Передмова

Навчальний посібник, що пропонується, призначе­ний для використання при вивченні курсу екологічно­го права. Ця дисципліна викладається в усіх вузах, де готують фахівців із вищою юридичною освітою.

Потреба у вивченні екологічного права зумовлю­ється багатьма обставинами. По-перше, екологічне право, норми якого трансформують у себе наукові знання та практичний досвід вирішення екологічних проблем, свідчить про те, що в державі добре розумі­ють значення екологічних проблем (антропогенний тиск спотворює обличчя планети, природне середови­ще існування людини несе загрозу глобальної екологіч­ної кризи). Екологічне право концентрує всю інфор­мацію про екологічну політику держави, шляхи усу­нення негативного антропогенного тиску на довкілля, є важливим джерелом отримання екологічних знань, які необхідні сьогодні кожній людині. По-друге, еколо­гічне право взаємодіє з адміністративним, господар­ським, конституційним, фінансовим та іншими галу­зями права, а тому його вивчення дозволяє вдоскона­лити теоретичні знання та практичні навички щодо застосування відповідних норм і в цілому поглибити знання про право завдяки ознайомленню з особливос­тями його застосування у сфері взаємодії людини та природи. Це, зокрема, стосується права власності на природні ресурси, права природокористування, юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо. По-третє, еколого-правові заборони, обмеження звернути до сфер (промисловість, сільське господарст­во, енергетика, транспорт тощо), де виникають еколо­гічні проблеми, до видів діяльності, що чинять негати­вний вплив на довкілля. Додержання цих заборон та обмежень є обов'язком, а отже, їх слід знати суб'єктам господарювання і, безумовно, юристам, які повинні готувати документи, рішення з питань, що прямо чи опосередковано пов'язані із впливом на довкілля, спо­живанням ресурсів природи. Знати екологічне право повинні й ті, на кого покладено забезпечення закон­ності в державі.

У навчальному посібнику в концентрованому ви­гляді викладено основні, ключові положення екологіч­ного права (визначення екологічного права, система екологічного права, принципи екологічного права, право власності на природні ресурси, право природо­користування, правове забезпечення екологічної без­пеки, юридична відповідальність за екологічні право­порушення тощо). Значну увагу приділено управлінню в галузі охорони навколишнього природного середо­вища, оскільки від нього значною мірою залежить ефективність реалізації екологічної політики в держа­ві, а також певним напрямкам забезпечення екологіч­ної безпеки, які набули особливого значення останнім часом (правовому забезпеченню поводження з відхо­дами, небезпечними речовинами; захисту населення від шуму; від використання генетично змінених орга­нізмів тощо).

У цілому посібник має на меті допомогти зорієнту­ватися в особливостях екологічного права, у значному обсязі нормативно-правових актів, що регулюють від­носини у сфері взаємодії людини та природи.

Розділ І. Предмет, метод, система екологічного права. Джерела екологічного права

§ 1. Поняття екологічного права, його характеристика. Методи та принципи екологічного права. Екологічні правовідносини. Об'єкти екологічного права. Суб'єкти екологічного права

Навколишнє природне середовище служить умо­вою і засобом існування людини, територією, на якій він проживає, просторовою межею здійснюваної дер­жавної влади, місцем для розміщення об'єктів культу­рно-побутового призначення й іншою базисною умо­вою людської життєдіяльності. Таким чином, навко­лишнє природне середовище утворює складне понят­тя, у рамках якого історично одержали розвиток дві форми взаємодії суспільства та природи. Перша - споживання природи людиною, використання приро­ди для задоволення людиною своїх матеріальних і ду­ховних потреб. Ця форма може бути названа еконо­мічною формою взаємодії. Другою формою взаємодії стала охорона навколишнього природного середовища з метою збереження людини як біологічного й соціального організму та його природного середовища. Ця форма одержала назву екологічної форми.

Екологічне право - самостійна галузь права, що ре­гулює відносини у сфері взаємодії суспільства та лю­дини з навколишнім природним середовищем з метою охорони життя та здоров'я громадян, захисту їх еколо­гічних прав і свобод, раціонального природокористу­вання й забезпечення якості навколишнього природ­ного середовища на користь теперішнього часу та майбутнього поколінь людей.

Самостійність екологічного права обумовлюється наявністю власного предмета регулювання й особли­вих завдань, які не можуть бути вирішені іншими га­лузями права (забезпечення права людини на безпечне довкілля, збереження біологічного різноманіття, стало­го природокористування тощо).

З приводу предмета екологічного права висловлю­ються різні думки. Так, В.В. Петров на початку 80-х років XX ст. визначав екологічне право як сукуп­ність правових норм, призначену регулювати комп­лекс суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства і природи в національному та міжнародному масштабі. Потім він уточнив це визначення: екологічне право - це сукупність норм, регулюючих суспільні (екологічні) відносини у сфері взаємодії суспільства і природи в інтересах збереження й раціонального використання навколишнього природного середовища.

О.Л. Дубовик розглядає екологічне право як само­стійну, комплексну галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії людини та природи. Комплексність екологічного права він пояснює тим, що воно і вклю­чає в себе власне екологічні норми - ядро права, і за­лучає для вирішення відповідних завдань норми інших галузей права, як фундаментальних (кримінального, цивільного, конституційного й адміністративного), так і вторинних (трудового, земельного, водного і т.ін).

Як комплексну галузь розглядає екологічне право й В.І. Андрейцев. На його думку, екологічне право є комплексною галуззю права, оскільки включає норми природоресурсового, природоохоронного й антропо-охоронного права. Схожу думку виказує й професор І.Ф. Панкратов і деякі інші автори, вважаючи, що еко­логічне право як комплексна галузь права складається з трьох частин: природоресурсове, природоохоронне й антропоохоронне право, а так само екологізовані нор­ми інших галузей законодавства.

Натомість М.В. Шульга розглядає екологічне право як самостійну, не комплексну галузь права, яка буду­ється на визнанні єдності екологічних відносин (земе­льних, водних, гірських, лісових, фауністичних, атмо­сферно-повітряних і інших різновидів екологічних від­носин), які вимагають відповідного (єдиного) правово­го регулювання. Таку ж позицію щодо визначення еко­логічного права займають В.К. Попів, А.П. Гетьман, С.В. Размєтаєв.

Ю.Є. Шемшученко, М.М. Бринчук вважають, що норми, які забезпечують еколого-правове регулювання відносин, пов'язаних із використанням природних ре­сурсів, їх збереженням, охороною довкілля від негати­вних антропогенних впливів, утворюють галузь права, яку доцільно визначити як "право навколишнього сере­довища".

Є визначення екологічного права, які вилучають з нього відносини, пов'язані з класичними формами природокористування (О.І.Красов), або ж зводять предмет його регулювання до відносин у сфері природо­користування (В.М. Яковлєв).

Отже, є відмінності у визначенні назви галузі пра­ва, норми якого регулюють екологічні відносин, струк­тури та предметні характеристики екологічного права. Проте нема заперечень проти існування самостійної галузі права, яка регулює відносини у сфері взаємодії людини і природи.

Екологічні правовідносини - це суспільні відно­сини, що врегульовані нормами екологічного права, які виникають, існують і припиняються відповідно до вимог і на підставах, передбачених законодавством.

Ці суспільні відносини включають в себе:

а) суспільні відносини, пов'язані з вилученням ре­човин і енергії з природного середовища. Так, надро-користування пов'язане з вилученням корисних копа­лин, мисливство - з відстрілом і виловом диких тва­рин, лісокористування - із рубкою лісу тощо; •

б) суспільні відносини, пов'язані з використанням корисних властивостей природного об'єкта. Наприк­лад, сільськогосподарське землекористування заснова­но на родючості ґрунтів;

в) суспільні відносини, пов'язані з внесенням у природне середовище речовин або енергії, які раніше не існували в природі або існували в незначних обся­гах. Так, використання надр здійснюється для захоронення речовин і відходів, атмосферного повітря - для викидів забруднюючих речовин, водойм - для розве­дення риб тощо;

г) суспільні відносини, що виникають у зв'язку з перетворенням природного об'єкта. Наприклад, з ме­тою створення парків, штучних водойм, будівництва шляхів тощо;

ґ) суспільні відносини, які пов'язані з охороною природних об'єктів, що використовуються, і довкілля у цілому. Щоб попередити негативні впливи господарської та іншої діяльності на довкілля, передбачається здійснення екологічної експертизи, екологічного моні­торингу, екологічного контролю, встановлюються лімі­ти використання природних ресурсів, екологічні вимо­ги щодо розташування будівництва, експлуатації ви­робничих та інших господарських об'єктів, відповіда­льність за порушення екологічних вимог тощо.

Відзначені суспільні відносини підпадають під дію спеціальних правових норм, які, ураховуючи специфі­ку сфери їх застосування, мають назву еколого-правових.

За галузевою спрямованістю правового регулю­вання виділяються природоресурсові відносини: на земельні, гірничі, водні, фауністичні, а також відноси­ни в галузі охорони атмосферного повітря та рослин­ного світу, включаючи ліси.

За спрямованістю на забезпечення екологічної без­пеки виділяються еколого-правові норми, присвячені сферам, де виникають і мають вирішуватися екологіч­ні проблеми - промисловість, сільське господарство, транспорт, енергетика, населенні пункти тощо. Ця група норм регулює відносини, що виникають у зв'язку із забезпеченням екологічної безпеки.

Залежно від об'єктів правового регулювання виді­ляються природоохоронні й антропоохоронні відно­шення, які, у свою чергу, поділяються на відповідні види залежно від характеру об'єктів, форм і джерел несприятливої екологічної дії.

Також залежно від характеру правових відносин виділяють матеріальні та процесуальні, а за колом суб'єктів цих відносин виділяються правовідносини, учасниками яких є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи й т.ін.

У спеціальній літературі виділяють й інші право­відносини - природоохоронні, природоресурсові, середо-охоронні тощо.

Підставою виникнення екологічних відносин є юридичні факти, що виступають як події (відбувають­ся поза волею людини), або дії (результат вольової по­ведінки людини). Дії виявляють себе як правомірні або як правопорушення. Прикладами подій є: аварії, ката­строфи, стихійне лихо (повінь, землетрус тощо). Діями, наприклад, є отримання дозволів на викиди (скиди) забруднюючих речовин, організація проведення обо­в'язкової екологічної експертизи тощо, а також право­порушення: недотримання умов спеціального природо­користування, що визначені у дозволах на його здійс­нення; ігнорування (невиконання) висновків обов'язкової екологічної експертизи; не дотримання умов надання органами державної влади іншим особам інформації про здійснення природоохоронних заходів, стан до­вкілля (утаювання такої інформації, її викривлення, перекручування тощо) та ін.

До підстав припинення екологічних правовідно­син відносяться відповідні адміністративні акти, при­пинення існування чи діяльності юридичної особи, відмова від природокористування, закінчення строку договору, ліцензії, судове рішення і т.ін.

Методи екологічного права. Під ними розуміють сукупність способів, прийомів і засобів впливу на сус­пільні відносини в галузі природокористування, охо­рони навколишнього середовища, екологічної безпеки, а також реалізації екологічних прав і свобод громадян.

Екологічному праву притаманні ті ж методи регу­лювання, що й іншим галузям права, але є й властиві тільки цій галузі. Це, насамперед, метод екологізації. Його застосування обумовлено наступним. Будь-яке природокористування має враховувати закони природи, підпорядковуватися їм. Щоб це відбувалося не сти­хійно, а упорядковано, необхідно екологізовувати кожну дію, пов'язану із впливом на навколишнє при­родне середовище.

Метод екологізації застосовується шляхом визна­чення у законодавстві:

- об'єктів природного середовища, які слід захи­щати від впливу антропогенної діяльності, чи викорис­тання яких потребує спеціального правового регулю­вання;

- органів, які здійснюють регулювання викорис­тання природних ресурсів, контролюють дотримання правил природокористування охорони довкілля;

- екологічних прав і обов'язків природокористувачів і власників природних ресурсів;

- екологічних вимог щодо всіх видів виробничої та іншої господарської та рекреаційної діяльності, які впливають на стан довкілля;

- юридичної відповідальності за порушення еколого-правових вимог і правил.

Метод екологізації реалізується через імперативний і диспозитивний підходи до регламентації діяльності суб'єктів екологічних правовідносин.

Імперативний підхід здійснюється шляхом вста­новлення обов'язкових для виконання приписів, забо­рон і обмежень щодо видів діяльності небезпечних для довкілля, пов'язаних із споживанням природних ре­сурсів. Наприклад, визначаючи межі екологічно обґрун­тованої поведінки, екологічне законодавство заборо­няє впровадження винаходів, нових технологічних си­стем, устаткування, речовин і матеріалів, якщо вони не задовольняють вимогам охорони довкілля, норма­тивам санітарно-гігієнічної безпеки. Встановлено, що

при плануванні розвитку міст повинні враховуватися стан довкілля і прогноз його змін.

Диспозитивний підхід не передбачає жорсткої рег­ламентації поведінки суб'єктів відповідних відносин. Він залишає свободу дій, але в рамках, визначених правовими нормами. Наприклад, кожний може вибра­ти будь-який варіант зменшення викидів (скидів) за­бруднюючих речовин (запровадити нову технологію, зменшити кількість джерел, що забруднюють довкілля, перейти на новий вид енергозабезпечення виробницт­ва тощо), аби це призвело до дотримання встановле­них для даного підприємства нормативів гранично до­пустимих викидів.

Важлива роль у регулюванні екологічних від­носин належить принципам екологічного права, під якими розуміються основні системоутворюючі ідеї, закріплені в загально-правовій і екологічній доктринах держави, інших основних джерелах і нормах екологіч­ного законодавства, які спрямовані на досягнення цілей екологічної політики держави' і що знаходять свою реалізацію в екологічних відносинах.

У правовій літературі розрізняють загально-право­ві та спеціальні (галузеві) принципи екологічного пра­ва. До загально-правових принципів екологічного пра­ва відносяться: гласність і демократизм ухвалення екологічно значущих рішень; невідворотність відшко­дування шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства; поєднання заходів стимулювання та юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну на­вколишньому природному середовищу; міжнародна співпраця у сфері використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища; по­переджуючий характер і превенція екологічних захо­дів; соціальна орієнтованість на формування екологічного світогляду в суспільстві; узгодженість екологіч­них, економічних і соціальних інтересів суспільства; об'єднання міждисциплінарних знань для досягнення сприятливого екологічного ефекту, прогнозування, планування і нормування якості навколишнього при­родного середовища; обов'язковість екологічної експер­тизи для екологічно значущих вирішень і об'єктів; пла­тня за погіршення якості навколишнього природного середовища.

Об'єкти екологічного права. Поняття об'єктів екологічного права необхідне для юридичного визна­чення того, на що спрямоване еколого-правове регу­лювання. У юридичній літературі існують різні класи­фікації об'єктів екологічного права. Зокрема, В.В. Пе­тров указував на те, що слід виділяти три категорії за­значених об'єктів: інтегровані, тобто навколишнє се­редовище, диференційовані, тобто окремі її компонен­ти, і такі, що підлягають особливій охороні. При цьому правовій охороні підлягають екологічні системи: при­родні, що залежать від впливу людини (наприклад, у заповідниках); модифіковані, що змінилися під впли­вом людини.

Законодавство України про охорону навколишньо­го природного середовища наводить досить детальний перелік об'єктів екологічного права, включаючи до нього: навколишнє природне середовище як сукуп­ність природних і природно-соціальних умов і проце­сів; природні ресурси; території та об'єкти, що підля­гають особливій охороні; здоров'я і життя людей.

Навколишнє природне середовище - сукупність природних і природно-антропогенних умов (земля, во­да, ліси, надра, атмосферне повітря, рослинний і тва­ринний світ), що оточують людину та є необхідними для її життя і діяльності. Термін близький до понять довкілля і навколишнє середовище в їх екологічному значенні. Навколишнє природне середовище є визна­чальною передумовою життя людини і функціонуван­ня екосистем, що обумовлює необхідність його збере­ження й охорони. Відносини з охорони цього середо­вища називають екологічними.

Природні ресурси - це частини всієї сукупності природних умов існування людства та найважливіші складові частини навколишнього природного середо­вища, які використовуються чи можуть бути викорис­тані у виробничих, оздоровчих, рекреаційних та ін­ших цілях.

Природні ресурси поділяються на вичерпні та не­вичерпні. До перших відносять лісові, земельні, водні, мінеральні, фауністичні, які мають властивість змен­шуватися та зникати в процесі їх споживання, до других - сонячні, кліматичні, геотермальні, які не зни­кають у процесі їх споживання.

Вичерпні природні ресурси поділяються на відновлювальні (ґрунтові, рослинні та фауністичні, які в процесі використання здатні відновлюватися) та не відновлювальні (мінеральні, використання яких веде до їх виснаження).

До основних природних ресурсів, що підлягають державній охороні та регулюванню використання на території України, відносяться земля, надра, води, ат­мосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ (стаття 5 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища").

Земля (у юридичному значенні) - це поверхня, що охоплює родючий шар ґрунту. Він дає життя росли­нам, а через них усьому сущому на планеті, є місцем життя мікросвіту, універсальним біологічним нейтралі­затором забруднень. Земля також є головним засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві, просторовим базисом для розселення людей, влашту­вання промислових об'єктів, транспортних шляхів, місць відпочинку , оздоровчих установ тощо. В Украї­ні, площа якої складає 603,5 тис. км² (з них суші -579,4 тис. км²), сільськогосподарська освоєність зе­мельного фонду становить 72,2%, землі населених пунктів займають 7,1 млн. га, землі природоохоронно­го призначення - 2,3 млн. га, землі водного фонду - 2.4 млн. га, землі промисловості, транспорту і зв'язку - 5.5 млн. га. Близько 2,3 млн. га земель (на кінець 2000 р.) знаходиться під забудовою. Суспільні відно­сини у галузі охорони та використання земель регулю­ються Земельним кодексом України, Законами Украї­ни "Про плату за землю" (1992 р.), "Про оренду землі" (1998 р.) та деякими іншими актами законодавства України.

Надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. У надрах України виявлено близько 20 тис. родовищ і проявів корисних копалин, з яких 7667 родовищ з 94 видів сировини мають промислове значення і враховані Державним балансом запасів. Україна здатна забезпечити себе й експортувати такі важливі види корисних копалин і продукти їх переро­бки, як залізо, марганець, титан, цирконій, уран, ртуть, графіт, каолін, сірка, кам'яна сіль, калійні солі, фосфорити, мідь та інші копалини. Регулювання суспі­льних відносин у сфері збереження і науково обґрун­тованого, раціонального використання надр здійсню­ється Кодексом України про надра, Гірничим законом України (1999 р.), Законом України "Про державну геологічну службу" (1999 р.) та деякими іншими акта­ми законодавства України.

Води - усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Води підземні - води, що знаходяться нижче рівня зе­мної поверхні в товщах гірських порід верхньої части­ни земної кори в усіх фізичних станах. Води поверх­неві - води різних водних об'єктів, що знаходяться на земній поверхні. Водний об'єкт - сформований приро­дою або створений штучно об'єкт ландшафту чи геоло­гічна структура, де зосереджуються води (річка, озеро, море, водосховище, канал, водоносний горизонт). В Україні водні ресурси річок без Дунаю становлять 87,1 млрд. куб. метрів на рік, прогнозні ресурси під­земних вод питної якості становлять 22,5 млрд. куб. метрів на рік. Водні відносини регулюються Водним кодексом України (1995 р.) та деякими іншими актами законодавства України.

Атмосферне повітря - це зовнішня газоподібна оболонка Землі. Воно є основою життя на Землі, у то­му числі життя людини. Атмосфера забезпечує надій­ний захист від шкідливих космічних випромінювань, має визначальний вплив на клімат, здоров'я людей, їх працездатність, життєдіяльність рослинного і тварин­ного світу. Атмосферне повітря виконує також; геоло­гічні, екологічні, термореґулюючі, захисні, енергоресур-сові, господарські й інші функції. Прямо чи опосеред­ковано воно є необхідною умовою виробництва, може бути сировиною основного виробничого призначення. Захист атмосферного повітря від забруднення та ін­ших форм деґрадації забезпечується Законом України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.) та де­якими іншими актами законодавства України.

Рослинний світ (ліс та інша рослинність) - це сукуп­ність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угрупувань на певній території. В Україні за­гальний запас деревної маси в лісах оцінюється в 1,3 млрд. куб. метрів, хвойні насадження займають 45% вкритої лісом площі, твердолистяні - 41%, м'яколистяні та інші - 14%., флора нижчих і вищих видів рослин нараховує понад 25000, зокрема, су­динних рослин налічується понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів офіційно визнані лікарськими, а за­галом майже 1100 видів флори України мають біологі­чно активні речовини, які мають лікувальні властивос­ті. Суспільні відносини в галузі охорони, відновлення та раціонального використання рослинного світу регулю­ються Законом України "Про рослинний світ" (1999 р.), Лісовим кодексом України (1994 р.) та деякими інши­ми законодавчими актами України.

Тваринний світ включає до себе наступні об'єкти: хордові, у тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби й інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі й інші) тварини в усьому їх видо­вому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), що перебу­вають у стані природної волі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо); залишки викопних тварин; нори, хатки, лігва, мурашки, боброві загати й інше житло і споруди тварин. В Україні відомо близько 45 тис. видів тварин, серед яких - понад 700 видів хребетні, решта - безхребетні. Суспільні відносини у сфері охорони, відновлення та раціонального викорис­тання тваринного світу регулюються Законами України "Про тваринний світ", "Про мисливське господарство та полювання" (2000 р.) та деякими іншими законодав­чими актами України.

Особливій охороні підлягають природні території та об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збере­ження сприятливої екологічної обстановки, поперед­ження та стабілізації негативних природних процесів і явищ. Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні й інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавст­вом України.

Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну та народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання за­гального екологічного балансу та фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково й оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України. До складу природно-заповідного фонду України входять державні заповід­ники, природні національні парки, заказники, па­м'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зооло­гічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецт­ва, заповідні урочища.

Курортними та лікувально-оздоровчими зонами ви­знаються території, які мають виражені природні ліку­вальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні й інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей.

Рекреаційними зонами є ділянки суші та водно­го простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.

Особливій охороні підлягають і заносяться до Чер­воної книги України рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тваринного і рослинно­го світу, які постійно або тимчасово перебувають (зрос­тають) у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Важливим об'єктом охорони навколишнього при­родного середовища є життя та здоров'я людини. На цьому робиться спеціальний наголос у статті 50 Кон­ституції України, яка встановила, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Під безпечним для життя і здоров'я людини довкіл­ля розуміється такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погір­шенню екологічної обстановки та виникненню небез­пеки для життєдіяльності населення.

Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами і нормативами та технічни­ми, санітарно-гігієнічними, будівельними й іншими нормами та правилами, що містять вимоги щодо охо­рони навколишнього природного середовища. Відпові­дно до них здійснюються: розміщення проектування, будівництво, реконструкція, введення в дію та експлу­атація підприємств, споруд та інших об'єктів, застосу­вання засобів захисту рослин, мінеральних добрив, ток­сичних хімічних речовин, експлуатація й обслугову­вання автомобільного транспорту, вирішення питань охорони довкілля від акустичного, електромагнітного, іонізуючого й іншого шкідливого впливу фізичних чинників, від забруднення радіоактивними, виробничими, побутовими, іншими відходами, а також при впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні но­вої техніки, імпортного устаткування, технологій і сис­тем.

Суб'єкти екологічного права. Терміном "суб'єкти права" в загальнотеоретичному та галузевому право­знавстві прийнято визначати учасників суспільних відносин. До них у сфері екологічних відносин відно­сяться особи, котрим відповідно до закону належить право природокористування, і на які покладено обов'язок щодо охорони довкілля, забезпечення еколо­гічної безпеки, раціонального використання, відтво­рення природних ресурсів.

За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти екологіч­ного права поділяються на: органи державної влади (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої вла­ди, місцеві державні адміністрації, органи судової влади та прокуратури); органи місцевого самовряду­вання; юридичні особи; громадян. Зазначені суб'єкти реалізовують свої повноваження у межах, визначених Конституцією України, законами України та інших нормативно-правових актах.

§ 2. Система екологічного права. Розвиток вітчизняного екологічного законодавства. Джерела екологічного права. Проблеми назви галузі права

Поняття "система екологічного права" включає в себе три значення: галузь права, правова наука, на­вчальна дисципліна.

Як галузь права екологічне право має, як уже за­значалось, свій особливий предмет правового регулю­вання і має певну систему. У ній виділяються норми загального характеру, що визначають основні поло­ження щодо організації охорони навколишнього при­родного середовища. Ці норми утворюють загальну ча­стину екологічного права. Норми ж, присвячені без­посередньо врегулюванню питань охорони та викори­стання природних ресурсів, забезпеченню екологічної безпеки в окремих сферах суспільного життя, утворю­ють особливу частину екологічного права.

Основу екологічного права складають еколого-правові норми. Як і інші правові норми вони мають наступні ознаки: являють собою загальне правило (ре­гулюють не поодинокі відношення, а типові види від­носин); містять положення, що розповсюджуються на певне коло осіб; розраховані на неодноразове застосу­вання (тобто мають застосовуватися невизначену кіль­кість разів, аби були юридичні факти, що є підставою для застосування відповідних норм). Як і інші правові норми еколого-правові норми мають структуру, елемен­тами якої є гіпотеза, диспозиція, санкція.

За змістом еколого-правові норми поділяються на: а) норми-принципи; б) норми пріоритети; в) норми-правила.

Норми принципи закріплюють засади охорони до­вкілля, визначають ключові, базові положення екологічної політики держави. Вони містяться в Конституції України й інших законодавчих актах. Зокрема, стат­тя 3 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" до основних принципів охо­рони навколишнього природного середовища віднес­ла: пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресур­сів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей; запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього при­родного середовища; екологізація матеріального виро­бництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, ви­користання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів, і комплексів; науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на осноеі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища; обов'язко­вість екологічної експертизи; гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, фор­мування у населення екологічного світогляду тощо.

Норми-пріоритети встановлюють певні переваги щодо охорони окремих природних ресурсів. Так, зако­нодавством передбачено пріоритет охорони земель сільськогосподарського призначення, використання водних джерел, насамперед для задоволення питних і побутових потреб, охорони лісів, що мають кліматич­не, оздоровче, санітарно-гігієнічне значення, збереження генетичного різноманіття тваринного світу тощо.

Норми-правила містять вимоги, правила щодо охорони навколишнього природного середовища, за­безпечення екологічної безпеки. Ці норми поділяються на попереджувальні (спрямовані на запобігання вини­кненню шкідливих екологічних наслідків), заборонні (містять заборони щодо дій, які можуть заподіяти шкоду довкіллю), управомочуючі (визначають умови та порядок виникнення права природокористування та його реалізації), відновлювальні (визначають умови та порядок відшкодування шкоди природним ресур­сам шляхом відновлення в натурі або компенсацією витрат на ліквідацію шкідливих екологічних наслідків і відновлення природних ресурсів), каральні (передба­чають юридичну відповідальність за порушення еко­логічного законодавства), заохочувальні (регулюють порядок економічного стимулювання діяльності, по­в'язаної з охороною навколишнього природного сере­довища).

Зазначені еколого-правові норми об'єднуються в інститути, підгалузі права, які в сукупності й утворю­ють екологічну галузь права.

Під інститутом екологічного права розуміється су­купність правових норм, що регулюють вузьке коло подібних суспільних відносин (інститути права природо­користування, економіко-правового регулювання, здій­снення екологічної експертизи тощо).

Під підгалуззю екологічного права розуміється су­купність норм, що регулюють відокремлені суспільні відносини в межах екологічного права (земельне пра­во, водне право, лісове право, гірниче право тощо). і Як правова наука екологічне право призначено ви­світлювати тенденції розвитку галузі права, проблеми, які існують у даній сфері правового регулювання, шля­хи їх вирішення.

Як навчальна дисципліна екологічне право має таку ж структуру, зміст, що й галузь права, але додат­ково включає питання, пов'язані з вивченням історії розвитку галузі права, поняття галузі права, предме­та, методу правового регулювання тощо.

Розвиток вітчизняного екологічного законо­давства. У розвитку екологічного законодавства слід виділити три етапи: перший - з часів "Руської правди" й до 1917 року; другий - з 1917 по 1991 р.; третій - з 1991 р. й до сьогодення.

Для першого етапу характерним був розвиток за­конодавства, яке забезпечувало охорону природних ресурсів, насамперед як об'єктів власності. Екологіч­ний аспект у правовому регулюванні використання природних ресурсів хоч і почав набувати певного зна­чення наприкінці цього етапу (зокрема, у 1888 році було прийнято Положення про збереження лісів), усе ж таки залишався другорядним, а тому в природокорис­туванні превалювали споживацькі тенденції. У період з 1917 до 1991 року здійснилося поступове формуван­ня екологічного законодавства. За цей період був пройдений шлях від прийняття розрізнених актів, що регламентували окремі аспекти природокористування, охорони довкілля від техногенних впливів, до запрова­дження комплексного підходу у регулюванні питань охорони природи, раціонального використання приро­дних ресурсів. Особливо тут слід зазначити прийняття Закону "Про охорону природи "Української РСР (1960), який уперше у вітчизняній практиці установив єдині правові засади охорони та раціонального використан­ня окремих природних ресурсів, яким були присвячені самостійні розділи. Суттєвий внесок у посилення екологізації законодавства зробили прийняті в наступні роки земельний, водний, лісовий кодекси, кодекс про надра, закони про охорону атмосферного повітря, про тваринний, які зв'язували охорону окремого природно­го ресурсу у взаємозв'язку з іншими природними ре­сурсами, навколишнім природним середовищем у ці­лому. З 1991 року розпочався сучасний етап розвитку екологічного законодавства. Початок йому було покла­дено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991), який із врахування позитивного зарубіжного досвіду, попередньої вітчиз­няної законодавчої практики у вирішенні питань охо­рони довкілля сформулював основні базові положення щодо охорони довкілля, зокрема, передбачив запрова­дження економічних механізмів в управлінні природо­користуванням, приділив особливу увагу забезпеченню екологічної безпеки, встановив базові положення щодо екологічного моніторингу, екологічної експертизи, еко­логічного страхування, екологічної стандартизації та екологічного нормування, відшкодуванню екологічної шкоди тощо. Характерною рисою сучасного етапу роз­витку екологічного законодавства є забезпечення екологізації практично всіх сфер господарської діяльності, яка впливає на стан довкілля, пов'язана із споживан­ням природних ресурсів. Сучасний період характери­зується й посиленням уваги до міжнародно-правової охорони довкілля.

У вітчизняній правовій літературі зустрічається й інша періодизація розвитку екологічного законодавст­ва. Проте запропоновані етапи формування і розвитку національного екологічного законодавства більш реа­льно відображають тимчасові характеристики його становлення.

Джерела екологічного права. Джерелом екологі­чного права є нормативно-правові акти, що містять еколого-правові норми. Вони повинні відповідати пев­ним вимогам, а саме:

- нормативно-правовий акт, щоб бути джерелом права, має бути прийнятим уповноваженим на це ор­ганом у формі, що визначена законодавством (напри­клад, виключно законами, що приймаються Верхов­ною Радою України, мають регламентуватися питання, у тому числі з питань охорони довкілля, визначені у статті 92 Конституції України);

- нормативно-правовий акт має прийматися в установленій процедурі (зокрема, прийняття законів здійснюється за процедурою, що визначена Конститу­цією України та Регламентом Верховної Ради України; рішення Кабінету Міністрів України, який є колегіаль­ним органом, з відповідного питання приймається на його засіданні шляхом голосування; рішення Ради на­ціональної безпеки й оборони оформляються указами Президента України).

За юридичною силою всі джерела поділяються на закони та підзаконні акти.

До законів відносяться Конституція України, яка є Основним Законом держави, та інші закони, що приймаються на основі Конституції України єдиним органом законодавчої влади в України - Верховною Радою України (стаття 75 Конституції України).

Підзаконні акти приймаються, відповідно до зако­нів, у розвиток законів (кодексів), їх окремих положень уповноваженими на те органами. Це, зокрема, може бути Кабінет Міністрів України, інший центральний орган виконавчої влади у випадках прямо передбаче­них відповідними законодавчими актами. Так, відпо­відно до Закону України "про охорону навколишнього природного середовища" Кабінет Міністрів України має визначити:

- порядок здійснення державного моніторингу на­вколишнього природного середовища (стаття 22);

- порядок ведення державних кадастрів природ­них ресурсів (стаття 23);

- порядок ведення екологічних паспортів (стат­тя 24);

- порядок встановлення нормативів - плати і стяг­нення платежів за забруднення навколишнього приро­дного середовища (стаття 44).

Підзаконні нормативно-правові акти приймає й Міністерство охорони навколишнього природного се­редовища України (Мінприроди України). Приймають­ся вони відповідно до законів або з метою конкрети­зації положень постанов Кабінету Міністрів України. Прикладами тут можуть бути затверджені наказами Мінприроди України Положення про порядок оплом­бування або опечатування підприємств, окремих їх цехів (дільниць) і одиниць обладнання в разі обмежен­ня чи зупинення (тимчасово) діяльності підприємств і об'єктів (від 15 вересня 2004 р.), Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охо­рони довкілля (від 18 грудня 2003 р.), Положення про порядок надання екологічної інформації (від 18 грудня 2003 р.) тощо.

Підзаконні акти приймають й інші центральні ор­гани виконавчої влади з питань своє компетенції у га­лузі охорони довкілля.

Також підзаконний характер мають рішення, що приймають органи місцевого самоврядування про ви­рішення питань, що мають місцеве значення. Зокре­ма, відповідно до Закону України "Про місцеве само­врядування в Україні", органи місцевого самовряду­вання з урахуванням екологічних вимог затверджу­ють проекти планування та забудови населених пунк­тів, їх генеральні плани та схеми промислових вузлів, затверджують місцеві екологічні програми, прийма­ють рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, об­меження у випадках загрози для здоров'я населення здійснення загального природокористування (напри­клад, встановлюють заборони на купання у водоймах) тощо.

За предметом регулювання всі джерела поділяють­ся на загальні та спеціальні.

До загальних відносяться ті, що регулюють не тіль­ки екологічні, а й інші суспільні відносини. Напри­клад, Конституція України містить норми як екологіч­ної спрямованості, так й інші норми, що регулюють широке коло суспільних відносин. До загальних дже­рел також відносяться Цивільний кодекс України,, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення й інші нормативно-правові акти.

Спеціальні джерела мають предметом регулювання виключно (переважно) екологічні відносини. До таких джерел, зокрема, відносяться Закони України "Про екологічну мережу України", "Про екологічний аудит", "Про зону надзвичайної екологічної ситуації", "Про екологічну експертизу", "Про Червону книгу України", "Про природно-заповідний фонд України" тощо.

