Реферат Узагальнення типових соціальних рис епохи у романі Чарлза Діккенса Важкі часи
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Львівський національний університет імені Івана Франка
кафедра світової літератури
УЗАГАЛЬНЕННЯ ТИПОВИХ СОЦІАЛЬНИХ РИС ЕПОХИ У РОМАНІ ЧАРЛЗА ДІККЕНСА
«ВАЖКІ ЧАСИ»
Курсова робота
студентки групи Іна-31
факультету іноземних мов
Грогодзи І.Ю.
Науковий керівник:
доцент
Кравець Я.І.
Львів 2010
План
Вступ……………………………………………………………3
І. Передумови написання роману «Важкі часи» …………….9
ІІ. Художні особливості роману «Важкі часи»……………...11
ІІІ. Становище різних соціальних верств у романі «Важкі часи»
1.Філософія панівного класу ………………………………...13
2.Становище робітничого класу……………………………..19
3. «Некокстаунська» лінія………………………………….....23
4.Символічність Кокстауна…………………………………..26
Висновки……………………………………………………….28
Список використаної літератури……………………………..29
Вступ
Яскравим представником англійського реалізму XIX століття є Чарлз Діккенс (1812-1870). Книги цього письменника стали невід’ємною частиною світової літературної спадщини.
Чарлз Діккенс народився 7 лютого 1812 року у родині портового чиновника. Дитячі роки письменника пройшли у скруті та поневіряннях. Батько потрапив у боргову в’язницю і в десятирічному віці Чарлз почав працювати на фабриці з виробництва вакси. Це залишило помітний слід у душі письменника і вплинуло на формування його світогляду. Саме тоді у Діккенса з’явилась палка прихильність до ображених і нужденних, розуміння їх страждань і потреб, глибинне знання їхнього життя і таких жахливих соціальних установ, як робітничі доми, школи для бідних дітей та сиріт, боргові в’язниці. Діккенс вивчав стенографію і працював газетним репортером. Згодом ім’я талановитого журналіста стало відомим у середовищі парламентських репортерів. Його статті почали друкувати у газетах. Творча діяльність Діккенса надзвичайно плідна. За 37 років напруженої роботи він створив п'ятнадцять романів, велику кількість новел, нарисів, дорожніх заміток. Діккенс помер 9 червня 1870 року.
Чарлз Діккенс – один із творців соціального реалістичного роману в Англії. Світогляд та естетичні погляди письменника формувались у 30-40-і роки . Це бурхливий період в історії Англії, період напруженої соціальної боротьби, виступу на історичну арену чартистів. Діккенс ніколи не був прихильником чартизму. Але йому були близькими настрої робітників, його обурювала існуюча несправедливість і важке становище народу.
У творчості Чарлза Діккенса можна виділити чотири періоди. Перший період охоплює 1833 – 1841 роки. У цей час створені «Нариси Боза», «Посмертні записки Піквікського клубу», «Пригоди Олівера Твіста», «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі». Твори першого періоду - гумористичні, сповнені доброзичливої іронії, їм притаманна щаслива кінцівка, герої – ідеалізовані, однопланові. Діккенс вірить у перемогу добра. «Нариси Боза» – це гумористичні побутові замальовки. «Посмертні записки Піквікського клубу» – це гумористичні історії про пригоди містера Піквіка. Значення даного твору визначається не стільки описом веселих пригод піквістів, скільки присутніми у романі соціальними мотивами. Піквік приваблює до себе чесністю, довірливістю, добротою і небажанням миритись з несправедливістю.
Наприкінці 30 – их років виходять романи «Пригоди Олівера Твіста» і «Життя та пригоди Ніколаса Ніклбі». У цих романах Діккенс поглиблює критику капіталістичного суспільства. Він розглядає взаємовідносини індивіда і суспільства. В долях центральних персонажів (Олівер Твіст і Ніколас Ніклбі) відобразив важке життя тисяч і тисяч людей. Життя Олівера Твіста починається в робітничому домі. Англійська буржуазія намагалась представити робітничі доми як благодійні установи, в стінах яких престарілі робітники і діти – сироти можуть відчувати себе цілком спокійно і влаштовано. Діккенс сміливо розвінчав цей міф. Маленький Олівер стикається тут з голодом, приниженням, незаслуженими образами. Наглядачі Бамбл і місіс Мен – втілення бездушності, жорстокості. Діти або помирають від побиття і хронічного недоїдання, або перетворюються в жалюгідних, заляканих створінь. Після втечі з робітничого дому Олівер зазнає чимало бід. Але випадкова зустріч з добрим містером Браунлоу змінює його долю. Він знаходить притулок у хороших людей, в нього з’являються друзі, стає відомою таємниця його походження, і роман завершується благополучно. Діккенс зображує трагізм людської долі, але проблема взаємовідносин людини і суспільства в Олівері Твісті не отримала достатньо переконливого розкриття. Письменнику ще не вдалось показати безпосередній вплив соціальних умов на процес формування характеру героя.
