Реферат Антиінфляційне регулювання України та його ефективність
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра економічної теорії
К У Р С О В А Р О Б О Т А
З основ економічної теорії, мікроекономіки
та макроекономіки
на тему № __148__ «Антиінфляційне регулювання_______
____________ України та його ефективність»___________
Київ 2010
Зміст
Вступ
1. Інфляція та антиінфляційна політика
1.1 Суть інфляції, її види, причини та наслідки.
1.2 Сутність антиінфляційної політики
1.3 Методи та інструменти антиінфляційної політики
2. Антиінфляційне регулювання України
2.1 Інфляція в Україні, ії особливості
2.2 Шляхи подолання інфляції та їх ефективність
2.3 Аналіз інфляційних процесів України 2009 року
3. Світовий досвід боротьби з інфляцією
Висновки
Література
Вступ
Інфляція є однією з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, негативно впливаючи на всі сторони життя суспільства. Вона знецінює результати праці, знищує заощадження юридичних і фізичних осіб, перешкоджає довгостроковим інвестиціям і економічному зростанню. Висока інфляція руйнує грошову систему, провокує втечу національного капіталу за межі країни, ослабляє національну валюту сприяє її витісненню у внутрішньому обігу іноземною валютою, підриває можливості фінансування державного бюджету. Інфляція є найефективнішим засобом перерозподілу національного багатства – від бідніших шарів суспільства до багатших. У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як невід'ємний елемент господарського механізму. Проте вона не представляє серйозної загрози, оскільки там відпрацьовані і достатньо широко використовуються методи обмеження і регулювання інфляційних процесів. Останніми роками в США, Японії, країнах Західної Європи переважає тенденція уповільнення темпів інфляції. На відміну від Заходу, в Україні, що здійснює перетворення господарського механізму інфляційний процес розгортається, як правило в зростаючих масштабах. Це вельми незвичайний специфічний тип інфляції, що погано піддається забороні і регулюванню. Цінова нестабільність економічно і психологічно вимотує більшість людей, створює величезну соціальну напруженість в суспільстві підсилюючи тим самим його соціальне розшарування.
Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається, що її поява пов'язана мало не з виникненням грошей функціонуванням яких вона нерозривно зв'язана. Термін інфляція вперше став уживатися в Північній Америці в період громадянської війни 1861 - 1865 рр. і позначав процес розбухання паперовий-грошового звернення. Широке розповсюдження в економічній літературі поняття інфляція отримало в ХХ столітті відразу після Першої світової війни. Вона, як би прийшла на зміну колишньої хвороби ринкової економіки, яка стала явно слабшати, - циклічним кризам.
Інфляція - це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції. У буквальному перекладі термін «інфляція» (від латинського іnflatі) означає “здуття ”, тобто переповнювання каналів звернення надмірними паперовими грошима, не забезпеченими відповідним зростанням товарної маси. Лаконічно інфляції можна дати ще і таке визначення: інфляція – це підвищення загального рівня цін. Суть інфляції полягає в тому, що національна валюта знецінюється по відношенню до товарів, послуг і іноземних валют, що зберігають стабільність своєї купівельної спроможності. Деякі учені додають до цього переліку ще і золото, надаючи йому як і раніше значення загального еквівалента. Зазвичай інфляція має в своїй основі не одну, а декілька взаємозв'язаних причин, і виявляється вона не тільки в підвищенні цін. Разом з відкритою ціновою має місце прихована, або пригнічена інфляція, яка виявляється перш за все в дефіциті, погіршенні якості товарів. Але не всяке підвищення цін служить показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися через поліпшення якості продукції, погіршення умов добування паливно-сировинних ресурсів зміни суспільних потреб. Але це буде, як правило не інфляційне, а до певної міри логічне, виправдане зростання цін на окремі товари. Сучасна інфляція має ряд відмінних особливостей: якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз – повсюдний, всеосяжний, якщо раніше вона охоплювала більший або менший період, тобто мала періодичний характер, то зараз – хронічний.
1.
Інфляція та антиінфляційна політика
Суть інфляції, її
види,
причини та наслідки
Інфляція (від лат. Іnflatіo - надування) – це процес зростання загального рівня цін в країні в наслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші “дешевіють”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке соціально - економічне явище , породжене дизпропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція – одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.
Інфляцію ділять на класичну і сучасну.
Класична мала місце в XVІІ – XІX ст. Характерною межею був тимчасовий характер. Вона виникала в надзвичайних ситуаціях, переважно під час війни, коли держава фінансувала військові фінансові втрати за допомогою грошового верстата. Класична інфляція, як правило, була гіперінфляцією.
