Кафедра міжнародної економіки

Контрольна робота

з дисципліни
«Економіка зарубіжних країн»

1. Регіональний підхід в класифікації країн та його характерні риси
1.1 Сутність регіонального підходу до класифікації країн
Кожна з двох з половиною сотень країн світу має своє неповторне обличчя, відрізняється від інших за політичними, економічними, демографічними, культурними й іншими ознаками. Різноманітність світу за національним складом, соціально-культурними особливостями збагачує його як спільну систему. Проте окремі країни можна згрупувати за деякими важливими спільними характеристиками. Це навіть і необхідно для здійснення наукового аналізу як світової економіки в цілому, так і економіки окремої країни.
Є декілька способів класифікації країн у залежності від обраного критерію. Можна виокремити групи країн за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.
Регіональний підхід полягає в групуванні країн за географічною ознакою. Виокремлюються великі регіони, які містять компактно розташовані країни, що мають спільні риси в природних умовах, особливостях історичного і культурного розвитку.
Термін «регіон» в соціально-економічній географії світу найчастіше використовується для визначення великих територій, які охоплюють цілі континенти, частини світу або ж окремі їх частини, що складаються з декількох географічно суміжних країн, об'єднаних певними спільними ознаками. Найбільші регіони часто іменують макрорегіонами, а їх складові – субрегіонами. Макрорегіонами, наприклад, є Євразія в цілому чи Європа та Азія зокрема, Африка, Америка або ж Північна Америка, Латинська Америка, Південна Америка тощо; найбільшими їх субрегіонами виступають Центральна Європа, Південна Європа, Східна Азія, Південно-Західна Азія, Північна Африка, Середня Америка, Андські країни тощо. В свою чергу в останніх можна виділити субрегіони нижчого порядку – Центрально-Західну, власне Центральну та Центрально-Східну Європу в межах Центральної Європи, Центральну Америку, Мексику та Вест-Індію в межах Середньої Америки і т.д. Найнижчим рівнем при регіоналізації, її «точками відліку» виступають окремо взяті країни, найбільші з яких самі претендують на великі регіони з поділом на субрегіони (Росія, Канада, США чи Китай).
Для регіоналізації беруть найрізноманітніші ознаки. Так, за положенням щодо «сторін горизонту» або ж іншими власне географічними ознаками в ряді частин світу виділяють регіони з назвами Північна (Європа, Африка, Америка), Південна, Східна, Західна, Середня, Центральна, Південно-Східна і т.д.
Часто використовують регіони, складові країни яких об'єднує положення щодо великих природно-географічних об'єктів (морів, заток, рік) чи розташування в межах великих фізико-географічних одиниць (півостровів, рівнин, гір, природних зон чи кліматичних поясів): країни Середземномор'я, Карибського басейну, Перської чи Мексиканської заток, Придунайські, басейну Ла-Плати, Скандинавські, Балканські, Аравійського півострова, Індокитаю, Альпійські, Андські, Закавказзя, Сахари, Сахелю, екваторіальної Африки, помірної Південної Америки і т.д.
За історико – та політико-географічними ознаками виділяють Старий Світ, Новий Світ, Близький Схід, Середній Схід, Далекий Схід, Передню Азію, Вест-Індію; за етнокультурними – Англо-Америку, Латинську Америку, арабські країни Африки і т.д. Тривалий час Європу поділяли на два великих регіони за суспільно-економічними ознаками – Західну (капіталістичну) та Східну (соціалістичну).

1.2 Групи країн за географічною ознакою
Для комплексної ж регіональної характеристики світового простору виділяють наступні регіони:
1.     Західна Європа, що включає економічно розвинені країни – Німеччину, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірландію, Ісландію, Норвегію, Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію, Італію, Іспанію, Грецію, Португалію і декілька держав-карликів. Цей регіон, у свою чергу, поділяється на власне Західну, Північну й Південну Європу.
2.  Центральна Європа включає колишні європейські соціалістичні країни за межами СРСР: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Югославію, Хорватію, Словенію, Боснію, Македонію, Албанію.
8. Східна Європа складається а України, Росії, Білорусі, Молдови, Естонії, Латвії і Литви.
4.  Південно-Західна Азія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сирію, Ліван, Ізраїль, Саудівську Аравію, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Ємен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузію, Вірменію, Азербайджан.
