Зміст

Вступ

Розпад Радянського Союзу, чому сприяли, зокрема, прийняття Верхов­ною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської сис­теми. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський За­кон України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з ним на базі Ук­раїнської республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці. 2001 року банківська система України свят­куватиме своє десятиліття.

Історія розвитку вітчизняної банківської системи за роки незалежності

ЕТАПИ СТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Декларація про державний сувере­нітет України та Закон “Про еко­номічну самостійність Української РСР”, які законодавче закріпили за на­шою державою право на самостійне формування власної банківської систе­ми, стали фундаментом для появи ук­раїнських комерційних банків. Упро­довж 1989—1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти ук­раїнських банків.

Формування сучасної банківської си­стеми України відбувалося в кілька етапів.

І етап (1991-1992рр.):

процеси перереєстрації та реорганізації

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комер­ційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період “мі­ністерський” капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється рин­ковим капіталом спільних та малих під­приємств, акціонерних товариств. Дер­жавні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієн­тів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

II етап (1992-1993 роки):

поява банків “другої хвилі”

На засадах різних бюджетних та по­забюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кре­дитів) виникає ціла низка нових ко­мерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.

На цьому етапі відповідно до Поста­нови Кабінету Міністрів “Про переда­чу міністерських пакетів акцій на уп­равління до Міністерства фінансів Ук­раїни” у комерційних банках дедалі зменшувалася частка “міністерського” капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників ак­цій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

На цьому ж етапі спостерігалося ма­сове утворення дрібних малопотужних “кишенькових” банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непо­гано зростали на гіперінфляції, примі­тивно експлуатуючи цей зовнішній, не­залежний від них фактор.

III етап (1994-1996 роки):

перші банкрутства

Активна побудова Національним банком України чіткої системи регулю­вання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфля­ційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбід­ного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого конт­ролю з боку НБУ, до зміни кон’юнкту­ри фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збан­крутілих банків; 1995 року — 20, серед яких і найбільші (“Інко”, “Відроджен­ня”, Економбанк, Лісбанк); 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існу­вання. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функ­ціонування всієї банківської системи.

У цей період на структуру вітчизня­ної банківської системи істотно вплива­ли й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні пред­ставництва — всього їх було зареєстро­вано 14. З’явилися також ще 5 нових ук­раїнських комерційних банків.

Важливим аспектом діяльності бан­ківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників ба­гатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

IV етап (1996-1998рр.):

стабілізація банків та впровадження національної валюти - гривні

Цей ключовий етап становлення віт­чизняної банківської системи потребує детальнішого розгляду. Можемо підби­ти певні підсумки роботи банківської системи. Позаду роки гіперінфляції та повної розбалансованості економіки. Протягом перших п’яти років існуван­ня незалежної держави в Україні:

• створено основи дворівневої бан­ківської системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний так і не запрацював);

• пройдено перший етап реформу­вання грошової системи країни, введе­но проміжну валюту — український кар­бованець;

• створено національну платіжну си­стему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на ос­нові електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських роз­рахунків, значно підвищити їхню на­дійність, обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скороти­ти до мінімуму термін проходження платежів. Систему визнано найшвидкіснішою в Європі;

• введено в дію потужності з друку­вання банкнот та карбування монет;

• розпочато реформування бухгал­терського обліку та звітності у банках;

• НБУ напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політи­ки та банківського нагляду; вдосконале­но інструменти регулювання банківської системи;

• завдяки зусиллям НБУ, його моне­тарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.

Проте триваюча економічна, фінан­сова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень еко­номіки, інвестиційного процесу, серйоз­ні недоліки та прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розра­хунків, порушення багатьма з них еко­номічних нормативів, невпорядкова­ність і нестабільність нормативно-пра­вового регулювання, недосконалість по­даткового та фінансового законодавст­ва спонукають до поглиблення бан­ківської реформи.

