Реферат Особливості цілей і напрямків діяльності підприємств в сучасних умовах господарювання
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Курсова робота
з дисципліни “Економіка підприємства”
на тему:
Особливості цілей і напрямків діяльності підприємств в сучасних умовах господарювання
Зміст
Вступ 3
Розділ І. Підприємство як базовий господарюючий суб’єкт
1.1. Загальна характеристика та мета функціонування
підприємств 4
1.2. Цілі підприємства 7
1.3. Головні напрямки діяльності підприємства 8
1.4. Чинники зростання ефективності діяльності
підприємства 11 Розділ ІІ. Напрямки та чинники розвитку сучасного
підприємства
2.1. Впровадження високих технологій та спеціалізація 17
2.2. Зміни принципів організації виробництва 20
2.3. Сучасні зміни в організації, управлінні та стратегії 23
Розділ ІІІ. Проблеми розвитку підприємництва в Україні 27
Висновок 32
Використана література 33
Вступ
Будь-яке суспільство для забезпечення нормального рівня своєї життєдіяльності займається величезною кількістю видів конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.
Підприємство — це організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію, виконує роботу або надає платні послуги.
Підприємство займає центральне місце в народногосподарському комплексі будь-якої країни і є первинною ланкою суспільного поділу праці. Саме тут створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності. Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.
Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування підприємства. Адже головною ціллю підприємства є не виробництво певних конкретних товарів чи послуг, а задоволення швидкоплинних потреб споживачів. Тільки найповніше виявивши і найкраще задовольнивши потреби споживачів своєю продукцією, підприємство в сучасних ринкових умовах господарювання може розраховувати на отримання максимального прибутку. Ось чому дуже важливо розглянути особливості розробки і визначення цілей і напрямків діяльності підприємств.
Розділ І. Підприємство як базовий господарюючий суб’єкт
1.1. Загальна характеристика та мета функціонування підприємств
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб " єкт. За допомогою цих ознак уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.
Підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об " єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основна ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого, – від суб " єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об " єднань підприємств, фінансових посередницьких інститутів, органів управління економікою.
Підприємство – це господарюючий суб " єкт. Суть визначення господарюючий суб " єкт полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб " єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін господарюючий говорить, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій – релігійних, об " єднань громадян тощо).
Підприємство є самостійним господарюючим суб " єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект даного визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.
Нарешті, підприємство – це статутний господарюючий суб " єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства.
Підприємство має необхідне для господарюючого суб " єкта майно – основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб " єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші – на розрахунковому рахунку підприємства в банку.
Підприємство є самостійним суб " єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов " язки) як господарюючого суб " єкта, з другого – зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб. Цим підприємство суттєво відрізняється від об " єднань підприємств (господарських об " єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Як господарюючий суб " єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.
Таким чином, підприємство – це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов " язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.
Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об " єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату — прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім " я та прізвище одного чи декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.
При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма має закінчену систему обліку та звітності, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх комбінації. Такий фірмовий знак слугує для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг) конкурентів на ринку.
Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати місією. У більшості випадків місією сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. Водночас виробляючи необхідні суспільству товари і послуги, підприємства формують матеріальні і соціальні умови життя і розвитку суспільства. Це є основним соціально-економічним аспектом місії будь-якого підприємства в сучасних умовах.
1.2. Цілі підприємства
На основі загальної місії підприємства формулюються, розробляються і встановлюються загальнофірмові цілі, які являються певними конкретними завданнями, що постають перед кожною фірмою на шляху здійснення місії.
Цілі підприємства повинні відповідати певним вимогам:
•По-перше, вони мають бути конкретними і вимірюваними.. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш обґрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у напрямку здійснення своїх цілей.
•По-друге, цілі підприємства повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п " яти рокам, інколи більше (7-10 років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова — в межах одного року.
•По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку.
•По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства, відповідальними за досягнення встановлених цілей.
Зрештою цілі підприємства мають бути чітко сформульовані для кожного виду та напрямку його діяльності.
Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх здійснення.
1.3. Головні напрямки діяльності підприємства
У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що являє собою складну виробничо-економічну систему, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об " єднати в окремі головні напрямки.
Відповідно до логіки і послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства в умовах ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.
Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної діяльності підприємства на перспективний період. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо. Наступним найбільш складним напрямком за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація і оперативне регулювання у просторі, і часі. Серед всієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що складають виробничу діяльність, найважливішими треба вважати:
обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури і асортименту відповідно до потреб ринку;
формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їх оптимізація відносно виробничих можливостей підприємства;
збалансування виробничої потужності і програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду;
забезпечення виробництва необхідними матеріально технічними ресурсами;
розробка і дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.
Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному підприємстві, визначається рівнем його комерційної діяльності, значущість якої в умовах ринку істотно зростає. Це очевидно, оскільки від масштабів і якості саме цього напрямку діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне стимулювання покупців.
Ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми), який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати післяпродажний сервіс багатьох видів товарів-машин і устаткування, автомобілів, комп " ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової техніки; інших виробів виробничо-технічного і споживчого призначення. Післяпродажний сервіс охоплює пуско-налагоджувальні роботи у сфері експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їх гарантійне технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення необхідними запасними частинами і проведення ремонтів впродовж нормативного строку служби тощо. Він є найважливішим джерелом інформації для продуцентів щодо надійності та довговічності виготовлених технічних засобів, а також експлуатаційних витрат, яка в подальшому використовується ними для удосконалення своєї продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури і асортименту.
Головні напрямки діяльності
підприємств-продуцентів.
До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, відноситься економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона включає: стратегічне і поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічну і фінансову діяльність тощо. Цей напрямок пронизує усі інші напрямки діяльності, є визначальним для оцінки і регулювання всіх елементів в системі господарювання на підприємстві. Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона впливає істотно на ефективність усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів. Результативність інноваційної виробничої, комерційної та економічної діяльності підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов праці і життя трудового колективу. Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком діяльності кожного підприємства (фірми) в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки.
1.4. Чинники зростання ефективності діяльності підприємства
Класифікація та загальна характеристика
Рівень економічної та соціальної ефективності діяльності підприємства залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв " язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками:
1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);
2) напрямами розвитку та вдосконалення діяльності;
3)місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю). Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходів, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб " єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є:
1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації);
2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);
3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб " єктів господарювання.
Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є виокремлення внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м " які.
Класифікація внутрішніх чинників на «тверді» і «м " які» є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання. Специфічну назву цих груп чинників запозичено з комп " ютерної термінології, відповідно до якої сам комп " ютер називається «твердим товаром», а програмне забезпечення — «м " яким товаром». За аналогією «твердими» чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а «м " якими» — ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.
Напрямки дії та використання окремих чинників
Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові за мірою впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) суб " єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи інший суб " єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх чинників. У зв " язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності суб " єктів господарювання. Розглянемо ці чинники:
1.Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій, справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.
Сучасні нові технології дають можливість:
- економити сировину, енергію, працю, а значить, і фінансові ресурси;
- випускати якіснішу продукцію;
- зменшувати концентрацію виробництва на підприємствах;
- обмежувати забруднення навколишнього середовища;
- підвищувати продуктивність праці і знижувати собівартість продукції.
2.Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб " єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо.
3.Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв " язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.
4.Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими чинниками ефективності діяльності суб " єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з " явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв " язку з цим суб " єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.
5.Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники - керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.
6.Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господарювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.
7.Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах (фірмах) позитивного досвіду.
8.Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні чинники зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації). Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим чинником підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури.
9.Державна економічна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва. Основними її елементами є:
а) практична діяльність владних структур;
б) різноманітні види законодавства (законотворча діяльність);
в) фінансові інструменти (заходи, стимули);
г) економічні правила та нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів діяльності);
д) ринкова, виробнича й соціальна інфраструктури;
е) макроекономічні структурні зміни;
є) програми приватизації державних підприємств (організацій);
ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.
10.Інституціональні механізми. Для безперервного підвищення ефективності діяльності всіх суб " єктів господарювання держава має створити відповідні організаційні передумови, що забезпечуватимуть постійне функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституціональних механізмів — організацій (дослідних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), їхню діяльність треба зосередити на:
1) розв " язанні ключових проблем підвищення ефективності різних виробничо-господарських систем та економіки країни в цілому;
2) практичній реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління. Нині у світі функціонує понад 150 міжнародних, національних і регіональних центрів (інститутів, асоціацій) з продуктивності та управління.
11.Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності діяльності підприємств (організацій) є достатній рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. Нині всі підприємницькі структури користуються послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж (товарно-сировинних, фондових, праці) та інших інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств (організацій) справляє належний розвиток виробничої інфраструктури (комунікацій, спеціалізованих інформаційних систем, транспорту, торгівлі тощо). Вирішальне значення для ефективного розвитку всіх структурних елементів економіки має наявність широкої мережі установ соціальної інфраструктури.
12.Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники ефективності на різних рівнях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах:
а) технології, наукові дослідження та розробки, супроводжувані революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій);
б) склад та технічний рівень основних фондів (основного капіталу);
в) масштаби виробництва та діяльності (переважно за деконцентрації з допомогою створення малих і середніх підприємств та організацій);
г) моделі зайнятості населення в різних виробничих і невиробничих галузях;
д) склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації тощо.
Лише вміле використання всієї системи перелічених чинників може забезпечити достатні темпи зростання ефективності діяльності підприємств. При цьому слід зазначити, що обов " язковість урахування зовнішніх чинників не є такою жорсткою, як чинників внутрішніх.