5.  Центральна Азія виокремилася на просторі колишніх азіатських республік СРСР: Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Туркменії, Таджикистану.
6.     Південну Азію складають Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.
7.     Далекий Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея, Монголія.
8.    Південно-Східна Азія складається з В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Таїланду, М'янми, Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Філіппін, Брунею.
9.  Австралія і Океанія – це Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.
10.  Північна Африка об'єднує такі арабські держави: Єгипет, Судан, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.
11.    Західна Африка мас досить строкатий склад; найбільші країни цього регіону – Малі, Нігер, Чад, Центрально-Африканська республіка, Сенегал, Буркіна-Фасо, Гвінея, Гана, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Ангола.
12.   Східна Африка; Ефіопія, Еритрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.
13.   Південна Африка: Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Намібія, Лесото.
14.        Північна Америка: США, Канада, Мексика. За іншою класифікацією Мексику відносять до регіону «Латинська Америка», з яким вона тісніше зв'язана за мовно-культурними й історичними ознаками.
15.    Латинська Америка сполучає країни, переважна більшість яких колись була в колоніальній залежності від Іспанії, тому офіційною мовою тут є іспанська Бразилія розмовляє португальською. Склад регіону: Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана, Суринам, Французька Гвінея.
До цього регіону окремою підгрупою входить Карибський басейн, найбільші країни якого – Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська Республіка, Гватемала Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панама. Як уже говорилося, до Латинської Америки природно належить і Мексика.
Наведена схема є найпоширенішою, але не єдиною. Сьогодні виокремлюють Азіатсько-Тихоокеанський регіон – величезний простір, що включає Східну і Південно-Східну Азію, Австралію й Океанію, східні регіони Росії й країни Північної й Південної Америки, що тяжіють до Тихого океану. Цей регіон визначається прискореним динамізмом економічного розвитку.

2. Наслідки сучасного соціально-економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи для України
Соціально-економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) мав значні відмінності від економічного розвитку країн Заходу та Півночі Європи. У післявоєнному розвитку цих країн можна виділити два етапи. На першому етапі (половина 40-х – кінець 80-х років 20 століття) ця група країн, до якої зараховуються такі європейські країни: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія й Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина, Македонія, Албанія (деякі з цих країн в ті часі у складі ЧРСР та СФРЮ) та НДР, що розвивалася тоді окремо від ФРН, йшли по шляху соціалістичного розвитку, важливими особливостями якого були панування суспільних форм власності на головні. засоби виробництва та планово-адміністративного регулювання економіки. Основою економіки був загальнодержавний план соціального й економічного розвитку, важливі положення якого централізовано доводились до безпосередніх виробників та споживачів. Кінець 80-х початок 90-х років ознаменувався крахом, після затяжного періоду застою, соціалістичної моделі розвитку, що стало можливим внаслідок проведених реформ новим керівництвом СРСР та падінням «залізного занавісу». З цих часів почався якісно новий етап соціально-економічного розвитку даної групи країн.
Наприкінці 80-х – початку 90-х років 20-го століття всі країни ЦСЄ стали на шлях докорінних соціально-економічних реформ, створення основ ринкової економіки. В окремих країнах регіону і раніше робилися слабкі спроби впровадити ринкові регулятори у національні економіки (в Югославії з 50-х років, Угорщині – з 1968 p., Болгарії – 1979 p., Польщі – 1981 р. і т.д.). Проте новий етап розвитку мав на межі не часткові реформи, а докорінну перебудову національних економік країн з значними змінами у структурі власності на засоби виробництва та роздержавлення більшості державних підприємств.
Реформування економіки при цьому здійснювалося, за «шоковим» варіантом, тобто був взятий напрям на економічні перетворення у найкоротші строки, з докорінною зламкою соціалістичних економічних структур. Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася у Польщі, яка першою серед країн ЦСЄ стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжувався болісними соціальними явищами: падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, ростом безробіття, зниженням рівня життя населення, особливо найменш захищених категорій громадян. Середній рівень інфляції у країнах ЦСЄ у 1992 р. складав 769,4% (найменше це зачепило Чехію та Словенію) (тодішній рівень інфляції у колишніх республіках СРСР склав 1296%, а в т.ч. в Україні 2000%). В більшості країн ЦСЄ були прийняті плани та програми ринкової трансформації, які визначили основні напрями, шляхи й методи перетворень, наприклад: у СФРЮ (1989 р.) «програма Анте Марковича»; у Польщі «План Бальцеровича» (1989 p.); у Чехословаччині «План Клауса» (1990 р.); в Угорщині «план Купи» (1990 р.) та ін. Наслідком проведених реформ став значний економічний зріст економіки країн ЦСЄ, їх інтеграція до європейських структур, вступ більшості країн до ЄС.
