Тема:Історичні віхи розвитку світової адвокатури
та адвокатури України.
1. Виникнення адвокатури.
- адвокатура у найдавніші часи людського суспільства;
- адвокатура Греції, її походження, розвиток, особливості;
- адвокатура Риму, її особливості в республіканський період
та за часів імперії.
2. Особливості інституту адвокатури в середні віки.
3. Адвокатура в Україні в дожовтневий період (1864-1917 рр.).
4. Становлення адвокатури в Україні в післяреволюційний період (1917-1921рр.).
5. Правове оформлення інституту адвокатури України в різні часи ра-
дянської епохи.
6. Формування правової держави і реформування адвокатури в Україні.
7. Адвокатура незалежної України (1992р.-т.ч.).
8. Міжнародний фактор розбудови сучасної української адвокатури.

1. Адвокатура у найдавніші часи людського суспільства

Адвокатура — найдавніша і в той же час загальнолюдська інституція. Про розвиток адвокатури як професії ми дізнаємо ся з історії стародавніх та нових культурних народів (Африки, Азії, Америки, Австралії, Китаю, Японії та ін ) Слушно зазначити, що на перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує у світі сьогодні, відсутня.

Слід також зауважити, що адвокатура не виникає разом з судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання окремих племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стає не під силу одній особі .Вождь для успішного виконання урядового контролю вже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які добували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів

У зулусів верховна влада належала королю, який правив разом з двома обраними ним міністрами, а у бечуанів місце міністрів посідала рада старійшин, яку складали теж дві особи .Нижчими органами правління були вожді племен і старійшини сіл.

Зулуське судочинство мало такий вигляд .Особа, яка порушувала позов проти кого небудь, збирала друзів чи сусідів, які, озброївшись, відправлялися разом з ним до хижі чи поселення відповідача і розташовувалися там на якомусь видному місці, щоб спокійно зачекати дію своєї присутності їм і не доводилося довго чекати незабаром напроти них збиралися в такому ж німому чеканні дорослі сусіди відповідача або мешканці його поселення. Один із них вигукував, звертаючись до цих небажаних пришельців "Розкажи нам новину'" .Тоді позивач детально викладав свою вимогу, причому його за звичаєм переривали товариші поправками, а супротивники — перехресними питаннями. Але це ні до чого не призводило, бо після обміну думками, який тривав кілька годин, група відповідача все ж рішуче заявляла, що мужів, здатних думати, немає вдома і що там лишилися лише діти, які в цих речах нічого не розуміють. Наступного дня вони збирали як можна більше мужів і серед них таких, які відомі як майстерні оратори, докази за і проти ретельно досліджувалися .Сторона відповілача починала викладати свою думку; група позивача повинна була знову викласти своє, причому його намагалися спростувати настійним і вправним способом. Якщо один оратор втомлювався, його заміняв інший. Коли всі докази за і проти були вичерпані обома сторонами, група позивача віддалялася, і обидва вони обговорювали вигоди чи невигоди досягнутого ними становища. Якщо одна сторона відчувала, що не може втриматися, то вона пропонувала найменшу вірогідну нагороду. Коли згода не досягалася, позивач звертався до ватажка сусіднього округу, в присутності якого ще раз повторювалася вся суперечка. Найінтимніші відносини, а також розлади між сімействами обговорювалися там особливо охоче. Коли ватажок гадав, що зрозумів усе, то майже тиждень він виносив рішення. Коли ж він не міг цього зробити, або ж одна сторона була незадоволена рішенням, то можна було подати апеляцію до головного вождя племені і ради. Перед новим розглядом знову ж відбувалася така ж процедура, доки вождь не проголошував рішення, яке можна було оскаржити тільки королю.

Адвокатами були сусіди, друзі і земляки (односельчани) позивачів і особливо ті з них, які "відомі як умілі оратори". Проте в них вже можна було побачити зародок адвокатури, бо вони виконували один з обов'язків, а саме: захищали чужі інтереси на суді'.

Подібні зародки адвокатури зустрічаються і у деяких інших первісних народів. Судочинство бечуанів в суттєвих рисах подібне до зулуського. У багатьох негритянських племен процеси велися перед зборами старійшин; головний вождь відкривав збори, оратори сторін виступали вперед і по черзі виголошували промови. Присутні поводилися з гідністю та урочистістю і не переривали оратора. У кафрів позивачі з'являлися на суд із своїми рідними, які заміняли їм адвокатів.