Розділ ІІ. Напрямки та чинники розвитку сучасного підприємства
2.1. Впровадження високих технологій та спеціалізація
Сучасне виробництво створює нові передумови для формування підприємства. Розглядаючи особливості засобів виробництва (систему машин, на яких базується сучасне підприємство), можна виділити ряд закономірностей, які впливають, як на суть підприємства, так і на його організаційні форми.
Власне, цей системотворний фактор підприємства слід розглядати з точки зору техніко-економічних особливостей промислового виробництва (капіталоємність, трудоємність, ступінь матеріало- та енергоємності виробництва того чи іншого продукту тощо), які визначаються специфікою техніки та технології його одержання, потреб суспільства у певних видах продукції, використанням досягнень науки та техніки в усіх процесах виробництва.
Техніко-економічні фактори є головною рушійною силою формування витрат на одержання продукції і визначаються нормами використання сировини, енергії, праці на виготовлення одиниці продукції. Ці норми індивідуальні для кожного виду товару і в кінцевому підсумку обумовлюють місце розташування виробництва та рівень продуктивності праці. Сучасні фактори виробництва характеризуються дуже високою динамічністю. Остання обставина зміщує акценти у виробництві з нових виробів до нових технологій, а також формує новий тип виробництва, а, значить, впливає на підприємство.
Особливості техніки та технології виробництва (техніко-економічні фактори) визначальною мірою впливають на форми його суспільної організації (комбінування, концентрацію та спеціалізацію виробництва).
Для сучасного виробництва найконструктивнішою та економічно вигідною є ідея спеціалізації окремих підприємств (навіть регіонів) на виробництві певного виду товарів.
Пріоритетна роль технологій сьогодні виражається також через вплив на галузеву та територіальну структуру продуктивних сил. Відбуваються глибокі науково-технічні зрушення у господарстві, обумовлені впровадженням інноваційних технологій, розвитком глобальних процесів електронізації, біотехнологізації та інформатизації.
Пріоритетний розвиток одержали так звані високі технології:
нові напрямки в науці (електроніка, біотехнологія, створення нових конструкційних матеріалів тощо);
власне технологічні інновації (плазмові, мембранні, лазерні виробничі процеси);
організація заводського процесу (комплексна автоматизація, впровадження нових джерел енергії та ін.);
розробка і випуск нових видів техніки.
Останні два елементи високих технологій здійснюються безпосередньо на підприємстві і мають прямий вплив на нього.
Вплив новітніх технологій на мікрорівні насамперед стосується підвищення ефективності виробництва за рахунок зниження енерго-, матеріало-, водо-, трудо- та капітало-ємності при створенні нових виробництв. Споживання ресурсів і виробництво продукції небувало розширились, тому будь-яке зниження різного роду витрат у розрахунку на одиницю продукції само по собі забезпечує економію. Про це свідчить досвід впровадження енергозберігаючих технологій після кризи 1974-1975 рр. Розвинуті держави, знизивши споживання нафти, продовжували нарощувати обсяги випуску продукції з неї.
Ще більший вплив виявляють нові технології на вдосконалення організації суспільного виробництва у межах підприємств. Вони сприяють зміні підходів до аналізу взаємопов " язаності технологічних процесів у промисловому виробництві, врахуванню соціальних факторів його розвитку, зміні транспортних умов діяльності підприємств та потребують врахування екологічних проблем. Змінилося уявлення про економічну ефективність процесів комбінування, спеціалізації та кооперування виробництва.
До недавнього часу процеси комбінування були досить вигідними. Наприклад, у машинобудуванні переважали універсальні підприємства, які самі виробляли переважну частину комплектуючих. Це було раціонально, оскільки продукція була відносно не дуже складною для виробництва. Комбінування було поширеним і в інших галузях промисловості, особливо в металургії та хімічній промисловості. Комбінати досягли величезних розмірів. Зростали потужності окремих агрегатів на підприємствах внаслідок впровадження досягнень науково-технічного прогресу.
В сучасних умовах виникла потреба у спеціалізованих підприємствах, замість універсальних в машинобудуванні, оскільки зросла необхідність у розширенні асортименту комплектуючих. Наприклад, для збирання телевізора необхідно від 400 до 700 деталей, для легкового автомобіля 7—10 тис., а для авіалайнера типу «Боїнг — 747» — 4,5 млн. деталей. Жодне підприємство не зможе забезпечити такий широкий асортимент комплектуючих. Тому, наприклад, компанія Ford має 5 тис. постачальників деталей з різних країн світу.
Розвиток спеціалізованих виробників потребує, насамперед, кооперування виробництва. Використання компонентів з інших підприємств повинно гарантувати їхню безвідмовну роботу після збирання основного виробу. Це визначило проблему стандартизації і якості комплектуючих деталей, що потребує глибоких науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських розробок на підприємствах-суміжниках. Іншою проблемою успішної діяльності спеціалізованих виробництв є швидка і чітка доставка («точно в строк») комплектуючих на головні підприємства.