Джерела права поділяються також за часом дії (безстрокові, тимчасові), за територіальним масшта­бом Дії (на всю Україну чи окрему місцевість), - за колом осіб, на яких розповсюджується, спрямованістю свого регулювання та за іншими ознаками.

Проблеми назви галузі права. Галузь, що вив­чається, має офіційну назву - "екологічне право". Що стосується відповідної галузі законодавства, то її офі­ційна назва не збігається з назвою галузі права.

У науковій і навчальній літературі стосовно даної сфери вживалися назви "природоресурсне право", "природоохоронне право", "право охорони природи і раціонального використання природних ресурсів", "природоресурсне і природоохоронне право", "право навколишнього середовища" й ін.

Рішення про назву даної галузі екологічним правом ухвалене в другій половині 80-х рр. спочатку в науко­вих установах і навчальних закладах, у яких вона до­сліджувалася або вивчалася. Так, в Інституті держави і права АН СРСР сектор правових проблем охорони на­вколишнього середовища був перейменований у сек­тор екологічного права. У той же час була переймено­вана кафедра на юридичному факультеті МДУ. При цьому нова назва вказаних підрозділів і відповідно на­зва галузі не мала ні попереднього, ні подальшого нау­кового обґрунтування. Хоча в 1987 р. журналом "Віс­ник московського університету" був організований спеціальний "круглий стіл", присвячений концепції екологічного права, ніяких доводів на користь наймедгування галузі екологічним правом наведено не було.

Екологія - це галузь знання. Якщо раніше, прибли­зно в перебігу століття, і була галуззю біологічних знань, то в останні 20 років з'явилася соціальна еколо­гія, предметом якої стало вивчення взаємодії суспільс­тва і навколишнього середовища. Саме у зв'язку з роз­витком цього напряму відбулася трансформація в на­зві галузі права. Але поява і визнання соціальної еко­логії не може служити підставою для того, щоб галузь права була названа екологічним правом. Назва галузі повинна виражати об'єкт регулювання.

Тому питання про найменування галузі права є ак­туальним. На некоректність назви вже зверталася ува­га в правовій науці. Перш за все на нього звернув ува­гу А.С. Тимопіенко, що брав участь у згаданому "круг­лому столі" на юридичному факультеті МДУ. Його по­зиція полягала в наступному: "Досвід формування і розвитку національної та міжнародної системи права показує, що за основу найменування... галузей береть­ся наочна сфера відповідних категорій правовідносин (для земельного права - земля, для водного права - во­да і т.д.). Якщо ж за основу назви галузі взяти назву природничонаукової дисципліни, що досліджує об'єкт відповідних правовідносин (у нашому випадку "еколо­гія"), то це суперечить юридичній практиці, що скла­лася, оскільки в цьому випадку ми мали б "гідрологіч­не", "ґрунтознавче¹", "геологічне" право і т.п.". На ко­ристь назви галузі правом навколишнього середовища на цьому "круглому столі" висловлювався так само А.С. Шестерюк. Позицію А.С. Тимопіенко поділяє Ю.С. Шемшученко.

Як об'єкт правового регулювання даної галузі ви­ступає не система знань про взаємодію суспільства і природи, що вивчається соціальною екологією, а при­рода або навколишнє середовище. І тому галузь права повинна називатися правом навколишнього середо­вища. Таке рішення відповідало б вітчизняним тради­ціям: основою назви служить об'єкт правового регулю­вання. Саме таким є підхід і зарубіжних юристів - у США, Великобританії та інших англомовних країнах дану галузь називають Епуігошпепіаі Іаш, у Франції -Бгоіі сіє Гепуігопптепі, Німеччині - Иптагеїггеспі, Іспа­нії та інших іспаномовних країнах - Бегеспо апіЬіепІаІ. Галузь міжнародного права носить назву Міжнародне право навколишнього середовища (Іпіег-пагіопаї епуігоптепі Іаш, Бгоіі ииегпаїіопаї сіє Гєпуі-гопптепі). Україна є членом ООН, а так само європей­ської наради, у рамках якої офіційно діє право навко­лишнього середовища, а не екологічне право. І коли готуються матеріали з питань екологічного права, при­значені для уявлення або використання за кордоном, то, як правило, у перекладі говориться про право нав­колишнього середовища.

У випадках, коли Україна входить у світовий пра­вовий простір, і в цілях гармонізації українського пра­ва зі світовим правом було б виправданим дати галузі адекватну назву, привівши його у відповідність до на­укової істини.

Розділ II. Право власності на природні ресурси та право природокористування

§ 1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси

Власність - це економічна категорія, яка виявля­ється у відносинах між людьми з приводу привласнен­ня матеріальних благ. Структура власності розкрива­ється через такі економічні елементи, як володіння, користування й розпорядження. Як й інші економічні відносини, зазначені відносини опосередковуються, регулюються правом. За допомогою правових норм установлюється зміст правовідносин власності, визна­чаються права й обов' язки суб'єктів права до певних конкретно визначених предметів матеріального світу, у тому числі до природних ресурсів. Можна зазначити, що право власності на природні ресурси - це врегульо­вані правовими нормами суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження природ­ними. Конституція України закріплює принцип набут­тя і реалізації права власності на природні ресурси громадянами, юридичними особами, територіальними громадами та державою відповідно до закону.

Право власності на природні ресурси має ряд спе­цифічних особливостей, пов'язаних із їх екологічним змістом.

По-перше, воно не є всеосяжним, бо не всі приро­дні ресурси за своїми властивостями можуть перебу­вати у власності, а лише ті з них, котрі є відносно ста­більними, підлягають індивідуалізації. До них нале­жать земля, надра, води, ліси, тваринний світ, при­родно-заповідні об'єкти. Інші елементи природного се­редовища не здатні через об'єктивні властивості бути об'єктами власності (вітрова та сонячна енергія, атмо­сферне повітря, кліматичні ресурси й інше), тому що не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства.

По-друге, природні ресурси, хоча і є самостійними об'єктами права власності, проте нерозривно взаємо­пов'язані. Тому вилучення природної речовини в про­цесі використання даних об'єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, від­стріл і відлов тварин, ловля риби тощо) не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виникнення права власності на Продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

За своїм юридичним змістом право власності на природні ресурси розкривається через зміст його струк­турних елементів: права володіння, користування та розпорядження.

Право володіння природними ресурсами являє собою фактичне володіння уповноваженою особою об'єктом, здійснення господарського панування над привласненими природними ресурсами й усунення всіх інших осіб від їх фактичного привласнення.

Право володіння може належати не лише власни­ку, але й особі, якій власник передає природний об'єкт на підставі угоди, наприклад оренди. Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійс­нювати його, але цілком зберігає можливість мати при­родний об'єкт у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння одним і тим же природним об'єктом належить у таких випадках і власнику, і особі, якій власник передав об'єкт за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, тому що власник має згідно із законом право на витребування речі з чужого незаконного володіння.

Разом із тим право володіння осіб, що не є власни­ками, істотно відрізняється від права володіння влас­ника. Право володіння цих осіб має похідний харак­тер. Власнику, крім права володіння, належать також правомочності користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених угодою з власником (наприклад оренди земельної ділянки).

Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу - титул. Правовою підставою воло­діння власника є його право власності. Для інших осіб такою підставою може бути угода з власником, адміні­стративний акт та інші юридичні факти. Екологічне право визнає лише титульне володіння. Якщо особа фактично володіє окремим природним об'єктом, але без належної підстави (титулу), вона вважається неза­конним власником.

Право користування природними ресурсами слід розуміти як визнання законом можливості їх гос­подарської експлуатації та вилучення з них корисних можливостей і доходів. Слід зазначити, що право ко­ристування природними ресурсами власника має відмінності від права користування природними ресур­сами невласника. Воно як й інші правомочності (права й обов'язки) власника не може бути обмежено стро­ками, здійснюється власником самостійно, не передба­чає втручання інших осіб, що не є власниками. У де­яких випадках при здійсненні права користування природними ресурсами, наприклад, у разі заготівлі де­ревини, збору лікарських рослин тощо має місце не тільки користування, а й розпорядження відповідни­ми лісовими ресурсами, тому що у якості таких вони припиняють існування. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і є залежним від права влас­ності. Зокрема, орендар може користуватися орендо­ваною земельною ділянкою лише на умовах, визначе­них угодою та цільовим призначенням землі.

Право розпорядження природними ресурса­ми - це визнана за власником і Гарантована йому мо­жливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення або стану природ­них об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

Такими діями є в основному угоди (купівля-продаж, дарування, обмін тощо). Унаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад у разі продажу).

Усі зазначені правомочності здійснюються власни­ком особисто, незалежно від волі та бажання всіх ін­ших осіб, і обмежується лише законом. Останній мо­мент має принципове значення для розвитку інституту права власності на природні ресурси. Адже минули вже часи, коли поняття власності мало абсолютист­ський характер (практично до середини XX ст.): кож­ний власник визнавався сувереном свого майна. Пра­во власності розумілося виключно як суб' єктивне право і будь-які регламентаційні заходи, що мали за мету його об'єктивізувати, сприймалися як такі, що вно­сять дестабілізацію у його вихідну конструкцію. У су­часний період певні обмеження, зобов'язання, пов'язані зі здійсненням права власності на природні ре­сурси, передбачені законодавством багатьох країн, включаючи Україну. Вони викликані потребою у за­безпеченні захисту інтересів власників при здійсненні природокористування іншими особами, пріоритету охорони довкілля при реалізації власниками своїх правомочинів, вільного доступу громадськості до природ­них благ. Прикладом тут може бути стаття 91 Земель­ного кодексу України, яка покладає на власників земе­льних ділянок відповідні обов'язки. Зокрема вони зо­бов'язані: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земель­ний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші корисні властивос­ті землі; своєчасно надавати відповідним органам ви­конавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших приро­дних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства й обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

§ 2. Суб'єкти права власності на природні ресурси

Суб'єктами права власності на природні ресурси є український народ (стаття 13 Конституції України, статті 318, 324 Цивільного кодексу України), органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Як носій суверенітету та єдине джерело влади в Україні (стаття 5 Конституції України) Український народ реалізує своє право власності на природні ре­сурси як безпосередньо, так і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Безпосере­дньо це право здійснюється через всеукраїнський і мі­сцеві референдуми.

Інші суб'єкти права власності реалізують свої пов­новаження у межах, визначених законодавством. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України здійснюючи розпорядчі функції в галузі охорони навколишнього природного середовища: встановлює порядок розроб­ки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруд­нюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок визначен­ня збору та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього; приймає рішен­ня про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; приймає рішення про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, у разі порушення ними законодавства про охорону на­вколишнього природного середовища, тощо (стаття 17 Закону України "Про охорону навколишнього природ­ного середовища").

До відання виконавчих органів сільських, селищ­них, міських рад у галузі охорони навколишнього природного середовища належать повноваження, які включають у себе, зокрема, підготовку та внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення став­ки земельного податку, розмірів плати за користу­вання природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами й -органі­заціями, незалежно від форм власності за забруднення довкілля й інші екологічні збитки; встановлення пла­тежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів; підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці загаль­нодержавних і регіональних програм охорони довкілля; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого зна­чення й інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних держав­них органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; погодження пи­тань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загальнодержавного . значення; вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом, тощо (стаття 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 р.). Відпові­дні повноваження мають й інші органи місцевого са­моврядування.

Земельний кодекс України (стаття 90) надає влас­никам земельних ділянок право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарюва­ти на землі; власності на посіви та насадження сільсько­господарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встанов­леному порядку для власних потреб наявні на земе­льній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі й інші будівлі та споруди.

Аналогічним чином визначені повноваження й ін­ших суб'єктів права власності на природні ресурси.

§ 3. Форми власності на природні ресурси

Законодавством передбачено три форми власності на природні ресурси: державну, комунальну, приват­ну.

У приватній власності за чинним законодавством можуть знаходитися:

- об'єкти тваринного світу, вилучені із стану при­родної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом (стаття 7 Закону України "Про тваринний світ");

- замкнені природні водойми загальною площею до З гектарів (частина 2 статті 59 Земельного кодексу України);

- замкнені земельні ділянки лісового фонду загаль­ною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земельні ділянки деградованих і малопродуктивних земель, на­бутих для залісення (частини 2, 3 статті 56 Земельного кодексу України);

- окремі території та об'єкти природно-заповідного фонду, землі рекреаційного призначення (стаття 4 За­кону України "Про природно-заповідний фонд", стаття 52 Земельного кодексу України);

- об'єкти Червоної книги України, надані відповід­но до закону з дозволу спеціально уповноваженого ор­гану у приватну власність, розведені (отримані) у шту­чних умовах від законно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги України, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті в Україні в осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти (стат­тя 7 Закону України "Про Червону книгу України" (2002));

- земельні ділянки сільськогосподарського призна­чення; земельні ділянки, призначені для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських буді­вель і гаражного будівництва; земельні ділянки житло­во-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних коо­перативів, багатоквартирних жилих будинків, землі історико-культурного призначення, землі промислово­сті й транспорту, землі зв'язку й енергетичної системи (статті 22, 40-42, 54, 66, 67, 75, 76 Земельного кодексу України).

Законодавство забороняє приватизувати ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створе­ні до прийняття Закону України "Про природно-заповідний фонд" (16.06.1992 р.).

Також у приватну власність, відповідно до частини З статті 83 Земельного кодексу України, не можуть пере­даватися наступні землі комунальної власності: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, ав­томобільними дорогами, об'єктами повітряного і тру­бопровідного транспорту; в) землі під об'єктами при­родно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу еколо­гічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено зако­ном; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначе­них Земельним кодексом України; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним коде­ксом України; д) земельні ділянки, які використову­ються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Земельний кодекс України (частина 4 статті 84) забороняє передавати у приватну власність землі й пе­вні категорії земель державної власності, а саме: а) зе­млі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Ко­дексом; д) землі водного фонду, крім випадків, визна­чених цим Кодексом; є) земельні ділянки, які вико­ристовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Мініст­рів України, інших органів державної влади, Націо­нальної академії наук України, державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними за­кладами.

У державній і комунальній власності перебувають природні об'єкти, що не знаходять у приватній влас­ності. Віднесення природних об'єктів до комунальної чи державної власності відбувається відповідно до за­кону.

Так, підземні сховища нафти, газу та продуктів їх переробки, створені в природних ємностях, є об'єктами права державної власності (стаття 40 За­кону України "Про нафту і газ" від 12.07.2001 р.).

Об'єкти Червоної книги України (рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тва­ринного і рослинного світу, які постійно або тимчасо­во перебувають (зростають) у природних умовах у ме­жах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони), які утриму­ються (зберігаються) підприємствами, установами й організаціями державної або комунальної форми вла­сності, є об'єктами права відповідно державної або комунальної власності (стаття 6 Закону України "Про Червону книгу України). Також інші об'єкти тваринно­го світу, які утримуються (зберігаються) підприєм­ствами, установами й організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права дер­жавної або комунальної власності (стаття 6 Закону України "Про тваринний світ").

Детально здійснено розмежування права держав­ної та комунальної власності у Земельному кодексі України та Законі України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004. Так, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також: земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (частина 2 статті 83 Земельного кодексу). У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (час­тина 1 статті 84 Земельного кодексу України). До земель державної власності, які не можуть пере­даватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборо­ни, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду й історико-культурними об'єктами, що мають націо­нальне та загальнодержавне значення; землі під вод­ними об'єктами загальнодержавного значення відпові­дно до законодавства України, а також землі під бере­говими смугами водних шляхів, водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони об'єктів водного фонду загальнодержавного значення за межами населених пунктів; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верхо­вної Ради України, Президента України, Кабінету Мі­ністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузе­вих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; землі лісового фонду за межами населе­них пунктів; землі під казенними підприємствами (стаття 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності).

§ 4. Підстави виникнення та припинення права власності на природні ресурси

За загальними правилами право власності набувається на підставі придбання відповідних об'єктів за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Підставою виникнення права власності на природний об'єкт може бути й рі­шення органу влади про передачу відповідного об'єкта у власність.

Окрім того, законодавством можуть передбачатися особливості набуття права власності на окремі приро­дні ресурси. Так, наприклад, відповідно до Закону "Про тваринний світ" законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути під­тверджена відповідними документами, що засвідчу­ють законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які вида­ються в установленому законодавством порядку.

Оскільки до землі прив'язані інші природні ресур­си, то вимоги земельного законодавства щодо набуття права власності на землю поширюються на інші при­родні об'єкти (землі лісів, землі водного фонду, землі природно-заповідного фонду тощо). Земельним кодек­сом України встановлено, що громадяни набувають право власності на землю, окрім як за цивільно-право­вими угодами, також: на підставі безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; прива­тизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в на­турі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (частина 1 статті 81). Комунальна власність на землю виникає в разі: передачі територіальним громадам зе­мель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної не­обхідності та для суспільних потреб; прийняття спад­щини; за цивільними угодами та виникнення інших підстав, передбачених законом (частина 4 статті 83 Земельного кодексу України). Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних діля­нок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за цивільно-право­вими угодами; прийняття спадщини; передачі у влас­ність держави земельних ділянок комунальної власнос­ті територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Припинення права власності на природні об'єкти може відбуватися за різних підстав, передбачених за­конодавством: припинення існування об'єкта права власності (втрата, загибель); припинення існування суб'єкта права власності (у разі втрати громадянства України, смерті фізичної особи, а також при реоргані­зації або ліквідації юридичної особи); добровільна від­мова (купівля-продаж, дарування); примусове відчу­ження у власника природного об'єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення при­родного об'єкта, що утримується нераціонально або засобами, що призводять до його знищення).

Також Земельний кодекс України до підстав при­пинення права власності відносить: звернення стяг­нення на земельну ділянку на вимогу кредитора; від­чуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб; конфіскацію за рі­шенням суду; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; не усунення допущених по­рушень законодавства (забруднення земель радіоакти­вними та хімічними речовинами, відходами, стічними водами тощо, а також використання земель способа­ми, які завдають шкоди здоров'ю населення) у термі­ни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів тощо (статті 140, 143).

На певні особливості припинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу звертається ува­га у статті 8 Закону України "Про тваринний світ". Окрім вищезазначеного, право приватної власності на об'єкти тваринного світу може припинятися також у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу. У цих випадках право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути при­пинено в судовому порядку за позовами органів конт­ролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.

§ 5. Право природокористування: поняття й види. Загальне та спеціальне природокористування

Природокористування - це використання власти­востей навколишнього природного середовища для задоволення економічних, екологічних, оздоровчих, лікувальних, культурних, естетичних та інших потреб людини.

Людство активно використовує біля 55 відсотків суші, 12 відсотків річної води, половини щорічного приросту лісу. Кожного року у світі вилучається з надр біля 100 млрд. тонн руди і спалюється 7 млрд. тонн умовного палива. За останні 100 років в атмос­феру було викинуто 360 млрд. тонн вуглекислого газу. В Україні сільськогосподарські угіддя займають 41,84 млн. гектарів (69,3 відсотки території України), розораність земель досягла 56 відсотків території краї­ни і є найвищою у світі. Площа земель, зайнята різного роду відходами, становить близько 160 тис. гектарів, збудовано 1087 водосховищ загальним об'ємом понад 55 млрд. м³, 7 великих каналів довжиною близько 2000 км з подачею на них понад 1000 м³ води за секун­ду, виробляється близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів, загальний обсяг лісо­користування становить 14,4 млн. м³.

Суспільні відносини, що виникають у зв'язку із природокористуванням, регулюються правовими нор­мами, які визначають порядок споживання об'єктів природи з метою використання їх корисних властиво­стей. Ці норми містяться в нормативно-правових ак­тах різного рівня (Конституції України, Законі Укра­їни "Про охорону навколишнього природного середо­вища", земельному, водному, лісовому кодексах, коде­ксі про надра, законах про охорону атмосферного по­вітря, про тваринний світ, про рослинний світ, про природно-заповідний фонд, а також в Указах Прези­дента України, постановах Кабінету Міністрів Украї­ни, актах спеціально уповноважених центральних ор­ганів виконавчої влади), які у своїй сукупності утво­рюють інститут права природокористування.

Суб'єктами права природокористування є: органи державної влади й органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни України, а також іноземні юридичні та фізичні особи й особи без громадянства. Об'єктами права природоко­ристування є: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в ме­жах території держави, природні ресурси її континен­тального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Існують різні класифікації природокористування. Так, залежно від об'єкта природокористування, розрі­зняють: землекористування, водокористування, лісо­користування, надрокористування, а також користу­вання тваринним світом, рослинним світом, атмосфе­рним повітрям.

Залежно від мети природокористування, розрізня­ють наукове, рекреаційне, виробниче природокорис­тування.

Залежно від віднесення природних ресурсів до ка­тегорії загальнодержавних чи місцевих, розрізняють користування загальнодержавними і місцевими при­родними ресурсами.

Основним же є поділ природокористування на за­гальне й спеціальне. -

Загальне використання природних ресурсів здійс­нюється громадянами для задоволення життєво необ­хідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). За загальне природокористуван­ня (купання у водоймах, плавання на човнах, аматор­ське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, водопій тварин, збирання в лісах грибів тощо) не стягується плата. Воно здійснюється без за­кріплення природних ресурсів за окремими особами та без отримання на те відповідних дозволів (ліцензій).

Право загального природокористування обумовле­но природним процесом обміну речовин і енергії між природою та людиною. Воно має природний характер і здійснюється людиною незалежно від її право-дієздатності.

Об'єктами права загального природокористування є екологічні ресурси природи, тобто такі, що забезпе­чують людині певні екологічні умови існування. Це - атмосферне повітря, питна вода, водойми загального користування, приміські зелені зони, ліси, зони рекре­ації, курортні місцевості тощо.

Об'єктами права загального природокористування можуть бути також і деякі види економічних ресур­сів - гриби, ягоди, горіхи в лісах, риба у водоймах тощо.

До сфери загального природокористування можна віднести й певні види громадських прав особи - сво­боду пересування (зокрема, з метою туризму, ознайом­лення з пам'ятками природи, відпочинку у певних місцевостях тощо), вільний вибір місця проживання (з урахуванням стану навколишнього природного сере­довища, його впливу на здоров'я) тощо.

В інтересах держави і суспільства право громадян на користування загальнодоступними благами приро­ди можуть бути обмежені або заборонені. Як правило, юридичні обмеження природокористування мають за мету забезпечити ефективну охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ре­сурсів. Наприклад, відповідно до ст. 45 Водного коде­ксу в разі маловоддя, загрози виникнення епідемії та епізоотії, а також в інших передбачених законодавст­вом випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або умови водокористування змінені з метою забезпечення охорони здоров'я людей і в державних інтересах.

Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, устано­вами й організаціями за плату на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), порядок видачі яких визначається Кабінетом Міністрів України. Таке природокористу­вання, як правило, пов'язане із закріпленням природ­них ресурсів за конкретними користувачами і з ви­користанням технічних пристроїв чи споруд.

Право спеціального природокористування є похід­ним від значення природних ресурсів як засобів ви­робництва, джерел матеріальних благ і засноване на споживанні економічних ресурсів природи.

Право спеціального природокористування встано­влюється з метою раціонального використання приро­дних ресурсів, збереження репродуктивних властивос­тей природи.

Єдиною підставою виникнення права спеціального природокористування є дозвіл спеціально уповноваженого органу держави на використання відповідного природного ресурсу в певних цілях.

Порядок надання зазначених дозволів визначаєть­ся Положенням про порядок видачі дозволів на спеці­альне використання природних ресурсів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 (із наступними змінами), Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378, Правилами видачі дозволів на спеціа­льне використання диких тварин та інших об'єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими нака­зом Мінекобезпеки від 26.05.1999 р. № 115, Порядком погодження та видачі дозволів на спеціальне водоко­ристування, затвердженого постановою Кабінету Міні­стрів України від 13.03.2002 р. № 321, а також інши­ми нормативно-правовими актами.

Дозвіл на спеціальне використання природних ре­сурсів - це офіційний документ, який засвідчує право підприємств, установ, організацій, громадян на вико­ристання конкретних природних ресурсів у межах за­тверджених лімітів. У дозволі зазначаються: 1) на­йменування органу, що його видав; 2) найменування та реквізити природокористувача - юридичної особи (прізвище, ім'я, по батькові, адреса водокористува­ча - фізичної особи); 3) термін, на який видано дозвіл; 4) ліміти використання природного ресурсу, скиди (викиду) забруднюючих речовин; 5) умови спеціально­го природокористування; 6) інші відомості (у разі по­треби). Форма дозволів, їх реквізити визначаються у законодавстві. Наприклад, добування мисливських тварин здійснюється за ліцензією або відстріляною ка­рткою. На користування ділянками надр слід отрима­ти ліцензії (спеціальні дозволи). Лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток надає право на спеціальне ви­користання лісових ресурсів.

Право спеціального природокористування припи­няється в разі: закінчення строку, на який було нада­но дозвіл на використання; відпадання потреби у ви­користанні або добровільної відмови від нього; при­пинення діяльності підприємств, установ, організацій і громадян, які використовували природні ресурси; по­рушення умов спеціального використання природних ресурсів, визначених у дозволах (ліцензіях), система­тичного невиконання фізичними та юридичними осо­бами встановлених правил, норм та інших вимог щодо охорони, використання і відтворення природних ре­сурсів, встановлених екологічним законодавством. Припинення права спеціального природокористуван­ня здійснюється шляхом анулювання спеціального до­зволу (ліцензії).

§ 6. Екологічні вимоги щодо використання природних ресурсів

Природокористування повинно здійснюватися з додержанням обов' язкових екологічних вимог: раціо­нального й економного використання природних ре­сурсів на основі широкого застосування новітніх технологій; здійснення заходів щодо запобігання псуван­ню, забрудненню виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природ­ного середовища; здійснення заходів щодо відтворен­ня відновлюваних природних ресурсів; застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здо­ров'я населення; збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших терито­рій, що підлягають особливій охороні; здійснення гос­подарської та іншої діяльності, без порушення екологі­чних прав інших осіб (стаття 40 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

Конкретні вимоги щодо охорони природних ресур­сів у процесі природокористування передбачаються актами природноресурсового законодавства - земель­ним, водним, лісовим кодексами, кодексом про надра, законами про тваринний світ, про рослинний світ, про охорону атмосферного повітря й іншими нормативно-правовими актами.

Так, наприклад, користувачі об'єктами тваринно­го світу, які здійснюють ведення мисливського та ри­бного господарства, зобов'язані: раціонально викорис­товувати об'єкти тваринного світу, не допускати погір­шення екологічного стану середовища існування тва­рин унаслідок власної діяльності, застосовувати при­родоохоронні технології під час здійснення виробничих процесів; проводити первинний облік чисельності та використання диких тварин, вивчати їх стан і харак­теристики угідь, де перебувають об'єкти тваринного світу, подавати цю інформацію органам, що здійс­нюють державний облік тварин та облік їх вико­ристання, ведення державного кадастру і моніторингу тваринного світу; проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, у тому числі штучне, диких тварин, збереження і поліпшення середовища їх існування; здійснювати заходи щодо виконання за­гальнодержавних, регіональних, республіканських та інших територіальних екологічних програм з питань охорони, використання і відтворення тваринного сві­ту; негайно інформувати природоохоронні органи, ветеринарні, санітарно-епідеміологічні служби про ви­явлення захворювань тварин, погіршення стану сере­довища їх існування, виникнення загрози знищення та випадки загибелі тварин, здійснювати комплексні заходи щодо профілактики та боротьби із захворюван­нями; у межах закріпленої території здійснювати охо­рону об'єктів тваринного світу, дотримуватися режи­му охорони видів тварин, занесених до Червоної книги України і до переліків видів тварин, які підлягають особливій охороні на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; самостійно припиняти використання об'єктів тваринного світу в разі погіршення їх стану й умов існування, зниження відтворюючої здатності та виникнення загрози зни­щення тварин, негайно вживати заходів до усунення негативного впливу на тварин і середовище їх існу­вання тощо (стаття 34 Закону України "Про тваринний світ").

Підприємства, установи, організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з розміщенням, проекту­ванням, реконструкцією, забудовою населених пунк­тів, підприємств, споруд та інших об'єктів, а також введенням їх в експлуатацію, повинні передбачати й здійснювати заходи щодо збереження умов місцезрос­тання об'єктів рослинного світу (стаття 27 Закону України "Про рослинний світ" від 09.04.1999 р.). Також: охорона рослинного світу передбачає захист зе­мель, зайнятих об'єктами рослинного світу, від ерозії, солей, підтоплення, затоплення, заболочення, засолен­ня, висушення, ущільнення, засмічення, забруднення промисловими й побутовими відходами і стоками, хі­мічними та радіоактивними речовинами і від іншого несприятливого впливу й здійснення інших природо­охоронних заходів.

Підприємства, установи, організації та громадя­ни - суб'єкти підприємницької діяльності, що здійс­нюють викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та діяльність яких пов'язана з впливом фі­зичних і біологічних факторів на його стан, зобов'язані: здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо забезпечення виконання вимог, пе­редбачених стандартами та нормативами екологічної безпеки в галузі охорони атмосферного повітря, дозво­лами на викиди забруднюючих речовин тощо; вжива­ти заходів щодо зменшення обсягів викидів забруд­нюючих речовин і зменшення впливу фізичних фак­торів; забезпечувати безперебійну ефективну роботу і підтримання у справному стані споруд, устаткування та апаратури для очищення викидів і зменшення рі­внів впливу фізичних і біологічних факторів; здійс­нювати контроль за обсягом і складом забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря, і рі­внями фізичного впливу та вести їх постійний облік; заздалегідь розробляти спеціальні заходи щодо охоро­ни атмосферного повітря на випадок виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру і вживати заходів для ліквідації причин, на­слідків забруднення атмосферного повітря; забезпечу­вати здійснення інструментально-лабораторних вимі­рювань параметрів викидів забруднюючих речовин стаціонарних і пересувних джерел та ефективності ро­боти газоочисних установок; забезпечувати розроблен­ня методик виконання вимірювань, що враховують специфічні умови викиду забруднюючих речовин; ви­користовувати метрологічно-атестовані методики ви­конання вимірювань і повірені засоби вимірювальної техніки для визначення параметрів газопилового по­току та концентрацій забруднюючих речовин в атмо­сферному повітрі та викидах стаціонарних і пересув­них джерел; здійснювати контроль за проектуванням, будівництвом і експлуатацією споруд, устаткування й апаратури для очищення газопилового потоку від за­бруднюючих речовин і зниження впливу фізичних і біологічних факторів, оснащення їх засобами вимірю­вальної техніки, необхідними для постійного контролю за ефективністю очищення, дотриманням нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин і рівнів впливу фізичних і біологічних факторів та інших вимог законодавства в галузі охорони атмосфе­рного повітря; своєчасно і в повному обсязі сплачувати збори за забруднення навколишнього природного се­редовища та погіршення якості природних ресурсів відповідно до закону (стаття 10 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" від 16.01.1992 р.).

Відповідно до статті 95 Водного кодексу України всі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруд­нення, засмічення, вичерпання та інших дій, які мо­жуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення риб­них запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслі­док зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зни­ження їх здатності до природного очищення, пору­шення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод. Зокрема, згідно статті 98 Водного кодексу України за­бороняється введення в дію: нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, комунальних та інших об'єктів, не забезпечених пристроями й очисними спо­рудами необхідної .потужності, що запобігають забруд­ненню і засміченню вод або їх шкідливій дії, та необ­хідною вимірювальною апаратурою, що здійснює об­лік об'ємів забору і скидання води; зрошувальних і об­воднювальних систем, водосховищ і каналів - до про­ведення передбачених проектами заходів, що запо­бігають затопленню, підтопленню, заболоченню, засо­ленню земель і ерозії ґрунтів, а також забрудненню поверхневих і підземних вод скиданням із зрошува­льних систем; осушувальних систем - до повної готов­ності водоприймачів та інших споруд відповідно до затверджених проектів; водозабірних споруд - без рибозахисних пристроїв та облаштованих відповідно до затверджених проектів зон санітарної охорони водоза­борів; гідротехнічних споруд - до повної готовності пристроїв для пропускання паводкових вод і риби відповідно до затверджених проектів; 6) експлуатацій­них свердловин на воду - без оснащення їх водоре-гулюючими та контрольно-вимірювальними пристроя­ми. Забороняється також скидання у водні об'єкти виробничих, побутових, радіоактивних та інших видів відходів і сміття (стаття 99 Водного кодексу України).

Основними вимогами в галузі охорони надр (стаття 56 Кодексу України про надра від 27.07.1994 р.) є: забезпечення повного та комплексного геологічного вивчення надр; додержання встановленого законодав­ством порядку надання надр у користування й недо­пущення самовільного користування надрами; раціо­нальне вилучення та використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами, на збереження запасів корисних копалин, гірничих виробок і свердловин, що експлуатуються чи законсервовані, а також підземних споруд; охорона родовищ корисних копалин від затоплення, обводнен­ня, пожеж та інших факторів, що впливають на якість корисних копалин і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку; запобігання необгрунтованій та самовільній забудові площ залягання корисних копалин і додержання встановленого законодавством порядку використання цих площ для інших цілей; за­побігання забрудненню надр при підземному зберіган­ні нафти, газу й інших речовин і матеріалів, захороненні шкідливих речовин і відходів виробництва, ски­данні стічних вод тощо.

За Лісовим кодексом України від 21.01.1994 р. (стаття 85) ліси України підлягають охороні та захи­сту, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошко­дження, ослаблення й іншого шкідливого впливу, за­хист від шкідників і хвороб, а також раціональне ви­користання. Відповідно до цього підприємства, уста­нови, організації та громадяни, діяльність яких впли­ває на стан і відтворення лісів, зобов'язані погоджу­вати з державними органами лісового господарства, державними органами охорони навколишнього при­родного середовища й іншими органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та інших заходів щодо охорони і захисту лісів. Також, лісовим законодавством встановлені спеціальні вимоги щодо забезпечення охорони лісів у процесі здійснення окре­мих видів лісокористування.

Землекористувачі відповідно до статті 96 Земель­ного кодексу України зобов' язані: забезпечувати ви­користання землі за цільовим призначенням; додер­жуватися вимог законодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші кори­сні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановлено­му законом; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем тощо.

