Міністерство освіти і науки України
Реферат
Прожитковий мінімум
Виконав студент
__________________________
__________________________
                 
Науковий керівник
__________________________
Реєстраційний номер_________
Дата ______________________
Підпис_____________________
                         
2004

Зміст
  Вступ. 3
1. Аналіз споживчого кошика. 4
2. Прожитковий мінімум: поняття та механізм визначення. 6
3. Проблемні питання розрахунку прожиткового мінімуму в Україні 9
Загальні висновки. 12
Використана література. 13

Вступ

Соціально-економічні перетворення, здійснювані в Україні, викликали значне зниження рівня життя населення. Зубожіння переважної частини сімей, особливо сімей з дітьми, неповних сімей, пенсіонерів, поява нової групи бідних сімей — безробітних, в тому числі «прихованих» безробітних, а також зниження рівня здоров’я населення, підвищення захворюваності і смертності, обумовили необхідність розробки та прийняття Законів України «Про прожитковий мінімум», «Про державні мінімальні соціальні стандарти» та «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», а також Стратегії подолання бідності, Методики визначення сукупного доходу сім’ї та Методики визначення гарантованого державою мінімального доходу сім’ї для призначення адресної соціальної допомоги.
В світовій практиці такого мінімального соціального стандарту рівня життя не існує. А існує там такий показник, як межа бідності. Критерії визначення її існують різні. Так, Організацією Об’єднаних Націй разом з Організацією економічного співробітництва та розвитку і Всесвітнім банком бідність визначається як частка населення, доходи або споживання яких становлять менше одного долара на день, а відносна бідність відповідає, наприклад, пороговому показнику бідності, який становить половину середнього доходу на душу населення.
В країнах Європейського Союзу за межу бідності прийнято 50 відсотків від щомісячного медіанного доходу для кожної країни. В Російській Федерації за межу бідності прийнято прожитковий мінімум. В Україні, у відповідності із законом, прожитковий мінімум застосовується також для визначення права на призначення соціальної допомоги, а значить, і для визначення межі бідності.
Розглянемо більш детально складні питання, що пов’язані з визначенням прожиткового мінімуму.

1. Аналіз споживчого кошика

Як міра соціального захисту населення у практиці здійснення соціальної політики застосовуються розрахунки мінімального споживчого бюджету, що визначає витрати на придбання набору споживчих товарів та послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Розрахунки мінімального споживчого бюджету використовуються як соціальні нормативи при прогнозуванні змін життєвого рівня населення, визначенні мінімальних розмірів заробітне плати, пенсій, стипендій, соціальних допомог та інших соціальних виплат, а також витрат держави на харчування у лікарнях, інтернатах, школах та інших установах соціальної сфери.
Особливе значення має оцінка межі малозабезпеченості. Як соціально-економічне явище вона характеризується такими показниками:
М₁ — мінімальний споживчий бюджет (вищий рівень малозабезпеченості);
М₂ — гарантований прожитковий мінімум (офіційно затверджуваний рівень мінімальної зарплати та пенсій);
М₃ — соціально-фізіологічний прожитковий мінімум (нижчий рівень малозабезпеченості);
М₄ — грошові доходи на душу населення.
Практика розвинутих країн свідчить про те, що держава не гарантує своїм громадянам прожиткового мінімуму на рівні М₁. Так, у Франції у 1989 році мало місце М₁ = 4500 франків, М₂ = 1665 франків. Однак повинно зберігатися співвідношення М₃≤М₂≤М₁ [6, 167].
За методикою Європейського Економічного Співтовариства визначаються дві межі бідності — верхня та нижня: 60 та 40% від М₁ (чи М₄). Ототожнюючи межу бідності за нижнім варіантом з показником М₂ як показником мінімально-прогнозованої заробітної плати та пенсій, отримуємо методом усереднення: М₂=0,4(М₁+М₄)/2 грн./місяць.
Що стосується показника прожиткового мінімуму М₃, то його розрахунки повинні вестися у рамках мінімуму споживчого бюджету та споживчого кошика за статево-віковими групами населення, типами родин, іншими соціально-економічними ознаками [1, 3—12]:
П₁ — статево-вікові групи населення: чоловіки та жінки працездатного віку: 18—29 років, старші 30 років; чоловіки та жінки 60—74 років, старші 75 років; діти та підлітки, у тому числі 14—17 років.
П₂ — типи родин: родина без дітей, родина з дітьми (стандартна сім’я з 4 чол., діти-хлопчик, дівчинка), багатодітна родина, самотні. Диференціація родин виявляється, зокрема, у співвідношеннях працюючих членів родини та утриманців тощо.
П₃ — рівні забезпеченості. Зокрема, малозабезпечені: особи похилого віку (з підвищеною потребою у ліках), багатодітні родини, неповні родини, інваліди, студенти (у тому числі ті, що мешкають у гуртожитку), працівники, зайняті у галузях, де оплата праці істотно нижча від середньої.
Бюджет мінімуму матеріальної забезпеченості повинен покривати енергетичні витрати та потреби в основних поживних речовинах (найнеобхідніші потреби — на середньому рівні, а нехарчові товари — на 0,3 ч 0,9 від середнього). Межа малозабезпеченості відповідає ≈ 2/3 середнього рівня доходів. Це рівень, нижче від якого неможливе задоволення основних потреб, включаючи соціальні [6, 168].
Межа бідності (за визначенням органів ЄЕС): I рівень оцінюється у 60% від середнього рівня доходу; II рівень — у 40%. У США  — відповідно 70 та 50%.
П₄ — структура споживання визначається раціональним набором продуктів харчування, предметів санітарії та гігієни, ліків, одягу, житлово-комунальних послуг, що забезпечує виживання в умовах, що склалися.

