Орден було засновано близько 1118 року французькими лицарями Гуго де Пейном, учасником Першого Хрестового походу, та Годфреєм де Сент Омером для захисту пілігримів на їх шляху із Яффи та Єрусалима. Спочатку лицарі (яких було тоді дев’ятеро) жили подарунками та речами, що були вже непотрібні їх власникам. Через це вони стали відомими як Бідні Лицарі Христа. Король Балдвін ІІ Єрусалимський виділив місце для їх головного органу на Храмові Горі над руїнами будівлі, що вважалася Храмом Соломона. Саме через цю обставину орден взяв собі назву Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона.
Орден швидко ріс завдяки підтримці церковних лідерів, таких як Бернард Клервоський, і був звільнений від сплати податків будь-кому, окрім Папи. Завдяки такі офіційній санкції орден отримував великі пожертви грошей, земель та молодих людей із знаті по всій Європі, оскільки знатні роди заохочувалися духовенством в такий спосіб брати участь у Хрестових походах. Тамплієри воювали разом з королями Людовиком VII французьким та Річардом І англійським, а також брали участь у битвах в Іспанії та Португалії.
Хоча найважливішою місією тамплієрів була військова, лише невелика кількість із них насправді воювала, в той час як багато інших розбудовували фінансову інфраструктуру для підтримки воїнів. Орден також запровадив довірювальні листи для пілігримів, які йшли до Святої Землі. Пілігрими залишали свої цінності ордену перед подорожжю. Ці листи можна розглядати, як перші чеки. Завдяки поєднанню пожертв та практичного бізнесу, орден протягом 12-го — 13-го століть мав великі площі землі в Європі та на Близькому Сході, будував церкви та замки, купував ферми та виноградники, займався ремісництвом, а також ввозом та вивозом товарів, мав свій власний флот і навіть деякий час володів островом Кіпр.
Після того, як Саладін здобув Єрусалим наприкінці 12-го століття, Хрестові походи поступово припинилися і підтримка ордена в Європі також почала зникати. На початку 14-го століття Філіп IV (за іронією також відомий як Філіп Прекрасний) мав велику потребу в грошах для продовження війни проти Англії. В п’ятницю 13 жовтня 1307 року (дата, що пов’язується, можливо помилково, з народженням легенди про п’ятницю тринадцяте) за наказом Філіпа було заарештовано всіх французьких тамплієрів, їх звинувачено в численних єресях, та катовано французькою владою (номінально — Інквізицією), доки вони не „зізналися”. Це звільнило Філіпа від зобов’язання сплатити величезні кошти, які він позичав у ордена та виправдало розграбування орденського майна. 1312 року через суспільну думку та скандал, а також через тиск з боку Філіпа (не без допомоги якого Клемент V став Папою) Клемент V офіційно розформував орден під час Віденського Собору, незважаючи на бажання Собору зберегти орден. І хоча всі землі тамплієрів переходили до ордену госпітальєрів, Філіпові вдалося заволодіти великою частиною земель ордена у Франції.
Влада деяких інших європейських країн також переслідувала орден у судовому порядку, намагаючись зменшити кількість церковних володінь. 1314 року трьох лідерів тамплієрів, включаючи Великого Магістра Жака де Молея, було спалено живцем французькою владою після того, як вони публічно відмовилися визнавати будь-яку провину.
Тамплієрів, що ще залишалися в Європі, заарештовували та судили за папським наказом (проте, майже нікого не було засуджено). Члени ордену після його розформування вступали до інших військових орденів, таких як Орден Христа чи Лицарі Госпітальєри, або до релігійно-філософських Бенедиктинських чи Августинських орденів. Деякі поверталися до світського життя, а інші, можливо, тікали до країн, на які не поширювалася папська юрисдикція, наприклад, до Англії або до відлученої від церкви Шотландії. Але лишаються запитання, що ж сталося з тисячами тамплієрів по всій Європі, і куди подівся флот ордена, який зник з Ла Рошелі в п'ятницю 13 жовтня 1307 року. Також не було знайдено велетенського архіву тамплієрів, в якому містилися всі відомості про їх фінансову діяльність. Невідомо, чи було його знищено.
В новітні часи Римо-католицька церква визнала дії відносно ордена несправедливими, і не було нічого, щоб суперечило її вченню ні в діях ордена, ні в його Правилах. Також Церква відзначила, що Папа у той час знаходився під сильним тиском з боку Філіпа IV.
6. Відображення лицарів в літературі
Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, лицар повинен дотримуватися правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.
По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне «лицарське» кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети — про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.
До лицарської літератури можна віднести геніального письменника свого часу, Сервантеса, твори якого дійшли до нашого часу і мають велику популярність.
