ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ

а) Національне життя. Голорним питанням культурного життя України в добі, якій
присвячено цей розділ, було національне. Зоно давало підложжя всьому
політичному, соціяльному, економічному і — в першу чергу — духовому життю.
Як вказувалося вище не раз, у Великому Князівстві Литовському «руський
елемент» (не чисто український, бо нарівні з ним виступав і білоруський) був
панівним — до мови та церкви включно. Внаслідок поступової перемоги Польщі з
її розвиненою культурою, вносився польський елемент, і між цими різними
елементами почалася боротьба.
Першою потерпіла на тому Галичина. Вже наприкінці XIV ст. поляки з'являються
по містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині та
Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені були перед дилемою: втратити
будь-яке політичне значення або перейти на католицтво і спольонізуватися. В
містах і селах починають з'являтися німці і поляки.
У XVI ст. вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися
б своєї культури. Лише дрібна шляхта зберігала національне обличчр. Те саме було
і в інших землях: Волзькій, Холмській, Підляській, які протягом XVI ст. втратили
українські кадри шляхти. Польська колонізація знищила нечисленну й до того
українську шляхту на Поділлі. На всій Київщині та Брацлавщині в XVI ст. не
залишилось жадного заможного українського роду. Польонізація захопила міста, де
споконвічне українська людність була загнана на передмістя. У Львові «русини» не
мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було розділене
польськими осадниками та німецькими колоністами, але українська стихія в ньому
була така сильна, що навіть асимілювала слабші чужі елементи в більшій мірі, ніж
українська шляхта міщани.
Інше становище було на Волині, цій землі українських князів та заможних
магнатів. Поки Велике Князівство Литовське зберігало свою незалежність від
Польщі, Волинь була закрита для польських елементів. У привілеї Казіміра
обіцяно, що «земель, замків, міст або будь-яких маєтностей. . . ніяких урядів»
жадному чужинцеві не буде дано. І дійсно, волинська шляхта найдовше зберігала
українську культуру. Однак, ще Вітовт почав надавати волинським містам
німецьке право, при чому цим правом могли користатися тільки «люди св.
Римської Церкви». Так українських міщан усувалося від права самоврядування.
Пізніше, в XVI ст., в деяких містах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати
участь в самоврядуванні і православним українцям, але в певній пропорції з
католиками.
З часом польська шляхта появляється і на Волині, головним чином через шлюби з
місцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходів, щоб обмежити цей
процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями,
дозволяли замінювати землю грішми. Але це не могло затримати процесу, і баг.т)
поляків здобували українські маєтності, а інеді — переводили іл просто під
польську владу.
Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати
відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її
спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, які забезпечували
їх в урядах.
Величезну вагу в цьому процесі мала польська колонізація Задніпрянських земель
після Люблинської унії, коли там у басейнах Сули, Удаю, Сніпороду, Ворскли
оселювались на величезних лятифундіях польські магнати. Доля цих земель
вийняткова: в них не було жадної адміністрації, ні суду. Єдиним носієм влади на
всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати — власники лятифундій
— фактично були повними господарями країни й сила їх була правом.
Такі ж лятифундії творяться на Сіверщині, після «вічного» миру з Московщиною.
Польські елементи значно слабше просякали в міщанську масу східньої України;
навіть на Поділлі польський елемент по містах був слабий. Взагалі Подніпров'я до
самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполі, наприклад, в
реєстрах 1614 року не було жадного польського прізвища. Так само в новій
колонізації України польськими дідичами селяни були українці, а не поляки.
Трагедією цього процесу польонізації України було те, що в свідомість широких
мас народу твердо входять поняття «вищости» та «нижчости»: вищости польської
культури, польської мови, католицької віри; нижчости української народности,
мови, православної віри. Поняття «лях», «католик» протиставляться поняттю —
«русин», «схизматик».
Зростання національного та релігійного шовінізму — явище нове для України. За
княжої доби не було ні того, ні другого, навпаки, існувала повна толеранція, яку
добре передавали слова: «сина та ону віру Бог дав». Тепер шириться релігійний
антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимости поляків. Виявів його було
багато, починаючи з листа краківського біскупа середини ХП ст. Вернардова з
Клерво про єретичність русинів. Цю нетолерантність угорці виявляли в не меншій
мірі в часах окупації. З половини XVI ст. становище зміняється.
Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкреслюване презирство до
українського народу, для якого вживається термін «хлоп, а з того — хлопська мова,
хлопська віра... Цю «хлопську віру поляки — «юберменші» України — звуть «ере-
тицькою», «схизматицькою», і в поняттях українця православна віра
ідентифікується з українською народністю.

б) Церковне життя. У Великому Князівстві Литовському складалося не так, як за
Княжої доби. Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була
справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для
нього ікони , хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому
Кйязівнстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по
собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир
Ольгердович підтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук
Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство
робило щедрі подарунки церквам; князі — Ходкевичі, Дашкевичі, Голь-іданські,
Острозькі, Глинські та інші — обдаровували церкви та манастирі. Дехто з панів, як,
наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а
дехто — школи.
У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та
Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла катедра
Перемиська, 3 манастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський
Золотоверхий та Унівський.
Добродійство п анів у користь церков та манастирів виродилося в форму
патронатів чи «подавань». Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як
князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат
перетворюється на звичайне володіння церквою або манастирем нарівні з селами,
угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права:
заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в
оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед — за поставлення
ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних манастиреві чи церкві за час, коли
був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому
приклад: Сігізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.
Діставали манастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена,
дістала Троїцький Віденський манастир від Сі-гізмунда 1 «доживотно». Бували
випадки «подавання» манастирів не тільки світським особам, а навіть
неправославним. Проти цих «патронатів» уперто, але без наслідків, боролася
Церква.
Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі
ступені його, починаючи-від митрополитів.
Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Як була мова вище, року
1458 Григорій Мамма, патріярх Царгородський, що приєднався був до унії,
призначив на катедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши
кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.
Після смерти Григорія П, року 1473, був обраний — неясно ким — на митрополита
Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі
посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста
IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли
приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був
ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерти Мисаїла в 1480 році
собор єпископів і «всіх станів людей» обрав Симеона. По дозвіл на посвячення
звернулися до Царгороду, і патріярх прислав своїх відпоручників з
«благословенною грамотою». Після смерти Симеона в 1488 році собор обрав на
митрополита ІОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила делеґація до патріярха,
щоб дав «благословенну грамоту». Року 1495 собор обрав митрополитом
архимандрита Макарія.
Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріярха
закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до
благословення, «хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності
поступили так, як «поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта,
поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців
написано: два або три єпископи нехай свобідно ставлять єпископа». Посол сказав
на те: «Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати».
Наступного року Макарія забили татари.
Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором
єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія,
Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер «дав» Київську митрополію,
при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької
до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріярха
Царгородського. Після смерти Йосифа 1 в 1500 році катедру дістав Іона —
духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається,
не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується
призначенням Великого князя та «благословенням» патріярха. Після Йосифа II
Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.
Року 1534 в своїй грамоті Сігізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив
його обдарувати «хлібом духовним» — Київською митрополією; просили за нього
королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до
того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому катедру, очевидно — продав
її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Мака-рія II бачимо
нові засади: митрополію дарують «як хліб духовний».
Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський
— неписьменний — за п'ять років до смерти Макарія дістав від нього зобов'язання,
що отримає катедру. Після смерти Сільвестра в 1568 році катедру дістав
митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі «достоїнство архи-
єпископське», а після смерти Іони — митрополичу катедру. Це затвердив Стефан
Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку,
але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання
православними.
За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи
стояли на висоті. Єпископські катедри давали як нагороду за різні заслуги, службу.
Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги зем'янинові Стефанові
Достоевському, «не грецького закону», очевидно, католикові, Вознесенський
манастир у Менську. Бувало, що церковні маєтки передавали стороннім особам.
Наслідком «патронату» єпископські катедри давалося світським людям з
обов'язком мати «вікарієм» духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На
цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви,
бруднили ім'я українця.
Одною з найвидатніших в цьому відношенні була доля Володи-мирської катедри,
найбагатшої на Волині. Сігізмунд-Авґуст дав її Іванові Борзобогатому-
Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархію, роздавав добра її
своїм родичам, і жадні протести не допомагали. Тим часом король віддав
Володимирську єпископію Холмському єпископові Теодосієві Лазовському, який,
зібравши військо, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тоді король дав
йому Луцько-Острозьку єпископію. Можливо, шо це предок письменника Федора
Достоєвського, який походив із старої священичої родини Поділля, що, за
родинними переказами, приїхала «з Литви».