2. Прожитковий мінімум: поняття та механізм визначення

За визначенням провідних вчених Великобританії, США Канади, Франції, Польщі, Угорщини, Шотландії та Чеської Республіки прожитковий мінімум — це рівень споживання, достатній для виживання та підтримки нормального стану здоров’я окремої людини або сім’ї [7, 473].
В Федеральному Законі Російської Федерації „Про прожитковий мінімум в Російській Федерації” дано таке визначення прожиткового мінімуму: прожитковий мінімум — вартісна оцінка споживчого кошика, а також обов’язкові платежі та збори; споживчий кошик — мінімальний набір продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для збереження здоров’я людини та забезпечення її життєдіяльності.
Ми бачимо, що визначення прожиткового мінімуму для країн Центральної та Східної Європи і в Російській Федерації, по суті, ідентичні.
В формуванні прожиткового мінімуму в міжнародній практиці використовуються такі методи: статистичний — прожитковий мінімум установлюється на рівні доходів, який мають 10-20 відсотків найменш забезпечених громадян країни; нормативний — визначається за фактичною вартістю споживчих товарів і послуг, що входять у споживчий кошик; комбінований або нормативно-статистичний: харчування визначається за нормативами, а кошик — щодо його частки в загальних витратах; суб’єктивний — на основі соціальних опитувань населення про необхідний мінімальний дохід; ресурсний, що виходить із можливості економіки забезпечити прожитковий мінімум.
Розрахований за кожним з цих методів, прожитковий мінімум приймається також як межа бідності для надання соціальної допомоги найбільш вразливим верствам населення.
На сучасному етапі, враховуючи економічний стан України, формування прожиткового мінімуму доцільніше здійснювати за статистичним, комбінованим або ресурсним методом. Але перевагу в Законі „Про прожитковий мінімум” надано нормативному методу, який використовується в країнах з досить високим рівнем життя.
В Законі України „Про прожитковий мінімум” дано таке визначення прожиткового мінімуму: прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Відповідно до Закону України „Про прожитковий мінімум” прожитковий мінімум застосовується, зокрема, для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги у зв’язку з безробіттям, інших соціальних виплат.
В Україні в прожитковий мінімум, на відміну від вищеозначених, включено мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Окрім того, для розрахунку прожиткового мінімуму український набір продуктів харчування, набір непродовольчих товарів та набір послуг, на відміну від російського, значно розширений.
В колишньому Радянському Союзі прожитковий мінімум на одну особу за станом на 1990 рік становив 61 крб. Вартісна величина мінімального споживчого бюджету у 1990 році становила 110 крб; в 2000 році, з урахуванням індексу інфляції, — 360,9 грн., а в 2001 році — відповідно 410 грн. [5, 58].
За визначенням Закону УРСР „Про мінімальний споживчий бюджет” від 1991 року, призупиненого Декретом Кабінету Міністрів України в 1993 році, прожитковий мінімум — це набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.
Як бачимо, забезпечення задоволення основних соціально-культурних потреб людини є складовою частиною більш високого мінімального стандартів рівня життя, яким є мінімальний споживчий бюджет щодо прожиткового мінімуму. А тому соціально-культурні потреби не можуть бути складовою частиною прожиткового мінімуму.
Якщо прожитковий мінімум характеризує мінімально допустимі умови активного стану людини, то мінімальний споживчий бюджет є більш повним набором (у натуральній і вартісній формі) матеріальних і духовних благ. В фінансово-економічних умовах, які склались в розвитку держави, мінімальний спожикчпй бюджет може використовуватись лише як орієнтир, до якого необхідно поступово, по можливості, підтягувати рівень доходів низькооплачуваних категорій населення.
Із світової практики відомо, що коли більше половини населення держави знаходиться за межею бідності, то це вже не соціальна, а суто економічна проблема. Але, на жаль, останньою в Україні недостатньо займаються.
Для того, щоб прожитковий мінімум став для переважної частини не розчаруванням, а надією на краще життя, необхідно змінити методологічний підхід до прогнозу макропоказників. В основу розрахунків ВВП та такої його складової, як оплата праці, має бути покладено прожитковий мінімум. Це принципове положення закладає новий методологічний підхід до прогнозування ВВП та вироблення на його основі стратегії соціальної політики на коротко — та довгострокову перспективу. При такому методологічному підході економіка держави спрямовується на підвищення добробуту населення, а економічні служби здійснюють заходи щодо забезпечення зростання ВВП в передбачених параметрах підвищення рівня життя.
Тому головне завдання зараз — знайти механізм вирішення цієї проблеми. Такий механізм, як це показано в статті, існує. Для його реалізації необхідно небагато — політична воля виконавчої гілки влади.

