На наш погляд, має змінитися не лише форма, але й змістовність діяльності органів державної влади. В указі не аргументуються зміни в структурі органів виконавчої влади, відсутній будь-який аналіз діяльності ліквідованих міністерств, комітетів. Але ж саме це дозволить вдосконалити роботу нових органів державної влади, сформувати нові орієнтири майбутньої діяльності (наприклад, Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України). Можливо, що це знайде свій відбиток у постановах Кабінету Міністрів України щодо реформування структури центральних органів виконавчої влади.

Проте, можна зробити висновок, що Президент України приділяє певну увагу центральним органам виконавчої влади, що регулюють інформаційні відносини, формують та реалізують інформаційну політику. На нашу думку, необхідно змінити статус цих органів у зв’язку з тим, що в сучасній український державі інформаційна функція повинна бути серед головних функцій держави.

Положення про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України було затверджено відповідним Указом Президента України від 25 липня 2000 р. [112]. Згідно з цим указом Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (Держкомінформ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого направляється та координується Кабінетом Міністрів України. Держкомінформ України вносить пропозиції щодо формування державної політики в інформаційній та видавничій сферах, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цих сферах, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання питань, які відносяться до його компетенції.

Держкомінформ України, як і Держкомзв’язку України, узагальнює практику застосування законодавства України з питань, що стосуються його компетенції, розробляє пропозиції щодо удосконалення законодавства, в установленому порядку вносить їх на розгляд Президента України та Кабінету Міністрів України. В межах своїх повноважень Держкомінформ України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Головні завдання Держкомінформу України:

• участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах;

• аналіз та прогнозування тенденцій розвитку інформаційної політики України, ринку друкованої, теле- і радіо продукції;

• координація діяльності державних ЗМІ, у тому числі Національних телекомпанії та радіокомпанії України, державної телекомпанії “Крим”, обласних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, видавництв з метою забезпечення поширення офіційної інформації про найважливіші політичні, економічні, а також інші питання та суспільні процеси в державі;

• розробка та реалізація заходів, які направлені на підтримку та розвиток видавничої справи, вітчизняних ЗМІ, інших виробників інформаційної продукції [112].

Держкомінформ України згідно з покладеними на нього завданнями:

• організує та здійснює заходи щодо формування та забезпечення захисту інформаційного простору України;

• розробляє в межах своїх повноважень пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямків розвитку інформаційної та видавничої сфер;

• здійснює заходи щодо стимулювання розвитку видавничої справи з метою задоволення національних, духовних, культурних, освітніх, професіональних та інших потреб громадян;

• бере участь в розробці проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного та соціального розвитку України на певний період;

• сприяє поширенню інформації про діяльність Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади;

• підготовлює та подає на затвердження Президенту України, Кабінету Міністрів України, а також органам виконавчої влади аналітичні матеріали про оприлюднення інформації з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики держави;

• надає методичну допомогу прес-службам, інформаційно-аналітичним підрозділам міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

• вживає заходів щодо розвитку ринкових відносин в інформаційній та видавничій сферах;

• розробляє та вносить в установленому порядку пропозиції щодо оподаткування в інформаційній та видавничій сферах, визначення особливостей приватизації підприємств, установ та організацій цих сфер;

• підготовлює пропозиції щодо удосконалення діяльності виробників інформаційної продукції, видавництв, поліграфічних та книготорговельних підприємств тощо;

• бере участь в межах своєї компетенції у формуванні та реалізації державної науково-технічної антимонопольної, інвестиційної, цінової, тарифної політики в інформаційній та видавничій сферах;

• вживає заходів в межах своєї компетенції щодо удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захисту інтересів вітчизняних виробників інформаційної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках;

• координує в межах своєї компетенції діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій з питань створення та розвитку матеріально-технічної бази ЗМІ та книговидання;

• здійснює в порядку, що визначений Кабінетом Міністрів України, державну реєстрацію друкованих ЗМІ, інформаційних агентств;

• веде Державний реєстр України видавців, виконавців та розповсюджувачів видавничої продукції;

• здійснює відповідно до чинного законодавства України міжнародне співробітництво в інформаційній та видавничій сферах;

• забезпечує в межах своєї компетенції виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

• забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її дотриманням в центральному апараті Комітету, на підприємствах, в установах та організаціях, які мають відношення до сфери його управління;

• узгоджує в установленому порядку кандидатури для призначення на посади та звільнення з посад керівників відповідних структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

• здійснює інші функції, виходячи з покладених на нього завдань [112].

В цьому положенні також визначені права Держкомінформу України. В процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення, об’єднаннями громадян, відповідними органами інших держав. Держкомінформ України, як і Держкомзв’язку України, здійснює нормотворчу діяльність.

Держкомінформ України очолює голова, якого призначає і звільнює з посади Президент України в установленому порядку. Голова Держкомінформу України здійснює керівництво доручених йому сфер діяльності та несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ в цих сферах, визначає ступень відповідальності своїх заступників та керівників структурних підрозділів.

Для погодження вирішуємих питань, що стосуються компетенції Держкомінформу України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності в комітеті створюється колегія. Вимоги до складу колегії, національно-технічних рад, які створюються в цьому комітеті, такі ж самі, як і до аналогічних структур в Держкомзв’язку України.

Держкомінформ України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням.

Вважаємо за доцільне прокоментувати стан роботи щодо регулювання формування та розвитку інформаційного простору України цією державною структурою. На нашу думку, процес регулювання повинен розвиватися за такими напрямками. По-перше, створювати відповідні умови для розвитку власного інформаційного ринку у самій держави. По-друге, намагатися просувати власну українську інформацію за межі держави, щоб країна була представлена на світовому інформаційному ринку. По-третє, просувати новітні інформаційні технології, оскільки сьогодні відбувається цей процес досить повільно. Так, на думку голови комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики, це пов’язано в багатьох випадках з некомпетентністю деяких політиків [113]. У зв’язку з цим вважаємо, що наступним напрямком повинно бути інформаційне просвітництво управлінців в нашій державі. Не викликає ніяких сумнівів той факт, що Держкомінформ України, який повинен бути провідником сучасної інформаційної політики, слід комплектувати кадрами з обов’язковим урахуванням відповідної кваліфікації, обізнаності в галузі інформаційних технологій.

Ще одним напрямком, який слід відзначити, є оперативне реагування держави на проблеми в інформаційному просторі. Це цілком відповідає основним положенням Указу Президента України від 14 липня 2000 р. “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” [114]. Згідно з цим указом визнано необхідним створити до кінця 2000 р. систему інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади. Ця система призначена для:

• оперативного отримання Президентом України та органами державної влади інформації щодо ситуації в політичній, економічній, соціальній, екологічній та інших сферах в Україні, а також відповідної інформації про ситуації за межами держави;

• забезпечення здійснення в установленому порядку обміну інформацією між Президентом України та органами державної влади на основі сучасних телекомунікаційних технологій;

• підтримання постійного доступу до існуючих державних інформаційних систем та інших інформаційних ресурсів;

• впровадження на основі сучасних технологій автоматизованої обробки, систематизації та аналізу інформації, що використовується для підготовки відповідних рішень [114].

В цьому ж указі також йдеться про заходи, які необхідно вжити як Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Державному управлінню справами, так і Національній академії наук України, центральним та місцевим органам виконавчої влади, зокрема і про фінансове забезпечення робіт [114]. В указі акцентується увага на те, щоб для виконання цих робіт залучати провідних вчених, висококваліфікованих спеціалістів для обслуговування сучасної комп’ютерної та телекомунікаційної техніки. Вважаємо, що доречним було б зосередити увагу і на інформаційній компетентності посадових осіб, на їх готовності бути відкритими до інформації, а також до інформаційної прозорості органів державної влади.

У зв’язку з тенденцією інтеграції України до світового співсуспільства вкрай важливим є наступний напрямок — розвиток виробництва українських ресурсів в Internet. При цьому вважаємо, що ці ресурси повинні бути не тільки на українській мові. Щоб нашу країну більш знали в світі, необхідне входження у всесвітню мережу хоча б на основних європейських мовах. Сьогодні це розуміють практично всі політики, тільки одні з них говорять про необхідність боротьби із вільним доступом до небажаної інформації, а інші шукають шляхи до розробки власних Інтернет-ресурсів. На думку голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформаційної політики, позиція Держкомінформу України в цій галузі пасивна та приховується за розмовами про інформаційну безпеку. Він вважає, що керівники Держкомінформу України камуфлюють свою некомпетентність патріотичними лозунгами, заявами, за якими постає реальна загроза “опустити” економічну та технологічну завісу на інформаційну галузь [113]. На нашу думку, в такій ситуації держава не може далі розвиватися без зваженої державної інформаційної політики. Ця політика повинна будуватися на наукових засадах, безумовно, враховувати інформаційний суверенітет України, тенденцію прямування України до інформаційного суспільства (знання та їх відкритість посідають чільне місце), співпрацю всіх гілок влади. Що стосується проблеми кадрового забезпечення інформаційного процесу в Україні, то варто підкреслити, що на всіх рівнях органів державної влади повинно усвідомлюватися: необхідні правова, професіональна обізнаність, бажання та уміння працювати на випередження. Саме це повинно стати, на нашу думку, запорукою успіху у вирішенні розглядаємої проблеми.

На нашу думку, дуже своєчасним стало прийняття Постанови Кабінетом Міністрів України від 7 травня 2000 р. “Про Урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади” [115]. Це, по-перше, цілком узгоджується з Постановою Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 1998 р. “Про утворення Експертно-консультативної ради з питань інформатизації при Кабінеті Міністрів України” [99], а по-друге, створює відповідні механізми втілення в життя Національної програми інформатизації. Відповідно до цієї постанови інформаційне та методичне забезпечення роботи Комісії здійснює Державний комітет зв’язку та інформатизації, а організаційне — Управління інформаційних технологій Секретаріату Кабінету Міністрів України. В Додатку до постанови наведені склад Урядової комісії, яку очолює Урядовий Секретар Кабінету Міністрів України, а також Положення про цю Комісію [115].

Вважаємо за доцільне більш докладніше розглянути функції і завдання Урядової комісії з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади. Ця Комісія є постійно діючим дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України. Основними завданнями Комісії є:

• координація проведених робіт з реформування системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади;

• розроблення рекомендацій щодо встановлення стандартів, норм і правил, пов’язаних з експлуатацію програмно-технічних засобів інформатизації, єдиних класифікаторів інформації, інформаційних реєстрів і ресурсів, забезпечення інформаційної безпеки держави, вдосконалення державної системи стандартизації та сертифікації тощо.

Комісія відповідно до покладених на неї завдань:

• вносить пропозиції щодо проведення інвентаризації наявних у відповідних підрозділах органів виконавчої влади засобів програмно-технічного забезпечення, інформаційних ресурсів, перевірки стану каналів зв’язку та їх пропускної спроможності;

• вносить Кабінетові Міністрів України рекомендації (пропозиції) про реформування існуючих або створення нових (у межах штатної чисельності) структурних підрозділів, відповідальних за реформування системи інформаційно-аналітичного забезпечення в органах виконавчої влади та інформатизацію;

• розробляє рекомендації стосовно об’єднання систем інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій в єдину систему;

• розглядає і вносить пропозиції органам виконавчої влади щодо порядку інформаційного наповнення, коригування та доступу до інформаційних ресурсів центральних і місцевих органів виконавчої влади;

• координує впровадження систем обміну інформацією між органами виконавчої влади, а також взаємного доступу до інформаційних ресурсів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

• вносить пропозиції центральним та місцевим органом виконавчої влади щодо залучення до виконання робіт, пов’язаних з реформуванням системи інформаційно-аналітичного забезпечення їх діяльності, наукових і технічних спеціалістів;

• бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань реформування системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади;

• бере в установленому порядку участь у міжнародних переговорах з питань, пов’язаних з інтеграцією системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у світовій інформаційний простір, інформаційною безпекою держави та безпекою передачі даних [115].

Слід зазначити, що члени згаданої Комісії працюють на громадських засадах, тобто її діяльність не потребує відповідного штату та фінансування. Комісія може утворювати в установленому порядку постійні і тимчасові робочі групи, основними тематичними напрямками роботи яких є інтеграція інформаційно-аналітичних систем органів виконавчої влади, впровадження електронного документообігу з цифровим підписом, формування та використання інформаційних ресурсів (фінансово-економічних, статистичних, законодавчих, науково-технічних, соціально-політичних, культурно-освітніх, екологічних, охорони здоров’я та ін.). Робочі групи очолюють члени Комісії за визначенням її голови [115].

Вважаємо за необхідне звернути увагу на чергове засідання 6 жовтня 2000 р. Урядової комісії, де було розглянуто питання про “Концепцію реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин”. Проект зазначеної Концепції був розроблений групою вітчизняних науковців в галузі інформаційного права та правової інформатики відповідно до Завдань Національної програми інформатизації на 2001-2003 рр. та Програми завдань (робіт) з інформатизації на 2001 бюджетний рік, її положень про завдання щодо розробки законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань інформатизації (розділ “Формування політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації”). Слід зазначити, що для наукового обґрунтування та розробки узгодженого переліку законодавчих актів відповідно до Концепції Національною програмою інформатизації та іншими Державними програмами у сфері суспільних інформаційних відносин створено відповідну робочу групу.

Урядова комісія затвердила план-графік обговорення проекту Концепції та її подальшого затвердження.

Вважаємо за необхідне зауважити, що в наступних розділах монографії будуть запропоновані деякі пропозиції щодо реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин. Саме це було зроблено ще ґрунтуючись на нормативно-правових актах органів державної влади, починаючи з 1998 р., у першу чергу, Національній програмі інформатизації та Концепції Національної програми інформатизації. Проте, життя постійно змінюється і, на жаль, темпи оприлюднення відповідних досліджень не завжди відповідають цим змінам.

Аналіз основних напрямків діяльності Державного комітету зв’язку та інформатизації України і Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України дозволяє зробити наступне зауваження. На нашу думку, завданням цих комітетів є формування та реалізація державної інформаційної політики, і тому не зовсім вдалою є назва цих комітетів. Із наведених назв випливає, що тільки другий із згаданих комітетів здійснює це завдання. Вважаємо, що це приклад того, коли форма не зовсім відповідає змісту. В зв’язку з цим пропонуємо звернути увагу Кабінету Міністрів України на вирішення питання щодо усунення цього протиріччя, а також на той факт, що державна інформаційна політика повинна бути соціально-технологічною (про це вже йшлось в підроділі 3.1).

Слід зауважити, що розробка державної інформаційної політики неможлива без відповідного правового забезпечення цього процесу. В зв’язку з цим вважаємо за доцільне проаналізувати структуру органів державної влади, діяльність яких безпосередньо пов’язана з виконанням вкрай важливого завдання — підвищення рівня інформаційно-правової культури фізичних та юридичних осіб, у тому числі і органів державної влади, а також впровадження правових механізмів у роботу державних органів управління інформатизацією.

Як відзначалося раніше, на Міністерство юстиції України покладено організацію комплексу заходів, що пов'язані із забезпеченням юридичних і фізичних осіб правовою інформацією. За останній час функції Міністерства юстиції України дещо змінилися. Пов’язано це з Указом Президента України від 4 лютого 1999 р. “Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади” [116]. З метою вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади в цьому Указі передбачається:

1. Кабінету Міністрів України запровадити єдину систему планування, координації та контролю за нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади.

2. Установити, що функції з планування законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу за поданням міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, координації нормотворчої діяльності органів виконавчої влади та контролю за цей діяльністю здійснює Міністерство юстиції України.

3. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади забезпечити:

• внесення на розгляд Міністерства юстиції України щорічних планів законопроектної роботи на наступний рік та планів робіт з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу у сфері діяльності, що належить до їх компетенції;

• розроблення передбачених планами проектів нормативно-правових актів;

• подання щорічно до 1 січня у Міністерство юстиції України звітів про стан нормотворчої діяльності.

4. Міністерству юстиції України за погодженням із зацікавленими міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади подати в двомісячний строк до Кабінету Міністрів України проект Концепції адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

5. Кабінету Міністрів України затвердити Положення про порядок опрацювання проектів законів та інших нормативно-правових актів з урахуванням вимог щодо забезпечення їх відповідності основним стандартам законодавства Європейського Союзу.

6. Для забезпечення перекладу та легалізації європейської документації – міжнародних договорів, законодавства Європейського Союзу та держав – членів цього Союзу, інших аналітичних матеріалів – визнати за доцільне утворення Центру перекладів актів європейського права. Порядок легалізації зазначених перекладів визначає Міністерство юстиції України.

7. Кабінету Міністрів України вирішити питання щодо утворення Інституту нормотворчої діяльності як державної науково-дослідної установи, що проводитиме дослідження у сфері нормотворчої діяльності органів виконавчої влади, а при Міністерстві юстиції України – Центру перекладів актів європейського права.

8. У зв’язку з цим внести до Положення про Міністерство юстиції України [117] відповідні доповнення тощо [116].

Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 1999 р. “Про утворення Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України” [118] повинна забезпечувати виконання ст. 7 Указу Президента України від 4 лютого 1999 р. [116] Згідно з цією постановою основними завданнями Інституту є:

• розроблення та обгрунтування стратегії державної правової політики;

• здійснення наукових досліджень з питань правотворчості та розроблення відповідних науково-методичних рекомендацій;

• теоретичне обгрунтування проектів програм правотворчих робіт органів виконавчої влади;

• забезпечення наукового супроводження проектів законодавчих актів у Верховній Раді України;

• узагальнення та підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів, звітів щодо нормотворчої діяльності;

• проведення моніторінгу актів законодавства, здійснення аналізу практики їх застосування та підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства з урахуванням світового досвіду правотворення;

• участь у підготовці до видання нормативно-правових актів та спеціальної юридичної літератури [118].

Таким чином, всі гілки влади звертають велику увагу правовим засадам своєї діяльності. У зв’язку з цим цікавим є питання взаємозв’язку Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України та Інституту законодавства Верховної Ради України. На нашу думку, доцільно проаналізувати й співпрацю Юридичного управління Секретаріату Верховної Ради України, Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України з Інститутом нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України. Вважаємо, що це допоможе уникнути паралелізму в роботі цих структур, а також дозволить зробити ще один крок у напрямку розбудови правової держави.

Враховуючи стратегію інтеграції України з Європейським Союзом, дуже своєчасним і актуальним є створення Центру перекладів актів європейського права при Міністерстві юстиції України, який буде сприяти забезпеченню юридичних і фізичних осіб новою правовою інформацією, тобто новими інформаційними ресурсами. У зв’язку з цим Міністерство юстиції України видало Наказ від 2 листопада 1999 р. (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 11 листопада 1999 р.) “Про затвердження Положення про Центр перекладів актів європейського права” [119]. Цей наказ вийшов у світ на виконання Указу Президента України від 4 лютого 1999 р. “Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади” [116] та відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 26 липня 1999 р. “Про Центр перекладів актів європейського права”[120]. Згідно з цим наказом було затверджено Положення про Центр перекладів актів європейського права. Цей Центр створено з метою сприяння державним органам України у здійсненні системних заходів щодо вдосконалення нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади та опрацювання ними проектів нормативних правових актів України з урахуванням основних положень законодавства Європейського Союзу.

Основні завдання Центру:

• здійснення офіційних перекладів актів європейського права державною мовою України;

• здійснення легалізації перекладів;

• проведення термінологічної та лінгвістичної експертизи перекладів актів законодавства ЄС;

• формування банку даних перекладів;

• забезпечення перекладу документів для їх нотаріального засвідчення;

• здійснення перекладів на державну та інші мови [120].

Структура, штатний розпис та план робіт Центру затверджується Міністерством юстиції України. План роботи Центру розробляється кожного півріччя за поданням центральних органів виконавчої влади на підставі плану роботи з адаптації законодавства та затверджується міністром юстиції. Зміни до плану роботи Центру можуть бути внесені за погодженням з міністром юстиції відповідно до замовлень, що надходитимуть від центральних органів виконавчої влади та інших організацій або структурних підрозділів Міністерства юстиції України [120].

Центр проводить свою діяльність у співробітництві з Центром порівняльного права, створеним при Міністерстві юстиції України відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 р. У Положенні також розглядаються порядок експертизи перекладів актів європейського права, формування коштів Центру та їх використання. Центр у своїй фінансовій діяльності підзвітний Міністерству юстиції України [120].

Таким чином, проаналізована нами діяльність державних органів влади, які формують та реалізують державну інформаційну політику, свідчить про функціонування саме такої структури державних органів влади. Але життя постійно вносить свої корективи як в політику держави, так і в структуру органів державної влади. Головне в даному процесі реформування – це стратегічна мета державної політики, прямування до інформаційного суспільства, в якому належне місце повинні займати державні органи, що відповідають за формування інформаційних ресурсів та удосконалення інформаційної інфраструктури єдиного інформаційного простору України. Вони можуть змінювати назву, корегувати свої функції, але вони повинні бути, щоб управляти інформаційною сферою діяльності держави, яка знаходиться на шляху інтегрування з інформаційно розвиненими країнами світу. Зарубіжний досвід підтверджує доцільність саме такого підходу до інформаційної функції держави та до реалізації державної інформаційної політики.

Вважаємо за доцільне розібратися з питаннями щодо функцій та повноважень центральних органів виконавчої влади. В Указі Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади” [121], виходячи з необхідності впорядкування системи центральних органів виконавчої влади та відсутності відповідного законодавчого регулювання, з метою поетапного здійснення адміністративної реформи в Україні, керуючись ст.ст. 106, 116 Конституції України, детермінуються Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади за спеціальним статусом.

Відповідно до Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і впровадження програми уряду з відповідних питань, реалізацію відповідної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його компетенції.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один з віце-Прем'єр-міністрів чи міністрів. Голова державного комітету (державної служби) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам уряду та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, внесених до його компетенції.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження. Для нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова. Указом Президента України установлено, що Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади за формою і статусом, визначеними в Указі. Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України.

В цьому ж Указі закріплюється статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників. Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує керівник відповідного органу. Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України. Штатний розпис, кошторис видатків цих органів затверджує керівник відповідного центрального органу виконавчої влади за погодженням з Міністерством фінансів України. Фінансування видатків на забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Спрямування і координація діяльності інших центральних органів виконавчої влади реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з програми діяльності Кабінету Міністрів України, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра.

На підставі цього указу Президента України центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому чинним законодавством. Указом також встановлюється, що Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Урядові органи державного управління здійснюють:

• управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

• контрольно-наглядові функції;

• регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб.

Положення про урядовий орган державного управління затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з цим указом Кабінету Міністрів України слід:

• внести в двомісячний строк пропозиції щодо приведення актів Президента України у відповідність з цим указом;

• привести в тримісячний строк свої рішення у відповідність з цим указом;

• внести в двомісячний строк пропозиції щодо утворення при Президентові України єдиного органу (Управління справами) для вирішення питань матеріально-технічного та іншого забезпечення Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою значного скорочення коштів на користування транспортом, утримання будинків, іншого майна, управлінських витрат, зменшення апарату, що обслуговує відповідні структури тощо [121].

Таким чином, управління інформаційною сферою діяльності держави згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про систему центральних органів виконавчої влади”[121] та Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади”[111] здійснюють Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України та Державний комітет зв’язку та інформатизації України, які повинні активно співпрацювати з Міністерством освіти і науки України. Останнє пов’язано, в першу чергу, з необхідністю використання комітетами у своїй діяльності новітніх наукових технологій, що координуються Міністерством освіти і науки України, та провідних вчених і фахівців у галузі інформаційної політики. Цілком очевидно, що ці комітети тісно взаємодіють також з Міністерством юстиції України, яке забезпечує їх відповідною правовою інформацією.

Вважаємо, що всі гілки влади повинні плідно співпрацювати під час здійснення управління такою важливою сферою діяльності держави, як інформаційна. Саме це дозволить Україні вирішити стратегічне завдання – перейти до інформаційного суспільства.

3.5. Організаційно-правові засади удосконалення національної інформаційної інфраструктури (інформаційні технології, телекомунікаційні мережі, інформаційний ринок)

Для України як країни з перехідною економікою надзвичайно важливим чинником завершення ринкових перетворень і забезпечення стійкого розвитку є зміцнення всіх типів інфраструктур суспільного виробництва. Особливе місце тут належить національнїй інформаційній інфраструктурі (НII), яка покликана забезпечити створення єдиного інформаційного простору України як цілісної держави, поглиблення процесів інтеграції країн СНД, послідовне входження України в європейську та глобальну інформаційну інфраструктуру.

Розвиток інформаційної інфраструктури України багато в чому визначається сучасним рівнем розвитку вітчизняної індустрії інформатизації. Головними завданнями державної політики в галузі індустрії інформатизації є:

• створення вітчизняних сучасних інформаційних технологій і розвиток виробництва засобів для їх реалізації;

• розвиток вітчизняного виробництва сучасних систем і засобів зв'язку, телекомунікаційних мереж;

• сприяння впровадженню інформаційних технологій, що використовуються в заруібжних інформаційних системах національного і транснаціонального масштабу;

• підготовка кваліфікованих кадрів для роботи в сфері інформатизації.

Вітчизняна інформаційна індустрія повинна розвиватися з урахуванням світових досягнень в галузі інформаційних технологій і засобів телекомунікаційного обміну. Це дозволить Україні вийти на світовий рівень технічного розвитку.

Створення ефективного єдиного інформаційного простору припускає активне використання телекомунікаційних систем і мереж інформаційного обміну, широкомасштабну комп'ютеризацію процесів обробки інформації у всіх сферах діяльності, використання передових інформаційних технологій. Сьогодні інформаційні технології (IТ) є систематизуючим елементом єдиного інформаційного простору, що визначає рівень реального використання інформації як ресурсу. Під час розгляду перспектив розвитку в Україні технологічного компоненту єдиного інформаційного простору необхідно враховувати таке:

• інформаційні технології є компонентом інформаційного простору, що розвивається найбільш динамічно;

• термін заміни існуючих технологій на більш ефективні постійно скорочується і складає сьогодні 3-5 років із тенденцією зменшення до 2-3 років;

• світовий і вітчизняний ринки інформаційних технологій сьогодні щільно насичені продукцією світових монополістів;

• реально можна говорити тільки про перспективу активної ролі українських технологій лише на ринку прикладних і, частково, так званих забезпечуючих інформаційних технологій; що стосується базових технологій, то тут на сьогоднішній день оптимістичні прогнози покі що відсутні;

• стан державної індустрії розробки інформаційних технологій, як і технічних, і програмних засобів, що їх утворюють, ставлять проблеми знаходження нових методів регулювання і забезпечення інтересів держави в умовах обмежень на бюджетне фінансування, ринкової економіки і конкуренції вітчизняних і зарубіжних виробників у стратегічно важливій для країни сфері;

• орієнтація українського ринку інформаційних технологій на технічні засоби зарубіжного виробництва призводить до зниження загальної частки вітчизняних розробок інформаційних технологій стосовно кількості адаптованих зарубіжних.

Відповідно до цього необхідно передбачити такі організаційні і правові заходи:

• здійснювати селективну державну підтримку пріоритетних інформаційних технологій;

• здійснювати відкрите конкурсне розміщення держзамовлень на нові інформаційні технології при гарантіях держзакупівель і відкритий конкурсний відбір інформаційних технологій при реалізації державних проектів зв'язку, телекомунікацій та інформатизації;

• забезпечувати розробку і реалізацію нормативних правових актів, що регулюють відносини в сфері розробки і використання перспективних інформаційних технологій;

• стимулювати застосування інформаційних технологій вітчизняної розробки при їх конкурентноздатності в різноманітних проектах і програмах зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, що фінансуються з держбюджету.

Окремо слід розглядати заходи щодо відношення до так званих “подвійних технологій”, тобто інформаційно-телекомунікаційних технологій, що застосовуються як у цивільних, так і у військових системах.

Суттєву роль у формуванні єдиного інформаційного простору повинно відігравати створення загальнонаціональної телекомунікаційної мережі країни. Вона дозволить об'єднати різноманітні мережі, системи і комплекси засобів зв'язку, що забезпечить споживачам доступ до відповідних територіально-розподілених інформаційних ресурсів, обмін інформацією в режимах передачі даних і електронної пошти. Під час створення такої телекомунікаційної мережі в умовах ринку значне місце можуть зайняти комерційні системи та мережі. При цьому створення первинних каналів і мереж зв'язку повинно випереджати формування телекомунікаційних мереж.

Державна політика вдосконалювання інформаційної інфраструктури України повинна враховувати територіальну протяжність країни, а також різноманітний рівень розвитку інформатизації в окремих її регіонах. В умовах обмеженості бюджетних асигнувань доцільно запланувати такі заходи:

• установити пріоритети регіональної інформатизації;

• визначити оптимальні засоби зв'язку і передачі даних для кожного регіону з урахуванням очікуваного інформаційного навантаження і територіальної віддаленості суб'єктів телекомунікації (супутникові канали зв'язку, волоконно-оптичні лінії зв'язку, радіо і радіорелейні, телефонні, телеграфні лінії зв'язку і т.ін.);

• організувати сервісне обслуговування користувачів, що застосовують вітчизняні технології.

При цьому вітчизняні підприємства інформаційної індустрії повинні взяти на себе функції супроводження та розвитку засобів інформатизації, що придбані користувачем, у міру появи нових технічних і програмних продуктів.

Розвиток єдиного інформаційного простору України потребує наявності в країні необхідного науково-виробничого потенціалу, що випливає з високої наукоємності всіх технологічних складових, що утворюють єдиний інформаційний простір і забезпечують його ефективне функціонування. Необхідно надати (у різноманітних формах) державну підтримку розвитку вітчизняних організацій та підприємств, що забезпечують технологічну незалежність формування єдиного інформаційного простору України.

Відповідно до Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 рр., необхідно розробити і забезпечити розвиток телекомунікаційної структури [93]. Очікуваний результат від виконання цього завдання — оптимальна телекомунікаційна інфраструктура: концепція створення національної інформаційної інфраструктури, інфраструктура телекомунікацій для Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки та оборони України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генеральної Прокуратури України, органів державної влади та органів місцевого самоврядування [92].

Згідно з цими же Завданнями, слід створити конкурентноспроможні засоби інформатизації та інформаційні технології. Передбачається, що державні замовники одержать діючі зразки та прототипи конкурентноспроможних засобів і систем – високопродуктивні оброблювачі інформації з макроконвеєрною та нейромережевою архітектурою; проблемно-орієнтовані робочі станції, комп’ютери із захистом обробляємої інформації від несанкціонованого доступу; промислові зразки систем комп’ютерного зору для застосування в інформаційно-аналітичних системах різного рівня; інтелектуальні термінали та інтерфейси; таймерні засоби інформатизації; мережі програмно-технічних комплексів автоматизованого навчання для системи середньої освіти; нейрокомп`ютери та нейромережеві технології; налагодження серійного виробництва електронних карток; замкнутий технологічний цикл вітчизняного виробництва сучасних компакт-дисків і DVD–дисків; методичне та програмне забезпечення проектування й розроблення комп’ютеризованих систем для застосування в управлінні; програмно–технічні засоби підтримки експертного прийняття рішень; програмне забезпечення інформаційно-аналітичної обробки текстових, фактографічних і статистичних даних; конкурентноспроможні інформаційні технології з розпізнавання графічних документів і рукописних текстів, формування аналітичних електронних довідок і оглядів; засоби інтелектуалізації широкого застосування; технології створення і ведення повнотекстових баз даних неструктурованої інформації; технології для інтелектуальних робототехнічних комплексів, що функціонують в умовах агресивних середовищ; технології і системи комп`ютерної телефонії для локальних мереж [93].

Проаналізуємо сьогоднішній стан і розвиток інфраструктури інформатизації в Україні. Розвиток телекомунікаційної інфраструктури України базується на стратегії входження до Глобальної і Європейської інформаційних інфраструктур та забезпеченні органів управління державою, суб'єктів господарювання різних форм власності, засобів масової інформації і населення країни інформаційними послугами та послугами електрозв'язку в необхідному обсязі, належної якості і номенклатури.

Основні пріоритетні напрями розвитку електрозв'язку визначені в Комплексній програмі створення єдиної національної системи зв'язку, що схвалена Постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 р. Ефективність вирішення питання розвитку і вдосконалення телекомунікаційної інфраструктури України багато в чому залежить від раціонального поєднання різних систем зв'язку — волоконно-оптичних, радіозв'язку — наземного та супутникового.

Супутниковий фіксований і рухомий радіозв'язок та супутникове телерадіомовлення стали невід'ємною частиною як міжнародних, так і національних інформаційних мереж. Зараз у світі знаходяться в стадії розробки понад 40 різноманітних систем супутникового радіозв'язку з використанням низькоорбітальних і геостаціонарних супутникових ретрансляторів [93]. Впровадження цих систем дозволить істотно доповнити ринок телекомунікаційних та інформаційних послуг, зокрема глобального персонального супутникового зв'язку. Україна — активний учасник впровадження глобальних супутникових систем радіозв'язку та супутникового телерадіомовлення. Сьогодні такі системи реалізовані на основі використання геостаціонарних штучних супутників Землі, що належать міжнародним організаціям, за програмами INTELSAT, EUTELSAT, INMARSAT, LMI.

Одне з головних завдань, яке необхідно вирішити для входження України у світовий інформаційний простір, — це реалізація міжнародних проектів будівництва магістральних волоконно-оптичних ліній (систем) зв'язку.

Україна бере участь у будівництві або приєднується до експлуатації таких міжнародних ліній:

• ITUR (Італія — Туреччина — Україна — Росія);

• TAЕ (Транс — Азія — Європа);

• BSFOCS (Україна, Росія, Білорусь, Болгарія, Грузія, Греція, Вірменія, Кіпр);

• OXYGEN — метою проекту є будівництво нової глобальної мережі телекомунікацій (супер — Internet), яка має охопити майже всі країни світу;

• TEL — (Транс’європейська лінія).

Сьогодні в Україні існує реальна можливість створення багатофункціональних цифрових мереж телерадіомовлення та надання користувачам нового класу інформаційних послуг, зокрема швидкої передачі даних, проведення відеоконференцій, доступу до засобів зберігання відеоінформації і даних, вибору відеопрограм, розподілу програм телебачення, мультимедіа, надання програмам телебачення високої чіткості.

Стан комп'ютерних мереж передачі даних відображає рівень інформатизації і визначає її перспективу. В країні зараз функціонують декілька розвинутих телекомунікаційних систем загальнодержавного та відомчого значення, зокрема в Державному комітеті зв'язку та інформатизації, Українській залізниці, Міністерстві транспорту, Міністерстві палива та енергетики, Міністерстві освіти і науки, Державній митній службі, Національному банку, Банку “Україна”, Промінвестбанку України та ін. На різних стадіях проектування знаходяться корпоративні мережі передачі даних Фонду державного майна, Державної податкової адміністрації, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції України тощо.

Недостатньо керований розвиток телекомунікаційних систем і мереж призводить до небажаних тенденцій, що може позначитися на стратегічних інтересах держави:

• комп'ютерні інформаційні системи загальнодержавного значення, що мають стратегічний характер, будуть базуватися на телекомунікаційних системах суб'єктів, на які з боку держави буде обмежений вплив, а самі телекомунікаційні технології можуть не відповідати вимогам інформаційної безпеки;

• в цілому телекомунікаційне середовище в державі являтиме собою набір окремих технологічно несумісних телекомунікаційних систем, у системному плані з позиції держави технологічно некерованих, що не дозволить досягти надійності і життєстійкості телекомунікаційної системи держави відповідно до вимог безпеки та вкладених ресурсів;

• зросте рівень тарифів на послуги з передачі даних через невелику кількість користувачів та обмежений термін використання сучасного телекомунікаційного обладнання.

На цей час український ринок інформаційних технологій, засобів, продуктів і послуг (далі — інформаційний ринок) є одним із найбільш динамічних секторів українського ринку. Український інформаційний ринок має свої особливості, які істотно відрізняють його від зарубіжних:

• відсутність стабільності при пріоритеті на ньому зарубіжного виробника;

• неоднорідність ринку по регіонах країни;

• держава на ринку виступає як головний споживач, тобто формує ринок, не виступаючи на ньому як виробник;

• на українському інформаційному ринку слабо розвинутий сектор особистого споживання і, відповідно, не розвинута індустрія послуг, що орієнтовані на задоволення потреб населення.

Слабкість правового регулювання інформаційного ринку також накладає серйозні обмеження на його розвиток.

Головними напрямками інвестиційної, митної і податкової політики держави, що здатні в значній мірі стимулювати розвиток українського інформаційного ринку, повинні бути:

• розробка стратегії поведінки держави на інформаційному ринку України відповідно до загальної економічної політики;

• розробка комплексу нормативно-правових положень, що забезпечать реалізацію визначеної стратегії.

Варто зауважити, що під час розгляду техніко-технологічної складової — першої глобальної складової — державної інформаційної політики України акцентувалась увага, насамперед, на цілісність формування національних інформаційних ресурсів, на системний підхід до розвитку інформаційної інфраструктури, що, у свою чергу, дозволяє стверджувати, що інформаційний простір України, який формується (шляхом інтеграції до нього складових компонентів), буде єдиним і ефективним. Такої ж методології розгляду будемо дотримуватись і час аналізу другої глобальної складової державної інформаційної політики — соціально-політичної.

РОЗДІЛ IV
ПРАВОВА ОСНОВА IНФОРМАТИЗАЦIЇ УКРАЇНИ

4.1. Нормативно-правова база та програма інформатизації України

Орієнтуючись на довгострокову стратегічну ціль державної інформаційної політики (див. підрозділ 3.1), правова основа єдиного інформаційного простору покликана регулювати відносини виробників і споживачів інформації, забезпечувати координацію дій органів державної влади в єдиному інформаційному просторі і гарантувати дотримання конституційних прав й свобод громадян та організацій.

Практична реалізація державної інформаційної політики у всіх її функціональних і тимчасових аспектах потребує розвитку інформаційного законодавства як системи взаємопогоджених правових норм, що базуються на конституційних принципах устрою держави (ст.ст.1, 2, 132, 133, 134), розподілу влади (ст.6), розмежування предметів ведення і повноважень (ст.ст.75, 113, 124) і побудови єдиної системи українського законодавства (ст.8).

В єдиному інформаційному просторі законодавство повинно бути спрямовано на забезпечення:

• дотримання конституційного права кожного "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію" будь-яким законним способом (ст. 34 Конституції України), зокрема знайомитися з документами і матеріалами, що безпосередньо торкаються його прав і свобод;

• можливостей контролю з боку громадян і громадських організацій за діяльністю органів державної влади;

• захисту авторського права і права майнової власності на інформаційні ресурси, інформаційні технології та засоби їх забезпечення;

• формування і використання інформаційних ресурсів в умовах рівності всіх форм власності шляхом створення інформаційного ринку і конкурентного середовища, проведення державної антимонопольної політики;

• відповідальності суб'єктів єдиного інформаційного простору за правопорушення під час формування інформаційних ресурсів та їх використання, зокрема, персональної відповідальності керівників органів державної влади за якість формування державних інформаційних ресурсів і доступу до них;

• узгодженості рішень і використання єдиного інформаційного простору;

• тісної інформаційної взаємодії з країнами-членами СНД і активного інформаційного обміну в системі міжнародного співробітництва;

• інформаційної безпеки.

Таким чином, законодавче забезпечення формування та розвитку єдиного інформаційного простору (інформаційне законодавство) повинно регулювати весь комплекс суспільних відносин, що пов'язані з інформацією, її виробництвом, поширенням і використанням. Цілі, завдання та принципи законодавчого забезпечення формування та розвитку єдиного інформаційного простору повинні бути викладені в концепції правової інформатизації України. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. "Про запровадження єдиного державного реєстру нормативних актів та здійснення правової інформатизації України" Міністерству юстиції України було доручено розробити концепцію і програму правової інформатизації України як складову Національної програми інформатизації і проекту Закону України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів" [122].