Розвиток національної економіки України відбувся за схожим сценарієм, хоча з більш значними потрясіннями економіки. Але прихід у 1994 р. до влади президента Кучми та поява міцних кланово-олігархічних структур значно загальмувала даний процес розвитку. Небажання здійснювати євроінтеграційні заходи, що були б пов'язані з демократизацією суспільства, орієнтація зовнішньо-економічно політики в бік Росії з її імперськими амбіціями зумовили значне відставання в економічному розвитку порівняно з країнами ЦСЄ, які значно випередили нас по всім показникам. Проте процес демократії не спинити і з початком нового історичного етапу після «помаранчевої революції» 2004 р. країна отримала новий поштовх для економічного розвитку. Багато «тіньових» схем, що існували під патронажем зверху були зламані, що зумовило значний зріст розміру державного бюджету, пенсій, заробітних плат та соціальних виплат
громадянам. В бік України знову повернулися країни Заходу, що бажають мати з боку України надійного партнера, а не окрашу «Російської імперії».
Основними наслідками соціально-економічного розвитку країн ЦСЄ стала їх повномасштабна євроінтеграція, значний зріст економіки, рівня життя населення. Для України ці наслідки стали одним з факторів, що зумовлюють розширення ЄС та сусідство на Заході з цією структурою, появою більш сильних економічно розвинутих партнерів, які до того ж бажають мати в обличчі України союзника та партнера, який буде своєрідним буфером між ними та імперською Росією. Важливий в цьому плані є і географічний фактор, який визначив нашу країну транзитером необхідних для Західної та Східної Європи енергоносіїв з Росії, а також налагодження можливих поставок енергоносіїв з країн Близького Сходу, Казахстану, Азербайджану тощо.
На сьогодні Україна співробітничає в більшості найважливіших, найавторитетніших глобальних організацій. Насамперед, ще Організація Об'єднаних Націй та її структури. В Генеральній Асамблеї організації наша країна має рівні права з усіма членами ООН, декілька разів обиралася непостійним членом Ради Безпеки. Вона бере активну участь у роботі головного економічного органу ООН – Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР), а також в ЮНІ ДО, ЮНКТАД та інших органах, пов'язаних з економікою. Україна вступила до таких могутніх і впливових з точки зору ролі у світовій економці організацій як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд (МВФ) (який є найбільшим серед міжнародних кредиторів України з часткою 60%). Значно пожвавилися намагання України вступити до Світової організації торгівлі (СОТ).
Стратегічними партнерами, тобто країнами, що мають пріоритетність у налагодженні довгострокових тісних стосунків Україна визначила для себе США, Росію та Польщу. Всебічний розвиток партнерства з Польщею, як сусідом, що має давнє історичне відношення до нашої країни, як із рештою країн ЦСЄ є дуже важливим фактором у досягненні Україною визначеної державою стратегічної мети, якою є вступ до Європейського союзу. На
сьогодні Польщу вже називають «адвокатом» в Європі, яка будучи членом ЄС намагається всебічно привернути увагу країн-членів ЄС до намагань нашої держави здійснити євро інтеграційні процеси, розвиток демократії та свободи слова в Україні. Неодноразово висловлювалися за схвалення намагань України рухатися в бік Європи і решта країн ЦСЄ.