Науково-технічна революція на транспорті сприяла вирішенню складних проблем щодо транспортування продукції — збільшилась здатність до перевезень старих видів транспорту, створені нові транспортні засоби. Досягнення у сфері сучасних перевезень вантажів обумовили зміну в організації та управлінні підприємством (зникла необхідність у громіздкому складському господарстві).
2.2. Зміни принципів організації виробництва
Сучасний перехід від індустріального до постіндустріального (інформаційного) етапу розвитку виробництва супроводжується змінами принципів організації виробництва - від методів конвеєрного виробництва (стандартизація, спрощення та уніфікація окремих виробничих процесів у ході масового виробництва) до методів, що орієнтують виробництво на дедалі специфічніші запити споживачів. Наприклад, доходи компанії «Дженерал Електрік» вже на початку 90-х років на 40% формувалися за рахунок послуг — емісія пластикових карток, кредитування, операції з страхування тощо. До розряду «непромислових» відноситься і взуттєва компанія «Найк» (більше половини її обороту припадає на сферу послуг) і компанія у виробництва напоїв «Пепсіко» (перше місце серед компаній у галузі «громадське харчування»).
Одним з основних напрямків розвитку виробництва, спрямованого на задоволення запитів споживачів, є використання гнучких виробничих технологій.. Це дозволяє ефективно використовувати одне і те саме обладнання для виготовлення різноманітних продуктів. Використання таких гнучких виробничих технологій є комплементарним, з використанням нових можливостей телекомунікацій та транспорту. Цю взаємодоповнюваність можна проілюструвати на прикладі «Allen Bradley» — американського виробника засобів електронного обладнання. На своєму підприємстві у Мілуоці компанія так програмує обладнання для гнучкого виробництва, щоб задовольнити кожне передане електронною поштою індивідуальне замовлення окремо, не зберігаючи товарних запасів готової продукції і відправляючи продукт експрес-авіапоштою протягом дня. Без здатності швидко обробляти замовлення і відразу відправляти результати, здатність «зміщувати» виробничий процес з однієї моделі на іншу за секунди була б менш цінною.
Гнучкі процеси вимагають особливої організаційної політики і процесу порівняно з традиційними. Наприклад, традиційні процедури розрахунку виробничих витрат, характерні для систем масового виробництва, в яких для кожного типу продуктів використовувалися спеціалізовані інструменти і найконтрольованішими витратами є витрати робочого часу, не підходять для інформаційних рішень про продукти, які виробляються новими способами. Коли машини придатні для різноманітних сфер використання, необхідна система аналізу, щоб забезпечити інформацію для прийняття рішення про вибір найкращої серед цих сфер у той чи іншій проміжок часу. Обладнання для гнучкого виробництва також сприяє частішій зміні продукту, що, в свою чергу, змінює потреби у проектуванні, маркетингу і поставках, а також складальних заводах. Так, часті зміни продуктів форсують реорганізацію процесів його конструювання і проектних функцій підприємства. У традиційному масовому виробництві конструктори були відсторонені від реальної виробничої діяльності. Продукт проектувався, потім проект направлявся інженерам, які перетворювали його у фізичну реальність у вигляді специфікацій, технічних розробок і надсилали на виробництво, підрахувавши економічно вигідний обсяг продукції.
У сучасній проектній роботі інженерам необхідно знати більше про витрати у максимальній потужності існуючого обладнання. Тому підприємства змінюють традиційні послідовні моделі взаємодії окремих спеціалістів командами конструкторів, інженерів-технологів і виробників, які працюють разом, щоб створювати якісні і ефективні продукти. Така модель підтримується впровадженням систем комп " ютерного проектування і комп " ютеризованого виробництва. Використання таких технологій доповнює часту заміну продукту, оскільки воно скорочує витрати на конструювання продукту, вводячи нові моделі у виробництво швидко і дешево. Викликані технологіями зміни впливають також на характеристики робочих місць і службове просування працівників. Багато інженерів часто переміщуються на різних робочих місцях, аби глибше вивчити потенційні можливості і потреби різних виробничих ланок компанії.
Ті самі фактори, обумовлені змінами, впливають і на виробників, які намагаються оволодіти новими трудовими навичками, щоб бути затребуваними на виробництві, яке постійно оновлюється. Вони часто працюють в командах, одержують винагороди за майстерність. Саме рівень знань і майстерності робітників, більше, ніж будь-який фактор, визначає, як швидко підприємство може виправити недоліки у виробництві нового продукту і застосувати нові технології. Визнаючи ці фактори, прогресивні підприємства розвиваються, наділяючи своїх робітників більшою відповідальністю і свободою дій, дозволяють їм краще використовувати спеціальні локальні знання, якими володіють тільки вони.
У галузях, де темп змін продукції високий, ринок окремого товару уже не є центром прийняття стратегічних рішень. Нині управління повинне передбачати запити споживачів і вкладати капітал у формування можливостей задовольнити ці запити. Вибір такого нового центру інтересів вимагає відповідних змін.