Сучасна інфляція ділиться на декілька видів. З позиції зростання цін розрізняють:
1. Повзуча (помірна) інфляція, для якої характерні відносно невисокі темпи зростання цін, приблизно до 10% в рік. Такого роду інфляція властива більшості країн з розвиненою ринковою економікою і вона не представляється чимось незвичайним. Багато сучасних економістів вважають таку інфляцію необхідною для ефективного економічного розвитку. Вона дозволяє ефективно коректувати ціни стосовно умов виробництва і попиту, що змінюються. Середній рівень інфляції по країнах Європейського співтовариства склав за останні роки близько 3 - 3,5%.
2. Галопуюча інфляція при якій характерне зростання цін від 20% до 200% в рік. Є вже серйозною напругою для економіки, хоча зростання цін ще не складно передбачити і включити в параметри операцій і контрактів.
3. Гіперінфляція найбільш згубна для економіки. Є астрономічним зростанням кількості грошей в обігу, і як наслідок – катастрофічне зростання товарних цін. В окремих випадках з'являються паралельні валюти, сильно зростає роль іноземних валют.
Якщо розглядати інфляцію з погляду співвідносності зростання цін по різних товарних групах, тобто по ступеню збалансованості їх зростання, то можна виділити:
- збалансовану інфляцію
- незбалансовану інфляцію.
При збалансованій інфляції ціни різних товарів незмінні щодо один одного, а при незбалансованій – ціни різних товарів постійно змінюються по відношенню один до одного, причому в різних пропорціях.
З погляду передбаченості інфляцію ділять на: очікувану та неочікувану.
Отже, до найважливіших інфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:
1) Диспропорційна – незбалансованість державних витрат і доходів, так званий дефіцит державного бюджету. Часто це дефіцит покривається за рахунок використання «друкарського верстата», що приводить до збільшення грошової маси і, як наслідок, до інфляції.
2) Інфляційно небезпечні інвестиції – переважно мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть в створенню додаткового платоспроможного попиту і, отже, до збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування зазвичай є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.
3) Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в значній мірі олігополістічен. Олігополіст, прагнучи підтримати високий рівень цін, зацікавлений в створенні дефіциту.
Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна конюктури ринку, дія зовнішньо економічних зв’язків, стихійних лих і т.д. Отже ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.
Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвемо найважливіші із них.
По - перше, це диспропорційність , або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.
По - друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційна небезпечними є інвестиції, пов’язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного багатства. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.
По - третє, з зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в мирогосподарські зв’язки збільшують небезпечність « імпортованої» інфляції.
По - четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне ) завдання антиінфляційної політики.
Загальні негативні наслідки інфляційних процесів є:
а) посилення диспропорцій в економіці, дезорганізація господарських зв’язків, виникнення кризи фінансів, значна активізація спекуляцій, посилення злочинності;
б) зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень, поглиблення майнової нерівності;
в) зниження стимулів до продуктивної діяльності, гальмування науково-технічного процесу;
г) відкрита інфляція призводить до зростання витрат на одиницю продукції; скорочення прибутків; зменшення випуску товарів, що кінець-кінцем спричиняє зростання цін;
д) притамована інфляція супроводжується розривом між адміністративно встановленими цінами і ринковими (як правило, вищими); відпливом товарів у тіньову економіку, посиленням її; зростанням дефіциту, збільшенням черг; збагаченням ділків тіньової економіки. Серйозні загрози для національної економіки, що створює інфляція, мають як внутрішній, так і зовнішній прояв. У разі інфляції витрат, країни, економіка яких залежить в основному від зовнішньої торгівлі промисловими, легко замінюваними товарами, можуть втратити експортні ринки, якщо ціни та витрати в цих країнах зростають швидше, ніж в інших країнах. Таким чином, проблема стабілізації цін тісно пов'язана з питаннями збереження конкурентоспроможності держави на зовнішніх ринках.
1.2 Сутність антиінфляційної політики
У західних країнах інфляція стала практично невід'ємною частиною ринкової системи господарювання. Це дає під стави говорити не тільки про наслідки, а й про деякі специфічні функції інфляції. Ряд економістів дотримується точки зору, що незначна за рівнем інфляція (наприклад, щорічні підвищення цін на 3 - 4%), що супроводжується відповідним зростанням грошової маси, здатна стимулювати виробництво.
Незважаючи на можливу начебто "позитивну" роль інфляції, виходячи з-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні соціально-економічні наслідки - закріплення стагнації, зниження економічної активності, зростання безробіття тощо. Тому розвинуті країни Заходу ставлять за мету досягнення не інфляційного економічного зростання та забезпечення зайнятості.
Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково обґрунтованої антиінфляційної політики.
Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більш негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки це призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державними зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.
Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних, економічно обґрунтованих системних прогнозах.
Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів, а також оцінки з одного боку ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макропоказників на індекс інфляції з другого оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.
Слід відзначити, що існують два основні і найбільш типові прояви інфляції. Перший – це інфляція попиту, коли домашні господарства витрачають гроші швидше, ніж виробляються і надходять до ринку товари та послуги. Другий, досить поширений тип інфляції - це "грошова інфляція", яка виникає і набуває розвитку в результаті надмірної грошової емісії та кредитної експансії.