Відповідно до вищезгаданої постанови і Тимчасового положення про порядок ведення Єдиного державного реєстру нормативних актів створення фонду і підтримки в контрольному стані нормативних актів і про порядок, умови користування даними цього Реєстру Державний реєстр — це автоматизована система збору, накопичення та обробки актів законодавства. Державний реєстр створюється з метою[122]:

• забезпечення єдиних принципів ідентифікації нормативних актів та їх державного обліку в межах єдиного інформаційного простору України;

• створення фонду і підтримки в контрольному стані нормативних актів, надання інформації про них;

• забезпечення в межах, що визначені законодавством, доступності, гласності і відкритості правової інформації для користувачів;

• створення умов для інтеграції в міжнародний простір.

До Державного реєстру вносяться:

• нормативні акти, що видані, починаючи з Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.);

• нормативні акти, що прийняті з часу утворення Республіки Рад робочих, солдатських і селянських депутатів (11-12 грудня 1917 р.) до прийняття Акта проголошення незалежності України, котрі не втратили силу і не суперечать чинному законодавству України.

Про те, що включається до Державного реєстру, йшлося в підрозділі 3.3.

Нормативні акти, яким надано реєстраційний код, вносяться до фонду Державного реєстру. Фонд Державного реєстру складається з державного фонду нормативних актів; з державного страхового фонду нормативних актів; з робочого фонду нормативних актів та довідково-пошукового апарату.

Міністерство юстиції України здійснює:

• розробку організаційних і методологічних принципів ведення Державного реєстру;

• надання нормативним актам реєстраційних кодів;

• своєчасне внесення нормативних актів до фонду Державного реєстру та їх підтримку в контрольному стані;

• розробку та удосконалення технології і програмних засобів ведення Державного реєстру;

• виконання в повному обсязі функцій адміністратора бази даних Державного реєстру (накопичення та обробка нормативних актів, актуалізація даних, зберігання, захист, контроль права доступу і т.ін.);

• автоматизоване ведення еталонів Державного реєстру;

• випуск бюлетенів і збірників на базі даних фонду Державного реєстру;

• інформаційне обслуговування користувачів даними фонду Державного реєстру;

• розробку тарифів на користування даними фонду Державного реєстру[122].

Варто зауважити, що Верховна Рада України, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Вищий арбітражний суд України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади одержують інформацію з фонду Державного реєстру при цьому безкоштовно. Користувачі фонду Державного реєстру не мають права передавати отриману інформацію третім особам. Про цю проблему йдеться і в Указі Президента України від 27 червня 1996 р. "Про Єдиний Державний реєстр нормативних актів"[96].

Варто зауважити, що всі гілки влади приділяють пильну увагу правовому регулюванню інформаційних процесів, що відбуваються в суспільстві. У перехідний період, коли не всі основні інформаційні відносини врегульовані на рівні закону, "Президент України на підставі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, що є обов'язковими для виконання на території України" (ст. 106 Конституції України). У зв'язку з цим закономірною є поява Указу Президента України від 21 липня 1997 р. "Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 17 червня 1997 року "Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики і вдосконалення державного регулювання інформаційних відносин" [123]. Відповідно до цього рішення Ради національної безпеки та оборони України, а також ст.107 Конституції України Президент у своєму Указі поставив за обов'язок Кабінету Міністрів України для здійснення поступового переходу до централізованої структури державного управління процесами інформатизації державних органів, розвитку спеціальних систем та ресурсів, забезпечення інформаційної безпеки і формування національної інформаційної інфраструктури вжити такі заходи:

• подати в двомісячний термін пропозиції щодо реформування системи державного управління цими процесами;

• розробити в двомісячний термін і ввести в дію план заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади;

• розробити в тримісячний термін концепцію розвитку і використання інформаційного простору України;

• внести в місячний термін пропозиції щодо створення єдиної системи формування, використання та захисту національних інформаційних ресурсів та інформаційного простору, виходячи з того, що ця сфера належить до конституційних повноважень Президента України;

• розробити і затвердити в двомісячний термін державну програму здійснення державної політики і розвитку національного інформаційного простору з урахуванням наявного соціально-економічного, науково-технічного і промислово-виробничого потенціалу держави, його матеріально-технічних, трудових та інформаційних ресурсів; здійснити розрахунки обсягів фінансування, що необхідні для реалізації цієї програми;

• чітко визначити в двомісячний термін повноваження Міністерства освіти і науки України у сфері державної інформаційної політики з покладенням, зокрема, на нього функцій координації науково-технічних досліджень;

• підготувати в двомісячний термін пропозиції щодо внесення змін у законодавство України про встановлення відповідальності посадових осіб, у тому числі засновників засобів масової інформації, що стосуються протизаконного обмеження конституційного права на свободу слова або за дії, котрі спрямовані на поширення інформації, яка не базується на достовірних даних, обмежують права громадян, завдають шкоди їх репутації або державним інтересам України;

• прийняти невідкладні комплексні заходи щодо вирішення проблем, які пов'язані з функціонуванням бібліотек усіх рівнів і, насамперед, Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського;

• запровадити в місячний термін порядок, згідно з яким питання щодо бюджетного фінансування поданих проектів інформаційної діяльності центральних органів виконавчої влади розглядатиметься тільки у разі наявності обґрунтувань кінцевої ефективності засобів і мереж, що утворюються, вимог до функцій і складу програмно-технічного забезпечення, його нормативно-правових, організаційно-функціональних і інформаційно-лінгвістичних елементів;

• створити корпоративні інформаційні мережи, що будуть зв'язувати науково-дослідні установи, організації, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та академічні установи на основі існуючої регіональної комп'ютерної мережі і регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації Міністерства освіти і науки України;

• розробити в установленому порядку в двомісячний термін комплекс заходів щодо впровадження механізму, який би забезпечував виконання відповідно до державних стандартів обов'язкових етапів робіт під час проектування, впровадження та експлуатації засобів автоматизованої обробки та передачі даних;

• проаналізувати в двомісячний термін рівень захисту державних інформаційних ресурсів та інформаційного середовища, систем зв'язку і телекомунікацій, комп'ютерних інформаційних систем і здійснити необхідні заходи щодо створення національної інфраструктури інформаційної безпеки;

• внести на розгляд Верховної Ради України в двомісячний термін проекти законів "Про інформаційну діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування", "Про міжнародний інформаційний обмін", "Про супутникове і кабельне телебачення", "Про єдиний реєстр фізичних осіб";

• внести в тримісячний термін пропозиції щодо створення спеціального судового органу для розгляду питань у сфері інформаційної діяльності [123].

Згідно з цим указом відповідним структурам належить:

• Службі безпеки України і Міністерству оборони України в місячний термін подати пропозиції стосовно здійснення криптографічних заходів щодо охорони державної таємниці;

• Державному комітету зв'язку та інформатизації України у двомісячний термін здійснити аналіз і внести до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо організації контролю за створенням та управлінням єдиної державної системи зв'язку в Україні;

• Державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Міністерству внутрішніх справ, Державному комітету зв'язку та інформатизації разом із Генеральною прокуратурою України вжити невідкладні заходи щодо припинення діяльності суб'єктів інформаційної діяльності, які порушують Конституцію і закони України.

Такий докладний аналіз вищезгаданого указу Президента пов'язаний, насамперед, із тим, що на період виходу в світ цього указу ще не була розроблена концепція державної політики інформатизації, яка адекватно відбивала б сучасний стан розвитку української державності. У зв'язку з цим вважається за доцільне розглянути питання, що пов'язані з реалізацією цього указу в життя.

Інформатизація, як відомо, сприяє досягненню більш чіткої керованості економікою за рахунок налагодження системи вертикальних і горизонтальних зв'язків в управлінні народногосподарським комплексом. Державна політика інформатизації формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому і спрямована на раціональне використання науково-технічного і промислового потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах вирішення комплексу поточних і перспективних завдань розвитку України як незалежної демократичної держави з ринковою економікою.

Сучасний стан інформатизації в Україні характеризується такими досягненнями:

• сформована і реалізується державна політика у сфері інформатизації;

• прийнято закони України з питань Національної програми інформатизації;

• активно створюється нормативно-правова та нормативно-технічна база сфери інформатизації;

• процес інформатизації перестав бути стихійним і набуває ознак керованості;

• набуває сили регіональна складова інформатизації;

• сформувався і набуває сили ринок сучасних інформаційних технологій і послуг;

• здійснюються заходи, що спрямовані на захист інформації та забезпечення інформаційної безпеки держави в умовах застосування комп'ютерної техніки;

• розвивається міжнародне співробітництво в сфері інформатизації.

Ціль реалізації державної політики інформатизації — підвищення рівня інформаційного забезпечення кожного громадянина, суспільства, органів державної влади; використання потенційних можливостей інформатизації для всебічного розвитку науки, культури, мистецтва, освіти, охорони здоров'я та інших сфер суспільного життя; задоволення потреб щодо інформаційного забезпечення громадських організацій, суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності; реалізація і розвиток структурної перебудови; модернізація і технологічне оновлення виробництва; розвиток інформаційної інфраструктури; інформаційне забезпечення національної безпеки і суверенітету держави .

Головною подією в галузі інформатизації стало прийняття Національної програми інформатизації, причому вперше в нашій державі механізм реалізації програми такого рівня закріплено у законі — Законі України "Про Національну програму інформатизації [92]". Відповідно до цього Закону головною метою Програми є створення необхідних умов для забезпечення суспільства і його суб'єктів інформацією в потрібних і достатніх обсягах в усіх сферах діяльності, сприяння становленню України як цивілізованої, правової держави, підвищення продуктивності суспільного виробництва (продукції і послуг) на основі широкого використання інформаційних технологій, посилення економічного потенціалу країни, забезпечення інформаційної незалежності та національної безпеки держави. Для досягнення цієї цілі в Програмі в ст.5 визначені головні завдання. Генеральний державний замовник повинен організовувати конкурси проектів для виконання цих завдань. Відповідно до ст.26 цього Закону контроль за виконанням Національної програми інформатизації здійснює Кабінет Міністрів України. Координацію та контроль за виконанням Програми щодо забезпечення національної безпеки й оборони держави здійснює Рада національної безпеки і оборони України. Прикінцеві положення Закону закріплюють необхідність приведення у відповідність із цим Законом нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Слід зазначити, що Національна програма інформатизації включає: Концепцію Національної програми інформатизації; сукупність державних програм з інформатизації; галузеві програми та проекти інформатизації; регіональні програми та проекти інформатизації; програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування. У ст.8 Закону України "Про Національну програму інформатизації" Концепція Національної програми інформатизації визначається як невід'ємна частина Національної програми інформатизації, що включає характеристику сучасного стану інформатизації, її стратегічні цілі і основні принципи, очікувані наслідки реалізації цієї Програми [92]. Тому цілком закономірним є прийняття Верховної Радою України Закону України "Про Концепцію Національної програми інформатизації" [94].

Для того щоб мати можливість проаналізувати процеси інформатизації в динаміці, на нашу думку, необхідно мати відповідний механізм формування та виконання цієї Програми. Цей механізм визначається, насамперед, Законом України "Про Національну програму інформатизації" та іншими нормативно-правовими актами України.

Нормативно-правове і нормативно-технічне забезпечення процесу інформатизації почалося після прийняття в 1998р. таких законів України "Про Національну програму інформатизації", "Про Концепцію Національної програми інформатизації", "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 роки".

Відповідно до Закону України "Про Національну програму інформатизації" було прийнято постанови Кабінету Міністрів України:

• "Про Генерального державного замовника Національної програми інформатизації " від 7 квітня 1998 р.;

• "Про Керівника Національної програми" від 27 квітня 1998 р.;

• "Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації " від 31 серпня 1998 р. [124];

• "Про затвердження Порядку локалізації програмних продуктів (програмних засобів) для виконання Національної програми інформатизації " від 16 листопада 1998 р. [125];

• "Про заходи щодо посилення контролю за обґрунтованістю проектів інформатизації діяльності центральних органів виконавчої влади" від 16 лютого 1998 р. [126];

• "Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади" від 16 лютого 1998 р. [127];

• "Про утворення Експертно-консультаційної ради з питань інформатизації при Кабінеті Міністрів України" від 14 жовтня 1998 р. [99];

• "Питання Державного комітету зв'язку та інформатизації " від 3 червня 1999 р. [102];

• "Про Генерального державного замовника і Керівника Національної програми інформатизації " від 29 липня 1999 р. [97] (при цьому визнати такими, що втратили дію, постанови Кабінету Міністрів України від 7 квітня 1998 р. "Про Генерального державного замовника Національної програми інформатизації" і від 27 квітня 1998 р. "Про Керівника Національної програми інформатизації");

• "Про затвердження Положення про порядок передачі резидентам окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації в сфері національної безпеки та оборони держави" від 26 липня 1999 р. [128].

Крім цього, для вирішення питань інформатизації в останні роки було прийнято ряд інших нормативних актів Кабінету Міністрів України та указів Президента України:

1. укази Президента України:

• "Про Комісію з питань інформаційної безпеки" від 3 лютого 1998 р. [105];

• "Про заходи щодо удосконалення криптографічного захисту інформації в телекомунікаційних та інформаційних системах" від 11 лютого 1998 р.;

• "Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері" від 22 квітня 1998 р. [129];

• "Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні" від 22 травня 1998 р. [130];

• "Про вдосконалення порядку здійснення організаційно-структурних змін у сфері забезпечення інформаційної безпеки" від 22 липня 1998 р. [131];

• "Про Положення про Державний комітет зв'язку та інформатизації України" від 3 червня 1999 р. [100];

• “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” від 14 липня 2000 р. [114];

• “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31 липня 2000 р. [132];

• “Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радыомовлення України” від 25 липня 2000 р. [112];

2. постанови Кабінету Міністрів України:

• "Про першочергові заходи інформатизації " від 15 липня 1997р.;

• "Про затвердження переліку обов'язкових етапів робіт під час проектування, впровадження та експлуатації систем і засобів автоматизованої обробки та передачі даних" від 4 лютого 1998 р. [133];

• "Про затвердження Положення про забезпечення режиму секретності під час обробки інформації, що становить державну таємницю, в автоматизованих системах" від 16 лютого 1998 р.;

• "Про уточнення термінів впровадження електронних засобів контролю" від 18 лютого 1998 р. [134];

• “Питання Державного комітету інформаційної політики” від 22 липня 1999 р. [109];

• “Про порядок утворення Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України” від 31 березня 1999 р. [118];

• “Деякі питання реалізації державної інформаційної політики” від 4 червня 1999 р.;

• “Про затвердження переліку державних замовників (проектів) Національної програми інформатизації на 1999 рік” від 22 березня 1999 р. [135];

• “Про урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади” від 7 травня 2000 р. [115].

3. розпорядження Кабінету Міністрів України:

• "Про заходи щодо врегулювання проблеми функціонування державних інформаційних систем, починаючи з 2000 року" (“проблема 2000”) від 17 серпня 1998 р.;

• "Про підготовку до міжнародної виставки інформаційних і телекомунікаційних технологій "Цебiт — 98" від 19 січня 1998р.;

• "Про підготовку до участі України у міжнародній виставці інформаційних і телекомунікаційних технологій “Цебiт — 99” від 1 вересня 1998 р.

Розглянемо більш докладніше окремі правові акти органів державного управління. На наш погляд, це дозволить глибше розібратися в процесах реформування управління в інформаційній сфері і побачити більш чітко сучасний стан формування правової основи державної політики інформатизації.

Так, у Постанові Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. "Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади" було затверджено план відповідних заходів [127].

1. Підготовка пропозицій щодо рішень першочергових організаційних питань формування інформаційно-аналітичної системи (далі IАС) органів державної влади (визначення державного замовника, головного конструктора, складу координаційної ради і т.ін.). Відповідальний за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України.

2. Розробка проектів нормативно-правових документів з питань формування IАС. Відповідальний за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України.

3. Визначення готовності органів державної влади і місцевого самоврядування до формування IАС, проведення допроектних наукових досліджень. Відповідальні за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України разом із відповідними органами державної влади і місцевого самоврядування.

4. Розробка концепції формування і функціонування IАС. Відповідальний за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України.

5. Розробка Технічного завдання щодо формування IАС. Відповідальний за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України.

6. Розробка типових програмно-технічних комплексів, що забезпечать телекомунікаційну взаємодію між органами державної влади та у регіонах з урахуванням вимог інформаційної безпеки. Відповідальні за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України разом з відповідними органами державної влади.

7. Проведення робіт, що пов'язані з безпосереднім формуванням IАС. Термін виконання — 1998-2003 рр., відповідно до технічного завдання, відповідальний за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України.

8. Створення програмно-технічного комплексу автоматизованої системи Кабінету Міністрів України відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 21 серпня 1997 р. "Про створення автоматизованої інформаційної системи Кабінету Міністрів України". Термін виконання — 1998-2003 рр., відповідальні за виконання — Державний комітет зв'язку та інформатизації України і Кабінет Міністрів України.

Безумовно, це серйозний крок на шляху реформування органів державної влади. При цьому слід зазначити, що сьогодні цілком відсутня інформація про виконання певних етапів даного плану (за винятком інформатизації роботи у Верховній Раді України). У зв'язку з цим вважаємо за доцільне або видання відповідних постанов, розпоряджень органів державної влади, або публікація відповідних звітів, збірників Державного комітету зв'язку та інформатизації України. Це дозволить оперативно приймати рішення в сфері інформатизації, а також підсилити контроль і персональну відповідальність відповідних посадових осіб.

Слід зазначити, що останнім часом активізувалася нормотворча робота щодо інформатизації діяльності органів державної влади. Мова йде, насамперед, про Указ Президента України від 14 липня 2000 р. “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” [114], Постанову Кабінету Міністрів України від 7 травня 2000 р. “Про Урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади” [115] (про це докладно було в підрозділі 3.4), а також про Постанову Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. “Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації” [136].

Останнім часом органи державної влади приділяють велику увагу питанням інформаційної безпеки. У зв'язку з цим доречно нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. "Про Комісію з питань інформаційної безпеки", в якому з метою забезпечення розробки пропозицій щодо реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки України та відповідно до п.28 ст.106 Конституції України було вирішено створити Комісію з питань інформаційної безпеки, а також визначено головні завдання Комісії [105]. Це питання вже нами розглядалося в підрозділі 3.4.

Вважаємо, що цей указ є достатньо своєчасним і актуальним у період так званих “інформаційних загроз”, а також у зв'язку з вимогою прозорості єдиного інформаційного простору України, що формується, безумовно, з урахуванням національної безпеки країни.

У зв'язку з формуванням інформаційних ресурсів єдиного інформаційного простору України дуже актуальною проблемою є інтеграція інформаційних ресурсів, що утворюються різними відомствами. Тому звертає на себе увагу Постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1998 р. "Про затвердження Порядку локалізації програмних продуктів (програмних засобів) для виконання Національної програми інформатизації" [125]. Цей Порядок був встановлений у постанові згідно зі ст.21 Закону України "Про Національну програму інформатизації" [92]. Відповідно до постанови і Порядку локалізація програмних продуктів (програмних засобів) — це приведення програмних продуктів (програмних засобів), що використовуються в Україні, відповідно до вимог законів України та інших нормативно-правових актів, стандартів, норм і правил, що діють в Україні. Тут же наведено такі визначення:

• програмний продукт — це програмний засіб, що призначений для постачання користувачу;

• програмний засіб – взаємопов’язана сукупність програм, процедур, правил, документації і даних, що стосуються функціонування обчислювальної системи [125].

У цьому ж документі закріплюється обов'язкова умова для програмних продуктів (програмних засобів), що створюються для виконання завдань (проектів) інформатизації, тобто відповідність вимогам чинного законодавства.

Тут же розглядаються питання про фінансування роботи з локалізації програмних продуктів (програмних засобів) та організації виконання таких робіт. Так, результати локалізації програмних продуктів (програмних засобів) підлягають аудиторській перевірці, що проводять органи з сертифікації або іспитові лабораторії (центри), що акредитовані в державній системі сертифікації УкрСЕПРО. Закінчені роботи з локалізації приймаються комісією, склад якої формує замовник завдань (проектів) інформатизації. В акті прийому робіт відображаються результати локалізації програмних продуктів (програмних засобів) відповідно до вимог нормативно-правових актів. У разі наявності позитивних результатів локалізації дані про відповідний програмний продукт (програмний засіб) використовуються для його облікування.

Таким чином, подібні правові акти сприяють ефективній інформаційній взаємодії у суспільстві, координації інформаційних потоків, прийнятих рішень і, як слідство, призводять до більш чіткої керованості інформаційних процесів та зваженої державної політики в сфері інформатизації.

Вище ми неодноразово підкреслювали головну роль Державного комітету зв'язку та інформатизації України в процесі формування правових та організаційних основ державної політики інформатизації. Цій структурі приділяється увага і в Указі Президента України від 3 червня 1999 р. "Про Положення про Державний комітет зв'язку та інформатизації України" [100]. У підрозділі 3.4 уже розглядалися і аналізувалися його завдання, права та обов’язки, нормативно-правова база.

Безумовно, у нашому дослідженні ми навели не всі правові акти, що видавалися за останній час органами державної влади. Однак навіть стислий аналіз приведених актів дозволяє зробити висновок про те, що багато пунктів Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 17 червня 1997 р. "Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики та вдосконалення державного регулювання інформаційних відносин" [123] втілюються в життя, знаходять своє конструктивне рішення. Вважаємо, що динаміка змін у сфері інформаційних відносин не завжди відповідає термінам реалізації державної політики інформатизації. Очевидно, що на це є й об'єктивні причини. Труднощі, що пов'язані з перехідним періодом становлення України як незалежної держави, не дозволили в передбачені терміни реалізувати всі вимоги Указу Президента України. Незважаючи на це, політика держави в інформаційній сфері не змінює свого дискурсу. Проте, вважаємо за доцільне надалі в правових актах органів державної влади передбачити здійснення жорсткого контролю і персональної відповідальності посадових осіб щодо виконання доручених їм завдань. Не викликає сумнівів, що ці комплексні заходи дозволять підвищити ефективність реалізації державної політики інформатизації щодо формування єдиного інформаційного простору України.

В організаційному плані для інтенсифікації розвитку процесу інформатизації в Україні необхідно застосування таких заходів:

• відповідно до Указу Президента України від 16 вересня 1998 р. "Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою" (що з 3 червня 1999 р. частково змінено в Указі Президента від 3 червня 1999 р. "Про Положення про Державний комітет зв'язку та інформатизації України"[100]) уточнити функції і повноваження органів державної влади в системі державного управління сферою інформатизації, вдосконалити механізм координації їхньої діяльності [137];

• забезпечити необхідне і своєчасне фінансування Національної програми інформатизації, наукових досліджень і перспективних розробок у цій сфері;

• створити сприятливі умови для вітчизняних виробників, для розвитку ринкових відносин у сфері інформатизації;

• сприяти поліпшенню підготовки кадрів для сфери інформатизації;

• активізувати пошук нових фінансових джерел для притягнення додаткових коштів, поліпшити координацію діяльності, умови кредитування та інвестицій до сфери інформатизації;

• засобам масової інформації активніше висвітлювати як проблеми інформатизації, так і досягнення в нашій країні, сприяти підвищенню ролі і значення інформатизації у свідомості суспільства.

Очевидно, що реалізація Національної програми інформатизації неможлива без її фінансового забезпечення та економічного стимулювання. Відповідно до ст.24 Закону України “Про Національну програму інформатизації” фінансування формування та виконання Національної програми інформатизації здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, що не заборонені законодавством України. Внесення до Державного бюджету України видатків, що необхідні для реалізації Національної програми інформатизації, є обов'язковим [92].

Закон України "Про Державний бюджет" на наступний бюджетний рік визначає обсяги фінансування Національної програми інформатизації з Державного бюджету України. Так, аналіз Державного бюджету України на 2000 р. показує, що він базується на головних прогнозованих макропоказниках економічного і соціального розвитку України на 2000 р., податковому законодавстві, а також на результатах аналізу виконання бюджету в поточному році [138].

З огляду на обмеженість коштів державного бюджету та актуальність негайних проблем, вирішення яких потребує першочергового наукового забезпечення, найбільш пріоритетними в 2000 р. напрямками державної політики в сфері наукового розвитку слід вважати: фундаментальну науку, у першу чергу вітчизняні наукові школи, що мають світове визнання; базові прикладні дослідження та технології, в яких Україна набула відповідного наукового, технологічного і виробничого потенціалу, що спроможний забезпечити стратегічний вихід вітчизняної продукції на світовий ринок, зокрема, система інформаційного і матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності.

Державним бюджетом України на 2000 р. на фінансування науково-технічних програм і наукових частин інших програм передбачено 74270 тис. грн., що складає 14,9% передбачених загальних коштів на фінансування науки, тобто ці витрати передбачено збільшити на 5,1% у порівнянні з минулим роком. У межах цих коштів планується профінансувати більш 70 програм. У 2000 р. за державним замовленням планується проводити роботи за такими приоритетними напрямками розвитку науки і техніки[138]:

• охорона навколишнього середовища;

• здоров'я людини;

• виробництво, переробка і зберігання сільськогосподарської продукції;

• екологічно чиста енергетика і ресурсозберігаючі технології;

• нові матеріали та сировина;

• перспективні інформаційні технології, засоби комплексної автоматизації, системи зв'язку.

Метою напрямку "Перспективні інформаційні технології, засоби комплексної автоматизації, системи зв'язку" є вдосконалення інформаційного середовища в країні, створення сучасних пристосувань для систем різноманітного призначення, засобів інформатики та обчислювальної техніки.

Таким чином, курс держави на розвиток інформатизації залишається незмінним, тому що це єдина можливість створити реальні передумови переходу українського суспільства до інформаційної фази розвитку, підняти нашу країну до рівня високорозвинених держав світу. Головним інструментом в реалізації цього завдання і надалі буде Національна програма інформатизації. У 1998 р. почався процес реалізації програми, що потребує поступового і якісного вирішення організаційних, правових, фінансових, технологічних, технічних та інших проблем.

Закономірно, що в Державному бюджеті України на 2000 р., запропоновано перелік державних програм, які передбачається фінансувати [138].

1. Національну програму інформатизації на 1997-2002 рр. (Постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 1999 р. [135]); загальний обсяг фінансування — 12000 тис. грн., із них МВС України — 4000 тис. грн., СБУ — 3000 тис. грн., Держкомзв’язку та інформатизації України — 5000 тис. грн.

2. Комплексну програму створення Єдиної національної системи зв'язку України на 1994-2005 рр. (Постанова Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 р.); загальний обсяг фінансування — 3400 тис. грн.; державні замовники — Держкомзв’язку і інформатизації України, МВС України, Департамент спецзв’язку і захисту інформації СБУ.

3. Науково-технічну програму "Вирішальні технології інформатизації України на 1997-2001 роки" (Доручення Кабінету Міністрів України від 17 грудня 1996 р.); загальний обсяг фінансування — 1106 тис. грн.; державний замовник — Державний комітет промислової політики України.

4. Національну програму "Критичні технології на 1994-2000 рр." (Постанова Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 р.); загальний обсяг фінансування — 2151 тис. грн.; державний замовник — Міністерство освіти і науки України.

5. Програму створення та розвитку національної системи державного розпізнавання об'єктів на 1998-2005 рр. (Указ Президента України від 14 січня 1999 р.); загальний обсяг фінансування — 4931 тис. грн.; державний замовник — Міноборони України.

6. Концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 рр. (Указ Президента України від 24 квітня 1998 р. [139]); загальний обсяг фінансування — 12000 тис. грн.; державний замовник — МВС України.

7. Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр. (Указ Президента України від 17 вересня 1996 р.); загальний обсяг фінансування — 9455 тис. грн.; із них МВС України — 6605 тис. грн., СБУ — 2850 тис. грн.;

8. Програму створення еталонної бази України на 1993-1999 рр. Загальний обсяг фінансування — 2899 тис. грн.; державний замовник — Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України.

Очевидно, що успіх цих акцій об'єктивно залежить від економічного потенціалу держави. Проте, вважається, що і правові заходи в значній мірі сприяють ефективній реалізації державної політики, що спрямована на побудову правової, демократичної, соціальної держави.

З вищевикладеного випливає, що в поточний момент ні в нормативно-правових, ні в юридичних актах немає явного нагадування щодо переходу України до інформаційного суспільства, а також щодо нової державної інформаційної політики, яка відповідає такому переходу (докладніше запропонована концепція державної інформаційної політики вже освітлювалась в підрозділі 3.1). У зв'язку з цим вважаємо за доцільне зорієнтувати органи державної влади на розвиток правової основи державної інформаційної політики в цьому перспективному і єдино вірному напрямку.

4.2. Державна інформаційна політика та її правове забезпечення

Виходячи з попередньої ідеї, вважаємо, що буде корисним провести аналіз Постанови Верховної Ради України від 16 лютого 1999 р. “Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства і розвитку інформаційної сфери в Україні” [140]. Заслухавши інформацію Кабінету Міністрів України про стан справ в інформаційній сфері, Верховна Рада України відзначила, що Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади належною мірою не забезпечують реалізацію державної політики інформатизації, що спрямована на затвердження свободи слова, плюралізму і демократичних принципів інформаційної діяльності, інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцнення та розвитку її інформаційної інфраструктури. Підтвердженням цього, як вважає Верховна Рада України, є, наприклад, те, що більше року в силу відсутності підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України фактично не діє Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”[141].

Було також відзначено, що Кабінет Міністрів України не забезпечив виконання Указу Президента України від 22 квітня 1998 р. “Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері” [129], зокрема, не вніс на розгляд Верховної Ради України передбачений цим Указом проект закону про здійснення контролю за станом безпеки в комп'ютерних мережах передачі даних України. У зв'язку з відсутністю даного контролю в цій сфері постійній загрозі піддаються автоматизовані банківські системи, викрадається службова інформація, в інформаційному просторі вільно почувають себе так звані “хакери”, поширюються комп'ютерні “віруси” і дезінформація. До цього причетні оператори комп'ютерних станцій, що зосереджені у державних закладах та установах, як це просліджується на прикладі функціонування в Україні комп'ютерної мережі “Fido Net”.

Верховна Рада України самокритично визнала також недостатність власних зусиль і наполегливості в справі законодавчого забезпечення інформаційної сфери, формування державної політики інформатизації, здійснення згідно зі ст.85 Конституції України парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади щодо реалізації цієї політики.

З цього приводу слід звернути увагу на деякі пункти даної постанови.

1. Утворити тимчасову спеціальну слідчу комісію Верховної Ради України щодо вивчення ситуації в інформаційній сфері України.

2. Прискорити розробку проектів державної інформаційної політики, законів про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України, про використання радіочастотного ресурсу України, про національну таблицю радіочастот, концепцій роздержавлення ЗМІ, розвитку телерадіоінформаційного простору, новітніх систем телебачення і радіомовлення. Приступити до розробки проекту інформаційного кодексу України.

3. Кабінету Міністрів України всебічно вивчити зауваження, висновки, критичні міркування, оцінки і пропозиції з метою невідкладного усунення порушень законодавства, розробити і здійснити з цією метою комплекс відповідних заходів. Зокрема, з метою оперативного поширення в суспільстві правової інформації вивчити можливості і розробити заходи щодо розгортання в Україні комп'ютерної мережі з базами даних такої інформації.

4. Кабінету Міністрів України у певний строк переглянути порядок регулювання цін (тарифів), що застосовуються в інформаційній сфері, з метою забезпечення доступних для всіх соціальних верств населення тарифів на споживання інформаційної продукції [140].

На наш погляд, правова основа єдиного інформаційного простору покликана, зокрема, забезпечувати координацію дій органів влади в єдиному інформаційному просторі, без якої неможливо усунути недоліки законодавства, уникнути конфронтації і конфліктності під час використання інформаційного простору України різноманітними суб'єктами інформатизації. Вище (див. підрозділ 3.1) ми уже відзначали, що стратегічною метою реформи державного управління є формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг. Мова в даному випадку йде про єдину владу (розділяється не сама влада, а механізм її здійснення), бо державна влада — явище цілісне. В Конституції України чітко виділені не конкретні гілки влади, а конкретні її суб'єкти (інституції) — державні органи та їх системи. Принцип поділу влади в найбільш широкому розумінні повинен врівноважуватися принципом єдності влади або взаємодії гілок влади. В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би краще всіх виконати глава держави – Президент [142];.

У зв'язку з цим слід зауважити, що не тільки варто формувати єдиний інформаційний простір цілісної держави, але і суб'єкти формування повинні бути єдиними у своїх діях, толерантні, позбавлені політичних амбіцій, які б керувались у своїй діяльності положеннями Основного Закону України, виконували б повноваження, що преписані їм Конституцією України. Для успішного реформування державного управління, зокрема в інформаційній сфері, на перший план повинні стати професіоналізм, компетентність, чіткий контроль за виконанням, законодавче встановлення персональної відповідальності перших керівників органів державної влади за прийняті рішення, узгодженість рішень органів державної влади в інформаційній сфері.

Вважається дуже важливим прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України. Єдиний інформаційний простір України торкається всіх сфер діяльності в суспільстві, охоплює всі регіони та території країни. Тому норми права інформаційного законодавства присутні в більшості законодавчих актів України. Інформаційне законодавство, що включає нормативно-правові акти, які цілком присвячені питанням правового регулювання в інформаційній сфері, і окремі норми за даним предметом в інших нормативно-правових актах, є одночасно основним інструментом реалізації та однією з головних сфер формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових “інформаційних” законів: “Про інформацію”[11], “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”[143], “Про державну таємницю”[95], “Про звернення громадян”[144], “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”[145], “Про телебачення і радіомовлення”[146], “Про інформаційні агентства”[108], “Про науково-технічну інформацію”[147], “Про захист інформації в автоматизованих системах”[148], “Про рекламу”[149], “Про авторське право та суміжні права”[150], “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”[141], "Про Національну програму інформатизації"[92], "Про Концепцію Національної програми інформатизації" [94] тощо. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових відносин в інформаційній сфері так і залишилося неурегульоване. Насамперед, це стосується права громадян на свободу одержання інформації, відповідальності за неподання і приховання інформації, за поширення недостовірної інформації і дифамації, порядку та умов використання інформації обмеженого доступу, включаючи персональні дані, комерційну, службову та інші види таємниць, проблем інформаційного забезпечення формування громадянського суспільства і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвитку засобів масової інформації, масової комунікації і зв'язку в умовах ринкової економіки, регулювання ринку інформаційної продукції та послуг і т.ін.

Природно, така нормативно-правова база не дозволяє повноцінно розвивати інформаційні відносини, не може поки змінити реальну ситуацію. Сфера інформаційних технологій США для порівняння регламентується більш ніж 300(!) спеціальними законами і підзаконними актами. На наш погляд, розробка інформаційного законодавства повинна враховувати входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу розвитку нову державну інформаційну політику — соціально-технологічну, в якій є місце проблемам інформаційних прав особистості, узгодженню інтересів людини — суспільства — держави. Так само було б доцільним поставити акцент на правовій інформатизації, припускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує принцип верховенства права (законності). Це питання ще потребує подальшої наукової розробки, тому актуальність цих досліджень не викликає ніякого сумніву.

У зв'язку з вищевикладеним вважаємо, шо розробка інформаційного законодавства України повинна здійснюватися за такими головними напрямками:

• реалізація прав юридичних і фізичних осіб на інформацію;

• правове формування інформаційних ресурсів в умовах рівності всіх форм власності і ринкової економіки;

• забезпечення інформаційної безпеки держави, суспільства, громадянина;

• захист інтелектуальної власності на вироблену інформацію;

• захист прав громадян в умовах переходу до інформаційного суспільства;

• правова інтеграція у світовий інформаційний простір;

• відповідальність за правопорушення в сфері інформації, інформатизації та єдиного правового інформаційного простору.

Роботи в розглянутих напрямках потребують координації, без якої неможливо усунути невиправдане дублювання, виявити і ліквідувати прогалини в законодавстві, скоротити терміни створення актів, підвищити їх якість і ефективність включених до них правових норм, забезпечити доступ до законодавства громадянам, державним органам, громадським організаціям, комерційним корпораціям. Вирішити визначені проблеми можна тільки у разі здійснення систематизації інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Відомо, що “кодифікація – це спосіб систематизації, що складається в значній переробці й узгодженні групи юридичних норм, що пов'язані загальним предметом правового регулювання. Результатом кодифікації є єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, узгоджений нормативний акт — кодекс. Кодифікаційний законодавчий акт (кодекс) об'єднує в суворо встановленому порядку норми права, що регулюють будь-яку галузь (сферу) суспільних відносин” [71, с.65]. Варто зауважити, що інформаційне законодавство належить до комплексного законодавства. Тут предметом регулювання є інформаційна сфера суспільних відносин, а не їх вид, що характерно для галузей права.

Безумовно, робота з кодификації інформаційного законодавства є складною і відповідальною. При цьому "має місце не тільки зовнішнє впорядкування нормативного матеріалу", що пов'язаний з інформаційною сферою суспільних відносин, "його розташування у визначеному порядку" (наприклад, правове регулювання загальних питань інформації; правове регулювання в сфері засобів масової інформації; питання авторського права; організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціального захисту журналістів; питання правової інформації [151]), “але і перегляд норм, які мають місце в законах та інших нормативних актах, скасування тих, що втратили актуальність, вироблення нових, усунення прогалин, розбіжностей та протиріч, їх узгодження” [71, с.65]. Як відзначає С.С. Алексєєв, “кодекси належать до більш високого рівня законодавства. Кожний кодекс — це як би самостійне, розвинуте, юридичне “господарство”, в якому повинно бути все, що необхідно для юридичного регулювання тієї або іншої групи відносин — і загальні принципи, і регулятивні інститути всіх головних різновидів цих відносин, і правоохоронні норми тощо. Причому весь цей нормативний матеріал приведено в єдину систему, розподілено за розділами і підрозділами та узгоджено” [152, с.101].

Варто зауважити, що можливі два види трактування інформаційного законодавства: широке та вузьке. Широке включає в поняття інформаційного законодавства акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та суду); вузьке — акти законодавчих органів (закони і постанови Верховної Ради України). Ми будемо розглядати систему інформаційного законодавства, виходячи із широкого трактування. Вважаємо за необхідне підкреслити, що “стосовно галузевих юридичних наук теорія права і держави виступає як загальнотеоретична, методологічна, базова наука. Її висновки, загальнотеоретичні положення є основою для вирішення спеціальних питань галузевих наук” [71, с.18]. Дійсно, у наших дослідженнях про правову основу державної інформаційної політики ми весь час спираємося на загальні поняття і принципи, що виробляє теорія держави і права. Дуже актуальною сьогодні є думка Платона про те, що з усіх наук найбільш удосконалює людину, що ними займається, наука про закони [153]. Звідси однією з найважливіших проблем на шляху створення інформаційного суспільства в Україні є формування і розвиток його правового фундаменту, основу якого складає спеціальне інформаційне законодавство. Це нова гілка українського законодавства, що розвивається (і є комплексним законодавством), яка покликана забезпечити регулювання відносин в інформаційній сфері під час створення, руху і споживання інформації в суспільстві та державі. Ряд країн (США, Німеччина, Франція та ін.) набагато раніше приступили до формування такого законодавства. Формування і розвиток українського інформаційного законодавства – це широкомасштабна діяльність, яка проникає так чи інакше у всі галузі права, охоплює правотворчість різноманітних владних органів держави і припускає участь у цьому процесі різних суб'єктів. У цьому зв'язку таку діяльність необхідно проводити за спеціальною державною програмою, в рамках здійснення певної інформаційно-правової політики.

Тому одним з першочергових завдань повинна стати розробка комплексної програми розвитку інформаційного законодавства, що визначає його склад та структуру, послідовність і тимчасовий графік розробки та прийняття спеціальних законодавчих актів та окремих правових норм, що регулюють весь комплекс інформаційних відносин. Пріоритети цієї програми повинні видозмінюватися в міру об'єктивних змін поточних пріоритетів в інформаційній політиці. Перспективним, актуальним і своєчасним завданням інформаційної політики і є завдання створення проекту інформаційного кодексу України, а в кінцевому рахунку — формування високої інформаційно-правової культури громадян.

