Реферат Економічні теорії національної економіки
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Економічні теорії національної економіки
1. Німецька історична школа. Ф. Ліст – засновник теорії національної економіки
Засновником теорії національної економіки вважається німецький економіст Фрідріх Ліст (1789-1846). Він жив у ті часи, коли на європейському континенті домінувала доктрина Адама Сміта. Послідовники (Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Д. Рікардо) вносили в неї деякі доповнення та виправлення. Так, Д.Рікардо доповнив принцип абсолютних переваг у теорії міжнародної торгівлі, розглянувши випадок відносних (порівняльних) переваг. Але сама ідея вільної торгівлі була прийнята економістами більшості країн як догма - відносно неї панувала майже повна одностайність.
На поч. ХІХ ст. німецькі вчені були знайомі з британською класичною політичною економією, але вони вважали, що її висновки та рекомендації є неприйнятними для умов Німеччини. Їх не влаштовували абстрактність цієї теорії та, особливо, її претензія на універсальність. Німецькі вчені вважали, що економіка кожної країни розвивається за своїми власними законами, які пов’язані з її географічними умовами, історичними розвитком, національно-культурними традиціями та навіть рисами національного характеру.
Німеччина на початку ХІХ ст. являла з себе конгломерат з 40 невеликих держав, розділених політичними та економічними кордонами (митницями). Дивною особливістю цього угруповання була та обставина, що відносно сусідніх країн ніяких мит не існувало. Німецькі держави закривали свої кордони одна від одної, але Німеччина в цілому, позбавлена центральної влади, залишалася відкритою для іноземних товарів. Найбільш сильна держава – Пруссія - виступила з ідеєю об’єднання німецьких земель, спочатку в митному союзі. Торгівельне об’єднання сучасної Німеччини сталося лише у 1834 р.
Більшість німецьких вчених дотримувалися ідеалістичної концепції історичного процесу (що можна пояснити авторитетом Гегеля), тому вони не сприймали матеріалістичні погляди на економіку англійських класиків. Політику вільної міжнародної торгівлі німці вважали придатною лише для держав, які знаходяться на вищих стадіях економічного розвитку. А ті країни, що лише увійшли в промислову стадію, повинні, на їхню думку, дотримуватися «виховного протекціонізму». Тому непридатним вважали німці і принцип невтручання держави в рішення соціально-економічних проблем.
Таким чином, у середині ХІХ ст. зародилася німецька історична школа. Заснував її Фрідріх Ліст. Зі своєю «Національною системою політичної економії» (1841) він став першим теоретиком протекціонізму. На думку Ф. Ліста, школа А.Сміта висунула космополітичну гіпотезу, згідно з якою все людство складається з окремих індивідів, тож беруться до уваги лише індивідуальні інтереси. Але між людиною і людством історія поставила нації, а класична школа забула про це. Кожна людина складає частину нації, і її індивідуальний добробут значно залежить від політичної могутності нації.
З точки зору Ф. Ліста, економіка має виходити з інтересів нації, головним з яких він вважав здатність до виробництва, до задоволення потреб нації в цілому. Політична економія є «такою наукою, яка вчить, яким чином кожна нація може піднятися на такий ступінь економічної культури, на який союз її з іншими цивілізованими націями буде завдяки свободі обміну можливим і корисним».
Ліст називає багато таких «ступенів культури» - починаючи від дикості та закінчуючи торгівельно-промисловою стадією. Нація стає нормальною лише при досягненні останнього стану, тому її обов’язок – всіма силами прагнути до цієї стадії. Посприяти якнайшвидшому досягненню повинна торгівельна політика. Протекціонізм у Ліста не виступає універсальним засобом, який можна застосовувати до усіх країн, усіх епох та усіх товарів. Він розглядається як інструмент, придатний лише у відповідних умовах та при певних обставинах:
1) коли він переслідує мету індустріального виховання нації (непридатний до Англії, виховання якої закінчилося);
2) за умов, що дана нація є відсталою у порівнянні з передовими іноземними державами, тому не може з ними конкурувати;
3) держава повинна мати помірний клімат, обширні території, багаті на ресурси та значне населення.