Економісти нерідко говорять про позитивні риси інфляції. Одні з них вважають, що проблему нееластичності номінальної зарплати до зниження можна усунути за допомогою інфляції, зменшуючи реальну зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання.
Полеміка щодо негативних і позитивних наслідків інфляції стимулює розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока інфляція, яка виходить за певні межі, несприятливо впливає на суспільство та економіку загалом. Вітчизняній економіці ще далеко до стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної економіки, повинні проводитись уже зараз.
Визначаючи сутність антиінфляційної політики, можна зробити висновок, що антиінфляційна політика держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.
1.4 Методи та інструменти антиінфляційної політики
Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів, що спираються на кредитно-грошову і фіскальну політику. Це заходи або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності. Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування ( як правило підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати. Другий - це індексація доходів, застосування механізму корегування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін. До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах інфляції. Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції.
Як правило в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект і дозволяє пом’якшити труднощі припадаючи на долю економіки країни.
а) Методи антиінфляційного оподаткування.
В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак, податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари.
Основою економічної програми прибічників “концепції пропозиції” стала детально обміркована послідовність дій по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацію робітників. По-друге, планувалося реформувати систему податків на доходи від приросту капіталу та ввести різноманітні податкові стимули (пільги для підприємств, що збільшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та інвестиції. По-третє, практика індексації мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податків не підштовхувались інфляцією.
б) Регулювання цін в умовах інфляційної нестабільності.
Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цінами особливо в умовах кризисну економіки і виходу з нього.
Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів - від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.
Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у заборонені підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу.
В широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці.
З одного боку швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого-виключає з числа покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.
Тому, щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому, встановлення обмеження ціни має сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну. Хоча політика державного регулювання цін несе значний позитивний ефект і має особливе значення в кризові періоди її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків.
У короткостроковому плані пряме регулювання цін сприятиме стабілізації національної економіки. Так у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін і це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. “Заморожування” цін і заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів.
Індексацію не можна розглядати як дієвий метод боротьби з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи.
Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Держава знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття.
Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.
Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбуватися за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.
Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія розвитку національної економіки, яка б захистила або принаймні помітно послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які індукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелектуального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною особою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляційного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень пропозиції.
Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного балансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі товарами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала стабільний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпорту.
2.
Антиінфляційне регулювання України
1.1 Інфляція в Україні, ії особливості.
Перші роки становлення незалежної суверенної України супроводжувалися значними економічними труднощами. У головному вони пов’язані з переходом від тотально - планової системи організації виробництва до ринкової економіки. Саме еволюція соціально - економічного оновлення нашої Батьківщини і викликала до життя низку суб’єктивних суперечностей, які, у свою чергу, призвели до появи глобальних негативних явищ. Серед них - диспропорції в економіці, спад виробництва, безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення - усе це ще не повний перелік тих явищ в економічному житті нашого суспільства, які надовго стали ознакою розвитку України. Серед них особливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.
Перші роки існування України як незалежної держави супроводжувалися величезним збільшенням цін і характеризувалися високою динамікою їх зростання. Так у 1991 р. інфляція склала 390% за рік, у 1992 р. - 2100%, а в 1993 р. - 10256% за рік. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала помітно падати і склала в 1994 р. - 501%, у 1995 р. - 281,7%. У 1996 р. - 139,7%, у 1997 р. - 110,1%, у 1998 р. - 120%, у 1999 р. - 119,2%, у 2000 р. - 125,8%, у 2001 р. - 106,1%, у 2002 р. - 99,4%, у 2003 р. - 108,2%, у 2004 р. - 12,3%, у 2005 р. – 10,3%, у 2006р. – 11,6%, у 2007 р. – 16,6%, у 2008 р. – 22,3%, у 2009 р. – 12,3%.
Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, викликана багатьма причинами, серед них можна виділити ті, що визначили основні особливості даного процесу в нашій держава:
Україна в спадщину від СРСР одержала дуже деформовану економіку, в якій величезна роль належала військово - промисловому комплексу. У 1990 році у промисловості України приблизно 40% обсягів виробництва припадало на військове виробництво. Це різко зменшувало можливості економіки щодо задоволення потреб населення і спричиняло величезні непродуктивні витрати.
Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств України в 1990 році більше половини являли собою єдине підприємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виробництва ця обставина теж сприяла помітному зростанню цін.
Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України, стало й те, що уряд виділяв величезні дотаційні кошти на підтримку неефективно працюючих підприємств. До них належала більша частина колгоспів, окремі підприємства промисловості і навіть галузі, наприклад вугільна.
Загальний стан економіки у поєднанні зі складнощами перехідного до ринку періоду призвів до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991 - 1999 рр. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 рази.
Розвитку інфляційних процесів сприяла й сформована за роки радянської влади в населення стійка психологія споживання. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона ставала причиною нераціонального використання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушувало співвідношення між грошовою і товарною масами.