Щоб подібна політика призвела до названого ефекту, важливо визнати і реально здійснювати в сучасній українській державі як самостійну і основну таку спеціальну внутрішню функцію, як інформаційну. Окремі дослідники виділяють її в рамках функції політичного управління. Однак, на сьогоднішній день, ми вважаємо, що це вже застаріло. Якщо Україна хоче стати інформаційним суспільством, держава повинна спеціально займатися цими проблемами на рівні основного напрямку діяльності, приділяючи їм відповідну увагу і докладаючи для їх вирішення значних зусиль. Інформація зараз – це наріжний камінь нашої державності, політичної влади, яка все більше буде отримувати риси інформаційної влади.

У сучасних демократичних суспільствах юридичний спосіб регуляції відносин між владою і засобами інформації втілюється, насамперед, у законодавчому встановленні і реальному забезпеченні права громадянина на інформацію.

Розглянемо докладніше деякі напрямки розвитку інформаційного законодавства України, враховуючи при цьому, що життя вносить свої корективи, і інформаційне законодавство повинно бути динамічним та конструктивним і не перетворюватися лише в добрі наміри.

Сьогодні найбільш гострою проблемою в Україні є відсутність у більшості громадян довіри до державної влади, впевненості в тому, що всі гілки і структури влади, всі її посадові особи працюють в інтересах суспільства, а не в інтересах самої влади або своїх особистих. Тому державна інформаційна політика повинна бути скерована, насамперед, на усунення “дефіциту довіри до влади”, який перешкоджає просуванню по шляху реформ. У цьому розумінні ключовою проблемою є створення відкритого інформаційного середовища, що включає в себе забезпечення інформаційної прозорості державної влади, необхідної для формування громадянського суспільства і досягнення взаємодії між суспільством та владою на принципах довіри, порозуміння і ділового партнерства. Для вирішення цього завдання необхідно реалізувати комплекс юридичних, організаційно-технологічних і економічних заходів. Розглянемо спочатку комплекс правових заходів.

Насамперед, необхідно так би мовити “запустити” механізм практичної реалізації конституційного права на свободу одержання інформації. Правовою основою такого механізму повинні стати законодавчо закріплені чіткі правила, умови та порядок одержання громадянами та інституціональними структурами суспільства інформації в органах державної влади і місцевого самоврядування, від інших державних і недержавних юридичних осіб, а також прямий доступ до державних і недержавних інформаційних ресурсів. У законодавстві про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування повинно також бути закріплено обов’язки й відповідальність цих органів та їх посадових осіб за інформування громадян і всіх структур суспільства, за надання їм інформаційних послуг, за накопичення, зберігання і використання державних інформаційних послуг у сферах відповідальності цих органів. Це дозволить інформаційно “зміцнити” авторитет державної та місцевої влади, правопорядок і істотно обмежити можливості корупційних відносин у владних структурах.

При цьому тільки в рамках законодавства доступ до деяких видів інформації повинен бути обмеженим з метою захисту особистих прав і свобод громадян, інтересів економічних та інших структур суспільства, держави і національної безпеки. Особливо збалансований підхід потрібний під час роботи з персональними даними і шифрування інформації, тому що саме в цих сферах найбільш можливе виникнення загроз недоторканності особистого життя й обмеження прав на особисту, сімейну і комерційну таємницю як при надмірному втручанні держави, так і у разі несанкціонованої діяльності недержавних структур.

Не тільки система органів державної влади і місцевого самоврядування, але і саме суспільство є потужним джерелом та споживачем інформації. Але для того, щоб цей інформаційний потенціал міг бути ефективно використаний в інтересах розвитку кожної особистості, суспільства в цілому і держави, необхідно інституціональне структурування суспільства, що є важливим кроком на шляху до формування демократичного громадянського суспільства. Основою діяльності всіх політичних, громадських, професійних, корпоративних та інших структур суспільства є інформація. Тому подібні структури потенційно створюють значну кількість незалежних джерел інформації та депозитаріїв недержавних інформаційних ресурсів. Наявність багатьох структурованих і упорядкованих незалежних джерел інформації розширює для масового користувача можливості одержання достовірної інформації в зручній для нього формі, створюють умови для підвищення оперативності та достовірності інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в органах влади, ефективності інформаційної підтримки привселюдної, політичної та громадської діяльності, а також формування і впливу громадської думки як справжньої “четвертої влади” в демократичному суспільстві.

Громадсько-політичне структурування суспільства — одне з першочергових завдань усіх гілок влади в Україні, суть якого полягає в якнайшвидшому створенні відповідної правової бази та забезпеченні на її основі сприятливих умов, включаючи можливу державну підтримку діяльності різноманітних політичних, громадських, професійних і корпоративних структур, а також здійснення контролю за суворим дотриманням цими організаціями Конституції України і чинного законодавства. На жаль, у сучасній в Україні політичній ситуації законодавство в сфері громадсько-політичного структурування суспільства є зоною активної сутички протиборчих політичних інтересів, що суттєво гальмує процес формування громадянського суспільства. Проте, рано чи пізно ця проблема повинна бути вирішена, а також забезпечена чітка правова регламентація діяльності громадсько-політичних структур суспільства.

Для усунення проблеми “дефіциту довіри до влади” державна інформаційна політика повинна бути спрямована не тільки на те, щоб органи влади забезпечували надання оптимальним для споживача чином інформації, що запитується, але і на стимулювання прямого діалогу влади з суспільством, ініціатором якого повинна виступати сама державна влада. Механізм взаємодії з суспільством, що широко та ефективно використовується у демократичних державах, — загальновизнаний і є невід'ємною частиною та найважливішою функцією державного управління. Цей механізм також потребує нормативного правового забезпечення, проте, в більшому ступені — організаційного. Ефективність цієї взаємодії, а також, узагалі, принципова можливість його реалізації цілком залежить від усвідомлення державною владою необхідності забезпечувати інформаційну прозорість своєї діяльності та активно проводити відкритий діалог із суспільством та його структурами.

Одна з базових основ відкритого громадянського суспільства — це практично реалізована свобода інформації. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології, засоби і системи обчислювальної техніки і зв'язку, наприклад технологія Internet, та перспективи їх розвитку не тільки надають принципово нові, найширші можливості для вільного масового поширення інформації, масового інформаційного обміну та комунікацій, але і дозволяють говорити про інформаційну революцію, що відбувається у кінці XX ст., результатом якої стане новий тип демократичного суспільства — інформаційне суспільство (про правове регулювання в мережі Internet розмова піде трохи пізніше).

Проте, сьогодні навіть в економічно розвинених країнах доступність передових інформаційно-комунікаційних технологій для масового користувача, їх впровадження в повсякденне життя кожної людини залишаються серйозною проблемою, у першу чергу, економічною. Тому, як і раніше, величезну роль у забезпеченні свободи інформації, в масовому інформуванні грають традиційні засоби масової інформації — періодичні друковані видання, радіо і, особливо телебачення. Події, що відбуваються в останній час в Україні, показали, що ЗМІ, “інформаційні війни”, що провокуються ними, їх використання як “інформаційної зброї” у вузькокорпоративних інтересах у боротьбі за політичну та економічну владу оказують значний, далеко не позитивний вплив на хід реформ.

Українські ЗМI на законодавчому рівні одержали свободу слова, свободу від цензури, політичну і професійну незалежність від державної влади, проте не знайшли стійкої матеріальної бази для вільної самостійної діяльності, тобто в поточний момент відсутній правовий механізм забезпечення та реалізації прав і свобод ЗМI.

В умовах недостатньої розвиненості громадсько-політичних структур та відсутності певної державної політики в галузі масової інформації “незалежні” ЗМI, що уражені хворобою економічної несвободи, фактично змушені виражати не думку суспільства, а приватні або корпоративні інтереси у просторі мас-медіа своїх явних і неявних власників. При цьому не без їх участі впроваджується міф про те, що саме ЗМI є “четвертою владою”, якою у справжній демократичній державі повинна бути громадська думка, що сформована самим суспільством та його громадсько-політичними структурами, яка виражається через засоби масового інформування, які включають традиційні ЗМI.

В подібній реальній ситуації державній владі, яка дійсно прагне об'єктивно інформувати громадян і сприяти формуванню громадянського суспільства, необхідно забезпечити на нормативно-правовому рівні реалізацію прав і свобод ЗМI. Очевидно, що успіх цієї акції залежить від комплексу заходів, що застосовуються (нормативно-правових, організаційно-технологічних, економічних). На вирішення цих проблем, які істотно впливають на весь хід перетворень в Україні, і повинна бути спрямована в першу чергу інформаційна політика в сфері ЗМІ, зокрема, її правова база.

4.3. Засоби масової інформації і державна інформаційна політика. Нормативно-правова організація інформаційних відносин

Перехід до інформаційного суспільства і розвиток інформаційного простору України нерозривно пов'язаний із подальшою демократизацією політичного і громадського життя, реформуванням соціально-економічної сфери. В контексті інформаційної політики це означає визнання презумпції відкритості інформації для громадян і захист їх інформаційних прав. Це означає також орієнтацію головних компонентів інформаційного простору на забезпечення вільної циркуляції інформації, втілення в життя конституційного права на вільний пошук, одержання, виробництво і поширення інформації.

Перехід України до нового типу економічного розвитку, громадянського суспільства і правової держави, політичний плюралізм породжують величезну суспільну потребу в інформації. Необхідність задоволення цієї потреби й обумовлює особливу роль ЗМІ у житті суспільства. При цьому повною мірою виявляються такі властивості ЗМІ, як масовість, тиражуємість, періодичність, використання інформаційних ресурсів, що постійно поповнюються, створення первинної інформації, застосування сучасних інформаційних технологій і засобів телекомунікацій. ЗМІ є діючим каналом інформування суспільства щодо діяльності влади та його реакції на дії влади. Ці особливості роблять ЗМІ найважливішим соціальним інститутом, одним із складових інформаційного простору України.

На цей час не вирішено ще багато проблем, що пов'язані зі свободою доступу до інформації журналістів, із правовою охороною особистої таємниці в ЗМІ, захистом громадянина і суспільства від помилкової і несумлінної інформації, що поширюється ЗМІ. ЗМІ не виконують у повному обсязі освітніх завдань та завдань зберігання і розвитку національних культур.

Рішення цих проблем може бути знайдене в рамках реалізації таких завдань:

• недопущення підпорядкування ЗМІ інтересам влади і бізнесу, посилення можливостей їх впливу на ЗМІ (прямого натискування, постачання ЗМІ неповною, перекрученою або помилковою інформацією, безправ'я журналістів, зрощування структур влади, бізнесу і преси тощо);

• перешкода концентрації і монополізації ЗМІ, що веде до зменшення незалежних джерел інформації і т.ін.;

• сприяння розвитку місцевих ЗМІ і захист інтересів регіональних ринків масової інформації;

• удосконалювання законодавства в частині реалізації свободи слова й інформації, вільного поширення масової інформації, недопущення поширення насильства і нетерпимості через ЗМІ, забезпечення плюралізму ЗМІ, доступу до офіційної інформації тощо.

Центральним питанням є створення умов, при яких забезпечується свобода слова у разі забезпечення захисту національних інтересів країни. У зв'язку з цим найважливіше завдання полягає у виробленні необхідних заходів, які забезпечать у діяльності ЗМІ баланс інтересів особистості, суспільства і держави, що відповідає стратегії державної інформаційної політики (соціально-технологічної). При цьому може бути переборено жорстке настановне відношення значної частини населення до масової інформації, недовіра до повідомлень, що не відповідають особистим або соціальним чеканням. Повинні бути створені такі організаційні, правові, економічні і технологічні умови, при яких ЗМІ будуть ефективно виконувати функцію об'єктивного інформування населення, соціальних інститутів і держави. Під цим кутом зору варто розглядати все існуюче і перспективне законодавство, інші нормативні акти й окремі правові норми, що стосуються ЗМІ. Особливу увагу в галузі правового регулювання діяльності ЗМІ треба приділити правовим відносинам, що встановлюють державну підтримку ЗМІ і книговидання, неприпустимість введення політичної цензури.

Вважаємо за доцільне зупинитися докладніше на аналізі поставлених завдань і шляхах їх вирішення. У першу чергу, слід обговорити проблеми правового регулювання у сфері ЗМІ. На цей час законодавча база України включає такі закони в цій галузі: "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" [145], "Про телебачення і радіомовлення" [146], "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" [154], "Про інформаційні агентства" [108], "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" [155]. Існують також підзаконні нормативні акти державних органів: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. "Про створення телерадіоорганизації Суспільного мовлення України" [156], Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" [157], Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" [158], Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України [159].

Правове регулювання в сфері видавничої справи та реклами здійснюється на основі законів України "Про видавничу справу" [160], "Про рекламу" [149], Указу Президента України від 28 лютого 1995 р. "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" [161], Наказу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. "Про впровадження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу" [162], Листа Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. "Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва" [163] тощо.

Організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціальний захист журналістів гарантується Законом України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" [141], указами Президента України "Про Міністерство інформації України" [164], "Питання Міністерства інформації України" [106], "Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації" [165], постановами Кабінету Міністрів України "Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань" [166], "Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації" [167], "Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України" [107] та ін. На цей час Указом Президента України від 15 грудня 1999р. “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” функції Міністерства інформації України виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України [111].

Питання правової інформації відбиті в указах Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" [168], "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України"[169], Програмі правової освіти населення України [170] тощо.

Правове регулювання загальних питань інформації здійснюється на основі законів України "Про інформацію" [11], "Про державну таємницю" [95], "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" [143], Постанови Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. "Про рекомендації учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" [171] тощо.

Безумовно, усі наведені вище нормативно-правові акти спираються на Конституцію України, зокрема на ст.ст. 15, 34, 41, 54, 68, 85, 106.

Зупинимося докладніше на окремих нормативно-правових актах для того, щоб глибше зрозуміти роль засобів масової інформації в суспільстві, їх зв'язок із державною інформаційною політикою.

Так, у ст.20 Закону України "Про інформацію" закріплено, що "масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби" [11]. У цьому ж нормативно-правовому акті в ст. 21 роз'ясняється, що інформація державних органів та органів місцевого самоврядування доводиться до відома зацікавлених осіб, зокрема, шляхом опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- і аудіовізуальні засоби масової інформації. Причому "законодавчі та інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили" [11]. У ст. 29 відзначається, що доступ до відкритої інформації забезпечується поширенням її засобами масової комунікації. У ст. 42 визначені учасники інформаційних відносин. Відповідно до цього ЗМІ як автори та розповсюджувачи інформації, також належать до основних учасників інформаційних відносин. Засобів масової інформації стосується також ст. 46, у якій записано, що "інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини”[11].

Закон України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" визначає порядок всебічного й об'єктивного висвітлення діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування ЗМІ і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування. У ст. 2 даного Закону визначені загальні засади висвітлення такої діяльності в ЗМІ [143]. При цьому, з одного боку, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби цих органів, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю"[95]. З іншого боку, вони не повинні чинити на них будь-якого тиску і втручатися в їх виробничий процес, незважаючи на те, що ці органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути їхніми засновниками (співзасновниками). У свою чергу ЗМІ можуть проводити власне розслідування й аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй власну оцінку, коментувати. Проте, при цьому головними вимогами, що пред’являються до роботи ЗМІ, повинні бути об'єктивність, всебічність, незалежність досліджень. Що ж стосується оприлюднення офіційної інформації, то в цьому випадку розрив або змішування змісту офіційної інформації коментарями ЗМІ або журналістом не допускається [143].

У ст. 3 даного Закону розглядається питання акредитації журналістів і технічних працівників ЗМІ при органах державної влади та органах місцевого самоврядування [143]. Ці заходи, на наш погляд, сприяють прозорості діяльності цих органів, що є однією із необхідних умов здійснення демократичних перетворень в Україні.

Оскільки в ст. 5 Закону передбачено формування органами державної влади та органами місцевого самоврядування замовлень ЗМІ, вважаємо за необхідне пропагувати державну інформаційну політику за допомогою ЗМІ шляхом створення спеціальних звітів і репортажів про найважливіші заходи в цій сфері діяльності держави, проведення прямих теле- і радіотрансляцій про діяльність державних органів, що здійснюють інформаційну політику, організації систематичних (проблемних, тематичних) теле- і радіопередач та сторінок (рубрик) у друкованих виданнях і т.ін. У зв'язку з цими акціями органам державної влади та органам місцевого самоврядування згідно зі ст. 5 Закону необхідно передбачити видатки на фінансування ЗМІ у Державному бюджеті України та у місцевих бюджетах окремо. У цій же статті передбачено порядок фінансування недержавних ЗМІ щодо освітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування [143].

Слід зазначити, що інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування може надходити до ЗМІ від самих цих органів безпосередньо або через їх інформаційні служби, або може бути зібрана працівниками ЗМІ. У ст. 6 даного Закону [143] визначено поняття інформаційних служб: "Інформаційні служби (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління і центри громадських зв'язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом) органів державної влади та органів місцевого самоврядування збирають, аналізують, обробляють та оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової інформації, крім випадків, передбачених Законом України "Про державну таємницю" [95]”.

В Україні за участю органів виконавчої влади, а також Генеральної прокуратури України і деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично настроєних щодо органів виконавчої влади ЗМІ. Останнім часом з'явилися факти висування органами прокуратури юридично необгрунтованих, навіть явно абсурдних обвинувачень проти редакторів газет, авторів публіцистичних і літературно-художніх творів. Слід також відзначити, що різноманітними засобами фактично здійснюється цензура.

У цій же постанові звертається увага на те, що в українському суспільстві наростає громадський протест проти систематичних порушень свободи слова [140]. Серйозну стурбованість висловлюють міжнародні урядові, парламентські і громадські організації (ПАРЄ, ОБРЄ), зарубіжні ЗМІ.

Ситуація в інформаційній сфері України характеризується постійним звуженням економічних можливостей її суб'єктів, спадом матеріально-технічної бази. Це призводить до кількісного та якісного погіршення стану книжкових та газетно-журнальних видавництв, телекомунікаційних мереж, ставить діяльність творчих працівників і колективів у залежність від комерційних інтересів і фінансових структур, до поширення в суспільстві небезпечної для його морального і психологічного стану інформації та псевдокультури.

Державна політика у цієї сфері обумовила відкриття каналів для неконтрольованої, відомчої тарифної політики, що обернулося непосильним вантажем для більшості членів суспільства, призвело до економічного виснажування інформаційної сфери. За останні роки здійснювалася руйнівна для цієї сфери структурна перебудова державного телебачення і радіомовлення, видавничо- поліграфічної галузі за принципами монополістичної корпоратизації. Це стає, з одного боку, засобом інформаційного забезпечення короткочасних інтересів певних політично — кланових сил, а з іншого — базою перепрофілювання, комерціалізації та остаточної приватизації об'єктів загальнодержавного значення.

Раніше ми розглянули комплекс заходів, які було передбачено Верховною Радою України (див. підрозділ 4.2) для покращення становища в інформаційної сфері.

З цього приводу в ст. 2 Указу Президента України від 16 вересня 1998 р. "Про удосконалення державного управління інформаційною сферою" була підтримана пропозиція Кабінету Міністрів України про створення Державної акціонерної компанії "Українське телебачення та радіомовлення" (Далі ГАК "Укртелерадіо") і Державної акціонерної компанії "Українське видавничо-поліграфічне об'єднання" (Далі ГАК "Укріздатполіграфія") із передачею в їхні статутні фонди 100 % акцій державних підприємств інформаційної сфери, які не підлягають приватизації [137].

З метою поліпшення забезпечення конституційного права громадян у сфері інформації, а також реалізації законів України "Про інформацію" і "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" та інших законодавчих актів було видано Розпорядження Президента України від 5 жовтня 1998 р. "Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності". Відповідно до цього розпорядження, зокрема, Кабінету Міністрів України було запропоновано в двомісячний термін затвердити план заходів щодо розвитку інформаційної інфраструктури в регіонах України, спрямованих на забезпечення прав і інтересів громадян у сфері інформації, поліпшення організаційної і фінансової підтримки ЗМІ в областях і районах, і забезпечити його виконання. Міністерству інформації України було доручено забезпечити оперативне доведення до ЗМІ об'єктивної науково обгрунтованої аналітичної інформації про сучасні політичні, соціально-економічні проблеми в державі в цілому та у її регіонах, перспективи їх вирішення. Нагадувалось також про необхідність підготовки пропозицій щодо внесення змін в законодавчі акти, що забезпечували б посилення державного контролю за дотриманням суб'єктами інформаційної діяльності вимог чинного законодавства [174].

Що стосується законодавчої діяльності, то у Верховній Раді України знаходяться проекти законів, які внесли народні депутати України, котрі стосуються проблем захисту громадської моралі, припинення негативного впливу деяких телепередач та кіно-відеофильмів на психіку людей. Так, з метою зміцнення громадського порядку було запропоновано проекти законів України "Про захист громадської моралі і психіки людей від негативного впливу теле-, кіно- відеопродукції" та "Про недопущення розповсюдження кіно- і відеопродукції, що демонструє порнографію, жахи, чи пропагує культ насильства і жорстокості".

На жаль, дотепер ще не прийнятий Закон України "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України", проект якого також було внесено на розгляд Верховної Ради України. У цьому проекті закону запропоновано визначення і регулювання на правових засадах інформаційного суверенітету України, гарантії розвитку і захисту національного інформаційного простору та зміцнення інформаційної безпеки як складової частини державного суверенітету та системи національної безпеки України.

З цього ж приводу слід нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. "Про Комісію з питань інформаційної безпеки", метою якого стає забезпечення розробки пропозицій щодо реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки, що також відповідає п. 28 ст. 106 Конституції України [104].

Вважаємо також актуальним і доцільним розглянути й підхід, що пов'язаний із системним поглядом на нормативно-правову організацію інформаційних відносин. Поняття інформаційних відносин ще не закріпилося в правовій науці. Тому будемо розуміти під інформаційними відносинами процес цільового, однозначно усвідомленого перерозподілу в суспільстві відомостей про особи, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх подання. Правове регулювання інформаційних відносин підпорядковано тим же закономірностям, що і регулювання інших видів суспільних відносин. Правове регулювання приходить на зміну регулювання будь-яких відносин за допомогою інших соціальних норм: моральних, релігійних, технічних та ін. Це відбувається в зв'язку з тим, що ці слабко гарантовані соціальні регулятори перестають робити належний, об'єктивно необхідний суспільству регулятивний вплив, що виявляється в дестабілізації суспільних відносин. Але, яким чином і в якому напрямку організовувати нормативний матеріал, щоб його вплив на відповідні суспільні відносини був оптимальним? Очевидно, що для цього необхідно з'ясувати спочатку причину, за якою взагалі з'явилося правове регулювання таких відносин, тобто причину їх суспільної значимості.

Отже, інформаційні відносини, які подані у виді цільового перерозподілу в суспільстві різноманітних відомостей, займають особливу нішу у функціонуванні суспільних механізмів. Споконвічно закладений як одна з конституційних основ українського суспільства ідеологічний плюралізм (ст. 15 Конституції України) і інформаційні права громадян (ст. 34) покликані гарантувати стабільний політичний і соціально-культурний розвиток суспільства. Досягнення такого значного ефекту можливо завдяки лише єдиній ознаці інформаційних відносин — їх масовості. Так, якби механізм циркуляції інформації не торкався широких прошарків громадськості, зв'язку держави з суспільством, то навряд чи б інформаційні відносини взагалі набули будь-коли загальносоціальну значимість і, як слідство, необхідність у правовому регулюванні.

У визначенні правового режиму масової інформації принципове значення мають два взаємозалежних її аспекти: якісний і кількісний. Якісний аспект розкриває масовість інформації як інформації суспільної, загальної для всіх, загальнодоступної, відкритої; кількісний — як інформації, що поширюється для широкої мережі споживачів, користувачів інформації. Кількісний аспект похідний від якісного. Так, призначена для необмеженого кола осіб інформація, яка не користується попитом, може мати дуже малу кількість споживачів, або не мати їх взагалі, і проте залишатися масовою. Однак подібна ситуація повинна бути винятком, інакше не було б ніякого резону передбачати особливе положення ЗМІ, особливий статус журналіста в теперішньому його вигляді або взагалі визначати режим масової інформації правовими рамками. Тому, визнаючи, що усе, крім конфіденціальних і секретних відомостей, є масовою інформацією, ми припускаємо і кількісну масовість такої інформації.

Необхідно зауважити, що ознака масовості інформації є лише статистичним показником реального процесу інформаційної циркуляції, індикатор значимості інформаційних відносин, що розкриває статистичну інформаційну картину суспільства. Тепер же цю вирішальну для правового регулювання інформаційних відносин ознаку масовості інформації необхідно простежити в динаміці, тобто розглянути особливості самого інформаційного обміну, оскільки право регулює саме відносини, а не статику відносин.

Стандартний цикл циркуляції інформації можна уявити у виді найпростішої формули: виробництво — розповсюдження — споживання. Широке правове регулювання розповсюдження інформації разом із нормами, що стимулюють виробництво якісної інформаційної продукції і сприяють вихованню гідної культури споживання, складає основу організаційного і правового положення суб'єктів і правового режиму інформаційної циркуляції. Переважна частка нормативних настанов стосується стадії розповсюдження, тому що саме тут процес прямування масової інформації і виявляється повною мірою. Проте, і в інші ланки інформаційного циклу частково проникають правові норми. У галузі створення інформаційної продукції неможливо поки що передбачити будь-які серйозні заходи щодо правового обмеження її виробництва в будь-якому вигляді, оскільки це справедливо викликає обвинувачення в цензурі. Саме тому контроль за громадською моральністю, наприклад, винесено у стадію розповсюдження інформації. Проте, хоча тут у первинній стадії і діє принцип некараності думок, може презюмуватися негативне відношення суспільства, яке виражене в законодавстві, до того, щоб мати цілі, скажемо, що спрямовані на розпал расової розбіжності. Поширення таких ідей, що матеріалізовано, наприклад, у факті створення відповідних політичних партій і громадських організацій (ст. 37 Конституції України) і зовсім забороняється, що, у свою чергу, позбавляє стимулів створювати такого роду інформаційну продукцію.

Проте, правове регулювання присутнє і на цій стадії інформаційного виробництва, правда, не у вигляді норм охоронної властивості (про що вже йшлося), а у вигляді регулятивних норм, що сприяють створенню організаційних та економічних передумов розвитку та удосконалюванню інформаційного виробництва.

У галузі ж інформаційного споживання введення будь-яких обмежень до діючих результатів, як показують численні практичні приклади, призвести не може, і всі правові зусилля знову ж переносяться на центральну стадію інформаційної циркуляції — стадію розповсюдження інформації. Проте, і тут не можна говорити, що регулятивна спроможність права цілком виключається в інформаційному споживанні. Питання полягає лише в тому, що правові норми, які не спроможні ефективно впливати на характер інформаційного споживання безпосередньо в інформаційній сфері, можуть успішно вирішувати поставлені завдання через призму регулювання інших за характером суспільних відносин. У даному випадку мається на увазі правове регулювання в галузі освіти і просвітництва як підростаючого покоління, так і громадськості в цілому.

Стадію розповсюдження інформації можна класифікувати за ознаками засобу розповсюдження на дві автономні групи:

• безпосереднє розповсюдження, коли творець інформаційного продукту або його інтерпретатор впливає на споживача безпосередньо. Сюди можна віднести власне спілкування, передачу ідей у виховній та освітній сфері, мітинги, театралізовані вистави та інші культурні заходи. Правовим регулюванням цей вид розповсюдження потоків інформації практично не порушений;

• опосередковане розповсюдження, коли між творцем інформпродукту (або інтерпретатором) і споживачем знаходиться механізм (система механізмів) або інший засіб фіксації і передачі інформації, наявність яких визначає масовість таких інформаційних відносин.

Історичний розвиток технологій розповсюдження інформації наочно показує зростання масовості інформаційного обміну, отже, і значимості інформації в суспільстві. Це, у свою чергу, як вже говорилося вище, є індикатором необхідності правового регулювання. Так, можна виділити такі стадії технологічного удосконалювання розповсюдження інформації в опосередкованому його варіанті.

1. Розповсюдження за допомогою фіксації статичного блоку інформації, що розташований в місцях великих скупчень людей (наприклад, Закони 12 таблиць на центральній площі античного Рима, накази феодалів).

2. Розповсюдження інформації за допомогою книг, спочатку рукописних сувоїв, а пізніше і друкованих книг (серед вузького кола людей поширюються або концентруються в бібліотеках).

3. Розповсюдження газет і журналів (починаючи з роздрібного продажу, а потім і поширення за передплатою).

4. Високотехнологічне розповсюдження інформації, починаючи з ХХ ст., на базі використання електромагнітних явищ і механізмів, що перетворюють електромагнітні сигнали в сприйману людиною форму: а) радіо і телебачення (поширення загальної за характером інформації в кожний будинок); б) мережної комп'ютерної техніки (поширення будь-якої індивідуальної інформації для кожного споживача). Сюди ж ми відносимо і розповсюдження інформації, що випливає із попередніх форм. Мається на увазі супутникове і кабельне цифрове телебачення та радіо тощо.

Перераховані види розповсюдження інформації певним чином визначають специфіку її споживання кінцевим користувачем. Тому організація нормативних зусиль законодавця в руслі цих різновидів і може дати найбільш адекватний та оптимальний варіант правового регулювання інформаційних відносин. Отже, розглянемо специфіку перспективного планування нормативно-правових заходів, що спрямовані на рішення сучасних проблем інформаційної сфери. Негативні прояви масового інформаційного обміну, починаючи з непропорційного ціннісного зсуву в суспільстві, що призводить до соціальних антагонізмів, і закінчуючи окремими випадками дифамації і посягань на таємницю приватного життя громадян, можуть ліквідуватися як за допомогою механізмів громадянського суспільства, так і прямим регулятивним державним втручанням. Оскільки про ефективність першого засобу для української дійсності говорити ще передчасно, варто переважно приділяти увагу удосконалюванню механізмів правового регулювання процесів інформаційного обміну.

Щоб належним чином систематизувати усі види форм розповсюдження інформації, абстрагуємося від понять "засоби масової інформації", "засоби масової комунікації" тощо, а будемо вживати термін "інформаційні засоби". Інформаційні засоби – це такі засоби, що дають найбільш потужні потоки інформації, яка споживається в суспільстві, тобто засоби, що визначають масовість інформації. Конкретна правова модель, що закріплює місце інформаційних засобів у суспільстві, буде випливати із суміщення особливостей історично сформованого технологічного типу розповсюдження інформації для кожного виду інформаційних засобів з основними питаннями соціальної взаємодії інформації, що поширюється таким чином, з політичною, економічною і культурною сферою відносин. Класифікація правових моделей регулювання інформаційних засобів будується за убуванням загальносоціальної значимості. Проілюструвати це можна на прикладі найбільш яскравих соціальних ознак споживання інформації кожного інформаційного засобу. Ці ознаки і визначають специфічне правове регулювання кожного типу розповсюдження інформації. Наведемо класифікацію моделей регулювання інформації.

І категорія — телебачення і радіо. Їх специфіка обумовлена такими чинниками:

• обмеженість частот передачі теле- і радіосигналів для найбільш масових у даний час технологій передачі (маються на увазі широкохвильові станції наземного мовлення);

• ефект присутності (викликає у споживача підвищену емоційну напруженість, що розвиває психологічну сприйнятливість);

• некритичність сприйняття (інтенсивний інформаційний потік, за ходом якого необхідно постійно стежити споживачу, не лишає часу для аналізу, що підвищує його сугестивність, “придушує” волю телеглядача і радіослухача);

• розповсюдження відомостей здійснюється переважно за рахунок широкої мережі первинних користувачів (тобто інтенсивне поширення, на відміну від екстенсивного, що обумовлений можливістю багатократного використання різними людьми того ж самого інформаційного масиву);

• визначення головної ролі в усвідомленні громадянами фактів, подій тощо.

ІІ категорія — комп'ютери, що залучені до глобальних і локальних інформаційних мереж. Їх специфіка визначається:

• можливістю вибору споживачів інформації, що практично не обмежена за тематикою й обсягом (дійсна демократичність; виникає проблема зайвого споживання користувачем соціально нейтральної або соціально шкідливої продукції, що вирішується створенням, зокрема, соціально орієнтованих пошукових систем; досить гостро постає також проблема захисту авторських прав, спеціальних відомостей);

• зв'язком у комп'ютерних мережах, який може бути двостороннім (коли сам споживач одночасно є розповсюджувачем, який створює свої сторінки в мережі, розсилає електронну пошту);

• перспективою опанування першого місця в розповсюдженні інформації в суспільстві;

• одночасним включенням переваг і недоліків I категорії (якщо ми маємо справу з трансляцією по мережі теле- і радіопродукції).

Необхідність правового регулювання інших видів розповсюдження інформації, що виникають різним чином з I і II категорій, будуть залежати від темпів технологічної конвергенції. Проте, можна говорити, що базові соціальні ознаки цих категорій, що викликають необхідність правового регулювання, виявляться вірними і для нових форм розповсюдження інформації: цифрове кабельне, комп'ютерне, супутникове телебачення і радіо.

III категорія — друковані засоби інформації (газети, журнали, альманахи і т.ін.). Її специфіка визначається такими чинниками:

• відсутність технологічних обмежень розповсюдження інформації, відносна простота такого інформаційного виробництва і поширення (призводить до реалізації справжнього плюралізму думок; виявляється велика лояльність у разі подання інформації, коли можна зупинитися і проаналізувати отримані дані);

• наявність найбільш вираженої ознаки, так званого "зовнішнього плюралізму", коли преса уявляється плюралістично пропорційною в суспільстві у випадку, якщо брати весь обсяг, який видається в Україні газет і журналів, а не одне або декілька видань, що щодня споживає одиничний читач;

• орієнтація газет на підвищений зміст матеріалів-новин із суспільно-політичним фарбуванням (формування громадської думки; особлива увага приділяється механізму: як і які новини висвітлювати, у зв'язку з чим);

• характер розповсюдження відомостей — змішаний (суміщення інтенсивного й екстенсивного методів поширення, тобто хоча масовість і досягається широкою мережею споживачів, але реалізується вона також і шляхом багаторазового споживання тих самих відомостей).

IV категорія — кіно- і відеопродукція, книги, компакт-диски, аудіокасети і т.ін. (тобто об'єкт, що містить в собі інформаційний продукт, по-перше, як правило, пов'язаний із трудомісткими витратами на виготовлення і, по-друге, розповсюджується за допомогою ємних матеріальних носіїв, що пересуваються). Специфіка цієї категорії визначається такими чинниками:

• створення такої продукції пов’язано, як правило, із творчістю (поглиблена змістовність матеріалів, орієнтація на соціо-культурну ідейну сферу);

• необхідність захисту такого роду творчої продукції від посягань "масової культури" (така необхідність виникає зовсім не з того, що продукція "масової культури" користується великим попитом у громадян, а тому, що обсяг "кітча" у силу своєї низької ресурсної вимогливості набагато більше обсягу такої ж творчої продукції);

• продукція такого роду є системною базою ідей, думок, уявлень для перших трьох категорій (не тільки в тому, що ці матеріали просто використовуються, наприклад, в телепередачі, а в тому, що вони задають вектор мисленню творців відповідної продукції тих категорій);

• відповідно до особливостей своїх матеріальних носіїв відчуваються як недоліки, так і переваги перших категорій інформаційних джерел;

• перевага у розповсюдженні на екстенсивність (розраховані на можливе повторне сприйняття, хоча в більшості випадків тією ж людиною, що частково нівелює масовість, яка, з іншого боку, компенсується інтенсивним поширенням, що сприяє фундаментальності, більш глибокому засвоєнню, аналізу).

V категорія — плакати, стенди, календарі та інші зображення і тексти рекламного, пропагандистського, агітаційного й іншого характеру (наприклад, зовнішня реклама на автобусах, тобто "мертва картинка", а також інформаційне табло і т.ін.). Ця категорія обумовлена такими специфічними чинниками:

• розташовуються переважно в місцях великих скупчень людей (але виникають проблеми з виділенням спеціальних місць для цього, близького розташування таких інформаційних засобів із специфічним змістом до шкіл, дитячих садків тощо);

• розповсюдження відомостей — тільки інтенсивне;

• розраховані на сприйняття невеличкої інформаційної порції за короткий час і тому сконструйовані таким чином, щоб залишити глибокий слід у свідомості людини (отже, яскравість інфопотоку обумовлює проблему лояльності залишення такого сліду у свідомості; звичайно спрямовані на те, щоб вселити щось споживачу).

Саме за такими технологічними видами передачі інформації класифікується складний механізм її опосередкованого розповсюдження. В залежності від того, наскільки гостро в суспільстві переломлюються ці техніко-технологічні особливості передачі інформації, можна міркувати і про спрямованість правових регулятивних зусиль.

Якщо брати до уваги типологію, що викладена вище, то не виникає великих труднощів в оцінці прогалин українського інформаційного законодавства. Аналіз перерахованих вище нормативно-правових актів у сфері ЗМІ також дозволяє прийти до аналогічного висновку. Так, деякі питання правового регулювання I і III категорій інформаційних засобів усе ж знайшли відбиток у нормативно-правових актах. Саме тяжке положення спостерігається з правовим регулюванням II категорії інформаційних джерел, що, як відзначалося вище, має реальну перспективу посісти перше місце в розповсюдженні інформації в суспільстві. Актуальність розв’язування цієї проблеми визначається також і тим, що на шляху побудови демократичного, соціального, правового суспільства в Україні необхідно розвивати й удосконалювати всі демократичні механізми, у тому числі і механізм реалізації права громадянина на інформацію, ефективність якого багато в чому залежить від державної інформаційної політика у відношенні II категорії інформаційних засобів, яка на цей час не розглядається в законодавстві як засіб масової інформації.

Вирішити цю проблему, на нашу думку, можна з прийняттям комплексного закону, який би врегулював відносини в сфері телекомунікацій (або електрозв'язку). Деякі аспекти правового регулювання II категорії розглянемо нижче. Стосовно V категорії моделей можна констатувати, що вона зараз не розглядається як засіб масової інформації.

Нові закони, необхідність у яких в кожній категорії інформаційних засобів цілком очевидна, у майбутньому, після їхні прийняття будуть складати особливу частину інформаційного законодавства. Поряд із цим необхідно розвивати й інший напрямок правового регулювання, що розв'язує загальні для всієї інформаційної сфери проблеми. Йдеться про подальшу розробку правової термінології й основних понять, що використовуються в інформаційному законодавстві, про проблеми неприпустимості цензури, забезпечення і гарантування права громадян на інформацію, захисту громадської моральності і культурної ідентичності, проблеми забезпечення інформаційної безпеки і захисту секретних та конфіденційних відомостей, забезпечення "прозорості" функціонування державних органів та організацій, у тому числі тих, що виробляють інформаційну продукцію, та інші проблеми, які складають загальну частину інформаційного законодавства. Правове регулювання такого характеру суспільних відносин хоча і виражено в законах України "Про інформацію", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" і ряді інших нормативно-правових актів, але ж говорити про чітку систему цих документів і чітку систему їх дії в переломленні інформаційних проблем суспільства, напевно, було б ще передчасно . Таким чином, слід ще раз підкреслити, що під час підготовки конкретного плану правової роботи можна відштовхуватися або від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного поля сьогодення (що ми і зробили на початку розробки теми ЗМІ і державна інформаційна політика), або виходити із сутності інформаційних відносин, попереджаючи таким чином появу нових проблем, що, на наш погляд, є більш науково обгрунтованим підходом.

