Федерік Стендаль. Життєвий та творчий шлях. «Червоне і чорне» – правдива розповідь про тогочасну добу

1. Життєвий та творчий шлях Федеріка Стендаля
Справжнє ім’я письменника – Марі Анрі Бейль. Рано усвідомивши своє покликання, ще у юнацькому віці зробивши не одну пробу пера, він, проте, закінчив свій перший художній твір майже в сорокап'ятирічному віці, а до цього прожив неспокійне життя військового, мандрівника, публіциста, критика, що вступав в палкі суперечки тих років про живопис, музику, театр.
Він був на шість років старшим за французьку революцію 1789 року. Народився майбутній письменник 23 січня 1783 року у Греноблі, на півдні Франції.
Хлопчаче бунтарство проти набожної благопристойності, застійної нудьги та розважливості, що царювали в оселі його батька, адвоката судової палати в місті Греноблі, підігрівалось в малолітньому руйнівнику сімейних Бастилій вістями про бунти, перевороти, битви, що надходили зі столиці і з фронтів.
Семирічною дитиною Стендаль втратив матір, котра все ж встигла, залишити в його пам'яті образ жінки мрійливої, ніжної та занадто вразливої, щоб довго виносити бездушне чванство та холодну поміркованість свого чоловіка. Вихований дідом по матері, вільнодумцем і прихильником просвітницьких вчень передреволюційного XVIII віку, він ріс допитливим, завзятим в міркуваннях юнаком.
Школа, перетворена згідно до республіканських декретів, остаточно вирвала його з-під впливу батьківської сім'ї.
В 1799 році Стендаль відправився в Париж з надією продовжити навчання в Політехнічній школі. Однак цей намір не здійснився. Захоплений буревієм наполеонівських походів, юнак вступив до війська Бонапарта, безвусим драгунським корнетом вперше потрапив до Італії, покохавши її на усе життя.
Проте, довго тягти армійську лямку молодий шукач, що мріяв про «славу видатного французького поета, рівного Мольєру», не захотів. Вийшовши у відставку, він повернувся до Парижу, поселився на горищі і взявся за книги. Захоплений пристрастю до письменництва, він вивчає праці древніх та сучасних мислителів, вивчає англійську та італійську мови, бере уроки акторського мистецтва, робить чернетки філософських есе, сцени двох комедій, що так і залишились незакінченими. Його кумири – Шекспір, Данте, Мольєр, Філдінг, він намагається вникнути в секрети їхньої майстерності.
Рятуючись від тягаря бездіяльності та письменницьких невдач та бажаючи проявити себе в іншій галузі, він в 1806 році знову записався до війська.
Особливо успішної кар'єри Стендаль не зробив, проте збагатився величезним запасом життєвих спостережень.
В якості інтенданта наполеонівських військ він багато мандрував дорогами Європи, Посада військового чиновника мала свої переваги для «спостерігача людських характерів», як себе називав Стендаль. На полях битв він бачив, як перевіряються люди під час смертельної небезпеки, виявляючи дійсну велич або ницість душ. Війна 1812 року завершила це виховання життям. Свідок Бородінської битви, вражений свідок пожежі Москви й відступу уславленої армії, що перетворилась в юрбу мародерів, він повернувся додому знеможений, відчуваючи зневагу до наполеонівських вояків. Не бажаючи залишатись в Парижі, куди повернулись з вигнання Бурбони зі своїми дворянсько-клерикальними прихвоснями, Стендаль залишив Францію,
В 1814 році він облаштувався в Мілані, де проводив життя вільного любителя мистецтв. Його дні проходять в картинних галереях, в древніх соборах, за старими рукописами та книгами, вечорами він незмінно в оперному театрі Ла-Скала. Іноді він здійснює подорожі в Гренобль, Париж, Лондон або мандрує Італією. Стендаль знайомий з вождями патріотичного руху карбонаріїв, зустрічається з Байроном. Виходять його перші книжки про композиторів та художників, дорожні нотатки «Рим, Неаполь і Флоренція», підписані вперше вигаданим ім’ям, назвою невеличкого містечка, «Стендаль», із поясненням: «Офіцер французької кінноти».