Сприяло інфляції розширення державного апарату тощо.
Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродукти зросли в 300 разів. У зв’язку з цим України, яка не має великих запасів енергетичних ресурсів і насамперед нафти і газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.
Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформування попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред’являти підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до посилення диспропорцій в економіці саме через зміну попиту.
Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 - 1995 рр. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим банкам, що розміщувались через кредитні аукціони, склала біля 90%. За розрахунками фахівців у 1993 році за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85%. В останньому її приріст був наслідком перш за все зміни швидкості грошової маси і падіння виробництва.
Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 році правлячі кола Росії, намагаючись закріпитись при владі, пішли на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 рік Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32% більше, ніж за попередні 30 років. Унаслідок цього грошова маса в Росії за весь 1991 рік зросла в 2,26 рази, а в Україні - тільки в 1,44 рази. За наявності прозорих кордонів цей надлишок грошей з Росії хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи дисбаланс між товарною і грошовою масами.
Суттєвим чинником інфляції в Україні стало й те, що Росія без будь - яких правових підстав оголосила себе правонаступником загальносоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них - активи Державного банку колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінними металами та каміннями й іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу відстояли своє законне право на частину тільки цього спільного майна (не говорячи вже про правомірність поділу всіх флотів, а не тільки Чорноморського), інфляція в цих республіках була б значно меншою.
Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються додатково випущені національні гроші.
Структурні світові кризи (енергетика, сировина тощо).
Таким чином, можна констатувати, що в Україні інфляція викликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйнацією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 року, після якої інфляція значно зменшилась.
Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і початку пожвавлення в суспільному виробництві.
2.2 Шляхи подолання інфляції та їх ефективність
В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті - решт, інфляцію і подолати ти найбільш негативні її соціально - економічні наслідки.
Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.
Перший етап - антиінфляційної політики почався на початку 1990 років. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 року. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була про інфляційною.
Другий етап - формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 року. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україна набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50% від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 року почати грошову реформу в Україні.
Третій етап - антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 року. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створення умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 році склала 110%.
Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.
З початку 2000 року в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.
У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. Їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.
Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 році вона склала 40%, то в 2000 році - 27%, у 2002 році - 8%, у 2003 році - 7%, у 2004 - біля 9%, у 2005 – 9,5%, у 2006 – 8,5%, у 2007 – 8%, у 2008- 12%, у 2009 – 10,25%, і за останніи даними 2010 року – 7,75%. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб’єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 році склала 30 - 35%, а в 2010 році – 12,5%. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.
Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні - необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.
Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш - менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.
У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід - це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв’язок.
З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямів. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. - усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану динаміки інфляційних процесів.
Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція.
2.2 Аналіз інфляційних процесів України 2009 року
Протягом всього 2009 року спостерігалася стійка тенденція до зниження інфляції (з 22.3% до 12.3%).
Основними факторами виступали зниження світових цін на товарних ринках, стиснення зовнішнього і внутрішнього попиту, що сформувало значний негативний розрив ВВП вже на початку року.
Додатковими чинниками, стримуючими інфляцію, виступали високий врожай 2009 року, а також адміністративне регулювання окремих цін та тарифів на послуги, яке вступало у протиріччя з економічною доцільністю та взятими Урядом зобов’язаннями що до їх встановлення на відповідному рівні. Внаслідок утримання адміністративних цін накопичились структурні дисбаланси, що сформувало відкладену інфляцію в економіці.
В той же час, інфляція не знизилась до однознакових рівнів, на які можна було б розраховувати при такому падінні випуску. Це відбулось внаслідок проведення стимулюючої фіскальної політики у І половині 2009 року та ефекту переносу від девальвації гривні на ціни, що мав місце як в кінці 2008 року, так і протягом перших трьох кварталів 2009 року. Підтвердженням цього є базова інфляція, яка протягом року перевищувала річні темпи росту ІСЦ хоча і знизилась у річному вимірі з 21.3% до 14.9%.[Таблиця 2].
Таблиця 2 - Динаміка змін рівня ІСЦ та ІЦВ в грудні 2009 року
| Зміна, % | Грудень 2009 | ||
| До попереднього місяця | До початку року | 12-місячна плинна | |
| ІСЦ | 0.9 | 12.3 | 12.3 |
| продукти харчування та безалкогольні | 1.7 | 10.9 | 10.9 |
| одяг і взуття | 0.3 | 7.6 | 7.6 |
| житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива | 0.2 | 8.2 | 8.2 |
| транспорт | -1.5 | 19.2 | 19.2 |
| ІЦВ | 1.0 | 14.3 | 14.3 |
| Базова інфляція | | | |
| широка | 0.7 | 14.9 | 14.9 |
| вузька | 0.3 | 12.8 | 12.8 |
Додатковим чинником, який не давав знижуватись інфляції у повній мірі були високі інфляційні очікування, що генерувались високим ступенем невизначеностей в політиці та економіці, в першу чергу пов’язані із значним дефіцитом бюджету та відсутністю джерел його покриття, а також низькими темпами відновлення довіри до банківської системи.
