму, актриса Сибіл — уособлює театральність життя. В романі ми не знайдемо повноправних характерів, адже Вайльда цікавила насамперед інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки. І поведінка його героїв не є соціально чи біологічно обумовленою, як у реалістів чи натуралістів, вона не підкоряється "життєвій логіці". Може здатися, що вона задана наперед автором, аби підтвердити певне судження чи парадокс. Цікаво, що Оскар Вайльд зізнавався, що якби він був критиком своєї книги, то вказав би на те, що вона "перевантажена сенсаційними подіями, і надзвичайно парадоксальна за стилем, принаймні — в діалогах".
Вайльду вдалося створити неповторний художній світ: атмосфера прекрасного і вродливі люди, довершені витвори мистецтва і блискучі висловлювання. Помітно також і інше: краса у романі нерідко перетворюється на прикрасу. Недаремно сам письменник стверджував, що "це суто декоративний роман", говорив, що "Портрет Доріана Грея" — золота парча".
Витончені казки О. Вайльда "Щасливий принц" і "Хлопчик-зірка", "Молодий король" і "День народження інфанти" були сповнені описів коштовностей і квітів, одягу і меблів. Роман "Портрет Доріана Грея" також містить чимало подібних описів. Так, Доріан, як і сам автор, колекціонує коштовне каміння. Серед інших захоплень Доріана — запахи й ароматичні речовини, музика і колекціонування музичних інструментів, вишивки і го­белени, церковне вбрання. "Я кохався на красивих речах, — зізнається сам герой, — до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота -— усе це дає чимало втіхи".
Значну увагу приділено у романі й одягу. Одяг, мода також були захопленнями самого письменника, який Із задоволенням писав про це. У нього є нотатки "Про жіночий одяг", "Ще кілька радикальних думок про реформу одягу", "Відношення одягу до мистецтва". І недаремно, коли Доріан хоче передати друзям свої почуття до Сибіл, він описує не саму актрису, а її вбрання: "Очей не можна було відвести від ЇЇ стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана хлопчиком. На ній була зеленава оксамитова куртка із світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина із соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром".
Уайльд був також майстром інтер'єру: він полюбляє описувати великосвітські вітальні, будинки і кімнати. Натомість пейзажі у творі є наче штучними: "Небо тепер стало чисто опаловим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло". Навіть квіти (у романі найчастіше зустрічаються орхідеї та тюльпани), які Уайльд обожнював, здаються несправжніми, штучно викоханими. І все це має своє пояснення. Письменник плекав штучну красу, тоді як від краси природної він відвертався. Мистецтво, яке для Уайльда завжди було вищім за життя, є вищим і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним, У стилі роману Вайльда можна відчути близькість до імпресіонізму. Суто імпресіоністичним є вже самий початок роману: "Густий аромат троянд наповнював майстерню художника..." Митці-імпресіоністи намагалися передати безпосередні враження через найтонші відтінки їхніх переживань, відчувань та настрою. Художні деталі відрізняються імпресіоністичною вишуканістю й витонченістю. Роман відрізняється також імпресіоністичним зображенням персонажів та їхнього оточення. Імпресіоністичне зображення в романі Вайльда виявляється у використанні письменником вишуканих найменувань запахів^ дорогоцінних каменів, музичних інструментів, тканин, кольорів. Особливо багатий подібними описами одинадцятий розділ роману. Так, із нього ми дізнаємося, що Доріан виписав із Парижа дев'ять розкішно виданих різнокольорових примірників книги, яка вразила його уяву. Кожен з кольорів відповідає настрою героя та примхам його фантазії.
Лідер естетів Оскар Уайльд неодноразово проголошував незалежність мистецтва від моралі. У передмові до свого роману він стверджував, що "художник не мораліст", і що "немає книг моральних чи аморальних — є книги гарно чи погано написані". Але книга Уайльда, що безперечно є написаною надзвичайно "гарно", виявилась ширшою за естетські парадокси. Вона стверджує, що втрата моральних переконань призводить людину до загибелі, що не можна безкарно порушувати норми людського життя. Тому природним було обурення автора з приводу того, що тодішня критика оголосила його роман "аморальним", "непристойним", "отруйним". "Не можу зрозуміти, — писав він А. Конан Дойлю, — чому "Доріана Грея" сприймають як аморальну книгу. Мені було нелегко підпорядкувати невід'ємну мораль художньому і. драматичному ефекту, однак мені здається, що мораль цієї книги більш ніж очевидна..."
Оскар Уайльд оспівував насолоду в житті і стверджував, що "мистецтво — дзеркало, що відображає то-то, хто в нього дивиться, а зовсім не життя". Із цим, можливо, погодяться не всі його читачі. Проте навряд чи хто стане сьогодні сперечатися, що у своїх творах він зміг і показати справжню красу життя, і опоетизувати добро в людині. Адже сам Уайльд говорив: "Мистецтво є завжди вираженням благородного і радісного начал ужитті".