Багато було зроблено для фінансової реорганізації банків, поліпшення умов їхньої діяльності. Однак системний ри­зик залишається значним унаслідок надмірної відкритості банківської систе­ми для слабких підприємств та неякісно­го менеджменту, диктату держави як по­зичальника. Не вдається належно задо­вольняти потреби приватного сектора, який сьогодні активно розвивається. Очевидно, без прискорення банківських реформ суб’єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім кредитних, їм бракуватиме також інших високо­якісних банківських послуг.

Остаточно не вирішені питання ді­яльності інших фінансово-кредитних установ (кредитних спілок, товариств взаємного кредиту, позичкових това­риств тощо), інституційного розвитку банківської системи, стандартів бухгал­терського обліку та аудиту (українські стандарти не повністю відповідають міжнародним щодо нарахування амор­тизації, консолідації звітності тощо), банківської таємниці й захисту інтере­сів клієнтури, програмних продуктів.

Висока вартість фінансового посе­редництва, обмежений перелік послуг, відсутність відповідної для країн із рин­ковою економікою фінансової струк­тури, брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, низь­ка життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний про­грес у справі налагодження стабільного ефективного банківського нагляду — усе це розширювало коло проблем, ви­рішення яких необхідно передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.

Тільки з 1999 року нарешті почали активно формуватися і накопичуватися страхові фонди за вкладами населення та кредитними ризиками, проблемними дебіторами. Продовжують панувати бар­терні розрахунки.

Розпад СРСР та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку вітчизняної банківської системи

Принципи, покладені в основу про­грами реформування та розвитку бан­ківської системи в Україні на цьому етапі, такі:

1. Макроекономічну політику слід спрямувати на забезпечення стабільних умов для ділової діяльності.

2. Необхідно відновити життєздат­ність (платоспроможність) фінансових інститутів.

3. Слід розбудовувати фінансову ін­фраструктуру, яка б налічувала інфор­маційні, правові системи та банківський нагляд.

4. Витрати фінансового посередни­цтва необхідно скоротити.

Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:

1. Забезпечення розбудови банків­ської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової еко­номіки.

2. Вдосконалення нагляду за діяль­ністю комерційних банків.

3. Встановлення клімату довіри до банківської системи.

4. Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.

5. Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.

6. Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження рин­кових відносин, а не за рахунок дирек­тивного розподілу кредитів.

7. Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.

8. Передача контролю за фінансо­вим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати актив­ну роль в ініціації реструктуризації під­приємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі не­обхідності — в ліквідації неплатоспро­можних підприємств).

9. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.

10. Подальше вдосконалення та підви­щення ефективності платіжної системи.

11. Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.

На етапі стабілізації продовжують діяти 227—229 банків, серед яких: два — державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) — у формі акціонерних това­риств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.

На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився на­прям менеджменту, розподілено клієн­тів та ринок пасивів.

Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статут­них фондів частка малих банків (з обся­гом статутного фонду до 3 млн. гри­вень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоров­лення та стабілізацію української бан­ківської системи на цьому етапі.

Вирішальною стає процентна політи­ка комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично про­блема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертають­ся. Адже понад 50% грошей (близько 8—10 мільярдів у гривні та близько 10-13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у неле­гальному бізнесі.

Унаслідок значного попиту на креди­ти та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992—1995 ро­ках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацю­ючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:

1. 40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в дола­рах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).

2. 60% розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валово­го національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими кош­тами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.

3. Держава встановлювала та спла­чувала високі процентні ставки (30— 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.

4. Ціну національних грошей визна­чає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16—51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної по­літики, але ціна на міжбанківських рин­ках постійно на 10—50 пунктів відхи­ляється від ставки НБУ.

5. Значні кошти банків “заморозили­ся” в державних примусових програ­мах. Очікуючи повернення боргів (гро­шей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розра­хунків клієнтів “зв’язувалися” значні ресурси банків.

6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національ­них грошей, загалом до банківської си­стеми не сприяла мобілізації додатко­вих пасивів і трансформування інве­стицій. За це маловір’я банки виму­шені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.