Розділ III. Правове забезпечення екологічної безпеки

§ 1. Поняття екологічної безпеки

Забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Україн­ського народу є обов'язком держави (стаття 16 Кон­ституції України). Це конституційне положення є одним із ключових, адже торкається самого існування Українського народу. Основним у ньому є поняття екологічної безпеки. Під нею розуміється такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я лю­дей (стаття 50 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

Критерії безпечного стану навколишнього природ­ного середовища визначаються системою екологічних нормативів, технічних, санітарно-гігієнічних, будіве­льних та інших норм і правил, що містять вимоги щодо охорони довкілля. Відповідно до них здійснюються: розміщення, проектування, будівництво, реконструк­ція, введення в дію та експлуатація підприємств, спо­руд та інших об'єктів, застосування засобів захисту 62 рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речо­вин, вирішення питань охорони довкілля від акустич­ного, іонізуючого й іншого шкідливого впливу фізич­них чинників, від забруднення радіоактивними, вироб­ничими, побутовими відходами тощо.

Дотримання нормативів і правил екологічної без­пеки забезпечується державою за допомогою: ство­рення системи екологічного законодавства, яка, з одного боку, спрямована на охорону сфер, де виявля­ються негативні наслідки антропогенної діяльності (земля, вода, тваринний і рослинний світ, надра, атмо­сферне повітря, природне середовище у цілому), а з іншого - на сфери, де виникають екологічні проблеми (промисловість, енергетика, сільське господарство, транспорт тощо); формування системи управління охороною навколишнього природного середовища, яка включає до себе як органи загальної компетенції, так і спеціально уповноважені органи виконавчої влади, на які покладається здійснення екологічного контролю та інших управлінських функцій у галузі охорони довкіл­ля; впровадження економічного механізму природоко­ристування (плати за забруднення довкілля, спеціальне природокористування, фінансування природоохорон­них заходів за рахунок коштів бюджетів та інших джерел тощо); сприяння участі громадськості у вирі­шенні екологічних проблем (забезпечення вільного до­ступу до екологічної інформації, визначення правових засад здійснення громадської екологічної експертизи, формування об'єднань громадян, що мають за мету охорону довкілля, надання права на подання до суду позовів про відшкодування шкоди внаслідок негатив­ного впливу на довкілля діяльності підприємств, уста­нов, громадян та окремих громадян тощо).

§ 2. Правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів

Виробничі й інші господарські об’єкти є основни­ми джерелами негативних фізичних, хімічних і біоло­гічних впливів на довкілля. Тому з метою забезпечення безпеки цих об'єктів Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991), "Про основи містобудування" (1992), "Про санітарно-епідеміологічне благополуччя населення" (1994), "Про екологічну експертизу" (1995), "Про планування і забу­дову територій" (2000), та іншими нормативно-правовими актами, включаючи санітарні та будівельні правила й стандарти, встановлюються спеціальні ви­моги.

Передбачено, зокрема, що при проектуванні, роз­міщенні, будівництві, введенні в дію нових і реконст­рукції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових техно­логічних процесів та устаткування, а також у процесі експлуатації цих об'єктів має забезпечуватися екологі­чна безпека людей, раціональне використання приро­дних ресурсів, додержання нормативів шкідливих впливів на навколишнє природне середовище. При цьому повинні передбачатися вловлювання, утиліза­ція, знешкодження шкідливих речовин і відходів або повна їх ліквідація, виконання інших вимог щодо охо­рони навколишнього природного середовища та здо­ров'я людей.

У законодавстві робиться спеціальний акцент на тому, щоб підприємства, установи й організації, діяль­ність яких пов'язана зі шкідливим впливом на навко­лишнє природне середовище, незалежно від часу вве­дення їх у дію повинні бути обладнані спорудами, устаткуванням і пристроями для очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкід­ливих факторів, а також; приладами контролю за кіль­кістю і складом забруднюючих речовин та за характе­ристиками шкідливих факторів.

Важливою законодавчою вимогою є включення до проектів господарської та іншої діяльності матеріалів оцінки її впливу на навколишнє природне середовище та здоров'я людей. Оцінка повинна здійснюватися з урахуванням вимог законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища, екологічної ємності даної території, стану навколишнього природного се­редовища в місці, де планується розміщення об'єктів, екологічних прогнозів, перспектив соціально-еко­номічного розвитку регіону, потужності та видів сукуп­ного впливу шкідливих факторів та об'єктів на навко­лишнє природне середовище.

Закон також; вимагає, щоб підприємства, установи й організації, які розміщують, проектують, будують, реконструюють, технічно переозброюють, вводять в дію підприємства, споруди й інші об'єкти, а також проводять дослідну діяльність, що за їх оцінкою може негативно вплинути на стан навколишнього природно­го середовища, подають спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та його органам на місцях спеціальну заяву про це. Забороня­ється введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі до­держання всіх екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах на будівництво та реконст­рукцію (розширення та технічне переоснащення).

У процесі експлуатації підприємств, здійснення їх виробничої діяльності мають здійснюватися заходи щодо забезпечення дотримання еколого-правових ви­мог щодо: безпеки продукції; поводження з небезпеч­ними речовинами; утилізації відходів та щодо інших умов виробничої діяльності, пов'язаної з впливом на довкілля.

§ 3. Правові вимоги щодо безпеки продуктів

Базові положення щодо безпеки продуктів містять­ся у Законі України "Про захист прав споживачів" (у ред. від 15.12.1993 р.). Так, визначаючи право споживача на безпеку товарів, Закон (стаття 16) установив, що споживач має право на те, щоб товари (роботи, послуги) за звичайних умов їх використання, зберігання і транспортування були безпечними для його життя, здоров'я, навколишнього природного середовища, а також не завдавали шкоди його майну. У разі відсутності нормативних документів, що містять обов'язкові вимоги до товару (роботи, послуги), використання якого може завдати шкоди життю, здоров'ю споживача, навколишньому природному середовищу, а також; майну споживача, відповідні органи виконавчої влади, що здійснюють державний захист прав споживачів, зобов'язані негайно заборонити випуск і реалізацію таких товарів (виконання робіт, надання послуг). На товари (наслідки робіт), використання яких понад визначений термін є небезпечним для життя, здоров'я споживача, навколишнього природного середовища або може заподіяти шкоду майну споживача, встановлюється термін служби (термін придатності). Ці вимоги можуть поширюватись як на виріб у цілому, так і на окремі його частини. Виробник (виконавець, продавець) повинен попереджати споживача про наявність терміну служби (придатності) товару (наслідків роботи) або його частини, обов'язкові умови його викорис­тання та можливі наслідки в разі їх невиконання, а також про необхідні дії після закінчення цього терміну. Якщо для безпечного використання товарів (робіт, послуг), їх зберігання, транспортування та утилізації необхідно додержувати спеціальних правил, виробник (виконавець) зобов'язаний розробити такі правила та довести їх до продавця або споживача, а продавець - до споживача. Товари (роботи, послуги), на які актами законодавства або іншими норма­тивними документами встановлено обов'язкові вимоги щодо забезпечення безпеки життя, здоров'я спожи­вачів, їх майна, навколишнього природного середо­вища, підлягають обов'язковій сертифікації згідно з чинним законодавством. Реалізація та використання таких товарів (у тому числі імпортних), виконання робіт та надання послуг без сертифіката відповідності забороняються. Підставою для дозволу на ввезення таких товарів на територію України є поданий до митних органів сертифікат відповідності, виданий або визнаний уповноваженими на те органами. Відповіда­льність за порушення вимог щодо безпеки товарів (робіт, послуг), передбачених цим пунктом, визна­чається цим Законом та іншими законодавчими актами.

Якщо встановлено, що при додержанні спожива­чем правил використання, зберігання чи транспор­тування товарів (наслідків робіт) вони завдають або можуть завдати шкоди життю, здоров'ю, майну споживача чи навколишньому природному середо­вищу, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний негайно припинити їх виробництво (реалізацію) до усунення причин шкоди, а в необхідних випадках - ужити заходів до вилучення їх з обороту та відкликання від споживачів. Якщо причини, що завдають шкоди, усунути неможливо, виробник (виконавець) зобов'яза­ний зняти такі товари (роботи, послуги) з виробниц­тва, вилучити із обороту, відкликати від споживачів. У разі невиконання цих обов'язків зняття товарів (робіт, послуг) з виробництва, вилучення з обороту та відкли­кання від споживачів провадиться за приписом органів виконавчої влади, що здійснюють контроль за безпекою товарів (робіт, послуг). Виробник (викона­вець) зобов'язаний відшкодувати у повному обсязі зав­дані споживачам збитки, пов'язані з відкликанням товарів (робіт, послуг).

Створюючи новий (модернізований) товар, роз­робник повинен подати технічну документацію відповідному органу для проведення державної експертизи на його відповідність вимогам щодо безпеки життя, здоров'я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища. Виробник (виконавець) зобов'язаний інформувати споживача про можливий ризик і про безпечне використання товару (роботи, послуги) за допомогою прийнятих у міжнародній практиці позначень.

Важливе значення законодавство надає правовому регулюванню безпеки харчових продуктів. Регламен­туючи це питання, Закон України "Про якість та безпе­ку харчових продуктів і продовольчої сировини (від 23.12.1997 р.) установив, що будь-який харчовий про­дукт (крім виготовленого для особистого споживання), продовольча сировина і супутні матеріали не можуть бути ввезені, виготовлені, передані на реалізацію, реалізовані або використані іншим чином без докумен­тального підтвердження їх якості та безпеки.

Документами, що підтверджують якість і безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини та су­путніх матеріалів, є: 1) декларація про відповідність, що видається виробником продукції на кожну партію харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, або: 2) сертифікат відповідності чи свідоц­тво про визнання відповідності, що видаються на:

а) харчові продукти та супутні матеріали, призначені для реалізації на внутрішньому ринку України;

б) продовольчу продукцію вітчизняного виробництва, призначену для експорту (якщо це передбачено умо­вами контракту чи міжнародною угодою, у якій бере участь Україна); 3) висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи, свідоцтво про державну реєстрацію, гігієнічний сертифікат, що видаються: а) висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи на нові харчові продукти, харчові продук­ти та продовольчу сировину промислового виробниц­тва, супутні матеріали; б) свідоцтво про державну реєстрацію на спеціальні харчові продукти;

в) гігієнічний сертифікат на кожну партію плодоово­чевої, плодово-ягідної та баштанної продукції, виро­щеної в Україні та призначеної для реалізації на внутрішньому ринку чи подальшої промислової пере­робки, на кожну партію харчових продуктів, продо­вольчої сировини та супутніх матеріалів, призначену для експорту (якщо це передбачено умовами контрак­ту чи міжнародною угодою, у якій бере участь Україна); 4) ветеринарні документи (ветеринарна довідка, ветеринарне свідоцтво, ветеринарний сер­тифікат), що видаються: а) ветеринарна довідка на кожну партію (тушу) продовольчої сировини та харчо­вих продуктів тваринного походження (щодо їх вете­ринарно-санітарної якості та безпеки), призначених для реалізації в межах адміністративного району;

б) ветеринарне свідоцтво на кожну партію (тушу) про­довольчої сировини та харчових продуктів тваринного походження (щодо їх ветеринарно-санітарної якості та безпеки), призначених для реалізації в межах України;

в) ветеринарний сертифікат (міжнародний ветеринар­ний сертифікат) на кожну партію продовольчої сиро­вини та харчових продуктів тваринного походження, призначену для експорту; 5) сертифікат якості та ка­рантинний дозвіл, що видаються на: а) зерно та про­дукти його переробки; б) картоплю, овочі, плоди, ягоди й баштанні культури (крім харчових продуктів зазна­ченої групи промислового виробництва).

Відповідні вимоги щодо якості продукції визначені й Законом України "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" (від 06.02.2003 р.).

Порядок поводження з неякісною, небезпечною продукцією регламентується й Законами України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної про­дукції" (14.01.2000 р.), "Про відходи" (05.03.1998 р.), "Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення" (24.02.1994 р.), "Про охорону навко­лишнього природного середовища" (25.06.1991 р.) та іншими нормативно-правовими актами.

§ 4. Правове регулювання поводження з небезпечними речовинами

Небезпечна речовина - хімічна, токсична, вибухо­ва, окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мік­робіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя та здоров'я людей і довкілля, су­купність властивостей речовин і/або особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може ство­ритися загроза життю та здоров'ю людей, довкіллю, матеріальним і культурним цінностям. Порохова маса небезпечних речовин - нормативно встановлена маса окремої небезпечної речовини або категорії небезпеч­них речовин чи сумарна маса небезпечних речовин різних категорій.

Поводження з небезпечними речовинами регла­ментується правилами, які встановлені Законами України "Про охорону навколишнього природного сере­довища" (1991), "Про санітарно-епідеміологічне благопо­луччя населення" (1994), "Про пестициди і агрохімікати" (1995), "Про відходи" (1998), "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (2000), "Про переве­зення небезпечних вантажів" (2000), "Про об'єкти під­вищеної небезпеки" (2001) та іншими нормативно-правовими актами.

Загальні положення щодо поводження з небезпеч­ними речовинами визначені у статті 52 Закону Ук­раїни "Про охорону навколишнього природного сере­довища". Установлено, що підприємства, установи, орга­нізації та громадяни зобов'язані додержувати правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних до­брив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, з тим щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування. При створенні нових хімічних препаратів і речовин, інших потенційно небезпечних для навколишнього природно­го середовища субстанцій повинні розроблятися та за­тверджуватися у встановленому законодавством по­рядку допустимі рівні вмісту цих речовин у об'єктах навколишнього природного середовища та продуктах харчування, методи визначення їх залишкової кількості й утилізації після використання. Вміст природних і штучних домішок, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища або здо­ров'я людей, у таких препаратах, а також сировині, що використовується для їх виробництва, не повинен перевищувати допустимих рівнів, встановлених відпо­відно до законодавства. Екологічні вимоги при виробництві, зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні, захороненні токсичних та інших небез­печних для навколишнього природного середовища і здоров'я людей речовин, віднесення хімічних речовин до категорії токсичних та їх класифікація за ступенем небезпечності визначаються нормативними докумен­тами на підставі висновку державної екологічної ек­спертизи та погоджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охо­рони здоров'я і спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади з питань охорони нав­колишнього природного середовища.

За законодавством експлуатація об'єкта, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька не­безпечних речовин у кількості, що дорівнює або пере­вищує нормативно встановлені порогові маси, дозво­ляється лише при отриманні на це письмового дозволу від обласної, Київської або Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів селищної або міської рад. Для отримання дозволу суб'єкт госпо­дарської діяльності подає заяву, до якої додаються: декларація безпеки; договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об'єктах, де застосовуються небезпечні речовини; план локалізації та ліквідації аварій на відповідних об'єктах; висновки передбачених законом державних і в разі наявності громадських експертиз та інші документи, передбачені статтею 13 Закону України "Про об'єкти підвищеної небезпеки".

Законодавство також установлює певні вимоги щодо перевезення небезпечних речовин. Так, Закон України "Про перевезення небезпечних речовин" (від 06.04.2000 р.) визнає небезпечними речовинами -речовини, віднесені до таких класів: клас 1 - вибухові речовини та вироби; клас 2 - гази; клас 3 - легкозаймисті розчини; клас 4.1 - легкозаймисті тверді речовини; клас 4.2 - речовини, схильні до самозай­мання; клас 4.3 - речовини, що виділяють легкозай­мисті гази при стиканні з водою; клас 5.1 - речовини, що окислюють; клас 5.2 - органічні пероксиди; клас 6.1 - токсичні речовини; клас 6.2 - інфекційні речови­ни; клас 7 - радіоактивні матеріали; клас 8 - корозійні речовини; клас 9 - інші небезпечні речовини та виро­би. Під перевезенням небезпечних вантажів ро­зуміється діяльність, пов'язана з переміщенням небез­печних вантажів від місця їх виготовлення чи зберігання до місця призначення з підготовкою ван­тажу, тари, транспортних засобів та екіпажу, прий­манням вантажу, здійсненням вантажних операцій і короткостроковим зберіганням вантажів на всіх ета­пах переміщення.

Згідно Закону України "Про перевезення небезпеч­них речовин" транспортні засоби, якими перевозяться небезпечні вантажі, повинні відповідати вимогам державних стандартів, безпеки, охорони праці й еко­логії, а також у встановлених законодавством випад­ках мати відповідне маркування і свідоцтво про до­пущення до перевезення небезпечних вантажів. У разі дорожнього перевезення небезпечних вантажів відповідні свідоцтва, згідно з законодавством, вида­ються Державтоінспекцією Міністерства внутрішніх справ України (стаття 19). Перевезення небезпечних вантажів допускається за наявності відповідно оформлених перевізних документів, перелік і порядок подання яких визначається нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність транспорту (стат­тя 20). Має бути забезпечений фізичний захист і су­проводження небезпечних вантажів у порядку, вста­новленому нормативно-правовими актами з питань перевезення небезпечних вантажів залежно від їх кла­сифікації та виду транспорту, яким вони перевозяться (стаття 21). Відповідальність суб'єктів перевезення не­безпечних вантажів підлягає обов'язковому страху­ванню у встановленому порядку. Здоров'я і життя працівників, які беруть участь у перевезенні небезпеч­них вантажів, підлягають обов'язковому страхуванню від нещасного випадку на виробництві та про­фесійного захворювання у встановленому порядку (стаття 22).

§ 5. Правове регулювання поводження з відходами

Вирішення проблеми знешкодження й утилізації відходів є однією з центральних у забезпеченні охоро­ни довкілля, раціонального використання природних ресурсів. Відходи забруднюють ґрунт, води, повітря, займають під звалищами, відвалами значні площі. їх утворення є наслідком переробки природної сировини у процесі матеріального виробництва, та споживання продуктів цього виробництва населенням. Щороку на підприємствах України утворюється близько 100 міль­йонів тонн токсичних відходів. З них до найбільш не­безпечних за європейськими стандартами (І-ІП класи небезпеки) належить 2, 5-3, 5 мільйона тонн. Кіль­кість підприємств, на яких фіксуються токсичні відходи, перевищує 2500. Загальний обсяг накопичен­ня токсичних відходів становить 4, 4 мільярда тонн¹. У цілому розрив між: прогресуючим накопиченням ток­сичних відходів і заходами з їх утилізації та знешкод­ження загрожує поглибленням екологічної кризи та загостренням соціально-економічної ситуації в Україні. З метою забезпечення утилізації, знешкодження, пе­реробки й безпечного зберігання відходів в Україні здійснюються заходи організаційного, технологічного, економічного та правового характеру. Сучасне законо­давство про відходи складається з Постанови Верховної Ради України від 5 березня 1998 року "Про основні на­прями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпе­чення екологічної безпеки", Законів України "Про охоро­ну навколишнього природного середовища" (1991 р.), "Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населений" (1994 р.), "Про поводження з радіоактивними відходами"(1995 р.), "Про металобрухт" (1999 р.), "Про відходи" (1998 р.), "Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання" 2000 р.), "Про охорону атмосферного повітря"(1992 р.), "Про пестициди і агрохімікати" (1995 р.), Водного кодек­су України (1995 р.), Кодексу України про надра (1994 р.) та інших нормативно-правових актів.

Державна політика щодо поводження з відходами, що відображена у законодавстві, здійснюється за нас­тупними напрямками: а) забезпечення повного зби­рання і своєчасного знешкодження та видалення відходів, а також дотримання правил екологічної без­пеки при поводженні з ними; б) зведення до мінімуму утворення відходів і зменшення їх небезпечності; в) забезпечення комплексного використання матеріально-сировинних ресурсів; г) сприяння максимально мож­ливій утилізації відходів шляхом прямого повторного чи альтернативного використання ресурсно-цінних відходів; ґ) забезпечення безпечного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроб­лення відповідних технологій, екологічно безпечних методів і засобів поводження з відходами; д) ор­ганізація контролю за місцями чи об'єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров'я людини; є) здійснення комплексу науково-технічних і маркетингових досліджень для виявлення та визначення ресурсної цінності відходів з метою їх ефективного використання; є) сприяння створенню об'єктів поводження з відходами; ж) забезпечення со­ціального захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами; з) обов'язковий облік відходів тощо.

Слід зазначати, що у процесі формування вітчиз­няного законодавства про відходи враховується євро­пейський досвід у вирішенні відповідних проблем.

Зокрема, законодавство України сприйняло ключові положення Директиви Ради Міністрів ЄС 91/689/ЄЕС щодо небезпечних відходів (має на меті сформулювати загальне визначення небезпечних відходів і запрова­дити жорстку уніфікацію в роботу з такими відхода­ми). Так, відповідно до зазначеної директиви в Законі України "Про відходи" дано визначення поняття "не­безпечні відходи" (відходи, що мають такі фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людини і які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними). Згідно з цим визначенням уста­новлено й перелік небезпечних відходів, який включе­но до Переліку отруйних речовин, у тому числі токсич­них промислових відходів, продуктів біотехнологій та інших біологічних агентів, виробництво, зберігання і транспортування, використання, знищення й утилізація яких здійснюються за наявності дозволу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 1995 року №440. На виконання міжнародних зобов'язань України, що випливають із її участі в Базельській конвенції про контроль за транс­кордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням (1989 р.) з урахуванням Постанови про контроль і нагляд за транспортуванням відходів усере­дині Європейського Співтовариства, за його межі і в ЄС 259/93/ЄЕС, було затверджено постановою №1120 від 13 липня 2000 року Кабінету Міністрів України По­ложення про контроль за транскордонними переве­зеннями небезпечних відходів та їх утилізацією. Цим Положенням установлюються окремі режими, що регулюють перевезення в межах ЄС, імпорт, експорт і транзитні переміщення, а також різні вимоги залежно від того, чи призначені відходи для переробки або поховання. У перспективі мають бути трансформовані до законодавства України й інші приписи відповідних міжнародно-правових актів. Це, зокрема, стосується Директиви про спалення небезпечних відходів 94/67/ЄЕС, що встановлює певні вимоги й дома­гається дотримання умов експлуатації заводів для спа­лення небезпечних відходів і гранично допустимих величин викидів цих підприємств (за допомогою доз­волів), а також Директиви про вимоги до дозволів і експлуатаційних обмежень для нових муніципальних сміттєспалювальних заводів 89/369/ЄЕС, Директиви про вимоги до дозволів і експлуатаційних обмежень до діючих муніципальних сміттєспалювальних заводів 89/429/ЄЕС, Рамкової директиви про боротьбу із забрудненням повітря промисловими підприємствами 84/360/ЄЕС, Директиви Ради Міністрів ЄС 75/439/ЄЕС, що передбачає створення уніфікованої системи збору, перероблення, зберігання і видалення відпрацьованих масел та ін.

Головним напрямком вирішення проблеми забруд­нення довкілля відходами є їх утилізація. Під утилізацією відходів розуміється їх (відходів) викори­стання як вторинних матеріальних чи енергетичних ресурсів. При цьому утилізація відходів має не тільки велике екологічне значення (сприяє захисту довкілля від негативного впливу відходів), а й економічне та забезпечує ощадливе використання матеріально-сировинних і енергетичних ресурсів.

З метою забезпечення утилізації відходів законо­давство покладає на суб'єктів господарської діяльності певні обов'язки. Вони, зокрема, зобов'язані: забезпе­чувати приймання й утилізацію використаних паку­вальних матеріалів і тари, у яких знаходилася продукція цих підприємств, установ та організацій-суб'єктів госпо­дарської діяльності, або укладати угоди з відповідними організаціями на їх збирання й утилізацію; на основі ма­теріально-сировинних балансів виробництва виявляти та вести первинний поточний облік кількості, типу й складу відходів, що утилізуються, і подавати щодо них статистичну звітність у встановленому порядку; забез­печувати повне збирання, належне зберігання та не­допущення знищення й псування відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, що відповідає вимогам екологічної безпеки; здійснювати організаційні, науково-технічні та техно­логічні заходи для максимальної утилізації відходів, реалізації чи передачі їх іншим споживачам або підприємствам, установам та організаціям, що займа­ються збиранням, обробленням та утилізацією відходів; мати ліцензії на здійснення операцій у сфері повод­ження з небезпечними відходами і/або на право про­вадження діяльності, пов'язаної із збиранням і за­готівлею окремих видів відходів як вторинної сирови­ни, і/або дозвіл на транскордонне перевезення небез­печних відходів; передбачати при укладанні угод на поставку в Україну товарної продукції утилізацію чи вивезення з України використаних пакувальних ма­теріалів і тари; виконувати обов'язки, передбачені за­конодавством, щодо запобігання забрудненню навколиш­нього природного середовища відходами.

З метою забезпечення збирання, оброблення, збе­реження й аналізу інформації про об'єкти утворення, оброблення й утилізації відходів ведеться їх реєстр, у якому визначаються номенклатура, обсяги утворення, кількісні та якісні характеристики відходів, інформа­ція про поводження з ними та заходи щодо зменшення обсягів утворення відходів і рівня їх небезпеки. Реєстр об'єктів утворення, оброблення й утилізації відходів ведеться на підставі звітних даних виробників відхо­дів, відомостей спеціально уповноважених органів ви­конавчої влади у сфері поводження з відходами. По­рядок ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення й утилізації відходів визначається Кабінетом Міністрів України.

Організаційно-економічні заходи щодо забезпечен­ня утилізації відходів, визначені законодавством, пе­редбачають: надання суб'єктам підприємницької дія­льності, які утилізують, зменшують обсяги утворення відходів і впроваджують у виробництво маловідходні технології, відповідно до законодавства податкових, кредитних та інших пільг; надання в установленому законодавством порядку податкових, кредитних та інших пільг суб'єктам підприємницької діяльності, які здають відходи як вторинну сировину та займаються збиранням і заготівлею таких відходів; визначення пріоритетів щодо фінансування за державним конт­рактом підприємств, що впроваджують маловідходні технології, обробляють і утилізують відходи; цільове фінансування науково-дослідних робіт з конкретних проблем утилізації відходів і зменшення їх утворення; надання можливості залишати частину коштів від платежів за розміщення відходів на фінансування за­ходів щодо утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення відповідно до обґрунтованих інвестиційних проектів і програм; створення фондів для цільового фінансування заходів щодо утилізації відходів за ра­хунок добровільних внесків виробників відходів, їх власників, вітчизняних та іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності, окремих громадян, екологічного страхування тощо.

З метою стимулювання заходів щодо утилізації відходів суб'єктам господарської діяльності, які утилі­зують відходи в процесі виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюють їх збирання і заготівлю, будівництво підприємств і цехів, а також організують виробництво устаткування для утилізації відходів, беруть пайову участь у фінансуванні заходів щодо утилізації відходів і зменшення обсягів їх утво­рення, можуть надаватися відповідно до законодавст­ва України: а) пільги щодо оподаткування прибутку від реалізації продукції, виготовленої з використанням відходів; б) пріоритетне державне кредитування; в) спеціальні державні субсидії на зменшення відсот­ків за банківські кредити, пов'язані з інвестиціями, що спрямовуються на утилізацію відходів і виготовлення відповідного устаткування; г) дотації з Державного бюджету України, республіканського бюджету Авто­номної Республіки Крим і місцевих бюджетів для пере­везення відходів (вторинної сировини) чи напівфабри­катів, одержаних з цих відходів; ґ) інформація щодо технологічних можливостей утилізації відходів; д) дота­ції з фондів охорони навколишнього природного сере­довища й інших джерел; є) пільги щодо поповнення обігових коштів підприємств, установ та організацій - суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зби­рання і заготівлю, оброблення (перероблення) і утилі­зацію відходів як вторинної сировини, за умови цільо­вого використання цих коштів для придбання та пе­реробки таких відходів. Місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування можуть ви­значати у межах своїх повноважень додаткові заходи, пов'язані із стимулюванням утилізації відходів і змен­шенням обсягів їх утворення.

Для фінансування цих заходів можуть залучатися кошти місцевих бюджетів, фондів охорони навколиш­нього природного середовища, добровільні внески під­приємств, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, а також кошти Державного бюджету України, передбачені на проведення заходів, що включа­ються в Державну програму соціального й економічно­го розвитку України.

§ 6. Правове забезпечення радіаційної безпеки

Радіаційна безпека - дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навко­лишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки. Під нормами, правилами і стандартами з ядерної та радіаційної без­пеки розуміються критерії, вимоги й умови забезпе­чення безпеки під час використання ядерної енергії. Вони приймаються з урахуванням рекомендацій між­народних організацій у сфері використання ядерної енергії. Дотримання норм, правил і стандартів з ядер­ної та радіаційної безпеки є обов'язковим при здійс­ненні будь-якого виду діяльності у сфері використання ядерної енергії.

Із врахуванням зазначених норм, правил і стандар­тів визначаються заходи щодо забезпечення: а) захис­ту населення, середовища їх перебування, персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випроміню­вання від радіаційного впливу; б) радіаційної безпеки при поводженні з ядерними матеріалами й експлуата­ції ядерних установок; в) безпеки при поводженні з радіоактивними відходами.

Безпосередньо ці заходи на законодавчому рівні ви­значаються в Законах України "Про використання ядер­ної енергії та радіаційну безпеку" (від 08.02.1995 р.), "Про поводження з радіоактивними відходами (від 30.06.1995 р.), "Про захист людини від впливу іонізуючо­го випромінювання" від 14.01.1998 р.), "Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії" (від 11.01.2000 р.), "Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших дже­рел іонізуючого випромінювання" (від 19.10.2000 р.), "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фі­нансове забезпечення" (від 13.12.2001 р.), "Про впоряд­кування питань, пов' язаних із забезпеченням ядерної безпеки" (від 24.06.2004 р.).

Захист населення, середовища їх перебування, персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання від радіаційного впливу. Згідно статті 3 Закону України "Про захист людини від впли­ву іонізуючого випромінювання" кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території Укра­їни, має право на захист від впливу іонізуючого ви­промінювання. Встановлено також (стаття 5 Закону), що основна дозова межа індивідуального опромінення населення не повинна перевищувати 1 мілізіверта ефективної дози опромінення за рік, при цьому серед­ньорічні ефективні дози опромінення людини, відне­сеної до критичної групи, не повинні перевищувати встановлених цією статтею основних дозових меж опромінення незалежно від умов і шляхів формування цих доз.

Основна дозова межа індивідуального опромінен­ня персоналу об'єктів, на яких здійснюється практична діяльність, введених в експлуатацію після набрання чинності цим Законом, не повинна перевищувати 20 мілізівертів ефективної дози опромінення на рік, при цьому допускається її збільшення до 50 мілізівер­тів за умови, що середньорічна доза опромінення про­тягом п'яти років підряд не перевищує 20 мілізівертів. Основна дозова межа індивідуального опромінення персоналу об'єктів, на яких здійснюється практична діяльність, введених в експлуатацію до набрання чин­ності цим Законом, не повинна перевищувати 50 мі­лізівертів ефективної дози опромінення за будь-які 12 місяців роботи підряд, з поступовим зменшенням дозової межі опромінення до 20 мілізівертів за рік про­тягом перехідного періоду. Тривалість перехідного пе­ріоду визначається органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки для конкретних умов практичної діяльності (стаття 6 Закону України "Про захист людини від впливу іонізуючого випромінюван­ня").

Закон встановив також правила радіаційної стан­дартизації та нормування, обов'язки юридичних і фі­зичних осіб щодо захисту людини у випадку радіацій­ної аварії, порядок захисту людини від радіонуклідов, що містяться у будівельних матеріалах і продуктах хар­чування, а також забезпечення захисту людини під час лікування та здійснення медичної діагностики.

Встановлена й система контролю та обліку доз опромінення населення, яка спрямована на визначен­ня критичних груп людей (однорідна за умовами жит­тя, віком і статтю група, яка може отримати максима­льні ефективні дози опромінення за певним шляхом опромінення внаслідок практичної діяльності) залежно від умов і місця проживання чи розташування робо­чих місць і реєстрацію індивідуальних доз опромінен­ня осіб, віднесених до критичної групи. Щодо осіб з критичної групи людей здійснюється обов'язковий кон­троль та облік індивідуальних доз опромінення за умо­ви, що величина ефективної дози опромінення будь-якої людини з критичної групи перевищує дозову ме­жу, яка встановлена відповідними нормативами. Об­лік індивідуальних доз опромінення людей, віднесених до критичної групи, ведеться в районному (міському) дозовому реєстрі опромінення, організацію ведення якого здійснюють місцеві органи виконавчої влади.

Згідно законодавства населення територій, на яких розмішуються підприємства по видобуванню уранових руд, ядерні установки, об'єкти, призначені для пово­дження з радіоактивними відходами, має право на со­ціально-економічну компенсацію ризику від їх діяль­ності, зокрема на: використання частини коштів, які інвестуються в будівництво установок і об'єктів, для будівництва об'єктів соціального призначення; встано­влення пільгового режиму енергоспоживання в районі розташування атомних електростанцій; здійснення за­ходів, передбачених законодавством про охорону нав­колишнього природного середовища; використання частини коштів, віднесених на собівартість виробленої на діючих АЕС електроенергії, на соціально-еконо­мічний розвиток території. Види, обсяги, джерела та порядок надання компенсацій, а також визначення територій, на які поширюються заходи соціально-економічної заінтересованості, встановлюються Кабі­нетом Міністрів України за погодженням з місцевими органами державної влади і самоврядування на під­ставі науково-економічного обґрунтування (стаття 12 "Про використання ядерної енергії та радіаційну без­пеку"). Передбачено також; право громадян на відшко­дування шкоди, зумовленої негативним впливом іоні­зуючого випромінювання.

Забезпечення радіаційної безпеки при пово­дженні з ядерними матеріалами й експлуатації ядерних установок. Ядерний матеріал - будь-який вихідний або спеціальний розщеплювальний матеріал. Вихідним матеріалом є уран, який містить ізотопи в тому співвідношенні, у якому вони є в природному урані; уран, збіднений на ізотопи 235; торій; будь-яка із зазначених речовин у формі металу, сплаву, хімічної сполуки або концентрату; будь-який інший матеріал, що містить одну або декілька із зазначених речовин у концентрації, встановленій нормами, правилами й стандартами з безпеки. Спеціальним матеріалом, що розщеплюється, є: плутоній-239; уран-233; уран, зба­гачений ізотопами 235 і 233; будь-який матеріал, що містить одну або кілька із зазначених речовин.

Ядерні матеріали є виключно загальнодержавною власністю. Під час використання ядерних матеріалів обов'язковим є дотримання норм, правил, стандартів та умов, що забезпечують ядерну безпеку. Вимоги за­значених норм, правил і стандартів приймаються в установленому законодавством України порядку з урахуванням рекомендацій міжнародних організацій у сфері використання ядерної енергії.