Важливими були, лишаються і мають добрі перспективи розвитку відносин з країнами ЦСЄ як імпортерами стратегічної продукції підприємств України: металопрокату, електроенергії, транспортних літаків великої вантажопідйомності, міндобрив та ін. Про важливість використання території України як транспортного кордону для поставок у країни ЦСЄ енергоносіїв з Росії та країн Близького Сходу вже згадувалося мною і є одним з найважливіших напрямків розвитку економічних стосунків. Розвиток торгівельних відносин з даною групою країн має добрі перспективи і з кожним роком набуває все більшої тенденції для розвитку (так експорт у Польщу в 2000 р. склав 417,9 млн. дол., а імпорт 312,5; в Угорщину відповідно 327,3 та 165,4 млн. дол.). З наведених показників видно, що Україна має позитивне сальдо в зовнішній торгівлі з країнами ЦСЄ.
Значний економічний розвиток країн ЦСЄ в останні роки, набуття ними (більшістю) членства в ЄС, визначає дану групу країн, як перспективного партнера в отриманні інвестицій для розвитку економіки України, що є дуже важливим фактором розвитку економічних процесів у державі. Маючи подібну з нами історію розвитку держави в останні десятиліття ці країни добре розуміють наші проблеми в економічному розвитку ринкових реформ і могли б надати Україні кваліфіковані поради для якнайшвидшого їх впровадження, надати спеціалістів-консультантів, які б допомогли нашим економістам виправити помилки у законодавстві держави, що стосуються економіки, здійснити нові кроки в бік подальшого впровадження ринкових реформ.
Україна має використати східноєвропейські країни в якості проміжного етапу для євроінтеграційних процесів, розвиток економічних і політичних стосунків з цими країнами для руху в бік Європи, для становлення демократичного суспільства, відходу в політичному плані від Росії з її «імперськими» ідеями. Ми маємо скористатися досвідом розвитку цих країн, прихильністю з боку цих держав для розвитку всебічних стосунків як з ними, так і взагалі з ЄС. Подальший розвиток економічних взагалі і торгівельних зокрема сосунків з країнами ЦСЄ надасть значного поштовху для розвитку економіки України, відкриє перспективи для доступу інвестицій, буде важливим кроком в бік досягнення стратегічної економічної мети нашої держави.

3. Економіка країн Близького та Середнього Сходу до 70 pp. 20 ст.
Близький і Середній Схід – регіон на заході Азії, до якого входять такі 16 держав: Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Ірак, Іран, Ємен, Йорданія, Катар, Кувейт, Кіпр, Ліван, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина. Загальна площа цього регіону складає 6,8 млн. км² на якій проживають 206 млн. чол. (станом на 1990 рік). Майже третину вказаної території займає Саудівська Аравія, найбільша кількість населення в Ірані та Туреччині (відповідно 58,3 та 56,0 млн. чол.), відповідно до займаної території і найбільші поклади нафти та газу також знаходяться в Саудівській Аравії. Взагалі також слід відмітити, що роль країн цього регіону в світовому господарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти (60% від загальних світових обсягів) та природного газу (ЗО% об'єму), їхньою часткою у видобутку цих важливих енергоносіїв (відповідно 40% і 10%), а також значними наявними золото-валютними запасами країн цього регіону (понад 5% від світових об'ємів).
Вся історія незалежного розвитку країн Близького та Середнього Сходу пов'язана з наявністю на їх території значних запасів нафти. Ті досягнення, які мали місце за період до початку 70-х років 20-го століття в економічній сфері, були в першу чергу пов'язані з унікальним становищем регіону в світовому господарстві в умовах домінування нафти в структурі світового паливно-енергетичного балансу.
В той період, коли економічний розвиток цих країн не був пов'язаний із видобутком нафти, вони були периферією світового господарства із слабко розвинутими продуктивними силами та відсталими виробничими відносинами. Головними галузями господарства були, залежно від природних умов, кочове скотарство на натуральній основі, екстенсивне дрібнотоварне землеробство, ремесло, рибальство, видобуток перлів, виготовлення ювелірних виробів кустарним способом, примітивне суднобудування.
Відкриття і розробка нафтових родовищ на Близькому та Середньому Сході почалися у 30-ті роки 20-го століття. Одним із перших відкрили родовище нафти в Ірані, в районі Багдада, по річці Тигр. Видобуток нафти промисловим способом почався у Бахрейні в 1934 р., в Саудівській Аравії в 1938 р., в інших країнах регіону після Другої світової війни: у Кувейті в 1946 p., Катарі в 1949 p., Абу-Дабі в 1962 p., Омані в 1967 p., Дубаї в 1969 р., у Шарджі 1978 р. Початок інтенсивного видобування нафти не був пов'язаний із внутрішніми потребами близько – та середньосхідних країн, а був зумовлений попитом світового господарства. Країни регіону не мали можливості (реальної) самостійно видобувати нафту і тому розробка її почалася за рахунок іноземного капіталу силами іноземних спеціалістів.