Перспективи державної інформаційної політики України в галузі ЗМІ, насамперед, повинні бути пов'язані з розвитком міжнародної інформаційної діяльності, формуванням міжнародного інформаційного простору. Відповідно до законів України "Про інформацію" (ст.ст. 50, 51), "Про Концепцію Національної програми інформатизації" здійснюється загальна інформаційна політика держави. У зв'язку з тенденцією до міжнародної інтеграції, зокрема, до європейського співсуспільства і з політикою України, що спрямована на побудову демократичної правової держави, становить значний інтерес співвідношення права Європейського Союзу (ЄС) і національного права, механізми реалізації рішень ЄС. З огляду на прямування України до ЄС, вважаємо за необхідне зупинитися на окремих питаннях комунікаційного права і комунікаційного політики ЄС. Крім корінних інституціональних змін, серед головних законодавчих подій у ЄС за останнй час слід зазначити початок перегляду структури регулювання електронних комунікацій, прийняття Директиви щодо прав власності на кабельні комунікації й опублікування нового проекту Директиви про електронну комерцію. До деяких справ стосовно ЗМІ були вироблені правила про конкуренцію, що істотно вплинуло на розвиток ЗМІ і регулювання комунікаційного “ландшафту”, особливо в галузі фінансування громадських служб і зливань компаній. На рівні Ради Європи Комітет Міністрів прийняв дві найважливіші рекомендації, у яких підкреслюються принципи висвітлення в ЗМІ виборчих компаній і заходи щодо забезпечення універсальної громадської послуги.

На наш погляд, доцільно розглянути і проаналізувати дві останні рекомендації. По-перше, йдеться про Рекомендацію щодо заходів, котрі стосуються висвітлення виборчих компаній у ЗМІ (рекомендація № R (99)15 Комітету Міністрів державам-учасницям ЄС, яка була прийнята у Страсбурзі 9 вересня 1999 р.), що закликає 41 державу забезпечити висвітлення виборчих компаній у ЗМІ на основі справедливості, збалансованості і неупередженості, приділяючи в той же час особливе значення проблемі саморегулювання ЗМІ в цій галузі. Відповідно до даної рекомендації необхідно, щоб у всіх типах політичних виборів ЗМІ, особливо віщальні ЗМІ як державні, так і приватні, забезпечували чесне і неупереджене подання населенню суттєвих точок зору політичних партій і кандидатів. Що стосується доступності безкоштовного ефірного часу в суспільних віщальних ЗМІ для політичних партій і кандидатів, державам-учасницям нагадується, що коли такий ефірний час надається, то це повинно робитися без будь-якої дискримінації, на основі прозорих та об'єктивних критеріїв. У відношенні платної політичної реклами у рекомендації підкреслюється про необхідність того, щоб у тих випадках, коли така реклама дозволена, то усім партіям слід пропонувати і надавати рівні умови і розцінки, а громадськість повинна бути проінформована про платний характер повідомлень.

Що стосується розповсюдження опитувань громадської думки, то громадськість повинна бути проінформована про партію або організацію, що замовила і провела таке опитування, а також про використані при цьому методи. Результати опитувань виборців , що вже проголосували, не повинні поширюватися ЗМІ доти, поки не закриються всі виборчі дільниці в країні. Неупереджено розбираючи головні питання, що стосуються ролі ЗМІ під час виборів, рекомендація спрямована на те, щоб служити корисним орієнтиром для урядів, політиків, суддів, журналістів і широкої громадськості.

По-друге, це стосується Рекомендації щодо нових комунікаційних та інформаційних послуг (рекомендація № R (99)14 Комітету Міністрів державам-учасницям ЄС, яка була прийнята в Страсбурзі, 9 вересня 1999 р.), котра спрямована на те, щоб заохотити держави — учасниці підвищувати доступність для громадян таких нових комунікаційних та інформаційних послуг, як Інтернет і електронна пошта, особливо за допомогою створення точок громадського доступу на місцевому рівні. Держави — учасниці Ради Європи закликаються запроваджувати в життя основні принципи універсальної громадської послуги і доводити їх до відома органів державної влади, відповідних галузей промисловості та індивідуальних користувачів. Рекомендація містить керівні принципи узгодженої європейської політики з цього питання. Освітні та культурні установи повинні сприяти використанню населенням нових інформаційних технологій, у тому числі через надання децентралізованих точок доступу. Рекомендація пропонує урядам європейських держав розробити фінансову стратегію в співробітництві з приватним сектором, забезпечуючи в той же час панування справедливої конкуренції між різноманітними постачальниками комунікаційних та інформаційних послуг на рівні співтовариств. Пояснювальна записка до цього документу містить додаткову інформацію та засоби втілення в життя рекомендації про універсальну громадську послугу. Кінцевою метою цієї послуги є запобігання розподілу суспільства на "інформаційно багатих" та "інформаційно бідних" громадян. Загальноєвропейська конференція за порушеними у рекомендації питаннями була проведена Радою Європи 2-3 листопада 1999 р. на Мальті.

Безумовно, ми розглянули далеко не всі аспекти державної інформаційної політики в галузі ЗМІ. Проте, навіть те, що вдалося проаналізувати, дозволяє зробити деякі висновки. Вважаємо, що однією з таких проблем є недостатня сформульованість цієї політики: невизначеність необхідного мінімуму державних потреб в інформаційній сфері, а також доступного для бюджету максимуму, який відведено на це державою. Друга проблема полягає в розходженні уявлень про єдиний інформаційний простір. Чомусь вважається, що єдиний інформаційний простір — це можливість на всій території держави розповсюджувати одну і ту ж інформацію. На наш погляд, варто розглядати єдиний інформаційний простір як можливість забезпечити кожного громадянина максимально повним спектром фактів і думок, що є в країні, у тому числі ознайомити неодмінно і з версією державних органів, тобто з офіційною версією, що, як підказує досвід, теж не може і не повинна претендувати на істину в останній інстанції. Навпаки, саме з того, наскільки ця версія підтверджується іншими версіями і фактами, громадянин має можливість зробити висновок про якість обраної їм влади.

Таким чином, розрив єдиного інформаційного простору виникає тоді, коли ні газета, ні радіо, ні телеканал, незалежно від форми власності, не дають і не намагаються давати максимальний спектр думок і поглядів, що існують у суспільстві, та й не вважають себе зобов'язаними це робити. Другий розрив єдиного інформаційного простору — це коли на відведених територіях України практично встановлюється монополія на місцеву, регіональну істину. Замість того, щоб стимулювати саморегулювання преси, держава в особі законодавчої і виконавчої влади як у центрі, так і на місцях намагається вводити нові механізми її регулювання і розширювати сфери їх застосування.

Якщо вважати свободою слова можливість громадянина не тільки сказати, але і бути почутим, то цієї свободи ЗМІ надають громадянину, суспільству явно недостатньо. Якщо мати на увазі існуючу точку зору, що влада – це "голова", а суспільство — "тіло", то у відбитку сьогоднішньої преси все навпаки: до 80% простору і часу займає влада, а суспільство, із своїми проблемами, тулиться на просторі, що залишився. Журналістика стає все більш егоїстичною і самодостатньою, вона не намагається повною мірою зібрати і висловити громадську думку, не намагається її формувати через осмислену й об'єктивну інформацію. Замість цього преса охоче публікує особисту або редакційну думку, видаючи її за громадську, а потрібну інформацію — за об'єктивну. Але сказати, що в цьому провина тільки самої журналістики, тільки самих ЗМІ, було б, щонайменше, несправедливо. В умовах не усунутого монополізму держави на поліграфію, доставку газет і журналів, на релейні лінії, телевежі і телерадіопередавачі преса не може почувати себе вільною, тому що зберігаються основні важелі впливу держави на зв'язок між ЗМІ і їх споживачами. Небезпека також полягає в тому, що відносини мас-медіа з приватними власниками не регулюються законом.

Обвинувачувати пресу в утраті взаємної довіри між громадянами і владою в умовах відсутності ясних державних пріоритетів, при наявності незліченних обіцянок, які не виконані владою, що не спроможна визнати свої помилки, називати і карати винних у них посадових осіб, — це неправильна позиція. Вважаємо, що політика держави в інформаційній сфері, насамперед, повинна бути спрямована на збалансованість дій всіх суб'єктів інформаційного простору України. Ефективність цього простору може бути забезпечена, у першу чергу, шляхом обов'язкового дотримання законодавства України, у тому числі інформаційного, усіма суб'єктами інформаційного простору. При цьому особливу увагу варто приділити гарантованому забезпеченню механізмів реалізації державної інформаційної політики.

4.4. Механізми забезпечення конституційного права громадян на інформацію та механізми інформаційної безпеки

На нашу думку, необхідно докладніше зупинитися на розгляді питання щодо поліпшення забезпечення конституційного права громадян на інформацію. Це пов’язано з тим, що в сучасних демократичних суспільствах юридичний засіб регуляції відносин між владою, ЗМІ і громадянами втілюється, насамперед, у законодавчому встановленні і реальному забезпеченні права громадянина на інформацію.

Всяке монопольне володіння інформацією, що характерно, насамперед, для тоталітарних держав, “бумерангом б'є” і по самій державі, заводячи суспільство в економічну, політичну і правову безвихідь на основі, у тому числі, безвиході інформаційної. Адже ущербність, однобокість, зрізаність інформації, тобто довільне дозування прямого зв'язку, що, на перший погляд, вигідно для суб'єкта управління, зрештою, призводять до зрізаної, "дозованої" інформації, що надходить по каналах зворотного зв'язку. Це, природно, виводить найважливішу стадію управління — прийняття рішення — із нормального режиму. Досвід нашого суспільства дуже красномовно підтверджує це. Достатньо нагадати, що більшість нормативних актів, що стосуються прав і свобод громадян СРСР, у тому або іншому ступені до останнього часу носили закритий характер. В результаті цього людина була позбавлена можливості повною мірою використовувати свої конституційні й інші права і свободи, ускладнювалася боротьба зі свавіллям, створювалися перешкоди для оскарження неправомірних дій державних органів та посадових осіб. Подібний стан справ обмежував правовий статус особистості, ставив його в залежне положення від державного апарату, чиновництва, бюрократії. Проте, і сьогодні проблема реалізації права на інформацію значною мірою не вирішена позитивно.

Надання все більшій кількості відомств права засекречувати свої документи, створення спеціальних структур "із захисту інформації", жорсткість режиму доступу до архівних матеріалів — усе це укладається у певну систему. Тим самим порушується одне з найважливіших прав людини — право на інформацію. При цьому ігнорується істотний демократичний принцип — принцип відкритості та публічності влади. Для нас це має особливе значення, тому що давня традиція недовіри до влади може бути переборена тільки одним: загальнодоступністю інформації про роботу державного апарату у всій можливій повноті. Співвідношення статусів громадянина і держави повинні змінитися, владу необхідно перерозподілити між громадянським суспільством і його політичною організацією. Традиційний пріоритет посадових осіб перед громадянами в інформаційному забезпеченні повинний бути зруйнований. Держава з "хазяїна" повинна трансформуватися в "слугу" суспільства, стати більш відкритою для громадян і в інформаційній сфері, доступ до якої необхідно значно полегшити, зробив це на твердій правовій основі. От чому в теперішніх умовах життєво важливо покінчити з інформаційним дефіцитом за допомогою проголошення і діючого рівня забезпечення права громадян на інформацію, тому що в демократичному суспільстві таке право — норма.

Право громадян на інформацію — самостійне конституційне право, що дозволяє людині вільно шукати, одержувати, передавати, створювати і поширювати інформацію будь-яким законним засобом. У літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію — лише складова частина свободи слова і преси, або, навпаки, свобода інформації — умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необгрунтовано.

Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня — конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не тільки свобода думки, слова, але і право на інформацію. У Конституції України зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тобто тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, "суверенність".

Зрозуміло, права громадянина на інформацію — дуже не просте суб'єктивне право, бо воно складається з ряду юридичних можливостей. Серед них можна виділити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Частина 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення даної можливості: "Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними". Крім того, універсальне право громадянина на інформацію може містити в собі такі конкретні правомочності:

• право знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що будь-яким чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про нього, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадянина;

• право давати згоду на збирання особистої інформації для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;

• право доступу до такої інформації з метою її перевірки, одержання необхідних довідок;

• право знати про використання цієї інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем;

• право на громадський код (позначення громадянина у відповідній інформаційній системі);

• право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища;

• право на достовірну фінансову інформацію й ряд іншіх прав.

Вперше на міжнародному рівні про право на інформацію було продекларовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини[175], що в принципі відтворено і в ст. 34 Конституції України.

Найбільш повна інформація для громадянина потрібна з тієї ж причини, що і для законодавця і правозастосовника — для прийняття рішень, але, природно, на своєму рівні. Існують три основні стадії управлінського циклу: збирання та обробка інформації, оцінка її з позицій визначених норм і прийняття рішення, які характерні і для особистої саморегуляції як однієї з різновидів управління. Тому людина також прагне мати максимум цінної інформації для прийняття припустимого рішення, яке вигідне для нього. Реалізація такого прагнення — свідчення свободи громадянина.

Звідси конституційне закріплення даного права – це крок вперед у розширенні інформаційних можливостей, а значить і свободи особи, у розвитку нових інформаційних відносин між людиною і державою. Водночас, щоб воно стало "живим" і діючим правом, необхідні відповідні гарантії, що складаються з умов, які забезпечують безперешкодне здійснення цього права і створюють, по суті справи, механізм його реалізації. Зупинимося більш докладніше на політичних, законодавчих та організаційно-технічних заходах.

Політичні гарантії пов'язані з подальшим проведенням демократичних перетворень, що, безсумнівно, буде сприяти найбільш повній реалізації права на отримання інформації. У свою чергу, використання персональних комп'ютерів у політичній сфері все більш буде впливати на практику демократії, буде змінювати відносини між владою держави і громадянським суспільством. Інформатизація забезпечить широкий доступ до інформації і тим самим полегшить “функціонування” суспільства, привертаючи до участі в його управління будь-яку зацікавлену сторону, полегшить більш повне здійснення народовладдя.

Серед законодавчих гарантій необхідно виділити потребу в прийнятті спеціального Закону України "Про право на інформацію", де важливо закріпити основи інформаційної системи в країні, дати нормативну характеристику інформації та її видів, визначити права й обов'язки суб'єктів інформаційних відносин, юридичний режим роботи з інформацією. Подібні закони діють в США, Німеччині, Франції і в деяких інших державах. Ми живемо в країні, де ще багато відомостей сховані за сьома печатками. Однак в таких умовах неможливо створити нормальне громадянське суспільство.

У подібному законі необхідно розвити і конкретизувати ст. 32 Конституції України, де сказано, що "кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею". Обов'язки цих органів повинні бути дуже чітко і детально позначені з тим, щоб зводити до мінімуму можливості свавілля з боку чиновників.

Юридичною гарантією дотримання ст. 32 Конституції України могла б виступити окрема стаття Кримінального кодексу України, наприклад, із такою назвою "Відмова в наданні громадянину інформації". При цьому така норма могла б включати два діяння: 1) неправомірна відмова посадової особи в наданні громадянину документів і матеріалів, що безпосередньо торкаються прав і свобод громадян; 2) надання йому неповної або явно помилкової інформації. Обидва діяння стають злочином тільки у разі заподіяння правам і законним інтересам громадян шкоди, що повинна бути причинно пов'язана із згаданими діяннями. Тут же визначаються і відповідні санкції. На жаль, поки ще не прийнятий новий Кримінальний кодекс України, а в чинному Кодексі така стаття відсутня. Слід зазначити, що подібна норма уже введена в Кримінальний кодекс Російської Федерації.

Щоб уникнути усіляких упереджених тлумачень в майбутньому Законі "Про право на інформацію" також необхідно встановити і систему обмежень права громадян на інформацію. Адже цілком зрозуміло, що тут неминучі певні межі, рамки, що у загальному виді зафіксовані в ст. 34 Конституції України: "Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Проте, сама по собі фіксація обов'язків посадових осіб надавати інформацію громадянам і фіксація системи обмежень не будуть виконувати свою повноцінну роль без установлення юридичної відповідальності за їх порушення, за перешкоди в задоволенні інтересів громадян, за приховання або перекручування тих або інших повідомлень. Крім того, у Законі "Про право на інформацію" слід закріпити і систему правових обмежень, базуючись на принципі інформаційної відкритості. Цей принцип повинен виражатися:

• у доступності для громадян інформації, що зображує суспільний інтерес або торкається особистих інтересів громадян;

• у систематичному інформуванні громадян про передбачені або прийняті рішення;

• у здійсненні громадянами контролю за діяльністю державних органів, організацій і підприємств, громадських об'єднань, посадових осіб і прийнятими рішеннями, що пов'язані з дотриманням, охороною і захистом прав і законних інтересів громадян.

Для упорядкування багатьох інформаційних відносин, що існують поки ще стихійно, для визначення оптимальної системи обмежень права людини на інформацію потрібен пакет нормативних актів. Деякі з них уже діють, наприклад, закони України "Про державну таємницю" [95], "Про інформацію" [11], "Про науково-технічну інформацію" [147], "Про захист інформації в автоматизованих системах" [148]. Інші закони ще слід розробляти. Йдеться, зокрема, про закони про військову таємницю, підприємницьку таємницю і т.ін. Варто підтримати і висловлену в літературі пропозицію щодо необхідності прийняття закону про охорону таємниці особистого життя, де одним із розділів може бути такий: "Захист прав і свобод людини в зв'язку з використанням засобів інформатики". Відповідно до зміста запропонованого закону громадянин має право визначати, яка інформація про нього персонального характеру може бути доступна для інших осіб і для кого саме. І хоча в ст. 23 Закону України "Про інформацію" мова йде про персональні дані громадян і встановлюється для приватної інформації певний правовий режим [11], здається, одною статтею не обійтися. Потрібний і спеціальний закон, у якому важливо грунтовно і детально регламентувати цю досить особисту сферу.

Відповідно до ст. 32 Конституції України право громадянина на інформацію так само, як і всяке право, можна захищати в суді, що є ще однією істотною законодавчо-юридичною гарантією. На це ж націлені ст. 10 ("Гарантії права на інформацію"), ст. 31 ("Доступ громадян до інформації про них"), ст. 45 ("Охорона права на інформацію"), ст. 47 ("Відповідальність за порушення законодавства про інформацію") Закону України "Про інформацію" [11]. Крім того, з метою забезпечення закріплених ст. 34 Конституції України інформаційних прав громадян, дотримання їх законних інтересів у цій галузі варто вивчити питання щодо можливості створення в складі Верховного Суду України або Вищого арбітражного суду України колегії з інформаційних спорів. Про це вже йшлося раніше, наприклад, згадувалось у Рекомендаціях учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" [171].

З огляду на тенденцію до інтеграції правової системи України з іншими правовими системами розвинутих країн, важливо створювати загальні механізми реалізації права людини на інформацію та його захисту. До них, зокрема, можна віднести і положення ст. 55 Конституції України, де встановлено, що "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна".

право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);

• право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50: "… така інформація ніким не може бути засекречена");

• право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54: результати інтелектуальної, творчої діяльності громадянина "ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом");

• право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст.59: "… у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно").

З метою реалізації цих прав і свобод Конституція України встановлює гарантії, обов'язки, механізми захисту, відповідальності. До основних гарантій відносяться визнання прав і свобод громадянина невідчужуваними і рівними (ст.ст. 21, 22: "… конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані") , що безпосередньо діють (ст. 8: "… норми Конституції України є нормами прямої дії") відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, і що захищаються судом (ст. 55). У ст. 3 Конституції України закріплюється головний обов'язок держави — "утвердження і забезпечення прав і свобод людини". Ще на початку цього підрозділу мова йшла про політичні, законодавчі й організаційно-технічні гарантії дотримання права на інформацію. Механізми захисту передбачають поряд із державним захистом право кожного на самозахист "будь-якими не забороненими законом засобами", судовий, міжнародно-правовий захист (ст. 55 Конституції України).

Крім того, в Конституції України встановлюються механізми "безпечного" нормотворення:

• у ст. 3 передбачено, що "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави";

• у ст. 8 відзначається, що "Конституція України має вищу юридичну силу" і "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй";

• у ст. 22 вказується, що "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод";

• у ст. 57 відзначається, що "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом", а також "закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними".

Цьому ж питанню присвячені укази Президента України від 10 червня 1997 р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" [168] і від 13 грудня 1996 р. "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України" [169].

Аналіз перерахованих вище статей Конституції України про свободу інформації дозволяють зробити висновок, що вони істотно пов'язані з обмеженнями прав і свобод. Вважаємо за доцільнє розглянути чинне міжнародне і національне законодавство, ставлячи акцент на обмеження прав і свобод. У п. 2 ст.29 Загальної декларації прав людини встановлено, що "при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві"[175]. У ст. 12 перераховуються права і свободи інших осіб: особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємниця кореспонденції, честь і репутація.

Якщо в Загальній декларації встановлюються підстави для обмежень тільки в інтересах інших громадян і суспільства в цілому, то Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, підтверджуючи обмеження прав тільки за законом, розширила й уточнила в п.2 ст.10 перелік засад для такого роду обмежень: "в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, із метою запобігання безладдю і злочинам, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, що отримана конфіденціально, або забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя" [188]. У той же час у ст.8 встановлюється, що право людини на повагу його особистого і сімейного життя, недоторканності його житла і таємниці кореспонденції може бути, у свою чергу, обмежено тією ж підставою, а також в інтересах економічного добробуту країни, із метою запобігання злочинам, у випадках передбачених законом [188].

У п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права підстави для обмежень розділені на дві групи: для поваги прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я і моральності населення. Поряд із цим, у ст. 20 встановлюється прямий перелік обмежень: всяка пропаганда війни, всякий виступ на користь національної, расової або релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильству, повинні бути заборонені законом [189].

Конституція України в ст.ст. 31, 32, 34 до засад обмеження основних інформаційних прав і свобод громадянина відносить таке: захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. Крім того, ст. 64 передбачає обмеження прав і свобод із вказівкою меж і термінів їхньої дії в умовах військового і надзвичайного становища відповідно до конституційного закону. У ст. 63 закріплено, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів, коло яких визначається законом.

Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.

1. Якщо основні інформаційні права і свободи людини і громадянина закріплені у всіх перерахованих документах і однакові за своїм змістом, то підстави їх можливого обмеження і прямі обмеження, що визначені там же, найчастіше не збігаються між собою.

2. Керуючись принципом пріоритету норм міжнародного права над національним законодавством, варто підготувати уніфікований перелік засад для обмежень і випадків прямого обмеження прав і свобод із наступним внесенням змін у Конституцію України і міжнародні акти.

3. В усіх розглянутих документах прямо вказується, що обмеження інформаційних прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом, причому не передбачається дозвільний принцип реалізації зазначених прав і свобод, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновниками випадках. Всі підстави для обмежень можна зводити до трьох груп: для захисту інтересів особистості, забезпечення стабільності в суспільстві, а також в інтересах оборони і безпеки держави.

Вище вже йшлося про політичні, законодавчі, організаційні гарантії дотримання інформаційних прав. Вважається за доцільне розглядати проблему реалізації конституційних прав і свобод як складову "безпеки" правової інформації, але з точки зору вже згаданого раніше системного підходу. У рамках цього підходу виправданим було б розглянути реалізацію цих прав у залежності від запропонованих основних типів інформації (за ступенем доступності): інформація з обмеженим доступом; інформація, доступ до якої не може бути обмежений ніяким чином; інша загальнодоступна інформація; інформація, що не підлягає поширенню як "шкідлива". Такий розгляд пов’язаний, насамперед, із необхідністю запобігти можливих проблем у сфері інформаційної безпеки шляхом ретельного дослідження кожного з типів інформації.

Варто зауважити, що в ст. 28 Закону України "Про інформацію" режим доступу до інформації визначається як "передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації" [11]. За режимом доступу визначається, що інформація може бути відкритою або з обмеженим доступом, причому держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. У ст. 30 цього ж закону передбачено, що інформація з обмеженим доступом у залежності від свого правового режиму розділяється на конфіденціальну і таємну. "Конфіденціальна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов". У цій же статті дано визначення таємної інформації, тобто інформації, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі"[11].

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну таємницю" "державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні з боку держави"[95]. Критерій визначення ступеня секретності інформації встановлює Державний комітет України з питань державних секретів. Згідно з Указом Президента України від 13 березня 1999 р. “Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України “функції та повноваження цього Комітету покладені на Службу безпеки України” [101]. Інформація, що може бути віднесена до державної таємниці, визначається ст. 6 цього Закону [95]. У ст. 6 визначена також інформація, що не може бути віднесена до державної таємниці. Інформація вважається державною таємницею з часу включення її до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю [95].

Державними експертами з питань таємниць є Президент України, Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України за посадами та інші посадові особи, на яких ці функції у відповідних галузях державної діяльності покладені Президентом України. Відповідно до ст. 13 Закону України “Про державну таємницю” інформація, що віднесена до державної таємниці, засекречується. "Гриф секретності є обов'язковим реквізитом кожного матеріального носія інформації, що віднесена до державної таємниці. Він має містити відомості про ступінь секретності цієї інформації ("особливої важливості", "цілком таємно", "таємно"), строк засекречування інформації та посадову особу, яка надала зазначений гриф"[95].

Слід зазначити, що найчастіше в нормативно-правових актах використовуються деякі словосполучення без чіткого визначення цих понять, наприклад, комерційна таємниця, службова таємниця, особиста таємниця, сімейна таємниця, персональні дані, таємниця голосування і т.ін. Це призводить до повільного тлумачення даних понять і утруднює реалізацію законів. Наприклад, якщо громадянин передає інформацію про своє приватне життя адвокату, лікарю, нотаріусу добровільно, то право на таємницю листування і переговорів може бути обмежене згідно з нормами Конституції України тільки на підставі судового рішення. Варто впорядкувати склад конфіденційної інформації і затвердити законом відповідно до розглянутих вище норм міжнародного права і Конституції України.

Очевидно, що для впорядкування роботи з конфіденційною інформацією необхідно законодавчо закріпити єдиний перелік видів такої інформації з визначенням їх співвідношень, механізмів реалізації і установлення відповідальності за порушення режиму обмеження доступу до неї, а також механізми зміни режимів обмеженого доступу (у тому числі, заміна одного режиму іншим). Можна розглянути такий зразковий перелік видів інформації з обмеженим доступом:

• державна таємниця;

• конфіденціальна інформація:

а) недоторканність приватного життя;

б) комерційна таємниця;

в) фахова таємниця;

г) службова таємниця.

Правове регулювання відносин у кожному з цих випадків повинно бути закріплено окремим законом. І чим скоріше це відбудеться, тим більш успішно можна буде реалізовувати основні інформаційні права громадян і захищати інтереси суспільства і держави.

Вважаємо, що для реалізації принципу пріоритету права на інформацію в Конституції України закладені підстави, за якими окремі види інформації не підлягають будь-якому обмеженню доступу. Так, у ст.50 визначено право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, яке не може бути обмежено. У ст. 227¹ Кримінального кодексу України передбачена відповідальність посадових осіб за неподання громадянам інформації про стан навколишнього середовища, якщо цей стан загрожує життю та здоров'ю людей [190].

В ряді законів, що встановлюють обмеження доступу до інформації, також наведен перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений. Так, у ст. 6 Закону України "Про державну таємницю" перераховані відомості, які не підлягають засекречуванню [95]. Ця тенденція одержала певне поширення в підзаконних актах, що створює небезпеку заміни заборонного принципу права, який закріплен в міжнародних документах і Конституції України, дозвільним, коли основні інформаційні права і свободи можна буде реалізовувати тільки у встановлених чиновником випадках.

Звідси випливає негайна потреба уніфікувати перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений, відповідно до єдиного переліку видів конфіденційної інформації і виходячи з необхідності мінімізації подібних випадків. Слід особливо виділити і закріпити в законі перелік ситуацій, коли "право на таємницю" (право на встановлення режиму обмеженого доступу) може бути, у свою чергу, обмежено. Так, у ст. 5 Закону України "Про інформацію" закріплені основні принципи інформаційних відносин, зокрема, принцип "законності одержання, використання, поширення і зберігання інформації". Там же, у ст. 31 відзначається, що "громадяни мають право знати в період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою використовуються"; що "необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети" [11]. У ст. 37 цього закону закріплено види інформації та документів, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами, наприклад, інформація, що стосується особистого життя громадян. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію відбивається в ст. 47, зокрема, відповідальність за порушення, які пов'язані з використанням і поширенням інформації стосовно особистого життя громадян без їх згоди [11].

Так, Конституція України встановлює, що збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не припускаються. У той же час, в інтересах боротьби зі злочинністю і безпеки держави можуть бути проведені на законній підставі оперативно-розшукові заходи у відношенні окремих осіб, які передбачають збирання, збереження і використання інформації про їх приватне життя без згоди.

Перелік засад і випадків їх використання має бути вичерпним і встановленим законом. При тому, навіть у такому випадку, в законах повинні бути закладені механізми захисту прав громадян щодо недоторканності приватного життя. У діючих законах, що регулюють оперативно-розшукову діяльність (ОРД) правоохоронних органів, сформульовані такі основні правила:

• під час здійснення ОРД не припускаються порушення прав і свобод людини і юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод носять винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватися тільки із санкції прокурора у відношенні особи, у діях якої є ознаки злочину й у випадках, передбачених законодавством України, із метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства;

• громадяни України та інші особи мають право у встановленому законом порядку одержувати із органів, на які покладено здійснення ОРД, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії;

• у випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб, а також у випадках, якщо причетність до правопорушення особи, у відношенні якої здійснювалися оперативно-розшукові заходи, не підтвердилася, відповідні органи зобов'язані відновити порушені права і відшкодувати заподіяний матеріальний і моральний збиток [191; 192].

Для виконання цих правил необхідно їх закріплення у всіх законах, що стосуються можливості збирання інформації про приватне життя, у тому числі, у законах України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" [145], "Про телебачення і радіомовлення" [146]. Слід також визначити механізми встановлення відповідальності посадових осіб і журналістів, що перевищили свої повноваження (потребує істотного уточнення і скорочення перелік випадків звільнення журналістів від відповідальності за поширення інформації про приватне життя особи), а також механізми відновлення конституційних прав громадян.

Це підтверджується і міжнародними документами Ради Європи, із яких випливає два правила:

1. у випадку протиріччя між правом на свободу інформації і на повагу приватного життя, пріоритет має право на свободу приватного життя;

2. приватне життя громадських діячів повинно захищатися, як і приватне життя інших громадян, за винятком випадків, коли воно може чинити вплив на суспільно значимі події.

Звідси, очевидно, випливає завдання визначити законом черговий перелік таких випадків.

Таким чином, із усіх можливих порушень у галузі використання інформації, доступ до якої не може бути обмежений, реально відповідальність може наступити лише у випадку приховування (ненадання) відомостей про обставини, що створюють небезпеку для життя і здоров'я людей. Потрібно визначити і перелік видів правопорушень у цій сфері та механізми встановлення відповідальності за кожне з них.

Вважаємо за доцільне зупинитися також на загальнодоступній інформації. Незважаючи на заявлені в Конституції України права на інформацію, реалізації цих прав багато в чому перешкоджає декларативність деяких законів і відсутність механізмів доступу до відкритої інформації. Так, у чинних законах передбачена відповідальність за такі види порушення зазначених прав: необгрунтована відмова в наданні відповідної інформації; повідомлення недостовірних відомостей; навмисне приховування інформації; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; використання і поширення інформації, що стосується особистого життя громадян без їхньої згоди; розголошення державної таємниці або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю тощо. Потрібна уніфікація за видами заявлених у законах правопорушень у цій сфері з чіткими механізмами встановлення відповідальності у відповідних кодексах.

До механізмів доступу до відкритої інформації можна віднести:

• обов'язок посадових осіб на основі документів надавати за запитами громадян інформацію, доступ до якої не обмежений законом;

• публікацію в загальнодоступних виданнях переліків засад та випадків встановлення обмежень основних інформаційних прав і свобод; видів конфіденцальної інформації, відомостей, доступ до яких не може бути обмежений;

• порядок надання такої інформації, що передбачає терміни, обсяг і форму надання інформації в залежності від правового статусу організації, на адресу якої спрямований запит;

• створення загальнодоступних баз даних в органах державної влади і місцевого самоврядування, у тому числі на загальнодоступних серверах із вказівкою в ЗМІ їх адреси та порядку одержання інформації.

Очевидно, що ці механізми мають бути введені спеціальним законом "Про право на інформацію", який потребує першочергової підготовки і розгляду у Верховній Раді України.

Особливе місце серед перерахованих вище видів інформації займає інформація, що не може бути віднесена до конфіденціальної і, в той же час, вона потребує обмеження свого поширення внаслідок її негативного впливу на моральний стан суспільства (у тому числі інформація, що збуджує соціальну, расову, національну або релігійну ненависть і ворожнечу, пропагує переваги, поширює порнографію і т.ін.), посягань на честь, добре ім'я та ділову репутацію, а також на здоров'я людей. Прикладами останнього може служити несумлінна реклама; шкідливий вплив на людину (на її підсвідомість) з боку інших людей із парапсихологічними спроможностями, окультних організацій, через ЗМІ з використанням спеціальних технологій і шляхом застосування спеціальної техніки.

Зазначені обмеження частково закріплено в Конституції України, але законодавчо не встановлені критерії виявлення такої інформації та проведення експертизи, а також механізми реалізації обмежень (режими поширення). Це істотно утруднює встановлення фактів порушень та притягнення до відповідальності винних осіб, хоча в деяких законах така відповідальність лише декларується (за поширення реклами, забороненої чинним законодавством, або реклами продукції, виробництво чи реалізація якої заборонено законодавством України; за поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи). Це підтверджує актуальність підготовки законопроектів із питань забезпечення інформаційно-технологічної безпеки, заборони пропаганди ненависті, ворожнечі і переваги, а також встановлення відповідальності за подібні правопорушення.

Очевидно, що продовження старої практики законотворення без єдиної концепції законодавства в інформаційній сфері блокує реалізацію конституційних прав громадян, ускладнює виконання завдання розбудови правової держави та інформаційного суспільства в Україні. Така концепція повинна бути спрямована на регулювання правовідносин, що виникають під час реалізації основних інформаційних прав з основних видів інформації, і могла б грунтуватися на викладених вище положеннях та на положеннях, що згадуються нами в підрозділі 4.2. При цьому в кожному випадку важливо встановити права, обов'язки і відповідальність суб'єктів правовідносин.

Виходячи з запропонованого розуміння безпеки в інформаційному середовищі і даної концепції, в законодавстві слід передбачити захист:

• прав на отримання інформації (достовірної, повної та оперативної) і на обмеження доступу до інформації;

• інформації від перекручування;

• користувача від недостовірної, помилкової і шкідливої інформації;

• інформаційних систем.

Вище відзначалося, що безпека нормотворення, з точки зору захисту інтересів особистості, суспільства і держави та можливості їх повної реалізації, припускає як одну із складових — безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій та правозастосовній діяльності. Розгляд цього питання, його актуальність не викликає сумнівів.

Важливе значення для забезпечення інформаційної безпеки має захищеність комп'ютерних мереж і телекомунікацій, що використовуються в інформаційних процесах. Роль цього компоненту інформаційної безпеки істотно зростає у зв'язку з погрозою застосування інформаційної зброї. Основними об'єктами застосування інформаційної зброї як у мирний, так і у військовий час виступають:

• комп'ютерні і зв'язкові системи, що використовуються державними органами та організаціями під час виконання своїх управлінських функцій;

• військова інформаційна інфраструктура щодо збирання й обробки інформації, вирішення завдань управління військами і бойовими засобами;

• інформаційна інфраструктура правоохоронних органів;

• інформаційні управлінські структури банків, транспортних організацій та промислових підприємств;

• електронні засоби масової інформації.

Виходячи з цього, державна політика в даному питанні повинна через державні програми визначити рішення таких завдань:

• оцінка стану існуючих інформаційних систем і науково-промислового, кадрового потенціалу для розвитку цих систем і засобів їх захисту;

• експертиза і класифікація за ступенем захищеності основних видів систем;

• визначення можливостей та умов інтеграції інформаційних систем, у тому числі в регіонах України, на центральному рівні, між центром і регіонами, у СНД і між державами-членами Ради Європи;

• визначення кількісних і якісних параметрів розвитку інформаційних систем на найближчі роки;

• визначення загальної потреби в інвестиціях, масштабів і форм державної участі (у тому числі, створення пільгових умов для притягнення недержавних інвестицій у цю сферу);

• уніфікація законодавства на міждержавному рівні на основі системи модельних законів (рекомендаційних законодавчих актів).

Актуальність даних завдань випливає з аналізу сьогоднішнього рівня забезпечення безпеки інформаційних систем. Розглянемо це питання на прикладі телефонних мереж України.

За останні роки, як відомо, збільшилося число цифрових телефонних станцій та цифрових каналів. При цьому Державний комітет зв'язку та інформатизації України не виключає можливість "закладань" зворотного зв'язку, що дозволяють постачальникам устаткування цих станцій безконтрольно знімати інформацію в будь-який зручний для них час без відома українських користувачів, що створює загрозу прямого порушення конституційних прав громадян на таємницю переговорів.

Щоб ліквідувати цю загрозу, по-перше, слід мінімізувати кількість іноземних фірм – постачальників, а також скоординувати дії державних органів щодо перевірки надійності даних фірм, виключити держструктури з числа прямих одержувачів із тим, щоб запобігти, принаймні на макрорівні, можливості адресних постачань устаткування з "закладаннями". По-друге, зменшити номенклатуру найменувань устаткування, бо поставляються не тільки комплектуючі, але і цілісне устаткування з-за кордону. На жаль, ефективного механізму дотепер ще не створено. Хоча мова йде не тільки про "закладання", але й про елементну сумісність устаткування в єдиній мережі. По-третє, перейти від постачань цільного устаткування до постачань комплектуючих на елементному рівні. Можливості для цього існують, але питання знову ж не вирішується. По-четверте, встановити пріоритет на використання вітчизняних засобів захисту цих систем, для чого є також усі необхідні умови.

Вважаємо, що першопричиною всіх цих нереалізованих можливостей забезпечення безпеки систем зв'язку є відсутність належної взаємодії органів виконавчої влади в єдиній системі. Це потребує підвищення ролі Уряду України як головного координатора, а також істотного посилення координуючої ролі Ради національної безпеки та оборони України в цих питаннях.

Необхідно також законодавче закріплення повноважень органів державної влади та держструктур у єдиній системі забезпечення безпеки інформаційних систем. Для цього доцільно було б прийняти спеціальний закон "Про захист інформації та протидії іноземним технічним розвідкам", а також внести зміни у закони України "Про інформацію" та "Про захист інформації в автоматизованих системах".

Особливе місце в чинному законодавстві повинні займати правовідносини, що виникають у процесі використання комп'ютерних систем і мереж. Специфіка правопорушень у цій сфері, на жаль, ще не знайшла відбитку в Кримінальному кодексі України. У разі внесення таких статей у Кримінальний кодекс України варто звернути увагу на чіткість формулювань, на відсутність механізмів розслідування таких злочинів і підготовлених кадрів (для слідства і судочинства), достатньої технічної бази і правозастосовної практики.

Очевидно, що держава не здатна справитися в повному обсязі із завданням забезпечення безпеки всіх суб'єктів інформаційних відносин. Якщо сьогодні відповідно до закону держава цілком відповідає лише за питання захисту державної таємниці, то в більшості інших випадків у разі невизначеності частки державної участі, тягар забезпечення інформаційної безпеки лягає на плечі окремих громадян і суспільства в цілому. Це відповідає конституційному принципу самозахисту своїх інтересів усіма засобами, не забороненими законом. Проблема полягає в тому, що не визначені ці заборони, і держава в особі різноманітних структур (чиновників) намагається розв'язати такий захист у кожному конкретному випадку (через реєстрацію, ліцензування, сертифікацію, контроль тощо). Такий підхід позбавляє громадян та організації впевненості в завтрашньому дні, перешкоджає притягненню інвестицій, що в результаті не дозволяє вирішувати зазначені проблеми. От чому органи державної влади повинні чітко визначити свій інтерес, виходячи з реальних можливостей і заявлених пріоритетів у забезпеченні інформаційної безпеки.