Другий період – 1842-1848 роки – припадає на період піднесення робітничого руху в Англії. У ці роки написані «Американські замітки», «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта», «Домбі і син». Для другого періоду характерне поглиблення критичного начала, у творах присутня сатира, гротеск. Діккенс вважає, що жага збагачення стає імпульсом поведінки людей у капіталістичному світі. Центральна тема роману «Мартін Чезлвіт» – боротьба родичів за його спадщину. Зібравшись біля ліжка помираючого, вони розігрують комедію любові та відданості, але за кожним лицемірним словом приховані корисливі наміри та егоїстичні думки. Ціль в них одна – збагачення. Діккенса глибоко хвилює питання про вдосконалення суспільства. В бурхливі 40 – і роки, в період піднесення чартиського руху, він зберігає віру у можливість перебудови суспільства шляхом морального впливу на буржуазію і її перевиховання. Ці переконання лягли в основу його «Різдвяних оповідань» – «Різдвяна пісня в прозі», «Дзвони», «Цвіркун на печі». Традиційний жанр різдвяного оповідання з усіма притаманними йому атрибутами – переплетення реальності з фантастикою, достовірності з вигадкою, поява духів і чарівників, щаслива розв’язка – Діккенс наповнив новим змістом. У «Різдвяних оповіданнях» виражені актуальні для епохи ідеї.
Кращим твором Діккенса 40 – их років є роман «Домбі і син». Діккенс доводить, що гроші несуть в собі зло, отруюють свідомість людей, закріпачують їх і перетворюють на безсердечних гордіїв та егоїстів. Домбі – бездушний, суворий, холодний. Ціль його життя – процвітання фірми Домбі і син. Домбі вірить у силу багатства. На людей він дивиться лише з точки зору їх корисності для справи. Всі свої надії Домбі пов’язує з маленьким Полем. Син повинен стати спадкоємцем і продовжувачем справи батька. Але хворобливий Поль гине. Відносини між людьми Домбі сприймає як торгівельні угоди. Він купує собі дружину – красуню Едіт. Домбі впевнений, що можна купити покірність, повагу та відданість. Проте влада грошей виявляється далеко не всесильною при зіткненні з гордою та сильною Едіт. Вона йде з його дому. Вперше похитнулась впевненість Домбі у його могутності. Невдачі спіткають Домбі і у справах. Зрештою він залишається у повній самотності.
Третій період – 1849-1859 роки – це період творчої зрілості Діккенса. Він створює соціальні романи «Холодний дім», «Важкі часи», «Крихітка Дорріт», які є вершиною сатиричної майстерності письменника. В них Діккенс засуджує і викриває вже не окремих представників капіталістичного суспільства, а систему в цілому. Жорстока правда буржуазних відносин постає в романах 50 – их років без усіляких прикрас, ідеалізації, у всій складності і непримиренності. У зображенні дійсності переважають похмурі барви, трагічні мотиви. Розсіюються колишні ілюзії Діккенса, тьмяніє його оптимізм, роздуми про майбутнє Англії позбавлені тепер світлої перспективи. Діккенс любить людей, вірить у них, він як і раніше друг та захисник ображених і знедолених. Але він не знає, як їм допомогти. Позитивні герої в романах Діккенса 50 – их років – чесні, благородні та мужні люди. Але як змінити навколишній жорстокий і несправедливий світ, вони не знають, як не знає цього і сам автор. Герої Діккенса заплутуються в лабіринті суспільних протиріч і гинуть, як робітник Стівен Блекпул («Важкі часи»), або замикаються в собі, переживши важкі випробування, втративши близьких і дорогих людей, як Джарндіс та Естер Соммерсон («Холодний дім»).Відступає на задній план яскравий гумор ранніх творів, немає більше щасливих кінцівок. Гнівна сатира, патетична риторика – домінуючі риси романів цього періоду.
Четвертий період охоплює 1860–ті роки. У це десятиріччя Діккенс створює романи «Великі сподівання», «Наш спільний друг» і починає роботу над «Таємницею Едвіна Друда». Закінчити цей роман завадила смерть письменника. Загальний тон романів стає ще більш песимістичним, що пояснюється втратою віри у можливість втілення свого ідеалу в сучасних умовах. Діккенс, який наполегливо шукав шляхи виходу із становища, не міг не відчувати, що знайдене ним – це утопічний світ добрих, наївних і безкорисних людей, які живуть наче на острівці серед океану зла, брехні і жорстокості капіталістичного світу, - не має під собою широкої реальної основи.
Творчість Чарлза Діккенса привертала увагу представників різних критичних шкіл, його твори детально проаналізовані і з погляду форми, і з погляду змісту. Спадщину Діккенса досліджували І.Тен, Дж.Гіссінг, Г. Джеймс, Р.Фокс, Дж. Джексон, Ф.Р.Лівіс, Р. Уільямс. Цінними є монографії В.В.Івашової, Т.І.Сільмана, І.М.Катарського, З.Я.Лібмана.
На українську мову твори Діккенса перекладали Н. Суровцева, С. Кумківна, В.Черняхівська, М. Іванов, М.Сагарда, К. Шмиговський, Ю. Корецький, Ю. Лісняк, Р.Доценко, О. Мокровольський, О. Терех.