Підприємства розробляють системи для підтримання ефективного зв " язку з поведінкою споживачів, щоб знати про їхні плани і потреби. Вони розвивають здатність до швидкого конструювання і виготовлення нових продуктів, допомагають робітникам оволодіти багатьма видами професійних навичок і винагороджують їх за це.
У розвинутих країнах більшість робітників вступають у довгострокові відносини з одним роботодавцем, які тривають 20 і більше років. З метою оптимального розподілу між робітниками всередині підприємства і для визначення рівня оплати праці формуються внутрішні ринки праці. Особливістю традиційного внутрішнього ринку праці є відповідність ставок заробітної плати класифікації робіт, а не індивідуальним якостям працівників. Така система ефективна, якщо вимоги до працівників і їхні завдання не змінюються протягом довгого часу, однак, зі зміною технологій і вироблюваної продукції підприємство змушене заохочувати «гнучкість» своїх працівників. У цьому випадку воно пов " язуватиме рівень заробітної плати, насамперед, з кваліфікацією працівника, а потім - з фактично виконаною роботою. Це заохочує працівників до оволодіння специфічними навичками, які в сукупності формують специфічний людський капітал підприємства.
Трудові відносини всередині підприємства теж змінюються. Закономірними стають відносна нестабільність трудового колективу, існування тимчасових груп, один і той самий працівник може одночасно входити до складу кількох таких груп, які займаються впровадженням певних проектів. У зв " язку з цим змінюється система взаємовідносин з адміністрацією, послаблюється роль профспілок, які не спроможні захищати різноманітні інтереси працівників. Крім того, працівники стають співвласниками, що ще більшою мірою ускладнює систему взаємовідносин всередині колективу і з зовнішніми акціонерами.
2.3. Сучасні зміни в організації, управлінні та стратегії
Системотворні фактори підприємства, розглянуті вище, дають уявлення про підприємство як об " єкт впливу зовнішнього середовища, як пасивний елемент структури ринку. Воно може реагувати відповідним чином на навколишнє середовище, наприклад, на зміни технології чи контрактні відносини, що існують у галузі, приймає «правила гри», а також формує ці правила. У зв " язку з цим для дослідження сучасного підприємства потрібен аналіз таких факторів, як організація, управління, стратегія. Остання трактується як цілеспрямована поведінка фірми і в короткостроковому, і в довгостроковому періоді. Теорія інвестицій та інституціональних змін, у рамках якої найповніше досліджуються названі системотворні фактори, розглядає ринок як структуру, що охоплює різноманітні інституції: закони, правила гри, певні кодекси поведінки, типи відносин та зв " язків. Розвиток економіки відбувається під впливом взаємодії інституцій та організацій (у тому числі і підприємств), де перші визначають «правила гри», а другі є її гравцями. Інституції — це розроблені людьми формальні (закони, конституції) і неформальні (договори, добровільно ухвалені кодекси поведінки) обмеження, а також фактори примусу, які структурують їх взаємовідносини.
Нові інституції з " являються тоді, коли суспільство передбачає можливість одержання прибутку, який неможливо одержати у рамках існуючої інституціональної системи, тобто, якщо виробничі фактори забезпечують можливість збільшення доходів, а інституціональні цьому перешкоджають, тоді є великі шанси виникнення нових інституцій. У рамках цієї сучасної теорії організаційні фактори відіграють важливішу роль, ніж технічні, оскільки обумовлюють зміну інституцій, які. у свою чергу; суттєво впливають на розвиток економіки. При цьому роль підприємства значно підвищується, оскільки воно, визначаючи свою стратегію в ході інституціональних змін, враховує діяльність інших економічних агентів, насамперед своїх споживачів, конкурентів, постачальників, держави. Підприємство активно впливає на формування попиту, на уряд, домагаючись бажаного регулювання податків, виділення субсидій, прийняття антимонопольних законів та виключень з них. Підприємство стає учасником формування галузевої, мікро- та макроекономічної політики.
Сучасні зміни в організації, управлінні та стратегії підприємства пов " язані із створенням та впровадженням мультидивізіональної форми організації. Ця форма урівноважувала потреби у децентралізованому прийнятті рішень, уповноважуючи на це людей на місцях, які безпосередньо спостерігали за ходом операції з потребою у спільному плануванні, яке дозволяло експлуатувати віддачу від масштабу. Розвиток цієї форми організації показав, що підприємства можуть управляти більшою кількістю підрозділів. До запровадження цієї форми більшість підприємств управлялася з центрального офісу або діяли як холдингова компанія, де роль центрального офісу зводилася головним чином до забезпечення фінансування і одержання прибутку. Порівняно з централізованими мультидивізіональна форма організації має переваги перед децентралізованою формою прийняття рішень.