Важливою умовою використання ядерних матеріа­лів є забезпечення їх фізичного захисту, цілями якого є: створення державою умов, які зводили б до мініму­му можливість несанкціонованого вилучення ядерного матеріалу, а також можливість і наслідки будь-яких навмисних актів щодо ядерної установки або ядерного матеріалу, транспортного засобу, призначеного для перевезення ядерного матеріалу, які можуть прямо або опосередковано створити загрозу для здоров'я або без­пеки населення в результаті радіаційного впливу; на­дання необхідної інформаційної та технічної допомоги державним органам, які здійснюють оперативно-розшукові заходи щодо повернення зниклого ядерного матеріалу. Забезпечення фізичного захисту ядерних матеріалів є обов'язковою умовою для надання дозволу на будівництво й експлуатацію ядерних установок, ви­готовлення, використання, зберігання та перевезення ядерних матеріалів. Рівень фізичного захисту ядерних матеріалів під час міжнародних перевезень повинен відповідати міжнародним договорам, учасником яких є Україна. Порядок державного регулювання фізично­го захисту ядерних матеріалів визначає Кабінет Мініс­трів України. Відповідальність за забезпечення фізич­ного захисту ядерних матеріалів несе експлуатуюча організація. За законодавством особи, що бажають виконувати роботи з ядерним матеріалом, допуска­ються до такої роботи лише за наявності позитивних висновків спеціальної перевірки всіх відомостей, що вони подали про себе. Спеціальну перевірку викону­ють на підставі відповідного запиту державні органи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність згід­но з законодавством. Порядок проведення спеціальної перевірки встановлює Кабінет Міністрів України.

Щодо ядерного матеріалу, який використовується в мирних цілях у межах території України, під її юрис­дикцією або знаходиться під її контролем, застосову­ється державна система гарантій запобігання викори­стання його (ядерного матеріалу) у воєнних цілях. Державна система гарантій базується на Законі Укра­їни "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (1995 р.), положеннях міжнародних і двосто­ронніх договорів, учасником яких є Україна, і вклю­чає: державну систему обліку та контролю ядерних матеріалів; державну систему експортно-імпортного контролю ядерних матеріалів, обладнання і технологій. Організацію та ведення державного обліку і контролю ядерних матеріалів в Україні здійснює орган державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки. Від­повідальність за здійснення обліку та контролю ядер­них матеріалів на ядерних установках несе експлуату­юча організація. Експорт ядерних матеріалів, облад­нання та технологій перебуває під контролем держави і здійснюється в рамках державної системи експорт­ного контролю. Ліцензії на експорт ядерних матеріалів, обладнання та технологій надаються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Забороняється міжнародна передача ядерних ма­теріалів ( імпорт та експорт ядерних матеріалів, обладнання і технологій, які підпадають під Гарантії Міжна­родного агентства по атомній енергії), що використо­вуються в межах території України, під її юрисдикці­єю, або міжнародна передача, яка здійснюється під її контролем в інші держави, якщо вони: не взяли на се­бе зобов'язань щодо використання ядерних матеріалів, обладнання та технологій виключно в мирних цілях; не Гарантували ефективного фізичного захисту ядерних матеріалів для запобігання несанкціонованому вико­ристанню або поводженню з ними; не підтвердили на­явності державної системи обліку та контролю ядер­них матеріалів; не взяли на себе зобов'язань щодо умов реекспорту ядерних матеріалів, обладнання та техно­логій третім державам.

Ядерний матеріал, який підлягає Гарантіям або та­кий, що повинен підлягати Гарантіям і є предметом міжнародної передачі, розглядається як такий, що пе­ребуває під відповідальністю: держави-відправника -у разі імпорту в Україну до моменту, коли така відпо­відальність знімається з держави-відправника відпо­відно до контракту, але не пізніше моменту прибуття ядерного матеріалу до пункту призначення на території України; України - у разі експорту з України до момен­ту, коли держава-одержувач бере на себе таку відповідальність відповідно до контракту, але не пізніше моменту прибуття ядерного матеріалу до пункту призначення держави-одержувача. Україна не несе відповідальності за ядерний матеріал, якщо він перевозиться через її територію, над нею або на її літаках, за умови, що цей ядерний матеріал відповідно до контракту про перевезення є власністю іншої дер­жави.

Ядерні установки - об'єкти по виробництву ядер­ного палива, ядерні реактори, які включають критичні та підкритичні збірки; дослідницькі реактори; атомні електростанції; підприємства й установки по збага­ченню та переробці палива, а також сховища відпра­цьованого палива.

При визначенні ядерної шкоди згідно частини 2 статті 1 Закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (1995 р.) під ядерною установкою розуміється будь-який ядерний реактор, за винятком реактора, яким обладнаний засіб мор­ського або повітряного транспорту з метою викорис­тання його як джерела енергії для приведення в рух цього засобу транспорту або з будь-якою іншою метою, будь-який завод, що використовує ядерне паливо для виробництва ядерного матеріалу, або будь-який завод, на якому обробляється ядерний матеріал, включаючи будь-який завод, на якому переробляється опромінене ядерне паливо, та будь-яке місце, де зберігається (складований) ядерний матеріал, за винятком місця складування, пов'язаного з перевезенням такого мате­ріалу, за умови, що декілька ядерних установок одного оператора, розташовані в одному місці, розглядаються як єдина ядерна установка.

Ядерні установки можуть перебувати в різних формах власності. Перелік ядерних установок, що перебувають у державній власності, визначається Кабінетом Міністрів України.

При розміщенні, проектуванні, спорудженні, вве­денні в експлуатацію, експлуатації та знятті з експлуа­тації ядерних установок мають дотримуватися вста­новлені відповідно до законодавства України та реко­мендацій міжнародних організацій у сфері викори­стання ядерної енергії норми, правила, стандарти, що забезпечують радіаційну безпеку.

Обов'язковою є державна експертиза техніко-економічного обґрунтування і проектів будівництва, реконструкції, зняття з експлуатації, матеріалів, які містять обґрунтування безпеки, зміни вимог і лімітів безпеки ядерних установок. її висновки є обов'язко­вими для виконання всіма суб'єктами сфери викори­стання ядерної енергії. Незалежно від державної ек­спертизи з ініціативи об'єднань громадян, а також місцевих органів державної влади і самоврядування за рахунок їх коштів або на громадських засадах організацією чи експертами може здійснюватися гро­мадська експертиза безпеки ядерної установки. Вис­новки громадської експертизи є рекомендаційними і подаються в органи, які здійснюють державну експер­тизу, а також замовнику проекту.

Використання ядерних установок на території Ук­раїни базується на дозвільному принципі. Дозвіл (ліцензію) на кожен окремий вид діяльності (на прове­дення проектно-пошукових робіт щодо вибору май­данчика для розміщення ядерної установки; проекту­вання, будівництво, введення в експлуатацію, зняття з експлуатації, консервацію ядерної установки; на підготовку персоналу для експлуатації ядерної уста­новки тощо) надається лише одним уповноваженим на це Кабінетом Міністрів України органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки.

У місцях розташування ядерної установки вста­новлюються санітарно-захисна зона й зона спосте­реження. У санітарно-захисній зоні та зоні спосте­реження повинен здійснюватися контроль за радіаційним станом. У санітарно-захисній зоні заборо­няється розміщення жилих будинків і громадських споруд, дитячих лікувально-оздоровчих установ, а та­кож промислових підприємств, об'єктів громадського харчування, допоміжних та інших споруд, не пов'язаних з діяльністю ядерної установки. Викори­стання для народногосподарських цілей земель і во­доймищ, розташованих у санітарно-захисній зоні, можливе лише з дозволу органів державного регулю­вання ядерної та радіаційної безпеки за погодженням з експлуатуючою організацією за умови обов'язкового проведення радіологічного контролю продукції, яка виробляється.

Законодавством визначаються особливі умови регулювання безпеки суден, космічних і літальних апа­ратів з ядерними установками. За безпеку суден та інших плавзасобів з ядерними установками відповіда­льність покладається на: будівельні підприємства - на етапі проектування, будівництва та введення в екс­плуатацію судна чи іншого плавзасобу з ядерною уста­новкою; ліцензіата (юридична або фізична особа, що має виданий у встановленому порядку дозвіл органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпе­ки на здійснення певного виду діяльності) - після при­йняття судна чи іншого плавзасобу з ядерною устано­вкою або джерелом іонізуючого випромінювання в експлуатацію. Діяльність, пов'язана з використанням суден з ядерними установками або джерелами іонізу­ючого випромінювання, регулюється Кодексом торго­вельного мореплавства України. Перелік портів Украї­ни, у які дозволяється заходження суден та інших плавзасобів з ядерними установками визначається Кабіне­том Міністрів України. Адміністрація порту України, до якого дозволено заходження суден та інших плавзасобів з ядерними установками, повинна мати план за­ходів щодо захисту персоналу порту й інших осіб, що перебувають на території та в акваторії порту, на ви­падок аварії з такими суднами або плавзасобами й за­безпечувати в разі необхідності його реалізацію. Судна й інші плавзасоби з ядерними установками або джере­лами іонізуючого випромінювання, що зазнають лиха, можуть заходити в будь-який визначений переліком порт України з попереднім оповіщенням адміністрації порту. Скидання радіоактивних речовин у води океа­нів, морів, рік і внутрішніх водойм із суден та інших плавзасобів у розмірах, що перевищують межі, вста­новлені нормами, правилами і стандартами з ядерної та радіаційної безпеки, забороняється. У разі витоку з суден та інших плавзасобів радіоактивних речовин вище встановлених меж капітани або керівники ко­манд цих суден і плавзасобів зобов'язані здійснити всі залежні від них заходи для припинення або обмеження витоку радіоактивних речовин, їх розповсюдження в навколишнє природне середовище та невідкладно ін­формувати органи державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, інші судна, порти, що знаходять­ся в зоні можливого радіаційного впливу. Оповіщення держав, розташованих у зоні можливого радіаційного впливу в- результаті радіаційного інциденту на суднах та інших плавзасобах з ядерними установками, здійс­нюється відповідно до міжнародних угод та актів за­конодавства України.

Стосовно космічних і літальних апаратів з ядерни­ми установками встановлено, що під час їх проекту­вання, будівництва й експлуатації мають ураховува­тись можливі аварії таких космічних і літальних апаратів, при цьому радіаційний вплив на людей і навко­лишнє природне середовище не повинен перевищува­ти меж, встановлених нормами, правилами і стандар­тами з ядерної та радіаційної безпеки. У разі виник­нення несправності на борту космічного або літального апарату, який є власністю України, з ядерною уста­новкою або джерелом іонізуючого випромінювання, яка може спричинити незаплановане повернення радіоактивних речовин на Землю, оповіщення за­інтересованих держав і подання їм у разі необхідності допомоги здійснюються відповідно до міжнародних угод і актів законодавства України. Оповіщення місцевих органів державної влади та самоврядування й населення, подання в разі необхідності допомоги на­селенню здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Фізичний захист ядерних установок здійснюється в тому ж порядку що й фізичний захист ядерних ма­теріалів.

Забезпечення безпеки при поводженні з радіо­активними відходами. Радіоактивні відходи - мате­ріальні об'єкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені діючими нормами, за умови, що викори­стання цих об'єктів і субстанцій не передбачається. Правовідносини у сфері поводження з радіоактивними відходами регулюються Законом Ук­раїни "Про поводження з радіоактивними відходами" (1995), Законом України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" ( 1995), Законом України "Про фізичний захист ядерних установок, ядерних ма­теріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання" (2000), іншими актами законодавства.

Основними принципами державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами є: пріоритет захисту життя та здоров'я персоналу, насе­лення та навколишнього природного середовища від впливу радіоактивних відходів згідно з державними нормами радіаційної безпеки; реалізація державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами шляхом розробки та виконання довгостро­кової Державної програми поводження з радіо­активними відходами, її перегляд і затвердження кожні три роки; забезпечення мінімального рівня утворення радіоактивних відходів, якого можна досяг­ти на практиці; недопущення неконтрольованого на­копичення радіоактивних відходів; забезпечення дер­жавного нагляду за поводженням з радіоактивними відходами; прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ радіоактивних відходів з участю громадян, їх об'єднань, а також: місцевих органів державної вико­навчої влади й органів місцевого самоврядування; Гарантування надійної ізоляції радіоактивних відходів від навколишнього природного середовища при обґрунтуванні безпеки сховищ радіоактивних відходів; зберігання радіоактивних відходів у виробників від­ходів обмежений час з наступною передачею спеціалізованим підприємствам по поводженню з радіоактивними відходами; заборона проведення робіт по захороненню радіоактивних відходів юридичним і фізичним особам, унаслідок діяльності яких утворю­ються радіоактивні відходи та які поставляють і вико­ристовують радіоактивні речовини, ядерні установки; міжнародне співробітництво у сфері поводження з радіоактивними відходами; активна науково-дослід­ницька діяльність у сфері поводження з радіо­активними відходами.

Державному регулюванню безпеки у сфері повод­ження з радіоактивними відходами підлягають такі види діяльності: ведення державного обліку радіоак­тивних відходів, Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів, місць їх захоронення, а також місць їх тимчасового зберігання; проектно-пошукові роботи по вибору майданчиків для розміщення об'єктів, призначених для поводження з радіо­активними відходами; проектування об'єктів та транспортних засобів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, їх випробування, виготов­лення або будівництво введення в експлуатацію, експ­луатація, зняття з експлуатації об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, закрит­тя сховищ для захоронення та проведення регла­ментних робіт по забезпеченню безпеки на сховищах для захоронення після їх закриття; перевезення та складування радіоактивних відходів.

Право на поводження з радіоактивними відходами мають юридичні та фізичні особи, які мають виданий у встановленому порядку дозвіл (ліцензію) органу Дер­жавного регулювання ядерної та радіаційної безпеки на здійснення відповідного виду діяльності (ліцензіа­ти). Ліцензіати, які виконують роботи на будь-якому етапі поводження з радіоактивними відходами, зо­бов'язані: забезпечувати безпеку під час проектування, вибору майданчика, будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації споруд та обладнання, призначе­них для поводження з радіоактивними відходами; своєчасно здійснювати переоцінку безпеки діючих об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, з тим, щоб у разі не­обхідності були виконані всі практично доступні вдо­сконалення з метою підвищення безпеки таких об'єктів; забезпечувати розробку та реалізацію програм якості щодо безпеки поводження з радіо­активними відходами; вести власний облік радіо­активних відходів; забезпечувати фізичний захист радіоактивних відходів; забезпечувати радіаційний моніторинг місць зберігання або захоронення радіо­активних відходів; своєчасно інформувати органи державної виконавчої влади й органи місцевого само­врядування про порушення в роботі об'єктів, призна­чених для поводження з радіоактивними відходами; вживати заходів щодо ліквідації радіаційних аварій та. їх наслідків; бути спроможними відшкодувати збитки від радіаційних аварій під час поводження з радіоактивними відходами за рахунок власних коштів або коштів страхових організацій.

Забороняється діяльність, пов'язана з поводжен­ням з радіоактивними відходами, якщо не вжито за­ходів щодо забезпечення фізичного захисту, який пе­редбачає єдину систему планування, координації та контролю за комплексом організаційних і технічних заходів, спрямованих на запобігання несанкціонова­ному проникненню до сховищ, доступу до радіоактив­них відходів та їх використання, на своєчасне вияв­лення та припинення будь-яких посягань на цілісність і недоторканність споруд.

З метою уникнення неконтрольованого накопи­чення радіоактивних відходів і забезпечення опера­тивного контролю за місцезнаходженням і пе­реміщенням радіоактивних відходів, умовами їх збе­рігання та захоронення ведеться державний облік радіоактивних відходів. Він включає: ведення Дер­жавного реєстру радіоактивних відходів; ведення Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів і переліку місць тимчасового зберігання радіоактивних відходів. Для забезпечення постійного поновлення та своєчасного внесення змін до Державного реєстру радіоактивних відходів та Державного кадастру схо­вищ радіоактивних відходів здійснюються регулярні державні інвентаризації радіоактивних відходів і схо­вищ радіоактивних відходів, включаючи сховища для зберігання радіоактивних відходів на території вироб­ників цих відходів. Порядок обліку радіоактивних відходів, зокрема порядок проведення державних інвентаризацій, встановлюється органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, який здійснює також нагляд за їх виконанням. Організація проведення державних інвентаризацій покладається на орган державної виконавчої влади у сфері повод­ження з радіоактивними відходами.

Зберігання та захоронення радіоактивних відходів дозволяється тільки у спеціально призначених для цьо­го сховищах радіоактивних відходів. Під час зберіган­ня або захоронення радіоактивних відходів забезпечу­ється надійність їх ізоляції від навколишнього природ­ного середовища системою природних і штучних бар'єрів. Радіаційна безпека сховищ радіоактивних відходів у звичайних умовах забезпечується дотри­манням норм, правил і стандартів з ядерної та радіа­ційної безпеки. Радіаційна безпека сховищ радіоакти­вних відходів при екстремальних природних явищах (землетруси, повені, урагани тощо) чи аварійних ситу­аціях забезпечується науково обґрунтованими проект­ними рішеннями щодо можливих сценаріїв подій, якими буде доведено не перевищення меж, встановле­них нормами, правилами і стандартами ядерної та ра­діаційної безпеки.

Громадянам, які проживають або працюють у ра­йоні розташування сховищ радіоактивних відходів та об'єктів, призначених для поводження з радіоактив­ними відходами, Гарантується право на компенсацію за шкоду, заподіяну цими сховищами й об'єктами. Питання про вид, обсяги та порядок надання таких ком­пенсацій у кожному конкретному випадку вирішу­ється Кабінетом Міністрів України.

§ 7. Правовий захист населення від шуму

Шумове забруднення довкілля є фізичним факто­ром, що створює серйозну загрозу для здоров'я люди­ни. У Положенні про шумове забруднення, яке прий­нято 44-ою Всесвітньою медичною асамблеєю (ВМА) у вересні 1992 р. у м. Марбелла в Іспанії, зазначається, що підвищений рівень шуму, що виробляється проми­словими об'єктами, транспортом, аудіосистемами й іншими джерелами, здатен призвести до погіршення слуху, негативно вплинути на вегетативну й нейроен­докринну системи й емоційний стан людини. З метою вирішення цієї проблеми ВМА рекомендує забезпечу­вати відповідне правове регулювання діяльності, пов'язаної із шумовими впливами у громадських міс­тах, містах відпочинку тощо.

Україна має на сьогодні досить значну кількість нормативно-правових актів екологічного, санітарно-гігієнічного, транспортного, адміністративного й іншого законодавства, які регулюють питання, пов'язані із захистом населення від небезпечних шумових впливів. У сфері екологічного законодавства це питання регулюється, насамперед, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.). Так, акцентуючи увагу на екологічних аспектах вирішення проблеми шумових впливів (тобто їх впливу не тільки на людину, а й на середовище його перебування, рос­линний і тваринний світ), стаття 54 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановила, що місцеві ради, підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяль­ності зобов'язані вживати необхідних заходів щодо за­побігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного й іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище та здо­ров'я людини в населених пунктах, рекреаційних і за­повідних зонах, а також; у місцях масового скупчення та розмноження диких тварин. Інформація про фізичні фактори, у тому числі про шум, включена до складу інформації про стан навколишнього природно­го середовища (екологічної інформації) (стаття 25). Відповідно до загальних вимог Закону (стаття 33) щодо здійснення екологічного нормування мають встановлюватися рівні допустимого шкідливого впли­ву на навколишнє природне середовище такого фізичного фактору як шум. Важливо, що в останньому випадку Закон установив кореспондуючий зв'язок із санітарно-гігієнічним законодавством, передбачивши, що екологічні нормативи, включаючи рівні допустимо­го шкідливого впливу на довкілля шуму й інших фізичних факторів, повинні встановлюватися з ураху­ванням вимог санітарно-гігієнічних правил і норм. До­держання встановлених рівнів фізичних впливів на довкілля є й однією з головних вимог Закону (стаття 56) щодо забезпечення екологічної безпеки транс­портних та інших пересувних засобів і установок. Та­кож питання захисту довкілля від шумових впливів мають вирішуватися в контексті з іншими вимогами Закону щодо охорони довкілля, забезпечення еко­логічної безпеки в процесі розташування, проектуван­ня, будівництва, реконструкції та експлуатації вироб­ничих та інших господарських об'єктів. Шумозахис­ний аспект знаходить своє відбиття й у нормативно-правових актах, прийнятих відповідно до Закону, що регламентують здійснення екологічної експертизи (зокрема, відповідно до Інструкції про проведення державної екологічної експертизи, затвердженої нака­зом Мінекобезпеки України від 12.07.1995 р., доку­ментація може вважатися такою, що відповідає при­родоохоронним вимогам, якщо нею передбачається захист довкілля від шкідливого впливу фізичних факторів-шуму, вібрації тощо), екологічного моніторингу (зокрема, відповідно до Положення про державну сис­тему моніторингу довкілля, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р., здійс­нення спостережень у місцях проживання й відпочи­нку населення в частині фізичних факторів, включаю­чи шумового, покладається на МОЗ України) та інших видів діяльності, пов'язаної з охороною довкілля.

Конкретний перелік заходів щодо відвернення і зниження шуму міститься в статті 21 Закону України "Про охорону атмосферного повітря", а саме: створен­ня й упровадження малошумних машин і механізмів; удосконалення конструкцій транспортних та інших пересувних засобів й установок та умов їх експлуа­тації, а також утримання в належному стані заліз­ничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, ву­личного покриття; розміщення підприємств, транс­портних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування й забудови насе­лених пунктів відповідно до встановлених законодав­ством санітарно-гігієнічних вимог, будівельних норм і карт шуму; виробництво будівельних матеріалів, кон­струкцій, технічних засобів спорудження житла, об'єктів соціального призначення та будівництво спо­руд із необхідними акустичними властивостями; організаційні заходи для відвернення та зниження ви­робничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи запровадження раціональних схем і режимів руху транспорту й інших пересувних засобів і установок у межах населених пунктів. Закон містить окремий припис, що зобов'язує громадян дотримува­ти вимоги, встановлені з метою зниження побутового» шуму у квартирах, а також у дворах жилих будинків, на вулицях, у місцях відпочинку й інших громадських місцях.

У санітарно-гігієнічному законодавстві акцент зроблено на встановленні нормативів допустимих рівнів шуму виробничого та комунального походжен­ня. Так, Санітарні норми виробничого шуму, ультра­звуку й інфразвуку ДСН 3.3.6.037-99 встановлюють класифікацію виробничих акустичних коливань; мето­ди гігієнічної оцінки виробничого шуму, ультразвуку й інфразвуку; параметри, які нормуються, та їх допус­тимі величини; вимоги до вимірювань на робочих міс­цях. Додержання нормативів допустимих рівнів шуму у населених пунктах регламентується Державними са­нітарними правилами планування та забудови населе­них пунктів, затверджених наказом Міністерства охо­рони здоров'я України від 24.07.1996 р. Наприклад, згідно з п. 4.3. цього документа в житловій зоні насе­леного пункту допускається розташування промисло­вих підприємств, які не є джерелами викидів шкідли­вих речовин, не створюють шуму, вібрації, електромагнітних та іонізуючих випромінювань вище норматив­них рівнів, що не потребують обладнання під'їзних за­лізничних шляхів, інтенсивного руху автомобільного транспорту (понад 40 автомобілів за добу).

Увесь комплекс питань захисту населення від шкі­дливого впливу шуму врегульовано у статті 24 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічно­го благополуччя населення" від 24.02.1994 р. (з насту­пними змінами). Зокрема, згідно Закону органи вико­навчої влади, органи місцевого самоврядування, під­приємства, установи, організації та громадяни при здійсненні будь-яких видів діяльності з метою відвер­нення і зменшення шкідливого впливу на здоров'я на­селення шуму, зобов'язані: здійснювати відповідні ор­ганізаційні, господарські, технічні, технологічні, архі­тектурно-будівельні й інші заходи щодо попередження утворення та зниження шуму до рівнів, установлених санітарними нормами; забезпечувати під час роботи закладів громадського харчування, торгівлі, побутово­го обслуговування, розважального та грального бізнесу, культури, при проведенні концертів, дискотек, масо­вих святкових і розважальних заходів тощо рівні зву­чання звуковідтворювальної апаратури та музичних інструментів у приміщеннях і на відкритих майдан­чиках, а також рівні шуму в прилеглих до них жилих і громадських будівлях, що не перевищують рівнів, установлених санітарними нормами тощо.

Значне місце в законодавстві України займає регу­лювання заходів щодо попередження та ліквідації транспортного шуму. На це, зокрема, спрямовані по­ложення Закону України "Про дорожній рух" (стат­ті 49, 50), які покладають на підприємства, установи й організації, що здійснюють проектування, виробницт­во й експлуатацію транспортних засобів, розробку перспективних програм, комплексних схем і проектів організації дорожнього руху, а також на власників автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів і від­повідальність за організацію та здійснення заходів щодо запобігання та зменшення шкідливого авто­транспортного шуму. Не створення шуму в процесі перевезення є однією з умов, за якими дозволяється перевезення вантажу, згідно з п.22.3 Постанови Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 р. "Про Правила дорожнього руху". А Правила видачі Сер­тифікатів придатності щодо шуму на місцевості цивільних повітряних суден України, що затверджені наказом Міністерства транспорту України № 432 від 06.09.1999 р., визначають процедуру видачі, заміни та припинення чинності таких Сертифікатів.

Норми адміністративного законодавства встанов­люють повноваження в цій сфері органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, а також адміністративну відповідальність за порушення вимог законодавства про шум. Прикладом тут є пункт 44 статті 26 Закону України "Про місцеве самовряду­вання в Україні", який відносить до виключної компе­тенції сільських, селищних, міських рад установлення правил із питань додержання тиші в громадських місцях, а також стаття 182 Кодексу про адмініст­ративні правопорушення, яка установлює адмініст­ративну відповідальність громадян за порушення тиші на вулицях, площах, у парках, гуртожитках, жилих бу­динках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями сільських, селищних, міських рад час.

§ 8. Правове регулювання відносин, що виникають у зв'язку з надзвичайними екологічними ситуаціями.

Надзвичайні екологічні ситуації, що виникають унаслідок різного роду причин (господарської чи будь-якої іншої діяльності, аварій, катастроф, стихійних лих), негативно впливають на стан навколишнього природного середовища, є фактором утворення еколо­гічної небезпеки для людини. Трансформування цього явища у юридичну категорію було забезпечено Зако­ном України "Про охорону навколишнього природного середовища" та Законом України "Про зону надзви­чайної екологічної ситуації" (2000 р.), які дали визна­чення "надзвичайної екологічної ситуації", "зони над­звичайної екологічної ситуації", урегулювали інші пи­тання, пов'язані із ліквідацією наслідків надзвичай­них екологічних ситуацій.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про зону над­звичайної екологічної ситуації" надзвичайна екологіч­на ситуація - це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навко­лишньому природному середовищі, що потребують за­стосування надзвичайних заходів з боку держави.

Правові норми, що забезпечують правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, містяться в більш як 200 нормативно-правових актах різного рів­ня та юридичної сили - у Конституції та законах Укра­їни, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах центральних органів вико­навчої влади. При цьому найбільша регулююча роль і питома вага у відповідній сфері належить норматив­но-правовим актам Кабінету Міністрів України.

Аналіз правових норм, що регулюють суспільні від­носини у сфері попередження та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій, свідчить про те, що вони утворюють складний комплексний правовий інститут, якому притаманні певні риси, що потребують поглиб­леного аналізу. Особливістю його є те, що дія його пра­вових норм розповсюджується на всі сфери економі­ки, види виробничої та іншої господарської діяльності, де можуть виникнути техногенні інциденти з небезпе­чними для навколишнього природного середовища, здоров'я людей наслідками. Відповідні правові норми містяться в Законах "Про транспорт" (1994 р.), "Про трубопровідний транспорт" (1996 р.), "Про пестициди і агрохімікати" (1995 р.), "Про поводження з радіоакти­вними відходами" (1995 р.), "Про електроенергетику" (1997 р.), "Про захист рослин" (1998 р.), "Про меліора­цію земель" (2000 р.), "Про перевезення небезпечних вантажів" (2000 р.) тощо.

Характерною рисою даного правового інституту є й поширення його правового регулювання на всі орга­ни державної влади, органи місцевого самоврядуван­ня, підприємства, установи, організації, громадяни, що мають забезпечувати організацію та реалізацію за­ходів щодо реагування на надзвичайні ситуації із не­безпечними для довкілля та здоров'я населення наслід­ками. Таке правове регулювання забезпечується, зок­рема, Конституцією України (статті 85, 106), Законами "Про міліцію" (1990 р.), "Про Збройні сили України" (1991 р.), "Про службу безпеки України" (1992 р.), "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України" (1992 р.), "Про ветеринарну медицину" (1992 р.), "Про місцеве самоврядування в Україні" {1997 р.), "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" (1998 р.), "Про Раду національної безпеки і оборони України" (1998 р.), "Про війська Цивільної оборони України" (1999 р.), "Про місцеві державні адміністрації" (1999 р.), "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" (2000 р.); постанови Ка­бінету Міністрів України про затвердження Положення про єдину систему запобігання і реагування на над­звичайні ситуації техногенного та природного харак­теру від 3 серпня 1998 року, Положення про Держав­ний координаційний центр реагування на надзвичайні ситуації на водних об'єктах від 18 серпня 1999 року тощо.

Специфіку аналізованого правового інституту значною мірою визначають норми, що передбачають спеціальні заходи щодо попередження та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій: інформаційного, фінансового, матеріально-технічного, аварійно-ряту­вального й іншого характеру. Вони містяться в Законах: "Про телебачення і радіомовлення" (1993 р.), "Про державну таємницю" (1994 р.), "Про зв'язок" (1995 р.), "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" (1997 р.), "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" від 23.09.97 р., "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1998-2000 роки" від 04.02.98 р., " Про внесення змін до Закону України "Про державну таємницю" від 21.09.99 р., "Про радіочастотний ресурс України" від 01.06.2000 р. тощо. А також; зазначені норми містяться в Законах: "Про державний мате­ріальний резерв" (1997 р.), "Про гуманітарну допомогу" (1999 р.), "Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення" (2000 р.), "Про Державний бюджет України на 2001 рік " (2000 р.), "Про аварійно-рятувальні служби" (1999 р.) тощо.

Значна кількість норм з питань надзвичайних еко­логічних ситуацій міститься в екологічному законодав­стві, а саме в Законі України "Про охорону навколиш­нього природного середовища", у Законі України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації", природноресурсових кодексах і законах (з питань охорони і вико­ристання землі, надр, вод, лісу, атмосферного повітря, тваринного світу), в інших нормативно-правових ак­тах, екологічної спрямованості.

Питання запобігання епідемій та епізоотій, надан­ня медичної допомоги у випадках надзвичайних еко­логічних ситуацій урегульовані законодавством Украї­ни про охорону здоров'я: Законами України "Про за­безпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про ветеринарну медицину" (1996 р.), "Про карантин рослин" (1993 р.) тощо.

Після Чорнобильської катастрофи отримало розви­ток як самостійний блок законодавство про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Три основні закони, присвя­чені відповідним проблемам: "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" (1991 р.), Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи" (1991 р.), "Про загаль­ні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуата­ції Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС на екологічну безпеч­ну систему" від 11 грудня 1998 р., що неодноразово змінювалися і доповнювалися, склали хребет даної га­лузі законодавства. Важливу роль у попередженні над­звичайних ситуацій в ядерній галузі відіграють також Закон України "Про поводження з радіоактивними відходами" (1995 р.) і Закон України "Про використан­ня ядерної енергії та радіаційну безпеку" (1995 р.).

Серед міжнародних багатосторонніх договорів у відповідній сфері важливе значення має Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (1992 р.), Конвенція про ядерну безпеку (1994 р.), Кон­венція про оперативне оповіщення про ядерну аварію (1986 р.), Конвенцію про допомогу у випадку ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації (1986 р.), Кон­венція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 р.), Конвенція про запобігання забрудненню мо­ря скидами відходів та інших матеріалів з внесеними до неї поправками (1994 р.), Об'єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом і про безпеку поводження з радіоактивними відходами (1997р.).

Міжнародними документами рекомендаційного характеру у відповідній сфері регулювання є також ряд актів МАГАТЕ, зокрема Міжнародні основні норми безпеки для захисту від іонізуючих випромінювань і безпечного поводження з джерелами випромінювання (1996 рік), Принципи поводження з радіоактивними відходами (1995 рік) тощо.

Питання співробітництва у зазначеній сфері знай­шли відображення і в ряді двосторонніх угод України з іншими державами. До їх числа відносяться, зокрема, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про співробітництво та надання взаємної допомоги в галузі попередження надзвичай­них ситуацій та ліквідації їхніх наслідків (від 27 жовт­ня 1998 р.).

Центральне ядро законодавства України про пра­вовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації складають норми, що визначають підстави для оголо­шення окремої місцевості такою зоною. До цих під­став, зокрема, належать:

1) значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

2) виникнення реальної загрози життю та здо­ров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичними, фізичними особами чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

3) негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які не­можливо усунути без застосування надзвичайних за­ходів з боку держави;

4) негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і про­вадження господарської діяльності на відповідній те­риторії;

5) значне збільшення рівня захворюваності насе­лення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі.

Відповідно до Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р., залежно від обсягів заподіяних наслідків, технічних і матеріальних ресурсів, необхід­них для їх ліквідації, визначаються чотири рівні над­звичайних ситуацій - державний, регіональний, місце­вий або об'єктовий.

Для визначення конкретного рівня надзвичайної ситуації встановлюються такі критерії: 1) територіаль­не поширення й обсяги технічних і матеріальних ресурсів, що необхідні для ліквідації наслідків надзви­чайної ситуації; 2) кількість людей, які постраждали або умови життєдіяльності яких було порушено внаслі­док надзвичайної ситуації; 3) розмір заподіяних (очі­куваних) збитків.

Надзвичайною ситуацією державного рівня ви­знається ситуація:

1) яка поширилась або може поширитися на те­риторію інших держав;

2) яка поширилась на територію двох чи більше регіонів України (Автономної Республіки Крим, облас­тей, мм. Києва та Севастополя), а для її ліквідації не­обхідні матеріальні та технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих регіонів, але не менш як один відсоток від обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація державного рівня за територіальним поширенням);

3) яка призвела до загибелі понад 10 осіб або внаслідок якої постраждало понад 300 осіб (постраждалі - особи, життю або здоров'ю яких було заподіяно шкоду внаслідок надзвичайної ситуації), чи було по­рушено нормальні умови життєдіяльності понад 50 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби);

4) унаслідок якої загинуло понад 5 осіб або по­страждало понад 100 осіб, чи було порушено нор­мальні умови життєдіяльності понад 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки (оцінені в установленому законодавством порядку), спричинені надзвичайною ситуацією, перевищили 25 тис. мінімальних розмірів (на час виникнення надзвичай­ної ситуації) заробітної плати;

5) збитки від якої перевищили 150 тис. мінімаль­них розмірів заробітної плати;

6) яка в інших випадках, передбачених актами за­конодавства, за своїми ознаками визнається як над­звичайна ситуація державного рівня.