2. Адвокатура Греціїїа) походження і розвиток грецької адвокатури

Держави-міста, розташовані у найдавніші часи на Пело-понеському півострові, являли собою політичні союзи первинної формації з твердо встановленим і визначеним панівним центром. Усе внутрішнє правління перебувало в руках спадкової династії царів Суд вершили або самі царі, або старі досвідчені мужі знатного походження .Процес будувався на принципах усності, гласності та змагальності .Позивачі приходили на суд і особисто захищали свої права.

З розвитком суспільного життя з'явилася адвокатура .Процес становлення можна простежити на прикладі Афін, порівняно з якими інші грецькі держави міста були незрівнянно нижчими в культурному відношенні і не залишили будь-яких пам'яток щодо адвокатури. Ще Ціцерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць' .В Афінах рано створилися умови для виникнення адвокатури демократичний устрій, розвиток громадянського суспільства, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінальному процесі. За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством. Особливе значення надавалося останньому "Соромно, — говорив Арістотель, — не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатись словом"

Щодо судової сфери, то в ній красномовство відігравало особливо важливу роль. Оскільки суддями були рядові громадяни, які недостатньо розумілися в юриспруденції .Той, хто погано говорив як правило, програвав справу .Особи, які були позбавлені природою дару слова, не звільнялися від обов'язку захищати себе на суді, до чого їх примушував закон, що породжувало прагнення обійти його, а це, в свою чергу, призвело до складання для позивачів промов, які заучувалися і промовлялися в суді .Спочатку такі промови (логографи) складалися для рідних і друзів, але потім складайня їх стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логографами чи диктографами. Найбільш визначними професійними логографами у античній Греції були Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен.

Однак, логографі! не задовольняли потреб судового захисту. Не кажучи вже про труднощі запам'ятовувати цілі твори, логографи були у нагоді лише для обвинувальних і позовних промов, і непридатні до захисних промов та реплік . логограф міг завчасно підготувати позов чи обвинувачення, але, природно, не міг заперечити обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони на суді.

Також в Афінах виник інститут, який нагадував сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навіть декількох помічників з середовища видатних ораторів, а у неординарних випадках — народ або вищі урядові установи при відсутності приватних скаржників призначали офіційних обвинувачів, які мали назву категорів чи сінегорів. Ними були видатні оратори Греції — Перікл, Демосфен та ін . Це призвело до того, що суди почали в окремих випадках допускати захист позивачів сторонніми особами . Оскільки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої інтереси, то суди дозволяли, якщо людина з'явилася до суду для ведення дебатів, їй давалася можливість після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось із сторонніх осіб. Друга промова називалася девтеролопєю, а той хто її виголошував — синегором, аналогічно до кримінального обвинувача. Такими схематично були начатки виникнення адвокатури античних часів.

Поряд з логографіями розвивається усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільн одо говірної. Хоч логографи існували і у пізніші часи. Ряд фактів свідчить, що усний захист поступово витіснив "німий"'.

б) особливості грецької адвокатури

1. Насамперед адвокатура міст-полісів була більш пов'язана з ораторським мистецтвом, ніж із правознавством. Згідно з характером адвокатури, підготовка до неї полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом та ін. Звичайно, деякі з ораторів були добре обізнані у законах, на першому ж плані стояло красномовство.

2.Другою особливістю адвокатури було те, що позивачі та їх захисники не завжди могли висловлюватися в суді стільки часу, скільки вони вважали за потрібне. Як це не дивно, дебати сторін були обмежені певними часовими рамками. Але таке обмеження існувало для важливих справ, в той час дрібні і незначні не піддавалися ніяким обмеженням. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на "справи з водою" та "справи без води". Для кожної справи потрібним був різний рівень води в сосуді, залежно від важливості процесу.

Крім логографів, синегорів і прагматиків, існувала ще одна група осіб, діяльність яких наближалася до діяльності перших. Це були, так звані, параклети. Їх призначення полягало не в захисті позивача, а в посвідченні його моральних якостей. Це скоріше були не адвокати, а свідки.

3. Адвокатура Риму а) походження римської адвокатури

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Ні він, ні патрон не могли позиватися один з одним, свідчити один проти одного. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів, брати участь своїм майном у покритті боргів чи витрат при відправленні громадської служби. Зв'язок з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт вмирав бездітним, то його майно переходило до патрона. У свою чергу патрон мав всіляко протегувати клієнту, захищати його інтереси перед судом та ін.