Об’єктом даного наукового дослідження є соціальний реалістичний роман Чарлза Діккенса «Важкі часи» (1854). У ньому письменник викрив протиріччя вікторіанської епохи. Він описав егоїзм, жорстокість, невігластво панівних класів та скруту, поневіряння робітників.
Роман «Важкі часи» не втратив актуальності, оскільки ми фактично продовжуємо жити у капіталістичному, класованому суспільстві, де матеріальний успіх є визначальним, де відносини часто будуються на користі, егоїзмі, факті.
Предметом дослідження є узагальнення типових соціальних рис епохи у романі «Важкі часи».
Мета роботи – на основі даного роману проаналізувати політичне та соціальне становище Англії у середині 19 століття.
Робота складається з:
· вступу
· 3-ох розділів
· висновку
· списку використаної літератури
У розділі І ознайомлюємося з передумовами написання роману «Важкі часи».
У розділі ІІ аналізуємо художні особливості даного роману.
У розділі ІІІ окреслюємо становище різних соціальних верств у романі «Важкі часи».
І.Передумови написання роману «Важкі часи»
« «Важкі часи» - один з небагатьох англійських романів 50 – их років, у якому безпосередньо висвітлювався конфлікт капіталу і праці, підприємців і робітників. Загострення суспільної боротьби, піднесення чартиського руху у 1854 році сприяли написанню роману.»[3,283]
Восени 1853 року в Англії з’явились перші ознаки промислової кризи. Країною прокотилася хвиля загальних страйків. За цих обставин активізувала свою діяльність революційна партія чартистів. Боротьбу очолив Е.Джонс. Він вів сміливу та рішучу агітацію проти уряду, за народну хартію і подальший підйом революційного руху. У березні 1854 року в Манчестері – найбільшому центрі англійської промисловості – був скликаний Робітничий парламент, до якого увійшли представники всіх підприємств. У 1854 році в Англії існувало два парламенти: парламент у Лондоні і парламент у Манчестері, парламент багатих і парламент бідних. Панівні класи були не на жарт перелякані. Війна між двома соціальними силами стала жорсткою, відкритою, всіма визнаною і для всіх очевидною.
В новій історичній обстановці Діккенса знову почала хвилювати проблема «егоїстів». Його глибоко обурює практика тих підприємців, які не бажають рахуватися ні з чим, окрім власної вигоди і власних інтересів.
Уже розпочавши друкування «Важких часів» у своєму журналі, Діккенс писав місіс Гаскел, з якою саме в цей період свого життя перебував в найбільш тісному ідейному і дружньому контакті:
«Моїм завданням є показати ті жахливі претензії на верховенство, які пред’являють певні підприємців, і те, як подібні люди полегшують можливість росту незадоволення серед робітників». [3,287]
Роман «Важкі часи» присвячений Карлейлю, видатному англійському публіцисту, історику, філософу. У листі до Карлейля, написаному у липні 1854 року, Діккенс говорить про основне завдання свого нового твору:
«Моя книга, хочу надіятись, змусить деяких людей замислитись про жахливу помилку наших днів». [3,287] Ця помилка - ведення політики, яка змушує забувати про живих людей, їх страждання та їх інтереси за абстрактними цифрами та бездушними формулами.
У листі до Чарлза Найта від 30 січня 1854 року він пише:
«Моя сатира - спрямована проти тих, хто бачить тільки цифри та факти й більше нічого, - проти представників найжахливішої і найпротиприроднішої вади нашого часу, - проти людей, що на багато років наперед завдають більшої шкоди справді корисним істинам політичної економії…
Саме ті люди зі схибленим мозком… втішають робітників, які мусять день у день ходити на роботу за дванадцять миль від дому, тим, що, мовляв, пересічна відстань між двома населеними пунктами по всій території Англії не перевищує чотирьох миль.» [5,142]
Значення роману «Важкі часи» - одного з найвидатніших творів англійського критичного реалізму – виходить далеко за межі сатири на манчестерських підприємців та їх філософію. Нова книга Діккенса виявилась яскравим зразком сатири на англійську промислову буржуазію в цілому. Діккенс наніс їй нищівний удар, показав згубні результати влади грошей і приватного інтересу.
ІІ. Художні особливості роману «Важкі часи»
Незвичайність форми «Важких часів» пояснюється новизною творчого задуму романіста, який звернувся до нового аспекту зображення дійсності. Вперше у творчості Діккенса змістом роману стає пряме відображення того конфлікту, який був визначальним для його епохи, - зіткнення робітників і підприємців, причому все, що ускладнює і опосередковує цей конфлікт, навмисно витіснене на другий план або взагалі не входить у поле зору письменника.
«Це найкоротший з романів Діккенса, у ньому немає ускладненої інтриги, переплетення взаємовідносин численних дійових осіб, немає лірики і гумору, а фінал так мало нагадує щасливі розв’язки Діккенса.» [4,208]
«Роман «Важкі часи » - це роман – схема. Твір відзначається спрощеною картиною світу. Типове місто Діккенса, живе місто з поетичними, хоча й похмурими , окраїнами, з трагічною романтикою бідних кварталів, з красою туманів, тьмяних ліхтарів, розкішшю магазинів, це місто зникло. В новому романі Діккенса зникло безкінечне різноманіття людських індивідуальностей, збереглося лише протиставлення представників класів.» [7,268]
Щодо композиції, роман характеризується простотою і чіткістю. Він ділиться на три частини. Назва кожної частини символічна.