Надзвичайною ситуацією регіонального рівня визнається ситуація:

1) яка поширилась на територію двох чи більше районів (міст обласного значення) Автономної Рес­публіки Крим, областей, а для її ліквідації необхідні матеріальні та технічні ресурси в обсягах, що переви­щують можливості цих районів, але не менш як один відсоток обсягу видатків відповідних місцевих бюд­жетів (надзвичайна ситуація регіонального рівня за територіальним поширенням);

2) яка призвела до загибелі від 3 до 5 осіб або вна­слідок якої постраждало від 50 до 100 осіб, чи було по­рушено нормальні умови життєдіяльності від 1 тис. до 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 5 тис. мінімальних розмірів за­робітної плати;

3) збитки від якої перевищили 15 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Місцевого рівня визнається надзвичайна ситу­ація:

1) яка вийшла за межі територій потенційно не­безпечного об'єкта, • загрожує довкіллю, сусіднім насе­леним пунктам, інженерним спорудам, а для її ліквідації необхідні матеріальні та технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості по­тенційно небезпечного об'єкта;

2) унаслідок якої загинуло 1-2 особи або постраж­дало від 20 до 50 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 100 до 1000 осіб на трива­лий час (більш як на 3 доби), а збитки перевищили 0,5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати;

3) збитки від якої перевищили 2 тис. мінімальних розмірів заробітної плати.

Об'єктового рівня визнається надзвичайна ситу­ація, яка не підпадає під названі вище визначення.

Відповідна територія оголошується зоною надзви­чайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки й оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої міс­цевості зоною надзвичайної екологічної ситуації за­тверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України (стат­тя 6 Закону України "Про зону надзвичайної екологіч­ної ситуації").

Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій централь­ного органу виконавчої влади, до відання якого відне­сені питання екологічної безпеки, Ради Міністрів Ав­тономної Республіки Крим, обласних, Київської та Се­вастопольської міських державних адміністрацій, ор­ганів місцевого самоврядування або за власною ініціа­тивою.

У статті 6 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" визначені також положення, що мають бути відбиті в Указі Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. До них відносяться: обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зо­ною надзвичайної екологічної ситуації; обґрунтування необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації; межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситу­ації; заходи щодо організаційного, фінансового та ма­теріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзвичайної екологічної ситуації; осно­вні заходи, що запроваджуються для подолання нас­лідків надзвичайної екологічної ситуації; обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологіч­ної ситуації; час, з якого окрема місцевість оголошу­ється зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації має, відповідно до законодавства, негайно доводитися до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони.

Згідно статті 9 Закону України "Про зону надзви­чайної екологічної ситуації" дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достро­ково припинена Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки й оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України в разі усунення обставин, що стали причиною оголошення окремої міс­цевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, ви­конання заходів, які необхідно було здійснити для нор­малізації екологічного стану на території зони надзви­чайної екологічної ситуації.

Припинення дії правового режиму зони надзви­чайної екологічної ситуації на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Подання Кабінету Міністрів України про достроко­ве припинення дії правового режиму зони надзвичай­ної екологічної ситуації має готуватися з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування та міс­цевих органів виконавчої влади.

Згідно законодавству дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації призводить до того, що така територія не вва­жається зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Встановлено також, що межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації, можуть бути змінені з дотриманням вимог, встановле­них статтею 6 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації".

Запровадження правового режиму зони надзви­чайної екологічної ситуації передбачає виділення дер­жавою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресур­сів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для держав­них потреб, реалізацію комплексних і цільових про­грам громадських робіт (частина 2 статті 8 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації"). Кошти на забезпечення діяльності, пов' язаної з лікві­дацією наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, згідно статті 10 зазначеного Закону мають в обов'язковому порядку виділятися з державного та мі­сцевих бюджетів, резервного фонду Кабінету Міністрів України чи інших джерел, не заборонених законом.

Реалізація зазначених законодавчих вимог забез­печується за допомогою спеціальних фінансово-правових приписів. Вони містяться:

• у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року, яким на місцеві ради та їх виконавчі органи покладається прийняття рішень і здійснення заходів, у тому числі фінансового характеру, щодо ліквідації наслідків екологічних ката­строф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших над­звичайних ситуацій, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також на­селення (статті 26, 33);

• Законі України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 року, який ви­значає умови та порядок поставки на контрактній (до­говірній) основі продукції, необхідної для державних потреб, у тому числі для попередження надзвичайних екологічних ситуацій і ліквідації їх наслідків;

• Законі України "Про державний матеріальний резерв" від 24 січня 1997 року, який визначає загальні принципи формування, розміщення, зберігання, вико­ристання, поповнення й освіження (поновлення) запа­сів державного матеріального резерву, призначених для виконання першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та для виконання інших заходів, передбачених законодавством;

• "Положенні про резервний фонд Кабінету Міні­стрів України", затвердженого Постановою Верховної Ради України №62/96-ВР від 22 лютого 1996 року. Згідно цього Положення резервний фонд Кабінету Мі­ністрів України утворюється відповідно до Закону України "Про бюджетну систему України" ) для фінан­сування невідкладних витрат, пов'язаних з надзви­чайними ситуаціями; робіт по ліквідації наслідків сти­хійних явищ і аварій; непередбачених витрат, пов'язаних з введенням законів; інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу резервного фонду;

• Порядку створення і використання матеріаль­них резервів для запобігання, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та їх наслідків, затвердженого постановою Кабінету Мініст­рів України № 308 від 29 березня 2001 року. Передбачено, що резерви використовуються тільки для: здійс­нення запобіжних заходів у разі загрози виникнення надзвичайних ситуацій; ліквідації надзвичайних ситу­ацій техногенного і природного характеру та їх наслід­ків; проведення невідкладних відновних робіт; надан­ня громадянам, постраждалим від наслідків надзви­чайних ситуацій, одноразової матеріальної допомоги для забезпечення їх життєдіяльності; розгортання й утримання тимчасових пунктів проживання та харчу­вання постраждалих громадян;

• Порядку фінансування робіт із запобігання і лі­квідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України № 140 від 4 лютого 1999 року. Ним, зокрема, встанов­лено, що фінансування заходів щодо запобігання ви­никненню та ліквідації наслідків надзвичайних ситуа­цій залежно від їх рівня здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральними та місце­вими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства на осно­ві затверджених планів робіт, програм. Фінансування заходів щодо ліквідації надзвичайних ситуацій на об'єктах усіх форм власності здійснюється відповідно до їх рівнів: об'єктового рівня - за рахунок власних коштів підприємств, установ та організацій, на тери­торії яких виникла надзвичайна ситуація; місцевого і регіонального рівнів - за рахунок власних коштів під­приємств, установ та організацій, на території яких виникла надзвичайна ситуація, і додатково - за раху­нок районних резервів (місцевий рівень) та резервів Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних ад­міністрацій (регіональний рівень), створених відповід­но до законодавства; загальнодержавного рівня - за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на ці цілі, у тому числі, частково, з резервного фонду Кабінету Міністрів України; Порядку відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзвичайних об­ставин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 562 від 5 жовтня 1992 року. Цим докумен­том визначається статус осіб, які постраждали від надзвичайних обставин (потерпілі), порядок забезпе­чення їх у разі необхідності житлом, відшкодування потерпілим заподіяних матеріальних збитків, їх праце­влаштування та надання потерпілим іншої необхідної допомоги.

За наявності підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може запроваджуватися правовий режим надзвичайного стану відповідно до Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану". В умовах надзвичайного стану допускається тимчасо­ве, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні кон­ституційних прав і свобод людини й громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначен­ням строку дії цих обмежень. Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моме­нту звернення Президента України (статті 1, 2, 4, 5 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану"). Відповідно до зазначеного правового режиму можуть вживатися такі заходи: встановлення особли­вого режиму виїзду і в'їзду; посилення охорони гро­мадського порядку й об'єктів, що забезпечують життє­діяльність населення; запровадження особливого по­рядку розподілення продуктів харчування та предме­тів першої необхідності серед населення; відселення людей з місць, небезпечних для їх проживання, обо­в'язковим наданням їм жилих приміщень для постій­ного або тимчасового проживання; проведення мобілізації ресурсів підприємств, установ та організацій не­залежно від форм власності, зміна режиму їх роботи та профілю виробничої діяльності в межах, необхідних для проведення аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт, тощо.

У разі виникнення потреби в терміновому вико­нанні в зоні надзвичайної екологічної ситуації великих обсягів аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт Президент України може прийняти рішення про залу­чення та виконання таких робіт військових частин Збройних сил України та інших утворених відповідно до закону України військових формувань.

Рішенням про встановлення правового режиму зо­ни надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійс­нення заходів для нормалізації екологічного стану, мо­жуть встановлюватися обмеження на здійснення пев­них видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на: будівництво та функціонування об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку; засто­сування в господарській та іншій діяльності особливо небезпечних речовин (хімічних, радіоактивних, токси­чних, вибухових тощо), засобів захисту рослин, сукуп­ність властивостей яких і/або особливостей їх стану можуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні, функціонування санаторно-курортних закладів; про­вадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку.

§ 9. Правове регулювання безпечного використання генетично змінених організмів

Науково-технічний прогрес, покликаний задоволь­няти постійно зростаючі потреби людства в продуктах харчування, лікарських препаратах, новітніх техно­логіях тощо. Традиційні технології вже неспроможні повною мірою забезпечувати існуючі потреби, і тому на заміну їм приходять нові, в основу яких покладені найсучасніші досягнення науки і техніки. Серед них - застосування у сільськогосподарській, медичній, нау­ково-практичній та інших сферах людської діяльності живих змінених організмів¹, отриманих за допомогою методів сучасної біотехнології. Так, використання жи­вих генетично змінених організмів (ЖГЗО) дозволяє вирішити низку найгостріших проблем у сільському господарстві, а саме, значно підвищити врожайність культурних рослин, покращити харчові якості рослин­них продуктів, зменшити екологічне навантаження на довкілля за рахунок значного зниження використання гербіцидів, пестицидів та інших агрохімікатів. Почи­наючи з 70-х років минулого сторіччя за допомогою методів рекомбінації ДНК був також створений ряд нових більш продуктивних мікроорганізмів - проду-

¹ "Живий змінений організм" означає будь-який живий організм, що містить нову комбінацію генетичного матеріалу, отриману внаслідок використання сучасної біотехнології. (Див. статтю 3 "Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття" (2002 р.)).

центів різноманітних біотехнологічних сполук (ан­тибіотиків, ферментів, вітамінів, мікробних пести­цидів), нових порід свійських тварин та інші.

У процесі інтенсивного розвитку ринку трансгенних або генетично змінених організмів поступово змінилося ставлення до їх споживання - від сприйнят­тя як організмів, що створюють загрозу не більшу, ніж будь-які інші організми, - до настороженості щодо без­пеки генетично модифікованих організмів. Досить поширеною є думка, що діяльність, яка пов'язана з вивільненням живих змінених організмів у довкілля, може призвести до негативних наслідків і створювати потенційну небезпеку існуючому біологічному різнома­ніттю внаслідок самосійного розповсюдження живих змінених організмів; неконтрольованого утворення но­вих генетичних конструкцій шляхом вертикального та горизонтального переносу їх генів до інших організмів, які не відносяться до категорії живих змінених органі­змів та інше.

Зазначена трансформація у ставленні до генетично змінених організмів є невипадковою. Адже на сьогодні є відносно незначний досвід роботи з такими ор­ганізмами, невеликий й обсяг ознак, що використо­вується при оцінці ЖГЗО, а наукові знання ще не доз­воляють повною мірою об'єктивно оцінити наслідки застосування ЖГЗО, їх вплив на здоров'я людини та довкілля. За такими обставинами на міжнародному рівні й у багатьох країнах світу почали запроваджува­тися організаційні та правові заходи щодо забезпечен­ня біобезпеки генетично змінених організмів і про­дуктів, отриманих на їх основі. Так, на важливості за­безпечення екологічної безпеки при використанні біотехнологій акцентувалася увага у Порядку денному на XXI сторіччя, прийнятому на Конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 3-14 червня 1992 р.). Закони й інші норма­тивно-правові акти з питань біобезпеки живих гене­тично змінених організмів прийняті у США, Канаді, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Австрії, Росії, Ес­тонії, Угорщині, Чехії, ПАР та у багатьох інших краї­нах. На початку 90-х років минулого століття було прийнято ряд директив ЄС щодо використання ЖГЗО, які заклали підвалини "Міжнародних керівних прин­ципів безпеки в галузі біотехнології", що прийняті на Глобальній консультації експертів, призначених уря­дами держав, у грудні 1995 року. Ці принципи торка­ються охорони здоров'я людини й екологічної безпеки при використанні біотехнологій - від наукових розро­бок до збуту біотехнологічної продукції, які містять ор­ганізми з новими властивостями, рекомендацій щодо проведення науково обґрунтованої оцінки ризиків.

В Україні з урахуванням міжнародного досвіду та­кож; здійснюються заходи щодо забезпечення правого регулювання вирішення відповідних питань. Зокрема, важливим кроком у забезпеченні використання міжнародного досвіду в даній сфері було зроблено 12 вересня 2002 року, коли було прийнято Закон Ук­раїни "Про приєднання України до Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття".

Картахенський протокол по біобезпеці ( прийнятий 29 січня 2002 року на нараді Конференції Сторін Кон­венції про біологічне різноманіття в м. Монреалі) спрямований на забезпечення належного рівня захис­ту в галузі безпечної передачі, обробки та використан­ня ЖГЗО, які є результатом сучасної біотехнології, та можуть негативно вплинути на збереження та стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням ризику для здоров'я людини. У Протоколі особливу увагу приділено транскордонному переміщенню таких організмів. Цей документ не розповсюджується на транскордонне переміщення ЖГЗО у вигляді фарма­цевтичних препаратів для людини, питання щодо яких регулюються іншими відповідними міжнародними угодами або організаціями.

Цей документ передбачає обов'язкове проведення оцінки ризику перед застосуванням генетично змінених організмів у нових умовах (країнах) та про­цедуру попередньо обґрунтованої згоди сторін (дер­жав), які здійснюють обмін, використання та застосу­вання будь-яких живих генетично змінених ор­ганізмів.

Протокол вимагає від кожної Сторони заходів що­до обробки, пакування й позначення ЖГЗО при їх транскордонному переміщенні.

Картахенський протокол по біобезпеці зобов'язує кожну Сторону приймати відповідні внутрішні заходи щодо порушень національного законодавства й вимог Протоколу під час переміщення ЖГЗО, а у відповідних випадках - покарання за такі порушення.

Слід зазначити, що Картахенський протокол про біобезпеку - це перший міжнародний документ із пи­тань врегулювання безпечного використання живих змінених організмів для здоров'я людини та довкілля. Приєднання до зазначеного Протоколу дає Україні змогу застосовувати у її відносинах з іншими держа­вами норми цього документа, які погоджені майже усіма державами-членами ООН, у тому числі Європей­ським Союзом, Канадою, Японією, державами Цент­ральної та Східної Європи, а також керуючись поло­женнями Картахенського протоколу вдосконалювати своє власне законодавство з питань біобезпеки.

На сьогодні таке законодавство в Україні лише по­чинає формуватися. Його аналіз свідчить, що значна група законодавчих актів лише опосередковано регулює питання біобезпеки через загальні правові вимоги щодо охорони здоров'я людини, довкілля від впливу небезпечних факторів фізичної, хімічної та біологічної природи (передбачається облік цих фак­торів, визначення критеріїв їх впливу на здоров'я лю­дини, здійснення контролю за їх впливом тощо). До цих актів відносяться Основи законодавства про охо­рону здоров'я, Закон України "Про лікарські засоби", Закон України "Про якість та безпеку харчових про­дуктів", Закон України "Про пестициди та агрохімікати", Закон України "Про екологічну експертизу" та деякі інші. Наприклад, Законом України "Про за­безпечення санітарного та епідемічного благополуччя" (стаття 9) передбачається гігієнічна регламентація будь-яких небезпечних факторів біологічного характе­ру, визначення центрального органу виконавчої влади, відповідального за проведення робот із гігієнічної регламентації небезпечних факторів, ведення Держав­ного реєстру небезпечних факторів (у ньому мають на­водитися назви небезпечних хімічних речовин і біо­логічних чинників, дані про їх призначення, власти­вості, методи індикації, біологічну дію, ступінь небез­пеки для здоров'я людини, характер поведінки у нав­колишньому середовищі, виробництво, гігієнічні регламенти застосування тощо), встановлюється вимо­га щодо використання в народному господарстві та побуті будь-якого небезпечного фактора хімічної та біологічної природи лише за наявності сертифіката тощо.

Більш предметно питання біобезпеки вирішуються статтею 53 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища". За цією статтею підприємства, установи й організації зобов'язані за­безпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищен­ня, знешкодження й захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин і предметів біотехнології, розробляти й здійснювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середо­вище та здоров'я людини. Створення нових штамів мікроорганізмів і біологічно активних речовин має здійснюватися тільки на підставі дозволів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої вла­ди з питань охорони здоров'я та спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади з пи­тань екології та природних ресурсів при наявності оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище та здоров'я людей. При створенні зазначених організ­мів і речовин повинні розроблятися нормативи гра­нично допустимих концентрацій, методи визначення цих організмів і речовин у навколишньому природно­му середовищі та продуктах харчування. Виробництво і використання нових штамів мікроорганізмів та інших біологічно активних речовин може здійснюва­тися тільки після проведення комплексних досліджень їх впливу на здоров'я людей і навколишнє природне середовище за дозволом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охо­рони здоров'я та спеціально уповноваженого цен­трального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Відносно детально регламентуються питання біобезпеки живих змінених організмів Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року № 1394 "Про затвердження Тимчасового порядку ввезення, державного випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні". Цей Тимча­совий порядок установлює механізми ввезення, дер­жавного випробування, реєстрації та використання в Україні генетично модифікованих (трансгенних) сортів рослин, що відповідають вимогам біобезпеки. До ввезення, державного випробування, реєстрації та ви­користання в Україні допускаються лише трансгенні сорти рослин, визнані біологічно безпечними, офіційно зареєстровані та допущені до використання в будь-якій країні, яка є членом Міжнародного союзу по охо­роні нових сортів рослин. Увезення в Україну трансген­них сортів рослин здійснюється за дозволом Мінагропрому. Підставою для отримання дозволу на ввезення трансгенних сортів рослин є позитивний висновок Міжвідомчої комісії з питань біобезпеки, яка створю­ється при Міннауки, про біобезпеку генетичної конс­трукції, включеної до геному цих сортів. Важливо за­значити, що Тимчасовий порядок не поширюється на сферу наукових досліджень і використання продукції, виробленої із сировини трансгенних сортів рослин.

У перспективі доцільно було б розробити та прийн­яти спеціальний закон, який усебічно, комплексно вре­гулює відносини у сфері забезпечення біобезпеки жи­вих змінених організмів і продуктів, отриманих на їх основі.

Розділ IV. Управління в галузі охорони навколишнього середовища

§ 1. Поняття та принципи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Під управлінням у галузі охорони навколишнього природного середовища слід розуміти врегульований нормами екологічного права вид діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування й об'єднань громадян, спрямований на забезпечення суспільних відносин по використанню та охороні об'єктів екологіч­ного права й дотримання державними органами, юридичними та фізичними особами й органами само­врядування встановлених еколого-правових норм.

Це управління здійснюється на засадах, передба­чених Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", природоресурсними й іншими актами екологічного за­конодавства, а також законодавства, яким регулю­ється діяльність органів державного, самоврядного та громадського управління в цілому.

Відповідно до Закону України "Про охорону навко­лишнього природного середовища" метою управління у даній галузі є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного се­редовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16).

Органами управління, які здійснюють указані функції, є: Кабінет Міністрів України, центральні ор­гани виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації, органи виконавчої влади сільських, селищних і міських рад, яким делего­вані певні повноваження органів державного управління в галузі охорони навколишнього природно­го середовища, а також громадські об'єднання й ор­ганізації, якщо така діяльність передбачена їх стату­тами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Діяльність органів управління в галузі охорони на­вколишнього природного середовища базується на принципах, які відбивають вихідні положення щодо організації управління в даній сфері, що визначені в законах та інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини у сфері взаємодії суспільства та природи. Узагальнюючи ці вихідні положення можна виділити основні принципи управління в даній сфері суспільних відносин, а саме: забезпечення законності при здійсненні управління у даній сфері; поєднання комплексного та диференційованого підходів в управ­лінні охороною навколишнього природного середови­ща; поєднання державного управління із самоврядним і громадським управлінням у даній сфері; впрова­дження басейнового управління; програмно-цільове забезпечення розробки та реалізації заходів у галузі охо­рони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раці­онального використання природних ресурсів.

Принцип законності при здійсненні держав­ного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Він означає, що органи управління в даній сфері, їх посадові особи в процесі своєї діяльності мають керуватися приписами законо­давства, що визначають їх повноваження, порядок прийняття відповідних управлінських рішень (щодо реалізації проектів господарської діяльності, зупинення чи припинення екологічно небезпечної виробничої та іншої господарської діяльності, організації заповід­ників тощо), надання управлінських послуг екологіч­ного характеру (надання екологічної інформації за за­питами громадян; організації та здійснення лабора­торного визначення показників складу та властиво­стей проб, відібраних з об'єктів довкілля, скидів, ви­кидів, відходів; підготовки документації щодо прове­дення акредитації вимірювальних лабораторій під­приємств; підготовки документації щодо дотримання екологічних вимог об'єктами, що приватизуються то­що) та екологічні вимоги щодо заходів, які вони (орга­ни державного управління) мають розробляти з метою забезпечення охорони довкілля, екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів. За­конність у цій сфері державного управління забезпе­чується судовим захистом екологічних прав юридич­них і фізичних осіб, у разі їх порушення органами ви­конавчої влади чи їх посадовими особами, притягнен­ням посадових осіб органів виконавчої влади до юри­дичної відповідальності за порушення еколого-правових вимог та інших приписів законодавства, що регламентує діяльність органів державного управління у сфері охорони навколишнього природного середови­ща.

Принцип поєднання комплексного та дифе­ренційованого підходів в управлінні охороною навколишнього природного середовища. Запро­вадження цього принципу обумовлено, з одного боку, тим, що взаємозалежність природних ресурсів, нероз­ривність екозв'язків у природних процесах потребує проведення в даній сфері, єдиної науково-технічної політики, координації зусиль усіх органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій і громадян у розробці та здійсненні заходів щодо охорони довкілля, використання природних ресурсів, забезпечення еко­логічної безпеки; комплексність передбачає й всебічне врахування всіх чинників (екологічних, економічних, технічних, соціальних та ін.), що можуть вплинути на ефективність природоохоронних заходів, а, з другого боку, притаманна окремим природним ресурсам особ­ливість (екологічна, репродуктивна тощо) обумовлює необхідність виділення спеціалізованого управління щодо їх охорони та використання. Відповідно до цього принципу в Україні існує Міністерство охорони навко­лишнього природного середовища, що здійснює ком­плексне управління охороною навколишнього природ­ного середовища, та центральні органи виконавчої влади, що відповідальні за організацію охорони та ви­користання окремих природних ресурсів (Держвод-госп України, Держкомзем України, Держлісгосп Ук­раїни, Укррибдержгосп).

Принцип поєднання державного управління із самоврядним і громадським управлінням у галузі охорони навколишнього природного середовища. Таке поєднання обумовлено характером екологічних проблем, вирішення яких потребує узгоджених дій з боку органів державного управління й органів місцевого самоврядування. Так, органи місцевого са­моврядування й органи громадського управління не можуть бути сторонніми спостерігачами того, як вико­ристовуються на їх територіях природні ресурси не тільки місцевого, але й загальнодержавного значення, стан яких впливає на екологічні умови життєдіяльності населення відповідної території. Необхідність збалансованого підходу до врахування місцевих і загально­державних інтересів виникає й при вирішенні питан­ня будівництва на певній території підприємств зі знешкодження побутових і виробничих відходів, елек­тростанцій та інших господарських об'єктів, діяльність яких створює загрозу для довкілля. За таких обставин створюється правовий механізм взаємодії органів державного управління й органів місцевого самовря­дування та органів громадського управління при прийнятті на територіальному рівні рішень з певних питань охорони навколишнього природного середови­ща, забезпечення екологічної безпеки.

Принцип басейнового управління. Його запро­вадження викликано екологічним і економічним зна­ченням річкових басейнів, які можуть охоплювати те­риторію декількох адміністративно-територіальних одиниць. У межах річкових басейнів замикаються кругообіги речовин, розповсюджуються та акумулюються забруднюючі речовини, здійснюється розміщення об'єктів виробництва. Метою запровадження басейново­го управління є створення умов для управління річковим басейном як єдиним цілим, забезпечення економічної цілісності басейнового водогосподарського комплексу, створення належних умов для збалансова­ності використання, охорони і відтворення водних ре­сурсів, запобігання порушенню умов формування вод­ного стоку, прояву шкідливої дії вод. Басейновий принцип покладено в основу організації діяльності Державної інспекції охорони Азовського моря та Дер­жавної інспекції охорони Чорного моря, які є територіальними органами Мінприроди України та мають взаємодіяти в процесі здійснення своїх повноважень із органами виконавчої влади, органами місцевого само­врядування різних областей України (Херсонської, Ми­колаївської, Запорізької, Донецької областей) та Авто­номної Республіки Крим. Зазначений принцип знахо­дить відображення і в організації діяльності Держвод-госпу України, у системі якого утворено басейнові управління водних ресурсів. Подальше впровадження басейнового управління у сфері водного господарства передбачено Концепцією розвитку водного господар­ства України, схваленої постановою Верховної Ради України від 14 січня 2000 року.

Принцип програмно-цільового забезпечення розробки та реалізації заходів у галузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, раці­онального використання природних ресурсів. Цей принцип є ключовим у даній сфері державного управління, дозволяє пов'язати цілі та завдання охоро­ни довкілля на перспективний період із спрямованими на їх виконання конкретними заходами організа­ційного, технічного, наукового й іншого характеру, ре­сурсним (фінансовим, матеріально-технічним) забез­печенням цих заходів, а також із відповідальними за їх розробку та реалізацію органами. Програмно-цільовий принцип реалізується шляхом підготовки державних екологічних програм, розділів з питань екологічної безпеки, охорони довкілля у складі дер­жавних програм економічного та соціального розвитку держави та в інших програмних документах (зокрема, в: Загальнодержавній програмі розвитку водного гос­подарства, затвердженій Законом України від 17 січня 2002 р.; Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, затвердженій Законом України від 21 вересня 2000 р.; Національній програмі екологіч­ного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затвердженій Постановою Верхов­ної Ради України від 27 лютого 1997 р.; Програмі перс­пективного розвитку заповідної справи в Україні ("За­повідники"), затвердженій Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.).

§ 2. Органи державного управління загальної компетенції

Органами загальної компетенції, тобто органа­ми, для яких повноваження з питань охорони навко­лишнього природного середовища є лише складовими загальних повноважень щодо вирішення питань еко­номічного та соціального розвитку держави й окремих регіонів, є Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміні­страції, виконавчі органи сільських, селищних, місь­ких рад у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишньо­го природного середовища.

1. Кабінет Міністрів України. Він є вищим орга­ном у системі органів виконавчої влади, відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України (стаття 113 Кон­ституції України). Відповідно до свого статусу Кабінет Міністрів України здійснює різноманітні функції, які поширюються на сферу охорони навколишнього при­родного середовища. У загальних рисах ці функції ви­значені у статті 116 Конституції України та конкретизо­вані в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища"(стаття 17) та в земельному, водному, лісовому кодексах, кодексі про надрах, зако­нах про тваринний світ, про рослинний світ, про при­родно-заповідний фонд, про зону надзвичайної еко­логічної ситуації та в інших нормативно-правових ак­тах.

Відповідно до законодавства Кабінет Міністрів України в галузі охорони навколишнього природного середовища:

а) здійснює реалізацію екологічної політики;

б) забезпечує розроблення державних рес­публіканських, міждержавних і регіональних еко­логічних програм;

в) координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України в питаннях охо­рони навколишнього природного середовища;

г) встановлює порядок утворення та використання Державного фонду охорони навколишнього природно­го середовища у складі Державного бюджету України та затверджує перелік природоохоронних заходів;

ґ) встановлює порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природ­них ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навко­лишнє природне середовище, розміщення відходів;

д) встановлює порядок визначення збору та її гра­ничних розмірів за користування природними ресур­сами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього;

є) приймає рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержав­ного значення;

є) організує екологічне виховання та екологічну освіту громадян;

ж) приймає рішення про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і орга­нізацій, незалежно від форм власності та під­порядкування, у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

з) керує зовнішніми зв'язками України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Кабінет Міністрів України може здійснювати й інші повноваження відповідно до законодавства України.

Кабінет Міністрів України реалізує свої повнова­ження різноманітними засобами. Насамперед, це здійснюється шляхом прийняття постанов і розпоряд­жень із ключових питань управління в даній сфері та розробки законопроектів екологічної спрямованості та внесення їх на розгляд до Верховної Ради України. Та­кож; важливим напрямком роботи Кабінету Міністрів є забезпечення розвитку міжнародно-правового співро­бітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища. Зокрема, Кабінет Міністрів України укла­дає міжнародні договори, які стосуються різноманіт­них напрямів (охорони окремих природних ресурсів, збереження біологічної різноманітності, запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій тощо) і форм (обмін інформацією, організація конференцій, робочих нарад, консультацій тощо) співробітництва України з іншими країнами. Міжурядові угоди з пи­тань охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки Україна має з Росією, США, Німеччиною, Данією, Польщею, Угорщиною, Грузією та іншими країнами.

2. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. Відповідно до статті 18 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" Рада Мініст­рів Автономної Республіки Крим: здійснює реалізацію законодавства України та Автономної Республіки Крим у галузі охорони навколишнього природного середо­вища; організує розроблення екологічних програм; встановлює порядок утворення та використання респу­бліканського фонду охорони навколишнього природ­ного середовища у складі республіканського бюджету Автономної Республіки Крим; погоджує розміщення підприємств, установ і організацій; визначає в устано­вленому порядку нормативи збору та розміри зборів за забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів; затверджує за поданням органів спеціально уповноваженого центрального органу ви­конавчої влади з питань охорони навколишнього при­родного середовища для підприємств, установ і орга­нізацій ліміти використання природних ресурсів, за винятком природних ресурсів загальнодержавного значення, скидів забруднюючих речовин у навколиш­нє природне середовище, за винятком скидів, що при­зводять до забруднення природних ресурсів загально­державного значення, навколишнього природного се­редовища за межами території Автономної Республіки Крим, ті ліміти на утворення та розміщення відходів; організує проведення державної екологічної експерти­зи об'єктів, що створюються або функціонують на те­риторії Автономної Республіки Крим; організує лікві­дацію екологічних наслідків аварій, залучає до її про­ведення підприємства, установи, організації, незалеж­но від підпорядкування та форм власності, і громадян; забезпечує систематичне й оперативне інформування населення, підприємств, установ та організацій про стан навколишнього природного середовища. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим може здійсню­вати й інші повноваження, що не входять до компетен­ції республіканських органів державного управління України.

3. Місцеві державні адміністрації. Відповідно до статті 2 Закону України "Про місцеві державні адміністрації"(1999 р.) виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів вико­навчої влади. Місцева державна адміністрація в ме­жах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Основними завданнями місцевих державних адміністрацій у сфері екології та природокористування є забезпечення в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці:

1) виконання положень Конституції України, за­конів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня з питань охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки та природокористування;

2) законності та правопорядку у сфері екології та природокристування, додержання екологічних прав громадян;

3) виконання державних і регіональних програм охорони довкілля;

4) підготовки та виконання відповідних бюджетів, у тому числі в частині, що стосується охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки та приро­докористування;

5) звіту про виконання відповідних бюджетів і програм;

6) взаємодії з органами місцевого самоврядуван­ня з питань охорони довкілля, забезпечення еко­логічної безпеки та природокористування;

7) реалізації інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень у га­лузі охорони довкілля, забезпечення екологічної безпе­ки та природокористування.

Із урахуванням цих завдань Законом України "Про місцеві державні адміністрації" (стаття 21) визнача­ються повноваження місцевих державних адмі­ністрацій у галузі використання й охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля. Так, місцева державна адміністрація: 1) розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; 2) подає пропозиції відповідним радам і здійснює заходи щодо реалізації їх рішень про приватизацію земель та їх вилучення для державних потреб; 3}-розробляє, подає на затвердження відповід­ної ради та забезпечує виконання регіональних еко­логічних програм; звітує перед відповідною радою про їх виконання; вносить до відповідних органів пропо­зиції щодо державних екологічних програм; 4) вживає заходів до відшкодування шкоди, заподіяної пору­шенням законодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями та грома­дянами; 5) вносить пропозиції відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; 6) інформує населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються до його поліпшення; 7) організовує роботу по ліквідації наслідків еко­логічних аварій, залучає до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадян; 8) вносить пропозиції в установленому за­коном порядку про зупинення діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності в разі порушення ними законодавства про охорону довкілля та санітарних правил; 9) розробляє та забезпечує дотримання правил користування водозабірними спо­рудами, призначеними для задоволення питних, побу­тових та інших потреб населення, зони санітарної охо­рони джерел водопостачання; обмежує або забороняє використання підприємствами питної води у проми­слових цілях.

Місцеві державні адміністрації здійснюють також повноваження, делеговані їм обласними та районними радами відповідно до Конституції України в обсягах і межах, передбачених статтею 44 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 р.). Зокрема, до таких повноважень відносяться: 1) визначення від­повідно до закону розміру відрахувань підприємства­ми, установами й організаціями, що надходять на роз­виток шляхів загального користування в області; 2) погодження у випадках, передбачених законом, з відповідними сільськими, селищними, міськими рада­ми питань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища; 3) підготовка проектів рішень про віднесення лісів до категорії захисності, а також; про поділ лісів за розрядами такс у ви­падках і порядку, передбачених законом; 4) прийняття у встановленому законом порядку рішень про заборо­ну використання окремих природних ресурсів загального користування; 5) визначення відповідно до зако­нодавства режиму використання територій рекреа­ційних зон; 6) затвердження для підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у до­вкілля та лімітів розміщення відходів у випадках, пе­редбачених законом.

4. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Вони, відповідно до Конституції України та Зако­ну України "Про місцеве самоврядування в Україні", створюються сільськими, селищними, міськими, ра­йонними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місце­вого самоврядування у межах, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами. Виконавчі органи місцевих рад по­єднують самоврядне управління із державним управ­лінням (у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишньо­го природного середовища) охороною довкілля, забез­печенням екологічної безпеки та природокористуван­ням. На виконавчі органи місцевих рад покладається:

а) вирішення відповідно до власних (самоврядних) повноважень (стаття 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні”) наступних питань:

1) підготовка та внесення на розгляд ради пропози­цій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурса­ми, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власно­сті територіальних громад; визначення в установлено­му порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм влас­ності за забруднення довкілля й інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів;

2) підготовка та подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля;

3) підготовка та внесення на розгляд ради пропози­цій щодо прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення й інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороня­ються законом;

4) справляння плати за землю;

б) здійснення делегованих повноважень органів державного управління:

здійснення контролю за додержанням земель­ного та природоохоронного законодавства, викорис­танням і охороною земель, природних ресурсів загаль­нодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів;

реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують пра­во власності та право користування землею;

організація та ведення земельно-кадастрової документації;

погодження питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загально­державного значення;

вирішення земельних спорів у порядку, вста­новленому законом;

здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епі­демій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інфор­мування про них населення, залучення в установлено­му законом порядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також населення;

визначення території для складування, збері­гання або розміщення виробничих, побутових та ін­ших відходів відповідно до законодавства;

підготовка висновків щодо надання або вилу­чення в установленому законом порядку земельних ді­лянок, що проводиться органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування;

погодження проектів землеустрою;

здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

Окрім зазначених делегованих повноважень, до ві­дання виконавчих органів міських (за винятком міст районного значення) рад належить також координація на відповідній території діяльності місцевих землевпо­рядних органів, а також спеціально уповноважених державних органів управління з питань охорони на­вколишнього природного середовища.

§ 3. Органи державного управління спеціальної компетенції

Органами державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища спеціальної компетенції є центральні органи виконавчої влади й урядові органи державного управління із підпорядко­ваними їм територіальними підрозділами, для яких за­безпечення реалізації екологічної політики на загальнедержавному та місцевому рівнях є єдиним, голов­ним призначенням. Такими органами є: Міністерство охорони навколишнього природного середовища Ук­раїни; Державний комітет природних ресурсів Ук­раїни; Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству; Державний комітет лісового господар­ства України, а також урядові органи державного управління із спеціальними повноваженнями: Держав­на екологічна інспекція (Держекоінспекція); Державна служба заповідної справи; Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет); Державний департамент рибного господарства (Укрдержрибгосп).

Спеціальні повноваження в даній галузі мають і Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ката­строфи; Державний комітет ядерного регулювання України.

Серед цих органів слід виділити Міністерство охо­рони навколишнього природного середовища України, яке було утворено внаслідок реорганізації Міністерства екології та природних ресурсів України відповідно до Указу Президента України від 15.09.2003 р. "Про захо­ди щодо підвищення ефективності державного управ­ління у сфері охорони навколишнього природного се­редовища та використання природних ресурсів".

Відповідно до Положення про Міністерство охоро­ни навколишнього природного середовища, що за­тверджено Указом Президента України від 10 лютого 2004 року, Мінприроди України є спеціально уповно­важеним центральним органом виконавчої влади з пи­тань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної ді­яльності.

Основними завданнями Мінприроди України є:

- забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середови­ща, раціонального використання природних ресурсів (земля, надра, поверхневі та підземні води, атмосфер­не повітря, ліси й інша рослинність, тваринний світ, морське середовище та природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України), еколо­гічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності, створення екологічних передумов для сталого розвитку України;

- здійснення комплексного управління та регулю­вання у сфері охорони навколишнього природного се­редовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної та в ме­жах своєї компетенції радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності;

- здійснення державного контролю за додержан­ням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр), екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, поводження з відходами.

Мінприроди України, відповідно до покладених на нього завдань, у порядку, встановленому законодавст­вом, може застосовувати різноманітні засоби щодо за­безпечення організації природоохоронної діяльності, реалізації екологічного законодавства. Так, на Мін­природи України покладено підготовку пропозицій щодо формування та реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середови­ща, раціонального використання та відтворення при­родних ресурсів (крім надр), забезпечення екологічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної безпеки. Мінприроди України має також брати участь у розроб­ленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України й Державного бюджету України, організовувати розроблення та реалізацію за­гальнодержавних програм з охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення еко­логічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної без­пеки, а також гідрометеорологічної діяльності, сприяти розробленню регіональних програм з цих питань і ко­ординації їх виконання. До повноважень Мінприроди України відноситься й реалізація єдиної науково-технічної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення еко­логічної безпеки.

Одним із ключових повноважень Мінприроди є координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки, а також; гідрометеорологічної діяльнос­ті. Вона здійснюється Мінприроди України шляхом: залучення спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до компетенції Міністерства; скликання в установленому порядку наради з питань, що належать до його повноважень і функцій; виданням у разі по­треби разом з іншими центральними та місцевими ор­ганами виконавчої влади спільних актів; заслухову­вання відповідних звітів посадових осіб центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також; підпри­ємств, установ та організацій, наданням керівникам підприємств, установ та організацій обов'язкових для виконання приписів щодо усунення виявлених пору­шень законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, використання природних ре­сурсів, екологічної та, у межах своєї компетенції, раді­аційної безпеки тощо.

Ряд повноважень Мінприроди України мають за­побіжно-контрольний характер. Таким є повноважен­ня щодо: а) організації та здійснення державного кон­тролю за додержанням норм і правил у сфері викори­стання й охорони природних ресурсів, у тому числі землі, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів, інших об'єктів рослинного і тваринного світу, морського середовища, а також природних ре­сурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, вимог екологічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної безпеки, у тому числі в пунктах пропуску через дер­жавний кордон України, у сфері поводження з відходами, гідрометеорологічної діяльності; б) держав­ної екологічної експертизи; в) моніторингу навколиш­нього природного середовища (екологічного моніто­рингу).

Важливе значення мають юрисдикційні повнова­ження, які надають Мінприроди право:

- застосовувати у випадках, передбачених законо­давством, економічні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення вимог законодавства;

- подавати позови про відшкодування шкоди і втрат, завданих унаслідок такого порушення;

- розглядати справи про адміністративні правопо­рушення;

- передавати правоохоронним органам, у разі на­явності підстав, передбачених законодавством, ма­теріали про виявлені факти злочинів;

- обмежувати, тимчасово забороняти (зупиняти) в установленому порядку діяльність підприємств, уста­нов, організацій та об'єктів незалежно від форми власності або вносити до Кабінету Міністрів України відповідні подання щодо припинення діяльності, якщо вона провадиться з порушенням норм і правил охоро­ни навколишнього природного середовища, раціо­нального використання природних ресурсів, еко­логічної та в межах своєї компетенції радіаційної без­пеки.

Відповідно до свого статусу Мінприроди має ши­року сферу застосування своїх повноважень. Воно, зокрема, бере участь разом з відповідними органами виконавчої влади в роботі із стандартизації, сер­тифікації, акредитації, метрологічного забезпечення у сфері охорони навколишнього природного середови­ща, використання природних ресурсів, екологічної безпеки, гідрометеорологічної діяльності. Також Мініс­терство: забезпечує збереження біологічного та ланд­шафтного різноманіття, формування національної екологічної мережі, ведення Червоної книги України та Зеленої книги України; організовує проведення дер­жавних випробувань пестицидів та агрохімікатів вітчизняного й іноземного виробництва; здійснює управління державною системою гідрометеорологічних спостережень, забезпечує "її функціонування та розви­ток, організовує гідрометеорологічне прогнозування; бере участь у плануванні та здійсненні заходів попе­редження та реагування на надзвичайні ситуації в частині забезпечення екологічної та, у межах своєї компетенції, радіаційної безпеки; організовує і коор­динує в установленому порядку проведення астрономо-геодезичних, гравіметричних, аерокосмічних зйо­мок для дистанційного зондування Землі з метою вив­чення природних ресурсів і стану довкілля; виконання державних і регіональних програм, здійснення заходів з розвитку туризму, рекреації; виконує у межах, ви­значених законодавством України, функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління; бере участь у реалізації антимонопольної політики у сфері діяльності Міністерства, вно­сить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни форми власності підприємств, що належать до сфери його управління, чи їх відокремлених структурних підрозділів, та вирішує питання щодо їх реорганізації; виконує завдання щодо мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави у межах, визначе­них законодавством; забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що нале­жать до сфери його управління; сприяє екологічній освіті й екологічному вихованню громадян, здійснює співробітництво з природоохоронними об'єднаннями громадян; виконує інші повноваження та функції, пе­редбачені законодавством.

Важливі повноваження у даній сфері має Держав­ний комітет природних ресурсів України, який було утворено як і Мінприроди України внаслідок реоргані­зації Міністерства екології та природних ресурсів України згідно Указу Президента України від 15 жовт­ня 2003 р. "Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишньо­го природного середовища та використання природ­них ресурсів".

Відповідно до Положення про Державний комітет природних ресурсів України, затвердженого Указом Президента України від 10 лютого 2004 року, Держком-природресурсів України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використан­ня надр, а також топографо-геодезичної, картографіч­ної діяльності.

Основними завданнями Держкомприродресурсів України є:

- забезпечення реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення та раціонального викори­стання надр, топографо-геодезичної, картографічної діяльності, формування національної екологічної ме­режі;

- забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, організації геологічного, геофізичного, гео­хімічного, гідрогеологічного, інженерно-геологічного й еколого-геологічного вивчення надр, пошуку та розвідки корисних копалин на території України, у межах тери­торіальних вод, континентального шельфу та виключ­ної (морської) економічної зони України, раціонального використання надр, картографування геологічного се­редовища, а також розвитку топографо-геодезичної, картографічної діяльності;

- здійснення державного моніторингу геологічного середовища та мінерально-сировинної бази, проведен­ня еколого-геологічних досліджень; здійснення дер­жавного контролю за геологічним вивченням надр, за­безпечення здійснення державного геодезичного на­гляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю, участь у здійсненні державного контролю й нагляду за охороною та використанням надр.

Держкомприродресурсів України відповідно до законодавства для виконання покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення надр і раціонального використання природ­них ресурсів, топографо-геодезичної та картографічної діяльності, заповідної справи, формування національної екологічної мережі; організовує розроблення та реалізацію загальнодержавних програм у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, а також; топографо-геодезичної, картографічної діяльності; реалізовує єдину науково-технічну політику у сфері геологічного вивчення надр і раціонального використання природних ресурсів, топографо-геодезичної, картографічної діяльності; організовує і координує в установленому порядку проведення геологічних досліджень; виконує функції державного замовника з проведення геологічних досліджень, єдиного замовника державного контракту з приросту запасів корисних копалин і головного розпорядника коштів державного бюджету, що спрямовуються на проведення геологорозвідувальних робіт; розробляє і затверджує у межах своєї компетенції правила проведення геологічних досліджень, пошуку, розвідки й оцінки запасів і ресурсів корисних копалин, топографо-геодезичних та картографічних досліджень і робіт, акти регулювання заповідної страви, інші нормативно-правові акти й нормативні документи; забезпечує проведення державної реєстрації та обліку робіт з геологічного вивчення надр, топографо-геодезичних і картографічних робіт.

Також Держкомприродресурсів видає в установле­ному законодавством порядку спеціальні дозволи на користування ділянками надр, дозволи (ліцензії) на пошук (розвідку) та експлуатацію родовищ корисних копалин, на проведення топографо-геодезичних і картографічних робіт і в інших випадках, перед­бачених законодавством, а також контролює до­держання умов виданих дозволів (ліцензій), зупиняє та анулює їх дію; бере участь у встановленні квот (лімітів) на видобуток окремих видів корисних копалин; координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, топографо-гео­дезичної та картографічної діяльності; аналізує пооб'єктні плани підприємств, установ та організацій, які проводять геологорозвідувальні та топографо-гео­дезичні й картографічні роботи на території України за кошти державного бюджету, вносить до них у разі потреби зміни, доповнення й затверджує їх; визначає склад та обсяг інформації, яка підлягає обов'язковій передачі до Державного інформаційного геологічного фонду України, Державного картографо-геодезичного фонду України, порядок обліку та користування нею, розпоряджається в установленому законодавством порядку наявною інформацією; бере участь у топографо-геодезичному й картографічному забезпеченні проведення земельної реформи, делімітації та демаркації державного кордону та формуванні відповідної бази картографічних даних.

Окрім того, Держкомприродоресурсів України здійснює державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль), топографо-геодезичною, картографічною діяльністю (державний геодезичний нагляд), виконанням програм у цих сферах, повнотою геологічного вивчення надр, своєчасністю і правильністю державної реєстрації робіт з геологічного вивчення надр, наявністю спеціальних дозволів, виконанням передбачених ними умов, а також: ліцензій на провадження певних видів господарської діяльності, додержанням під час дослідно-промислової експлуатації родовищ корисних копалин технологій, які забезпечують необхідне їх вивчення і виключають можливість пошкодження родовищ, виконанням рекомендацій державної експертизи з оцінки запасів корисних копалин, збереженням розвідувальних гірничих виробок і свердловин, а також геологічної документації, зразків порід, дублікатів проб, що можуть бути використані для подальшого вивчення надр, додержанням вимог законодавства про надра, а також проектів, стандартів, норм, правил, інших нормативних документів з геологічного вивчення надр, у тому числі під час експлуатації родовищ корисних копалин, топографо-геодезичної та картографічної діяльності; бере участь у здійсненні державного контролю й нагляду за охороною та раціональним використанням надр; здійснює державний геодезичний нагляд, спрямований на забезпечення додержання суб'єктами господарської діяльності встановленого порядку виконання топографо-геодезичних і картографічних робіт; виконує й інші повноваження та функції, передбачені законодавством.

Важливу роль у забезпеченні державного управ­ління в галузі охорони навколишнього природного се­редовища відіграють центральні органи виконавчої влади, на які покладено забезпечення реалізації дер­жавної політики у таких галузях як охорона та вико­ристання землі, а також водне, лісове й рибне госпо­дарство.

Забезпечення охорони та використання землі по­кладено на Державний комітет України по земельних ресурсах, Положення про який затверджено Указом Президента України від 14 серпня 2000 р.

Державний комітет України по земельних ресур­сах (Держкомзем України) є центральним органом ви­конавчої влади, діяльність якого спрямовується та ко­ординується Кабінетом Міністрів України. Держком­зем України вносить у встановленому порядку пропо­зиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охо­рони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру й забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву коорди­націю та функціональне регулювання з питань, відне­сених до його відання. Зокрема, Держкомзем України готує пропозиції щодо вдосконалення регулювання зе­мельних відносин, розпорядження земель державної та комунальної власності, державного контролю за вико­ристанням і охороною земель, а також змісту, органі­зації та порядку ведення державного земельного када­стру, здійснення моніторингу земель; розробляє дер­жавні програми з питань розвитку земельних відно­син, приватизації земель, раціонального використан­ня, охорони та здійснення моніторингу земель, веден­ня державного земельного кадастру, а також здійснює нормативно-методичне забезпечення їх виконання; організовує та забезпечує проведення робіт з грошової, у тому числі експертної, оцінки земель, готує пропози­ції щодо вдосконалення методики та порядку прове­дення таких робіт; забезпечує розроблення та здійс­нення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне викорис­тання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також; на відтворення та підвищення родю­чості грунтів, продуктивності земель, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного та історико-культурного призначення; бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин і вдосконалення системи оподаткування; здійснює в межах своїх пов­новажень державний контроль за додержанням земе­льного законодавства, у тому числі встановленого по­рядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх ці­льового призначення й умов надання, власниками зе­мельних ділянок і землекористувачами та здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері розвитку водного господарства, мелі­орації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах покладено на Державний комітет України по водному господар­ству Держводгосп України), Положення про який за­тверджено Указом Президента України від 14 липня 2000 року.

Основними завданнями Держводгоспу України є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, мелі­орації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впровадження досягнень науки і техніки, нових технологій, передово­го досвіду роботи та забезпечення реалізації цієї полі­тики; розроблення й участь у реалізації загальнодер­жавних, міждержавних і регіональних програм вико­ристання й охорони вод і відтворення водних ресурсів; забезпечення задоволення потреб населення та галузей національної економіки у водних ресурсах і проведен­ня їх міжбасейнового перерозподілу; здійснення захо­дів, пов'язаних із запобіганням шкідливій дії вод і лік­відацією її наслідків, включаючи протипаводковий за­хист сільських населених пунктів і земель.

Відповідно до покладених завдань Держводгосп України: бере участь у розробленні економічних цільо­вих програм розвитку галузей національної економіки з урахуванням забезпечення раціонального викорис­тання водних ресурсів; визначає потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку водного господарства та меліорації земель; здійснює контроль за додержанням режиму роботи водосховищ комплексного призначення, водо­господарських систем і каналів, використання прибе­режних захисних смуг, достовірністю державного об­ліку водокористування, технічним станом гідротехніч­них споруд, які належать підприємствам, установам, організаціям, що перебувають у сфері його управління; розробляє довгострокові прогнози водогосподарських балансів і схеми комплексного використання вод та охорони водних ресурсів, бере участь у вирішенні пи­тань, пов'язаних із міждержавним розподілом стоку річок і використанням прикордонних вод; бере участь у створенні та забезпеченні функціонування системи державного моніторингу довкілля у частині проведен­ня радіологічних і гідрохімічних спостережень на во­догосподарських системах комплексного призначення, транскордонних водотоках, у системах міжгалузевого і сільськогосподарського водопостачання в зонах впли­ву атомних електростанцій, за станом грунтів у зонах впливу меліоративних систем і переформуванням бе­регів і прибережних зон водосховищ; організовує ви­конання робіт, пов'язаних з мінімізацією наслідків шкідливої дії вод, у тому числі щодо захисту від підто­плення, протипаводкового і протиповеневого захисту земель, а також сільських населених пунктів; розглядає відповідно до законодавства справи про адміністрати­вні правопорушення і в межах своїх повноважень приймає відповідні рішення; здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань. Формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері лісового та мисливського господарст­ва, здійснення управління в цій сфері, а також; міжга­лузеву координацію та функціональне регулювання питань покладено на Державний комітет лісового господарства України, Положення про який затверджено Указом Президента України від 14 серпня 2000 року.

Основними завданнями - Держкомлісгоспу України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, а також: охо­рони, захисту, раціонального використання і відтво­рення лісових ресурсів, мисливських тварин, підви­щення ефективності лісового та мисливського госпо­дарства; здійснення державного управління, регулю­вання й контролю у сфері лісового та мисливського го­сподарства; розроблення й організація виконання за­гальнодержавних, міждержавних і регіональних про­грам у сфері захисту, підвищення продуктивності, ра­ціонального використання і відтворення лісів, а також участь у розробленні та виконанні таких програм з пи­тань використання і відтворення мисливських тварин, розвитку мисливського господарства.

Держкомлісгосп України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері лісового та мисливського господарства; забезпечує проведення єдиної науково-технічної політики у сфері лісового та мисливського господарства, впровадження досягнень науки та техніки, а також нових технологій і передово­го досвіду у цих галузях; виступає у встановленому по­рядку замовником науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, необхідних для реалізації про­грам розвитку лісового та мисливського господарства; організовує відповідно до законодавства діяльність метрологічної служби на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління; розробляє норми, правила та інші нормативні докуме­нти у сфері охорони, захисту, раціонального викорис­тання лісових ресурсів і відтворення лісів; визначає основні засади й організовує проведення лісовпорядкування, впорядкування мисливських угідь, а також; веде державний лісовий кадастр, облік лісів, а також моніторинг і державний кадастр мисливських тварин; видає дозволи на спеціальне використання лісових ре­сурсів державного значення в межах встановлених лі­мітів, за винятком територій природно-заповідного фонду; погоджує проекти використання лісових ресур­сів державного значення; бере участь у розробленні лімітів і норм використання мисливських тварин, до­водить затверджені у встановленому порядку зазначе­ні ліміти до відома користувачів мисливських угідь; встановлює відповідно до законодавства строки полю­вання, сезонні строки початку та закінчення заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань; здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

У забезпеченні реалізації державної політики в га­лузі охорони навколишнього природного середовища раціонального використання природних ресурсів важ­ливу роль відіграють також урядові органи, на які по­кладено .здійснення певних функцій управління в да­ній сфері - Державна екологічна інспекція (Держекоін-спекція), Державна служба заповідної справи, Держав­на гідрометеорологічна служба (Держгідромет), Дер­жавна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів, Державний депа­ртамент рибного господарства (Укрдержрибгосп).

Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінприроди та йому підпорядковується. Згідно Положенням про Державну екологічну інспекцію, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16 червня 2004 р.), основними завданнями Держекоінспекції є: участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, тваринний і рослинний світ, природні ресурси терито­ріальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами й агрохімікатами, екологічної та радіа­ційної безпеки; здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр і лісів), екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, поводження з відходами.

Державна служба заповідної справи, статус якої визначено Положенням про неї, що затверджено по­становою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. (із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2004 р.), має основними завданнями: участь у реалізації державної політики у сфері збереження та невиснажливого вико­ристання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів; забезпечення державного управління територіями й об'єктами при­родно-заповідного фонду; здійснення державного кон­тролю за додержанням режиму територій і об'єктів природно-заповідного фонду; забезпечення збережен­ня біологічного та ландшафтного різноманіття на те­риторіях природно-заповідного фонду; підготовка пропозицій щодо сталого розвитку репрезентативної мережі природно-заповідного фонду та формування національної екологічної мережі.

Державна гідрометеорологічна служба (Держгідро-мет) відповідно до Положення про неї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р., має своїми основними завданнями: участь у реалізації - державної політики у сфері гідрометеорології та моніторингу довкілля; здійснення управління і кон­тролю у сфері гідрометеорологічної діяльності; органі­зацію гідрометеорологічного та кліматичного вивчення території України, функціонування системи гідромете­орологічних спостережень і прогнозування, здійснення в установленому порядку гідрометеорологічного забез­печення й обслуговування, ведення галузевого держа­вного архіву даних спостережень; реалізацію в межах своєї компетенції науково-технічної політики, органі­зація та координація наукових досліджень з питань гідрометеорології та клімату; взаємодію з міжнародни­ми організаціями й національними гідрометеорологічними службами інших держав, представництво України у Всесвітній метеорологічній організації та участь у межах своєї компетенції в реалізації Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Урядовим органом державного управління є Дер­жавна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів (Держлісінспекція). Положення про неї затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2004 р. Держлісінспекція діє у складі Мінприроди і йому підпорядковується, має у своїй діяльності керуватися Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, відповідним Положенням і наказами Мінприроди України. У межах своїх повноважень Держлісінспекція має узагальнювати практику застосування законодав­ства, розробляє пропозиції щодо удосконалення законодавства і подавати їх на розгляд Мінприроди України. Основними завданнями Держлісінспекції є: участь у межах своєї компетенції в реалізації держав­ної політики у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів; здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Забезпечення реалізації державної політики у сфе­рі рибного господарства, охорони, відтворення та ра­ціонального використання водних живих ресурсів по­кладається на Державний департамент рибного госпо­дарства (Укрдержрибгосп), який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується. Положення про Дер­жавний департамент рибного господарства затвер­джене постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 року.

Основними завданнями Укрдержрибгоспу є розро­блення та реалізація комплексних заходів щодо охоро­ни, відтворення та використання водних живих ре­сурсів, вивчення стану їх запасів у рибогосподарських водоймах України, територіальному морі, виключній (морській) економічній зоні України та водах за межа­ми юрисдикції України відповідно до міжнародних зо­бов'язань України; здійснення державного нагляду за безпекою мореплавства флоту рибного господарства України; здійснення та координування за дорученням Кабінету Міністрів України і Мінагрополітики міжна­родного багатостороннього та двостороннього співро­бітництва з метою розвитку рибного господарства з урахуванням сучасних міжнародних тенденцій, забез­печення доступу підприємств рибного господарства України до запасів водних живих ресурсів Світового океану; участь у реалізації єдиної технічної та інвестиційної політики, створення правових умов впрова­дження у виробництво прогресивних технологій, дося­гнень науки, техніки і передового досвіду, проведення комплексного аналізу соціально-економічного та нау­ково-технічного розвитку рибного господарства Украї­ни; задоволення потреб населення та виробництва в рибопродукції з високими споживчими властивостями, що забезпечують конкурентоспроможність цієї продукції на внутрішньому і зовнішньому ринку.

Окрім зазначених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середо­вища, спеціальні повноваження в даній галузі мають Міністерство охорони здоров'я України, Державний комітет ядерного регулювання України, Міністерство надзвичайних ситуацій України та Державний комітет України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, ді­яльність якого спрямовується і координується Кабіне­том Міністрів України. Положення про Міністерство охорони здоров'я України затверджено Указом Прези­дента України від 24 липня 2000 року. МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, сані­тарного й епідемічного благополуччя населення, ство­рення, виробництва, контролю якості та реалізації лі­карських засобів і виробів медичного призначення.

На МОЗ України, зокрема, покладено здійснення контролю і нагляду за додержанням санітарного зако­нодавства, державних стандартів, критеріїв і вимог, спрямованих на забезпечення санітарного й епідеміч­ного благополуччя населення; забезпечення відповідно до законодавства проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи; вивчення, аналіз і прогнозу­вання показників стану здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; взяття участі в розробці заходів, спрямованих на недопущен­ня шкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини; затвердження відповідно до законодавства державних санітарних норм, правил, гігієнічних нор­мативів; встановлення в межах своєї компетенції дер­жавних стандартів якості питної води; взяття участі в розробці та введенні в дію екологічних нормативів і норм радіаційної безпеки; погодження в установлено­му законодавством порядку всіх державних стандар­тів, технічних умов, промислових зразків, іншої нор­мативно-технічної документації об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я населення тощо.

Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомреґулювання України) є центральним орга­ном виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяль­ність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Положення про Державний комітет ядерного регулювання України затверджено Указом Президента України № 155 від 6 березня 2001 року. Основними завданнями Держатомреґулювання Украї­ни є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері використання ядерної енергії, забезпечення додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; здійснення в межах своєї компе­тенції державного регулювання безпеки використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіа­ційної безпеки; здійснення державного нагляду за до­держанням законодавства, норм, правил і стандартів з використання ядерної енергії, вимог ядерної та раді­аційної безпеки; координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, що відповідно до законодавства здійснюють державне регулювання ядерної та радіаційної безпеки.

Міністерство України з питань надзвичайних ситу­ацій і Державний комітет України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи утворені внаслі­док реорганізації Міністерства України з питань над­звичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо вдоскона­лення системи державного управління у сфері подолання наслідків Чорнобильської катастрофи" № 755/2004 від 6 липня 2004 року.

Міністерство України з питань надзвичайних ситу­ацій є спеціально уповноваженим центральним орга­ном виконавчої влади з питань захисту населення і те­риторій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, рятувальної справи, пожежної безпеки тощо; Державний комітет України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є спеціально уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади з питань захисту населення і територій від наслідків Чорнобильської катастрофи, у тому числі з питань соціального захисту громадян, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи, перетво­рення об'єкта "Укриття" в екологічно безпечну систему, реабілітації забруднених унаслідок Чорнобильської ка­тастрофи територій. Діяльність Державного комітету України з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра України з питань надзвичайних ситуацій.

§ 4. Інші органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Державне управління в галузі охорони навколиш­нього природного середовища, як зазначалося, здійс­нюється й іншими центральними органами виконавчої влади, завданням яких є забезпечення реалізації дер­жавної політики в окремих галузях економіки чи сфе­рах управління. Повноваження таких центральних ор­ганів виконавчої влади в галузі охорони навколишньо­го природного середовища можуть мати галузевий ха­рактер, тобто поширюватися на певну сферу економі­ки (промисловість, енергетику, сільське господарство, транспорт тощо), або функціональний характер, тобто спрямовані на здійснення певної державної функції (статистичного обліку, розробки стандартів, управлін­ня фінансами, організації науки тощо) з правом у ме­жах своєї спрямованості координувати діяльність ін­ших органів державного управління¹.

Галузевий характер, зокрема, мають повноважен­ня Міністерства палива й енергетики України, Мініс­терства аграрної політики України, Міністерства про­мислової політики України, Міністерства транспорту України, Державного комітету України з будівництва й архітектури, Державного комітету України з енерго­збереження, Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства. У положеннях про ці органи визначається їх статус як головних (про­відних) органів у системі центральних органів вико­навчої влади з певних питань і в контексті з основни-

¹ Див.: Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка (економіко-правовий механізм охорони на­вколишнього природного середовища в Україні). - К., 2001. -С. 204. 164

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

ми завданнями повноваження зазначених органів у галузі охорони навколишнього природного середови­ща.

Так, у Положенні про Міністерство палива й енер­гетики України, що затверджено Указом Президента України від 14 квітня 2000 р., встановлено, що це Мі­ністерство (Мінпаливенерго України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямову­ється та координується Кабінетом Міністрів України. Мінпаливенерго України є головним (провідним) орга­ном у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугіль­но-промисловому та нафтогазовому комплексах (далі -паливно-енергетичний комплекс). Основними завдан­нями Мінпаливенерго України є: державне управління паливно-енергетичним комплексом; забезпечення реа­лізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі; забезпечення енергетичної безпеки держа­ви; розроблення пропозицій щодо вдосконалення еко­номічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу; участь у формуванні, регу­люванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетич­них ресурсів. При реалізації цих завдань Міністерство має забезпечувати у межах своєї компетенції реаліза­цію проведення державної політики у сфері ядерної, радіаційної та пожежної безпеки й охорони довкілля, здійснювати методичне керівництво й організовувати контроль з цих питань за діяльністю підприємств па­ливно-енергетичного комплексу; координувати вико­нання робіт з перетворення об'єкта "Укриття" в еколо­гічно безпечну систему; організовувати функціонуван­ня державної системи обліку радіоактивних відходів, сховищ таких відходів і безпечне поводження з ними на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, до передачі радіоак­тивних відходів на захоронення; здійснювати органі­заційно-методичне забезпечення та координацію робіт, пов'язаних із розробленням і виконанням комплексної програми створення ядерно-паливного циклу, а також програм поводження з відпрацьованим ядерним пали­вом, тимчасового та довгострокового зберігання радіо­активних відходів, зняття з експлуатації реакторних установок та інших об'єктів ядерно-промислового комплексу тощо.

У Положенні про Міністерство промислової політи­ки України, що затверджено Указом Президента Укра­їни від 21 вересня 2001 р., наголос зроблено на тому, що це Міністерство забезпечує відповідно до законо­давства проведення у промисловому секторі економіки України єдиної науково-технічної, інвестиційної та природоохоронної політики; організовує виконання робіт з комплексної утилізації непридатних боєприпа­сів, утилізації рідинних компонентів і твердого ракет­ного палива й інших токсичних речовин на підприєм­ствах і в організаціях, що належать до сфери управ­ління Міністерства.

Ретельно визначені повноваження в галузі охорони навколишнього природного середовища Міністерства транспорту України в Положенні про нього, що за­тверджено Указом Президента України від 11 травня 2000 р. Це Міністерство, зокрема, має вживати заходів до зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на довкілля та забезпечує екологічну без­пеку на транспорті; здійснювати в межах своїх повно­важень правове регулювання екологічної безпеки на транспорті за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів України й контроль за станом профілактики та попередженням правопорушень, до­держанням законодавства України (включаючи екологічне законодавство), підприємствами галузі та вико­нанням міжнародних договорів (у тому числі з питань охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки); організовувати в межах своїх повноважень роботу підприємств галузі під час ліквідації наслідків стихій­ного лиха й інших надзвичайних ситуацій.

З урахуванням особливостей таких сфер як будів­ництво, промисловість будівельних матеріалів, архітек­тура та містобудування; управління якими поклада­ється на Державний комітет України з будівництва й архітектури (Держбуд України), визначені повнова­ження цього Комітету в галузі охорони довкілля в По­ложенні про нього, що затверджено Указом Президен­та України від 20 серпня 2002 року. Держбуд України, зокрема, має аналізувати стан планування територій, вживати заходів для формування повноцінного жит­тєвого середовища, підвищення архітектурно-плану­вального й інженерно-технічного рівня забудови та благоустрою населених пунктів; забезпечувати ство­рення нормативно-методичної бази для проектування, будівництва й експлуатації об'єктів у складних інже­нерно-геологічних умовах, а також розроблення нових і вдосконалення існуючих методів та засобів інженерного захисту територій, будівель і споруд від небезпечних техногенних і природних процесів; брати участь у роз­робленні нормативно-правових актів з питань сейсмі­чного районування, впорядкування промислової забу­дови й інженерної інфраструктури територій і населе­них пунктів, а також захисту навколишнього природ­ного середовища під час будівництва; здійснювати в межах своєї компетенції науково-технічне й експерт­но-нормативне супроводження будівельних робіт на об'єкті "Укриття" Чорнобильської АЕС; брати, у межах своєї компетенції, участь у розробленні та здійсненні інженерно-технічних заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та приро­дного характеру й реагування на них; організовувати проведення науково-дослідних і дослідно-конструк­торських робіт з питань будівництва, промисловості будівельних матеріалів, архітектури та містобудуван­ня, збереження традиційного характеру середовища й історичних ареалів населених місць, пам'яток архітек­тури та містобудування тощо.

Відповідним чином визначені повноваження й центральних органів виконавчої влади (Мінфіну Укра­їни, Міністерства освіти і науки України, Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Державного комітету інформа­ційної політики, телебачення та радіомовлення Украї­ни, Державного комітету статистики України та ін.), що утворені для реалізації певної функції управління, забезпечують у сферах своєї компетенції координацію інших органів виконавчої влади, у тому числі з питань охорони навколишнього природного середовища.

§ 5. Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Конституція України й нормативні акти екологіч­ного законодавства (хоч і з різним ступенем конкрети­зації) визнають громадське управління природокорис­туванням і охороною навколишнього природного сере­довища важливим конституційним принципом еколо­гічного права. Він ґрунтується на декількох конститу­ційних нормах. По-перше, природні багатства України є об'єктами права власності Українського народу, а кожний громадянин має право користуватися цими природними об'єктами відповідно до закону (ст. 13). По-друге, кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої пору­шенням цього права шкоду (ст. 50). По-третє, громадя­ни зобов'язані у свою чергу не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати завдані ними збитки (ст. 66). По-четверте, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для захисту своїх прав і свобод та задово­лення інтересів (ст. 36), у тому числі й екологічних. Отже, наведені норми свідчать, що кожний громадя­нин вправі та зобов'язаний робити свій особистий вне­сок у раціональне природокористування й охорону до­вкілля, діючи самостійно або в складі громадського об'єднання екологічного напряму.