Лицарі та лицарська література
Центральною ідеєю твору Сервантеса є “міф про лицаря”, що оволодів свідомістю головного героя. Цей “міф про лицаря” в Іспанії епохи Відродження став національним варіантом “міфу про людину”, тобто особистість, що має необмежені можливості для самореалізації у світі, сповненому дивами, перепонами, небезпекою, але підкореному благому Провидінню.
Інститут лицарства, що відігравав у житті західноєвропейського середньовічного суспільства суттєву роль, був породжений особливостями структури феодального суспільства. За прийнятим у ХІ столітті законом про наслідування латифундій та станів, усі землі й усе майно померлого феодала переходили у спадщину лише до старшого сина, а всі інші сини мали самі дбати про себе. Дехто з них обирав церковну кар'єру, та більшість поповнювала лицарський стан. Лицарі мали нести військову службу у могутніх феодалів, служити при дворах, виступати у хрестові походи.
Поступово лицарство виросло у могутню, широко розгалужену організацію, що жила за своїми законами і певними правилами моралі та етики. Лицарський кодекс правил поведінки, честі й доблесті відзначався гуманністю і благородством. Лицар давав клятву бути стійким і мужнім, чесним і справедливим, добрим і щедрим, захищати усіх слабких та беззахисних, особливо жінок, бути безмежно відданим своєму сюзеренові та завжди готовим стати на захист країни й церкви тощо. Кожен лицар мав служити своїй дамі серця, якій він присвячував усі свої перемоги. Ця піднесена постать ідеального лицаря була створена уявою численних лицарських поетів і романістів. Насправді ж таких благородних героїв майже не існувало, оскільки в реальному житті ці високі ідеали часто переходили навіть у свою протилежність.
Головною особливістю лицарських романів є наявність фантастичних та авантюрних елементів. Герой такого роману діє, маючи на меті інтереси і накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким чином завойовує собі славу в віках.
Занесені трубадурами із Франції лицарські романи з'явилися в Іспанії у другій половині XIV століття. Розквіт їх популярності на батьківщині Сервантеса спостерігається на початку XVI століття, тобто на три віки пізніше, ніж у Франції, Німеччині та Англії. Головним взірцем для авторів іспанських романів слугувала передовсім лицарська література Англії і Франції. Багато романів цих країн було перекладено у XV столітті іспанською мовою. На початку XVI століття з'явилися й іспанські лицарські романи, що мали великий успіх у читачів. Найбільшою популярністю користувалися “Зерцало принців і лицарів, у якому розповідається про безсмертні подвиги лицаря Феба та його брата Росиклера”, “Лісуарте Грецький”, “Амадіс Гальський”, “Беліаніс Грецький” та ін.
Найбільш відомим лицарським романом був “Амадіс Гальський”, опублікований в Сарагосі у 1508 році. Схема його типова для творів цього жанру: Амадіс, син короля Гальського і принцеси Єлисени, служить не батьківщині, не королю, а своїй дамі Оріані. Образ героя побудований на контрасті: це сміливий, мужній воїн і водночас галантний, тремтливий закоханий. На честь своєї дами він бореться з велетнями, казковими чудовиськами, і за свої подвиги отримує імена: Лицар змії, Лицар Полум'яного Меча, Лицар Юної Шпаги, Лицар Карлика. Його зведений брат Галаон не поступається Амадісу у мужності, але, на відміну від нього, Галаон мінливий у коханні.
Книга про Амадіса Гальського мала багато продовжень, які, однак, були позбавлені ідейної і художньої глибини, у порівнянні з першим романом. Так, існують романи про сина Амадіса — Еспландіана, його племінника Флорисандо та онука Лісуарте. Услід за “сім'єю Амадісів” з'явилися й інші герої-ліцарі, про яких було написано безліч романів.
Лицарська література переносила читачів у світ ілюзій, які відволікали від проблем реальної дійсності. Лицарі та їх подвиги були близькими і зрозумілими людям, які недавно завершили війну з маврами і ходили у плавання в далекі країни. Лицарські романи писалися доступним стилем, вони розважали людей та зверталися до їх добрих почуттів. Вони, насамперед, описували вічні теми: смертельну небезпеку та піднесене кохання. Боротьба добра зі злом в цих творах завжди закінчувалася перемогою добра. Лицарська література описувала те, як усе повинно бути, а не те, як було насправді.
Любов до лицарських романів рівняла класи. Відомою є історія Франсіска Португальського, що розповів про свого знатного співвітчизника: одного разу повернувшись додому, той знайшов усіх своїх рідних у сльозах. Причиною такої журби виявилася смерть Амадіса, про яку родина щойно дізналася.
Можна спитати в учнів, які лицарські романи знаходились в бібліотеці Дон Кіхота (про це вони повинні були прочитати вдома у розділі VI першої частини).