З іншого боку, динаміка монетарних агрегатів протягом року (грошова маса за рік знизилась на 5.5%) та видатки державного бюджету у ІІ півріччі мали стримуючий вплив на інфляцію як в ІV кварталі, так, відповідно, і в грудні. ІСЦ за місяць зріс на 0.9% ( Таблиця 2.2.1) в основному за рахунок зростання цін на продукти харчування. При цьому, нехарактерно для грудня знизились ціни на фрукти (-2.9%).
У 2009 році спостерігалася стійка тенденція до уповільнення темпів росту ІСЦ як в річному (з 22.3% до 12.3%), так і квартальному обчисленні ( Мал.2.2.1).
При цьому інфляція за результатами року виявилася значно нижче за очікування економічних агентів та аналітиків різних експертних інститутів. Основними причинами виступали як завищення ефектів переносу девальвації та інфляційних очікувань на ІСЦ, так і припущення щодо значного підвищення тарифів, які регулюються адміністративно.Припинення відтоку депозитів з банківської системи дозволило більш ефективно управляти ліквідністю, що сприяло стабілізації ситуації на валютному ринку. Укріплення обмінного курсу гривні у ІV кварталі 2009 року стало головним фактором зниження річних темпів росту вузької базової інфляції до 12.8% (0.3% - у грудні). Так як вузька базова інфляція відображає світовий інфляційний розвиток та нашу конкурентоспроможність, то можна очікувати зниження інфляційного тиску.
Рисунок 2 - Динаміка індексів споживчих цін
Стабілізація ситуації на валютному ринку у ІV кварталі 2009 року виступала головним фактором покращення інфляційних очікувань економічних агентів з максимального їх значення 20.6% (І кв. 2009 року) до 15.1%. Проте, їх рівень все ще вище за фактичну інфляцію, що свідчить про значимий вплив інших факторів (зокрема, нестабільність політичної ситуації,відсутність прийнятого бюджету на 2010 рік тощо).
Розрив ВВП був негативним протягом 2009 року. Незважаючи на його поступове скорочення протягом року (з -12.6% до -4.6%), він виступав ключовим фактором стримування інфляції попиту. Саме завдяки значному розриву ВВП у І кварталі 2009 року (-12.6%) місячна базова інфляція в умовах девальвації гривні в ІV кварталі 2008 року – І кварталі 2009 року на рівні64% залишалася на низькому рівні (1.8% – 2.8%).
Зважаючи на різке погіршення ситуації в реальному секторі, НБУ був вимушений пом’якшити реальні монетарні умови в ІV кварталі 2009 року з метою стимулювання економіки. Це допомогло суттєво скоротити, з лагом близько одного кварталу, негативний розрив ВВП, який все ще стримуючим чином продовжував впливати на інфляцію.
Фіскальна політика на початку 2009-го року мала стимулюючий характер, через наявність позитивного розриву між видатками зведеного бюджету у реальному вимірі та ВВП. Проте, поступове зменшення цієї різниці протягом року за рахунок пожвавлення економічної активності послабило негативний вплив фіскальної політики на інфляцію.
Ціни на товари та послуги, які регулюються адміністративно, зросли в 2009 році на 16.2%, в той час як ціни, наприклад, на паливо – на 46%. Постійне перенесення строків підняття адміністративних цін (всупереч Меморандуму про співпрацю з МВФ), в умовах, коли зменшувались реальні доходи населення,призвело до того, що тарифи на ЖКП є суттєво нижчими від їх економічно обґрунтованого рівня, що вказує на необхідність їх підвищення в майбутні періоди. Внесок адміністративних цін у зростання ІСЦ протягом 2009 року становив лише 2.2 в.п.
Інфляційний розвиток у грудні.
Стримуючий характер монетарної та фіскальної політики на інфляцію продовжився і в грудні (внесок базової інфляції в ІСЦ становив 0.4 в.п.).
Основний внесок у зростання споживчої інфляції здійснило сезонне зростання цін на сирі продовольчі товари (0.5 в.п.). Прискорення темпів росту цін на молочні продукти було результатом як характерних для цього періоду факторів (сезонне коливання цін, скорочення поголів’я великої рогатої худоби), так і відміни спеціального режиму повернення ПДВ при продажу молока на переробку з 24 листопада 2009 року, що робило його дешевше на 20%.
Незвичним для грудня було зниження цін на фрукти (-2.9%) у той час як за період з 2001 по 2008 рік вони дорожчали в середньому на 6%. Також нехарактерно менше, ніж зазвичай у грудні, відбулось подорожчання групи «овочів, вирощених з їхнього насіння» (6.2% проти 19.6% - середнє значення для грудня).