Екологічна ситуація та зростання свідомості й ак­тивності населення обумовили те, що в Україні існує понад 20 екологічних організацій, асоціацій і груп на­ціонального рівня та понад 300 - місцевого. Серед них Українське товариство охорони природи, Українське товариство мисливців і рибалок, асоціація «Зелений світ», ботанічні, орнітологічні, географічні, гідроекологічні товариства. Національний екологічний центр, Українська екологічна академія наук, Всеукраїнська екологічна ліга й ін. Для взаємодії ними при Мінекоресурсів створено Громадську екологічну раду.

Для досягнення своїх статутних цілей і завдань, за­лучення широких верств населення до охорони довкіл­ля та формування належної екологічної свідомості від­повідні громадські організації мають право:

вільного доступу до інформації про стан довкіл­ля, джерела його забруднення, захворюваність насе­лення. Ці відомості ніким не можуть бути засекречені (ст. 50 Конституції України);

розробляти і пропагувати свої природоохоронні програми;

брати участь у розгляді радами, іншими орга­нами місцевого самоврядування питань охорони на­вколишнього природного середовища, використання природних об'єктів і забезпечення екологічної безпеки або виступати з ініціативою винесення цих питань на місцеві та всеукраїнський референдуми;

проводити громадську екологічну експертизу в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, і публічні слухання або відкриті засі­дання щодо оцінки екологічної безпеки об'єктів експер­тизи;

виконувати за власні кошти та з трудовою уча­стю членів організацій роботи по охороні та відтво­ренню природних ресурсів, збереженню й покращен­ню стану навколишнього природного середовища;

брати участь у проведенні державними орга­нами спеціальної компетенції перевірок дотримання підприємствами, установами, організаціями та громадя­нами екологічного законодавства й попередження від­повідних правопорушень. Громадський екологічний контроль здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного Положення, затвердженого Мінекоресурсів 5 липня 1999 року, яким інспектори наді­лені певними контрольними функціями;

пред'являти до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення екологічного законодавства, у тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань;

здійснювати співробітництво з міжнародними й іноземними неурядовими екологічними організація­ми, які, до речі, відіграють значну роль і мають вели­кий вплив на суспільні процеси в розвинутих країнах.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть органи державного управління загальної компетенції. їх функції та повноваження.

2. Які завдання покладаються на виконавчі органи місцевих рад?

3. Перерахуйте органи державного управління спе­ціальної компетенції. Які повноваження має кожен з цих органів?

4. Назвіть інші органи державного управління в га­лузі охорони навколишнього природного середовища.

5. Що таке громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища?

§ 6. Функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Функція управління в галузі охорони навколишньо­го природного Середовища - це визначений у законо­давчих та інших нормативно-правових актах напря­мок діяльності суб'єкта чи групи суб'єктів щодо орга­нізації охорони довкілля, забезпечення екологічної без­пеки, раціонального використання, відтворення при­родних ресурсів.

До основних функцій управління в галузі охорони навколишнього природного середовища відносяться: планування у галузі охорони навколишнього природ­ного середовища; екологічний моніторинг; державний облік у галузі охорони навколишнього природного сере­довища; екологічне нормування, лімітування, ліцензу­вання; екологічна експертиза; екологічний аудит; кон­троль у галузі охорони навколишнього природного се­редовища.

Планування заходів щодо охорони довкілля та використання природних ресурсів здійснюється у складі програм, прогнозів соціально-економічного роз­витку та на основі екологічних програм, що розробля­ються на загальнодержавному, міжрегіональному та місцевому рівнях.

Загальнодержавними екологічними програмами визначається єдина політика у галузі охорони довкілля, передбачаються заходи щодо стабілізації та поліпшен­ня стану довкілля в Україні чи окремих його складових (прикладами таких програм є: Загальнодержавна про­грама формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, затверджена Законом України від 21.09.2000 р.; Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами, затверджена Законом України від 14.09.2000 р.; Загальнодержавна програма розвитку водного господарства, затвердже­на Законом України від 17.01.2002 р.; Загальнодер­жавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, затверджена Законом України від,22.03.2001 р. тощо). Міжрегіональні еко­логічні програми визначають заходи щодо вирішення екологічних проблем, спільних для двох і більше облас­тей України. Місцеві програми (обласні, районні, міські, селищні, сільські) розробляються із врахуван­ням заходів, що передбачені загальнодержавними та міжрегіональними екологічними програмами, та при­родних особливостей і рівня техногенного наванта­ження на довкілля у відповідних місцевостях.

В екологічних програмах із врахування вимог еко­логічного законодавства та міжнародних договорів у галузі охорони довкілля висвітлюються такі питання: необхідність і стисле обґрунтування доцільності розро­блення програми; основна мета програми й термін її реалізації; характеристика сучасного стану проблеми, на розв'язання якої спрямована програма; основні (пріоритетні) напрями дій для досягнення кінцевої ме­ти програми; етапи вирішення завдань програми й тер­міни їх виконання; комплекси заходів, що мають здій­снюватися на кожному з етапів; орієнтовні розрахунки вартості реалізації програми та джерела її фінансу­вання; очікувані результати реалізації заходів програ­ми та їх відповідність головній меті; прогнозна харак­теристика стану навколишнього природного середо­вища за етапами реалізації програми; механізм реалі­зації та фінансування програми і контролю за її вико­нанням.

Залежно від поставлених завдань у програмах мо­жуть висвітлюватися й інші питання.

Рішення про розроблення державних і міжрегіона­льних екологічних програм приймає Кабінет Міністрів України, а місцевих екологічних програм - місцеві ра­ди. Розроблення державних і міжрегіональних екологі­чних програм організує центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів із залу­ченням інших органів виконавчої влади та наукових установ і організацій. Розроблення місцевих екологіч­них програм організують місцеві державні адміністра­ції та виконавчі органи місцевих рад.

Рішення про затвердження загальнодержавних екологічних програм приймається Верховною Радою України, міжрегіональних екологічних програм - Кабі­нетом Міністрів України, місцевих екологічних про­грам - місцевими радами.

Порядок розробки та затвердження програм у га­лузі охорони навколишнього природного середовища регламентується Конституцією України (п. 6 ст. 85, п. З ст. 119, п. 5 ст. 138), Законом України "Про охо­рону навколишнього природного середовища" (ст. 6), Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (п."а" абз. З ст. 33), Законом України "Про державні цільові програми від 18.03.2004 р. та інши­ми нормативно-правовими актами.

Екологічний моніторинг (моніторинг довкіл­ля) - це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження й аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін і розроблення науково-обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам стану до­вкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Сис­тема моніторингу - це відкрита інформаційна система, пріоритетами функціонування якої є захист життєво важливих екологічних інтересів людини та суспільства; збереження природних екосистем; відвернення кризо­вих змін екологічного стану довкілля та запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям.

Моніторинг довкілля здійснюється Міністерством надзвичайних ситуацій, Міністерством охорони здо­ров'я, Мінагрополітики, Держкомлісгоспом, Мінприро­ди, Держкомприродресурсів, Держводгоспом, Держ-комземом, Держжитлокомунгоспом, їх органами на місцях, а також підприємствами, установами й органі­заціями, що належать до сфери їх управління, які є суб'єктами системи моніторингу за загальнодержав­ною і регіональними (місцевими) програмами реаліза­ції відповідних природоохоронних заходів. Координа­цію діяльності суб'єктів системи моніторингу, розгляду поточних питань, пов'язаних з проведенням моніторингу довкілля, здійснює міжвідомча комісія з питань моні­торингу довкілля із секціями за відповідними напря­мами, склад і положення про яку затверджуються Ка­бінетом Міністрів України.

Основними завданнями суб'єктів системи моніто­рингу є: довгострокові систематичні спостереження за станом довкілля; аналіз екологічного стану довкілля та прогнозування його змін; інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень у галузі охорони довкіл­ля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки; інформаційне обслуговування органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, а також забезпечення екологічною інформа­цією населення країни та міжнародних організацій.

Порядок здійснення екологічного моніторингу (мо­ніторингу довкілля) визначається Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (стаття 22), Положенням про державну систему моні­торингу довкілля, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 391 (з на­ступними змінами).

Державний облік в галузі охорони навколиш­нього природного середовища має своїм завданням встановлення кількісних, якісних та інших характери­стик природних ресурсів, а також обсягів викидів (скидів) забруднюючих речовин, виконання завдань по охороні навколишнього природного середовища. Такий облік здійснюється шляхом ведення кадастрів природних ресурсів та по лінії державної статистики.

Державні кадастри природних ресурсів є система­тизованим зведенням відомостей про кількісні, якісні й інші характеристики природних ресурсів по окремих регіонах та країни в цілому. Порядок ведення кадаст­рів природних ресурсів визначається Кабінетом Мініс­трів України (стаття 23 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"). Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. № 1781 затверджено Положення про регіональні када­стри природних ресурсів. Згідно цього Положення ре­гіональні кадастри ведуться за окремими видами при­родних ресурсів: земельні ресурси; водні ресурси; при­родні рослинні ресурси; ресурси тваринного світу; природні лікувальні ресурси; мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ.

Розділ "Земельні ресурси" включає відомості та дані про місця розташування і правовий режим земе­льних ділянок, їх оцінку, класифікацію, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників і земле­користувачів. Розділ "Водні ресурси" містить дані дер­жавного обліку поверхневих і підземних вод, водоко­ристування, які систематизуються за водними об'єктами, їх ділянками, водозбірними басейнами рі­чок, басейнами підземних вод, водогосподарськими ділянками, економічними районами, адміністративно-територіальними одиницями, а також; відомості про водогосподарські об'єкти, що забезпечують викорис­тання води, очищення та скид зворотних вод (з оцін­кою їх ефективності). Розділ "Природні рослинні ресур­си" включає відомості, що характеризують кількісний, якісний стан та економічну оцінку дикорослих та ін­ших несільськогосподарського призначення судинних рослин, у тому числі лісових (розподіл між користува­чами, віднесення до груп, категорій захисності, інші дані), а також дані про мохоподібні, водорості, лишай­ники та гриби. Розділ "Ресурси тваринного світу" міс­тить дані щодо обліку тварин, хордових, у тому числі хребетних (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби й інші) і безхребетних (членистоногі молюски, голошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різно­манітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), що перебувають у стані природної волі, за окремими видами (групами видів) тварин, а також відомості про стан тваринного світу, чисельність і об­сяги господарського використання цих тварин, їх час­тин (роги, шкіра тощо) та продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо). Розділ "Природні лікувальні ресурси" включає дані щодо природних лікува­льних ресурсів: мінеральні та термальні води, лікува­льні грязі, озокерит, ропа лиманів та озер, морська во­да, природні об'єкти й комплекси з кліматичними умо­вами, сприятливими для лікування, медичної реабілі­тації та профілактики захворювань, а також щодо їх кількості, якості й інших важливих характеристик цих ресурсів, можливих обсягів, способів і режиму їх вико­ристання. Розділ "Мінерально-сировинні ресурси, ко­рисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ" містить відомості що­до кожного виду корисних копалин усіх відкритих ро­довищ регіону незалежно від кількості запасів, стану їх розвідки, освоєння і відомчої належності та відомості щодо проявів техногенних родовищ. Ведення регіона­льних кадастрів за розділами здійснюють територіальні органи Держкомзему, Держкомлісгоспу, Держводгоспу та МОЗ.

Урядовими постановами також затверджено: Поря­док створення і ведення Державного кадастру природ­них лікувальних ресурсів (від 26.07.2001 р. № 872); По­рядок створення і ведення Державного кадастру приро­дних територій курортів (від 23.05.2001 р. № 562); По­рядок ведення державного водного кадастру (від 08.04.1996 р. № 413); Порядок ведення державного облі­ку лісів і державного лісового кадастру (від 27.09.1995 р. № 767); Положення про порядок ведення державного кадастру тваринного світу (від 15.11.1994 р. № 772); По­ложення про порядок ведення державного земельного кадастру (від 12.01.1993 р. № 15).

Система обліку в галузі охорони навколишнього природного середовища включає й систему державної звітності, що здійснюється підприємствами, установа­ми й організаціями, діяльність яких пов'язана з при­родокористуванням і впливом на довкілля. Відповідну

і інформацію вони мають надавати за встановленими формами статистичної звітності органам, що ведуть державний облік у порядку, що встановлюється Кабі­нетом Міністрів України (див., зокрема, Постанови Ка­бінету Міністрів України № 31655 від 13.12.2001 р. "Про затвердження Порядку ведення державного облі­ку в галузі атмосферного повітря", № 2034 від 01.11.1999 р. "Про затвердження Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів", № 1525 від 18.12.1996 р. "Про затвердження Положення про державну систему обліку та контролю ядерних матері­алів" тощо).

Екологічне нормування, лімітування, ліцензу­вання. Екологічне нормування та лімітування здійс­нюється з метою регулювання допустимих обсягів впливів виробничої та іншої господарської діяльності на стан довкілля, окремих природних ресурсів.

Екологічні нормативи встановлюють гранично до­пустимі викиди та скиди в навколишнє природне се­редовище забруднюючих хімічних речовин, рівні до­пустимого шкідливого впливу на нього фізичних і біо­логічних факторів. Законодавством України можуть встановлюватися нормативи використання природних ресурсів та інші екологічні нормативи.

Екологічні нормативи повинні встановлюватися з урахуванням вимог санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, гігієнічних нормати­вів. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі та рівні шкідливих фізичних і біологічних впливів на нього є єдиними для всієї території Украї­ни. У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш суворі нормативи гра­нично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє при­родне середовище.

Екологічні нормативи розробляються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища й іншими уповноваженими на те державними органами відповідно до законодавства України (стаття 33 Закону України "Про охорону на­вколишнього природного середовища).

Екологічне лімітування здійснюється шляхом встановлення лімітів використання природних ресур­сів - граничних обсягів, у межах яких дозволяється спеціальне використання лісових ресурсів, корисних копалин, рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, поверхневих і підземних вод мисливських та немисливських видів тварин, рослин і тварин, зане­сених до Червоної книги України, природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Ліміти використання природних ресурсів уста­новлюються з метою забезпечення раціонального, еко­номного використання природних ресурсів, збережен­ня просторової та видової різноманітності, цілісності природних об'єктів і комплексів. На основі цих лімітів видаються дозволи на спеціальне використання при­родних ресурсів. Порядок установлення лімітів вико­ристання природних ресурсів визначено Законом Ук­раїни "Про охорону навколишнього природного сере­довища" (стаття 43), Положенням про порядок уста­новлення лімітів використання природних ресурсів за­гальнодержавного значення"(затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р.), Правилами відпуску деревини на пні в лісах України (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р.) та деякими іншими актами.

Ліміти (квоти) на видобування корисних копалин (у тому числі континентального шельфу), за винятком загальнопоширених, і строки їх дії затверджує Кабінет Міністрів України за поданням Мінекономіки та Держкомприродресурсів, погодженим з обласними державними адміністраціями. Ліміти використання рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, у розрізі річкових басейнів, морських рай­онів промислу, основних типів і категорій водойм щорічно затверджуються Мінприроди України за по­данням Укрдержрибгоспу на підставі обґрунтувань науково-дослідних установ та організацій. Ліміти на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодер­жавного значення затверджуються Мінприроди за по­данням органів, у віданні яких знаходяться ці при­родні ресурси, на підставі обгрунтовуючих матеріалів, погоджених з відповідними науковими установами та спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середо­вища в Автономній Республіці Крим, державними управліннями охорони навколишнього природного се­редовища в областях, містах Києві та Севастополі. Ліміти використання мисливських видів парнокопит­них тварин, ведмедя, куниць лісової та кам'яної, нор­ки американської, тхора лісового, бобра, нутрії вільної, ондатри, бабака, білки затверджуються на мисливсь­кий сезон Мінприроди за поданням Держкомлісгоспу на підставі пропозицій користувачів мисливських угідь, погоджених із їх територіальними органами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Ліміти використання немисливських видів тварин затверджуються Мінприроди за кожним окремим видом цих тварин відповідно до подання спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища в Автономній Республіці Крим, відповідних державних управлінь в областях, містах Києві та Севастополі за наявності обґрунтовуючих матеріалів відповідних нау­кових установ. Розміри лісосічного фонду (запаси де­ревини, призначеної для заготівлі під час рубок голов­ного користування) та площ хвойних насаджень для заготівлі живиці встановлюються Кабінетом Міністрів України (на підставі пропозицій щодо розподілу лісосічного фонду та заготівлі живиці в розрізі облас­тей, міністерств та інших центральних органів вико­навчої влади, до сфери управління яких належать лісокористувачі, які узагальнює Мінекономіки та погоджує з Держкомлісгоспом та Мінприроди) у межах розра­хункової лісосіки, виходячи з потреб у лісових ресур­сах. Затверджені ліміти розподіляються по регіонах і природокористувачах.

Ліміти використання природних ресурсів місцевого значення, тобто не віднесених законодавством Ук­раїни до природних ресурсів загальнодержавного зна­чення, затверджуються Урядом Автономної Республіки Крим, виконавчими органами місцевих рад.

Екологічне ліцензування здійснюється шляхом на­дання дозволів (ліцензій) на спеціальне використання природних ресурсів, здійснення діяльності, пов' язаної з негативним впливом на довкілля.

Так, законодавство вимагає отримання дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, рівні впливу фізичних і біологічних факторів на атмо­сферне повітря (статті 11, 13 Закону України "Про ат­мосферне повітря"). Передбачено, зокрема, що дозволи на викиди забруднюючих речовин в атмосферне пові­тря видаються за умови: неперевищення протягом тер­міну їх дії встановлених нормативів екологічної безпеки; не перевищення нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел; дотри­мання вимог до технологічних процесів у частині об­меження викидів забруднюючих речовин.

- Обов'язковим є отримання дозволу на виробницт­во, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення й утилізацію отруйних речовин, у тому числі токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших біологічних аґентів. Згідно з по­становою Кабінету Міністрів України № 440 від 20.06.1999 р. (з наступними змінами) дозвіл видається Мінприроди за погодженням з МОЗ, Держнагляд-охоронпраці, Мінтрансом, МВС відповідно до Переліку отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнологій та інших біологічних аґентів, виробництво, збері­гання, транспортування, використання, захоронення, знищення й утилізація яких здійснюються за наявності дозволу, що додається до зазначеної постанови Кабіне­ту Міністру України).

Спеціальний дозвіл (ліцензія) має бути отриманий в органах Мінприроди суб'єктами підприємницької дія­льності на використання джерел іонізуючого випромі­нювання (стаття 23 Закону України "Про використан­ня ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 08.02.1995 р.).

Законодавством передбачено й інші випадки отримання дозволів на спеціальне використання при­родних ресурсів (Розділ "Право власності на природні ресурси та право природокористування").

Екологічна експертиза. Це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених дер­жавних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі й оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впли­ває на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і ви­могам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки (стаття 1 Закону України "Про екологіч­ну експертизу" від 09.02.1995 р.).

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища" в Україні здійснюються державна, громадська й інші види еко­логічної експертизи. Проведення екологічної експерти­зи є обов'язковим у процесі законотворчої, інвестицій­ної, управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан навколишнього природного сере­довища. Порядок проведення екологічної експертизи визначається Законом України "Про екологічну експер­тизу" й іншими нормативно-правовими актами.

Державна екологічна експертиза проводиться ек­спертними підрозділами чи спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та його органів на місцях на основі принципів законності, наукової обґрунтованості, комплексності, незалежності, глас­ності та довгострокового прогнозування. Завданнями державної екологічної експертизи є: а) визначення екологічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка може нині або в майбутньому прямо або посеред­ньо негативно вплинути на стан навколишнього при­родного середовища; б) встановлення відповідності передпроектних, передпланових, проектних та інших рішень вимогам законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища; в) оцінка повноти й обґрунтованості передбачуваних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища та здоров'я населення, яка здійснюється спеціально уповноваже­ним центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища разом зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Для участі в проведенні державної екологічної експертизи можуть залучатися відповідні органи державного управління України, представники науково-дослідних, проектно-конструкторських, інших установ та ор­ганізацій, вищих навчальних закладів, громадськості, експерти міжнародних організацій.

Висновок державної екологічної експертизи після затвердження спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади з питань охорони на­вколишнього природного середовища є обов'язковим для виконання. Позитивний висновок державної еко­логічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Реалізація про­грам, проектів і рішень без позитивного висновку державної екологічної експертизи забороняється.

Громадська екологічна експертиза здійснюється незалежними групами спеціалістів з ініціативи гро­мадських об'єднань, а також місцевих органів влади за рахунок їх власних коштів або на громадських заса­дах. Громадська екологічна експертиза проводиться незалежно від державної екологічної експертизи. Вис­новки громадської екологічної експертизи можуть вра­ховуватися органами, які здійснюють державну еко­логічну експертизу, а також органами, що заінте­ресовані в реалізації проектних рішень або експлуату­ють відповідний об'єкт.

Екологічний аудит - це документально оформле­ний системний незалежний процес оцінювання об'єкта екологічного аудиту, що включає збирання й об'єктивне оцінювання доказів для встановлення від­повідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середо­вищем та інформації з цих питань вимогам законо­давства України про охорону навколишнього природного середовища й іншим критеріям екологічного ау­диту.

Об'єктами екологічного аудиту є: підприємства, установи й організації, їх філії та представництва чи об'єднання, окремі виробництва, інші господарські об'єкти; системи управління навколишнім природним середовищем; інші об'єкти, передбачені законом. Еко­логічний аудит може проводитися щодо підприємств, установ та організацій, їх філій і представництв чи об'єднань, окремих виробництв, інших господарських об'єктів у цілому або щодо окремих видів їх діяльності.

Екологічний аудит проводиться в процесі прива­тизації об'єктів державної власності, іншої зміни фор­ми власності, зміни конкретних власників об'єктів, а також; для потреб екологічного страхування, у разі передачі об'єктів державної та комунальної власності в ^;, довгострокову оренду, в концесію, створення на основі таких об'єктів спільних підприємств, створення, фун­кціонування та сертифікації систем управління навко­лишнім природним середовищем, а також здійснення господарської та іншої діяльності.

Екологічний аудит в Україні може бути добровіль­ним чи обов'язковим. Добровільний екологічний аудит здійснюється стосовно будь-яких об'єктів екологічного аудиту на замовлення заінтересованого суб'єкта за згодою керівника чи власника об'єкта екологічного ау­диту. Обов'язковий екологічний аудит здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об'єктів або видів діяльності, які становлять підвищену еколо­гічну небезпеку, відповідно до переліку, що затвер­джується Кабінетом Міністрів України, у таких випад­ках: банкрутство; приватизація, передача в концесію об'єктів державної та комунальної власності; передача або придбання в державну чи комунальну власність; передача у довгострокову оренду об'єктів державної або комунальної власності; створення на основі об'єк­тів державної та комунальної власності спільних під­приємств; екологічне страхування об'єктів; завершен­ня дії угоди про розподіл продукції відповідно до зако­ну; в інших випадках, передбачених законом.

Екологічний аудит поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішній екологічний аудит об'єкта про­водиться на замовлення його власника чи органу, уповноваженого на управління ним, для власних по­треб. Зовнішній екологічний аудит проводиться на за­мовлення інших заінтересованих суб'єктів.

Екологічний аудит може здійснювати особа (еко­логічний аудитор), яка має відповідну вишу освіту, досвід роботи у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища або суміжних сферах не менше чо­тирьох років підряд та якій видано в установленому порядку сертифікат на право здійснення такої діяльності. Екологічний аудит може здійснюватись юридичною особою, статутом якої передбачений цей вид діяльності та в штаті якої є хоча б один екологіч­ний аудитор.

Забороняється проведення екологічного аудиту органам виконавчої влади, органам місцевого само­врядування, особам, яким законом заборонено займа­тися підприємницькою діяльністю. Забороняється здійснювати екологічний аудит господарських об'єктів екологічним аудиторам, якщо вони мають акції цих об'єктів або в іншій формі мають безпосереднє відно­шення до них.

Екологічний контроль. Під ним розуміється пе­ревірка додержання господарюючими й іншими суб'єктами вимог екологічного законодавства. Екологіч­ний контроль у тій чи іншій формі здійснюють прак­тично всі органи держави (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центра­льні органи виконавчої влади, місцеві державні адмі­ністрації, органи місцевого самоврядування), що при­ймають рішення з питань охорони довкілля, екологіч­ної безпеки, використання природних ресурсів (ко­нтроль за виконанням цих рішень). Серед цих органів є такі, що спеціально уповноважені виконувати функ­ції державного екологічного контролю. До таких орга­нів за законодавством відносяться:

- Державна екологічна інспекція (Держекоінспек­ція), основним завданням якої є здійснення державно­го контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, еко­логічну безпеку. Держекоінспекція є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінприроди і йому підпорядковується (Положення про Державну екологічну інспекцію затверджено постановою Кабі­нету Міністрів України від 17 листопада 2001 р.);

- Державна екологічна інспекція з охорони довкіл­ля Північно-Західного регіону Чорного моря Міністерс­тва охорони навколишнього природного середовища України, котра є спеціальним підрозділом Мінприроди України та входить до сфери його управління. Інспек­ція в межах своїх повноважень забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної та у межах своєї компетенції радіаційної без­пеки відповідно на території західного кордону Украї­ни по р. Дунай до м. Скадовська (включно) Херсонсь­кої області (Положення про цю інспекцію затверджено наказом Мінприроди України № 282 від 27.07.2004 р.);

- Державна Азово-Чорноморська екологічна інспе­кція (є спеціальним підрозділом Мінприроди України з питань охорони навколишнього природного середови­ща, екологічної безпеки та входить до сфери його управління), котра в межах своїх повноважень забез­печує реалізацію державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонально­го використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної та у межах своєї компетенції радіаційної безпеки відповідно на території від міста Скадовська до міста Генічеська Херсонської області навколо Кримського півострова (Положення про цю інспекцію затверджено наказом Мінприроди України № 65 від 23 лютого 2004 р.);

- Державна екологічна інспекція Азовського моря Міністерства охорони навколишнього природного се­редовища, котра у сфері своє діяльності забезпечує здійснення державного контролю в галузі охорони до­вкілля, раціонального використання природних ресур­сів (крім надр), екологічної безпеки тощо (Положення про цю інспекцію затверджено наказом Мінприроди України № 65 від 23.02.2004 р.);

- Державна інспекція з контролю за охороною, за­хистом, використанням і відтворенням лісів (Держліс-інспекція), яка діє у складі Мінприроди і йому підпо­рядковується, її основними завданнями є: участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політи­ки у сфері охорони, захисту, використання та відтво­рення лісів; здійснення державного контролю за додер­жанням вимог законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів (Положення про Державну інспекцію з контролю за охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 770 від 16 червня 2004 р.);

- Державна служба заповідної справи, яка має її сприяти реалізації державної політики у сфері збереження та невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів (Положення про Державну службу І заповідної справи затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р.);

- Державний департамент рибного господарства (Укрдержрибгосп, який діє у складі Мінагрополітики та її йому підпорядковується (Положення про Державний і;/ департамент рибного господарства, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р.). Його основним завданням є участь у реалі­зації державної політики у сфері рибного господарст­ва, охорони, відтворення і раціонального використання водних живих ресурсів;

- Державна санітарно-епідеміологічна служба (Держсанепідемслужба), яка діє у складі МОЗ і йому підпорядковується. Основними завданнями Держсан-епідемслужби є: участь у реалізації державної політики у сфері забезпечення санітарного й епідемічного бла­гополуччя населення, безпеки для здоров'я і життя людини середовища життєдіяльності; узагальнення практики застосування законодавства у сфері забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення, розроблення пропозицій щодо вдосконалення актів за- конодавства; визначення першочергових заходів щодо профілактики інфекційних хвороб, професійних за­хворювань, масових неінфекційних захворювань (от­руєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров'я та життя факторів середовища життєдіяльності тощо (Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України № 1272 від 24 вересня 2004 р.);

- Державний комітет ядерного регулювання Укра­їни (Держатомреґулювання України), основним за­вданням якого є забезпечення додержання вимог ядер­ної та радіаційної безпеки; здійснення в межах своєї компетенції державного регулювання безпеки викори­стання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки; здійснення державного нагляду за додержанням законодавства, норм, правил і стан­дартів з використання ядерної енергії, вимог ядерної та радіаційної безпеки (Положення про Державний комітет ядерного регулювання України затверджено Указом Президента України від 6 березня 2001 року);

- Державний комітет України по земельних ресур­сах здійснює державний контроль за додержанням вимог земельного законодавства щодо умов зняття, збереження та використання родючого шару ґрунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвіду­вальних, будівельних та інших робіт, пов'язаних з по­рушенням ґрунтового покриву, своєчасного проведен­ня рекультивації порушених земель в обсягах, перед­бачених проектом рекультивації земель; дотримання правил, установленого режиму експлуатації протиеро­зійних, гідротехнічних споруд, збереження захисних насаджень і межових знаків, а також: інших вимог щодо охорони й використання земель (стаття 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель від 19.06.2003 р.).

Контроль у галузі охорони довкілля здійснюють та­кож: органи Державного комітету по водному госпо­дарству - контроль за дотриманням режимів роботи 190

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

водосховищ і водогосподарських систем (п. 12 ст. 16 Водного кодексу України); Державна автомобільна ін­спекція МВС України - контроль за охороною навко­лишнього середовища від шкідливого впливу автомато-транспортних засобів (Положення про Державну ав­томобільну інспекцію МВС України, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від № 341 14 квітня 1997 р.); Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю (Держнагляд-праці), який є урядовим органом державного управ­ління, що діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому, здійснює державний нагляд за ведення робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною, а також: використанням і переробкою міне­ральної сировини (статя 61 Кодексу України про над­ра); Державний комітет природних ресурсів України здійснює державний контроль за геологічним вивчен­ням надр, забезпечує здійснення державного геодези­чного нагляду за топографо-геодезичною і картографі­чною діяльністю, приймає участь у здійсненні держав­ного контролю та нагляду за охороною і використан­ням надр (Положення про Державний комітет природ­них ресурсів України, затверджене Указом Президента України № 177 від 10 лютого 2004 р.).

Органам, що здійснюють державний екологічний контроль за законодавством, надано право відповідно до своїх повноважень: обстежувати в установленому порядку підприємства, установи й організації з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, еколо­гічну та радіаційну безпеку; обмежувати чи тимчасово припиняти в установленому порядку діяльність підприємств, установ і організацій та експлуатацію об'єктів (у тому числі будівництво, реконструкцію та розширення об'єктів) і подавати Мінприроди пропо­зиції щодо припинення діяльності цих підприємств, установ і організацій у разі порушення вимог законо­давства про охорону навколишнього природного сере­довища; опломбовувати приміщення, устаткування та апаратуру підприємств, установ, організацій та об'єктів, стосовно яких було прийняте в установленому порядку рішення про обмеження чи тимчасове припи­нення їх діяльності; перевіряти документи на право спеціального використання природних ресурсів; скла­дати акти перевірки та протоколи про адміністративні правопорушення й розглядати справи про адміні­стративні правопорушення у межах повноважень, ви­значених законом; давати обов'язкові для виконання приписи з питань, що належать до її повноважень; доставляти осіб, які вчинили порушення вимог зако­нодавства про охорону навколишнього природного се­редовища, до органів внутрішніх справ або виконав­чих органів сільських, селищних рад, якщо особу по­рушника не може бути встановлено на місці вчинення порушення; вживати в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів і звертатися до суду з питань відшкодування збитків, заподіяних унаслідок порушенням вимог законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища; передавати до про­куратури, органів досудового слідства й органів дізнання матеріали про діяння, у яких вбачаються оз­наки злочину; вилучати в установленому порядку в осіб, які порушили вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища, знаряддя до­бування об'єктів рослинного та тваринного світу, транспортні (у тому числі плавучі) засоби, обладнання та предмети, що є знаряддям незаконного добування об'єктів рослинного та тваринного світу, незаконно до­буті природні ресурси і продукцію, що з них виробле-192

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

на, а також відповідні документи (ліцензії, дозволи тощо); здійснювати відповідно до закону фотографу­вання, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання та розкриття порушень вимог законодавства про охорону навколишнього природно­го середовища тощо.

Контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють і громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища. Згід­но статті 36 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища" вони: беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державно­го контролю рейдів і перевірок додержання підприєм­ствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природно­го середовища, додержання норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів; проводять пере­вірки та складають протоколи про порушення законо­давства про охорону навколишнього природного сере­довища та подають їх органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності; подають допомогу органам дер­жавного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища в діяльності по запобіганню екологічним правопорушенням. Органи громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища можуть здійснювати й інші функції відповідно до законодавства України. Положення про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища затверджується Мінприроди України.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

2. Назвіть основні функції управління в галузі охо­рони навколишнього природного середовища. Розкрийте кожну з них.

Література

1. Государственно-правовое управление качеством ок-ружающей средьі. - Киев - Одесса, 1983.

2. Голиченков А.К. Зкологический контроль: теория и практика правового обеспечения. - М., 1991.

3. Костицький В.В. Екологія перехідного періоду: пра­во, держава, економіка (економіко-правовий механізм охо­рони навколишнього природного середовища в Україні). -К.,2001.

4. Охрана окружающей средьі: управление, право. - К.,

1982.

5. Єрофеєв М.І., Малишева Н.Р. Співвідношення дер­жавного і місцевого рівнів регулювання природоохоронних відносин // У зб.: Ідеологія державотворення в Україні: іс­торія і сучасність: Матеріали науково-практичної конферен­ції. - К., 1997. - С. 293-295.

Розділ V

Відповідальність за порушення екологічного

законодавства

§ 1. Загальна характеристика відповідальності за порушення екологічного законодавства

Відповідальність за порушення екологічного зако­нодавства є складовою комплексного інституту юри­дичної відповідальності, внаслідок чого їй властиві як загальні риси юридичної відповідальності, так і особ­ливі, зумовлені специфікою сфери застосування.

Слід зазначити, що в юридичній літературі багато уваги приділяється аналізу поняття юридичної відпо­відальності. Вона визначається, зокрема, як обов'язок винної особи зазнавати заходів, які до неї застосо­вані¹, як один із різновидів санкцій, що застосовують­ся на підставі закону до особи, котра допустила пору­шення норм права, або ж не сама санкція в статиці, а процес її реалізації, застосування санкцій до осіб, що

¹ Див.: Алексеев С.С. Теория права. - М., 1994. - С.180; Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М., 1996. - С.240

порушили норму права¹. У багатьох випадках при ви­значенні юридичної відповідальності акцент робиться на застосуванні до винних осіб заходів державного примусу за вчинене правопорушення². Також у юри­дичній літературі робляться спроби виділити ретро­спективну й перспективну відповідальність, тобто відповідно як відповідальність за скоєне порушення та як покладання певних обов'язків³.