7. Значні кошти (80 мільярдів ра­дянських рублів) було “вивезено” в Росію після розпаду СРСР, що спричи­нилося до величезного дефіциту ресурс­ної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.

8. Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та ре­ально впливати на ціну грошей.

9. Відсутність законодавчої та норма­тивної бази захисту договірних прав ко­мерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та норматив­них актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.

10.Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від до­ходів).

11.Значні державні фінанси (бюд­жетні та позабюджетні) концентрува­лися у нечисленній групі банків.

Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підго­товка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності.

Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціа­лізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.

КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Створення конкурентного середови­ща, в якому функціонували б ко­мерційні банки, є ключовим момен­том реформування та головним факто­ром у вирішенні питання щодо універ­салізації чи спеціалізації.

Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:

• як обслуговування галузей еко­номіки певними, чітко визначеними комерційними банками;

• як вибір тими чи іншими банками напрямів фінансової діяльності (креди­тування, інвестування тощо).

Щодо галузевої спеціалізації, то в питанні вибору напряму розвитку вели­ких (колишніх п’яти державних) банків слід врахувати такі моменти:

• необхідність скасування адмініс­тративних обмежень, інакше кажучи, вимогу вести кредитну діяльність ли­ше в галузях, де ці банки свого часу працювали; більша диверсифікація портфелів активів допомогла б стабілізувати баланси та розірвати за­лежність: слабка галузь — слабкий банк. Спеціалізація банків за галузевою ознакою небажана як із точки зору конкуренції, так і з огляду на якість портфеля активів;

• клієнт повинен мати право вибо­ру банку та змогу відкрити в ньому розрахунковий, поточний, валютний рахунки.

Не можна диктувати комерційному банку вибір напряму діяльності — бути йому спеціалізованим чи універсальним.

Нагальною проблемою є підготовка сприятливих умов для створення інве­стиційних банків або заохочення до та­кої діяльності функціонуючих ко­мерційних банків. Для цього необхідно законодавче передбачити пільги в разі спрямування кредитів, насамперед дов­гострокових, на розвиток пріоритетних галузей економіки. Банкам варто нада­ти право брати участь у розподілі при­бутку від інвестованих програм. Одне з реальних джерел інвестування — інве­стиційні вкладення за рахунок власних спеціальних фондів банків.

Необхідно також:

1. Подбати про створення іпотечних банків, спрямовуючи головну увагу на дію інститутів права застави, власності та відповідні механізми їх реалізації. Необхідність цих установ обумовлена процесами переходу до ринкової еко­номіки. Та поки що не створено від­повідної фінансової інфраструктури (не завершено процесу розмежування влас­ності, не сформовано законодавчої ба­зи з регулювання правовідносин, по­в’язаних із володінням, користуванням, розпорядженням об’єктами власності). Треба також враховувати, що іпотеч­ний банк може існувати тільки з працю­ючою фінансово-інвестиційною струк­турою: позичково-ощадними асоціація­ми, товариствами взаємного кредиту, страховими, трастовими компаніями, довірчими товариствами — та за умови реального використання в обороті век­селя.

2. Вирішити питання щодо іпотеч­ного кредиту для населення під будів­ництво житла та придбання обладнан­ня і предметів тривалого користуван­ня, а також щодо джерела коштів для за­значеної позички. Стосовно ж застосу­вання у господарському обороті такого кредиту, то слід ураховувати ряд його специфічних рис:

• довгостроковість (на 5—10 років);

• постійність контролю за станом розмірів застави — не лише за доку­ментами, а й фактично;

• принцип обов’язковості іпотеки для будь-якого нового власника майна;

• звільнення від оподаткування тієї частини прибутку громадян, яка йде на сплату процентів за іпотекою;

• обов’язковість нотаріального офор­млення та реєстрації всіх угод, гласність іпотеки;

• Допущення повторних застав майна та землі, якщо їх цінність (вартість) не вичерпано попередніми заставами;

• Принцип пріоритетності задоволення претензій кредиторів.