В першій частині «Посів» - ставиться проблема, яка підлягає подальшому вирішенню. З самого початку викладається «теорія факту» - вчення, яке поширює у місті Кокстаун Гредграйнд. Автор дає різку сатиру на виховну систему Гредграйнда. У дусі цієї системи виховуються його власні діти, її принципами керується все місто Кокстаун і промисловий король цього міста - Баундербі. У виховній системі Гредграйнда неважко впізнати пародію на вчення класиків буржуазної політекономії, яка вже не раз піддавалась різким насмішкам Діккенса у попередні роки його літературної діяльності.
У першій книзі вже передбачені колізії і катастрофи, які виникнуть у романі як неминучий наслідок певних причин. Шляхи розвитку роману намічені і витоки подій зрозумілі, як зрозуміла ідея Діккенса, типова для його пізніх романів: посіяне зло раніше чи пізніше принесе свої плоди.
Друга книга роману названа автором «Жнива». Тут виявляються згубні результати виховної системи Гредграйнда. В родині Гредграйнда назріває одна катастрофа, на заводі Баундербі – інша. Розпадається сім’я дочки Гредграйнда – Луїзи, його син – Том скоює злочин. На заводі Баундербі, який будував свої взаємовідносини з робітниками на основі «теорії факту», починається страйк.
У третій книзі – «Збирання в житниці» ми бачимо розв’язку. Теза Діккенса доведена: «теорія факту» не лише шкідлива для суспільства, але обрушується в першу чергу на її ж послідовників.
ІІІ. Становище різних соціальних верств у романі «Важкі часи»
1.
Філософія панівного класу
Роман «Важкі часи» - один з найсуворіших і найпохмуріших творів Чарлза Діккенса. К.Шахова зазначає, що « ніде Діккенс не критикує капіталізм і капіталістів так безжально, саркастично, як у цьому романі ».[10,129]
Образ Гредграйнда побудований на тому ж принципі, на якому будувались образи багатьох персонажів діккенсових романів. Це - гострий шарж, сатиричне перебільшення.
Гредграйнд – проповідник «теорії факту». В його образі Діккенс викривав послідовників цього шкідливого і антигуманного вчення, яке, на думку письменника, сприяло поширенню багатьох темних сторін суспільного життя.
Навіть зовні Гредграйнд прямолінійний і в цьому символічне відображення прямолінійності його філософії:
«Задля більшої ваги промовець іще підкреслював кожну свою фразу, черкаючи квадратовим пальцем по вчителевому рукаві. Додавало ваги тим словам і промовцеве чоло, що квадратовим муром здіймалось на підмурку з брів, під яким, у двох темних западинах, ніби у підвалах, вигідно поміщались затінені муром очі. Додавав їм ваги й промовців рот - рівний, сухий і владний. Додавала їм ваги й лисина його з вінчиком настовбурченого волосся, неначе обсаджена ялинками, щоб захистити від вітру лискучу її поверхню, всю ґудзувату, шкуринка на пирогу з сливами,- ніби в тій голові вже тісно було нагромадженим там, як у коморі, невідпорним фактам. І його несхитна постава, квадратовий сурдут, квадратові ноги, квадратові плечі – ба навіть сама краватка, привчена цупко стискати йому горлянку, мов невблаганний факт, - усе те додавало ваги його словам.» [2,25]
Діккенс підкреслює цілковиту байдужість Гредграйнда до інших людей, невміння і небажання вийти за межі сухої статистики. «Він завжди готовий зважити і виміряти будь – який вияв людської натури і сказати вам достоту, чому він дорівнює ». [2,26]
Основний принцип його філософії – все повинно оплачуватись. «Ніхто, ніколи і нікому не повинен давати що - небудь або надавати якусь допомогу безкоштовно. Вдячність підлягала скасуванню, і всі пов’язані з нею людські якості не існували . Кожен дюйм людського життя , від колиски й до могили, мав являти собою торгівельну угоду. І якщо цим шляхом ми не досягнемо раю, значить, це місце не передбачене політекономією, і нам нічого там робити.» [2,282]
Гредграйнд впроваджує систему «виховання без уяви», яка сприяє розвитку розуму і абсолютно нехтує розвитком почуттів і схильностей. Гредгайнд не визнає гри уяви – ніяких казок, небилиць, дитячих віршиків чи веселих пісеньок. Його діти ніколи не чули про фей, чарівників, чудовиськ. З раннього віку вони почали вивчати факти і цифри, викладені у підручниках.
Школу Гредграйнда , де діти задля уникнення проявів емоційності позбавлені імен і називаються по номерах , звідки вигнана думка, почуття, фантазія, де придушується самостійність дитини, де вчитель має гротескне прізвище Чокамчайлд («душитель дітей»), автор прямо називає вбивстом малолітніх.
Згубного впливу виховної системи Гредграйнда зазнали його учень Бітцер, син Томас і дочка Луїза.