У спеціальній літературі досить детально про­аналізовано всі особливості тих чи інших визначень юридичної відповідальності⁴. Тому, не відволікаючись на відповідний аналіз, варто все ж таки зазначити, що всі запропоновані визначення юридичної відповідальності несуть позитивне навантаження, оскільки відбивають ті

¹ Див.: Шемшученко Ю.С., Мунтян В.Л., Розовский Б.Г. Юридическая ответственность в области охраньї окружающей средн. - К.: Наук, думка, 1978. - С.19.

² Див.: Кравченко С.Н. Материальная ответственность в сис-теме охраньї природи. - К.: Вища школа, 1981. - С. 34; Дух-но Н.А., Ивакин В.И. Понятие и видьі юридической ответствен-ности // Государство и право. - 2000. - № 6. - С. 13.

³ Див.: Петров В.В. Зкология и право. - М., 1981. - С.144,

145.

⁴ Див. також: Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. - М.: Юридическая литература, 1976. - С. 95; Дон-цов СЕ. Гражданско-правовьіе внедоговорньїе способьі защитьі социалистической собственности. - М.: Юридическая литерату­ра, 1980. - С.79-81; Рябов А.А. Охрана права государственной собственности на природньїе ресурсьі СССР. - Изд-во Казанско-го университета, 1982. - С;97-100; Куян І.А. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення: Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2001. - С. 13-22; Завгородня В.М. Майнова відповідальність за порушення лісового законодавства: Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2003. - С. 16-20.

чи інші її специфічні риси, а тому сприяють більш по­глибленому, всебічному розумінню природи юридичної відповідальності.

Стосовно юридичної відповідальності в галузі охо­рони навколишнього природного середовища слід за­значити, що вона здійснюється в межах пра­вовідносин між суб'єктом, який порушив приписи еколого-правових норм, з одного боку, і державою в особі її органів - з другого.

Юридична відповідальність за порушення еколо­гічного законодавства виконує ряд важливих функцій:

- є засобом забезпечення виконання еколого-правових вимог;

- виступає гарантією захисту екологічних прав суб'єктів екологічних правовідносин;

- виконує важливу виховну функцію, спонукає до додержання приписів екологічного законодавства;

- несе каральне навантаження, що настає за скоєні кримінальні чи адміністративні правопорушення;

- забезпечує компенсацію шкоди, що заподіюється

порушеннями законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища.

§ 2. Екологічне правопорушення як підстава юридичної відповідальності

Правовою підставою для застосування заходів впливу та притягнення до юридичної відповідальності г є вчинення екологічного правопорушення, яке являє собою винну протиправну дію або бездіяльність.

Основний, базовий склад екологічних правопору­шень визначений у статті 68 Закону України "Про охо­рону навколишнього природного середовища" їх умо­вно можна поділити на:

- порушення вимог екологічної безпеки (порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушенні норм екологічної безпеки; порушення вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, у тому числі по­данні за відомо неправдивого експертного висновку; невиконання вимог державної екологічної експертизи; фінансуванні, будівництві та впровадженні у вироб­ництво нових технологій і устаткування без позитив­ного висновку державної екологічної експертизи; по­рушення екологічних вимог при проектуванні, розмі­щенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересу­вних засобів та інших об'єктів, порушення природо­охоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, ви­користанні, знешкодженні та захороненні хімічних за­собів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних радіоактивних речовин і відходів, невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище);

- недотримання екологічних нормативів і лімітів природокористування, інших вимог щодо використан­ня природних ресурсів (допущення наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище; перевищення лімітів викорис­тання природних ресурсів; самовільне спеціальне ви­користання природних ресурсів, порушення строків внесення зборів за використання природних ресурсів і забруднення та порушення інших вимог використання природних ресурсів);

- невиконання вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду й інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

- невиконання розпоряджень органів, які здійс­нюють державний контроль у галузі охорони навколи­шнього природного середовища, та вчинення опору їх представникам; приниження честі та гідності праців­ників, які здійснюють контроль у галузі охорони на­вколишнього* природного середовища, посягання на їх життя і здоров'я;

- відмова від надання своєчасної, повної та досто­вірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, при­ховування випадків аварійного забруднення навколи­шнього природного середовища або фальсифікація ві­домостей про стан екологічної обстановки чи захворю­ваності населення.

Зазначені склади екологічних правопорушень кон­кретизуються відповідно до специфіки певних сфер еколого-правового регулювання у природноресурсових та інших законодавчих актах, що регулюють відноси­ни в галузі охорони навколишнього природного сере­довища (зокрема, склади правопорушень визначені в статті 211 Земельного кодексу України, статті 110 Водного кодексу України, статті 98 Лісового кодексу України, статті 65 Кодексу України про надра, статті 33 Закону України "Про охорону атмосферного повітря ", статті 58 Закону України "Про тваринний світ ", статті 40 Закону України "Про рослинний світ ", статті 64 Зако­ну України "Про природно-заповідний фонд України ", статті 50 Закону України "Про екологічну експертизу " тощо).

Кримінальні й адміністративні санкції за правопо­рушення, визначені у зазначених законодавчих актах, встановлені у Кримінальному кодексі України та в Ко­дексі України про адміністративні правопорушення.

Дисциплінарні санкції за екологічні правопорушення застосовуються відповідно до законодавства про пра­цю. Шкода, що заподіюються внаслідок скоєння еколо­гічних правопорушень, відшкодовуються відповідно до цивільного законодавства із врахуванням особливо­стей, передбачених законодавством про охорону на­вколишнього природного середовища.

Об'єктом екологічного правопорушення є природ­не середовище як умова життя на землі у вигляді окремих об'єктів природи, їх компонентів, а також життя й здоров'я людини.

Суб'єктом екологічного правопорушення є фізичні та юридичні особи. Необхідною ознакою суб'єкта еко­логічного правопорушення є його деліктоздатність, тобто можливість особи відповідати за свої діяння. Екологічним правопорушенням визнається лише діян­ня особи, яка здатна усвідомлення значення свого вчинку та керувати ним.

Об'єктивна сторона екологічного правопорушення характеризується протиправною поведінкою, виявом якої є порушення правил охорони навколишнього природного середовища, використання природних ре­сурсів, а результатом - заподіяння шкоди природним ресурсам або створення реальної загрози її заподіяння.

Правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища виявляються у формі актив­них дій (браконьєрство, незаконна рубка лісу тощо) і бездіяльності (невиконання своїх обов'язків посадови­ми особами, відповідальними за здійснення природо­охоронних заходів, проведення перевірок стану еколо­гічної дисципліни на підприємствах тощо).

Суб'єктивна сторона складу екологічного право­порушення виявляється у винній протиправній пове­дінці.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небез­печний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспі­льно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпев­неність і злочинну недбалість. Необережність є злочин­ною самовпевненістю, якщо особа передбачала мож­ливість настання суспільно небезпечних наслідків сво­го діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розра­ховувала на їх відвернення. Необережність є злочин­ною недбалістю, якщо особа не передбачала можливо­сті настання суспільно небезпечних наслідків свого ді­яння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити.

Вина (у тій чи іншій формі) є обов'язковою умовою юридичної відповідальності за екологічні правопору­шення. Проте це правило має виняток. Згідно частини З статті 69 Закону України "Про охорону навколиш­нього природного середовища " особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'я­зані компенсувати заподіяну шкоду громадянам і юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода ви­никла внаслідок стихійних природних явищ чи навми­сних дій потерпілих. Тобто йдеться про об'єктивну (безвинну) відповідальність, що наступає за самим фа­ктом заподіяння шкоди, від якої можна звільнитися лише в зазначених випадках.

Екологічні правопорушення можуть класифікува­тися за різними ознаками: предмета правопорушення, об'єкта, санкціям, способам заподіяння шкоди, су­спільної небезпеки. Зокрема, за предметом можна ви­ділити правопорушення, що порушують: режим права власності на природні ресурси; екологічної безпеки при здійсненні різних видів виробничої та іншої гос­подарської діяльності, вимоги щодо раціонального ви­користання, відновлення природних ресурсів; екологі­чні права громадян.

За об'єктами охорони екологічні правопорушення поділяються відповідно галузевим ознакам. Розрізня­ються земельні, водні, лісові правопорушення, пору­шення законодавства про надра, про охорону атмос­ферного повітря, про тваринний і рослинний світ, про природно-заповідний фонд тощо.

За способом заподіяння шкоди екологічні правопо­рушення поділяються на: забруднення навколишнього природного середовища; нераціональне використання природних ресурсів; пошкодження, знищення приро­дних об'єктів; виснаження, руйнування природного середовища, його екологічних зв'язків. Ці групи тісно пов'язані одна з одною, що не виключає їх взаємопро­никнення. Наприклад, руйнування природного сере­довища може бути наслідком самостійних господарсь­ких дій і в той же час результатом систематичного за­бруднення довкілля.

За санкціями екологічні правопорушення поділя­ються на адміністративні, кримінальні, цивільні та ди­сциплінарні. У санкціях виявляються негативні нас­лідки, які мають наступити для правопорушника. За­лежно від виду санкції, її розміру, виду покарання ви­значається й ступінь суспільної небезпеки скоєного ді­яння. У цьому сенсі всі екологічні правопорушення можна поділити на дві великі групи: екологічні злочини й екологічні проступки. Якщо до злочинів відно­сяться всі суспільно небезпечні правопорушення, пе­редбачені кримінальним кодексом, то до проступків - уся інша маса правопорушень, що не має ознак складу екологічного злочину.

Можливий й інший поділ екологічних правопору­шень. Зокрема, їх можна класифікувати за суб'єктами - вчинені деліктоздатною фізичною особою та вчи­нені юридичною особою. Узявши до уваги суб'єктивну сторону екологічних правопорушень, можна розрізня­ти умисне й необережне діяння порушника. Також; за формою зовнішнього виразу екологічні правопору­шення можуть виступати як протиправні дії та проти­правна поведінка.

Екологічні правопорушення тягнуть за собою юри­дичну відповідальність винних суб'єктів. Згідно час­тини 1 статті 68 Закону України "Про охорону навко­лишнього природного середовища " порушення зако­нодавства про охорону навколишнього природного се­редовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адмі­ністративну, цивільну та кримінальну відповідаль­ність.

§ 3. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення

Адміністративна відповідальність являє собою за­стосування уповноваженими органами й посадовими особами адміністративних стягнень до суб'єктів, вин­них у вчиненні адміністративного проступку в галузі охорони навколишнього природного середовища, при­родокористування. Ця відповідальність є оперативним засобом реагування на екологічні правопорушення, для її застосування не вимагається підрахунку збитків. Адміністративні екологічні правопорушення ви­значені у главі 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ці правопорушення згруповані, пе­реважно за галузевою ознакою, а саме:

- земельні правопорушення (статті 52 - 56);

- правопорушення в галузі використання й охоро­ни надр (статті 57 - 58);

- водні правопорушення ( статті 59 - 62);

- лісові правопорушення та порушення вимог щодо випалювання рослинності, захисту рослин (статті 63 -77-1, 83-1);

- правопорушення в галузі охорони атмосферного повітря (статті 78-79, 84);

- правопорушення в галузі використання й охоро­ни тваринного й рослинного світу (статті 77-1, 83-1, 85-90, 91).

Окрему групу складають правопорушення, пов'яза­ні з недотриманням екологічних вимог при проекту­ванні, розміщенні, будівництві, реконструкції та при­йнятті в експлуатацію об'єктів або споруд, створенні біотехнологій, у процесі експлуатації транспортних та інших пересувних засобів, поводженні з відходами, пестицидами, агрохімікатами, токсичними речовина­ми, у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналіза­торських пропозицій, нової техніки, технологій і сис­тем, речовин і матеріалів (статті 79-1 - 83, 90-1, 91-3). Також передбачена адміністративна відповідальність за перевищення лімітів і нормативів використання природних ресурсів (стаття 92-2) та відмову від на­дання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (стаття 91-4).

Залежно від характеру, змісту та виду екологічного правопорушення, відповідно до статті 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, можуть застосовуватися такі адміністративні стягнення: попе­редження, штраф, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосе­реднім об'єктом адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права полювання).

Попередження як захід адміністративного стяг­нення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом.

Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні пра­вопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

На практиці штраф є самим розповсюдженим ви­дом адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення.

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративно­го правопорушення, полягає в його примусовому вилу­ченні за рішенням суду і наступній реалізації з переда­чею вирученої суми колишньому власникові з відраху­ванням витрат по реалізації вилученого предмета.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчи­нення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рі­шенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Важливо зазначити, що конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання та бойових припасів не може застосовува­тись до осіб, для яких полювання є основним джере­лом існування.

Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне пору­шення порядку користування цим правом. Позбавлен­ня права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Справи про адміністративні правопорушення роз­глядаються, як правило, відповідно до протоколів про адміністративне екологічне правопорушення, складе­них уповноваженими органами (стаття 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення). У та­кому протоколі має зазначатися: дата й місце його складення, посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу порушника; місце, час вчинення і суть адміністративного правопо­рушення; нормативний акт, який передбачає відпові­дальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; пояснення поруш­ника; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також зазначається в протоколі. Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка вчи­нила адміністративне правопорушення; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано та­кож і цими особами. У разі відмовлення особи, яка вчинила правопорушення, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка вчинила пра­вопорушення, має право подати пояснення і заува­ження щодо змісту протоколу, які додаються до прото­колу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання (стаття 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Протокол надсила­ється органові (посадовій особі), уповноваженому роз­глядати справу про адміністративне правопорушення.

Протокол не складається в разі вчинення адмініс­тративних екологічних правопорушень, передбачених статтями 70, 73, 77, частинами першою та третьою статті 85 Кодексу України про адміністративні право­порушення. У цих випадках штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. Якщо порушник оспорює стягнення, що на нього накладається за вчинення правопорушення, то складається протокол про адміні­стративне правопорушення.

Справи про екологічні адміністративні правопо­рушення розглядають у межах своїх повноважень:

- судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів - справи про адміністративні правопорушення, передбачені частинами другою, чет­вертою та п'ятою статті 85, статтями 85-1, 88-88-2, 90, 91 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення;

- органи державного геологічного контролю-справи про порушення законодавчих та інших нормативних актів, які встановлюють порядок, правила та вимоги щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр України (статті 57, 58 Кодексу про адміністративні правопорушення);

- органи, установи та заклади державної санітар­но-епідеміологічної служби - справи про адміністра­тивні правопорушення, передбачені статтями 78, 80-83, 90-1 Кодексу про адміністративні правопорушен­ня;

- органи земельних ресурсів - справи про адмініст­ративні правопорушення, пов'язані з порушенням за­конодавства в галузі використання й охорони земель та порядку регулювання земельних відносин (статті 52, 53, 53-1, 53-2, 54, 55, 56 цього Кодексу);

- спеціально уповноважені органи виконавчої вла­ди у сфері захисту рослин - справи про адміні­стративні правопорушення, пов'язані з порушенням законодавства про захист рослин (стаття 83-1 Кодексу про адміністративні правопорушення);

- органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі водного господарства розглядають справи про адміністративні правопору­шення, пов'язані з порушенням правил використання, охорони водних ресурсів (статті 59, 60, 61 (за винят­ком випадків забруднення та вичерпання підземних вод або порушення водоохоронного режиму на водо­зборах, яке спричинило забруднення цих вод);

- органи рибоохорони - справи про адміністрати­вні правопорушення, пов'язані з порушенням правил рибальства й охорони рибних запасів, передбачені ча­стиною третьою статті 85, статтями 86-1, 91-2 цього Кодексу;

- органи лісового господарства - справи про адмі­ністративні правопорушення, передбачені статтями 49, 63-70, 73, 75, 77 цього Кодексу;

- органи мисливського господарства-справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з пору­шенням правил ведення мисливського господарства і полювання, передбачені частиною першою статті 85, статтями 91-2 цього Кодексу;

- органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України - справи про адміністративні право­порушення, передбачені статтями 52-55, 57-74, 76-77-1, статтею 78 (крім порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), статтями 78-1-79-1 та статтями 80-83 (крім порушень санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепі­демічних правил і норм), частинами першою та тре­тьою статті 85, статтями 86-1, 87, статтею 89 (щодо диких тварин), статтею 90-1 (крім порушень санітар­но-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм), статтями 91-1-91-4 Кодексу про адміністратив­ні правопорушення.

Стягнення застосовуються відповідно до рішень, що приймаються уповноваженими органами, у поряд­ку, що встановлений адміністративним законодавст­вом.

§ 4. Кримінальна відповідальність за екологічні злочини

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. (розділ VIII) передбачає наступні екологічні злочини:

- порушення правил екологічної безпеки (стаття 236) - порушення порядку проведення екологічної експертизи, правил екологічної безпеки під час проек­тування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів, якщо це спричинило загибель людей, екологі­чне забруднення значних територій або інші тяжкі на­слідки;

- невжиття заходів щодо ліквідації наслідків еколо­гічного забруднення (стаття 237) - ухилення від прове­дення або неналежне проведення на території, що за­знала забруднення небезпечними речовинами або ви­промінюванням, дезактиваційних чи інших відновлю-вальних заходів щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення особою, на яку покладено такий обов'язок, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки;

- приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (стат­тя 238) - приховування або умисне перекручення слу­жбовою особою відомостей про екологічний, у тому чи­слі радіаційний, стан, який пов'язаний із забруднен­ням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини й такий, що негативно впливає на здоров'я людей, рослинний і тваринний світ, а також про стан захворюваності на­селення в районах з підвищеною екологічною небезпе­кою;

забруднення або псування земель (стаття 239);

порушення правил охорони надр (стаття 240);

забруднення атмосферного повітря (стат­тя 241);

порушення правил охорони вод (стаття 242);

забруднення моря (стаття 243);

порушення законодавства про континенталь­ний шельф України (стаття 244);

знищення або пошкодження лісових масивів (стаття 245);

незаконна порубка лісу (стаття 246);

порушення законодавства про захист рослин (стаття 247);

незаконне полювання (стаття 248);

незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (стаття 249);

проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (стаття 250);

порушення ветеринарних правил (стаття 251);

умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (стаття 252);

проектування чи експлуатація споруд без сис­тем захисту довкілля (стаття 253);

безгосподарське використання земель (стат­тя 254).

До екологічних злочинів слід віднести й злочини, передбачені іншими розділами Кримінального кодексу України. Це, зокрема, заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (стаття 327), жорстоке поводження з тваринами (стаття 299), порушення правил зберігання, використання, обліку, перевезення радіоактивних ма­теріалів (267), незаконне придбання, зберігання, вико­ристання, передача або руйнування радіоактивних матеріалів (стаття 265).

Родовим об'єктом екологічних злочинів є охоронювані кримінальним законом природоохоронні відноси­ни, які охоплюють екологічну безпеку, інформування про стан довкілля, санітарно-гігієнічний захист насе­лення, поліпшення довкілля, раціональне використан­ня й відтворення природних ресурсів, збереження природного стану об'єктів природи. Предметом еколо­гічних злочинів є різноманітні об'єкти як природного походження, так і створені чи змінені людиною, але які зберігають екологічні зв'язки з біосферою, життя та здоров'я людини.

Об'єктивна сторона екологічних злочинів включає суспільно небезпечні діяння (дії чи бездіяльність), які полягають у знищенні (пошкодженні) або захопленні '; (привласненні) об'єктів природи чи іншого порушення порядку користування ними. У багатьох складах екологічних злочинів обов'язковою ознакою є певний спо­сіб посягання, знаряддя і засоби вчинення злочину: наприклад, знищення або пошкодження лісових маси­вів, зелених насаджень вогнем чи іншим загально не­безпечним способом; забруднення атмосферного повітря речовинами, відходами або іншими матеріалами промислового чи іншого виробництва внаслідок пору­шення спеціальних правил; приховування або умисне перекручення відомостей про екологічний стан.

Суб'єктом екологічних злочинів можуть бути як службові особи, так і інші особи, що досягай 16-річного віку. У ряді злочинів проти довкілля суб'єкт має бути наділений спеціальними ознаками. Так, за частиною 2 статті 244 Кримінального кодексу України відповіда­льність за порушення законодавства про континента­льний шельф України несуть лише іноземці, за части­ною 1 статті 238 - службові особи, а за частиною З статті 243 - спеціально відповідальні особи.

Суб'єктивна сторона екологічних злочинів характе­ризується лише виною. Мотив і мета не є обов'яз­ковими ознаками складів цих злочинів. Деякі екологі­чні злочини можуть бути вчинені тільки умисно (умис­не перекручення службовою собою відомостей про екологічний, у тому числі радіаційний стан (части­на 1 статті 238); умисне знищення або пошкодження територій, узятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (частина 1 статті 252)).

У багатьох випадках об'єктивна сторона екологіч­ного злочину вимагає наявності значної шкоди чи тя­жких наслідків (створили небезпеку для життя, здоров'я людей, тяжких технологічних аварій або екологічних катастроф, а також спричинило загибель людей, їх ма­сове захворювання, екологічне забруднення значних територій, масову загибель об' єктів тваринного та ро­слинного світу, тривале зниження або втрату родючос­ті земель, виведення їх з сільськогосподарського обо­роту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту тощо.

§ 5. Цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону на­вколишнього природного середовища, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України (час­тина 3 статті 68 Закону України про охорону навко­лишнього природного середовища").

За загальним правилом застосування до винних осіб кримінальної або адміністративної відповідальності не звільняє їх від відшкодування шкоди, завданої порушен­ням законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища. Ця шкода характеризується як за­гальними ознаками "шкоди", так і особливими, які вла­стиві лише екологічній шкоді. Загальне визначення шко­ди зводиться до віднесення до неї будь-якого знецінення, погіршення, зменшення, знищення блага, що охоро­няється законом, або ж до розуміння її як несприятливих наслідків, що виникають у результаті порушення майно­вих або особистих немайнових прав потерпілого. Відповідно до цього визначається й екологічна шкода як сукупність негативних змін у якості та структурі навко­лишнього природного середовища, або його окремих елементів: псування, знищення, руйнування об'єктів природи, порушення екологічних зв'язків і систем, за­гальне погіршення стану природного середовища тощо.

Одним із найбільш дискусійних є питання про структуру екологічної шкоди. Так, гіа думку В.Л. Мунтяна, шкода, заподіяна природним об'єктам, поділяється на дві самостійні частини. Перша скла­дається з вартості матеріально-грошових затрат на природоохоронні заходи на відновлення порушеного стану природи. Друга частина шкоди включає втрати в природному середовищі, що стали результатом вик­лючення життєво важливих функцій окремих його елементів або комплексів. Такі втрати, будучи не відновлювальними, відносно невідновлювальними або важко відновлювальними, не мають грошової оцінки. Як зазначає В.Л. Мунтян, ця шкода дістала назву еко­логічної на відміну від економічної, яка може бути ви­ражена в грошовій оцінці.

Розвиваючи зазначену концепцію, В.В. Петров також вважав, що шкода, заподіяна порушенням екологічного законодавства, поділяється на еко­номічну й екологічну. Економічна виявляється в за­гибелі, пошкодженні, знищенні матеріальних цінностей, у неотриманні доходів від використання природного об'єкта, а екологічна - у виснаженні природного середовища, порушенні його екологічних зв'язків. На думку В.В. Петрова, на відміну від еко­номічної шкоди, що виявляється у вартості втрат матеріальних цінностей і передбачуваних доходів, екологічна шкода являє собою складне структурне утворення, що має дві самостійні частини: вартість матеріально-грошових витрат, що використовували­ся на охорону природного об'єкта, якому заподіяна шкода, витрат на відновлення порушеного стану природного середовища тощо; вартість екологічних втрат природного середовища, що виникли внаслі­док повного чи часткового відключення виконува­ної нею життєзабезпечуючих функцій. Такі втрати поділяються на відновлювальні в результаті госпо­дарської діяльності, відносно відновлювальні, коли відновлення природних об'єктів пов'язане з трива­лими строками (відновлення лісової рослинності), невідновлювальні. Удосконалюючи цю концепцію, Е.М. Жевлаков ви­діляв "шкоду екологічну та шкоду антропологічну, а також; економічну шкоду, що заподіюється матеріа­льним інтересам природокористувачів".

Свій погляд на зазначене питання має С.В. Гавриш. При його розгляді він робить акцент на наслідках шкоди - поєднує у собі різні види збитків - природі, людині, економічним структурам. Відповідно до цього виділяється збиток біологічний (збиток екосистем, природному середовищу), який є первинним, а також особистий збиток (збиток життю і здоров'ю людини), економічний збиток (матеріальній сфері життя людей).

По суті, усі зазначені оцінки шкоди, що за­подіюється навколишньому природному середовищу, відрізняються між; собою головним чином ступенем диференціації наслідків цієї шкоди. При цьому всі во­ни збігаються у тому, що оцінка даного роду шкоди має бути комплексною, ураховувати всі аспекти її впливу на стан довкілля, людину безпосередньо, ма­теріальні інтереси природокористувачів.

З огляду на зазначене можна виділити наступні ключові моменти оцінки та відшкодування шкоди, що заподіюється порушеннями екологічного законодавст­ва.

Найбільш значущими є екологічні наслідки шкоди, що завдається навколишньому природному середови­щу. Наприклад, знищення чи пошкодження лісових культур на значних площах лісу негативно впливає на лісові екосистеми, на виконання лісами клімато-регулюючих, водоохоронних та інших функцій. Унаслідок цього можуть погіршуватися екологічні умови життє­діяльності людини, погіршуватися стан інших об'єктів природи.

Відшкодуванню підлягає лише та шкода, що піддається обрахуванню та вираженню або в натуральних або у вартісних показниках. Відшкодування шкоди має здійснюватися шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування збитків у повному обсязі (частина 1 статті 1192 Цивільного кодексу України).

Відшкодування в натурі шкоди полягає в тому, що винна особа зобов'язана своїми силами й засобами усунути негативні наслідки заподіяної шкоди (здійсни­ти лісонасадження, рекультивацію землі тощо). Проте покладання на правопорушника обов'язку щодо відшкодування шкоди в натурі можливо лише в тому випадку, коли він має відповідну кваліфікацію, досвід, матеріально-технічну базу для здійснення відповідних природно-відновлювальних робіт, або ж зазначені умо­ви не мають значення в тих чи інших випадках (на­приклад, при відновленні лісогосподарських знаків).

Якщо правопорушника не можна зобов'язати відшкодувати шкоду в натурі, то на нього покла­дається відшкодування збитків у повному обсязі (ком­пенсація збитків). При обрахуванні обсягу відшкоду­вання слід ураховувати: невикористані витрати ма­теріальних засобів і праці, що раніше вкладені у при­родний об'єкт (земельну ділянку, ліс, водний об'єкт), витрати на відтворення природних ресурсів (риб, лісу, джерел водопостачання тощо), а також не отримані природо-користувачами доходи.

Важливу роль в обрахуванні обсягу відшкоду­вання виконують спеціальні такси. їх використання зумовлено складністю вирахування втрат, викликаних знищенням або пошкодженням лісу й інших природ­них ресурсів, необхідністю забезпечувати однаковість відшкодування шкоди у типових випадках.

Зокрема, такси для обчислення розміру шкоди, за­подіяної лісовому господарству, затверджені Постано­вою Кабінету Міністрів України № 1464 від 5 грудня 1996 р. Ці такси (містяться у додатках до Постанови) визначають розмір шкоди, заподіяної лісовому госпо­дарству підприємствами, установами, організаціями та громадянами: пошкодженням дерев і чагарників до ступеня неприпинення росту; знищенням або пош­кодженням лісових культур, насаджень і молодняку природного походження та самосіву на землях, при­значених для лісовідновлення та лісорозведення; зни­щенням або пошкодженням сіянців і саджанців у лісових насадженнях і на плантаціях; самовільним сінокосінням, випасанням худоби; знищенням і пош­кодженням лісогосподарських і відмежувальних зна­ків; знищенням або пошкодженням мурашників; пош­кодженням сіножатей і пасовищних угідь; знищенням або пошкодженням лісо-осушувальних каналів, дре­нажних систем і шляхів; незаконною рубкою і пош­кодженням дерев і чагарників до ступеня припинення росту; самовільною заготівлею (збиранням) недеревних рослинних ресурсів у порядку спеціального викори­стання, а також загального використання на ділянках, де це заборонено чи допускається тільки за спеціа­льним дозволом. Кратність розміру такс визначається пропорційно до неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та з урахуванням діаметру дерев і залежно від того, у лісах якої групи була заподіяна шкода. Так, за пошкодження дерев і чагарників до ступеня непри­пинення росту одного дерева діаметром до 10 см (у корі біля шийки кореня в сантиметрах) - 0,2 щодо лісів першої групи та 0,1 щодо лісів другої групи; до 12,0 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - залежно від групи лісів і т. ін. Передбачено також підвищення розмірів стягнення залежно від породи та якості знищених або пошкоджених дерев і чагарників, а також; здійснення цих правопорушень у гірських лісах Карпат і Криму. Ураховуються при визначенні розміру відшкодування й умови відтворення лісових культур (у природних умовах чи на землях, призначе­них для лісовідновлення та лісорозведення).

Такси для обчислення розміру компенсації за шко­ду, заподіяну знищенням чи пошкодженням рослин з числа видів, занесених до Червоної книги України, Європейського червоного списку тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення у світовому мас­штабі, і знищенням їх місцезростання, визначені По­становою Кабінету Міністрів України № 399 від 1 червня 1993 року (у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 398 від 16 березня 1999 р.). Для цих видів рослин передбачені більш значні розміри стягнень за заподіяну їм шкоду.

Постановами Кабінету Міністрів України затвер­джені також такси для обчислення розміру відшкоду­вання збитків, заподіяних унаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіа­льних і внутрішніх морських вод України (№ 484 від З липня 1995 р.), такси для обчислення розміру від­шкодування шкоди, заподіяної порушенням природо­охоронного законодавства у межах територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду України (№ 521 від 21 квітня 1998 р.), такси для обчислення розміру шко­ди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів (№ 559 від 8 квітня 1999 р.) та інші.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику відповідальності за порушення екологічного законодавства.

2. Назвіть основний базовий склад екологічних пра­вопорушень.

3. Визначте поняття об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторін екологічного правопорушення?

4. За якими ознаками класифікуються екологічні правопорушення?

5. За якими ознаками групуються адміністративні екологічні правопорушення? Які органи розглядають у межах своїх повноважень справи про ці правопорушен­ня?

Література

1. Алексеев С.С. Теория права. - М., 1994.

2. Белякова А.М. Гражданско-правовая ответствен-ность за причинение вреда. - М., 1979.

3. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и за-конность. - М.: Юридическая литература, 1976.

4. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. -К., 2001.

5. Донцов СЕ. Гражданско-правовьіе внедоговорньїе способьі защитьі социалистической собственности. - М.: Юридическая литература, 1980.

6. Духно Н.А., Ивакин В.И. Понятие и видьі юридиче-ской ответственности // Государство и право. - 2000. -№ 6. - С. 13.

7. Єремеєва Н.В. Глава III «Матеріальна відповідальність за екологічну шкоду» // Економіко-правові питання екології / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко, Н.Р. Малишева. - К., 1996. - С. 63.

8. Жевлаков З.Н. Зкологические преступления: поня­тие, видьі, проблеми ответственности: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. - М., 1991.

9. Завгородня В.М. Майнова відповідальність за пору­шення лісового законодавства: Дис. ... канд. юрид. наук. -

К., 2003.

10. Кравченко С.Н. Материальная ответственность в системе охраньї природьі. - К.: Вища школа, 1981.

11. Куян І.А. Адміністративна відповідальність за еко­логічні правопорушення: Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2001.

12. Мунтян В.Л. Правова охорона природи УРСР. - К., -1982.

13. Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М., 1996.

14. Петров В.В. Зкология и право. - М., 1981.

15. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін. - К.: Юрін-ком Інтер, 2000. - Кн. 2.

16. Шемшученко Ю.С., Мунтян В.Л., Розовский Б.Г. Юридическая ответственность в области охраньї окружаю-щей средьі. - К.: Наук, думка, 1978.

.Д7. Шестерюк А.С. Вопросьі кодификации законода-тельства об охране окружаюшей средьі. - Л., 1984.

Зміст

Передмова .......................................................................................3

Розділ І. Предмет, метод, система екологічного права. Джерела екологічного права.....................................................5

§ 1. Поняття екологічного права, його характеристика. Методи та принципи екологічного права. Екологічні правовідносини. Об'єкти екологічного права. Суб'єкти екологічного права........................................................5

§ 2. Система екологічного права. Розвиток вітчизняного екологічного законодавства. Джерела екологічного права. Проблеми назви галузі права.................................................... 21

Розділ II. Право власності на природні ресурси та право природокористування..............................................33

§1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси................33

§2. Суб'єкти права власності на природні ресурси..............38

§3. Форми власності на природні ресурси.............................40

§4. Підстави виникнення та припинення права власності на природні ресурси........45

§5. Право природокористування: поняття й види. Загальне та спеціальне природокористування.....................48

§ 6. Екологічні вимоги щодо використання природних ресурсів........53

Розділ III. Правове забезпечення екологічної безпеки.............62

§ 1. Поняття екологічної безпеки..............................................62

§ 2. Правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів...........................................................................64

§ 3. Правові вимоги щодо безпеки продуктів.........................66

§ 4. Правове регулювання поводження з небезпечними речовинами.......71

§ 5. Правове регулювання поводження з відходами.............74

§ 6. Правове забезпечення радіаційної безпеки.....................82

§ 7. Правовий захист населення від шуму...............................98

§ 8. Правове регулювання відносин, що виникають

у зв'язку з надзвичайними екологічними ситуаціями......104

§9.Правове регулювання безпечного використання генетично змінених організмів...119

Розділ IV. управління в галузі охорони навколишнього середовища.........127

§ 1. Поняття та принципи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.............................127

§ 2. Органи державного управління загальної компетенції.....133

§ 3. Органи державного управління спеціальної компетенції.............142

§ 4. Інші органи державного управління в галузі - охорони навколишнього природного середовища............164

§5.Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.............................168

§ 6. Функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.......171

Розділ V . Відповідальність за порушення

екологічного законодавства...................................................195

§ 1. Загальна характеристика відповідальності за порушення екологічного законодавства.......195

§ 2. Екологічне правопорушення як підстава юридичної відповідальності.....197

§ 3. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення.......203

§ 4. Кримінальна відповідальність за екологічні злочини...........209

§ 5. Цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.............21