В 2009 році ціни на нафту на світових товарних ринках виросли на 40.3%, що стало головним фактором подорожчання палива в Україні на 46% (внесок у річне зростання ІСЦ – 0.6 в.п.). Проте, незначна корекція світових цін на нафту у грудні дала змогу знизити ціни на паливо на 6.8% (внесок у місячний приріст ІСЦ – «-»0.1 в.п.). Значне зростання u1094 цін на паливо протягом року матиме негативний вплив на інфляцію інших компонент в майбутніх періодах.
Протягом грудня ІЦВ зріс на 1.0%. При цьому найбільший внесок мало виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (зростання за місяць –3.2%, внесок в ІЦВ – 0.5 в.п.) і харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів (внесок – 0.4 в.п., зміна за місяць – 3.1%). На фоні зниження цін на нафту у грудні ціни у виробництві коксу та продуктів нафтоперероблення знизились на 4.7% ( внесок в ІЦВ – 0.4 в.п.).
Рисунок 3 - Індекс цін виробників
3. Світовий досвід боротьби з інфляцією
Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програми стабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте, одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-і і 70-і роки, може посилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами.
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.
Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зросту і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.
Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики.
Довготривала політика включає, по-перше, завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.
По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави.
По-третє, заходи в області грошового звертання, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції.
По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.
Короткострокова спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції. Вдалий результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своєї власності і таким чином збільшити надходження до державного бюджету і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.
З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значних втрат в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття має бути протягом року на 2% вище за свій природний рівень, при цьому реальний Валовий Національний Продукт (ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад, таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів.
Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних мерів, податкових заходів, програм стабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходу. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.
Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-х і 70-х роки, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами [1, с. 645].
Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.
Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в зверненні і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією [10, с. 432].
Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики.
Довготривала політика включає, по-перше, завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.
По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави.
По-третє, заходи в області грошового звернення, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції.
По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.
Короткострокова направлена на тимчасове зниження темпів інфляції. Тут успішний результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своїй власності і таким чином збільшити надходження в державний бюджет і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.
З погляду інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значним втратам в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття повинне бути протягом року на 2% вище свого природного рівня, при цьому реальний Валовий Національний Продукт(ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів [6, с.438].
Післявоєнна інфляція в США, як і в інших капіталістичних країнах викликана новою гонкою озброєнь і мілітаризацією економіки. Зростання грошової маси в США значно випереджало зріст виробництва і товарообігу і мало інфляційний характер. З 1960 по 1967 рр. готівкова грошова маса збільшилася на 44%, а роздрібний товарообіг в реальному виразі – тільки на 26%. У 1969-1970 рр. мав місце кризисний спад промислового виробництва США, але грошова маса продовжувала зростати. Так, в березні 1971 р. спільний індекс промислової продукції США був майже на 5% нижче за рівень 1969 р., та загальна маса грошей в обігу зросла з березня 1969 р. по березень 1971 р. на 11%. З березня 1971 р. по березень 1972 р. грошова маса знову зросла на 11%, а промислова продукція – лише на 4%. Внаслідок інфляції і тиску монополій рівень цін в США систематично зростав, а купівельна сила долара падала. Впродовж післявоєнного періоду, з 1945. по 1972 рр., спільний індекс споживчих цін підвищився більш ніж удвічі, причому тільки за 1963-1972 рр. його зростання склало 37% [17 з 85].
Особливістю післявоєнної інфляції в США в порівнянні з низкою інших капіталістичних країн з'явилося те, що знецінення долара по відношенню до товарів тривалий час не супроводжувалося зниженням його офіційного золотого вмісту, який до кінця 1971 р. залишався на рівні, встановленому ще в 1934 р.
Активні антиінфляційні заходи, прийняті адміністрацією Р. Рейгана в 1981 р., сприяли зниженню її рівня. У їх основу була покладена монетаристска концепція регулювання економіки. У числі цих заходів перш за все назвемо підвищення відсоткових ставок, обмеження грошової емісії, скорочення бюджетного дефіциту за рахунок зменшення державних витрат, зменшення пасиву платіжного балансу, зниження податків з юридичних і фізичних осіб і зменшення військових витрат внаслідок підписання низки угод з СРСР про скорочення ракетно-ядерних озброєнь.
Період після Другої світової війни у Великобританії характеризується вищими темпами інфляції, чим в інших промислово розвинених країнах.
У 1951-1960 рр. роздрібні ціни зростали в середньому на 4,1% в рік; у 1971-1980 рр. – на 13,3%; у 1981-1986 рр. – на 7,5%. Причини інфляції в Великобританії кореняться і у сфері виробництва, і у сфері звертання. Одним з основних був бюджетний дефіцит, який супроводжувався зростанням державного боргу. Заборгованість тільки центрального уряду в 1986 р. складала 47% ВНП.
Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різноманітні інструменти.