Одночасно з цим метою державної політики повинно стати створення умов для максимально швидкого росту недержавного компоненту системи інформаційної безпеки на основі об'єднання зусиль окремих суб'єктів і встановлення діалогу та ефективної взаємодії з ними з боку держави.

Тільки за умови розуміння державою в особі органів влади своїх інтересів, формулювання і реалізації єдиної державної політики, забезпечення розуміння цієї політики в суспільстві, організації взаємодії з усіма структурами громадянського суспільства і діючого контролю з їх боку можливо створити як інформаційне суспільство, так і правову державу в Україні.

4.5. Проблеми теорії та практики правового регулювання в інформаційному суспільстві

Перехід людської цивілізації до етапу інформаційного суспільства (IС) потребує переосмислення, а у відповідних випадках і перегляду механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами й організаціями IС. Для ілюстрації такої необхідності достатньо звернутися до досвіду функціонування і розвитку глобальної інформаційно-телекомунікаційної мережі Internet. Звичайно, проблема регулювання всього різноманіття суспільних відносин під час переходу до IС не обмежується тільки тими питаннями, що виникають і будуть виникати між користувачами Internet. Але саме такі, цілком реальні питання “мережного регулювання”, що все загострюються, найбільше наочно, найбільше “рельєфно” демонструють, наскільки далеко може зайти перегляд непорушних, як вважається нині, “постулатів” правової теорії та практики, і наскільки незвичними можуть здаватися в майбутньому відповіді на питання, які перед нами ставить реальне життя в реальному суспільстві, що все більш одержує характеристики IС.

В історії людства за виникненням і переходом на певний рівень розвитку будь-якої нової сфери діяльності завжди наступав слідом і процес вироблення (узгодження, прийняття) правил поведінки, що характерні саме для такої сфери діяльності. Ці правила не обов'язково носили юридичний характер (тобто забезпечувалися державним примусом) або, принаймні, не одержували його з самого початку. Правовому регулюванню найчастіше передували звичаї, традиції ділового обороту, норми морального характеру, корпоративні правила. Технології, що забезпечують рух до інформаційного суспільства, підтвердили, що такими регулюючими нормами можуть бути і правила організаційно-технічного характеру (технічні протоколи передачі даних і всякого роду процедури, що узгоджені і застосовувані організаціями, які працюють у відповідних галузях). Такі правила технічного характеру застосовуються не тільки разом із відповідними юридичними нормами, але дуже часто (у відсутності розробленої нормативної бази) — і замість них. При цьому в розглянутій нами мережі Internet застосування організаційно-технічних норм характеризується надзвичайно високим, майже абсолютним рівнем ефективності.

Справді, виконання юридичних норм обумовлено численними чинниками, в тому числі суб'єктивного характеру. Наприклад, дотримання юридичної заборони забезпечується, серед інших засобів, можливістю кримінального (або іншого) переслідування та покарання. Практика свідчить про те, як часто такі заборони обминаються або прямо порушуються, незважаючи на можливі санкції. У випадку ж неналежного дотримання організаційно-технічних норм стає неможливим досягнення тієї мети, заради якої такі норми були розроблені. Надання послуг зв'язку без відповідної ліцензії (в порушення закону) само по собі може і не спричинити несприятливих наслідків (до першого візиту представника контролюючих інстанцій), але використання неналежних приладів або програмного забезпечення у разі спроби зв'язатися з вузлом Internet-провайдера робить бажане з'єднання неможливим, незалежно від наявності або відсутності на цей рахунок будь-яких законодавчих актів.

Цей приклад підтверджує, що юридичні методи регулювання не завжди є не тільки єдино можливими, але й навіть більш ефективними, оптимальними для застосування. Проте, у великій кількості випадків відсутність розроблених ефективних норм юридичного характеру може мати негативний, гальмуючий ефект, у тому числі і під час розгляду тих або інших аспектів технологічного процесу. Що стосується питань розвитку інформаційного суспільства, то однією з таких проблем, що неможливо розв'язати без старанно розробленої юридичної бази, є, зокрема, проблема майнових і виключних прав. Відповідно до ст. 4 Закону України від 23 грудня 1993 р. “Про авторське право та суміжні права” “Виключне право — право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на це відповідного дозволу (ліцензії), за винятком випадків, установлених цим Законом”[150]. Чи є інформація об'єктом права власності? Чи може вона бути об'єктом протиправних посягань, а отже, хто і як повинен здійснювати її охорону? Ким і на яких умовах повинен установлюватися режим її створення, поширення, копіювання, захисту? Чи може інформація розглядатися як об'єкт права поза залежністю від матеріального носія, що її містить? Чи можна розглядати інформацію як товар?

Проведений нами аналіз нормативно-правової бази України вже зараз дозволяє одержати відповіді на деякі з поставлених вище питань. Відповідно до ст. 38 Закону України “Про інформацію”: “Право власності на інформацію — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об`єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи”[11]. У цій же статті встановлюються умови, порядок і правила користування інформацією як власністю, якщо інформація створена кількома громадянами або юридичними особами, на кошти державного бюджету. Стаття 39 цього Закону дає ще одну відповідь: “Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. Ціна і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами, за винятком випадків, передбачених Законом”[11]. У ст.ст. 40 і 41 цього Закону дано визначення інформаційної продукції та інформаційних послуг.

В розділі V “Охорона інформації. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію” цього ж Закону законодавчо закріплено право охорони інформації, неприпустимість зловживання правом на інформацію, відповідальність за порушення законодавства про інформацію, порядок оскарження протиправних дій, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Так, у ст. 45 цього Закону встановлено, що “… право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерела одержання інформації, за винятком випадків, передбачених Законом. Суб'єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його прав”. У ст.47 Закону передбачено, що “…порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України”[11].

Слід зазначити, що й у Законі України “Про науково-технічну інформацію” розглядаються аналогічні питання у сфері науково-технічної інформації. Так, у ст.ст.13, 14 науково-технічна інформація визначена як об'єкт товарних відносин, формування ринку науково-технічної інформації, у ст.19 — відповідальність за порушення законодавства України про науково-технічну інформацію [147].

Метою Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах” є “встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України та юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановлених чинним законодавством обмежень на доступ до інформації”[148]. Зокрема, у ст.4 визначається право власності на інформацію під час її обробки як встановлене право “з урахуванням норм авторського права на підставі угоди між власником вхідної інформації і користувачем автоматизованої системи (АС). Якщо такої угоди немає, то така інформація належить користувачу АС, який здійснив цю обробку. Користувач АС може проводити обробку інформації лише за наявності згоди на те її власника або уповноваженої ним особи, якщо ця інформація не віднесена до категорії загальнодоступної” [148].

Що стосується питань авторського права і права власності, то йому приділяється увага, в першу чергу, в Цивільному кодексі Української РСР [193]. Так, відповідно до ст.86 “право власності — це врегульовані законом суспільні відносини стосовно володіння, користування і розпорядження цим майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України “Про власність”, цим Кодексом, іншими законодавчими актами” [193] (із змінами, що внесені Законом №3718-12 від 16 грудня 1993 р.). Стаття 472 цього кодексу стосується законодавства України про авторське право і суміжні права: “Законодавством України охороняються особисті (немайнові) та майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), та права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). Відносини, що складаються в зв'язку із створенням і використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом України “Про авторське право і суміжні права” та іншими законодавчими актами України” [193] (в редакції Закону № 3942-12 від 4 лютого 1994 р.).

У ст. 10 Закону України “Про авторське право і суміжні права” закріплюється авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому виражено твір: “Авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому виражено твір, не залежать одне від одного. Відчуження матеріального об'єкта, в якому виражено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки”. У ст.ст. 13 і 14 визначені особисті (немайнові) і майнові права автора; у ст.29 розглядаються договори на право використовування творів: “Використання твору допускається виключно на основі авторського договору з автором або іншою особою, що має авторське право, за винятком випадків, зазначених у ст. 15-19 цього Закону”[150]. У розділі V згаданого Закону, зокрема у ст.42 закріплено порядок захисту авторського права і суміжних прав: “Захист особистих і майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, може здійснюватися в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством” [150]. У зв'язку з цим доречно нагадати, що важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що закріплені у Конституції України, є судовий захист від протиправних посягань на його честь і гідність.

Вважається, що найбільш важливим сьогодні є створення діючих механізмів реалізації всіх цих законів, тобто не тільки одержання відповідей на запитання “що?”, “хто?”, але і “як?”, тобто як зробити перетворення цих законів у життя більш ефективним? Одержання відповідей на всі ці запитання (а це, безумовно, повинно стати предметом теоретико-правового дослідження) уже зараз допомогло б зняти невизначеність у багатьох практичних ситуаціях, зокрема, що зустрічаються під час роботи в Internet. Хто є “власником” Internet-сторінки? Хто і як повинен відповідати за її зміст і відновлення? Які обмеження повинні застосовуватися при копіюванні інформації, що отримана з мережі, наприклад, шляхом її запису до пам'яті свого комп'ютеру? Деякі питання, що виникають під час роботи в Internet, розглядалися раніше в підрозділі 2.3. На ці та багато інших питань неможливо відповісти на підставі тільки лише наявних у законодавстві правових інститутів і методів правового регулювання, що звичайно застосовуються.

Саме поняття права власності, що розроблено ще в епоху римського права, як правомочність “володіння, користування, розпорядження” все частіше стає малопридатним для опису процесів, що стосуються майнової сфери інформатизації суспільства. Класична формула “товар — гроші — товар” не може бути застосована для сфери обміну інформацією. Інформація, що передана будь-кому первинним власником, перестає залишатися у “власності” однієї особи, можливість її використання і подальше розповсюдження стають доступними в принципі кожному. Інформація, проте, може мати і комерційну цінність, тому може бути залучена в товарно-грошові відносини, але не як товар, “річ” у “традиційному” розумінні.

Сьогодні інформація вже “продається”, але під її “продажем” розуміється не “класичний” майновий договір купівлі-продажу, а надання будь-яких інформаційних послуг чи забезпечення доступу до певної бази даних або (самий простий приклад) продаж матеріального носія, що містить необхідну інформацію (дискета з текстовим файлом). В наявності існує розрив між формальною стороною угоди та її фактичним змістом, причому в умовах достатньо великої невизначеності в юридичному характері правовідносин.

Очевидно, вихід у визначенні правового режиму інформаційних відносин може полягати, серед іншого, у розробці цілком нових правових інститутів та механізмів, що повинні враховувати як попередній досвід розробки теоретичних правових понять, так і специфіку регульованої сфери, яка багато в чому не має аналогів у законодавчому закріпленні відповідних правовідносин. При цьому слід враховувати і той факт, що рівень розвиненості суспільних відносин в інформаційній сфері суттєво відрізняється в залежності від конкретної країни. По-різному регулюються подібні правові питання в рамках різноманітних національних правових систем. Однак й самі національні правові системи, які відносно залежні одна від одної, поки не можуть забезпечити ефективність регулятивного впливу на процеси в інформаційній сфері через високий ступінь “інтернаціоналізації” відповідних відносин. Дійсно, приклад мережі Internet показує, що процес інформаційної взаємодії через глобальні мережі є позанаціональним і “екстериторіальним” по своїй суті. Ніколи не існувало державних кордонів, наприклад, для обміну результатами наукової та художньої творчості (перешкоди, які штучно створювалися, на державному рівні давно продемонстрували свою безглуздість в епоху науково-технічної революції). Зараз доступ до засобів подібного глобального обміну можливий для кожного, незалежно від його національності та фізичного місцезнаходження.

Таким чином, уже в даний час події в мережному просторі відбуваються одночасно “всюди”. Інформацію неможливо “замкнути” у національних кордонах, а використання Internet-технологій дозволяє робити обмін інформацією в найкоротший час і незалежно від географічних кордонів та відстаней. Тому дуже багато норм і правил, що регламентують обмежувальний порядок використання тієї або іншої інформації (наприклад, що захищають конфіденціальні відомості або охороняють авторські права), в умовах Internet просто втрачають сенс. Однак не тому, що вони перестають діяти або неможливо примусити їх до дотримання методами державного контролю, а тому, що витрати на такий контроль і таке примушення просто несумірні з масштабом тих цілей (цілком рядових, повсякденних — на рівні побутового сприйняття), що можуть бути досягнуті.

Так, деякі держави ввели окремі обмеження на порядок доступу і роботи в мережі. Багато інших держав хотіли б зробити щось подібне. Але те, що можливо в країнах із населенням в один-два мільйони або у країнах, де число залучених до мережі вузлів не перевищує (поки) декілька сотень, навряд чи може бути досягнуто в інших, більш “просунутих” в економічному й інформаційному відношенні державах. Отже, тотальний контроль за тим, що відбувається у мережі, хоча в принципі і можливий, але практично виключений у силу технологічних і фінансових обмежень. Безумовно, потрібний інший підхід, коли йдеться про інформаційну безпеку держави і про її суверенітет. У цьому випадку, як відомо, ціль виправдовує засоби.

Таким чином, правові механізми (що забезпечені державним примушенням) в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. До того ж цілком немає потреби, щоб правове регулювання “втручалося” би в ті сфери життя інформаційного суспільства, де його застосування було б малоефективним. Наприклад, дуже значні сегменти “мережного порядку” так чи інакше впорядковані, сформовані. Нами вже відзначалася визначальна роль, що належить у цьому організаційно-технічним нормам і правилам. Специфіка створення і застосування таких норм має великий дисциплінуючий, організуючий вплив, що постійно розширюється. “Мережне суспільство”, що постійно розширюється, виробило свої власні правила поведінки в мережі. Абсолютна більшість користувачів мережі додержується них, без будь-якого владного впливу з боку будь-яких державних структур. Очевидно, що норми і правила поведінки, які складаються в результаті саморегулювання “інформаційних суспільств”, можна критикувати або розхвалювати, уточнювати або узагальнювати, нарешті, можна додати їм юридичну силу (наприклад, як джерела правового звичаю під час розгляду суперечних ситуацій), але було б абсурдним намагатися на державному рівні “відміняти” або заміняти їх на інші, заздалегідь розроблені нормативні акти. Оскільки для правового регулювання однією з найважливіших характеристик є ефективність впливу на суспільні відносини, що регулюються, слід досить уважно й обачно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів управління.

Вважаємо за доцільнє зробити таке зауваження. На шляху формування та розвитку інформаційного суспільства формується й висока інформаційно-правова культура громадян. “Правова культура, — вважає відомий російський вчений-юрист С.С. Алексєєв, — це загальний стан законодавства, роботи судів, інших правоохоронних органів, правосвідомості всього населення країни, що відбиває рівень розвитку права і правосвідомості, їх місце в житті суспільства, засвоєння правових цінностей, їх реалізацію на практиці, здійснення вимог верховенства права”. Одним із показників правової культури є правова вихованість кожного громадянина, тобто “належний, вищий рівень правосвідомості, що виявляється не тільки в законослухняності, але й у правовій активності, в повному та ефективному використанні правових засобів у практичній діяльності, у прагненні в будь-якій справі затвердити правові початки як вищі цінності цивілізації” [152, с.95]. Він також підкреслює, що головне в правовій культурі — високе місце права в житті суспільства, здійснення його верховенства та відповідне цьому становище справ у всім “юридичнім господарстві” країни. Чим більше відповідають позитивні права природному праву, правовим цінностям та ідеалам, тим вище правова культура в суспільстві. Необхідно в поточний момент змінити самий кут зору на право: право не зводиться до актів, що виступають як знаряддя державної влади, “право — самостійний високозначущий феномен цивілізації та культури”. Правові механізми є конструктивними, тому що вони покликані оптимально регулювати суспільні відносини в умовах демократії — народовладдя, економічної свободи, свободи особи. Таким чином, “право покликане стати свого роду стрижнем подальшого розвитку суспільства” [152, с.66]. У зв'язку з цим, рухаючись до інформаційного суспільства (однією з характеристик якого є висока інформаційно-правова культура громадян), суспільство, його громадяни, держава повинні забезпечувати правовий “запас”, правовий потенціал суспільства, оскільки саме “право здатне бути носієм і гарантом природжених природних прав і свобод людини, дати гарантований простір вільному розвитку індивідуальності, розкріпаченню автономної особистості”, здатне “стримати” негативні сторони державної влади [152, с.66]. І на цьому, перехідному етапі, принцип права, на наш погляд, повинен домінувати. Сьогодні, на жаль, ще не сформувалася концепція правової інформатизації України як складової Національної програми інформатизації, тому надамо власне бачення вирішення цієї проблеми. Це питання буде освітлено надалі під час розгляду інформаційних процесів в ОВС України — правової інформатизації ОВС України як нерозривної частини загальної правової інформатизації України.

Вищезгадане, звичайно, не означає, що розвиток інформаційного суспільства “за визначенням” не потребує правового забезпечення характерних для нього суспільних відносин, або те, що таке регулювання буде засновано винятково на будь-яких, досі невідомих правових принципах. Ми вже відзначали, що різноманіття і різнорідність відносин між суб'єктами, що залучені у формування і розвиток інформаційного суспільства, диктує велику кількість підходів до створення тих або інших нормативних механізмів регулювання. Деякі правові інститути і методи повинні бути адаптовані до специфіки регульованих відносин. Деякі правові явища, дійсно, тільки позначаються (наприклад, однозначно просліджується такий напрямок розвитку правового регулювання відносин в інформаційній сфері, як прагнення до "глобалізації", інтернРціоналізації процесу створення відповідного нормативного регулювання). Але і традиційні правові інститути не втратять свого значення в упорядкуванні тих або інших процесів розвитку інформаційного суспільства. Інша справа, що застосовуватися вони будуть найчастіше до цілком нових видів правовідносин, і це, безумовно, буде супроводжуватися деякою затримкою в “освоєнні” відповідної юридичної техніки і конкретних механізмів правозастосування.

Наприклад, вже набула певних рис “загального лиха” проблема нав'язливого поширення небажаної інформації, без одержання на те згоди адресата — одержувача такої інформації (“електронного сміття”). Цілком можливе застосування (хоча б за аналогією) норм цивільного та адміністративного права, що спрямовані на охорону приватного життя та на покарання, скажімо, хуліганських вчинків. Юридичних перешкод до цього поки що немає, але наскільки ж може бути складним процес психологічної перебудови співробітників правоохоронних органів! Проте, як показує практика розгляду в американських судах справ про захист товарних знаків на доменні імена, після першого ж розгляду суперечки і створеного прецеденту справи з специфічних проблем, що пов'язані з інформаційними відносинами, із “екзотичних” відразу ж стають для судів повсякденними, і до того ж, не самими складними для вирішення.

Наведені приклади підтверджують, наскільки актуальною є ретельна проробка юридичних аспектів суспільних інформаційних відносин і наскільки глибоко “інформаційна революція” спроможна вплинути на розвиток правових механізмів регулювання таких відносин. В такій ситуації, як уже відзначалося раніше, державі на етапі входження до інформаційного суспільства необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, постаратися скоординувати дії різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у його розвитку.

Обговорення проблеми правового мережного регулювання ще раз підтверджує те, що сьогодні перед Україною цілком конкретно постає проблема реального включення національних інформаційних та телекомунікаційних мереж до глобальної телекомунікаційної мережі Internet. Суть проблеми полягає в необхідності дотримання інтересів України у разі міжнародного інформаційного обміну та забезпечення захисту прав і свобод українських громадян. Очевидно, що цілком необхідна активна участь України в проектах розвитку світових інформаційних мереж (про це вже йшлося в підрозділі 3.5), поступове входження України до міжнародних мереж відповідно до дійсних потреб та економічних і технологічних можливостей, забезпечення необхідного рівня інформаційного захисту під час підключення до міжнародних мереж. Для реалізації розглянутих положень, на нашу думку, слід впровадити такі заходи:

• організувати моніторинг і прогнозування потреб у різноманітних видах інформаційного обміну через міжнародні мережі;

• розробити національні стандарти інформаційного обміну і захисту інформації, які співпадають з міжнародними;

• організувати систему комплексної підготовки масових користувачів до роботи у світових інформаційних мережах, що охоплює навчання користувачів, підвищення кваліфікації фахівців із телекомунікацій, рекламну діяльність, поширення інформації про світові мережі і т.ін.;

• розробити національне законодавство, яке б встановлювало статус інформації, яка передається по світових відкритих мережах, процедури контролю за дотриманням цього статусу, а також права, що регламентують обов’язки і відповідальність користувачів;

• брати участь у розробці міжнародного нормативно-правового забезпечення функціонування міжнародних відкритих мереж;

• створити систему забезпечення інформаційного захисту (безпеки).

Ефективне функціонування інформаційного простору тісно пов'язано з державною політикою забезпечення інформаційної безпеки. Держава повинна мати гнучку, мобільну та ефективну систему інформаційної безпеки, яка спроможна швидко реагувати на загрози, що з'являються, та нові умови діяльності. Для цього, насамперед, необхідна організація постійного відстеження ситуації в сферах, де можуть виникнути загрози інформаційної безпеки, і перманентна перевірка можливостей існуючих систем забезпечення інформаційної безпеки щодо усунення реальних і потенційних загроз. Необхідно також узгодити нормативно-правову базу розвитку інформаційного простору, що розробЫюється, і забезпечення інформаційної безпеки, в першу чергу щодо інтегрування України в міжнародні телекомунікаційні мережі, створення технічних засобів забезпечення інформаційної безпеки, купівель закордонних програмно-технічних і телекомунікаційних засобів та їх використання в стратегічно важливих сферах.

Більш детально питання інформаційної безпеки та міжнародного інформаційного співробітництва розглянемо в розділі V.

Таким чином, розвиток і глобалізація відкритих комп'ютерних і телекомунікаційних мереж, швидке зростання світового ринку обчислювальної техніки, інформаційних технологій, продуктів та послуг, формування міжнародного інформаційного простору створюють передумови для руйнування традиційних механізмів забезпечення геополітичної цілісності держави, серйозно впливають на ряд елементів державності і національні правові системи. Поступово зростає значення міжнародно-правових механізмів, підвищується роль морального компоненту в регулюванні інформаційних відносин в суспільстві.

В першу чергу, у цьому контексті йдеться про права громадян, юридичних осіб і держави на вільне одержання, поширення і використання інформації, на одержання послуг зв'язку та інформатизації. Держава повинна виходити з принципу безумовної правової рівності всіх учасників процесу інформаційного впливу незалежно від їх політичного, соціального й економічного статусу, враховувати інформаційні права особистості, узгодження інтересів людини — суспільства — держави в новій державній інформаційній політиці, що спрямована на входження України в інформаційне суспільство.

Раніше відзначалося, що в останні роки правотворча діяльність щодо регулювання інформаційних відносин в Україні активізувалася. Дотепер прийнято багато нормативно-правових актів. Завдання створення ефективного законодавства в інформаційній сфері повинні, безумовно, кореспондуватися із загальними завданнями створення та розвитку українського законодавства в цілому. Відповідно до ст. 93 Конституції України “право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України, Національному банку України. Законопроекти, що визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються у Верховній Раді України позачергово”. Здійснення законотворення є по суті проголошенням державної інформаційної політики. Забезпечення сприятливих умов для роботи законодавців — реалізація цієї політики.

Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації повинен будувати свою законодавчу діяльність, виходячи з розуміння комплексного системного підходу до проблем створення ефективного інформаційного простору України та його розвитку. Тому всі законодавчі акти, що розроблюються, повинні заповнювати існуючі правові лакуни, погоджуючись на змістовному рівні між собою і з чинними законами щодо всього спектру напрямків діяльності згаданого вище Комітету: інформаційні права, ЗМІ, книговидання, зв'язок, інформатизація, інформаційний захист. Для Комітету за правило повинна бути робота в контакті з відповідними відомствами — Державним комітетом зв'язку та інформації, Державним комітетом інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Державним комітетом статистики, Міністерством освіти і науки, Державним комітетом стандартизації, метрології та сертифікації, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Міністерством економіки, Міністерством культури та мистецтва, Національною Академією наук України, а також із найвпливовішими ЗМI, видавництвами тощо. Чинне інформаційне законодавство регулює певну частину інформаційних відносин, що дозволяє розвиватися інформаційному простору України.

Однак сьогодні якісні і кількісні параметри розвитку інформаційного простору України в рамках СНД, європейського та міжнародного співтовариства потребують подальшого інтенсивного вдосконалювання та розвитку. У зв'язку з цим актуальними для вдосконалення і розвитку законодавчої бази є такі головні напрямки:

• розробка статусу розвитку видів інформаційних ресурсів;

• надання можливості доступу до інформації (з позиції забезпечення конституційних прав і свобод);

• розвиток комунікаційних систем і мереж (з позицій досягнення інформаційного достатку в країні, входження у світові системи і мережі);

• охорона особистої таємниці;

• охорона комерційної таємниці;

• охорона авторських і суміжних прав;

• надання юридичного статусу підпису електронного документу, електронного контракту;

• захист інформації, систем і мереж;

• захист користувачів від хибної та образливої інформації;

• підтримка вітчизняного виробника інформаційних засобів, продуктів і послуг;

• запровадження відповідальності за правопорушення в комунікаційних системах і мережах, за піратське поширення інформаційних продуктів тощо.

Виходячи з цього, Комітет Верховної Ради України з свободи слова та інформації проводить роботу щодо прийняття відповідних законів: “Про національні інформаційні ресурси”, “Про інформаційний простір України”, “Про міжнародний інформаційний обмін”, “Про діяльність у сфері інформатизації”, “Про захист персональних даних”, “Про інформаційну діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування”, “Про супутникове і кабельне телебачення”, “Про єдиний реєстр фізичних осіб” і ін. При цьому варто нагадати, що послідовність розробки та прийняття законів повинна бути визначена в комплексній програмі розвитку інформаційного законодавства.

Слід також зауважити, що вирішення численних проблем сучасного етапу розвитку інформаційних відносин, які привертають увагу вітчизняних і зарубіжних законодавців, було б мало продуктивним в умовах відсутності більш-менш конкретного плану правової роботи над їх подоланням. Під час розробки такого плану можна відштовхуватися або від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного простору, або виходити з суті інформаційних відносин, випереджуючи таким чином появу нових проблем.

Необхідно об'єднати зусилля широкої громадськості, юристів-професіоналів, державних органів, ділового світу для вирішення винятково важливого в даний час для України завдання — ефективного функціонування її інформаційного простору. Державна інформаційна політика, яка повинна адекватно і динамічно відображати весь комплекс інтересів та пріоритетів суспільства в інформаційній сфері, що змінюються в процесі його життєдіяльності, — одна з основних складових управління сучасною державою, яка багато в чому визначає темпи і рівень його розвитку, а також право займати гідне місце у світовому співтоваристві.

РОЗДІЛ V
РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ:
IНФОРМАТИЗАЦIЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

5.1. Інформація в органах державного управління

Інформаційне забезпечення є базою, на якій грунтується управлінська діяльність державного апарату. Інформацію тут варто розглядати як деяку сукупність різноманітних повідомлень, відомостей, даних про відповідні предмети, явища, процеси, відносини і т.ін. Ці відомості, будучи зібраними, систематизованими і перетвореними в придатну для використання форму, грають в управлінні істотну роль.

У підрозділі 1.1 було нами докладно розглянуто поняття інформації (аналіз її структури, змісту й особливостей) на основі інформаційної моделі індивіда. Зокрема, йшлося про базову і поточну інформацію, про інформаційну особливість соціалізації індивіда. Однак треба ще раз підкреслити, що подальшому розвитку особливостей інформації будуть сприяти нові дослідження, які пов'язані як із загальнокібернетичними уявленнями про природу управління, так із уявленнями про управління, його закономірнЮсті в об'єктах конкретної природи.

Як наукова категорія інформація в управлінських структурах характеризується низкою ознак (властивостей), до числа яких належать:

• відома самостійність даних;

• можливість багатократного використання даних, зберігання їх у суб'єкта, що їх передає або отримує;

• придатність до обробки, інтеграції і "стиску" обсягу за рахунок вилучення інформації, що є повторною і паралельною;

• допустимість математичного аналізу;

• системність, комунікативність.

Інформація, що циркулює в органах державного управління, різнорідна і різноманітна. Тому вона може відноситися до зовнішньополітичної, економічної, соціально-політичної й екологічної сфери. Інформація цих видів має самостійну цінність також для відповідних регіональних управлінських структур, коли вони виступають як органи, що приймають рішення в межах своєї компетенції. Крім того, вона служить основою для розробки нормативних документів. Необхідні зведення можуть утримуватися в законах, інших нормативних актах, юридичних рішеннях, листах, довідках, зведеннях, оглядах, інформаційних бюлетенях, свідомості робітників держапарату тощо.

Інформацію в органах державного управління можна класифікувати за різними основами і ознаками. Слід зазначити, що в літературі вже робилися спроби класифікації соціально-управлінської інформації під час вивчення проблем інформатизації соціального простору [43;56;66;67;75;76]. Оскільки управлінська інформація являє собою певний відбиток соціальної дійсності (а також природної в тій мірі, у якій вона втягнута в орбіту суспільної людської діяльності), визнано, що її варто класифікувати, насамперед, в залежності від ступеня співвідношення з цією дійсністю, реальними процесами, що протікають у ній. Наприклад, інформацію розділяють на офіційну і неофіційну, загальну і галузеву, горизонтальну і вертикальну, за змістом і цільовим призначенням, можливими соціальними наслідками, ступенем доступності, а також на основі її співвідношення з часом (інформація про минуле, дійсне і майбутнє). В рамках управлінської системи вона розглядається з точки зору актуальності, достатності й адекватності для прийняття відповідного управлінського рішення. У разі розподілу інформації за об'єктами всередині органу управління на перше місце ставиться інформація для керівника чи керівної ланки (або вихідна від них), на друге — для інших посадових осіб. При цьому рекомендується відомості, що заслуговують особливої уваги, спрямовувати паралельно або перехресно двом — трьом не залежним один від одного працівникам, щоб забезпечити більш об'єктивний аналіз та оцінку.

Зазначені підходи до проблеми систематизації управлінської інформації, незважаючи на їх різноманітну спрямованість і деяку відокремленість, можуть бути цілком перенесені на діяльність всіх управлінських структур. Класифікацію інформації в державних органах необхідно проводити на основі врахування всіх особливостей, рис і ознак, які властиві її різноманітним видам. Природно, що класифікація повинна бути єдиною, цілісною і грунтуватися на комплексному, системному підході. Це припускає виділення і розгляд всіх можливих видів і типів соціально-управлінської інформації. Класифікацію необхідно також орієнтувати на всебічне дослідження проблем регулювання та управління. Тому тільки в такому разі можна говорити про ефективну інформаційну підготовленість всіх органів державної влади в країні, їх структурних підрозділів і окремих співробітників.

Вважаємо, що інформацію, яка циркулює в органах державного управління, треба класифікувати спочатку на рівні структурних підрозділів. Потім варто виділити та розглянути специфічні види соціальних відомостей, даних, повідомлень і фактів, що характеризують інформацію, яка проходить через органи управління. Далі, базуючись на так званих конкретних, приватних класифікаціях, можна порушувати питання щодо класифікації інформації на рівні всіх управлінських структур.

Головна мета системи інформаційного забезпечення державного управління полягає в тому, щоб на базі зібраних вихідних даних одержати повторну інформацію, яка є основою для прийняття управлінських рішень. Досягнення цієї мети складається з рішення ряду приватних завдань, таких як збір первинної інформації, її збереження, розподіл між структурними підрозділами органу управління та їх працівниками, підготовка до переробки, власне переробка, надання органу управління в переробленому виді, забезпечення прямих і зворотних зв'язків в її циркуляції і т.ін. Виходячи з цього, інформацію в структурних підрозділах органу управління можна класифікувати за такими основними ознаками:

• функціональним призначенням і характером діяльності структурних підрозділів;

• відношенням повідомлення до суб'єкта, що управляє структурним підрозділом;

• типом зв'язку структурного підрозділу і зовнішнього середовища. Виділяється інформація, що циркулює в прямому і зворотному зв'язку між відділами і самим органом управління, між відділами і зовнішнім середовищем. Аналізуються взаємозв'язки регіональних структур і ЗМІ, органів державної влади тощо. Наприклад, обласними адміністраціями під час підготовки заходів установлюються тісні контакти з представниками головних вітчизняних, зарубіжних агентств, теле- і радіокомпаній, газет, центрами громадського зв'язку міністерств та відомств. У більшості випадків це дозволяє доводити до громадськості інформацію про діяльність адміністрацій, зміст прийнятих ними рішень. У свою чергу, зазначені організації виступають як постійні джерела інформації для самих управлінських структур. Інакше кажучи, здійснюється прямий і зворотній зв'язок щодо обміну інформацією шляхом налагодження постійних контактів, проведення прес-конференцій, брифінгів, інформаційних зустрічей;

• відношенням до цільової функції структурного підрозділу. З всього обсягу інформації, що надійшла до підрозділу, необхідно виділити ту, що найбільш повно відповідає його цілям та завданням;

• логічним змістом. Інформація структурного підрозділу підрозділяється на три самостійні підмножини: про суб'єкти органу управління, об'єкти його управлінського впливу (регіони, підприємства та організації, громадян і т.ін.) і характерні їм властивості та відносини;

• фізичною формою подання (усна доповідь, повідомлення на папері у виді текстів, анкет, таблиць, графіків і т.ін.; електронний варіант — надходження по електронній пошті, факсу, телексу, з інформаційних систем , на дискетах і т.ін.); у виді аудіо- і відеокасет, посторінкова, зброшурована, книги, журнали, газети тощо);

• процедурами перетворення (імовірнісні, соціологічні, моделюючи, аналітичні, обчислювальні і т.ін.);

• ступенем перетворення (основна або знову поступаюча; оброблена в аналітичні і прогнозні записки, теле- радіо- фотоматеріали; згрупована в інформаційні щотижневики і бюлетені тощо).

З позицій соціального управління існують і інші підстави та ознаки класифікації інформації в структурних підрозділах державного апарату:

• межі фіксації (підлягаюча і не підлягаюча реєстрації);

• ступінь додаткової переробки перед використанням;

• сфера застосування (універсальна, та, що використовується в усіх управлінських структурах — відомості, довідки, положення, накази керівництва і т.ін.; спеціалізована, що застосовується тільки в тих або інших структурах);

• ступінь комплектності (комплектна документальна, тобто придатна для використання в початковому виді; некомплектна, тобто та, що застосовується лише в зв'язку з іншими видами даних та відомостей);

• ємність і стабільність (вичерпна, що не потребує доповнення; потребуюча доповнення; постійна; перемінна; та, що характеризує можливість здійснення події);

• форма і засіб одержання (одержується з органу управління; за допомогою вивчення статей та інших публікацій; проведення моніторингів; дослідження громадської думки; обмін досвідом роботи різноманітних інформаційних підрозділів органів державного управління);

• упорядкованість (систематизована; відомості про нормативно-правові акти, що прийняті державними структурами; строго регламентована за часом, простором, за особами та джерелами опублікування та змістом).

Інформація та її потоки в держуправлінні можуть розбиватися також у залежності від:

• джерела (уряд і державні органи, обласні адміністрації, регіональні державні структури, преса, інформаційні агентства, комерційні структури, населення, закордонні інформаційні канали і т.ін.);

• напрямку прямування (від структурних підрозділів в орган управління і навпаки, від суб'єкта до об'єкта керуючого впливу тощо);

• якісного змісту (визначення цінної за змістом інформації, від якої залежать певні управляючі впливи, що виходять від структурних підрозділів);

• кількісних характеристик (доцільно виділяти імовірнісні, семантичні та інші міри інформації, що використовуються під час управлінського регулювання та забезпечення інших управлінських потреб).

Інформацію можна класифікувати за ознакою адресності (кому направляється і від кого виходить) і характером носія. Тут доцільно розрізняти такі її види: офіційну не для передачі; неофіційну для передачі; документальну для пошти; документальну для інших засобів зв'язку, що з'являється під час особистого спілкування; горизонтальну і вертикальну; пряму і непряму.

Серед класифікаційних ознак слід також назвати засіб передачі інформації (телефон, телеграф, людина, пошта, електронна пошта, факс, радіо, телебачення), вид перетворювача (людина, машина, людина і машина), ступінь достовірності (достовірні та недостовірні повідомлення), утягування в обчислювальні процеси (обчислення вихідної, постійної, перемінної, проміжної, кінцевої інформації), алфавіт (буквена, цифрова, буквено-цифрова) та ін.

На основі так званих конкретних, приватних класифікацій інформації в структурних підрозділах органів управління можлива її систематизація на рівні всієї управлінської системи. Підходи тут можуть бути різні: З точки зору диференціації офіційної і неофіційної управлінської інформації в структурах держапарату; із позицій аналізу загальних і функціональних показників; на базі взаємодії підрозділу з іншими структурами органу управління та поза його і т.ін. При цьому треба виходити з того, що держапарат є складною динамічною системою, що чинить сильний керуючий вплив не тільки на окремі організації та установи, але і на суспільство в цілому.

В інформації, що циркулює в держуправлінні, можна виділити відомості, повідомлення і дані, які мають відношення до його основних цілей та завдань. Важливою підставою для класифікації є джерело інформації, причому в цій якості виступають як об'єкт, відбитком якого є інформація, так і суб'єкт, що створює і поширює її. В залежності від суб'єкта (конкретного органу управління або його працівника, що одержує, поширює та обробляє інформацію) розрізняють аналітичну, прогнозну, довідкову, ознайомлювальну, рекомендаційну та іншу інформацію. Засадами для класифікації можуть служити також функції інформації в держуправлінні, напрямок прямування, періодичність виникнення і передачі тощо.

Подібна класифікація дуже відносна, бо всі види інформації взаємозалежні, взаємодіють між собою, трансформуються один у другий. Та сама інформація часом виступає в різноманітних видах. Вона може ускладнюватися і змінюватися, мати багатоступінчасту будівлю, причому окремі групи, які виділені в межах основної класифікаційної ознаки, можуть додатково розбиватися на підгрупи за приватними засадами та властивостями. Крім того, не завжди можливо чітко диференціювати інформацію за тими або іншими засадами та ознаками, а потім зводити її до класів. Ця робота ускладнюється, якщо під час узагальнення і класифікації буде використовуватися електронно-обчислювальна техніка.

Тому вважаємо, що необхідно розробити спеціальні методичні рекомендації щодо аналізу існуючих класифікаційних схем управлінської інформації в суспільстві, технологій та методів класифікації повідомлень, відомостей і даних, що проходять через управлінські структури, визначення характеристик потоків та вибору основних напрямків їх удосконалювання. В цілому класифікація дозволяє одержувати дуже цінні відомості про інформацію, що утримується в структурних підрозділах держапарату, сприяє рішенню багатьох принципових питань проектування інформаційної системи держуправління та аналізу відповідного забезпечення структурних підрозділів. Не маючи вичерпних даних щодо найважливіших властивостей і характеристик інформації, її не можна оптимізувати, забезпечувати задану точність, надійність та ефективність використання.

Особливо треба звернути увагу на якісний зміст та кількісні потреби в інформації, що циркулює в органах державного управління. Ці аспекти мають найважливіше значення для підвищення ефективності інформаційного забезпечення. Насамперед, це стосується інформації, що потребується держструктурам для конкретних впливів на об'єкти управління, тому слід підходити до неї як до стратегічного ресурсу. Вона повинна бути повною, актуальною, достовірною, охоплювати весь спектр проблем, що цікавлять держструктуру, збиратися регулярно, із визначеною періодичністю та у необхідних обсягах. Інформація повинна відповідати комбінації цілей, що ставить управлінська структура, із тими засобами, якими вона має намір їх домагатися. Її якість і достатність дозволяє держструктурам мати перед собою діючий план, визначати реальні та точні цілі управлінських впливів. У цьому зв'язку варто відпрацювати механізми взаємодії органу управління з постачальниками інформації на основі правових норм, раціональної організації інформаційних потоків, упорядкування процесів її збору і поширення (передачі). Поряд із цим, слід передбачити відповідальність за достовірність, повноту та оперативність інформації, а також її обсяг і конкретну тематику.