Король передав Володимирську епискотю шдяхтичеві-католикові Жовковському,
але новий король, Стефан Баторій, призвачив її ігуменові Києво-Печерського
манастиря, Мелегієві Хрептовичу, який став роздавати маєтності єпископії
стороннім особам. По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю
церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, євангелію, оправлену
сріблом — і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того
морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та
нарікань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних.
Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя
священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре
заплатити за висвяту і за парафію.
У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька
катедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В
1509 р. Сігізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти
намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було
приводити до католицької віри».
Року 1516, внаслідок скарг православних, Сігізмунд призначив «візитатора»
Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право
«направляти» священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не
змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського,
надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського
намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва.
Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський
Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого
на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано
королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сігізмундові. Але католики-
шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Мака-рієві: не
дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків.
Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами
йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1)
нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого; 2) пониженням
престижу Православної Церкви і 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при-
належністю до цієї Церкви.
З 1-ої половини XVI ст. Львів польонізуеться: зникає уряд «руського» писаря в
магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг
бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в
урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників
процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі
Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було
місця в житті.
Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась
боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність
проти польського шовіністичного імперіялізму.
За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське
архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї
належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч
православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували
лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто меш-
кали поза межами своїх єпархій.
Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів. Першими, ще в XIII
ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в
Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили
польонізацію. Згодом вони мали багато манастирів в Україні: в Луцьку, Барі,
Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині,
Ярославі.
У XIV ст. з'являються францісканці (мінорити). В 1345 році вони мали вже
окремий вікаріят, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі,
Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського
короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в
манастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францісканці посідали єпископські
катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.
З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на
Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його
надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже
понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох
польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені
школи, з допомогою яких впливали на українську інтелі-ґенцію, головно шляхту.
Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили
їх манастир у Львові.
Всі ці ордени поширювали польонізацію, а разом з нею й польський шовінізм,
викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, — пише
історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею
латинсько-польських кляшторів-манастирів для чоловіків та жінок.
Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже
спроби перевести Фльорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав
митрополит Ісидор збоку латинського духовенства; Віденський біскуп Матей
виступав проти Ісидора, мавши підтримку в особі всемогутнього канцлера
кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення
Православної Церкви, а не унії із збереженням східнього обряду.
Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед
католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони
«знижувалися» до неї. З XV до половини XVI ст. Східня Церква культурно
зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгамрі та
книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої
людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства.
До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи
стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в
народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення
патронами.
Дуже характеристичною була ухвала коронаційного сойму 1576 року: не допускати
«простих» людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта
резервувала тільки для себе. Так священики опинилися в стані паріїв.
У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та
братства.
Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський,
скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали
участь всі єпископи, сім архиепископів, шість ігуменів, сім протопопів та «чесні
священики».
Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав
відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких
ебезчинників», вирішено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священиків-
удівців, які не йшли в пан стир: «всі священики, не маючи жен, не священствують»
«прістець, зргішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, її священик
многих соблазнить людей» Багато уваги приділено патронам, що роздавали «хліб
духовний», але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами
були королі та великі пани. Собор шукав компромісового виходу: намагався
нормувати відносини, вимагав конче благословення єпископів для обраних
патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Щ «правила»
малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква.
Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних
відомостей.
Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Берестейський та
Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріярх Царгородський
Єремія II, що саме тоді повертався з Москви після поставлення там патріярха Іона.
Головною темою на тому соборі була боротьба з «двосженцями»-священиками та
єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка.
Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорювано питання
занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства
існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність
головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське
— Успенське, Віденське — Свято-Духівське, Луцьке — Чеснохресне, Київське —
Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут
якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542
року.
Завданням церковних братств було дбати про зовниішій порядок у храмі, про
задоволення його матеріялвних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства
платили внески, на які влаштовувано свята — «кануни». Згодом вони розширило
свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед
судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах
відновити єписхопію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати
братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.
Братства спочатку були переважно організаціями поволі наоуяи всестанового
характеру. Більшість членів Луцького братства улп шляхтичами, а в Київському
було багато духовенства. Е І Є і 6 році до Київського братства вступив гетьман
Петро Сагайдачний з Військом Запорізьким.