Участь у політичній боротьбі вимагала від письменника величезної затрати життєвих сил, розуму і стала серйозним випробуванням його характеру. До того ж серце Стендаля було розбите нещасливим коханням до надзвичайної жінки, Матильди Вісконті. Йому було 35 років, їй – 28. в минулому вона була замужем, мала двох дітей. Матильда пережила бурне захоплення революціонером Уго Фосколо і ледь не загинула разом з ним. Потім Фосколо змушений був емігрувати до Англії. Матильда Вісконті не відповідала Стендалю взаємністю. Він важко переживав її відмову, навіть думав про самогубство. Але все вирішили зовнішні обставини.
Різкі зауваження про владу мирську і духовну, що мали місце в книжках та статтях Стендаля, його вільнодумство та дружба з карбонаріями – вільнодумцями не сподобались австрійським можновладцям та святішому папі. За ним з підозрою слідкують. Не почуваючи себе в Мілані в безпеці, він в 1821 році повертається на батьківщину.
Париж зустрів його непривітно. Його було взято під нагляд поліції. В країні лютують суди, цензура затикає рота вільнодумцям, єзуїти та священнослужителі формують громадську думку. Із місяця в місяць Стендаль відсилає кореспонденції в англійські журнали, там їх друкують без підпису; маскування було настільки старанним, що лише через сто років їх було знайдено і знову переведено на французьку.
В публіцистичних дослідженнях «нравів» у Стендаля був свій особливий кут зору. В першу чергу його хвилювало те, в якій мірі спосіб життя забезпечує людям можливість добиватися щастя, «Шляхетна душа, – вважав Стендаль, діє в ім'я свого щастя, але її найбільше щастя є в тому, щоб давати щастя іншим».
Стендаль рахував себе «романтиком». Але уточнював – «я правдивий.» «Правда, гірка правда» – ось його гасло. Для нього письменник – тверезий історик та політик, що веде дослідження життя. До правди, яку Стендаль хотів висловити, він йшов через роки поневірянь та наполегливої праці, через потрясіння свого серця і потрясіння свого століття. Останнє п'ятнадцятиріччя життя і праці Стендаля – пора розквіту його непростого дару письменника.
На підступах до цієї пори на нього чекало ще одне, заключне випробування сил – «Арманс», сцени із життя паризького салону 1827 року». Тут вихідна модель його майбутніх зрілих романів: погоня за нездійсненним щастям шляхетного, витонченого, розумного юнака, що не погоджувався своїми думками із «світською черню» свого кола.
Після революції 1830 року, 25 вересня, Бейль здобув призначення на посаду французького консула у Трієсті. А згодом його призначили консулом у приморське містечко Чівіта – Веккія.
У 1838 році Стендаль пише роман «Пермський монастир». Найщиріші почуття і враження свого життя письменник втілив в образі головного героя роману Фабріціо дель Донго. Йому дуже подобався цей персонаж. А героїня роману змальована такою, якою була Матильда Вісконті «To the happy few» (для небагатьох щасливців) – поставив Стендаль англійський вислів останньою строчкою «Пармської обителі».
В останні роки життя Стендаль гостро відчував свою самотність. Матильда Вісконті померла, і не було жінки, здатної замінити її в серці письменника.
22 вересня 1842 року о сьомій годині вечора Стендаль упав від серцевого нападу перед дверима міністерства іноземних справ. О другій годині ночі він помер. Наступного дня його друзі Меріме і Коломб йшли за труною Анрі Бейля. Згодом французькі газети помістили коротке повідомлення про те, що на кладовищі Монмартр відбулося поховання маловідомого німецького віршотворця Фрідріха Стендаля.
Стендаль помер невизнаним, не знаючи, що «Червоним і чорним» в далекій Росії зачитувався ще Пушкін, а з Германії його давно помітив Гете, і сподівався, що його почнуть читати через 100 років. І не помилився в своїх сподіваннях.