«Досвід вчить нас, що вітер заносить насіння з країни в країну і що таким чином пустельні рівнини можуть перетворитися на густолистяні ліси. Але чи розсудливо чинив би лісник, століттями очікуючи, доки вітер не насадить у його країні ліси? Хіба нерозумно вчинив би він, намагаючись за допомогою розплідників досягнути своєї мети за кілька десятків років? Історія вчить нас, що цілі нації успішно здійснювали те, що робить наш лісник».
Ліст наголошує на тому, що саме острівна ізольованість забезпечила Англії вирішальні переваги перед континентальною Європою в розвитку духу заповзятливості та продуктивних сил нації.
В історії економічних вчень прийнято підкреслювати, що Ліст першим систематично користувався історією та історичними порівняннями як аргументацією в політичній економії. Його доводи зводилися до того, що класики дуже поспішно робили загальні практичні висновки зі своїх теорій. Вони забували, що можна переходити від чистої теорії до її практичного застосування лише за умовою відтворення в якості опосередкованих ланок міркувань про місце, час, середовище.
2. «Нова» історична школа: перехід від історичної школи до неолібералізму
У подальшому ідеї історичної школи розвивалися німецькими економістами та соціологами (нова історична школа). Німеччина вже була єдиною національною державою, відпала необхідність доводити життєву важливість об’єднання та жорсткого протекціонізму. Але націоналістичні мотиви та культ держави залишилися традиційними рисами, що підживлювалися зовнішньополітичною агресивністю Німецької держави.
Маржиналістська революція, що відкрила нову еру в економічній науці, обійшла Німеччину стороною. Економісти-історики різко негативно ставилися до австрійської школи, справедливо вбачаючи в ній різновид теоретичної та абстрактної економічної науки.
Густав фон Шмоллер (1838-1917) запропонував нову концепцію народного господарства, в центр якої поставив «спільність мови, історії, звичаїв, ідей», яка більш глибоко, ніж будь-що інше (товари, капітал, державність), пов’язує окремі господарства. Він та його учні вважали неприйнятним абстрактно-дедуктивний метод Д.Рікардо, ізольований від історії, психології, етики, особливих рис, що накладалися національністю та культурою. Вони не вважали за можливе використання математики в економіці (психіка людини – занадто складна задача для диференційного числення), але були активними прибічниками використання статистичного матеріалу, обробки емпіричних даних.
Вернер фон Зомбарт (1863-1941) відомий як автор книг «Євреї та господарське життя» (основна ідея: капіталізм створили євреї) та «Торгаші та герої», в якій нації героїв (арійців) протиставлялися «нації крамарів» (англійців та євреїв). Щоправда, євреї зустріли книгу як антисемітську, а їхні противники - як недостатньо антисемітську. Перебільшення ролі національного чинника у створенні капіталізму врешті-решт привели автора в табір націонал-соціалістів. Він здійснив еволюцію від марксизму до фашизму.
Макс Вебер (1864-1920) належав до числа універсальних мислителів, яких все менше із поглибленням спеціалізації в галузі суспільних наук. Він є автором відомих творів - «Протестантської етики та духу капіталізму», «Історії господарств», в яких висунув концепцію «ідеальних типів суспільних систем», за допомогою яких можна вивчати та пояснювати процеси історичного та економічного розвитку різних народів. Взагалі в творчості М. Вебера простежується думка, що розвиток економічного життя народів визначаються певними загальними законами, які пробивають собі дорогу скрізь всі особливості національних традицій, конкретних історичних обставин та національного характеру.
Економісти історичної школи фактично започаткували економічну соціологію, довели значення статистичних фактів, історії економічного життя. Для того, щоб зрозуміти реальність, не слід спрощувати або схематизувати її. Важливо спиратися на факти, органічно поєднувати теоретичний аналіз та дослідження витоків економічних явищ, брати до уваги неекономічні чинники.