Братства ршіуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької
пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти
неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних
пошани людей. Таке «втручання» світських людей, міщан — «кушнірів і кожум'як»
у церковні справи й прероґативи єпископів викликало з їх боку невдоволення.
Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися
до нього за порадою. Ознайомившись з непо-рядками в Православній Церкві та
заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в
грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком
для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну.
Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх
від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за
духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони
Церкві згідно з апостольськими правилами.
Царгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і
затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по
Україні патріярх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора
Дівочку і ряд не-правно поставлених священиків.
Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та
митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було
вилучене з-під влади єпископа і поставлене в безпосередню залежність від
патріярха.
Діяльність братств була кроком революційним і, природно, викликала, як згадано
вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними
акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення.
Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з «шевцями,
сідельниками та кожум'яками», як називав він братчиків. Говорячи про занепад
Православної Церкви в Україні, не можна забути і того, що, після величезного
піднесення, поступово занепа-цала й Католицька Церква. Ряд негідних свого
становища пап під-дривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на
папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя
кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими вододарями,
такі компромітуючі явища, як симонія — продаж церковних катедр, індульгенція,
що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів — все це підривало велич та
могутність Католицької Церкви.
Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Европі, а також
домагання ґрунтовних реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями
виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера,
який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок
великому рухові Реформації. Крім послідовників Лютера, з'являються в різних
країнах Европи прихильники Цвінглі та Каль-віна в Швайцарії, баптисти,
тринітарії, антитринітарії та інші.
З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські
реформаційні рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства,
основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в
Празькому університеті, були учнями Гуса. Єронім Празький у 1413 році відвідав
Вільну, Полоцьк, Вітебськ.
Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст.
там уже починається національний рух, рух протесту проти польонізації, а гусити
якраз висували національні мотиви боротьби.
Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької
реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в
Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Агрікола, Бебель та
інші — працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір
королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв ширений) їх ідей. Другий шлях
ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували
лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та
Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій — антитрінітаризму,
кальвінізму, соцініянства.
Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св.
Тройці, знайшли для себе твердий грунт у Польщі, де мали гімназію, академію в
Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унітаріїв
належали: Яі-Кишка, староста Жмудський, багатий маґнат, Чапличі, Гойські, Не-
миричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Москви (Косой,
Васіян).
Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соці-ніянами, за ім'ям
Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівілл
Чорний, воєвода Віденський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший
магнат князівства, та його двоюрідний брат — теж Микола Радзівілл Рудий,
гетьман Великого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але українських
послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини,
Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осередками соцініянства були м.
Киселин, Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці, Острозького повіту,
Берестечко, Лубенського повіту.
Назагал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні: приєдналася до
них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти
здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибини ці вчення не просякли. М.
Грушевськиіі нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло
ста осідків.
Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до
рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія
Пересопницька 1556-1561 рр., Крехівський переклад 1563 р., Б. Типинського —
1571 р., Чеховича — 1577 р., Будного — 1570 р. Нагалевського — 1580 р.). В
Несвіжу М. Радзівілл заснував друкарню. Реформаційні течії, з одного боку,
сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого — підривали
Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток
реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском збоку католицької
реакції.
Протестантизм у Західній Европі викликав могутню реакцію. Католицька Церква
розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка
діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який
скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомо-
гою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти,
Тюблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну.
Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакладали школи у
Вільні 1570 р., в Ярославі 1571 р., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в
Орті, Люблині, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі,
Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти
православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пронаґанду. Єзуїти
йхоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками.
Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що іредставники
окремих течій, замість спільно виступати проти Католицької Церкви, розпочали
боротьбу міх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціян,
стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили
проти «схизматиків» — православних, головно — проти вищих шарів їх.
Стефан Ваторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію
перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги
приділяв єзуїтам Сігізмунд Ш, їх вихованець.
На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єднооги держави і Церкви, звичайно,
католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіянізму: завдання
Польщі бути муром католицизму, який відділяв би християнський світ від дикунів-
руте-нів. Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час
денаціоналізувати Україну.
До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів
становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення
православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами,
позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних
включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д.