Бітцер – колишній учень, який добре засвоїв заповіді утилітаризму – стає останнім негідником. Він улесливий до керівництва, живе тільки заради самого себе, ніколи не відчуває докорів сумління.
В одному з останніх розділів роману Гредграйнд безуспішно намагається знайти шлях до серця бездушного кар’єриста Бітцера. Даремно прагне він пробудити у своєму співрозмовнику людські почуття. Добре засвоївши основні принципи системи Гредграйнда і успішно використовуючи їх у своєму житті, Бітцер не може зрозуміти питання свого колишнього вчителя, як колись сам Гредграйнд був байдужим до усіх проявів людських почуттів у оточуючих. Бітцер зі здивуванням відкидає звинувачення у безсердечності, оскільки слово «серце» він сприймає лише у фізіологічному плані і задовільняється науковим поясненням його діяльності:
« Бітцере, у тебе є серце?» - запитує Гредграйнд.
«Без серця, пане добродію, був би неможливий кровообіг, - відказав Бітцер, усміхнувшись на те чудне запитання. – Ніхто обізнаний з фактами обігу крові в організмі, які встановив Гарвей, не може мати сумніву, що серце в мене є.» [2,280]
Син Гредграйнда Томас заради власної кар’єри змушує сестру дати згоду на шлюб з Баундербі; пізніше він грабує банк, підлаштовуючи все таким чином, що підозра падає на іншу людину, а будучи викритим він цинічно нагадує батькові, що відомий відсоток людей виявляється, за його власними словами, не гідним довіри:
«Я сотні разів чув від тебе, що це – закон. Що ж я можу вдіяти проти законів? Такими речима, батьку, ти втішав інших. Нехай це послужить і тобі втіхою.» [2,278]
Луїза також є жертвою виховної системи Гредграйнда . Вона відрізняється від інших жіночих персонажів роману. Тоді як Сесі і Рейчел є втіленням вікторіанського ідеалу жіночності – чутливості, співчуття, ніжності; виховання Луїзи не дало їй можливості розвинути такі риси. Натомість, Луїза тиха, холодна, нечуйна:
«Ти дістала таке гарне виховання і – я радий це сказати – так добре засвоїла все, чого тебе вчили, що я цілком покладаюсь на твій добрий розум. Ти не запальна, не мрійлива, ти звикла судити про все, керуючись не почуттями, а холодним розумом і розрахунком». [2,108]
Однак автор не вважає Луїзу бездушною, вона радше просто не знає, як впізнати і виразити свої почуття. Наприклад, коли батько намагається переконати її, що буде раціональним вийти заміж за багатого Баундербі, Луїза дивиться з вікна на фабричні димарі і говорить: «Здається там немає нічого, окрім слабкого, монотонного диму. Але, коли приходить ніч, вивергається вогонь». [2,109] Тобто Луїза приховує бурхливі емоції під млявою, монотонною зовнішністю.
Діккенс прямо і різко заговорив про характер шлюбних угод у буржуазному суспільстві. Автор показав, що подібно тому, як церкви у Кокстауні схожі на товарні склади, шлюби схожі на ділові контракти. Кохання «говорило на мові галантерейного магазину». Воно «виливалось у формі обручок, і взагалі все готування до весілля мало чисто промисловий характер. Шилося вбрання, замовлялося коштовності, робилося печиво й рукавички, складалося шлюбну угоду, щедро, як і годилось, начинену фактами. Від початку й до кінця все стояло на самих фактах».[2,118] Отже, грубий грошовий розрахунок проникає у всі явища суспільного, сімейного і особистого життя, як визначальний принцип капіталістичної дійсності.
На початку роману ставлення оповідача до Гредграйнда є глузливим, іронічним. Але у ході роману Гредграйнд зазнає значних змін і починає викликати співчуття. Коли Луїза зізнається, що у її житті бракує найважливіших речей і вона дуже нещаслива у шлюбі, Гредграйнд починає усвідомлювати, що його система виховання не досконала. Ці припущення підтверджуються, коли він дізнається, що Томас пограбував банк. Проблеми дітей навчили його відчувати любов і скорботу. Гредграйнд став мудрішим, скромнішим, підпорядкував факти вірі, надії та милосердю.
Друг і послідовник Гредграйнда Баундербі є втіленням «теорії фактів» на практиці. Він – типовий образ нахабного, цинічного капіталіста, який не відчуває докорів сумління і виправдовує свою діяльність сумнівною, але дуже зручною для нього «філософією факту».
Баундербі відображає соціальні зміни викликані індустріалізацією і капіталізмом. Раніше походження визначало соціальну ієрархію, в капіталістичному суспільстві багатство визначає, хто має владу. На думку Баундербі, все належить капіталу. Наука, адміністрація і закони така ж його власність, як його фабрика. Баундербі глибоко обурений нахабністю свого робітника Стівена Блекпула, який наважився заговорити про розлучення з негідною, некоханою жінкою. Баундербі вважає, що це доступно лише багачам.
Гуманні ідеї Баундербі вважає пустими фантазіями. Їм він протиставляє математичний розрахунок купівлі і продажу. Людей і їх взаємовідносини він визначає за заздалегідь підготованою математичною формулою.