До кінця 70-х рр. в основному здійснювався неокейнсианский підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи грошово-кредитної політики: маневрування відсотковою ставкою Банку Англії; зміна норм «спеціальних депозитів», тобто депонування комерційними банками частки коштів, залучених на депозити, на спец рахунку в Банці Англії; застосування прямих селективних методів контролю за банківськими позиками, що видаються приватному сектору. З 1976 р. спостерігалося посилення впливу на грошово-кредитну політику неокласичних і особливо монетаристических концепцій. У монетарної політики акцент спочатку був зроблений на таргетировании показників грошової маси. Проте на початок 90-х рр. уряд переконався в тому, що контроль під її наглядом здійснювати надзвичайно важко. Інструментом боротьби з інфляцією був вибраний змінний курс фунта, який був прив'язаний до стабільної німецької марки.
Така політика тривала до вересня 1992 р., коли Великобританія вийшла з механізму змінних курсів Європейської валютної системи. Відтоді ключовим елементом антиінфляційної політики стала зміна короткострокових відсоткових ставок.
Рівень інфляції в Англії за 1998-2001 роки тримається на невисокому рівні, а це означає що уряд країни підібрав найбільш оптимальну антиінфляційну політику.
Післявоєнна інфляція у Франції була тісно пов'язана з хронічним бюджетним дефіцитом, який обумовлений крупними військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки і здійсненням «політики зросту». Після Другої світової війни неодноразово здійснювалися девальвації франка; дві останні девальвації були проведені в грудні 1958 р. і в серпні 1969 р. Девальвація 1958 р. Зіграла певну роль в посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок. Золотовалютні резерви Франції значно зросли: з 1050 млн. дол. Наприкінці 1958 р. до 6994 млн. дол. наприкінці 1967 р. Проте внутрішній процес інфляції тривав, що знайшло вираження в систематичному підвищенні товарних цін . Так, з 1962 р. по серпень 1971 р. індекс роздрібних цін піднявся на 55%.
У зв'язку з цим уряд Франції у вересні 1963 р. проголосив «план стабілізації», що включав блокування роздрібних цін і заробітної плати, низку заходів кредитної рестрикції (обмеження банківських кредитів підприємствам і споживчого кредиту, підвищення облікової ставки Банку Франції в листопаді 1963 р. з 3,5 до 4%), а також заходи по скороченню бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків. Але реальної стабілізації франка не сталося: військові витрати і грошова маса продовжували збільшуватися, а купівельна сила франка падати. Тоді у вересні 1969 р. уряд Франції опублікував «план оздоровлення», що передбачає скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту і зростання експорту. Були знову застосовані заходи кредитної рестрикції (облікова ставка Банку Франції була піднята в 1969 р. з 6 до 8%; обмежений банківський і споживчий кредит), а для скорочення бюджетного дефіциту підвищені податки.
Висновки
Отже за результатами дослідження можна зробити висновки: Інфляція властива більшості економічно розвинутих країн світу і є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.
Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжується його дефіцитом.
Адже крім бюджетного дефіциту інфляція обов’язково супроводжується нерівномірним зростанням цін й, звідси, порушенням господарчих зв’язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвильоподібним поширенням зростання цін по районах держави й галузям. У стані інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення “попит-пропозиція” може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації і оздоровлення економіки. Незважаючи на дію ринкових законів, держава не відмовляється від впливу на ціни, суттєво посилюючи його в кризові для національної економіки періоди.
Тому на мою думку вихід з кризового стану для економіки будь-якої країни містить два основних елементи. По-перше, приборкання інфляції та, по-друге, припинення падіння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирішення питання інфляції, оскільки це-найважливіша умова для поновлення інвестиційної активності, що в свою чергу має забезпечити відродження виробництва.
Між оподаткуванням та встановленням державного контролю за цінами існує функціональний взаємозв’язок і цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету припинити зростання внутрішніх цін та поставити у невигідне становище тих господарюючих суб’єктів, які планують підняти ціну на продукцію. Адже державний контроль над цінами грає надзвичайно важливу роль, особливо в умовах кризи економіки і виходу з неї.
Наприкінці слід додати, що інфляція - це не лише свідоцтво слабкості економіки, а й свідоцтво слабкості державної влади або слабкості політичної мудрості.
Сьогодні в Україні є всі ознаки серйозної кризи, що знаходиться у взаємозалежності: катастрофічний спад виробництва і його низька ефективність. Криза платежів, що охопила практично всі галузі народного господарства, включаючи банківську систему. Криза фондового ринку, криза державних платежів і державних фінансів в цілому. Криза банківської системи «галопуюча» інфляція: фактична девальвація гривні зростання реальних цін на імпортні товари зниження купівельної спроможності населення унаслідок зростання цін без відповідного зростання заробітної плати зростання безробіття. Для виходу з кризової ситуації недопущення переходу кризи в колапс необхідно здійснити ряд заходів:
а) Розробити стратегію і тактику реформування економіки на державному рівні із залученням провідних фахівців країни, які включають: Розробку нового стабільного податкового кодексу, що передбачає загальне вилучення в бюджет не більше 30-35%. Зниження загальної чисельності і розмірів податків, зниження розміру прибуткового податку з громадян, скорочення розмірів ПДВ і податку на прибуток, впровадження міжнародних облікових стандартів, завершення процесу приватизації і на цій основі розвиток фондового ринку, залучення іноземних інвестицій.