Документи різноманітних служб, які зараз надходять до органів державної влади та управління найчастіше не містять відомостей, які достатні для прийняття управлінських рішень. Вони, як правило, розрізнені і не систематизовані, не дають цілеспрямованого та адекватного уявлення про об'єкти управління, малюють так би мовити суперечливу картину, оскільки дані, які містяться в них, неоднозначно, а часом різноспрямовано характеризують процеси, що відбуваються. У разі великої кількості інформації часто відсутня релевантна інформація, держструктури захлеснуті потоками документів, що не відповідають їх потребам. Істотну роль у підвищенні результативності використання інформації могли б зіграти її систематизація, обробка, акумулювання та експертиза. Організацію цієї роботи, а також аналіз інформації, що надходить, її обсягів, якості та актуальності можна покласти на відповідний орган, наприклад, інформаційно — аналітичний відділ або аналітичну групу. Такий підрозділ поряд із визначенням результативності інформації, що надходить, повинен прогнозувати її вплив на діяльність органів управління. У функції цієї служби варто було б включити:

• узагальнення інформації з конкретного питання, що надходить із різноманітних джерел (відкритих і закритих);

• систематизацію оцінок конкретної проблеми, надання споживачу можливих (в необхідних випадках альтернативних) варіантів підходу до вирішення проблеми;

• формування висновків на основі аналізу, пропозицій про політичні та організаційні дії органів управління з питання, що аналізується (наприклад, прийняття конкретних заходів або залишення проблеми без уваги).

Ця служба повинна простежувати інформацію, що надходить в управлінську структуру, і завчасно організовувати надходження відсутньої інформації (фактографічної та оцінної), а також готувати стислі за обсягом документи, які б включали опис суті проблеми, підходи до її вирішення, оптимальний варіант вирішення, який супроводжується прогнозом позитивних і негативних наслідків.

Істотний внесок у забезпечення необхідного якісного рівня інформації повинні внести нормативні акти, що регулюють інформаційні процеси в органах влади та управління. Якщо відповідальність особи, яка посідає нижчу сходинку у цьому процесі, не визначена посадовою інструкцією (або іншим нормативним документом), то велика ймовірність, що інформація, яка спрямовується в управлінську структуру, буде перекручена. Зараз визначення обов'язків посадових осіб і введення посадових інструкцій щодо збору, обробки, передачі, збереження інформації, яка надходить в орган державного управління, передбачається законами України "Про інформацію" [11], "Про науково-технічну інформацію" [147], "Про захист інформації в автоматизованих системах" [148], а також іншими нормативно-правовими актами.

Проте, з огляду на вимоги щодо якості і достовірності інформації, надійності й усталеності інформаційного забезпечення, назріла необхідність у запровадженні закону "Про інформаційне забезпечення органів державної влади та управління", який більш конкретно регламентував би правове регулювання даних видів інформаційних відносин. Оскільки від достовірності, своєчасності і повноти інформації залежить якість прийнятих рішень, то ці акти повинні також передбачати конкретну жорстку відповідальність за надану інформацію. Запровадження таких заходів, на наш погляд, дозволить істотно підвищити якість інформаційного забезпечення і рівень керуючого впливу органів державної влади.

Таким чином, вважаємо за доцільне зробити наступні висновки стосовно інформації:

• достовірність, оперативність і якість інформації — основа ефективних управлінських рішень;

• запроваджена класифікація припускала б виділення і розгляд всіх можливих видів й типів соціальної інформації.

5.2. Інформаційне забезпечення підготовки та прийняття управлінських рішень

Вважаємо об'єктивним і доцільним розглянути реалізацію державної інформаційної політики у двох взаємозалежних аспектах: цільовому та організаційному. Це пов'язано з тим, що "державне управління забезпечується виконанням ряду функцій, під якими розуміють конкретні напрямки діяльності"[194, с.16]. "Функції управління, — підкреслює проф. О.М. Бандурка, — можна класифікувати за їх загальним змістом, виділивши функції цільові та організаційні" [194, с.17].

Реалізація державної інформаційної політики (в рамках першого аспекту) повинно відповідати переходу України до інформаційного суспільства, що має велетенський потенціал. Головними чинниками у вирішенні цієї проблеми виступають інформаційне суспільство та влада. Демократія — це, в першу чергу, можливість громадян впливати на прийняття найважливіших державних рішень, контролювати органи влади всіх рівнів, можливість забезпечити дотримання закону, який захищає права і свободи особи. Однак справа не тільки в цьому. В такому найскладнішому організмі, яким є сучасне суспільство, без інформаційних технологій (IТ) просто неможливо налагодити ефективну взаємодію між численними владними структурами, не можна належним чином підвищити ефективність та якість виробітку та прийняття рішення, знизити можливість прояву управлінської помилки.

Було б корисно проаналізувати ступінь готовності державних структур України до роботи з інформаційними системами (IС), активного використання нових інформаційних технологій у своїй професіональній діяльності. В цілому ж можна сказати, що інтерес до нового, до освоєння надзвичайних можливостей сучасних IТ дуже високий, але високий і психологічний бар'єр щодо їх використання, перебороти який одним бажанням неможливо. Потрібні кропітка цілеспрямована робота, подолання сформованих стереотипів, фактично переосмислення традиційних підходів і методів, формування нового — системного мислення, оволодіння умінням бачити в нових IТ не тільки систему знань, але і сукупність практичних прийомів, методів і засобів, що розширюють межі можливостей користувачів таких систем.

Що ж заважає перебороти такий бар'єр? Насамперед, недостатнє розуміння значення чинника цілісності інформаційних систем. Саме системи, а не окремі їх складові, забезпечують ефект. Бачити, уявляти собі частину, не бачачи цілого, значить уявляти систему неповно, скривлено, як у кривому дзеркалі. В той же час IТ – це різнорідний комплекс, що включає, крім апаратури, лінгвістичне, інформаційне, математичне (аналітичне), програмне, кадрове, організаційне, правове, психологічне і, нарешті, методичне забезпечення. Всі ці види забезпечення повинні бути у складі IС, і без будь-якого з них системи різко знижують свій потенціал. Звідси основна методологічна проблема і для виконавців, і особливо для керівництва органів державної влади: перебороти бар'єр, що заважає їм у всій повноті уявити і відчути віртуальний світ систем, побачити переваги їх системної цілісності. Інша причина, що стримує освоєння нових інформаційних технологій, — сугубо професіонально-кадрова. Це недостатнє розуміння робітниками органів державної влади (ОДВ) призначення своєї професіональної діяльності.

“У найбільш загальному вигляді процес управління складається з двох стадій: розробка та реалізація управлінських рішень". Однак тільки повна реалізація обох стадій дає підстави для оцінки ефективності управлінського рішення” [195, с.64], а водночас — ефективності діяльності органів державної влади. Для першої стадії характерно підготовка та прийняття рішень, для другої, стадії головної стадії процесу управління, — контроль та облік. Таким чином, на першій, процесу управління держслужбовці органів державної влади виконують переважно функції підготовки та прийняття рішень. Звідси і дві головні категорії співпрацівників, що займають вищі, головні, провідні посади в структурах влади: або особи, що готують рішення, або особи, що приймають рішення.

Аналіз практики діяльності виконавчих, законодавчих (не говорячи про судові) органів державної влади показує, що зараз можливості сучасних інформаційних технологій використовуються ними не більш, ніж на 10-15 % [93]. Фактично підтримка керівників органів державної влади інформаційними технологіями здійснюється за допомогою підвищення інформованості посередників: радників і секретарів-референтів. Інформаційні технології виконують поки допоміжну роль, оскільки, як правило, підтримують, в основному, рутинні операції щодо формування записок, довідок встановленого зразку. Найбільш численним в органах влади є допоміжний персонал, який виконує обслуговуючі функції. Велика помилка, що де-не-де зараз панує: обмежитися рівнем потреб в інформаційних технологіях допоміжного персоналу, і вважати освоєння текстових редакторів і подібних програмних засобів краєм мрій чиновників.

Головне ж завдання зараз полягає в тому, щоб усіма можливими засобами підтримати в органах державної влади відповідний рівень прийняття рішень. Де ж криються основні причини неефективності підготовки та прийняття управлінських рішень в органах державної влади? Одна з головних причин, на наш погляд, полягає у відсутності грамотного методичного забезпечення розробки, впровадження та використання інформаційних технологій в органах державної влади, що починається з вербальних постановок завдань підтримки аналітичної діяльності, виду і джерел вихідних даних, розробки дружнього користувального інтерфейсу, а закінчується застосуванням математичних засобів, "системних рекомендацій" щодо інформаційно-аналітичної підтримки управлінських рішень.

Потреби в аналітиці у керівництва державних структур, як відомо, дуже значні. Якщо припустити, що ці потреби можна звести до якойсь сукупності, то їх можна звісти до таких важливих творчих завдань:

• аналіз суті проблем, чинників, причинно-слідчих зв'язків, приватних питань;

• змістовне формулювання проблем, які підлягають вирішенню;

• прогнозування значних подій у зовнішній обстановці, що спроможні вплинути на розвиток України;

• прогнозування можливих наслідків реалізації варіантів управлінських рішень;

• виробіток рекомендацій та умов щодо досягнення бажаних результатів (альтернатив рішень органів державної влади);

• пошук компромісу у разі наявності конкурентноспроможних альтернатив дій органів державної влади, із суперечливими оцінками за різними критеріями.

На жаль, аналітична робота конкретного керівника не припускає чіткої математичної постановки, але логічно коректною вона повинна бути (принаймні, на рівні здорового глузду). Спроби регламентації опису аналітичної діяльності керівництва у вигляді суворо регулярної процедури, що включає певну послідовність показаних завдань (фрагментів), природно сприймається більшістю керівництва органів державної влади як надмірно жорсткі і “незграбні” спроби втручання в їхні “свята святих”. Тому потрібна більш тонка і продумана тактика дій. Підтримка VIP за профілем їх професіональної діяльності повинна будуватися з врахуванням їх інформаційних потреб та індивідуальних особливостей. В підрозділі 1.1 ми вже відзначали, що індивід постійно занурений в інформаційне середовище, увесь час він накопичує, видозмінює й удосконалює базову інформацію. Крім того, із кожним процесом прийняття рішення пов'язаний і особливий потік поточної інформації. Ми також вважали, що інформація, яка одержується індивідом, відображається як би в деяку "енциклопедію", проектується на "екран знань" індивіда, що має різний обсяг і продуктивність у різних людей. У зв'язку з проблемою, що аналізується, корисно також нагадати, що інформаційний вплив на індивіда в процесі його соціалізації здійснюється трьома різноманітними способами: наказ, апеляція до інтересу і нейтральна інформація. Результатом соціалізації індивіда є мотиви й установлення, стереотипи поведінки, які можуть бути не тільки традиційні, але і раціональні програми в базовій інформації індивіда, комплекс оцінок та критеріїв. У підрозділі 1.3 йшлося про базовий інформаційний механізм, що, в свою чергу, забезпечує відтворення структури, принципів функціонування, процесів навчання, відбору та запам'ятовування позитивного досвіду в системі регулювання та управління суспільством (умовно цей механізм назвали соціально-економічним генотипом [26]). У нашому дослідженні надалі були б також корисні ті базові поняття, які ми визначели в розділах I та ІІ. Зокрема, нагадаємо про те, що центральною проблемою соціально-економічного генотипу є оптимальне співвідношення між механізмами жорсткого регулювання і самонавчання, коми соціально-економічний генотип закладає саму спроможність і стимули до навчання. Роль соціально-економічного генотипу полягає також у тому, що він відтворює концепцію управління, що фокусується в певних установленнях управління — традиційних і раціоналістичних (раціональність, ефективність та вдосконалювання). Позитивним моментом є і те, що в підрозділі 1.3 було розглянуто зв'язок установлень управління з рівнями управління (аналізу, управління процесами функціонування конкретної системи, метауправління, тобто управління системою управління).

Таким чином, на нашу думку, найголовнішим завданням для фахівців у сфері інформаційних технологій повинна стати розробка дружніх користувальницьких інтерфейсів на мові ділової прози і сформованих правил, що прийняті в оточенні керівництва.

Однак суттєвою перепоною, що стримує ефективне використання інформаційних технологій в органах державної влади, є недосконалість, а, по суті, неповнота і невірогідність вихідних даних, що доступні органам державної влади. Існуюча практика збору інформації, особливо статистичних даних, не відповідає завданням державного управління в умовах переходу до ринку, зокрема, у статистиці:

• взагалі не відбиваються деякі життєво важливі сторони забезпечення населення, які є, як правило, об'єктом контролю органів влади в передових країнах із ринковою економікою (наприклад, нематеріальні послуги населенню, оцінки різноманітних соціальних сторін життя населення і т.ін.);

• у статистичній інформації не узгоджені між собою формати та розмірності показників різних розділів, підрозділів статистичних форм звітності (наприклад, одні подані в абсолютних цифрах з визначеною розмірністю, інші в процентах до минулого (іноді базового) періоду тощо);

• не відбиваються або зовсім не враховуються цілі та завдання управління.

В результаті практично неможливо відстежити реакцію об'єкта управління соціально-економічної сфери на управлінські впливи органів державної влади або інтерпретувати дані статистики в інтересах управління.

Виходячи з викладеного вище, слід зробити висновок, що: проблема підготовки та прийняття управлінських рішень ускладнюється внаслідок таких причин:

• недостатності інформації і знань про суть подій, що відбуваються, їх початок і можливий розвиток (проблема аналізу минулого і можливої ходи подій);

• складності і багатофакторності механізму виникнення та розвитку подій, неоднозначності причинно-наслідкових відносин;

• психологічного тиску через відповідальність за прийняте рішення і побоювання можливих наслідків його реалізації (проблема обґрунтованості рішення).

На наш погляд, було б корисним під час розробки та використання інформаційно-аналітичних систем, що призначені для застосування у державних структурах, мати зведення норм і правил (ЗНіП), приблизно таких, якими давно користуються в будівництві, свого роду ЗНіП для систем інформаційно-аналітичної підтримки прийняття рішень в органах державної влади (IАС ОДВ), що визначають відповідність розробок систем вимогам підтримки професіональної діяльності осіб, що приймають рішення в органах державної влади.

Вважаємо, що таке зведення норм і правил повинно базуватися на таких засадах:

• роботу IАС ОДВ слід проводити в правовому полі, тобто необхідно дотримуватися чинного законодавства, забезпечувати й охороняти права власності на інформаційні ресурси, дотримуватися багатьох інших правових норм, відносин між суб'єктами єдиного інформаційного простору України;

• IАС ОДВ цілком підтримує місію ОДВ на конкретному тимчасовому етапі;

• використання IАС ОДВ забезпечує "прорив" у пріоритетних напрямках діяльності владних структур;

• IАС ОДВ будується на новітніх досягненнях науки і практики, тобто на рівні ноу-хау і, насамперед, забезпечує системну цілісність;

• підсистеми, засоби, інформаційні ресурси IАС ОДВ повинні бути відкритими і доступними широкому колу зацікавлених осіб, природно, що при цьому повинні забезпечуватися вимоги щодо інформаційної безпеки.

На нашу думку, така концепція сприятиме підвищенню рівня розробок інформаційно-аналітичних систем органів державної влади, а головне, створенню передумов для погоджених дій високопоставлених користувачів (осіб, що приймають рішення), замовників, розроблювачів та обслуговуючого персоналу, які забезпечують супровід і підтримку подібних систем.

Під час розробки та експлуатації IАС ОДВ слід керуватися такими важливими принципами:

• стиснення інформації для рівня перших осіб (перша особа та його команда в органах державної влади під час оцінки рішень та їх наслідків може обійтися 5-10 узагальненими показниками);

• безпосередній вплив вищих посадових осіб на технологію функціонування IАС, тобто передбачається інтерактивне "вживання" перших осіб у технологію підтримки власної професіональної діяльності щодо прийняття рішень. Для цього технології повинні бути гнучкими, із перемінною структурою, що параметрично настроюється;

• сполученість даних різного рівня агрегації й узагальнення, коли забезпечується взаємооднозначна відповідність між узагальненими показниками і тими, що узагальнюються (деталізованими), які використовуються під час підготовки та прийняття управлінських рішень;

• підготовка та узгодження проектів рішень на різних рівнях посадової ієрархії осіб, які готують рішення, за властивими саме даному рівню ієрархії сукупностями показників. Це припускає існування граничного стиснення даних, що властиве кожному рівню ієрархії посад в органах державної влади, і культуру підготовки рішень, коли будь-яка посадова особа повинна мати можливість вести обґрунтування проекту на тій мові, яка встановилася на даному рівні посадових відносин. Вважаємо неетичним вимагати від співпрацівника — особи, яка готує рішення, подавати результати своєї роботи в більш загальних категоріях і поняттях, ніж призначено за посадою. Безумовно, при цьому повинен існувати як прямий, так і зворотний зв'язок, тобто взаємодія повинна бути заснована на загальних поняттях і принципах (оптимальний набір), що сприймаються всіма рівнями посадової ієрархії.

Реалізація наведених вище принципів потребує великого мистецтва від розроблювачів IАС, що повинні створюватися безпосередньо під інформаційні та функціональні потреби користувачів. Особливо ретельної проробки потребує рівень визначення взаємодії користувача із системою підтримки. Зауважимо при цьому, що тут йдеться про користувальницький інтерфейс — основу лінгвістичного забезпечення системи.

Тому вважаємо за доцільне проілюструвати наведені підходи та засади (наприклад, на регіональному рівні органів державного управління) за допомогою типової (базової) системи показників оцінки "якості життя" населення (або рівня розвитку) регіону — узагальненої складової територіального устрою України. Першим особам (головам адміністрації) та їх адміністративним структурам надається можливість вибору системи оцінок стану та перспектив розвитку регіону і утворень, що до нього входять. Для оцінки стратегічних рішень можуть бути обрані такі інтегральні показники, що визначають, наприклад:

• ступінь досягнення стратегічних цілей демографічної політики;

• рівень забезпечення прийнятого стандарту матеріального добробуту населення;

• стан екологічної безпеки;

• рівень соціальної комфортності населення, що мешкає на підвідомчій території;

• рівень самодостатності розвитку економіки та господарства регіону.

Для цього можна створити типову IАС як:

• інструмент управління соціально-економічним розвитком регіону, використовуючи який органи державної влади прагнуть вивести регіон із кризи і перейти до стійкого розвитку;

• система з домінуючою роллю аналітичних функцій та можливості підтримки стратегічного планування та розвитку регіону;

• програмно-технічна система (а не набір робочих місць) з інтерактивним режимом збору, актуалізації та надання інформації користувачам.

Типова IАС повинна будуватися:

• з урахуванням особистого досвіду, поглядів і переваг посадових осіб, поєднуючи їх з об'єктивними способами обґрунтування та підтримки їх рішень за ієрархічною градацією;

• як система з віртуальними функціональними підсистемами, що забезпечує гнучку прив'язку до зміни організаційно-функціональної структури регіону;

• на основі першочергового запровадження в експлуатацію тих підсистем, що принесуть максимальний ефект, що не дискредитують можливості IАС;

• з перспективою перетворення в корпоративну IАС на території регіону.

Така інформаційно-аналітична система в повній конфігурації дозволяє здійснювати інформаційно-довідкові та експертно-аналітичні послуги.

Експертно-аналітичні послуги можуть включати:

• оцінку поточної соціально-економічної ситуації в регіоні;

• аналіз причинно-наслідкових відносин у соціально-економічних процесах у місті: розрахунки коефіцієнтів еластичності одних чинників за допомогою інших, факторний (дисперсійний), дискримінантний, кластерний, регресивний аналіз даних щодо соціально-економічних процесів у регіоні;

• прогнозування можливої ходи подій у зовнішньому середовищі;

• прогнозування можливих наслідків реалізації управлінських рішень;

• виробіток діалоговим способом рекомендацій щодо досягнення бажаних результатів у соціально-економічному розвитку регіону;

• знаходження компромісів у разі декількох проектів розвитку, що мають суперечливі оцінки за декількома критеріями;

• інформаційно-довідкові послуги щодо надання довідок заданої форми.

5.3. Організаційний аспект інформатизації діяльності органів державної влади

Розглянемо другий аспект реалізації державної інформаційної політики — організаційний. Як вже відзначалося, саме від організаційної стадії процесу управління залежить в основному успіх справи. Завдання реалізації державної інформаційної політики відповідно до затвердженої концепції, а також до запропонованого варіанту її розвитку і на основі чинного законодавства є завданням державного управління, для практичного вирішення якого необхідно виконання ряду умов.

По-перше, у системі органів державної влади повинна бути сформована єдина структура, функцією якої є проведення державної інформаційної політики. Ця структура повинна охоплювати всі гілки і рівні державної влади і включати як спеціалізовані органи влади, що забезпечують регулювання інформаційної сфери, так і підрозділи в інших органах влади, що відповідають за інформаційні аспекти діяльності у сфері їх компетенції.

По-друге, проведення державної інформаційної політики повинно координуватися з єдиного центру на рівні вищого керівництва країни у разі персональної відповідальності однієї з вищих посадових осіб держави за вирішення цього завдання.

По-третє, державне управління інформаційною сферою повинно бути планомірно забезпечене фінансовими і матеріальними ресурсами за рахунок бюджетного фінансування — виходячи з реальних можливостей держави за статтею витрат на державне управління.

На жаль, зараз не тільки жодна з перерахованих умов у повному обсязі не виконується, але і на рівні вищого українського керівництва проведення цілеспрямованої інформаційної політики не розглядається в ряду першочергових завдань державного управління. Подібне неадекватне ставлення до інформаційної політики призводить до негативних наслідків, що істотно відбивається на всій ході реформ в Україні. Таке ставлення державної влади до інформаційної політики потребує якнайшвидшої зміни. При цьому варто враховувати прямий зв'язок регулювання інформаційної сфери з комплексною проблемою реформування системи державного управління. Вважаємо корисним нагадати, що державна інформаційна політика на відміну від державної політики інформатизації (програм інформатизації) повинна враховувати проблеми інформаційних прав особистості, узгодження інтересів людини — суспільства — держави, тобто повинна бути соціально-технологічною.

Нагальна потреба у реформі системи державного управління України визначається тим, що існуюча система виявляється недієздатною реалізувати і жорстко контролювати виконання законодавчих та нормативних актів, що прийняті вищими органами державної влади, а також ефективно здійснювати оперативне управління тими сферами соціально-економічного життя суспільства, що частково або цілком знаходяться в сфері державного регулювання. Суттєву роль відіграє невідповідність методів і технологій державного управління новим політичним і соціально-економічним умовам, що випереджаючим чином (стосовно змін системи державного управління) складаються в процесі реформ. Реформа системи державного управління повинна здійснюватися на основі законодавчого визначення функцій та завдань всіх елементів системи, приведення структури державного апарату в повну відповідність цим функціям і завданням, законодавчого закріплення прав та обов’язків держслужбовців і впровадження нових технологій державного управління, що засновані на сучасних інформаційно-комунікаційних технологіях.

Завдання формування структури органів державної влади, що відповідає за проведення державної інформаційної політики, і впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у всі сфери державного управління (інформатизації державного управління), хоча, по суті, і є організаційно-технологічними, повинні вирішуватись як першочергові завдання державної інформаційної політики і реформи системи державного управління. В сучасних умовах організаційно-технологічне забезпечення не тільки визначає ефективність вирішення будь-якого завдання державного управління, але й в цілому принципову можливість його вирішення, особливо в інформаційній сфері.

Зараз саме державна влада є найбільш забезпеченим матеріальними та організаційними ресурсами споживачем та джерелом інформації. Тому організаційно-технологічне удосконалювання інформаційного забезпечення діяльності системи органів державної влади є необхідною умовою і першим найважливішим кроком до формування загальнодержавної інформаційно-комунікаційної інфраструктури та єдиної системи національних інформаційних ресурсів на основі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій і технічних засобів, а також ефективним стимулом до прискорення розвитку ринку інформаційної продукції і послуг. При цьому необхідно враховувати той факт, що в міру лібералізації політичних, економічних і соціальних умов життєдіяльності суспільства та держави інформаційне забезпечення системи органів державної влади повинно ускладнюватися, а не спрощуватися.

Дії органів державної влади в усіх напрямках створення єдиного інформаційного простору повинні бути регламентовані законодавством, що визначає права та обов’язки центральних та місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування щодо створення державних інформаційних ресурсів та організації доступу до них, а також системою стандартизації та уніфікації форм документів, класифікаторів, засобів інформаційних технологій, протоколів зв'язку та інших засобів інформатизації. Важливою умовою формування державних інформаційних ресурсів є забезпечення кооперативних зв'язків як по горизонталі, так і по вертикалі.

"Горизонтальна кооперація" необхідна для створення єдиної методології комплексного збору первинної інформації органами державної влади про різноманітні об'єкти: юридичні особи, географічні об'єкти і т.ін. Метою горизонтальної кооперації цього виду є скорочення витрат на підготовку первинної інформації, що повинна надаватися державним органам відповідно до законодавства.

"Вертикальна кооперація" заснована на тому, що на всіх рівнях управління використовується інформація, що створена на місцях, а також та, що утримується в міжгалузевих банках даних, які враховують потреби декількох центральних відомств. У цих випадках кооперація ставить ціль – скорочення витрат на обробку інформації в різноманітних відомчих інформаційних системах.

Важливим координуючим елементом єдиного інформаційного простору повинен стати механізм Державного замовника, який повинен передбачати проведення експертизи проектів, а також інформування суспільства про їх результати.

Загальнонаціональним інструментом, що забезпечує облік державних інформаційних ресурсів, повинен стати Державний інформаційний реєстр, у якому будуть надані описи інформаційних масивів, баз даних та інших видів інформаційних ресурсів, що утворюються за рахунок бюджету. Використання Державного інформаційного реєстру дозволить істотно знизити витрати на створення і підтримку державних інформаційних ресурсів.

Особливо необхідна комплексність проведення робіт із стандартизації та сертифікації засобів та систем інформатизації на сучасному етапі щодо формування та розвитку єдиного інформаційного простору України. Сертифікація засобів інформаційних технологій та систем інформатизації, яка є заключним етапом оцінки їх якості і конкурентноздатності, потребує повної нормативно-методичної та інструментальної підтримки. Роботи щодо стандартизації доцільно проводити в рамках єдиної програми створення нормативної, інструментальної та методичної бази сертифікації засобів та систем інформатизації. В цій програмі повинні бути передбачені розробки щодо розвитку комплексу базових та функціональних стандартів, що обов'язкові для застосування у разі формування і використання державних інформаційних ресурсів і інформатизації органів державної влади. Основу комплексу стандартів повинні складати міжнародні та державні стандарти й інші нормативні документи. Ці документи повинні бути основою вимог щодо засобів і систем інформатизації на всіх стадіях їх життєвого циклу, контролю якості, верифікації, іспитів та сертифікації як самих засобів і систем інформатизації, так і атестацій та сертифікації випускаючих їх виробництв. Формування та реалізація цієї програми є важливою формою організації взаємодії органів державної влади під час реалізації державної політики у сфері інформатизації і розвитку відповідної складової єдиного інформаційного простору України.

Принциповою особливістю розвитку єдиного інформаційного простору України є необхідність встановити обов'язкову для всіх жорстку технологічну дисципліну під час формування державних інформаційних ресурсів. Інформаційні ресурси органів державної влади являють собою сукупність розподілених баз даних за відомчим, територіальним і проблемним принципами.

Особливу увагу в процесі інформатизації державного управління слід приділяти регіональному аспекту цього завдання. В процесі формування в Україні відносин на нових демократичних принципах жодна соціально-економічна або політична проблема, жодне завдання державного управління не може бути успішно вирішено без стійкої інформаційної взаємодії між центром та регіонами. Державна політика у сфері інформатизації державного управління в регіональному аспекті в першочерговому порядку повинна забезпечити: створення ефективної системи узгодження інтересів і дій в інформаційній сфері між центральними і місцевими органами державної влади; формування системи нормативного правового забезпечення процесів інформатизації з урахуванням регіональної специфіки; оптимізацію рішення державних завдань, що включають мінімізацію трансакційних витрат щодо інформатизації державного управління в масштабах регіонів і країни в цілому; постійний моніторинг розвитку регіональних складових національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури і ринку інформаційної продукції та послуг. Головними координаційними, науково-методичними та організаційно-технологічними центрами в реалізації державної політики у сфері регіональної інформатизації можуть стати інформаційні центри міжрегіональних інформаційних співтовариств. На ці центри може бути покладено обов’язок координувати розробку, впровадження та експлуатацію центральних інформаційних систем, що використовують територіально-розподілену інформацію, і формування системи депозитаріїв державних інформаційних ресурсів на регіональному рівні.

У формуванні єдиної інформаційно-комунікаційної інфраструктури та системи національних інформаційних ресурсів, основою яких може бути централізовано-децентралізована мережа інформаційних центрів — депозитаріїв інформації, що пов'язані високошвидкісними комунікаційними каналами з великою пропускною спроможністю, визначальну роль поряд із органами державної влади повинні грати недержавний сектор економіки та різноманітні інституціональні структури громадянського суспільства. Для притягнення ресурсів недержавного сектору, а також, можливо, закордонних ресурсів необхідно в рамках проведеної інформаційної політики забезпечити комплекс відповідних правових і економічних умов. Щодо правового комплексу умов, то про це вже йшлося в підрозділі 3.3.

Тому слід зупинитися на організаційно-технологічній складовій цього комплексу умов. На організаційно-технологічному рівні законодавчо визначено завдання органів державної влади та місцевого самоврядування щодо надання інформаційних послуг населенню. Воно повинно вирішуватися винятково в інтересах споживача таким чином, щоб споживач міг одержувати необхідну документовану інформацію з гарантією її достовірності в зручному для нього місці, в зручний час і в різноманітних стандартних формах. Інформація органів державної влади і місцевого самоврядування повинна бути широко доступна для всіх соціальних верств населення. Тому покриття витрат щодо її надання за рахунок споживача може бути припустимо тільки на безприбутковій основі, в обмежених кількостях і диференційовано по видах і формах надання інформації. Широкі можливості для такого необхідного вирішення завдання надають сучасні інформаційно-комунікаційні технології. Надання інформаційних послуг недержавним сектором в інтересах масового користувача може забезпечуватися тільки економічними методами. Державне регулювання ринку інформаційної продукції та послуг повинно здійснюватися на засадах заохочення сумлінної конкуренції, боротьби з монополізмом окремих виробників і збалансованого підходу до об'єднання компаній і концентрації власності та ресурсів. Зберігання конкуренції, боротьба з монополізмом окремих виробників або фірм, що надають послуги, є наріжним каменем державного регулювання.

У підрозділі 4.2 ми вже обговорювали механізм взаємодії з громадськістю як невід'ємну частину і найважливішу функцію державного управління. Цей механізм, у першу чергу, потребує організаційного забезпечення. У структурі органів державної влади слід створити спеціалізовані підрозділи із зв'язків з громадськістю, які б забезпечували регулярне надання інформації про результати діяльності органів влади, плани та прийняті рішення, а також реалізували інформаційно-виховну функцію, що спрямована на освіту громадськості в сфері відповідальності цих органів. При цьому необхідна централізована координація їх діяльності щодо забезпечення єдності інформаційної політики.

Суттєву роль у зміцненні взаємодії з громадськістю можуть зіграти консультативні громадські ради та комісії при органах державної влади, які спеціалізуються за укрупненими напрямками діяльності цих органів. Головне завдання таких структур — виявлення суспільно-значимих проблем, ставлення громадськості до підходів влади щодо їх рішення, визначення можливих компромісів і найменш конфліктних рішень у разі наявності протиріч. Накопичений досвід діяльності консультативних структур при різноманітних органах державної влади України показує, що при некоректному підході до формування та організації роботи таких структур є серйозна небезпека їх виродження через нездатність виконувати поставлені завдання.

У підрозділі 4.2 ми вже розглядали питання про правову регламентацію діяльності громадсько-політичних структур суспільства, що є важливим проривом на шляху побудови демократичного громадянського суспільства. Тому, на наш погляд, державна інформаційна політика в перехідний період повинна бути спрямована на створення рівних правових та економічних умов для всіх. Це сприятиме інтенсивній інформатизації діяльності різних громадсько-політичних структур, включаючи впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, і оптимальному (з погляду доступності, оперативності та зручності користування) залученню громадсько-політичних структур та їх інформаційних ресурсів до єдиної загальнодержавної інформаційно-комунікаційної інфраструктури й системи національних інформаційних ресурсів.

Роль і вплив традиційних ЗМI на всі процеси життєдіяльності суспільства та держави, особливо в період глибоких політичних і соціально-економічних перетворень, важко переоцінити. Відомо, що ЗМI не знаходять стійкої матеріальної бази для вільної самостійної діяльності, тому це надає можливість фінансово-промисловим групам, що народжуються, змогу правильно оцінити значення ЗМI та правову й економічну ситуацію, яка створюється у цій галузі, оперативно залучити лобістські та фінансові механізми й ефективно використовувати ЗМI у своїх інтересах. В подібній ситуації державній владі необхідно зберігати на певний час державні ЗМI і стимулювати створення громадсько-державних ЗМI й здійснювати діючу, насамперед, економічну підтримку недержавних ЗМI, забезпечуючи рівноправну вільну конкуренцію та інтенсивний розвиток ринку масової інформації.

У сфері телекомунікацій об'єднання різноманітних компаній на національному та міждержавному рівнях повинно відбуватися обов'язково з дозволу відповідних органів. Так, у США це виконує Федеральна комісія зв'язку і Міністерство юстиції, які визначають, чи не призведе об'єднання двох або більш компаній до виникнення монополії, яка усуне конкуренцію і, як слідство, з часом понизить якість і розмаїтість послуг, що надаються діловому світу та населенню, призведе до зростанню цін за послуги. Тому всі значні американські телевізійні компанії, що зараз шукають партнерів на своїх і чужих ринках, знаходяться під пильною увагою цих органів. В Україні цими державними органами повинні стати Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, що є постійно діючим позавідомчим державним органом, який підзвітний Верховній Раді України та Президентові України.

У зв'язку з інтеграцією єдиного інформаційного простору України у світовий інформаційний простір і розширенням взаємодії українських інформаційних мереж з Internet перед державними органами постає проблема інформаційного захисту національних ресурсів, що припускає вирішення, крім правових, ряд організаційних питань. Так, необхідно забезпечити умови для ефективної роботи Комісії з питань інформаційної безпеки [105]. На Апарат Ради національної безпеки та оборони України покладено організаційне та інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності цієї Комісії. При цьому вона зобов'язана координувати дії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади країни у сфері забезпечення інформаційної безпеки, здійснювати постійний контроль за її забезпеченням.

Міжнародний досвід підтверджує актуальність вирішення проблеми інформаційної безпеки для забезпечення національної безпеки будь-якої держави. Інформаційна взаємодія суб'єктів у єдиному інформаційному просторі поряд із правовим забезпеченням потребує прийняття організаційних і технічних заходів щодо захисту інформації. Ці заходи повинні передбачати:

• запобігання випливу, втраті і підробці інформації;

• запобігання загрозі інформаційної небезпеки особистості, суспільства, держави;

• запобігання несанкціонованим діям щодо знищення, модифікації, перекручування, копіювання, блокування інформації;

• запобігання іншим формам незаконного втручання в інформаційні ресурси та інформаційні системи, забезпечення правового режиму існування інформації та документації як об'єктів власності;

• захист конституційних прав громадян щодо зберігання особистої таємниці і конфіденціальності персональних даних, що є в інформаційних системах;

• зберігання таємності, конфіденціальності документованої інформації;

• забезпечення прав суб'єктів господарювання в інформаційних процесах у разі розробки, виробництва і застосування інформаційних систем, інформаційних технологій та засобів їх забезпечення;

• сертифікацію засобів та систем забезпечення інформаційної безпеки, що використовуються для створення єдиного інформаційного простору;

• підготовку кадрів для створення служб інформаційної безпеки на всіх рівнях державного управління;

• створення інформаційно-довідкового фонду з проблем інформаційної безпеки та інформаційно-аналітичного забезпечення організацій, що беруть участь у створенні єдиного інформаційного простору.

Правила організаційної взаємодії суб'єктів єдиного інформаційного простору повинні забезпечувати виконання законів, зберігання державної і комерційної таємниці. Ці правила повинні регламентоватися законодавчими і підзаконними актами.

Проблеми інформаційної безпеки мають і деякі геополітичні аспекти. Так, необхідно обмежити інформаційну експансію впливових закордонних фірм, їх прагнення нав'язати національним інформаційним і телекомунікаційним мережам та системам власні умови функціонування у світовому інформаційному просторі, що можуть надати тим країнам односторонні політичні та економічні переваги.

Порушення встановлених правил поведінки в єдиному інформаційному просторі можуть призвести до розкриття державної або комерційної таємниці, нанесення матеріальної або моральної шкоди фізичним чи юридичним особам, а також обмеження прав громадян на доступ до інформаційних ресурсів. Щоб запобігти таким порушенням, правове забезпечення варто доповнити нормами, які б передбачали не тільки адміністративну відповідальність за несанкціоновані дії, але й кримінальну.

Апаратно-програмні засоби в єдиному інформаційному просторі повинні забезпечувати захист інформації на любому з етапів її електронної обробки, зберігання і прийомопередачі. Апаратно-програмні засоби захисту інформації повинні відповідати вимогам, що встановлені Комісією з питань інформаційної безпеки, Державним комітетом зв'язку і інформатизації України, Радою національної безпеки й оборони України, іншими компетентними органами державної влади. Вирішення цих завдань дозволить забезпечити захист державних інформаційних ресурсів, що складають основу єдиного інформаційного простору, і сприятиме його ефективному функціонуванню.

З метою швидкого й суттєвого зменшення залежності України від засобів, що закуповуються за кордоном або виробляються у країні за імпортними ліцензіями, програми і плани робіт, що здійснюються в рамках міжнародного співробітництва, слід ув'язувати з програмами розвитку вітчизняної промисловості, засобами нових інформаційних технологій. В них варто враховувати координацію міжнародних зв'язків центральних та місцевих органів державної влади. При цьому необхідно передбачити:

• використання організаційного і технічного досвіду розвинутих країн світу;

• використання зарубіжної інформації для формування вітчизняних інформаційних ресурсів;

• організацію експорту вітчизняних інформаційних ресурсів;

• забезпечення можливості доступу юридичних і фізичних осіб України до інформаційних ресурсів розвинутих країн світу;

• впровадження міжнародних стандартів, що регламентують форми надання інформації, протоколи зв'язку і комунікацій щодо забезпечення входження користувачів із своїх кінцевих пристроїв до міжнародних систем зв'язку і телекомунікацій;

• забезпечення участі України як повноправного члену в міжнародних програмах і проектах, що пов'язані із формуванням світового інформаційного простору, створенням нових інформаційних технологій і інформатизацією прикладних напрямків світового співробітництва (створення і використання світових систем банківської інформації, науково-технічної інформації і т.ін.);

• забезпечення участі в роботі міжнародних організацій під час розробки документів, що пов'язані із законодавчим, нормативним регулюванням у сфері створення і розвитку інформаційних ресурсів, засобів інформаційних технологій, систем телекомунікацій і зв'язку, систем інформатизації;

• можливості складання контрактів із зарубіжними фірмами щодо закупівлі засобів нових інформаційних технологій, які б забезпечували стійкий розвиток єдиного інформаційного простору України;

• придбання ліцензій і створення спільних підприємств з виробництва засобів новітніх інформаційних технологій.