3. Створити “кадастри нерухомості” та відпрацювати загальну методику оцінки майна, яке є предметом застави (іпотеки).

4. Удосконалити діяльність кредит­них спілок (КС) в Україні, а саме:

• розробити точну схему легалізації КС, змінивши структуру формування їх коштів (фізична особа стає членом спілки, сплативши один або кілька па­йових внесків, які формують частку власного капіталу спілки, а щомісячні внески спрямовуються на окремі ра­хунки, які функціонують як строкові або ощадні; саме на ці внески нарахо­вують проценти, які не повинні опо­датковуватися);

• розробити схему взаємодії КС із профспілками;

• до переліку операцій, які може здійснювати КС, необхідно додати опе­рації із цінними паперами;

• звільнити КС від сплати процентів при зарахуванні готівки на розрахун­ковий рахунок та при зворотній опе­рації;

• розробити схему контролю за КС та визначитися з тією роллю, яку в цій системі відіграватиме Національна асоціація кредитних спілок України, встановивши конкретний порядок ве­дення бухгалтерського обліку в спілках та нормативи їх діяльності;

• усунути суперечності у норматив­них документах стосовно діяльності КС; розпочати страхову діяльність КС тощо.

Аналогічних заходів слід ужити також щодо інших фінансових інститутів дрібного кредитування — фондів, то­вариств взаємного кредиту, ощадно-по­зичкових товариств (обласних, район­них, міських). Ці інститути, на жаль, досі ще не стали навіть предметом тео­ретичної дискусії.

Отже, банківська система України вже має свою історію. Вона не налічує ще й десяти років, але багата вельми інтенсивними процесами: українським банкам за півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні закордонні установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід також враховувати, що банківська система в нашій країні формувалася, зазнаючи впливу негатив­них чинників, які не лише не сприяли розвитку, а навпаки — гальмували його. Йдеться про:

1. Макроекономічні чинники, які зменшують попит на фінансові послуги:

• кількарічну тенденцію до знижен­ня ВВП;

• доларизацію економіки;

• низьку купівельну спроможність фізичних осіб;

• бартеризацію взаєморозрахунків між суб’єктами підприємницької діяль­ності.

2. Економічні чинники:

• інфляцію, спад виробництва та спричинене ними “звуження” кола клієнтів;

• повільний розвиток приватного сектора в економіці, а отже, й невели­ку частку приватного капіталу в бан­ках;

• податковий прес, який із часом не тільки не слабшає, а посилюється вна­слідок розширення бази оподаткування.

3. Законодавчі та нормативні чин­ники:

• законодавчу неврегульованість ба­гатьох напрямів роботи;

• відсутність чітких правил роботи, викликану частими змінами законодав­чих і нормативних документів та супе­речностями в них;

• не передбачену нормативами про­зорість балансів банків, простір для пе­регрупувань, маніпуляцій, зловживань, захаращеність банківських “вішалок” — рахунків обліку дебіторської та кре­диторської заборгованості, — що при­зводить до появи штучних балансів, які демонструють уявну ліквідність капіта­лу банку.

4. Внутрибанківські (суб’єктивні) чин­ники, які здебільшого можна кваліфіку­вати як слабкий, некомпетентний ме­неджмент:

• невиправдані кредитні, інвести­ційні та валютні ризики;

• запаморочення від “шалених” гро­шей, отриманих у період гіперінфляції, а відтак — надмірні витрати на рекламу, спонсорство, підтримку невиробничих програм, що дало підставу навісити на банки ярлики “жирних котів” та “дій­них корів”;

• недооцінку фактора незалежності банківського менеджменту та перетво­рення банку на “кишеньковий” під впливом акціонерів — “метеликів”;

• гостре прагнення “універсалізації” банку, не супроводжуване побудовою відповідної його інфраструктури;

• відсутність збалансованої політики управління філіями;

• примітивну кадрову політику (85% працівників не мали досвіду банківської роботи, а 90% керівників були вихід­цями з компартійної та комсомольської номенклатури);

• Пріоритетну орієнтацію на обслуговування російського капіталу, в тому числі й сумнівних програм.