б) Скорочення штату державних чиновників, включаючи працівників різних фондів, що містяться за рахунок обов'язкових відрахувань підприємств.
в) Здійснення легалізації тіньового капіталу.
г) Введення на всіх підприємствах, незалежно від форм власності, потижневої оплати праці. Свою роль зіграли і зовнішні чинники. Серйозні проблеми виникли із забезпеченням економіки енергоносіями – перш за все нафтою і природним газом. Внутрішні потреби України на рік в нафті складали 40-45 млн. т., в природному газі – 90-100 млрд. м3.
Заходи по оздоровленню фінансової ситуації в Україні можуть дати позитивні результати лише за умов початкового, обов’язкового і суттєвого оздоровлення фінансів базової ланки економіки – фінанси підприємств та організацій, ефективного стимулювання ділової активності та підприємництва продукуючого процесу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гальчинский А.С. Карл Маркс об историзме денежных отношений. — М.: Мысль, 1985.—190с.
2. Гальчинський А.С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996. — 413с.
3. Гроші / Упоряд., авт. вступ, ел. А.А. Чухно. — К.: Україна, 1997. — 510с.
4. Давщов А.Ю, Инфляция в экономике. Мировой опыт и наши проблемы. — М.: Междунар. отношения, 1991. — 200 с.
5. Далин С.А. Инфляция в эпохи социальных революций. — М.: Наука, 1983. — 302 с.
6. Денежное обращение и кредит капиталистических стран / Под ред. Л.Н. Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 1983. — 335 с.
7. Долан 3. Дж„ Кзмпбелл КД„ Кзмпбелл РДж. Деньги, банковское дело и кредитно-денежная политика. — М.; Л.: Профико, 1991. — 448 с.
8. Илларионов А. Инфляция и экономический рост // Вопр. зкономики. — 1997. — № 8. —С. 91—111.
9. Инфляция в условиях современного капитализма / Под ред. Л.Н. Красавиной. — М.: Финансьі, 1980. —255с.
10. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. — М.: Прогресе, 1978. — 160 с.
11. Костюк ВЛ. История зкономических учений. — М.: Центр, 1997. — 223 с.
12. Макконнелл К.Р„ Брю СЛ. Зкономике. Принципы, проблемы и политика. — М.: Республика, 1992. — Т. 1—2.
13. Мельник О.М. Пріоритети фінансової політики // Закон і бізнес. — 1997. — № 22. — С.4.
14. Мельник О.М. Етапи розвитку антиінфляційної політики в економічній системі України // Реструктуризація економіки та раціоналізація експортно-імпортної політики України: 36. праць вчених. — К.: ІСЕМВ, 1998. — Вип. 12. - С. 21—24.
15. Мельник О.М. Особливості антиінфляційної політики в умовах необхідності відновлення економічного зростання в Україні // 36. праць вчених. — К.: ІСЕМВ, 1998. —Вин. 19.—С.З—5.
16. Мельник О.М. Відновлення економічного зростання та потреба зміни антиінфляційної політики в Україні // Економіка України. — 1999. — № 7.
17. Мельник О.М. Фінансова криза та потреба відновлення економічного зростання в Україні // Фінанси України. — 1999. — № 5. — С. 40—45.
18. Мельник О.М. Антиінфляційна політика в Україні: зміна в контексті потреби відновлення економічного зростання // Банківська справа. — 1999. — № 5.
19. Мельник ОМ. Подолання фінансової кризи в перехідній економіці: загальносвітовий досвід та особливості України // Проблеми формування ринкової економіки: Міжвід. наук.зб.—К.:КНЕУ, 1999.—Вип. 7.—С. 112—118.
20. Найденов В. Инфляция на Украине: теория и реальность. — К.:Наук. думка, 1995. — 80с.
21. Никитин С.М. Западные зкономические теории и инфляция // Вопр. зкономики. — 1994.—№11.—С. 41—53.
22. Орлов П. Государственное регулирование обновления основных фондов // Экономика Украины. — 1994. — №6.—С. 31—35.
23. Савлук М. И. Инфляция в Украине: истоки и современное состояние // Экономика Украины. — 1994. — № 2. — С. 9—18.
24. Современная инфляция: истоки, причины, противоречия / Под ред. С.М. Никитина. — М.: Мысль, 1980. — 340 с.
25. Соколик М. Оцінка бідності в Україні у 1995—1996 рр. // Економіка України. — 1998. —№1.—С.64—73.
26. Ющенко В.А. Монетарна політика України: результати і перспектива // Вісн. НБУ. — 1996.—№4.—С. 5—13.