Зміни в організаційних структурах та управлінні змінюють природу самого підприємства. У корпораціях виникають внутрішні, або організаційні ринки, закономірності та принципи ринкового господарства переносяться на внутрішню діяльність корпорації, охоплюючи всі підрозділи. Вони стають автономними ланками: купують і продають товари та послуги всередині і зовні, об " єднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами, підприємницькою культурою тощо. Завдяки спрощенню операцій організаційні ринки різко скорочують деякі види витрат, обґрунтовується перехід від ієрархічних до горизонтальних структур, ведеться пошук вигідних співвідношень між великими та малими операціями.
Підрозділи, які мають економічну самостійність всередині підприємства, швидше можуть забезпечити зміни у виробництві товарів, наданні послуг, у відносинах із споживачами. На такій основі з використанням інформаційних технологій формуються підприємства-мережі або віртуальні підприємства.
Інтеграційні процеси в управлінні, зорієнтовані на ефективніше використання усіх видів ресурсів, обумовлюють виникнення численних форм горизонтального об " єднання підприємств. Створюються плоскі ієрархії навколо головних процесів із специфічними цілями в межах кожного з них. Це не тільки горизонтальні підприємства, а й стратегічні союзи, різноманітні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарчих асоціацій та груп.
Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперування серед конкурентів, постачальників і споживачів, змінюючи тим самим уявлення про межі підприємства. Професійні знання та уміння кожного партнера організовуються якнайкраще, щоб будь-який процес чи функція реалізувалися на рівні світових стандартів. Компанії об " єднуються для того, щоб використати специфічні ринкові можливості, на що окрема організація не спроможна.
Мета підприємства як відособленої економічно самостійної ланки ринкової структури є одним з головних його системотворних факторів. В економічній літературі мета комерційного підприємства ідентифікується з прибутком або ринковою вартістю, і чим вони більші, тим краще. Дослідженню проблеми цілей підприємства було приділено багато зусиль, оскільки мета і мотивації підприємства значною мірою впливають на його поведінку, визначаючи, зрештою, його місце в економічній структурі суспільства.
Загальні виробничі цілі — прибуток, частка ринку, зростання повинні формулюватися у прямому зв " язку з поточними рішеннями. Тільки в цьому випадку можна, з одного боку, реалізувати цілі, а з другого — перетворити ціль на системотворний фактор підприємства. Цілі фірми можна представити як умови договору між зацікавленими сторонами, відповідно до яких сторони намагатимуться спільно уладнати справу із загальним оточенням, визначити, які дії доцільно застосувати.
Мета підприємства у цьому зв " язку не може визначатися однозначно. Як системотворний фактор підприємства її, з одного боку, слід аналізувати, виходячи із системи (дерева) цілей, де досягнення однієї мети передбачає поступку за рахунок інших. З другого боку, виконання тих чи інших завдань, пов " язаних з конкретною ціллю, дає можливість ставити і розв " язувати нові завдання, що стосуються інших цілей.
Отже, сучасний період розвитку економіки характеризується кардинальними зрушеннями не тільки на макро-, а й на мікрорівні. Рівень підприємства стає чинником забезпечення конкурентоздатності національної економіки та регіонів, а дослідження новітніх тенденцій його розвитку — нагальною практичною потребою суспільства.
Розділ ІІІ. Проблеми розвитку підприємництва в Україні
Проблема становлення та розвитку підприємництва в економіці будь-якої країни, належить до категорії особливо актуальних.
Економіко-правове регулювання підприємництва в Україні передбачає:
• по-перше, законодавче забезпечення свободи конкуренції між підприємцями, в тому числі й захист і їх самих, і споживачів від будь-яких проявів монополізму та недобросовісної конкуренції;
• по-друге, гарантування всім підприємцям рівних прав та створення рівних можливостей для доступу і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів;
• по-третє, гарантування недоторканності майна та забезпечення захисту прав власності підприємця;
• по-четверте, розробку та впровадження стимулюючої податкової та фінансово-кредитної політики;
• по-п " яте, стимулювання інноваційної діяльності за допомогою цільових субсидій, податкових пільг, цільових кредитів тощо;
• по-шосте, створення сприятливого правового середовища для розвитку різноманітних форм коопераційних зв " язків та самоорганізації суб " єктів підприємництва тощо.
Чи всі ці важелі сьогодні в нас задіяні та ефективно використовуються для становлення і розвитку підприємницької діяльності та для сталого соціально-економічного розвитку нашої країни? Відповідь однозначна - ні!
А це, в свою чергу, призводить не лише до гальмування процесу розвитку підприємництва, але, що ще гірше, примушує суб " єктів підприємництва переходити в тіньову економіку.
Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням — одне з ключових завдань розбудови української держави.
На етапі становлення ринкової економіки перед державою постають такі основні завдання:
• формування нової системи відносин власності, притаманних змішаній багатоукладній економіці;
• формування основних елементів ринкової інфраструктури;
• сприяння становленню підприємництва (чітке регулювання та підтримка з боку держави).