У разі міжнародного співробітництва доцільно здійснювати інформаційний супровід всіх робіт — від укладення двосторонніх і багатосторонніх угод до придбання засобів інформаційних технологій для центральних і місцевих органів державної влади.

Варто зауважити, що успіх всіх цих дій повинен визначитися комплексним вирішенням двох стадій процесу управління в органах державної влади – розробкою та реалізацією управлінських рішень .

5.4. Формування та використання інформаційного простору органами державної влади

Формування інформаційного простору України в інтересах органів державної влади повинно бути спрямоване на об'єднання і розвиток існуючих інформаційно-аналітичних ресурсів, що призначені для забезпечення їх ефективної управлінської діяльності. Основу інформаційного простору органів державної влади повинні складати інформаційно-телекомунікаційні системи, що спроможні забезпечити інформаційну підтримку прийнятих рішень як у сфері управління економікою, так і забезпечення безпеки особистості, суспільства, держави. Такими системами можуть бути:

• інформаційно-телекомунікаційна система спеціального призначення;

• інформаційно-комунікаційна система, яка розроблялася для Верховної Ради України;

• інформаційно-телекомунікаційна система Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

• єдина телекомунікаційна система Міністерства оборони України;

• інтегрована інформаційно-аналітична система правоохоронних органів;

• єдина державна система "Кадри".

Ці системи слід розробляти з урахуванням таких вимог:

• формування єдиного інформаційного простору України в інтересах громадян і державної влади;

• виключення монополії щодо надання інформації безпосередньо Президентові України, Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України;

• доступ органів державної влади і, насамперед, Президента України і Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, до всіх інформаційних ресурсів відповідно до чинного законодавства;

• об'єднання і розвиток незалежних джерел інформації;

• захист державної таємниці, використання сучасного телекомунікаційного середовища.

Ці вимоги передбачається реалізувати на чотирьох рівнях.

1. Інформаційне забезпечення територіальних органів управління, суб'єктів господарювання, політичних і громадських організацій в установленому законом порядку.

2. Інформаційне забезпечення керівників відповідних міністерств і відомств.

3. Інформаційне забезпечення ситуаційних центрів Президента, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Ради національної безпеки та оборони України, Верховної Ради України, а також їх інформаційно-аналітичних підрозділів.

4. Інформаційне забезпечення рішень, що прийняті Президентом України, керівництвом Уряду України, а також законодавчим і судовими органами держави.

Основою інтегрованої системи повинні стати інформаційні ресурси Державного комітету статистики, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Державного комітету зв'язку та інформатизації, Служби безпеки України, інших міністерств і відомств. Захищений інформаційний обмін повинен забезпечуватися відповідними засобами криптографічного захисту.

Варто зауважити, що порядок здійснення криптографічного захисту інформації з обмеженим доступом, розголошення якої заподіює (може заподіяти) шкоду державі, суспільству або особі, визначає Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні, що затверджено Указом Президента України від 22 травня 1998 р. "Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні" [130] (із змінами, що внесені відповідно до Указу Президента України від 15 вересня 1998 р. [196]). Вважаємо за доцільне визначити значення окремих термінів, що запроваджені у цьому положенні:

• криптографічний захист — вид захисту, який реалізується за допомогою перетворень інформації з використанням спеціальних даних (ключових даних) із метою приховання (або відновлення) змісту інформації, підтвердження її істинності, цілісності, авторства і т.ін.;

• система криптографічного захисту інформації — сукупність органів, підрозділів, груп, діяльність яких спрямована на забезпечення криптографічного захисту інформації, і підприємств, установ і організацій, що розробляють, виробляють, експлуатують і (або) розповсюджують криптосистеми і засоби криптографічного захисту інформації [130].

Державну політику з криптографічного захисту інформації відповідно до Указу Президента України від 11 лютого 1998 р. реалізує Головне управління урядового зв'язку Служби безпеки України (на сьогодні цю функцію виконує Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації згідно з Указом Президента України від 10 квітня 2000 р. [197]). Необхідно відзначити, що виконання вимог цього положення обов'язкове для державних органів, а також підприємств, установ, організацій усіх форм власності і окремих громадян. У випадку порушення вимог щодо порядку здійснення криптографічного захисту інформації суб'єкти підприємницької діяльності, установи, організації, посадові особи і громадяни відповідають згідно з чинним законодавством України.

Інформаційні ресурси інформаційного простору органів державної влади можна надати у вигляді трьох головних складових:

• інформаційного ресурсу для оперативного управління в мирний час;

• інформаційного ресурсу проблемно-орієнтованої інформації;

• інформаційного ресурсу особливого періоду.

Інформаційний ресурс для оперативного управління країною в мирний час, на наш погляд, повинен включати: економіко-статистичні банки даних Державного комітету статистики України; спеціалізовані бази даних з надзвичайних ситуацій; інформаційні ресурси міністерств і відомств.

Вважаємо перспективним формування інформаційного ресурсу проблемно-орієнтованої інформації для цільових програм і підтримки стратегічних рішень. У зв'язку з цим слід розробити його структуру, вхідні і вихідні параметри, принципи збору, обробки та надання інформації.

Інформаційний ресурс особливого періоду повинен включати Державну базу економічної інформації мобілізаційного призначення (Держбаза України), базу військового часу, сукупність баз даних Міністерства оборони України.

Інформаційним фундаментом Держбази України, ведення якої можна було б доручити Державному комітету зв'язку та інформатизації України, могли б стати завдання мобілізаційного плану країни на цей період, паспортні дані про об'єкти (господарські), міста і регіони (єдина система електронного земельного кадастру, електронні кадастри населених пунктів). У її складі можна передбачити банк економіко-географічної інформації (Державна картографічна база регіону). Вся сукупність Держбази України може ефективно використовуватися в мирний час в інтересах організацій різноманітних форм власності і окремих громадян відповідно до чинного законодавства.

До цих ресурсів слід приєднати ресурс спеціальної інформації, що формується Службою безпеки, Генеральним штабом Міністерства оборони, Міністерством внутрішніх справ та Міністерством закордонних справ України.

Особливим сектором єдиного інформаційного простору України є інформаційна інфраструктура, що формується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Державним комітетом зв'язку та інформатизації, Міністерством з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Службою безпеки, Державним комітетом у справах охорони державного кордону України. Цей сектор покликаний забезпечити безпеку громадян та обороноздатність країни на основі надійного інформаційного забезпечення відповідних органів державної влади в особливий період.

Вважаємо, що інформатизація Збройних Сил України повинна проводитися за двома взаємопов’язаними напрямками:

1. інформаційним забезпеченням в режимі повсякденної діяльності за допомогою сучасних комп'ютерних технологій (систем військово-стратегічної розвідки, мобілізаційного розгортання, управління військами, тиловим, матеріальним та іншими видами забезпечення);

2. створенням спеціальної телекомунікаційної мережі Міністерства оборони України і Єдиної загальнодержавної системи обміну інформацією щодо військово-політичної обстановки в період загрози.

Інформатизацію в Збройних Силах України слід проводити відповідно до Національної програми інформатизації. Згідно з Завданями Національної програми інформатизації на 1999-2001 р. необхідно створити систему інформаційно-аналітичного забезпечення Збройних Сил України [93]. Очікуваними результатами виконання цього завдання можуть бути:

• створення інформаційно-телекомунікаційної мережи Генерального Штабу Збройних Сил України, видів Збройних Сил України та оперативного командування;

• запровадження базового зразку локальної інформаційної мережи для органів управління Збройними Силами України;

• створення комплексної програми та проекту Єдиної автоматизованої системи управління Збройними Силами України;

• вироблення типової інформаційно-аналітичної системи для Збройних Сил України;

• створення інформаційно-аналітичної системи з питань управління мобілізаційним розгортанням Збройних Сил України та інших військових формувань.

Відповідно до Національної програми інформатизації [92] і Постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. "Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади" [127] однією із складових особливого сектору єдиного інформаційного простору України є інформаційне середовище органів внутрішніх справ України. З огляду на специфіку роботи автора і, в першу чергу, пріоритетність напрямку інформатизації діяльності правоохоронних органів, вважаємо за доцільне сконцентрувати увагу на інформаційно-аналітичному забезпеченні управління в органах внутрішніх справ України. Відповідно до Концепції розвитку інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України на 1998-2000 рр. "… у сфері правоохоронної діяльності якісно нова організація специфічних режимів зберігання та обробки інформації, зв'язок із міжнародними правоохоронними органами забезпечать реалізацію активної, наступальної стратегії в боротьбі з правопорушеннями, корупцією, організованою злочинністю, застосування нових інформаційних технологій у розкритті злочинів" [198].

Необхідність розробки інформаційної політики щодо формування та розвитку інформаційного середовища органів внутрішніх справ пов'язана також із входженням України в інформаційне суспільство і розвитком міжнародного співробітництва. Методологічною основою цієї політики є інформаційна політика держави, яка пов'язана, в першу чергу, із генеруванням єдиного інформаційного простору. Варто зауважити, що сьогодні ці питання вирішуються безпосередньо в самій системі МВС України, тобто саме в тому відомстві, де реалізується інформаційна політика. У Постанові Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1996 р. "Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ" передбачено, зокрема, якісно поліпшити інформаційну роботу, удосконалити її правове забезпечення.

Це важливе завдання завдання обумовило необхідність розробки Концепції розвитку інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України на 1998–2000 рр. Відповідно до цієї Концепції "… основною метою системи інформаційного забезпечення ОВС України є всебічна інформаційна підтримка практичної діяльності ОВС у боротьбі зі злочинністю в Україні на основі комплексу організаційних, нормативно-правових, технічних, програмних та інших заходів" [198].

Розвиток цього питання знайшло свій відбиток в Рішенні колегії МВС України від 28 грудня 1999 р. №8км/1, де було схвалено Програму діяльності органів внутрішніх справ щодо поліпшення правопорядку України на початку III тисячоліття та Програму інформатизації органів внутрішніх справ України на 2000-2005 рр. Таким чином, слід зазначити, що керівництво МВС України приділяє пильну увагу подальшому вдосконаленню інформаційної складової процесу управління.

У цьому зв’язку слід нагадати, що вчені-юристи, практичні робітники, представники всіх гілок влади постійно аналізують ступінь готовності державних структур України до роботи з інформаційними системами, активного використання нових інформаційних технологій у своїй професіональній діяльності. "Тільки завдяки інформаційним процесам система органів внутрішніх справ, — підкреслює проф. О.М. Бандурка, — може ефективно впливати на зовнішнє її оточення, спрямовувати свою діяльність на успішне вирішення завдань, що стоять перед нею, здійснювати координацію між її складовими частинами" [194, с.160].

Під час реалізації державної політики інформатизації (програм інформатизації) головні завдання для органів внутрішніх справ України полягають в:

• розробці нормативно-правової бази та механізму її реалізації;

• створенні інформаційно-обчислювальних мереж загального користування і спеціалізованих систем оперативних служб, інтегрованих банків даних оперативно-розшукового і довідкового призначення на регіональному та центральному рівнях;

• централізованому оснащенні органів та служб МВС сучасною обчислювальною технікою, головним чином базовими програмно-технічними комплексами великої і середньої потужності для створення інформаційних систем регіонального рівня, у тому числі і для міських і районних ОВС;

• автоматизації збору оперативно-довідкових даних і перекладі “ручних картотек” на машиночитаємі носії інформації в ОВС з організацією прямого доступу до автоматизованих банків даних безпосередньо з робочих місць користувачів;

• реалізації проекту інформатизації ОВС, створенні і розвитку мережі надійного зв'язку, магістральної і регіональних систем передачі даних;

• створенні і розвитку системи сервісного обслуговування програмно-технічних комплексів, експлуатаційно-ремонтної бази засобів обчислювальної техніки, а також організації центрів навчання для подальшої роботи з автоматизованими інформаційними системами;

• виконанні робіт щодо захисту інформації і забезпечення інформаційної безпеки суб'єктів єдиного інформаційного простору;

• здійсненні міжнародного співробітництва.

З урахуванням запропонованої концепції державної інформаційної політики, цілями формування і розвитку як інформаційного середовища ОВС України, так і інших складових єдиного інформаційного простору слід вважати:

• забезпечення конституційних прав громадян на інформацію;

• створення і підтримку необхідного рівня інформаційного потенціалу для стійкого розвитку функціональних відомчих систем;

• підвищення якості управлінських рішень, що прийняті центральними і регіональними системами ОВС;

• розширення правосвідомості громадян шляхом надання їм вільного доступу до правових і нормативних документів, що визначають їхні права, обов’язки і можливості;

• можливість контролю з боку громадян і громадських організацій за діяльністю центральних, регіональних і територіальних систем ОВС;

• інтеграцію в єдиний інформаційний простір.

Успішне вирішення головних завдань, що покладені на силові структури, очевидно, можливо на основі часткового об'єднання чинних телекомунікаційних систем і тих, що утворюються, на принципах забезпечення можливості їх взаємодії на різноманітних рівнях управління. В рамках реалізації програми щодо посилення боротьби зі злочинністю інтеграція автоматизованих інформаційних систем правоохоронних органів України дозволить забезпечити у разі необхідності обмін інформацією через систему передачі даних з правоохоронними органами країн СНД, а також через Національне центральне бюро Інтерполу в Україні з поліцейськими системами інших країн.

Формування державних інформаційних ресурсів силових структур припускає створення автоматизованих систем як локальних, так і територіально-розподілених. При цьому доцільно розглянути можливість інтеграції регіональних банків даних, що утворюються різноманітними силовими структурами в окремих економічних районах. Такі зональні центри повинні відповідати економічним зонам, а у разі забезпечення інтеграції інформаційних ресурсів будуть сприяти реальному формуванню єдиного інформаційного простору з урахуванням інтересів силових структур.

Таким чином, інформаційний ресурс органів державної влади повинен являти собою сукупність розподілених баз даних, що побудовані за відомчим, територіальним і проблемним принципами.

Варто зауважити, що тут були лише позначені контури окремих складових єдиного інформаційного простору України. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне висловити надію на те, що вивчення порушених питань призведе до більш ефективного використання можливостей нових інформаційних технологій у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку, зокрема, запобігання злочинності, боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку.

Таким чином, слід відмітити, що формування і розвиток єдиного інформаційного простору України в цей час ведеться центральними, місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування за програмами, які торкаються окремих складових цього простору. Найбільш загальною з цих програм є Національна програма інформатизації, яка була запроваджена згідно з Законом України “Про Національну програму інформатизації"[92]. Для об'єднання зусиль всіх органів державної влади щодо вирішення проблеми формування і розвитку єдиного інформаційного простору України було розроблено за ініціативою Президента України комплекс організаційних заходів щодо реалізації Національної програми інформатизації (це питання знайшло своє докладне висловлення у підрозділах 3.2 та 4.1). Організаційні заходи, що пов'язані з реалізацією запропонованої в підрозділі 3.1 концепції державної інформаційної політики (яка є деяким розвитком існуючої Концепції Національної програми інформатизації), також вже були нами проаналізовані вище. Важливою умовою успішного виконання в стислий термін робіт щодо формування єдиного інформаційного простору України і, зокрема, інформатизації діяльності органів державної влади є законодавче встановлення персональної відповідальності перших керівників органів державної влади щодо інформатизації цих органів, формування своєї частини державних інформаційних ресурсів і організації доступу до них фізичних і юридичних осіб, а також щодо ефективного використання інформаційних ресурсів підпорядкованими підрозділами та організаціями.

В міру розвитку сфери комерційних інформаційних послуг, приватизації підприємств, що виробляють засоби нових інформаційних технологій, а також демонополізації і приватизації підприємств зв'язку і телекомунікацій в країні буде створено конкурентне середовище і потужний приватний сектор інформаційної індустрії, що забезпечить переважну частину інвестицій у розвиток єдиного інформаційного простору України.

Державна підтримка приватизованих підприємств і нових комерційних структур повинна виражатися в закупівлі засобів інформаційних технологій, послугах зв'язку та інформаційних послугах для потреб державних установ на пільгових умовах. Суттєвого зменшення витрат бюджетних коштів можна досягти шляхом використання засобів інформаційних технологій подвійного застосування, розробка та організація виробництва яких здійснюється за рахунок оборонного замовлення.

Для виконання робіт щодо формування і розвитку єдиного інформаційного простору України доцільно використовувати такі джерела фінансування:

• кошти бюджетів усіх рівнів, що виділяються в рамках окремих програм;

• кошти позабюджетних фондів, що виділяються на галузеві, регіональні та інші програми інформатизації;

• кошти комерційних структур, що залучаються на вигідних для них умовах (пільгові умови доступу до інформації, спільні підприємства з часткою державної власності, пільгові економічні умови);

• з прибутку за надання платних інформаційних продуктів і послуг державними організаціями.

Враховуючи, що інформаційне суспільство характеризується високим рівнем інформаційно-правової культури, державні органи влади повинні бути натхненниками та організаторами широкого обговорення проблем формування і розвитку єдиного інформаційного простору України з притягненням засобів масової інформації, проведення конкурсів на кращі пропозиції, що стосуються розвитку окремих напрямків, розробки навчальних програм і посібників для навчання громадян України основам інформаційно-правової грамоти, нової кадрової політики у сфері інформатизації.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій, конвергенція комп'ютерних систем, комунікацій різноманітних видів, індустрія розваги, виробництво побутової електроніки призводять до необхідності переглянути уявлення про інформаційну індустрію, її роль і місце в суспільстві. Багато країн зараз приймають нові закони, реформують діяльність державних органів, що відповідають за формування та проведення інформаційної і телекомунікаційної політики. Комплексний розгляд процесів, що відбуваються в інформаційній сфері суспільства, сучасних методів її державного регулювання дуже актуальний для України, тому що в цій сфері держава не цілком визначилася. Наявні спроби підготовки концепцій інформаційного простору лише частково вирішують проблему, тому що самий простір формується не стільки державою, скільки ринком і новими комерційними структурами. Історія розвитку українського комп'ютерного ринку служить цьому підтвердженням.

Слід зазначити, що розглянуті в монографії (див. підрозділи 5.2-5.4) питання були окреслені ще у Постанові Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. "Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади" [127].

Актуальність дослідження цих проблем підтверджується і нормативно-правовими актами останнього періоду — Указом Президента України від 14 липня 2000 р. “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” [114], Постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2000 р. “Про Урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади” [115], Постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. “Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми інформатизації і проекту інформатизації” [136].

Методологічною базою наших подальших досліджень, що пов'язані із правовою інформатизацією певних підсистем держави, будуть суттєві ознаки інформації, управління, інформаційний підхід до управління, ефективність соціального управління і основні базові положення Національної програми інформатизації, інших нормативно-правових актів, а також запропонована концепція державної інформаційної політики (соціально-технологічної), що відповідає входженню України в інформаційне суспільство, де є місце інформаційним правам особистості й узгодженню інтересів людини — суспільства — держави.

ВИСНОВКИ

Вважаємо, що нам вдалося обрати досить конструктивний підхід для дослідження розглянутої теми. Це пов'язано із декомпозицією назви книги на самостійні наукові феномени й одночасною інтеграцією наукових і практичних положень у єдину струнку теорію. Перед автором стояв вибір: чому спочатку віддати перевагу — політиці або інформації. Не викликає сумнівів той факт, що в цивілізованому суспільстві політика та інформація – це взаємопов’язані явища. При цьому діючим засобом регуляції відносин між владою та інформацією служить право.

Ми зробили вибір на користь інформації. При цьому керувались загальновідомими положеннями, що “буття визначає свідомість”, “інформація — потужний ресурс суспільства”, “інформація — хліб управління”, “править той, хто володіє інформацією”.

Зараз інформація подібно енергоносіям стає одним із найважливіших національних ресурсів. За оцінками фахівців, на зламі тисячоліть інформаційні ресурси стануть головним національним багатством, ефективність їх промислової експлуатації в усе більшому ступені буде визначати економічну міць держави в цілому. Тенденція до зростання ролі інформації в житті суспільства служить підставою для висновку про те, що в теперішніх умовах найвищого рівня цивілізації досягає та держава, яка буде мати у своєму розпорядженні найбільш якісну інформацію, освоювати її швидше, у загальному обсязі й ефективніше використовувати для досягнення загальнолюдських цілей.

У зв'язку з надзвичайною значимістю цього національного ресурсу автор визнав за необхідне знайти порівняно стійку вихідну позицію в дослідженні поняття “інформація”. При цьому було розглянуто еволюцію даного поняття на основі аналізу тих досліджень, що були проведені вченими — представниками природних, технічних і суспільних наук. Слід також відзначити, що цей аналіз не був самоціллю, а виступив лише засобом для досягнення головної мети — створення сприятливих умов для розвитку окремої особистості, а в кінцевому підсумку і всього суспільства.

Що ж конструктивного дали ці дослідження? Насамперед, два головні підходи, які існують зараз та одержали назву “аспектної” і “видової” концепції інформації, дозволяють осмислити природу управління. Велике позитивне значення становлення і розвитку аспектного підходу до інформації полягає в тому, що, крім фізичних характеристик дійсності, що, як правило, враховуються, є ще одна сторона (“системно-структурна”), що також можна і потрібно вивчати в її статиці і динаміці. Йдеться в цьому випадку про організованість світу і його мінливість, що аналізується безвідносно до фізичної природи окремих матеріальних об'єктів.

У рамках функціональної (видової) концепції інформації відзначається, що інформація має три головні аспекти: синтаксичний, семантичний і прагматичний. Кожний із цих видів визначеностей впливає на процеси управління.

Немає особливої необхідності говорити про те, наскільки своєрідна та практично значима одна з властивостей інформаційних процесів — “випереджаюче відображення дійсності”. Завдяки інформаційному контакту з навколишнім середовищем самокерована система (наприклад, суспільство) забезпечує собі можливість як би зазірнути в майбутнє, побачити дійсність, що з великою можливістю може наступити, якщо поведінка системи не зміниться.

Все це свідчить про те, що подальше уточнення змісту, що пов'язаний з поняттям інформації, намічає реальний шлях розвитку наших уявлень про управління. У роботі відзналося актуальність пошуку напрямків досліджень і наводились деякі з них, що могли б, на нашу думку, забезпечити виробіток узагальненої управлінської парадигми.

У монографії запропоновано використовувати методологію інформаційної моделі індивіда для аналізу структури, змісту й особливостей інформації. При цьому ми відзначали, що в інформаційних системах управління базова та поточна інформація грає першорядну роль. Що ж стосується базової інформації, то вона проектується на “екран знань” індивіда. Нами було досліджено зв'язок обсягу “екрану знань” (ерудиція особистості), продуктивності “екрану знань” (творчі спроможності особистості) із процесом розробки та прийняття управлінських рішень. Поточна інформація (суб'єктна та об'єктна) є стимулом для постановки завдання управління.

З огляду на особливий інтерес автора до соціальних систем, у монографії відзначався ще один методологічний аспект — інформаційні особливості соціалізації індивіда. Соціальна позиція індивіда в суспільстві у вирішальному ступені визначається мотивами та настановами, стереотипами поведінки, традиційними та раціональними програмами в базовій інформації індивіда, комплексом оцінок і критеріїв. Тобто, існує зв'язок між соціальною активністю індивіда, управлінськими рішеннями і, як слідство, рівнем розвитку суспільства.

У роботі обгрунтовувається такий методологічний аспект, як феномен “управління”. Для цього було проаналізовано рішення двох завдань: визначення повного набору істотних ознак, що відрізняють процеси управління від інших процесів; уточнення самих цих ознак. Проведені нами дослідження показали, що принциповими характеристиками процесів управління сьогодні признаються такі їхні особливості: управляючий вплив обов'язково цілеспрямований, має інформаційний характер і здійснюється за схемою зворотного зв'язку.

Стратегічний напрямок розвитку суспільства не може бути забезпечений тільки на основі “вдалих” або “невдалих” постанов чи указів центральних органів державної влади. Відомо, що під час здійснення процесу управління команда (вплив), що передається зверху, викликає відповідну реакцію унизу. Очевидно, що ефективність такого впливу буде у певній мірі залежати від повноти і точності, якості і кількості вчиненого впливу, на базі якого формується відповідна реакція. Слід відзначити, що реалізується не те що “командується”, а те, що “сприймається” знизу. Тому невипадково проблема створення ефективного зворотного зв'язку стає центральною.

Нами було обгрунтовано доцільність застосування підходу, що пов'язаний з визначенням стійких рис процесів управління в об'єктах різноманітної природи, що характеризують атрибут спрямованості саме керуючих впливів. Виділення негентропійності та оптимізаційності як домінант процесів управління цілком рельєфно виражається в соціальних самокерованих системах. Це пов'язано з тим, що соціальна система “прагне” до неруйнування і навіть прогресивного розвитку. Вважаємо за доцільне під час розгляду конкретних самокерованих систем торкнутися питання щодо конкретних форм детермінації процесів управління, розширяючи таким чином уявлення про спрямованість процесів управління в системах різноманітної природи.

Певним висновком з роботи можна вважати прийняте визначення управління як цілеспрямованого інформаційного впливу керуючої підсистеми на керовану підсистему, що здійснюється за схемою зі зворотним зв'язком. При цьому ми маємо на увазі, що управління – це надбудовна активність (несилова), що визначає на основі відображення станів системи і середовища необхідність прогресивного розвитку всієї системи за допомогою впливу на умови актуалізації її базової активності (силової).

Нами було обгрунтовано ідею іманентного взаємозв'язку інформації та управління, а також її розвиток і поглиблення під час формування інформаційного підходу до пізнання дійсності. Дослідження показали, що особливість інформаційного підходу стає в дуже високому ступені його спільності, в тому, що він указує нетрадиційний спосіб найбільш широкого узагальнення властивостей і відносин досліджуваних об'єктів, тобто є теоретичним засобом загальнонаукового масштабу. Було також відзначено, що становлення інформаційного підходу як загальнонаукового пізнавального засобу точніше пов'язувати не стільки з кібернетикою як наукою, скільки з процесом кібернетизації всіх галузей науки, наукового пізнання в цілому. Інформаційний підхід слід пов'язувати не тільки з науковими передумовами — тенденцією до інтеграції знань в галузі філософії, математики, загальної теорії систем, але і з соціальними процесами самого широкого масштабу. Останній чинник обумовлюється тим, що оптимальність управління складними соціальними процесами будь-якого характеру прямо залежить від ефективності інформаційного забезпечення управління. Зростання динамізму в сфері соціальної інформації, інтенсифікація її потоків і диференціація її видів переломилися в методологічному плані й означає формування особливого нетрадиційного підходу до пізнання. Такий підхід дозволяє дослідникам побачити щось нове й істотно важливе, навіть у давно відомих явищах природи, суспільства, людського пізнання. Саме в цьому полягає евристична цінність, плодотворність інформаційного підходу.

У монографії було зроблено акцент на органічну єдність інформаційного підходу з іншими загальнонауковими підходами — системним, структурним, функціональним, модельним, імовірнісним тощо. Саме під час становлення інформаційного підходу відбувається й становлення загальнонаукового і категоріального статусу понять інформації та управління.

Найбільше яскраво і багатогранно виявляється інформаційний підхід у науках про людину, його пізнавальну і практичну діяльність, про суспільство та його розвиток. І глибоко закономірно, що саме у сфері соціальних процесів з особливою силою відчувається органічна єдність інформації та управління. Проблема наукового управління процесами суспільного розвитку займає значне місце в законодавчих і підзаконних актах останнього періоду. Доведено, що подальший розвиток досліджень, що розкривають органічну єдність інформації та управління в різноманітних сферах соціальної дійсності, тісно пов'язаний з виконанням кардинального завдання — підсилити взаємодію суспільних, природничих і технічних наук. Вважаємо, що необхідно під час дослідження конкретних соціальних систем (наприклад, системи органів внутрішніх справ України) застосовувати знання не тільки кібернетичних закономірностей процесів управління, але і специфічних закономірностей цих процесів у системах, що нас цікавлять. Здійснити це можливо, якщо спиратися на органічну єдність двох типів закономірностей і використовувати при цьому інформаційний підхід до пізнання дійсності.

Плідним, на наш погляд, є базовий інформаційний механізм управління в соціальних системах, що ми умовно назвали суспільним або соціально-економічним генотипом (СЕГ). Дослідження показали, що СЕГ фіксується в різноманітних інформаційних формах, які у сукупності утворюють так би мовити інформаційну матрицю, за якою відтворюється певна система регулювання та управління з властивою їй структурою і принципами функціонування. При цьому глибинною об'єктивною основою соціально-економічного генотипу є процес відтворення суспільних відносин даної суспільно-економічної формації. Найважливішим аспектом дії СЕГ, на нашу думку, є формування і відтворення стимулів до розвитку та удосконалювання системи, що забезпечує розширення її “поля адаптації”, підвищує життєздатність та ефективність дії системи в цьому полі. Важлива роль СЕГ полягає в тому, що він, поряд із нормативно-регуляційними механізмами, відтворює концепцію управління. Остання, у свою чергу, пов'язана із забезпеченням стабільності соціально-економічного розвитку і підвищенням його ефективності на базі різноманітних нововведень.

З огляду на той факт, що концепція управління як би фокусуєтся у певних настановах управління, нами було проаналізовано два класи настанов управління: традиційні та раціоналістичні. У сфері наших інтересів знаходилась більшою мірою раціоналістична настанова управління, а, точніше, її типи — раціональність, ефективність та удосконалювання. Аналізу були піддані різноманітні типи механізмів управління — правового регулювання, адміністративно-організаційний, морально-виховний та економічний. Саме вони відтворюють і деталізувають СЕГ за допомогою тих або інших розпоряджень — норм, що різняться за способом, ступенем вибірності, застосовністю і гнучкістю впливів на об'єкт управління.

Дослідження, що були проведені, дозволяють зробити висновок, що існує об'єктивний зв'язок між настановами управління і рівнями управління — рівень аналізу об'єкта управління, рівень управління процесами функціонування системи управління, рівень управління системою управління (метауправління). Таким чином, настанови раціональності реалізується на першому і другому рівнях управління, настанова ефективності — в основному на другому рівні управління, настанова удосконалювання управління здійснюється переважно на рівні метауправління.

Закономірно проведення досліджень, що пов'язані, у першу чергу, із підвищенням ефективності соціального управління в демократичному, соціальному, правовому суспільстві. Адекватною методологічною базою таких досліджень став системно-діяльнісний підхід як найбільш загальний і “уловлюючий” одночасно специфіку управлінських процесів у соціальній формі прямування матерії. Ми провели глибокий аналіз головних компонентів управлінської діяльності, що утворюють цілісну систему, — об'єкта, суб'єкта, засобів, операцій, цілей, результатів, потреб і умов.

Проблема ефективності, на нашу думку, перетворюється в комплексну, фундаментальну, що потребує інтеграції і концентрації зусиль всіх галузей філософії, галузей соціального знання, а також інших наук. У процесі дослідження нас, насамперед, цікавив загальнометодологічний аспект розвитку поняття ефективності. Справедлива думка, що у “векторі ефективності” управління суспільством найважливішими становлять ефективність цільова і потребнісна, тобто ефективність соціальна, якій підпорядковані економічні чинники ефективності управління.

Вважаємо, що системна концепція ефективності соціального управління дозволить одержати нові результати у випадку ефективного управління суспільством. Поява позитивного системного ефекту — одне з завдань удосконалювання процесів управління в суспільстві. Йдеться про ефект взаємодії, системної організації, що іноді називають синергетичним. Цей ефект набуває особливого значення і тому дуже важливо вміло його використовувати. У зв'язку з цим істотне значення набуває інтегративна форма організації трудової діяльності, що одержала назву комплексних науково-технічних програм. Від оптимальної організації і управління такими програмами залежить їх ефективність, тому що сумарний ефект, або “ефект програмності” і складає основну частину соціально-економічної віддачі, оскільки ізольована діяльність окремих компонентів системи взагалі не приносить ніякого необхідного позитивного результату. При цьому, успішна реалізація комплексних науково-технічних програм забезпечується програмно-цільовим плануванням, управлінням і механізмом ринкової економіки.

Аналіз механізму ефективності управління в суспільстві дозволяє зробити такі основні висновки:

• ефективність соціального управління визначається всіма компонентами людської діяльності;

• важливий напрямок підвищення ефективності соціального управління пов'язаний з інформатизацією управлінської праці, що неможливо без інформаційного підходу до пізнання дійсності та інформаційного забезпечення;

• існує об'єктивний зв'язок (прямий та зворотний) між ефективністю та удосконалюванням соціального управління: ефективність є основою (базою) для настанови удосконалювання, яка вже остаточно реалізується на рівні метауправліния.

Таким чином, закономірний етап дослідження, що пов'язаний із настановою удосконалювання соціального управління та обумовлений значною мірою процесами інформатизації. Оскільки держава є головним засобом досягнення цілей, які стають перед суспільством, настанова удосконалювання соціального управління, що цікавить нас, безпосередньо здійснюється шляхом реалізації політики держави в інформаційній сфері. Це також справедливо у зв'язку з однією з існуючих класифікацій функцій держави щодо способів діяльності — законодавчої, виконавчої (управлінської), правоохоронної (у тому числі судової) та інформаційної. Функції держави — це головні напрямки діяльності держави, що обумовлені її сутністю. Основний Закон України, як відомо, проголошує нашу державу демократичною, соціальною, правовою державою. Для реалізації цього конституційного положення держава повинна проводити відповідну внутрішню і зовнішню політику. Інформаційна функція держави при цьому повинна являти собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади в інформаційній сфері діяльності держави.

Таким чином, наступним ключовим моментом нашого дослідження постає проблема здійснення інформаційної політики. Вважаємо за необхідне відзначити, що інформаційна функція управління держави тільки починає “входити” у свої права. Її виникнення і становлення, на наш погляд, пов'язано з тенденцією переходу українського суспільства до інформаційної стадії розвитку — інформаційного суспільства. У зв'язку з цим автор вважає закономірним і важливим проаналізувати виникнення ідеології інформаційного суспільства.

Можна сказати, що сучасне суспільство використовує чотири основних ресурси: працю; капітал; індустріальну, групову і регіональну свободу (децентралізацію); інформацію. Перші два з них служать чинниками виробництва, останні два — необхідними умовами їх ефективного використання. Коли ступінь ефективності перевищує критичне значення, можна говорити про інформаційне суспільство. У такому суспільстві політика й інформація — взаємозалежні явища, що впливають одне на одне в процесі соціального управління. На думку автора самого терміну “інформаційне суспільство” японського професора Ю.Хаяши і глави Інституту інформаційного суспільства И.Масуда, виробництво інформаційного продукту, а не продукту матеріального буде рушійною силою утворення і розвитку суспільства [86].

Вислів “інформаційне суспільство” у американського соціолога Д.Белла — це нова назва для постіндустріального суспільства, що підкреслює не його положення в послідовності ступенів суспільного розвитку — після індустріального суспільства, — а основу визначення його соціальної структури — інформацію [88]. У рамках ідеології інформаційного суспільства, як показали дослідження, позначилися різноманітні напрямки і тенденції. Ця інформація дозволила автору, спираючись на потужну теоретичну базу постіндустріалізму, методологію інформаційного суспільства, запропонувати таке конструктивне визначення інформаційного суспільства, що відображає сутність цього поняття. Інформаційне суспільство – це громадянське суспільство з розвинутим інформаційним виробництвом і високим рівнем інформаційно-правової культури, в якому ефективність діяльності людей забезпечується розмаїттям послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях та технологіях зв’язку. Таким чином, тільки комплексний підхід і успішне вирішення кожного з цих завдань забезпечить кардинальне вирішення всієї проблеми — становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Нами було виявлено основні тенденції розвитку інформаційного суспільства в Україні. Відповідно до аналізу і приведених статистичних даних, можна зробити такий висновок: в Україні створюється технологічна база інформаційного суспільства; соціальна база інформатизації в Україні є, і швидкість змін достатньо велика. Тому державі необхідно сформулювати концепцію побудови інформаційного суспільства, у якій були б визначені роль і місце головних чинних осіб — комерційного сектору економіки, держави, громадян, громадських організацій. Концепція інформаційного суспільства може послужити об'єднуючим ідейним початком для України, дати цілісне бачення цілей і завдань суспільного розвитку, запропонувати конкретні шляхи їх досягнення. Цілком очевидно, що одне з головних місць у цих розробках повинно належати вченим, інтелектуальному потенціалу нації. Успіх цієї акції, на нашу думку, пов'язаний з інтеграцією всіх галузей знань, із розробкою методологічної бази політики держави в зв'язку з входженням України в інформаційне суспільство.

Сьогоднішній стан нашого суспільства дозволяє говорити про своєчасність переходу від політики, що спрямована на розвиток окремих галузей інформаційної індустрії — зв'язку, комп'ютерного, інформаційного, аудіовізуального ринків, до формування загальної стратегії входження в інформаційне суспільство, у якій на перший план виходять соціальні потреби, особистість. Державі на цьому етапі, на наш погляд, необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, постаратися скоординувати дії різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у розвитку інформаційного сектору економіки в країні. Головне завдання сьогодні — створити таке поєднання державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до росту інформаційного сектору економіки. На сьогодні вже настав період переосмислення діяльності органів, що забезпечують розвиток інформаційної сфери в Україні.

Вважаємо, що першочергову увагу органи державної влада, політичні об'єднання і наукова громадськість повинні звернути до вирішення проблеми розвитку концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням основних особливостей сучасного розвитку української державності. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (у першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою повинно стати визначення стратегічної цілі такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг.

З огляду на необхідність залучення науковців до процесу розробки концепції інформаційного суспільства в Україні, а також науковий і практичний інтерес автора до цієї проблеми, було виділено методологічні принципи формування стратегії побудови інформаційного суспільства в Україні.

Автор вважає, що новому етапу розвитку українського суспільства, що характеризується створенням розвинутого інформаційного середовища суспільства, повинна відповідати і нова державна інформаційна політика. Характерною рисою цієї політики є її соціально-технологічна спрямованість (на відміну від політики (програм) інформатизації, де превалює технологічний аспект). Запропонована концепція державної інформаційної політики України може розглядатися під час її реалізації як засіб забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. При цьому концепція не повинна бути статичної, а повинна постійно розвиватися.

Науково обгрунтованою, на наш погляд, є така довгострокова стратегічна ціль державної інформаційної політики України (у розширеному варіанті) — формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору як простору цілісної держави, його інтеграція у світовий інформаційний простір з урахуванням інформаційної безпеки як на внутрідержавному, так і міждержавному рівнях. Для досягнення вказаної цілі в процесі корінного реформування основ української державності в монографії було сформульовано завдання, що виходять на перший план в інформаційній сфері; запропоновано також систему базових принципів, що необхідні під час розробки концепції державної інформаційної політики України. На основі виділених принципів було визначено пріоритетні напрямки державної інформаційної політики й очікувані результати в різноманітних сферах суспільного розвитку в зв'язку з реалізацією державної інформаційної політики.

Вважаємо, що запропонована концепція не є альтернативою існуючої Концепції, що знайшла свій відбиток у Законі України “Про Концепцію Національної програми інформатизації”[94]. Вона так би мовити є розвитком існуючої, відображаючи необхідну в міру розвитку українського суспільства та держави зміну пріоритетних цілей і завдань в інформаційній сфері.

Нами було запропонована ідея про необхідність вироблення стратегії щодо формування і розвитку єдиного інформаційного простору, головними компонентами якого повинні бути інформаційні ресурси та інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура. Головним політичним і економічним аспектом формування єдиного інформаційного простору України повинен стати перехід від презумпції закритості інформації до презумпції її відкритості на законодавчій та економічній основі. Ми також сформульовали цілі формування і розвитку єдиного інформаційного простору України, відзначив, що інформаційний простір буде ефективним, якщо він буде відкритим для суспільства і буде давати можливість реалізовувати узгоджені інтереси громадян, суспільства і держави на комплексній і системній основі. Для координації зусиль всіх органів державної влади під час вирішення проблеми формування і розвитку єдиного інформаційного простору в монографії відбито комплекс організаційних заходів. Зокрема, йдеться про заходи, які пов’язані з подальшим проведенням адміністративної реформи в Україні. Ми проаналізували чинні нормативно-правові акти, в яких розглядаються функції та повноваження державних органів управління інформаційною сферою. Доведено, що лише постійна взаємодія всіх гілок влади, персональна відповідальність посадових осіб дозволить здійснювати ефективне управління формуванням національних інформаційних ресурсів та розвитком національної інформаційної інфраструктури. Безумовно, при цьому весь позитивний досвід розвинутих інформаційних країн варто аналізувати й адаптувати до умов України.