3. Німецький неолібералізм - ордолібералізм
Період між двома світовими війнами, як відомо, був періодом розвитку державного регулювання економіки. Але якщо в США та в більшості країн Західної Європи при послідовному використанні кейнсіанських рецептів ринок не постраждав, то в Німеччині ситуація складалася інакше. Фашистський режим, який склався на початку 30-х рр., прагнув до максимальної мілітаризації економіки, пошкоджуючи при цьому ринковий механізм. Тому німецьким економістам доводилося вирішувати 2 проблеми:
1) розробляти власну стратегію і тактику державного впливу на економічне життя, (скомпрометованого практикою державного регулювання в фашистській Німеччині);
2) активно захищати основи ринкової економіки від силового руйнівного втручання в неї.
Цим задачам відповідала нова доктрина – неолібералізм, її прибічники в самій назві підкреслювали свою прихильність принципам економічної свободи та конкуренції, але у той самий час їхні погляди відрізнялися від поглядів класичного лібералізму, що бере початок від А. Сміта. Таким чином, неолібералізм – це своєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж в кейнсіанстві, акценті на підтриманні природного ринкового механізму.
Основоположником неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен (1891-1950). Саме він заклав теоретичну основу післявоєнної реформи у ФРН.
В. Ойкен - духовний батько “соціального ринкового господарства”, найбільш значний німецький економіст ХХ ст. Народився він у дуже інтелігентній родині: батько – Рудольф Ойкен, відомий філософ, лауреат Нобелівської (1908) премії з літератури, мати – художниця. У 22 роки, за рік до початку Першої світової війни, він захищає в Боннському університеті свою першу докторську дисертацію “Утворення союзів у морському судноплавстві”. Під час війни перебуває на фронті, отримує нагороду за хоробрість. Після війни в 1921 р. захищає другу докторську дисертацію – “Забезпечення азотом у світі”. З 1927 р. працює у Фрайбурзькому університеті (до речі, німецька школа неолібералізму має саме таку назву - фрайбурзька). Лише наприкінці 20-х рр. він звертається до методологічних проблем економічних досліджень. В. Ойкен зненавидів гітлерівський режим з першого дня, був навіть арештований після замаху на Гітлера 20.07.1944, але гестапо не знайшло достатніх доказів його провини. Його основні книги: “Основи національної економіки” (1940), “Основні принципи економічної політики” (1952 – після смерті підготовлена до друку дружиною Едітою Ойкен). Перша книга знаменує собою початок повороту німецької економічної науки від “історичної школи” до неокласичного напрямку.
В. Ойкен був супротивником абстрактних схем. Він пропонує використовувати методи наукової морфології, згідно з якою «історичне різноманіття сформувалося в результаті змішення відносно небагаточисельних чистих форм». В.Ойкен порівнює морфологію з абеткою: з букв так само складаються слова. Реальна економіка – це суміш різних форм. Він розвиває ідеї Макса Вебера про чисті форми та виділяє 2 типи господарств:
· централізоване планове господарство;
· конкурентне ринкове господарство.
Своєрідність тієї чи іншої економіки полягає не в специфічній для неї формі, а в тому способі, за допомогою якого здійснюється комбінація чистих форм економічної діяльності та в тій ролі, яку грають деякі з них. Ця ідея В. Ойкена – додати до аналізу процесу аналіз порядку (фактично - інституціонального середовища, в якому протікає економічний процес) – пізніше набув великої популярності.
Напрямок, що започаткований Ойкеном має назву ордолібералізм (від Ordnung - порядок), тобто це теорія економічного порядку. Добрий господарський порядок не утворюється самий по собі, він повинен встановлюватися. Оформлення порядку є задачею економічної політики держави. Держава організує ринок, проводячи політику порядку, що можна звести до гасла “свобода і порядок”. Головну проблему Ойкен вбачав у приборканні монополій, усуванні жорсткої системи державного регулювання. Він обґрунтовує політику «середнього шляху», економічну політику експериментів.
німецька національна економіка
4. Основи соціально-ринкової економіки
Практичне втілення ідеї ордолібералізму відбулося в ході реконструкції економіки післявоєнної Німеччини, що були здійснені протягом серії економічних реформ. Головною діючою особою цих реформ був Людвіг Ерхард, якого справедливо називають «архітектором німецького економічного дива».