Року 1610 Мелетій Смотрицький у своєму творі «Тренос», або «Плач Східньої
Церкви», подав довжелезний список православних фамілій, що перейшли на
католицтво, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Пронські,
Горські, Вишневецькі, Санґушки, Ружинські, Соломирецькі, Масальські,
Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; славетні роди: Ходкевичі, Глібовичі,
Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки
Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Боговитини Потії та інші. «Де інші
дорогі й також безцінні камені тої корони славні доми руських князів, неоціненні
сапфіри, безцінні діяманти? — питає автор. Український народ загубив свою
інтелігенцію, свй: провід у тяжкі години боротьби за Церкву.
Все це разом — і реформаційні рухи, і католицька реакція, ; власні неполадки з
єпископами, конфлікти між духовенством т; братствами — нищило Православну
Церкву.

в) Берестейська Унія. Такі були умови, коли відбулась ідея унії — злуки
Православної і Католицької Церков. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати зкви
що розділилися в 1054 році. В ХП ст. Петро Клюнійськич т.л Ан сельм
Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча,
фанатичні ексцеси збільшували відчуже ність. Взаємну неприязнь розпалювала
літературна полеміка по між греками та католиками, яка «копала прірву між обома
Церква ми», — пише митрополит Іларіон
Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав
спробу цісаря Михаїла УІП шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв
за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що
Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат
папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з
половиною століть. У 1396 році говорим) про мйжлмвість сполучення
Православної та Католицької Церков на нараді Ягайла з митрополитом Кипріяном
Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне
скликати для цього собор, про що сповістив патріярха. На тому справа й
закінчилася.
Року 1418 питання унії було порупгеие на Констанцьігому Соборі, але знову в
площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше постало питання унії на Фльорентійському Соборі в 1439 році,
коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як
творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа маґнатів, широкі маси
залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожости до унії. Проте, латинське
польське духовенство виявляло до неї ворожість.
З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти
Православної Церкви, Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з
Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність
костьолу Божого (1577) р.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив
конечну потребу злуки з Римом, покликаючись при тому на перспективи розвитку
освіти та культури і на матеріяльні вигоди для української шляхти, які дала б їй
унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого
стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та
католиків. Цю блискучо написану книжку присвячено князеві Костянтинові
Острозькому.
Справу унії підтримували — папський легат Антоній Поссевінс. який їздив у цій
справі до Москви, та другий легат Нунцій Бальо-нетто, який мав у тій справі
конференції з кн. К. Острозьким та його синами.
Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із
наймогутніших магнатів, власником значної частини Волині і великих посілостей в
Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад
Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в
формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в
колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.
Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціяторами,
несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього
політика двох патріярхів — Йоакима і, особливо, Єоемії — під час подорожування
їх по Україні: вони стали на бік вратств, дозволивши собі зневажливо поставитися
до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита
Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята
на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення
єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріярха, нібито контролером
над митрополитом, — сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в
різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона
оздоровить церковну атмосферу.
Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон
Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися — Кирило
Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій
Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслідком таємної конференції в
Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду
визнати владу папи.
Справу додержано у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про
переговори з королем.
Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську катедру по
смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав
жінку. Патріярх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на
звільнену Володимирську катедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія)
Потія, який приєднався до прихильників унії.
Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній
мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної
Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На 'Собор,
що відбувся 1593 року, він надіслав «артикули»-умови, на яких Українська Церква
може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам
забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4)
зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в
справі унії патріярхів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення
внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного
духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.
Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а
коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику,
всенародню справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпагій Потій, що
був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися
до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії,
проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб
обговорити справу унії, Потій та Терлецький передали королеві, але він, не
рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи
тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що
на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делеґатам їхати негайно до Риму.
Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти
унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той
же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в
Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.
Наприкінці 1595 року делегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило
Терлецький — прибули до Риму і на авдіенції у папи Климента VIII склали
визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську
Православну Церкву із збереженням ц обрядів.
Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Укра їні хвилювання.
На сойНіиках воевідств Волинського, Київського Брацлавського, Руського шляхта
доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не
мали уповноважені та згоди на прийняття унії.
В міжчасі, внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел
Царгородського патріярха Никифор, видатна особа Е патріярхаті: він був ректором
еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох
патріярхів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці,
треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на
нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріярха, кількох
грецьких єпископів, митрополита Білгородського.