У роботі також було відзначено, що ефективність єдиного інформаційного простору може бути досягнута шляхом удосконалення формування національних інформаційних ресурсів і зміцнення національної інформаційної інфраструктури. Державна інформаційна політика повинна бути спрямована на науково обгрунтоване, комплексне вирішення цих проблем. Нами було сформульовано головні завдання державної політики в галузі інформаційних ресурсів, визначені пріоритетні інформаційні ресурси. Ми вказали на необхідність формування і використання інформаційних ресурсів недержавного сектору економіки під час формування єдиного інформаційного простору України. Була обгрунтована необхідність вирівнювання інформаційного потенціалу регіонів і центру; скоординованого формування і ведення міністерствами і відомствами державних інформаційних ресурсів із метою створення умов для їх інтеграції і зниження витрат усіх видів ресурсів; інформаційної активності користувачів середовища; забезпечення юридичних і фізичних осіб правовою інформацією; формування і використання державних інформаційних ресурсів за принципом прямого доступу.

Для створення єдиного інформаційного простору України як цілісної держави, для поглиблення процесів інтеграції країн СНД, послідовного входження України в Європейську і глобальну інформаційну інфраструктуру вважаємо украй важливим розвивати інформаційну інфраструктуру України на основі інформаційного, системного, структурного підходів. Успіх цієї акції залежить, на наш погляд, від удосконалювання всіх складових національної інформаційної інфраструктури. Визначено основні завдання державної політики в галузі індустрії інформатизації. Сьогодні інформаційні технології (ІТ) є систематизуючим елементом єдиного інформаційного простору. У разі розгляду перспектив розвитку в Україні технологічного компоненту єдиного інформаційного простору слід передбачити розробку комплексу організаційних і правових заходів. Аналіз сьогоднішнього стану і розвитку інфраструктури інформатизації в Україні дозволив відмітити, що недостатньо керований розвиток телекомунікаційних систем і мереж призводить до небажаної тенденції, що може позначитися на стратегічних інтересах держави. Безсумнівно, державна інформаційна політика повинна вирішити і цю проблему. Особливості розвитку українського інформаційного ринку, що є одним із найбільш динамічних секторів українського ринку, також потребують державного регулювання. У зв'язку з цим нами запропоновано шляхи вирішення цієї проблеми.

Таким чином, в монографії на основі системного підходу було проаналізовано першу з глобальних складових концепції державної інформаційної політики — техніко-технологічну. Такої ж методології автор дотримувався під час дослідження другої глобальної складової державної інформаційної політики — соціально-політичної.

Вважаємо, що саме друга складова державної інформаційної політики потребує детального розгляду, оскільки є принципово новим напрямком такої політики. При цьому основний акцент було зроблено на правовій основі інформатизації України, що є одним із компонентів національної інформаційної інфраструктури. Слід також нагадати, що право є діючим засобом регуляції відносин між владою та інформацією.

Оскільки існуюча політика (програми) інформатизації спирається на чинну нормативно-правову базу, то були проаналізовані нормативно-правові акти у сфері інформатизації, що базуються, насамперед, на Конституції України.

В Україні, на нашу думку, починає формуватися інформаційне законодавство, яке у дійсний момент являє собою неофіційну інкорпорацію існуючих нормативно-правових актів. Всі гілки влади приділяють пильну увагу правовому регулюванню інформаційних процесів, що відбуваються в суспільстві. Закономірним є й те, що в перехідний період, коли не всі головні інформаційні відносини урегульовані на рівні закону, зростає роль указів і розпоряджень Президента, що є обов'язковими до виконання на території України.

Важливою подією в галузі інформатизації стало прийняття Національної програми інформатизації, причому вперше в нашій державі механізм реалізації програми такого рівня було закріплено саме у законі — Законі України “Про Національну програму інформатизації”[92]. Ця державна політика інформатизації формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому і спрямована на раціональне використання науково-технічного і промислового потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах вирішення комплексу поточних і перспективних завдань розвитку України як незалежної демократичної держави з ринковою економікою.

Слід зазначити, що якісне зрушення у нормативно-правовому і нормативно-технічному забезпеченні процесу інформатизації відбулося після прийняття в 1998р. законів України “Про Національну програму інформатизації”[92], “Про Концепцію Національної програми інформатизації”[94], "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1998 р.”[199], Постанови Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 роки”[93]. Відповідно до них було прийнято ряд указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Автор вважав за доцільне зупинитися докладніше на окремих правових актах органів державного управління. На наш погляд, це дозволило глибше розібратися в процесах реформування управління в інформаційній сфері і побачити більш чітко сучасний стан щодо формування правової основи державної політики інформатизації. Безумовно, серйозним кроком на шляху реформування органів державної влади стало прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. “Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади”[127], Указу Президента України від 14 липня 2000 р. “Про удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” [114], Постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 2000 р.“Про Урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади” [115], Постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2000 р. “Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації” [136]. При цьому вважаємо, що для оперативного прийняття рішень у сфері інформатизації необхідно підсилити контроль і персональну відповідальність відповідних посадових осіб щодо перетворення в життя цієї постанови.

В період так званих “інформаційних погроз”, а також у зв'язку з вимогою прозорості єдиного інформаційного простору України, що формується з урахуванням національної безпеки країни, варто проводити відповідну політику в галузі інформаційної безпеки нашої держави. У зв'язку з цим доречно нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. “Про Комісію з питань інформаційної безпеки”[105], що відповідає п.28 ст.106 Конституції України, Указ Президента України від 10 квітня 2000 р. “Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави” [197], Указ Президента від 27 вересня 1999 р. “Про Положення про технічний захист інформації в Україні” [200], Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України від 30 листопада 1999 р. “Про утвердження Положення про порядок розроблення, виготовлення та експлуатації засобів криптографічного захисту конфіденційної інформації” [201] тощо. Признаючи важливість питань інформаційної безпеки, особливо через появу “інформаційної зброї”, слід звернути увагу на те, що інформаційна безпека — це лише частина загальної стратегії. Головне завдання в найближчий час полягає в проведенні збалансованої, гнучкої політики в галузі інформаційної безпеки, тобто створення такого сполучення державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до росту інформаційної індустрії і дотриманню балансів інтересів спецслужб, що покликані боротися з терористами та високотехнологічними злочинами, а також членів суспільства, які володіють правами на комерційну таємницю і недоторканність особистого життя.

Проведені дослідження свідчать про те, що динаміка змін у сфері інформаційних відносин не завжди відповідає термінам реалізації державної політики (програм) інформатизації. Очевидно, що на це є й об'єктивні причини. Труднощі, що пов'язані з перехідним періодом становлення України як незалежної держави, не дозволяють в передбачені терміни реалізувати вимоги нормативно-правових актів. Незважаючи на це, політика держави в інформаційній сфері не змінює свого дискурсу. Проте, вважаємо за доцільне надалі в правових актах органів державної влади передбачити жорсткий контроль і персональну відповідальність посадових осіб щодо виконання доручених їм завдань. Не викликає сумнівів й те, що ці комплексні заходи дозволять підвищити ефективність реалізації державної політики інформатизації, формування єдиного інформаційного простору України.

З 1998 р. почався, як відомо, процес реалізації Національної програми інформатизації, що потребує поступового і якісного вирішення організаційних, правових, фінансових, технологічних, технічних і інших проблем. Закономірно, що й у Законі України “Про Державний бюджет України на 2000 рік”, було закріплено фінансування ряду державних програм з державного бюджету країни. Так, на реалізацію Національної програми інформатизації було заплановано асигнувати понад 12 млн. грн. [138].

Цілком очевидно, що успіх виконання цих програм об'єктивно залежить від економічного потенціалу держави. Проте, вважаємо, що і правові заходи в значній мірі сприятимуть ефективній реалізації державної політики, яка спрямована на побудову правової, демократичної, соціальної держави.

Аналіз показує, що в поточний момент ні в нормативно-правових, ні в юридичних актах немає явного нагадування про перехід України до інформаційного суспільства, а також про нову державну інформаційну політику, що відповідає такому переходу. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне зорієнтувати органи державної влади на розвиток правової основи державної інформаційної політики (соціально-технологічної) у такому перспективному і вірному напрямку.

На наш погляд, правова основа державної інформаційної політики покликана, зокрема, забезпечувати координацію дій органів влади в єдиному інформаційному просторі, без якої неможливо усунути недоліки законодавства, уникнути конфронтації і конфліктності під час використання інформаційного простору України різноманітними суб'єктами інформатизації. В даному випадку йдеться про єдину владу, тобто не про розподіл саме влади, а про розподіл механізму її реалізації, бо державна влада повинна бути цілісним явищем.

Дуже важливим й корисним, на нашу думку, було прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України. Як ми вже відзначали, інформаційне законодавство є одночасно головним інструментом реалізації та однією з основних галузей формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових інформаційних законів. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових відносин в інформаційній сфері так і залишилося неурегульованим. На наш погляд, під час розробки інформаційного законодавства слід враховувати входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу розвитку нову державну інформаційну політику — соціально-технологічну, в якій провідне місце відведено вирішенню проблем інформаційних прав особистості, узгодження інтересів людини-суспільства-держави. Доцільно також зробити акцент на правовій інформатизації, допускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує принцип верховенства права (законності).

Нами було запропоновано основні напрямки розробки інформаційного законодавства України. Вирішити виникаючі при цьому проблеми можна, на наш погляд, тільки здійснивши систематизацію інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Формування і розвиток українського інформаційного законодавства необхідно, з нашої точки зору, проводити за спеціальною державною програмою, у рамках здійснення визначеної інформаційно-правової політики. Перспективним, актуальним та своєчасним завданням інформаційної політики і є завдання створення проекту інформаційного кодексу України, а у кінцевому рахунку — формування високої інформаційно-правової культури громадян. Для того щоб подібна політика призвела до бажаного ефекту, важливо визнати і реально здійснювати в сучасній українській державі таку самостійну і головну спеціальну функцію, як інформаційну. Інформація – це наріжний камінь нашої державності, політичної влади, яка все більше буде отримувати риси інформаційної влади.

Автор вважає за доцільне нагадати про такі перспективні напрямки розвитку інформаційного законодавства України:

• усунення “дефіциту довіри до влади”. При цьому ключовою проблемою постає створення відкритого інформаційного середовища, включаючи забезпечення інформаційної прозорості державної влади, яка необхідна для формування громадянського суспільства і досягнення взаємодії між суспільством і владою на принципах довіри, порозуміння і ділового партнерства. Для цього, на наш погляд, необхідно “запустити” механізм практичної реалізації конституційного права на свободу одержання інформації і стимулювати прямий діалог влади з громадськістю, ініціатором якого повинна виступати сама влада;

• інституціональне структурування суспільства. Це також важливий крок на шляху формування демократичного громадянського суспільства, а також формування і впливу громадської думки як справжньої ”четвертої влади” у демократичному суспільстві. Для цього повинна бути забезпечена чітка правова регламентація діяльності громадсько-політичних структур суспільства;

• здійснення інформаційної політики у сфері ЗМІ. Для цього, насамперед, варто забезпечити на нормативно-правовому рівні реалізацію прав і свобод ЗМІ;

• впровадження механізмів забезпечення конституційного права громадян на інформацію. Це універсальне право містить в собі конкретні правомочності, але щоб воно стало діючим правом, необхідні відповідні політичні, законодавчі та організаційно-технічні гарантії;

• втілення механізмів забезпечення інформаційної безпеки. Ці механізми — складова частина системи забезпечення національної безпеки. В стратегічних інтересах безпеки держави і суспільства необхідно створення не тільки розвинутої інформаційної сфери, але й вирішення питань її захисту. Це обумовлює своєчасний розвиток законодавства, “безпеку” нормотворення: безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій і правозастосовній діяльності, “безпеку” правової інформації, єдині правила “безпечної” діяльності суб’єктів законодавчої ініціативи.

Необхідно відзначити, що життя вносить свої корективи, і інформаційне законодавство повинно бути динамічним та конструктивним і не перетворюватися лише в добрі наміри. Перехід людської цивілізації до інформаційного суспільства потребує переосмислення, а у відповідних випадках і перегляду механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами й організаціями інформаційного суспільства. Для ілюстрації цього положення, на наш погляд, достатньо звернутися к досвіду функціонування і розвитку глобальної інформаційно-телекомунікаційної мережі Internet, де найбільш наочно, найбільш характерно демонструється перегляд непорушних, як проявлюється нині, “постулатів” правової теорії та практики.

Нами було розглянуто також питання про доцільність застосування юридичних методів регулювання в мережі Internet . Було позначене коло проблем стосовно розвитку інформаційного суспільства, які неможливо розв'язати без старанно розробленої юридичної бази. Вважаємо, що найбільш важливим у поточний момент є створення діючих механізмів реалізації чинних базових інформаційних законів, тобто не тільки одержання відповідей на питання "що", "хто", але і "як", тобто як перетворити ці закони у життя більш ефективно? Одержання відповідей на дані питання (а це, безумовно, повинно стати предметом теоретико-правового дослідження) уже зараз допомогло б запобігти невизначеності у багатьох практичних ситуаціях, зокрема, що зустрічаються у разі роботи в Internet.

Очевидно, вихід у визначенні правового режиму інформаційних відносин може полягати, серед іншого, у розробці цілком нових правових інститутів і механізмів, що повинні враховувати як попередній досвід розробки теоретичних правових понять, так і специфіку регульованої сфери, яка багато в чому не має аналогів у законодавчому закріпленні відповідних правовідносин. Але й традиційні правові інститути, на нашу думку, не втратять свого значення в упорядкуванні тих або інших процесів розвитку інформаційного суспільства. Інша справа, що застосовуватися вони будуть найчастіше до цілком нових видів правовідносин. Автор прийшов до висновку, що правові механізми (що забезпечені державним примусом) в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. Оскільки для правового регулювання однією з найважливіших характеристик є ефективність впливу на суспільні відносини, що регулюються, слід досить уважно й обачно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів управління.

Як відзначалося вище, однією з характеристик інформаційного суспільства є висока інформаційно-правова культура громадян. Головне в правовій культурі – це високе місце права в суспільстві, здійснення його верховенства та відповідне цьому становище справ у “юридичному господарстві” країни в цілому. Існує думка, що сьогодні необхідно змінити самий кут зору на право, тобто право не слід зводити до актів, що виступають як знаряддя державної влади, “право-самостійний високозначущий феномен цивілізації та культури”[152, с.66]. У зв'язку з цим, рухаючись до інформаційного суспільства, само суспільство, його громадяни, держава повинні забезпечувати правовий “запас”, правовий потенціал суспільства, оскільки саме право надає гарантований простір вільному розвитку індивідуальності, здатне “стримати” негативні сторони державної влади. І на цьому, перехідному етапі, принцип права, на наш погляд, повинен домінувати. У поточний момент ще не сформувалася концепція правової інформатизації України як складової Національної програми інформатизації, тому автор визначає власне бачення цієї проблеми. У своїх подальших дослідженнях ми вважаємо за необхідне продовжити роботу в напрямку правової інформатизації однієї із складових єдиного інформаційного простору — системи органів внутрішніх справ України. Це пов'язано, насамперед, із тим, що на етапі побудови правової і соціально орієнтованої держави правоохоронна функція держави повинна наповнитися якісно новим змістом — забезпечувати правопорядок і законність, права і свободи громадян на рівні світових стандартів. Охорона громадського порядку, боротьба зі злочинністю, захист інтересів держави повинні стапи засобами, за допомогою яких буде посилюватися забезпечення прав і свобод людини[202, с.8].

Вважаємо, що підвищити ефективність вирішення численних проблем сучасного етапу розвитку інформаційних відносин можна за допомогою конкретного плану правової роботи щодо їх подолання. Під час конструювання такого плану можна відштовхуватися або від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного простору сьогодення, або виходити із суті інформаційних відносин, випереджаючи таким чином появу нових проблем. Аналіз проблеми інформації в органах державного управління дозволив зробити наступні висновки: достовірність і якісність інформації – основа ефективних управлінських рішень; класифікація припускає виділення і розгляд всіх можливих видів і типів соціальної інформації.

Першочерговим кроком у реалізації державної інформаційної політики, на нашу думку, є інформатизація діяльності органів державної влади. Нами було запропоновано стратегію цієї акції, що базується на цільовому й організаційному підходах.

У зв'язку з цією стратегією ми проаналізували ступінь готовності державних структур України до роботи з інформаційними системами, активного використання нових інформаційних технологій у своїй професінальній діяльності. Нами було запропоновано підхід, що пов'язаний із формуванням нового, системного мислення у представників органів державної влади. Необхідність такого підходу обумовлена, на наш погляд, головним завданням — усіма можливими способами підтримати в органах державної влади необхідний рівень прийняття рішень. Потрібно також виробити більш тонку і продуману тактику дій щодо підтримки VIP за профілем їхньої професіональної діяльності, яка повинна будуватися з урахуванням їх інформаційних потреб та індивідуальних особливостей. Вважаємо, що найголовнішим завданням для фахівців у галузі інформаційних технологій повинна стати розробка дружніх користувальницьких інтерфейсів на мові ділової прози і сформованих правил, що прийняті в оточенні керівництва. На наш погляд, було б корисно під час розробки та використання інформаційно-аналітичних систем, що призначені для застосування в державних структурах, мати зведення норм і правил (ЗНіП), свого роду ЗНіП для систем інформаційно-аналітичної підтримки прийняття рішень в органах державної влади.

Аналіз сучасних умов, у яких державна влада виконує свої функції, дозволив зробити такий висновок: організаційно-технологічне забезпечення не тільки визначає ефективність вирішення будь-якого завдання державного управління, але й у цілому принципову можливість його вирішення, особливо в інформаційній сфері. Елементами організаційно-технологічного забезпечення, на наш погляд, повинні стати: “горизонтальна і вертикальна кооперація”; механізм Державного замовника; Державний інформаційний регістр; стандартизація і сертифікація засобів і систем інформатизації; жорстка технологічна дисципліна під час формування державних інформаційних ресурсів; регіональний аспект інформатизації державного управління; недержавний сектор економіки; різноманітні інституціональні структури громадянського суспільства; механізм взаємодії держави з громадськістю; громадсько-державні ЗМІ; інформаційний захист національних ресурсів; механізм міжнародного співробітництва.

На наш погляд, формування і використання інформаційного простору органами державної влади повинно здійснюватися з метою забезпечення їх ефективної управлінської діяльності. Вважається, що особливим сектором єдиного інформаційного простору України є інформаційна інфраструктура, що формується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Державним комітетом зв'язку і інформатизації, Державним комітетом в справах охорони державного кордону України. Цей сектор покликаний забезпечити безпеку громадян і обороноздатність країни на основі надійного інформаційного забезпечення відповідних органів державної влади як у мирний час, так і в особливий період. У монографії ми лише позначили контури окремих складових єдиного інформаційного простору України. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне висловити надію на те, що аналіз порушених нами питань призведе до більш ефективного використання можливостей нових інформаційних технологій у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку, зокрема, запобігання злочинності, боротьби зі злочинністю й охорони громадського порядку.

Методологічною базою подальших досліджень, що пов'язані із правовою інформатизацією певних підсистем держави, на наш погляд, буде наступне: істотні ознаки інформації, управління; інформаційний підхід до управління; ефективність соціального управління; основні базові положення Національної програми інформатизації, інших нормативно-правових актів, у першу чергу, Основного Закону України; запропонована концепція державної інформаційної політики (соціально-технологічної), що відповідає входженню України до інформаційного суспільства, де є місце інформаційним правам особистості й узгодженню інтересів людини-суспільства-держави.

Вважаємо за необхідне об'єднати зусилля широкої громадськості, юристів, державних органів, ділового світу для вирішення надзвичайно важливого в даний час для України завдання — ефективного функціонування її інформаційного простору. Державна інформаційна політика України, що адекватно та динамічно повинна відбивати весь комплекс інтересів і пріоритети суспільства в інформаційній сфері, які змінюються в процесі його життєдіяльності, — одна з основних складових управління сучасною державою на сьогодні, — багато в чому визначає темпи та рівень її розвитку, а також право займати гідне місце у світовому співтоваристві. В зв’язку з цим сподіваємося, що саме державна інформаційна політика посідатиме чільне місце серед напрямків діяльності демократичної, соціальної, правової держави при формуванні інформаційного суспільства в Україні.

Список використаних джерел

1. Берг А.И. Кибернетика и общественные науки // Методологические проблемы науки. М., 1964.

2. Kerschner L.R. Cybernetics: key of the future? // Problems of Communism. 1965. Vol.14. №6.

3. Weizsacker C.F. von. Die Einheit der Natur. Munchen, 1979.

4. Янков М. Конфронтация между материализмом и идеализмом по проблеме информация // Информация и управление. Философско-методологические аспекты. М., 1985.

5. Урсул А.Д. Отображение и информация. М., 1973.

6. Антипенко Л.Г. Проблема измерения в квантовой теории // Теоретическое и эмпирическое в современном научном познании. М., 1984.

7. Павлов Т. Теория отражения: Избранные философские произведения: В 3 т. М., 1962. Т3.

8. Бирюков Б.В. Кибернетика и методология науки. М., 1974.

9. Советский энциклопедический словарь. М., 1989.

10. Винер Н. Кибернетика и общество. М., 1958.

11. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. 1992. №48. Ст. 650.

12. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. М., 1956.

13. Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки. Тбилиси, 1961.

14. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. М., 1983. Т.1.

15. Амосов Н.М. Моделирование мышления и психики. К., 1965.

16. Левада Ю.А. Сознание и управление в общественных процессах // Вопр. философии. 1966. №5.

17. Giedymin J. Problemy. Zalozenia. Rozstrygniecia. Poznan, 1964.

18. Акофф Р.Л., Эмери Ф.Е. О целеустремленных системах / Пер.с англ. М., 1974.

19. Моль А. Социодинамика культуры/Пер. с фр. М., 1973.

20. Миллер Дж., Галантер Е., Прибрам К. Планы и структуры поведения / Пер. с англ. М., 1965.

21. Lesourne J. A theory of the individual for economic analysis. Amsterdam, 1977, V.I.

22. Шрейдер Ю.Ф. О семантических аспектах теории информации // Информация и кибернетика. М., 1967.

23. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956.

24. Kornai J. Anti Equilibrium. Amsterdam, 1971.

25. Boulding K.E. Ekonomics as a sсience, N.Y., 1970.

26. Майминас Е.З. К анализу экономической системы // Экономика и математические методы. 1966. Т. II. Вып.2.

27. Крючкова М.Л. Особенности глагольного немотивированного управления в современном русском языке. М., 1979.

28. Бусленко Н.П., Калашников В.В., Коваленко И.Н. Лекции по теории сложных систем. М., 1973.

29. Форрестер Дж. Основы кибернетики предприятия. М., 1971.

30. Шубладзе Г.Ш. Основы управления торговлей. М., 1982.

31. Берг А.И. Предисловие к книге Бира Ст. Кибернетика и управление производством. М., 1963.

32. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. М., 1973.

33. Новик И.Б. Кибернетика: Философские и социологические проблемы. М., 1963.

34. Украинцев Б.С. Самоуправляемые системы и причинность. М., 1972.

35. Семенов Ю.И. Теория общественно экономических формаций и всемирная история // Общественно-экономические формации: Проблемы теории. М.,1978.

36. Диалектика и частные науки. Л.; Брянск,1972.

37. Думлер С.А. Управление производством и кибернетика. М., 1969.

38. Украинцев Б.С. Информационная форма причинности // Философские основания естественных наук. М., 1976.

39. Бирюков Б.В., Тростников В.Н., Урсул А.Д. Информация как научное и метанаучное понятие // Гришкин И.И. Понятие информации. М., 1973.

40. Урсул А.Д. Отражение и информация // Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики: В 2 т. София, 1981. Т.1.

41. Шеннон К. Работы по теории информации и кибернетике. М., 1963.

42. Анохин П.К. Философские аспекты теории функциональной системы // Избр.тр. М., 1978.

43. Афанасьев В.Г. Социальная информация и управление обществом. М., 1975.

44. Солодовников В.В. Проблема управления как важнейшая проблема кибернетики и автоматики // Автоматическое управление. М., 1961.

45. Крайзмер Л.П. Кибернетика. М., 1977.

46. Уотермен Т. Теория систем и биология: Точка зрения биолога // Теория систем и биология. М., 1971.

47. Лебедев П.Н. Очерки теории социального управления. Л., 1976.

48. Афанасьев В.Г. На пути к социальной кибернетике // Кибернетика и диалектика. М., 1978.

49. Марков М. Теория социального управления. М., 1978.

50. Кермимова Т.В. Социальный прогресс и управление. М., 1980.

51. Омаров А.М. Социальное управление: Некоторые вопросы теории и практики. М., 1980.

52. Соболев С.Л., Китов А.И., Ляпунов А.А. Основные черты кибернетики // Вопр. философии. 1955. №4.

53. Кибернетика и современное научное познание. М., 1976.

54. Семенюк Э.П. Общенаучные категории и подходы к познанию: Философский анализ. Львов,1978.

55. Урсул А.Д. Философия и интегративно общенаучные процессы. М., 1981.

56. Афанасьев В.Г., Урсул А.Д. Социальная информация // Вопр. философии. 1974. №10.

57. Семенюк Э.П. Информационный подход к познанию в современной науке и информатика // Науч. техн.информация. Сер.2. 1977. №5.

58. Готт В.С., Семенюк Э.П., Урсул А.Д. Общенаучные формы и средства познания // Филос. науки., 1977. №6.

59. Урсул А.Д. Проблема информации в современной науке. М., 1975.

60. Семенюк Э.П., Тюхтин В.С., Урсул А.Д. Философские аспекты проблемы информации // Философские вопросы естествознания: Обзор работ советских ученых. М., 1976. Ч.2.

61. Абрамова Н.Т. Целостность и управление. М., 1974.

62. Кремянский В.И. Понятие системности и “метасистемности” информации // Вопр. философии. 1975. №2.

63. Щербицкий Г.И. Системный характер информации. Минск, 1978.

64. Земан И. Познание и информация: Гносеологические проблемы кибернетики. М., 1966.

65. Толковый словарь по информатике /Сост. В.И. Першиков, В.М. Савинков. 2-е изд., доп. М., 1995.

66. Черныш В.И. Информационные процессы в обществе. М., 1968.

67. Кочергин А.Н., Коган В.З. Проблемы информационного взаимодействия в обществе: Философско социологический анализ. М., 1980.

68. Коган В.З. Человек в потоке информации. Новосибирск, 1981.

69. Мюрдаль Г. Современные проблемы “третьего мира” / Пер.с англ. М., 1972.

70. Эшби У.Р. Конструкция мозга / Пер.с англ. М., 1962.

71. Скакун О.Ф., Подберезский Н.К. Теория права и государства. Х., 1997.

72. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т18.

73. Рущенко І.П. Соціологія. Х., 1996.

74. Майминас Е.З. Теоретические проблемы моделирования социально экономической системы // Экономика и математические методы. 1979. Т.XV. Вып.4

75. Афанасьев В.Г. Человек в управлении обществом. М., 1977.

76. Тихомиров Ю.А. Социальное управление в развитом социалистическом обществе // Вопр. философии, 1977. №1.

77. Поспелов Г.С., Ириков В.А. Программно целевое планирование и управление. М., 1976.

78. Котарбиньский Т. Избранные произведения. М.,1963.

79. Глушков В.М., Каныгин Ю.М. Что такое современная НТР?. К., 1980.

80. Андреев Э.М. Эффективность и качество: Социальная задача. М., 1979.

81. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т23.

82. Фельзенбаум В., Эфимова Э., Фарбирович В. Эффективность научно технических программ // Вопр. экономики. 1982. №4.

83. Japan`s Information Society: Themes and Visions. Tokyo, 1969.

84. The Plan for an Information Society. Tokyo, 1971.

85. Policy Outlines for Promoting the Informatisation of Japanese Society. Tokyo, 1969.

86. Masuda Y. The Information Society as Postindustrial Society. Wash., 1983.

87. Bell D. The Coming of Post industrial Society. A Venture in Social Forcasting. N.Y., 1973.

88. Bell D. The Social Framework of the Information Society. Oxford, 1980.

89. Brzezinsky Z. Betroeen Two Ages. America`s Role in the Technotronic Era. N.Y., 1970.

90. Nora S., Minc A. The Computerisation of Society. A Report to the President of France. Cambridge; L., 1980.

91. Poster M. The Mode of Information: Poststructuralism and Social Context. Cambrige, 1990.

92. Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 р. // Юрид. вісник України. 1998. №18.

93. Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 роки: Постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. 1999. № 37. Ст. 335.

94. Про Концепцію Національної програми інформатизації : Закон України від 4 лютого 1998 р. // Юрид. вісник України. 1998. №18.

95. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. №16. Ст.93.

96. Про Єдиний державний реєстр нормативних актів: Указ Президента України від 27 червня 1996 р. // Урядовий кур’єр. 1996. 4 липня.

97. Про Генерального державного замовника і Керівника Національної програми інформатизації: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. //

98. Про Консультативну раду з питань інформатизації при Верховній Раді України: Постанова Верховної Ради України від 4 лютого 1998 р. // Юрид. вісник України. 1998. №18.

99. Про утворення Експертно-консультаційної ради з питань інформатизації при Кабінеті Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №41. Ст. 1516.

100. Про Положення про Державний Комітет зв’язку і інформатизації України: Указ Президента України від 3 червня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №22. Ст. 999.

101. Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України: Указ Президента України від 13 березня 1999 р. // Урядовий кур'єр. 1999. 16 березня.

102. Питання Державного Комітету зв'язку і інформатизації України: Постанова Кабінету Міністрів України від 3 червня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №23. Ст. 1041.

103. Про внесення змін і доповнень та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України з питань визначення джерел фінансування органів державної влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2000. №12. Ст. 457.

104. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст.141.

105. Про Комісію з питань інформаційної безпеки: Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. // Урядовий кур'єр. 1998. 26 лютого.

106. Питання Міністерства інформації України: Указ Президента України від 19 лютого 1997 р. // Офіційний вісник України. 1997. №9. Ст. 31.

107. Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 р. // Офіційний вісник України. 1997. №22. Ст. 37.

108. Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. 1995. №13. Ст.83.

109. Питання Державного комітету інформаційної політики: Постанова Кабінету Міністрів України від 22 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №30. Ст. 1524.

110. Послання Президента України до Верховної Ради України (2000 р.) Україна: поступ в ХХІ століття: Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 2004 рр. // Голос України. 2000. № 19. 2 лютого.

111. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №30. Ст. 2435.

112. Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України: Указ Президента України від 25 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2000. №30. Ст. 1257.

113. Зинченко А.С. Об информационной политике в Украине // Событие. 2000. №42.

114. Про удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади: Указ Президента України від 14 липня 2000 р. // Урядовий кур’єр. 2000. 18 липня.

115. Про Урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2000. №19. Ст. 793.

116. Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади: Указ Президента України від 4 лютого 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №6. Ст. 189.

117. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Указ Президента України від 30 грудня 1997 р. // Офіційний вісник України. 1998. №2. Ст. 47.

118. Про утворення Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №14. Ст. 560.

119. Про затвердження Положення про Центр перекладів актів європейського права: Наказ Міністерства юстиції України від 2 листопада 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №46. Ст. 2284.

120. Про Центр перекладів актів європейського права: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №30. Ст. 1539.

121. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №50. Ст. 2434.

122. Про запровадження єдиного державного реєстру нормативних актів та здійснення правової інформатизації України: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. // Офіційний вісник України. 1997. Ч. 1,2,3. Ст. 7.

123. Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 17 червня 1997 р. “Про невідкладні заходи щодо впорядкування системи здійснення державної інформаційної політики і вдосконалення державного регулювання інформаційних відносин”: Указ Президента України від 21 липня 1997 р. // Урядовий кур'єр. 1997. 24 липня.

124. Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998р. // Офіційний вісник України. 1998. №46. Ст.1693.

125. Про затвердження Порядку локалізації програмних продуктів (програмних засобів) для виконання Національної програми інформатизації: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №46. Ст. 1693.

126. Про заходи щодо посилення контролю за обґрунтованістю проектів інформатизації діяльності центральних органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №7. Ст. 247.

127. Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно аналітичної системи органів державної влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. //

128. Про затвердження Положення про порядок передачі резидентам окремих завдань (проектів) Національної програми інформатизації в сфері національної безпеки та оборони держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. // Збірник законів України. Сер. Постанови і Розпорядження. 1999. №10. Ст. 575.

129. Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері: Указ Президента України від 22 квітня 1998 р. // Урядовий кур'єр. 1998. 30 квітня.

130. Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні: Указ Президента України від 22 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №21. Ст.759.

131. Про вдосконалення порядку здійснення організаційно структурних змін в сфері забезпечення інформаційної безпеки: Указ Президента України від 22 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №29. Ст. 1089.

132. Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в України: Указ Президента України від 31 липня 2000 р. // Урядовий кур’єр. 2000. 8 серпня.

133. Про затвердження переліку обов’язкових етапів робіт під час проектування, впровадження та експлуатації систем і засобів автоматизованої обробки та передачі даних: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №5. Ст. 185.

134. Про уточнення термінів впровадження електронних засобів контролю: Постанова Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1998р. // Офіційний вісник України. 1998. №7. Ст. 271.

135. Про затвердження переліку державних замовників (проектів) Національної програми інформатизації на 1999 рік: Постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №12. Ст. 477.

136. Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2000. №16. Ст. 669.

137. Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою: Указ Президента України від 16 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №38. Ст.1388.

138. Про Державний бюджет України на 2000 р.: Закон України від 17 лютого 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. 2000. №14-16. Ст. 121.

139. Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998 2005 рр.: Указ Президента України від 24 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №17. Ст. 621.

140. Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства і розвитку інформаційної сфери в України: Постанова Верховної Ради України від 16 лютого 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. 1999. №16. Ст. 99.

141. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів : Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. №50. Ст.302.

142. Державне управління: Теорія і практика /За ред. Авер’янова В.Б. К., 1998.

143. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації : Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. №49. Ст.299.

144. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996. №47. Ст.256.

145. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. №1. Ст.1.

146. Про телебачення і радіомовлення : Закон України від 21 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. №10. Ст.43.

147. Про науково технічну інформацію : Закон України від 25 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. №33. Ст.345.

148. Про захист інформації в автоматизованих системах : Закон України від 5 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. №31. Ст.286.

149. Про рекламу : Закон України від 3 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996. №39. Ст.181.

150. Про авторське право і суміжні права : Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. №13. Ст.64.

151. Законодавство України про інформацію // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

152. Алексеев С.С. Государство и право. Начальный курс. М., 1993.

153. Платон. Соч.: В 3 т. М., 1968. Т.1.

154. Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення: Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. №48. Ст. 296.

155. Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України: Закон України від 18 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. №45. Ст. 284.

156. Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1998. №11-12. Ст. 51.

157. Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. // Офіційний вісник України. 1997. №47. Ст. 46.

158. Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про телебачення і радіомовлення”: Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

159. Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

160. Про видавничу справу: Закон України від 5 червня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. №32. Ст. 206.

161. Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р.: Указ Президента України від 28 лютого 1995 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

162. Про впровадження Порядку накладення штрафів на порушення законодавства про рекламу: Наказ Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

163. Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва: Лист Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

164. Про Міністерство інформації України: Указ Президента України від 13 листопада 1996 р. // Урядовий кур'єр. 1996. 16 листопада.

165. Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації: Указ Президента України від 16 квітня 1997 р. // Голос України. 1997. 19 квітня.

166. Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1996 р. // Урядовий кур'єр. 1996. 5 жовтня.

167. Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 травня 1997 р. // Офіційний вісник України. 1997. №22. Ст. 58.

168. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно правових актів та набрання ними чинності: Указ Президента України від 10 червня 1997 р. // Голос України. 1997. 26 червня.

169. Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені “Офіційний вісник України”: Указ Президента України від 13 грудня 1996 р. // Урядовий кур'єр. 1996. 19 грудня.

170. Програма правової освіти населення України: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

171. Про рекомендації учасників парламентських слухань “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи”: Постанова Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. №22. Ст. 162.

172. Лук’яненко В. Роль і функції Прес служби Верховної Ради України у забезпеченні інформування громадськості про роботу Верховної Ради // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

173. Деякі питання реалізації державної інформаційної політики: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №23. Ст. 1047.

174. Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності: Розпорядження Президента України від 5 жовтня 1998 р. // Урядовий кур'єр. 1998. 15 жовтня.

175. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 г. // Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов. М., 1990.

176. Про захист прав споживачів: Закон УРСР від 12 травня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. 1991. №30. Ст. 379.

177. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. 1991. №41. Ст. 546.

178. Кодекс Украины об административных правонарушениях (с изменениями и дополнениями по состоянию на 15 января 1997 г.). Х., 1997.

179. Швець М.Я. Інформатизація законодавчого процесу // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

180. Мандибура В.О. Науково аналітичне забезпечення законодавчого процесу // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

181. Афонін Е.А. Парламентська бібліотека: стан, проблеми і перспективи розвитку // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

182. Теплюк М.О. Юридичне управління секретаріату Верховної Ради України // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

183. Мацюк А.Р. Сприяння становленню національної правової системи // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

184. Шаркова І.М. Інститут законодавства Верховної Ради України // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

185. Ярош М.Ф., Погорєлова А.І. Координація дій шлях до підвищення ефективності законотворчої роботи // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

186. Результати опитування народних депутатів України 13-го і 14-го скликань Верховної Ради // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

187. Кислий П.С. Деякі проблеми урегулювання діяльності Верховної Ради України // Вісник Програми сприяння Парламентові України. 1999. 30 листопада.

188. Європейська конвенція про захист прав і свобод людини (1950 р.) // Офіційний вісник України. 1998. №13. Ст. 268.

189. Международный пакт о гражданских и политических правах от 19 декабря 1966 г. // Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов. М., 1990.

190. Уголовный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 15 апреля 1997 года). Х., 1997.

191. Про оперативно розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. 1992. №22. Ст. 303.

192. Про організаційно правові засади боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 26 січня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. №35. Ст. 358.

193. Гражданский кодекс Украинской ССР: (Утв. Законом от 18 июля 1963 г.; Офиц. текст с изм. и доп. сост. В.В.Сунцов). Гражданский процессуальный кодекс Украины: Научно-практ. коммент. /(В.И. Тертышников). Х., 1997.

194. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України : Підручник . Х., 1998.

195. Паньонко І.М. Основи управління в органах внутрішніх справ : Навч. посібник . Львів, 1998.

196. Про внесення змін та доповнень до деяких указів Президента України: Указ Президента України від 15 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. 1998. №37. Ст. 1352.

197. Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави: Указ Президента України від 10 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. 2000. №15. Ст. 605.

198. Концепція розвитку інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України на 1998-2000 роки. К., 1998.

199. Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1998 р.: Закон України від 4 лютого 1998р. // Відомості Верховної Ради України. 1998. №27-28. Ст. 183.

200. Про Положення про технічний захист інформації в Україні: Указ Президента України від 27 вересня 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №39. Ст. 1934.

201. Про утвердження Положення про порядок розроблення, виготовлення та експлуатації засобів криптографічного захисту конфіденційної інформації: Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 30 листопада 1999 р. // Офіційний вісник України. 1999. №50. Ст. 2506.

202. Кравченко Ю.Ф. Забезпечення прав та свобод людини головний напрям правоохоронної діяльності в Україні // Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. №9.

ЗМІСТ

24.04.2000

с. 367