Слід зазначити, що найважливіша функція держави — розробка законодавства та забезпечення виконання законів, тобто правове регулювання. Це, власне, і визначає роль держави в ринковій економіці.
Формування та розвиток національного підприємництва значною мірою залежать від створення відповідної правової бази, яка стимулювала б підприємницьку активність та добросовісну конкуренцію.
Сьогодні ми повинні говорити про другий етап розвитку підприємництва в Україні, а власне, про етап його саморозвитку, самофінансування та самозабезпечення. Однак недосконала та недієва політика держави щодо розвитку та підтримки підприємництва та інші чинники, як, до речі, й недостатній рівень науково-теоретичного обґрунтування розвитку цього сектора економіки, примушують говорити ще й про перший, початковий етап становлення підприємництва в Україні. Одним із головних чинників збереження такого становища є недосконале правове регулювання підприємницької діяльності.
Правове регулювання підприємництва здійснюється численними нормативно-правовими актами як загального, так і спеціального характеру. Однак уповільнення темпів зростання кількості суб " єктів підприємництва і кількості зайнятих свідчить про недостатність і недосконалість нормативно-правової бази розвитку підприємництва, яка повинна бути першоосновою, фундаментом формування та розвитку суб " єктів підприємницької діяльності.
Важливою інституціональною передумовою економічного зростання є наявність у країні розвиненого конкурентного середовища. А існуючий незадовільний стан розвитку підприємництва в Україні є головною причиною низької ефективності конкурентного впливу. Про це свідчать зокрема інтегровані показники стану малого підприємництва в Україні за роки незалежності. Так, кількість малих підприємств на 1 тисячу чоловік наявного населення складає трохи більше ніж чотири одиниці, що в 11 разів менше за аналогічні показники країн ЄС та майже в 20 разів менше, ніж у США. На малих підприємствах України працює 10% зайнятих у галузях економіки, а питома вага обсягів виробництва продукції (робіт, послуг) становить 11%. Ці показники в 6-8 разів нижчі, ніж у розвинених країнах, і в 1,5-2 рази менші, ніж в окремих країнах СНД.
На жаль, недосконала державна політика, а в багатьох випадках її відсутність не сприяє повномірній реалізації основних соціально-економічних функцій підприємництва, забезпеченню підприємницької безпеки.
Повільність та суперечливість просування України шляхом ринкових реформ значною мірою обумовлюється саме недооцінкою ролі та значення підприємництва, зокрема малого. Це неминуче призводить до виникнення негативних явищ у ході становлення цього сектора економіки. Зокрема мале підприємництво:
• не виконує ролі провідного сектора ринкової економіки України та не є ринкоутворюючим чинником, як це є в інших країнах;
• недостатньо зростає кількісно, а отже, не забезпечує створення додаткових робочих місць в умовах зростання рівня безробіття та за наявності перспективи здійснення в Україні пенсійної реформи;
• не забезпечує запровадження інновацій;
• не формує достатньою мірою нового соціального прошарку підприємців-власників, які повинні стати основою формування середнього класу як соціальної бази ринкових реформ.
Як наслідок, процес становлення малого підприємництва в Україні відбувається вповільнено і нерівномірно.
По-перше, спостерігається вповільнення темпів зростання кількості малих підприємств. Так, наприклад, темпи росту діючих малих підприємств порівняно з попереднім роком склали:
Рік 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001
Темпи зростання кількості малих підприємств, % 257,7 148,5 106,4 114,7 101,6 146,3 111,1 102,7 110,6 107,2
По-друге, наявна галузева деформація. Мале підприємництво зорієнтовано переважно на діяльність у сфері торгівлі та громадського харчування (51%), що пов " язано з відносно незначними витратами на створення таких підприємств та швидким обігом вкладеного капіталу. Насторожує той факт, що не спостерігається тенденції до зростання питомої ваги кількості малих підприємств, які спеціалізуються на виробничій діяльності. Частка підприємств промисловості становить 14% від загальної кількості малих підприємств, будівництва - 10%, побутового обслуговування населення - 5%, транспорту та зв " язку - 2%.
Кількість малих промислових підприємств (МПП) і частка їх продукції у загальному промисловому виробництві
Показник Роки
1998 1999 2000 2001 2002
Кількість МПП(од.) 26166 20253 34497 37652 40795,5
Частка продукції МПП(%) 4,5 5,1 3,3 3,3 3,3
По-третє, відбувається нерівномірний розвиток суб " єктів підприємництва на регіональному рівні. Найбільша кількість малих підприємств зосереджена в Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Луганській, Запорізькій областях, у місті Києві та в Автономній Республіці Крим. У цих регіонах сконцентровано 65% їх загальної кількості.