Людвіг Ерхард (1897-1977) - директор Управління господарства об’єднаних західних зон окупації у 1948 р., міністр економіки новоствореної ФРН з 1949 р. по 1963 р. та канцлер республіки після смерті К.Аденауера в 1963-66 рр.
Першим заходом, проведеним у червні 1948 р., була грошова реформа (яка готувалася протягом двох років). Нова німецька марка обмінювалася у співвідношенні 1 нова на 10 старих, що виводилися з обігу. Це дозволило значно скоротити розміри грошової маси. Через півроку припинилося зростання цін. Стабілізація грошово-кредитної системи стала передумовою проведення економічної реформи. Іншими сприятливими чинниками були дешева робоча сила, незадоволений попит населення, зовнішня підтримка (план Маршалла). Держава підтримувала вугільну, металургійну галузі, електроенергетику. Інвесторам та підприємцям надавалися податкові пільги. Реформи Л.Ерхарда увійшли у підручники як зразок майстерного вибору моменту для реалізації рішень, ефективного використання засобів та методів перетворень.
Модель соціального ринкового господарства своєю популярністю зобов’язана ефективній політиці Л. Ерхарда, що забезпечила надзвичайно високі темпи зростання. Поняття „соціальна ринкова економіка” було вперше використане у 1947 році соратником Л. Ерхарда Альфредом Мюллером-Армаком в його роботі „Командна економіка та ринкова економіка” для того, щоб позначити розроблену ним концепцію нового економічного порядку, яка полягала у поєднанні конкуренції з соціальною компенсацією.
Використання теорії та практики класичного лібералізму в Німеччині було непридатним також і через те, що вони ігнорували проблему соціальної справедливості. А це в умовах зростаючого впливу соціалізму було неприйнятно. У цих обставинах була сформована теорія та практична програма соціально-ринкового господарства як синтез економічної раціональності та соціальної справедливості (синтез лібералізму та соціалізму, що з точки зору правовірних лібералів є антагоністично непримиримими).
Таким чином, соціально ринкове господарство – це спроба досягти синтезу між ринковими процесами та суспільним прогресом. Його основні відмінні риси такі.
1. Обґрунтування особливої ролі держави. Ринкова економіка, конкуренція не реалізуються автоматично, потрібний економічний порядок, який встановлює держава (це вже не "нічний сторож" економіки, а "футбольний арбітр" на полі, що самий не грає, але стежить за дотриманням "правил гри", тобто вільної конкуренції.
2. Найважливішою передумовою виконання державою своїх функцій є проведення чіткої економічної політики, у тому числі соціальної. В.Ойкен писав, що соціальну політику не можна розглядати як безкоштовний додаток до решти політики. А.Л. Ерхард ще у 1948 р. ставив задачу масової купівельної спроможності всіх прошарків населення – його основна праця мала назву “Добробут для всіх”.
3. Один з визначальних принципів – розвиток конкуренції, що потребує певних інституційних передумов. Конкуренція сприяє економічному зростанню, підвищенню продуктивності, технічному прогресу, до того ж виконує і соціальну функцію.
Принципи соціального ринкового господарства:
· плюралізм форм власності;
· економічна свобода виробників, повна свобода доступу на ринки для всіх суб’єктів господарства;
· вільна конкуренція та ціноутворення (доповнена контролем за монополіями);
· стабілізація грошового обігу (це питання вирішує лише Центральний банк);
· сталість економічної політики (мінливість примушує вступати у монопольні об’єднання);
· справедливий розподіл ВВП (за рахунок прогресивного оподаткування);
· соціальні гарантії незахищеним (Рішення лежить не в поділі, а у множенні національної економіки. “Добробут для всіх”. – С.205).
Неолібералізм зіграв провідну роль і в об’єднанні Німеччини, колишніх східних та західних земель (юридичне злиття ФРН та НДР відбулося 3 жовтня 1990 р.). Самий об’єднуючий процес відбувався в основному за принципами В.Ойкена та навіть наслідував деякі особливості реформ Ерхарда (ще у липні 1990 р., до юридичного об’єднання марка НДР була вилучена з обігу та замінена на марку ФРН).