Весь цикл робіт від пошуків нафти до її видобутку та експорту був розподілений між вісьмома найбільшими нафтовими компаніями світу: американськими – «Ексон», «Мобіл», «Голф», «Тексако», «Сокол» (пізніше «Шеврон»); англійською «Брітіш летройдм»; англо-голландською «Роял-Дате-Шелл» і французькою «Компані франсез фо Петроль», які в 1934 році підписали між собою угоду про принципи управління світовою нафтовою промисловістю. Фактично ця угода передбачала незмінність розподілу ринку нафти між її учасниками, а Компанії Міжнародного Нафтового Картелю (МНК) одержували нафту за концесійними угодами та експортували її за довгостроковими контрактами своїм відділенням (до 70% експорту), або ж самостійним переробним компаніям. Кожна компанія картелю мала свою визначену експортну квоту, а умовами договору було передбачено, що вони не будуть прагнути збільшувати її за рахунок інших його членів. Загальний рівень цін встановлювався самим МНК односторонньо за системою «галф-плас», що давало змогу протягом великого проміжку часу утримувати відносно низький та стабільний рівень цін на видобуту сиру нафту.
Даний проміжок часу розглядався в глобальних загальносвітових масштабах, як перший етап функціонування світового ринку нафти, який характеризувався нафтомістким розвитком світового господарства. Відбувалося постійне інтенсивне зростання попиту великої промисловості на енергетичну сировину, запаси якої були зосереджені головним чином у країнах, що розвиваються, і в значній частині в країнах розглядуваного регіону. За період з 1950 по 1972 роки світове споживання нафти зростало щорічно на 7,5%, що набагато випереджало темпи зростання ВВП світового господарства, що свідчить про занадто нафтомісткий характер розвитку економіки. Прибутки нафтових компаній базувалися на підтриманні відносно низьких цін на сиру нафту завдяки їх монополістичному становищу. У 40-х роках 20-го ст. довідкова ціна на Саудівську нафту складала 1,43 дол. за бар. Таке штучне заниження цін відповідало загальній стратегії МНК, спрямованої на стимулювання розширення для споживання рідкого палива.
Слід зробити узагальнюючий висновок про те, що нафтомісткий стан розвитку світового господарства був пов'язаний з пануванням колоніальних та неоколоніальних методів експлуатації держав-експортерів нафти. До 70-х років ринок нафти відзначався як один з найбільш монополізованих у всьому світовому господарстві. Вільний, немонополізований ринок, на який припадало близько 3–5% міжнародної торгівлі нафтою у цей період відігравав другорядні ролі, збалансовуючи лише попит та пропозицію на нафту. Рівень цін на вільному ринку нафти базувався на довідкових цінах монополізованого ринку і був стабільно нижчим на суттєву різницю близько 114.
Відкриття нових величезних родовищ нафти та її видобуток суттєво вплинули на економічний розвиток країн Близького та Середнього Сходу. Хоча нафтовий сектор і став відігравати провідну, вирішальну роль у господарстві цих країн, але він не зміг забезпечити розвиток господарства в цілому, так як не сприяв розвиткові зворотних зв'язків, не стимулював міжгалузевого обліку, не вирішував проблеми зайнятості населення. Він був створений іноземним капіталом і мав анклавний характер, бо всі необхідні для його функціонування інвестиції та споживчі товари постачалися світовим ринком, а вироблена нафта практично повністю реалізовувалася у світовому господарстві.
На першому етапі навіть навпаки, становлення та розвиток нафтової промисловості призвели до підриву традиційних секторів економіки, які не були пов'язані з нафтою. Виділення досить значних територій в концесію іноземним компаніям негативно позначилася на розвиткові скотарства, оскільки зменшувалася площа пасовищ, приплив іноземних товарів призводив до занепаду місцевих ремесел.