По-четверте, не використовуються повною мірою потенційні можливості малого підприємництва щодо створення нових робочих місць та вирішення проблем безробіття. У ряді регіонів, у яких мале підприємництво не набуло належного розвитку (де рівень зайнятості на малих підприємствах нижчий від загальнодержавного), спостерігається високий рівень безробіття. До таких регіонів відносяться Чернігівська, Житомирська, Рівненська та Волинська області. Це є свідченням відсутності дієвої та ефективної регіональної політики стосовно розвитку малого підприємництва, сприятливої для формування підприємницьких структур.
Аналіз стану розвитку підприємництва в Україні доводить, що основними причинами гальмування розвитку цього сектора економіки є:
• відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку підприємництва, зокрема відсутність єдиної законодавчої стратегії розвитку підприємництва;
• відсутність ефективного механізму реалізації державної політики щодо підтримки суб " єктів підприємництва (така державна політика в основному лише задекларована ).
• нестабільність системи оподаткування та надмірна важкість податкового тягаря, регуляторний тиск, відсутність стартового капіталу, що примушує багатьох суб " єктів підприємництва збочувати в тіньову економіку. Для прикладу: сьогодні в Україні функціонує лише третина малих підприємств із числа зареєстрованих, офіційно зареєстровано лише 1200 тисяч громадян-підприємців, хоча, за експертними оцінками, їх налічується майже 5 млн.;
• низькі темпи та перекоси в процесі реформування власності (неефективним і логічно незавершеним виявився процес приватизації, через що ми отримали псевдовласника);
• обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів. Вдосконалення державної фінансової підтримки підприємництва потребує розробки та впровадження єдиної податкової та фінансово-кредитної політики, спрямованої на дієву підтримку суб " єктів підприємництва;
• недосконалість системи обліку та статистичної звітності, а також обмеженість інформаційного і консультативного забезпечення;
• недосконалість, а в окремих випадках відсутність системи навчання та перепідготовки кадрів для підприємницької діяльності.
Реалізація комплексу точно спрямованих дієвих заходів щодо правового регулювання підприємництва сприятиме не лише зміцненню цього сектора, а й загальному економічному зростанню України.
Висновок
В сучасних ринкових умовах господарювання особливо гостро постає питання про розвиток підприємств та підприємництва в Україні. Необхідно знати якими є цілі створення і функціонування підприємств та на яких напрямках діяльності вони засновані.
В своїй роботі я намагався розкрити сутність підприємства як базового господарюючого суб’єкта, його місію та її соціально-економічне значення. На основі загальної місії підприємства розробляються і встановлюються загальнофірмові цілі (завдання які постають перед фірмою і носять конкретний характер).
Базовими напрямками діяльності підприємства є вивчення ринку товарів, інноваційна діяльність, виробнича діяльність, комерційна діяльність, післяпродажний сервіс, економічна та соціальна діяльність.
Також я розглянув чинники зростання ефективності діяльності підприємства, їх класифікацію та напрямки впливу. Такими чинниками є технологія, устаткування, матеріали та енергія, самі продукти праці, працівники, організація та методи роботи, стиль управління, державна економічна й соціальна політика, інфраструктура, зміни в суспільстві тощо.
Перспективними вважаються такі напрямки діяльності сучасного підприємства: спеціалізація окремих підприємств (навіть регіонів) на виробництві певного виду товарів, розвиток і застосування високих технологій, використання гнучких виробничих технологій, впровадженням систем комп " ютерного проектування і комп " ютеризованого виробництва. Відбуваються важливі зміни в організації, управлінні та стратегії діяльності підприємств.
На сучасному етапі проблема розвитку та регулювання підприємницької діяльності в економіці України, належить до категорії особливо актуальних. Поки що, на жаль, статистичні данні говорять про нерівномірний розвиток суб " єктів підприємництва на регіональному та галузевому рівні. Не використані повною мірою потенційні можливості малого підприємництва щодо створення нових робочих місць та вирішення проблем безробіття.
Використана література:
1. Горняк О.В. Напрямки та чинники розвитку сучасного підприємства //Актуальні проблеми економіки.-2002.-№6.-с.35-40.
2. Захарій В.С. Економіко-правові проблеми розвитку підприємництва в Україні //Пріоритети.-2003.-№6.-с.23-29.
3. Економіка підприємства: Навч.посіб./А.В.Шегда, Т.М.Литвиненко, М.П.Нахаба та ін.; За ред.А.В.Шегди. – 3-тє вид., випр. – К.:Знання – Прес, 2003 – 335с.
4. Економіка підприємства: Навч.-метод.посібник для самост.вивч.дисц./Г.О.Швиданенко, С.Ф.Покропивний,С.М.Клименко та ін.,-К.:КНЕУ,2000. – 248с.
5. Економіка підприємства: Підручник/За ред.С.Ф.Покропивного.-Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.:КНЕУ,2001.-528с., іл.
6. Зубовський В.М.Економіка підприємства: Опорний курс лекцій.-К.:Вид-во Європ.ун-ту,2000. - 64с.
7. Бойчик Н. Економіка підприємства. Навч. Посібник. К: Атіка, 2001-298с.