Щоправда, сучасні економічні теорії аналізують економічні процеси не за допомогою ойкеновських підходів. Та й німецькі реформатори вважали теорію Ойкена занадто академічною, недоробленою, не пристосованою до практичної реалізації. Ойкен також не залишався у боргу – різко критикував непослідовність та багаточисельні помилки уряду Аденауера-Ерхарда. Теорія Ойкена, дійсно, не є універсальною наукою. Вона не дає відповіді на всі проблеми, але вона висвічує ті проблеми, які ігноруються іншими концепціями.
Проблема взаємопов’язаних правил, інститутів залишається донині важливою задачею і наукового аналізу, і господарських дій. Її ігнорування веде до серйозних помилок в економічній політиці. У 90-х рр. реформатори «першої хвилі» у багатьох постсоціалістичних країнах спиралися на постулати монетаризму. Фінансова стабілізація, лібералізація цін самі по собі не були помилковими. Проблема полягала в тім, що ці заходи вживалися за умов відсутності необхідних правил – не було умов для конкуренції, приватна власність не з’являлася в результаті приватизації, оскільки не був створений механізм відповідальності.
В умовах цих трансформаційних процесів було виявлено значення тих принципів, на яких має будуватися ринкова економіка, ці принципи повинні мати пріоритет перед інструментами. Можна сказати, що ідеї Ойкена для умов нашої трансформації були, можливо, навіть більш актуальними, ніж для розвинутого соціального ринкового господарства.
ДЗ. Л.Ерхард писав: «Коли кажуть про «німецьке диво», мають на увазі, в першу чергу, економіку… Але диво ще і в тому, - що, пройшовши за 10 років (всього 10 років!) чистилище економічної реформи, німецький народ вийшов з неї новою нацією, так мало схожою на німців всієї попередньої історії». Прокоментуйте.
5. Дослідження національної економки в межах інших теоретичних течій
Окрім німецьких економістів певний внесок до теоретичних основ національної економки був зроблений французькою інституційно-соціологічною школою. Найвідоміший представник – Франсуа Перру (1903-1987). Ця школа заслуговує на увагу хоча б тому, що висунуті нею рекомендації соціального контролю були використані на практиці – в розвитку індикативного планування.
Ще одним представником інституційного напрямку був Гуннар Мюрдаль (1898-1987), фактичний засновник стокгольмської школи. Він критикував чисто економічний підхід до проблем добробуту, при якому не зазначаються політичні цілі. Одна з найвідоміших його робіт – книга «Азіатська драма: Дослідження бідності народів», в якій він робить висновок, що нещастя цих країн обумовлені головним чином архаїчними, застарілими інститутами та поглядами, які пронизують всю систему соціального, економічного та духовного життя.
Близькі ідеї, що пов’язували економічні та етнонаціональні процеси, висловлював Сергій Миколайович Булгаков, засновник російської християнської політекономії, який вважав господарство виразником духу народу. В оцінці значення релігії для економічного розвитку він був солідарний з М. Вебером.
Традиції німецької історичної школи були своєрідним чином продовжені в американській економічній думці першої третини ХХ ст. – інституціоналізмі. Новий напрямок був схожим на історичну школу як цілями, так і конкретною тематикою дослідження (хоча Т. Веблен критикував емпіризм Г. Шмоллера). Їх зближує націленість на:
1) більш широку інтерпретацію людської поведінки – на відміну від моделі Homo ecomomicus до уваги беруться антропологічні, психологічні, соціальні аспекти;
2) соціальні проблеми в якості інструмента реформ.
Поняття «інститут» вперше був вжитий у 1918 р. Уолтером Гамільтоном. Він розумів його як спосіб мислення або дії, що доволі поширені та міцно закріплені у звичках груп або звичаях народу.
Інституціональним чинникам розвитку національної економіки буде присвячена окрема тема курсу.
Размещено на Allbest.ru