Загальне захоплення лицарськими романами, що не відрізнялися високим художнім та ідейним рівнем, псували не лише смак читачів. Сліпе прийняття відумерлих лицарських ідеалів та відірваність цих творів від реального життя призвели до того, що вони почали гальмувати розвиток іспанської літератури в цілому. Ще раніше того видатні іспанські мислителі, моралісти і теологи того часу виступали з передосторогою проти масового читання лицарських романів. На їх думку, подібна література робить людей грубими, жорстокими, розпусними, підриває моральність та уводить від достойного життя.
Серванес також вважав, що лицарські романи віджили своє і стали шкідливими для іспанського суспільства, тому й задумав свій твір як пародію на цей жанр.
Назва роману Сервантеса та ім'я головного героя
Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида з'явилася книга “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, читачі були трохи збентежені, відчуваючи щось незвичне. Форма цієї книжкової назви мала дивний та цікавий відтінок. У той час читач добре знав, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр і сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського був виданий під заголовком: “Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, в яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні походження”. Тут усе було зрозуміло. А от в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилося якесь протиріччя та невизначеність.
До лицарських імен автори часто додавали епітети “відважний”, “могутній”, “непереможний”, “доблесний” тощо. Епітет у назві твору Сервантеса — “премудрий” (так М. Лукаш переклав іспанське слово “ingenioso”, яке не піддається однозначному перекладу українською мовою) — був не зовсім звичним. Адже слово “премудрий” (ingenioso) у часи Сервантеса означало дивне поєднання марення, меланхолії й винахідливості. Вже в цьому епітеті звучала прихована полеміка з жанром лицарського роману.
Відомо, що в художньому творі немає “німих” імен. Кожне ймення є певною підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно звертати увагу на імена персонажів, адже літературне ім'я у конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік, професія, морально-духовна подоба, соціальне положення та ін.
Ім'я героя — Кіхот — вводило читача у світ лицарства: іспанською слово “quijote” означає настегенник, тобто частину лицарських обладунків. Можна було припустити, що герой книги був лицарем. Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами? Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого цікавого. До того ж у побутовій мові “La mancha” — це “пляма”, “шматок землі”. Таким чином, ім'я головного героя роману буквально звучало як дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім'я повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельянісів Грецьких, Пальмерінів Англійських та Амадісів Гальських. Без суміву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса добре відчували.
Нарешті, звертало на себе увагу сполучення титулу “дон” зі словом “гідальго”, що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого походження. Недарма перші читачі роману, односельці сервантесівського лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав себе без усяких на це прав “доном”.
Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принцип художньої творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це наслідування було пародійним.
“Дон Кіхот” як пародія на лицарський роман
Приступаючи до аналізу І-VI розділів роману, необхідно зазначити, що у “Передньому слові” до книги Сервантес вказав на головну мету свого твору: “вщент зруйнувати баламутну споруду лицарських романів”. На останніх сторінках твору письменник також не відмовляється від свого завдання і пише, що “не мав іншого бажання, як тільки викликати у людей оскому до брехливих і несвітських історій, у лицарських книгах приточуваних; і от хай моя історія про достеменні подвиги Дон Кіхотові побиває і поб'є ці книги, так що невдовзі буде вже, безперечно, по них”.
Герой роману, 50-літній бідний іспанський гідальго Алонсо Кіхано, проводить увесь свій вільний час за читанням лицарських романів, внаслідок чого втрачає здоровий глузд і вирішує стати мандрівним лицарем. У творі “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” описуються смішні і нерозважливі пригоди Дон Кіхота, які він здійснює спочатку наодинці, а потім у товаристві зброєносця Санчо Панси — свого сусіда, якого він повів за собою.
Найбільш кумедні, безглузді й дивні вчинки герой здійснює у першій частині роману, майже повністю витриманій у пародійному дусі. Щоб довести шкідливу роль захоплення лицарською літературою, Сервантес обирає головним героєм свого роману не звичайну, просту людину, а інтелігента, мислителя, гуманіста. Головню особливістю Дон Кіхота є його хвороблива і багата на фантазії уява, чуйне до страждань і горя серце, благородна душа. Надмірна пристрасть до читання лицарських романів довела до того, що він загубився між двома світами: реальним та ілюзорним. У своїх мріях герой відірвався від дійсності.
Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот — не справжній лицар, він лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса — не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою.(Тут варто пригадати історію з пастушком Андресом; розділ IV.)
Дон Кіхот вирушає у подорож, вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, яку він назвав Росинантом, тобто Перешкапою. У його особі ми бачимо осудження і викривання письменником лицарських романів. Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, мовна витіюватість, вжита без мети і потреби, словесна декоративність, надумана образність героїв лицарської літератури.
Тільки наприкінці роману виснажений мандрівкою Дон Кіхот знову перетворюється з лицаря на дрібного гідальго Алонсо Кіхану, він одужує від свого божевілля і проголошує лицарські романи безглуздими дурницями. Перед смертю герой складає заповіт, у якому позбавляє свою небогу спадщини, якщо та одружиться з людиною, яка захоплюється лицарською літературою.