З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі
єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський
— Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників; крім того воєводи:
Троцький — Микола Радзівілл-Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейський староста
Халецький.
На боці православних були: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл
Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та
Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200
осіб білого духовенства; воєводи: Київський — князь Костянтин Острозький,
Волинський — князь Олександер Острозький, каштелян Новгородський —
Полубенський, депутати шляхти воєвідств: Київського — 3, Руського — 3, Пере-
миської землі — 2, воєвідства Волинського — 10, Брацлавського — 2, Пинського
повіту — 1, трибуналу Литовського —2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь
Острозький привіз з собою військо, що охороняло будинок Райського, де засідав
Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.
Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три
прохання Православного Собору до владик — насамперед до митрополита Михаїла
Рогози прибути на Собор — залишилися без відповіді. Справа була тяжка:
об'єднати ці дві частини Собору було неможливо — насамперед через участь
протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких
охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до
католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так
постало два Собори.
9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євантеліею в руках проголосив, як
екзарх патріярха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять
єпископів — Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського
— їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору
і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з
проханням позбавити владик-уніятів церковних дібр, якими володіти могли тільки
православш.
Уніятський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та
Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному
Соборі, кинув клятьбу.
На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв,
вчинили ц без відома православних кілька владик. Але гродські суди, крім
Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до
патріярхату, і патріярх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління
Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові
Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.
Король затвердив ухвали Уніятського Собору, а ухвали Православного визнав
неправильними.
Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний
загал і два владики, по другому — уніяти: миттрополит, п'ять владик і купка
крилошан. Який же Собор правосильний? Почалася полеміка.
Уряд вважав правосильним Уніятський Собор, не рахуючися з тим, що владики,
над якими була влада патріярха, самовільно вирішили приєднатись до іншої
Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була
цілком правильна. З погляду православних Уніятський Собор був неканонічний.
Закиди Уніятського Собору: 1. Никифор був «шпигун» (!?); 2. у Православному
Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його
замкнено до в'язниці, де він і помер.
Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації.
Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніятам уряд
відкинув, бо, мовляв, уніяти — грецького обряду.

г) Україна після Берестейської унії. Берестейська унія не внесла спокою і не
поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася
третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання
польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два
єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник,
Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних
звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали.
Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською
Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики,
частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн.
К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що
організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі
батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію,
зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.
Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ
Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що &ув до того Володи-мирським
старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-
1613 — це «Потієва доба», характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою
взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерти в 1613 році.
«Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького
кліру, який не слухав його.
На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але.
мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив
боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К.
Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна
Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл —
кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола
вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріярха.
Благословення патріярх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на
тому й скінчилася.
Найбільше значення в справі оборони Православної Церкви мала релігійна
полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка
велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали
захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки,
які переходили до уніятських владик.
Справу православних та уніятів розглядалося майже щороку на соймі, в сенаті.
Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український
народ поділився на дві частини, і що уніяти не можуть репрезентувати всього
народу.
Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського
митрополита вилучено Києво-Печерський манастир і дозволено обрати там
православного архимандрита — Слісея Плетенецького; визнано права братств і
вилучено їх з-під юрисдикції міярополита-уніята.
Безоглядна політика Сігізмунда Ш викликала незадоволення протестантів та
православних, до яких приєдналося чимало десидентів католиків, і 1606 р. проти
короля вибухло повстання («рокопі») з Краківським воєводою Зебжидовським на
чолі. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко
висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніятських владик,
роздавати церковні добра тільки православним, припинити всі судові процеси
проти духовенства.
Після смерте Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку катедру уніятові
Остафієві Єловичу-Малинському.
На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки
знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К.
Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити
його, бо й діти князя перейшли на католицтво.
У перщий час після Берестейської унії уніяти відчули глибоко розчарування: вони
сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що
нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли
відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі .15 грудня 1596 року немаі
згадки про право уніятських єпископів засідати в Сенаті, не .зважаючи на те, що в
цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу
народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії
виявився трагізм Української Уніятської Церкви, — пише Вінтер: православні
ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька Польська) Церква не вважала їх за
повноцінних громадян, бо рішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки
прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від
своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Ушятська Церква стала тільки
«терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик,
єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе
уніятів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька
Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української
народности проти польонізації», — писав Д. Дорошенко.