3. Проблемні питання розрахунку прожиткового мінімуму в Україні

Розглянемо деякі методологічні і методичні проблеми розрахунку прожиткового мінімуму, які необхідно вирішити найближчим часом.
Законом „Про прожитковий мінімум” регіонам дано право затверджувати розміри прожиткового мінімуму. Сьогодні в Україні затверджується єдиний показник прожиткового мінімуму, який відповідає різниці рівня життя, рівня доходів і рівня споживання по регіонах. Результати бюджетних досліджень Державного комітету статистики вказують на значні їх розходження. Наприклад, у Києві рівень прибутків і споживання на 68-69% вищий від середньоукраїнського, а в областях, як Волинська і Сумська,  — на 30% нижчий [2, 17]. Тобто діапазон рівня споживання і рівня прибутків по регіонах коливається майже у 2 рази.
При використанні єдиного показника прожиткового мінімуму для визначення права на соціальну допомоги і її розмірів одні області, умов-кажучи, будуть вигравати, тому що їх реальний рівень життя об’єктивно нижчий, а інші будуть програвати.
Деякі наукові працівники висловлюють думку, що вагомим недоліком методики розрахунку прожиткового мінімуму є те, що в ньому не враховуються особливості вартості життя в селі і місті, і було б непогано затверджувати прожитковий мінімум окремо для міського і сільського населення [4, 16].
Не можна не враховувати існуючих тенденцій у нашому житті, зокрема тенденції до оплати деяких видів „безкоштовних” послуг (медичне обслуговування, освіта та ін.). Нині при визначенні розмірів прожиткового мінімуму ці фактори не враховуються, тому що ніби-то безкоштовність цих послуг гарантується Конституцією України. Ці елементи також мають стати складовими прожиткового мінімуму.
Діюча методика розрахунку прожиткового мінімуму передбачає тільки врахування витрат на оплату житла, яке вже є, і оплату комунальних послуг. А якщо у людини немає житла, то не враховується необхідність накопичення коштів для придбання житла чи його оренди.
Проектом Житлового кодексу передбачено, що все населення повинно платити за житлово-комунальні послуги та ще й за оренду житла. При розрахунку прожиткового мінімуму ці моменти мають враховуватися.
Наступна проблема  — це розрахунок прожиткового мінімуму сім’ї. У нас сьогодні об’єктом соціального захисту все більше виступає сім’я. Законодавством право на допомогу визначається виходячи з рівня доходів сім’ї, а розмір допомог  — з врахуванням прожиткового мінімуму в розрахунку на сім’ю. Але методики розрахунку прожиткового мінімуму для сім’ї немає до цього часу. Методологічно буде правильно просто скласти прожиткові мінімуми членів сім’ї в загальну суму і прийняти це за прожитковий мінімум сім’ї.
Наступне питання, яке теж потребує уваги,  — це захист реальних доходів населення в умовах реформування системи соціального страхування. Мова йде про політику поступового переносу тягаря страхових внесків у системі соціального страхування на самого застрахованого (за рахунок його особистої заробітної плати чи його прибутку). В цілому така політика є правильною, тому що сьогодні у нас 94% навантаження фінансування системи обов’язкового соціального страхування лягає на роботодавця. У більшості європейських країн фінансове навантаження на роботодавця не перевищує 45%. А взагалі класичною вважається пропорція 2:1, коли 2/3 платить роботодавець, а самі застраховані працівники платять 1/3 [2, 17].

Використана література

 

1.     Бевз В., Павленко Ю. Минимум материальной обеспеченности населения Украинской ССР на рубеже 90-х годов // Экономика Советской Украины, 1990, № 9, С. 3—12.
2.     Голеусова Г. Прожитковий мінімум як об’єктивна основа визначення рівня соціальних гарантій // Вісник ФПУ, березень 2001, С. 17.
3.     Егина Н.Л., Мишина О.Н. Оплата труда: оценка ситуации с позиции национальной экономической безопасности // Актуальные вопросы современной науки, № 1, 2004, С. 44—46.
4.     Квітко Н. Прожитковий мінімум та ступінь його врахування в державному бюджеті України // Вісник ФПУ, березень 2001, С. 16.
5.     Кір’ян Т., Шаповал. М. Прожитковий мінімум — соціальний стандарт рівня життя // Соціальний захист, № 10, 2001, С. 57—60.
6.     Костіна Н.І., Алексєєв А.А., Василик О.Д. Фінансове прогнозування: методі та моделі. — К., Знання, 1997.
7.     Рынок труда и социальная политика в Центральной и Восточной Европе. Переходный период и дальнейшее развитие. — М., ИКЦ (ДИС), 1997.
8.     Статистика: Підручник / За ред. С.С. Герасименка. — К., КНЕУ, 2000.