Він - жорстокий експлуататор робітників, вважає всі їх законні вимоги, всі їх спроби покращити свою долю бажанням «їздити в кареті» або «їсти черепаховий суп з золотої ложки».
Неосвічений вискочка, Баундербі хизується тим, що він власними руками створив своє багатство, «сам себе зробив». Він протиставляє своє нинішнє благополуччя образам і нужді, які він начебто зазнав у дитинстві. Але Діккенс розвінчав цей міф, коли мати Баундербі, місіс Пеглер, розповіла , що її син мав щасливе дитинство і хорошу освіту, і аж ніяк не був покинутий.
З яких би причин люди не застосовували теорію «фактів і цифр», будь вони сліпими фанатиками ідеї ( Гредграйнд), чи хитрими ділками, які використовують «теоретичну» базу для прикриття свого егоїзму ( Баундербі, Бітцер, син Гредграйнда - Томас) , чи просто жертви цієї теорії ( донька Гредграйнда – Луїза ) – все одно всі вони несуть на собі клеймо занепалості, людської неповноцінності.
2. Становище робітничого класу
Діккенс показує, що у середовищі робітників згубний вплив системи Гредграйнда не може пустити глибоких коренів. Робітниче середовище – єдине у Кокстауні місце, де збереглися ще істинні людські почуття. Незважаючи на всі намагання, Гредграйнду та Баундербі не вдається перетворити робітників у машини:
«Ось на цій фабриці стільки й стільки «робочих рук» і стільки й стільки парових кінських сил. На що спроможна машина, можна виміряти з точністю до одного силового фунта; однак уся армія рахівників, що підраховують суму нашого державного боргу , не зможе сказати мені, яка здатність до добра й зла, до любові й ненависті, до патріотизму чи бунтівництва, до переродження чесноти в нечестя чи навпаки таїться тільки в одну яку – небудь мить у душі в першого – ліпшого з цих мовчазних слуг машини з зосередженими обличчями й розмірними рухами. В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. » [2,84]
Центральним конфліктом роману «Важкі часи» є зіткнення робітників і підприємців Кокстауна. Діккенс описує робітників з особливим теплом, симпатією і співчуттям. Він протиставляє їх безсердечним фабрикантам. Істинні людські почуття, велике самовіддане кохання, товариськість, взаємна солідарність характеризують робітників і у праці, і у боротьбі, і в особистому житті.
Успіхи у промисловості не змінюють важке життя робітників. У капіталістичному світі робітник перестає бути для підприємця людиною, він стає придатком до машини. Ставлення фабриканта до робітника – не людське, а чисто економічне. Фабрикант не хоче і не може зрозуміти того, що робітник не «руки», а людина, яка володіє в числі інших якостей здатністю працювати. Він не може зрозуміти того, що крім відносин купівлі і продажу між ним і робітником існують ще й інші відносини. У романі «Важкі часи» Діккенс інтерпретує вислів «робочі руки»:
«Маса тих кокстаунців, що мають загальну назву «робочі руки», - це порода людей, яка викликала б у деяких значно більшу прихильність, якби творець наділив їх самими руками або, як нижчих морських тварин, самими руками та шлунком.» [2,79]
Одним з важливих епізодів роману є опис страйку кокстаунських робітників. Автор показав народ не лише страждаючим, але й здатним боротись за зміни у своєму житті. Діккенсу вдалося створити колективний образ робітників, сповнених рішучості відстоювати свої права, розуміючих, що їх сила в єдності. Він переконливо показує причини, які привели робітників до страйку, розуміє його неминучість. Але ставлення Діккенса до страйкуючих робітників двозначне. Співчуваючи скрутному становищу робітників, що виступили на захист своїх прав, він залишається прихильником «моральної сили», відмовляється прийняти шлях активної боротьби англійського пролетаріату, політику революційного крила чартизму. Саме тому робітничого агітатора, активного чартиста Слекбріджа, який піднімає робітників Кокстауна на боротьбу проти Баундербі, автор зображує темними барвами. Слекбріджа над робітничим натовпом підносив «лише поміст, а власною своєю природою він навряд чи був у чому вищий за них. Навпаки, багато в чому, і то в дуже важливому, він стояв куди нижче. Він був не такий чесний, як вони, і не такий мужній, і не такий незлобливий; хитрість заступала в ньому їхню простосердність, а несамовитість – їхню спокійну і упевнену розважність». [2,147] Коли робітники все ж голосують за бунтарську пропозицію Слекбріджа, вони роблять це, як стверджує автор, «придушуючи голос сумління».
Образу Слекбріджа автор протиставляє образ Стівена Блекпула. Стівен – типовий робітник. З юнацьких років він працює, життя не дало йому нічого, окрім важких випробувань, тому і виглядає він значно старше своїх років:
«Кажуть, що кожному приділено в житті і троянди, й терня; однак зі Стівеновим життям, напевне, вийшла якась невдача або ж помилка, і троянди його дістались комусь іншому, а терня того іншого, на додачу до його власного, Стівенові». [2,79]
Але незважаючи на життєві труднощі, Стівен зберігає такі якості як чесність, товариськість, віра та співчуття. Символічного значення набуває той факт, що стара мати Баундербі, якої той соромиться, знаходить підтримку і співчуття у Стівена та його подруги Рейчел.