Патронат започаткував розвиток вільної адвокатури. Обізнаність в праві та його застосуванні були в Стародавньому Римі прерогативою патриціїв. Лише вони одні допускалися до виконання громадянських обов'язків, участі в державних справах, відправлення правосуддя і захисту своїх клієнтів у суді. У часи відсутності писаного права вони до видання законів XII таблиць, і навіть пізніше, були єдиними, обізнаними в праві людьми. Поки домінував інститут патронату, потреба в юридичному захисті повністю задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке розширення території Риму і збільшення населення за рахунок підкорення сусідніх племен зробили його цілком недієздатним.

Так патрон звільнявся від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку захищати його в суді. Клієнт лише мав віддячити послугою чи подарунком за протегування у процесі. Відносини між ними втратили постійний, довічний і спадковий характер. Вони виникали лише під час процесу і припинялися разом з ним. Раніше клієнт міг обрати лише одного патрона .Тепер він мав право переходити до іншого і, навіть, мати декількох. Так виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, до того ж обізнаних в праві. Першим кроком в зазначеному напрямі було видання законів XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законів, але їх практичне застосування залишилось в руках патриціїв,а викарбувані на мідних дошках закони були лише зводом морального права. Процесуальні ж норми, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, а також з правил користування формулами позову, не були обнародувані і складали предметну таємницю колегії жерців, членами якої могли бути лише патриції. Через це позивачі не мали можливості обійтися без допомоги патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (IV ст.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією'.

в) організація адвокатури в республіканський період

Адвокатура за часів республіки була вільною професією. Проте законодавча регламентація майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремі положення, що стосувалися різних сторін професійної діяльності.

Хоча правила прийому до адвокатури були визначені, однак здавна існував звичай, за яким молоді люди, що вступали до адвокатури, приходили на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула.

Умови для занять адвокатською діяльністю,були такими: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості. Молоді люди, що вирішили присвятити себе цій діяльності, слухали курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як даються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні, навіть, обов'язковість цих занять не були встановлені законом.

Гонорарна практика римських адвокатів, законодавче регламентована законом Цінція 204 p. до н.е. Цей закон забороняв адвокату брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи, дозволивши отримувати його лише по її закінченню у вигляді подарунку. Адвокатура, по суті, ніколи не була безкоштовною.

Моральний стан адвокатури республіканського періоду. Спочатку, коли вона була привілеєм патриціїв, її оточував ореол визнання і поваги. Не матеріальний розрахунок привертав до цієї професії патриціїв (вони й так були заможними людьми), а те престижне поле, на якому вони могли виділитися і виявити свій талант. Адвокатура була для них шляхом до найвищих і найчесніших посад у державі. Незважаючи на те, що після видання законів XII таблиць вона стала доступною для всіх, все ж аристократична тенденція панувала в адвокатурі весь час і в більшості випадків нею займався забезпечений і освічений клас патриціїв, поперемінне чередуючи її з державною службою. Факти свідчать, що найбільш видатні політичні діячі республіки були адвокатами: переможець Карфагена Сціпіон Африканський — молодший, Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Ціцерон..'

г) організація адвокатури за часів імперії

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Перш за все, це позначилося на значному обмеженні адвокатської професії як вільної. За кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста У ній не могли брати участь неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotula) по префектурах в порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuli) та позаштатних (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах .Штатні адвокати призначалися правителем провінції з числа позаштатних.У цей період адвокати сформувались як стан (ordo) у колегії.

Під колегією розумілася група осіб, які займалися певною професією, а не їх внутрішня організація. Основний принцип цієї організації полягав у прирівнюванні адвокатської професії до посадової служби. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися:зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовитися вести справу у будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих виразів та свідомо не зволікати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а при відсутності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але щоб він не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-возахисні функції адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів".

Підсумовуючи, слід зазначити, що організація римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацією. Так, у республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Кожна особа, яка відчувала бажання і покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республіканського періоду висунула ряд видатних судових ораторів, оточених ореолом пошани і слави. У часи ж імперії організація адвокатури грунтувалася на протилежних принципах. Свобода професії була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторів на посадових осіб.

4. Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV століттях) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати право на зайняття адвокатською діяльністю на невиз-начений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримувала звання "внутрішніх адвокатів" (inner barristers), які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на "зовнішніх" (outer, utter barristers) і отримували право практикувати1.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було те,що адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного "братства св. Миколи" (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами.

Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири "судові колегії", в яких й сьогодні об'єднуються у єдиній корпорації практикуючі юристи — судді та адвокати.

Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений юстиніановим законодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, яка встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню2.

Професійна діяльність адвокатів, в описувані часи, здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів3

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів в кримінальному процесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 p. указом короля Франциска І

^аськовский Е. В. Организация адвокатурьі. — С 88, 198, 199, 230 ''Там ж е. — С 89, 90, 195, 196, 231 3^ ам же —С. 92.

24

участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду'.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було" відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару2.

5. Адвокатура в XVI—XIX століттях

Впродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає самостійною і виробляє станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції утвердження самостійного стану сталося внаслідок розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набрала більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали останнім звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і, загалом, відали усіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1876 p. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 p. адвокати Нью-Йорку об'єдналися в самоврядну колегію, очолювану виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки адвокати та повірені увійшли в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секції — по округах головних міст3

У цей період твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 p. вимагалася наявність 3-річного

Васьковский Е В. Организация адвокатурьі. — С. 114. 2 Т а м же — С. 106, 158, 267, 382, 285. ^амже.—С 106,198,267,382,385

25

практичного стажу або 5-річне стажування. У Німеччині статут 1878 p. встановив 3-річну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності'.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист в суді або надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, перетворившись на почесний дарунок, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати по суду (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 p. визначення гонорару чинилося як за домовленістю, так ї за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг вчинити до клієнта позов в суді2.

У зазначений період для адвокатури характерною є її станова організація та відносна безоплатність праці адвоката.

Отже, слід погодитись з думкою Є.Васьковського, що адвокатура, на нижчих стадіях людської культури, проходячи через різноманітні періоди свого розвитку, набуває повного розквіту в державах Західної Європи. Первинною її формою була родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура опиняється у сфері інтересів заінтересованих осіб і перетворюється у професію.

Отже, слід зробити висновок, що у стародавній період розвитку громадянського суспільства адвокатура ще відсутня як особливий стан адвокатської професії. В цьому можна погодитись з висновком Є.Васьковського, що зачатки адвокатури, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через фази істотного розвитку, набувають повного розквіту в цивілізованих державах. Так, первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яка згодом перетворилася у професію. Цей процес розпочався, проте не встиг закінчитися в Греції. Через нього пройшов Рим та інші цивілізовані країни Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганізованою, але доступною для всіх і кожного сферою діяльності. З економічним і соціальним розви-

^аськовский Е. В. Организация адвокатури — С. 139, 140, 259. 2 Та м же —С. 112, 206, 216, 273—276, 382, 385.

26

тком, ускладненням правовідносин у суспільстві поступово розпочинається процес її організації. В республіканському Римі законодавство визначило лише окремі сторони адвокатської професії: визнало її абсолютно вільною, поставило обмежувальні рамки допуску до адвокатури і вирішило питання винагороди юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютній свободі професії, відносній її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів заступили інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом, професія з вільної стала замкненою, незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі, адвокатура перетворилась спочатку в регламентовану діяльність, а потім у державну посаду, гонорар з добровільного пожертвування трансформувався у винагороду, одержувану через суд'. Разом з тим слід визнати кроком вперед імператорське законодавство, яке торкнулося усіх істотних сторін адвокатури: професійного та організаційного оформлення, дисциплінарної і гонорарної практики та ін.

У такому вигляді адвокатура перейшла в спадщину середніх віків: відсутністю станової організації; відокремленням правозаступництва від судового представництва; відносною свободою відправлення професійних обов'язків; тісним зв'язком з судовими органами та дисциплінарною залежністю від останніх, римською системою визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX століттях) 'відбулися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура організувалася у стан і у ній знов запровадилася відносна безоплатність праці адвоката2.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності й консолідації, перетворившись на силу, яка активно використовується в сучасному світі як надійний гарант забезпечення прав і свобод людини.

Стоянов А. История адвокатурьі у древних народов. — С. 122. Васьковский Е В. Организация адвокатурьі — С. 387—388.