Болгарія
Загальний соціально–економічний занепад Османської імперії в другій половині ХVІІ – наприкінці ХVІІІ століття суттєво вплинув і на політичний розвиток Болгарії. Основною рисою цього розвитку стало посилення національно–визвольного руху.
Сама структура влади османів у Болгарії, її цілковите підпорядкування центральному урядові, зловживання місцевої влади та збирачів податків – все це штовхало болгар на продовження боротьби проти завойовників. Форми цієї боротьби залишались ті самі, що ц у попередній період, хоча внутрішньополітичне й зовнішньополітичне становище імперії зазнало суттєвих змін.
Тривало дальше ослаблення центральної влади й зростання могутності місцевих феодалів. Величезна різноплемінна імперія вже не бажала сліпо виконувати накази, що надходили в усі її кінці із Стамбула. Ненадійними стали і яничари, які колись вважалися опорою влади султана. Заколоти, змови, бунти в середовищі яничар поступово стають звичайним явищем.
Досить несприятливим для Порти виявилося і зовнішньополітичне становище. Приєднання України до Росії, зміцнення Австрії, невдалі російсько-турецькі війни – все це підривало вплив Османської імперії у міжнародних справах й об’єктивно сприяло піднесенню національно-визвольного руху пригноблених народів.
На всі прагнення цих народів до незалежності Порта відповідала традиційним способом – посиленням репресій.
Політика османського уряду суперечила інтересам християнських народів імперії і змушувала болгар шукати союзників за кордоном. Як і в попередню добу, повстання в державі спалахнули щоразу коли Порта починала воєнні дії проти християнських країн.
Російсько–турецькі війни ХVІІІ століття давали значний поштовх визвольному руху на болгарських землях. Від середини ХVІІІ століття основну роль в анти османській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього є російсько–турецька війна 1768 – 1774 рр. Порта в ній зазнала поразки, а низка статей Кючук–Кайнарджийського мирного договору давала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні, релігійні та політичні зв’язки болгарських земель із Російською імперією, багато в чому посприяло початку національного Відродження болгар.
Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу.
Одночасно з поширенням культурно – просвітницької діяльності наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ століття в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередню впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою як османам, так і болгарським купцям. Розправи над купцями, які активно співпрацювали з султанською адміністрацією, значно ослаблювали соціальну опору завойовників Болгарії. Занепад центральної влади також поглиблювали й дії банд розбійників - кирджалі, яких очолювали непокірні турецькі феодали.
Однією з форм боротьби проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, конфесійних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду.
Ясський мир, що підбив підсумки російсько–турецької війни 1787- 1791рр., підтвердив основні положення Кючук–Кайнарджийського миру 1774 року, який давав Росії право виступати в ролі заступника християнських народів Османської імперії. У цій війні брали участь болгарські добровольці, головним чином болгарські емігранти з Росії. Болгарська діаспора різних країн у цей період проявляла дедалі більшу активність, постачаючи своїм одноплемінникам не тільки літературу, а й зброю.
У 30-ті роки в Північно-Західній Болгарії відбулися масові селянські виступи. Місцеві селяни не отримали у власність обіцяної землі, що мала перейти до них згідно з імперською земельною реформою. Це й стало головною причиною цього повстання. Але воно не набуло характеру широкого національного визвольного руху, вирізнялося яскравою антифеодальною спрямованістю й закінчилося цілковитою поразкою.
Більшість економічних, соціальних та політичних суперечностей можна було розв’язати тільки шляхом національного визволення Болгарії.
Сербія
На сербських землях, що опинилися під османською зверхністю, не припинялася боротьба проти загарбників. За нових історичних умов ця боротьба вже не мала характеру масових народних рухів, перетворившись на змагання окремих особистостей, яких стали називати гайдуками та ускоками.
Діючи невеликими загонами по двадцять-тридцять чоловік під проводом ватажка, гайдуки та ускоки завдавали османам чималої шкоди, чим привертали до себе увагу й симпатії простих людей. Незважаючи на те, що гайдуки та ускоки в основному чинили розбої, вони досить часто виступали в ролі народних захисників, задовольняючи, крім іншого, потребу християнської людності в помсті загарбникам.
Протягом усього ХVІІІ століття серби та чорногорці неодноразово виступали зі зброєю в руках, підтримуючи воєнні операції російської і австрійської армій у їхній боротьбі проти Оттоманської імперії.
За Пожаревацькою мирною угодою, підписанням якої завершилась австрійсько–турецька війна 1716- 1718 рр., під зверхність Австрії потрапили сербські землі на південь від Сави та Дунаю.
Боснія та Герцеговина
Протягом ХVІ - ХVІІІ століття політичний та соціально економічний розвиток Боснії та Герцеговини уповільнюється.
Перехід Боснії під Турецьку зверхність мав свої особливості, найважливіша з яких – його швидкість і практично цілковито відсутність опору боснійців. Дослідники схильні пов’язувати це з традиційною популярністю в жителів краю богомильства. На їхню думку це було основою причиною небажання боснійців і герцеговинців брати участь у боротьбі християнського світу з мусульманським.
В міру того, як османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала се менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.
У 1831 році спалахнуло повстання боснійських феодалів проти султана. Повстанці, очолювані капітаном Хусейном, здобули кілька перемог і розширили зону своїх дій на значну частину території краю. Незабаром, що правда османи придушили це повстання однак сепаратистські виступи боснійських феодалів відтоді вже не припинялися.

Література
1.     Годований Є.Ф. Історія південних і західних слов’ян. – Рівне, 2002.
2.     Історія західних і південних слов’ян(з давніх часів до ХХ ст.). – К., 2001.
3.     Історія південних і західних слов’ян. – К., 1959.
4.     Раткош Петер. Борьба славянского населения за национальное равноправие. (ХVІ - ХVІІІ вв.) // Советское славяноведение, 1975, № 4.
5.     Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3-х томах. – Минск, 1989.