Стівен Блекпул тягнеться до знань. У його бідній, але акуратно прибраній кімнаті можна побачити письмові приналежності і книги.
Викликають повагу його прямота, чесність. Стівен сміливо і відкрито відстоює свої переконання у сутичці з Баундербі. Він обурюється свавіллям Баундербі і прямо говорить хто, на його думку, винний у нескінченних стражданнях робітників:
«Нема в нас ладу, пане, сама каламуть. Ви розгляньтесь лишень самі по нашому місті, яке воно багате, а скільки людей тут на світ родиться лиш на те, щоби прясти, та ткати, та бідувати, насилу перемагаючись, від колиски й до домовини. Подивіться, скільки нас, і як ми живемо, і де ми живемо, і з чого, і яке наше життя завше однакове. Подивіться на фабрики – весь час вони працюють, і все йде вгору та вгору, а ми тільки вниз та вниз, до смерті. Самі зважте, як ото ви про нас думаєте, та пишете, та балакаєте, та депутації до міністрів посилаєте, і завше у нас виходить, що ваша правда, а наша, мовляв, неправда, і що в нас буцім зроду й глузду ніякого не було й нема. І що далі, то все гірше й гірше, все дужче й дужче, все тяжче й тяжче, з року до року, з роду й до роду. Хто ж, пане, таке діло бачивши, та може по щирості сказати, що це не каламуть? » [2,158]
К.Шахова висловлює думку, що «Діккенс ніколи не став би гігантом літератури, якби всупереч своїм помилкам і передсудам не змалював правдиво й надзвичайно виразно відносини між робітником і капіталістом». [10,129]
3. «Некокстаунська » лінія
У романі окреслена і друга «некокстаунська » лінія. Це історія мандрівної трупи циркачів, людей, які так би мовити, втекли від «трясовини». В їхньому середовищі немає місця філософії факту і прибутку. Вони не відчувають гнітючого тиску Кокстауна. Вони наївніші, ближчі до природи. Вони не втратили свіжості почуттів, здатності від душі веселитись. Це скріплює їх маленький колектив, дає їм силу і віру в життя.
«Всі ті батьки вміли танцювати на котючому барилі, стояти на шийці пляшки, ловити м’ячі й ножі, крутити на одному пальці миску, їздити верхи на чому – небудь, стрибати через що – будь і висіти ні на чому. А матері всі вміли танцювати на слабо натягненій дротині й на туго натягненій линві і їздити, витинаючи всякі штуки, на несідланих конях; жодна з них не соромилась показувати публіці свої литки; а одна звичайно в’їжджала в кожне місто на чолі циркового поїзду в античній колісниці, сама правуючи шестірнею коней. Загалом усі вони любили похизуватись і удавали бозна – яких промітних, убирались поза ареною не дуже охайно, в домашньому житті не знали ніякого ладу, а грамоти з усієї трупи разом стачило б хіба на коротенького листа. Та воднораз у цих людях упадала в очі якась дивовижна лагідність і дитинність, якась особлива нездатність до хитрощів та крутійства і невичерпна готовність помагати й співчувати одне одному, і ті риси заслуговували часто не меншої поваги, а вже в кожному разі не менше зичливої оцінки, ніж звичайні чесноти будь – якої іншої верстви людності». [2, 54]
Саме таке середовище породжує сильні натури, як Сесі Джуп. Чистий та цілісний образ дівчинки, яка, перебуваючи під впливом Гредграйнда, не піддалася йому, займає важливе місце в романі. Сесі зберегла всі закладені у ній добрі якості – чуйність, стійкість духу, непримиренність до будь – яких проявів несправедливості. Вона підбадьорює свого батька, який часто занепадає духом від життєвих невдач; тільки вона морально підтримує Луїзу, скалічену вихованням в дусі школи «фактів».
Ясна логіка, чисте серце Сесі Джуп повинні викрити духовну ницість представників капіталістичного світу, убогість їхньої філософії. Сесі – найгірша учениця школи Гредграйнда. Вона безжалісно перекручує наукові, незрозумілі їй слова, не може вимовити слово «статистика» чи зрозуміти, що таке «народний добробут», який вона постійно називає природним.
Саме їй Діккенс доручає спростувати основні положення «філософії фактів і цифр». Відповіді Сесі на всі питання шкільного вчителя побудовані на повній невідповідності двох точок зору, двох принципово протилежних поглядів на життя, а тому написані в двох різних стилях мови – простій мові дитини і засміченій термінами політичної економії і статистики мові вчителя, який прагне виховати дітей в дусі капіталістичної ідеології.