Проте розширення масштабів видобутку нафти супроводжувалося появою і наступним відносно постійним і маючим значну перспективу (з огляду на обсяги покладів) зростанням прибутків нафтоекспортуючих країн. Хоча цій процеси в різних країнах регіону не збігалися в часі й відбувалися з різною інтенсивністю, все таки мали багато спільних рис і подібних етапів розвитку.
Правляча верхівка більшості країн Близького та Середнього Сходу на початку нової нафтової ери виявила неспроможність ефективно використовувати нафтову решту для задоволення навіть найбільш гострих національних потреб. Великі кошти йшли на утримання та навіть розширення і переозброєння армії, поліції перерозподілялись на користь еліти, а решта коштів направлялась за кордон, де вкладалась у неприбуткові активи. Так, у 1957 році кувейтські державні та приватні інвестиції за кордоном оцінювалися у 560–580 млн. дол., які були в основному вкладені в цінні папери та нерухомість. В 1959 р. експорт кувейтського капіталу досяг 70 млн. дол. (або 24% ВНП), а у 1962–1963 pp. до 27% ВНП, Кувейт став першим за обсягом іноземних активів.
Таким чином, неефективне використання нафтових прибутків призвело до загострення в окремих частинах регіону соціальної напруги, що, в свою чергу спричинило зміну їхньої соціально-економічної політики. Все більш значна частина нафтових прибутків стала спрямовуватись на реалізацію масштабних національних економічних програм, розвиток освіти й медицини, на соціальні потреби. При цьому близько – та середньосхідні країни проводили політику, орієнтовану на збільшення їхньої частки у прибутках від нафтовидобутку міжнародними нафтовими компаніями, а згодом до встановлення свого повного контролю над видобутком, переробкою та подальшим експортом нафти.
Кінець 60-х – початок 70-х pp. ознаменувався початком націоналізації нафтової промисловості, яку активно взялися проводити більшість з країн Середнього та Близького Сходу, яка суттєво змінила співвідношення сил на ринку нафти. Після подій у Лівії (внаслідок кризи) МНК фактично втратив контроль над видобутком нафти та системою ціноутворення на неї. Компанії картелю були змушені купувати нафту не на внутрішньофірмових, а на комерційних умовах за продажними цінами ОПЕК. Хоча в МНК при цьому залишилися значні важелі впливу на попит та збут нафти, так як він продовжував контролювати транспортування, переробку та збут нафти.
Помітно почала змінюватися у 60-ті роки і загальна структура суспільного виробництва в напрямі зменшення сільськогосподарського виробництва, внаслідок чого його частка та питома вага промисловості у ВВП практично зрівнялися. В самій же промисловості прискорено розвивалося одночасно обробна та видобувна галузі. Але переважне зростання нафтовидобутку спричинило в деяких країнах підвищення питомої ваги видобувних галузей і зберегло тим самим сировинну орієнтацію економіки країн.
Загальною характеристикою періоду від початку формування незалежних держав Близького та Середнього Сходу до 1973 року має слугувати твердження про те, що в даний проміжок часу внаслідок значного зростання об'ємів видобутої нафти і газу та початку усвідомлення керівництвами країн регіону необхідності розвитку за рахунок нафтових коштів інших галузей економіки, які мали забезпечити стабільне майбутнє наступним поколінням, почали закладатися підвалини для формування нового сучасного індустріального регіону у даній частині світу з розвинутою сучасною соціальною інфраструктурою.

Список використаної літератури
1.   Економіка зарубіжних країн. Навчальний посібник / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, К.І. Ржепішевського. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 352 с
2.   Економіка зарубіжних країн. Підручник, друге видання / За ред. проф. А.С. Філіпенка. Автори: А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін., – Київ: Либідь, 1998. -416 с.
3.   Кодацький В.П. Грошово-кредитні системи країн Азії [Текст] / В.П. Кодацький, Ю.В. Яковлєва // Економіка. Фінанси. Право. – 2008. – №8. – С. 23–26
4.   Оспіщев В.І. Міжнародні фінанси [Текст]: навчальний посібник / В.І. Оспіщев, О.П. Близнюк, В.В. Кривошей. – К.: Знання, 2006. – 335 с.
5.   Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн для спеціальності «Банківська справа» [Текст]: навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. / І.В. Шамова; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. – К.: КНЕУ, 2007. – 160 с.