2. «Червоне і чорне» – правдива розповідь про тогочасну добу
Невідомий творець, книжки якого припадали пилом на полицях крамниць, не боячись виглядати блазнем, в листах до друзів радив частіше заглядати в «Судову газету», щоб достеменно дізнатись, що коїться в душах співвітчизників. Саме тут він помітив матеріал, що сильно вразив його. У лютому 1828 року в «Трибунальській газеті» було надруковано судовий вирок сину коваля Антуану Берте, якого стратили 23 лютого того ж року. Бейль вирішив детальніше ознайомитися з цією справою.
Син коваля з м. Бранга, молодий і гарний чоловік, втік із сім’ї, щоб навчатися і «Вийти в люди». Ціною великих зусиль йому вдалося вступити до семінарії, де він почувався дуже погано. Юнак був обдаровані ший від товаришів, мав надзвичайну пам’ять. Коли міський голова шукав репетитора для своїх дітей, Берте став першою кандидатурою на цю посаду. Далі розпочався любовний зв’язок молодого вчителя з пані Мішу. Директор семінарії дав Берте рекомендацію до багатого паризького дворянина. У Парижі Антуан привернув до себе увагу його дочки. Зав’язався новий любовний роман. Учитель залишився без роботи, від’їхав з Парижа, поступив на службу до нотаріуса і тут дізнався, що його колишня коханка, пані Мішу, швидко знайшла йому заміну. Берте їде до Бранга і стріляє в церкві, першим пострілом поранивши пані Мішу, другим – себе.
Отже, початок – семінарія, кінець – гільйотина. Такі процеси стали звичайним явищем у Франції, сутана відкривала молодій людині надійний шлях до кар’єри.
І Стендаль пише роман, якому дає загадкову назву «Червоне і чорне».
Мешканці провінційного Вер’єра, звідки родом головний герой роману Жюльєн Сорель, прихиляються лише єдиному всемогутньому кумиру – вигоді. Це магічне слово користується тут безмежною владою над розумом. Нажитися – шляхами праведними, а частіше – неправедними, поспішають усі: від тюремника до батьків міста, від суддів і адвокатів до служителів мерії. Відкинувши чванство, Вер’єрський мер де Реналь при нагоді не проти похвалитися своїм древнім родом, але як заповзятий підприємець, володіє цвяховим заводом, особисто торгується з селянами, скуповує землі та будинки. А на зміну цьому «власнику маєтку» йде ділець іншої закваски – безрідний, оборотистий шахрай Вально, не гребуючий нічим – будь-це обкрадання бідноти або вправний шантаж.
В семінарії готуються духовні пастирі цього скопища рвачів. Тут шпіонство вважається доблестю, лицемірство – мудрістю, рабська улесливість – першою доброчинністю. Після семінарії, він випадково потрапив у вищі кола паризької знаті, де не личить рахувати прибутки і розмірковувати про ситний обід. Тут беззаперечно царює лицемірна шана старих звичаїв. І юнак, прагнучий слави, постає перед вибором: або згинути в безвісті, або пристосуватись до цього часу, одягнувши чорну сутану священика. Він прилаштовується до провінційних міщан, догоджає своїм знатним хазяям в Парижі, відвертається від друзів і слугує тим, кого в душі зневажає. Безбожник, він видає себе за святого, маючи гострий розум – піддакує дурням. Зрозумівши, що «кожен за себе у цій пустелі егоїзму, що зветься життям», він поринув у битву з надією перемогти нав'язаною йому зброєю.
Стендаль, підвівши Жюльєна Сореля, сина теслі – вчорашнього селянина, у ворожий дотик з устоями, що підпирали фундамент монархії, створив твір, трагедійність якого – трагедійність самої післяреволюційної історії, відтвореної в особистій долі та самих інтимних хвилюваннях обдарованого юнака, що розривався між кар'єрою, щастям, коханням і врешті-решт знайшовшого в смерті єдиний можливий для себе вихід.