«Ось нехай ваш клас буде нація. І в цієї нації є п’ятдесят мільйонів грішми. Чи забезпечено добробут цій нації?» Сесі не може відповісти на це запитання, тому що вона не знає « в кого ті гроші і чи є там скількись і моїх ». Тоді вчитель вимагає, щоб діти уявили, що класна кімната « велике – превелике місто, і живе в ньому мільйон душ. А з того мільйона за рік тільки двадцять п’ятеро померло з голоду на вулиці» .Сесі оцінює даний факт наступним чином : «по – моєму їм від того не легше вмиралося, що неголодних був мільйон чи чи хоч би й мільйон мільйонів. » Вчитель останній раз запитує дівчинку : « Статистика морських аварій. За якийсь час сто тисяч душ вирушило в далекі подорожі морем, і з них лише п’ятсот потонуло або згоріло з суднами. Решта лишились живі. Скільки це відсотків?» І Сесі відповідає, що «ніскільки для родичів та друзів загиблих ». [2,74] Разом зі своєю маленькою героїнею Діккенс відмовляється прийняти принципи капіталістичного егоїзму.
4.Символічність Кокстауна
«У «Важких часах» виявилась особливо яскраво одна важлива для Діккенсової поетики риса – його вміння створювати такі картини міста, змальовувати такий пейзаж, який стає узагальненням типових соціальних рис епохи».[10,129] Саме таким є опис промислового міста Кокстауна:
«То було місто, збудоване з червоної цегли, а отже, воно мало б бути червоне – коли б не дим та сажа. Але через дим та сажу воно було неприродно червоно – чорне, мов розмальоване обличчя дикуна. То було місто машин та високих коминів, що з них, ніколи не уриваючись, соталися й соталися нескінченні димові гадюки. Був у місті й чорний канал, і річка, бурякова від смердючої фарби, що туди стікала, і здоровезні будівлі з незліченними вікнами, де зранку до вечора все стугоніло й двигтіло і де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона. У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні один до одного люди, що всі виходили з дому й вертались додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках, і робили таку саму роботу, і що для них кожен день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік – достоту минулий або наступний.» [2,43]
Примітивне і бездушне як матеріальне, так і духовне життя Кокстауна :
«В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим – небудь, бо кожна була анітрохи не принадніша за інші. Факти, факти, факти повсюди в матеріальному образі міста – і факти, факти й факти в образі духовному. Школа була з самих фактів, і взаємини між хазяями та робітниками стояли на самих фактах і від породильні до кладовища нічого, крім фактів, і що не переводилось на цифри чи не могло купитись якнайдешевше та продатись якнайдорожче, того на було й не мусило бути і нині, і на віки вічні, амінь.» [2,44]
Неприхований розрахунок, нічого побудованого на почуттях, взаємній довірі, симпатії людей один до одного.
Отже, на думку автора, дев’ятнадцяте століття для Англії – це тяжкі часи, похмура безпросвітна епоха. Люди прагнуть витіснити з життя світлу романтику, добробут і симпатію, замінивши їх егоїзмом, користю, фактом.
Висновки
У романі «Важкі часи» Чарлз Діккенс з повнотою і переконливістю показав протиріччя вікторіанської епохи. Він викрив снобізм, егоїзм, марнославство панівних класів, показав скруту та поневіряння простих людей. Діккенс піддав нищівній критиці філософію «фактів і цифр». На його думку, це - шкідливе, антигуманне вчення, джерело усіх соціальних бід. Автор застерігає суспільство від занепаду, показує, що такий соціально – психологічний клімат не сприятливий для формування духовно та матеріально процвітаючої нації.
Це застереження актуальне й сьогодні. Все, як і раніше, будується на розрахунку, на купівлі і продажу, на речі. Нас безперервно переконують, що найважливішими у житті є матеріальний успіх і комфорт. Часто у гонитві за матеріальними благами, владою, успіхом, ми не маємо часу насолодитись істинно прекрасними проявами життя. Ми перетворюємось на маріонеток. А людина повинна бути хазяїном свого життя, своєї долі, повинна поважати в собі особистість, плекати світлі, ніжні, чисті почуття і ними керуватись у житті.
Отже, даний роман співзвучний нашому часу, коли у світі продовжується боротьба за справжнє щастя і гармонійний розвиток людини, боротьба проти всіх спроб придушити, принизити, звульгаризувати її неповторну індивідуальність.
Список використаної літератури
1. Аникин Г.В., Михальская Н.П.. История английской литератури. – М.: Изд–во «Висшая школа», 1985. – 527с.
2. Діккенс, Чарлз. Тяжкі часи / Пер. з англ. Ю. Лісняк. – К.: Вид-во «Дніпро», 1970. – 298с.
3.Ивашева В.В.. Творчество Диккенса. – М.: Изд-во Московского Университета, 1954. – 470с.
4.Катарский И.М.. Диккенс: Критико – биографический очерк. – М.: Изд-во «Художественная литература», 1960. – 270с.
5.Лібман З.Я.. Чарлз Діккенс: Життя і творчість. – К., 1982. – 221с.
6.Нерсесова М.А.. Творчество Чарльза Диккенса. – М.: Изд- во «Знание», 1957. – 253с.
7.Сильман Т.. Диккенс. Очерки творчества. – Л.: Изд-во «Художественная литература», 1970. – 374с.
8.Тугушева М.П.. Чарльз Диккенс: Очерк жизни и творчества. – М.: Изд-во «Детская литература», 1979. – 209с.
9. Чарлз Діккенс. http://uk.wikipedia.org/wiki/
10. Шахова К.. Сміх і смуток Чарлза Діккенса// Всесвіт, 1970. – Випуск 6. – с.126-130