ЕКСКУРС У ХХІ СТОЛІТТЯ

Тепер зупинимося на проблемах, що постануть перед банківською системою України на початку XXI століття.

Насамперед — про збільшення кон­куренції на ринку. Закінчуються часи, коли банки України були монополіста­ми на вітчизняному фінансовому рин­ку. Незабаром з’явиться багато фінан­сових посередників, які загострять кон­куренцію. По-перше, активізуються іно­земні банки, які мають більше можли­востей та інструментів. По-друге, ве­ликий вплив матимуть небанківські фінансові установи — кредитні спілки, страхові компанії, інвестиційні фонди, ті ж таки кредитно-гарантійні установи, зареєстровані у 1999 році. Виникне ряд кооперативних банків, які працювати­муть на принципах товариств взаємно­го кредиту. Всі ці структури почнуть енергійно боротися за клієнтуру.

Швидко змінюватимуться інфор­маційні технології. Сьогодні багато хто просто не усвідомлює, яких змін ми за­знаємо, як і того, що банки мусять на­лежно до них підготуватися. Про які технології можна говорити, якщо в ба­гатьох установах дотепер працюють на 386-х комп’ютерах. Не всі встигають за вимогами сучасності, оскільки бракує коштів. Упровадження нових інфор­маційних продуктів має супроводжува­тися використанням абсолютно нових кластерних рішень, тобто новітнього устаткування, а воно — недешеве. Саме швидка зміна комп’ютерних технологій і буде причиною того, що цілий ряд ус­танов не зможе витримати конкуренції або просто бути сучасним банком.

Комп'ютерна мережа Інтернет стала головним інформаційним середо­вищем для мільйонів людей усього світу. Можливості Інтернету вража­ють. Перспективи Інтернет-економіки враховують найвищі урядовці та бізнесмени. Президент України Указом від 31.07.2000р. № 928/2000 "Про за­ходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної ме­режі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” визначив, що розвиток Інтернету в нашій країні — справа державної ваги. Тому можна сподіватися, що про­цес розвитку національного сегменту ме­режі Інтернету та зусилля щодо належного представлення в ній вітчизняних інфор­маційних ресурсів згодом отримають і за­конодавче забезпечення та фінансову підтримку. В підсумку все це сприятиме розвитку підприємництва та побудові відкритого демократичного суспільства.

За свою коротку історію Інтернету розви­нутих країнах став не менш популярним, ніж такі відкриття XX століття, як радіо і те­лебачення, і нині впливає практично на всі сфери життя. За останніми досліджен­нями Ради США з питань Інтернету рівень використання мережі зростає швид­ше, ніж прогнозувалося найоптимістичнішими аналітиками. Якщо 7 років тому в світі було близько 90 тисяч користу­вачів Інтернету, то в 1999 р. — 171 млн., а в березні 2000 р. — 304 млн. Рада про­гнозує, що в 2005 р. кількість користувачів мережі перевищить 1 млрд., із них майже 700 млн. налічуватиметься за межами Північної Америки. Інтернет стає багатокультурним, багатомовним та багатополюсним середовищем. І місце кожної нації в мережі взагалі та у сфері електронного бізнесу зокрема визначатиметься тісною співпрацею держави, громадськості, нау­ки та, звичайно, бізнесових кіл, передусім банківської сфери. Очевидно, що в умовах України бізнесові кола представлятиме банківська сфера, яка є найбільш підгото­вленою з числа зацікавлених.

Нині очевидно, що лідерами Інтернет-ринку є американські компанії та банки. У зв'язку з цим варто наголосити на думці західних експертів, котрі одну з важливих причин відставання європейських ком­паній вбачають саме в недостатній увазі їх вищого менеджменту до своєчасного застосування сучасних і н форма ці й них тех­нологій.

Жорсткішим стане регулювання банківської системи. Коли банки пе­рейдуть у режим щоденного контролю, доведеться звикати до постійної при­сутності державного регулюючого орга­ну. Лояльність, яку Національний банк донині виявляє щодо комерційних банків, краще було б залишити в мину­лому столітті. А вони в свою чергу ма­ють усвідомити, що постійна при­сутність НБУ в їхній діяльності — це не­обхідність.

В Україну дуже швидко приходять нові банківські послуги. Попри крихіт­ний розмір цього сегмента ринку за якихось рік-два клієнти вже не визна­ватимуть банків, у арсеналі яких бракує нових технологій. Сьогодні ними займа­ються 10—15 банків. Крапля в морі! Решті двомстам потім важко буде надо­лужувати прогаяне.

Проблемою номер один є обєднання банків. Хочуть вони цього чи ні, цей абсолютно нормальний, більше того, просто необхідний процес триватиме. Навіть у здорових американських, європейських, японських банківських системах відбувається злиття банків. В Ук­раїні ж половина банків “нездужає”. В результаті вони або будуть приєднані до потужніших структур, або викрес­лені з Реєстру банків. Близько 50 банків зараз потенційно поставлені перед ви­бором: приєднання або ліквідація.

Оптимізація ризик-менеджменту. Комерційні банки повинні здійснити інвентаризацію всіх існуючих ризиків. Донині серйозної оцінки ризикам ще ніхто не давав. Особливо накопиченим в інших галузях. У банківській системі налічується близько 300 різноманітних ризиків. Чотири з них нині найакту­альніші:

1. Кожен банк повинен переглянути всі свої кредитні ризики. Рівень проблемних кредитів у банківській системі сьогодні сягнув 40—60% від усього порт­феля.

2. Необхідно переглянути позицію стосовно валютних ризиків, яких нині накопичилося надміру.

3. Потребує визначення операційний ризик. Ціни на банківські послуги ма­ють тенденцію до зниження.

4. Державний ризик. На відміну від розвинутих країн, державні зобов’язан­ня в Україні не є цілковито гарантова­ними вкладеннями, а отже, становлять глобальні ризики. Те ж стосується кре­дитування галузей, які містять велику частку державної власності. Ризик, до всього, посилюється незбалансованістю державних фінансів.

Особливу увагу слід приділити стра­тегічному плануванню. Більшість банків сьогодні йде за поточними вимогами клієнтів. Настав час замислитися над стратегічним плануванням своєї діяль­ності. Нині в нас усі банки універсальні. Законопроект про банки та банківську діяльність дещо змінює цю тенденцію. Банківські ліцензії поділено на повні, обмежені, ліцензії на виконання яки­хось окремих операцій. Дрібні ко­мерційні банки можуть перейти до роз­ряду кооперативних — відтак вимоги до них пом’якшаться. Вже зараз банкіри повинні розробляти стратегію, зважаю­чи на майбутні зміни нормативної бази, а можливо, й свого статусу.

ВИСНОВКИ

Традиційне уявлен­ня про банки як інститути, що залуча­ють кошти у вигляді депозитів та розміщують їх шляхом кредитування, суттєво змінюється. З появою нефінан­сових банків чи небанківських інсти­тутів, які займаються банківською спра­вою, постає проблема виживання тра­диційних банків у нових умовах. Та вод­ночас зауважуємо й інші явища: значно розширюється спектр банківських по­слуг, а брак лояльності споживачів зму­шує банки переглядати свою стратегію діяльності на ринку, зосереджуючи ува­гу на дрібніших його сегментах та вузькоспеціалізованих послугах.

Висвітлені процеси руйнують межі, які відділяють банки від інших інсти­тутів, що надають фінансові послуги. Це фактично позбавляє їх унікальності, але й розкриває нові перспективи. Отож основне завдання банків — побудова опти­мальної стратегії для використання но­вих можливостей.

Література

• Телицька Т. Чи мають банки майбутнє? // Вісник НБУ. К.2000, № 3, с.37-39.

• Колодізєв О. Становлення банківської системи України: минуле, світовий досвід, проблеми реформування. // Банківська справа. К. 2000. №2, с.28-29.

• Аджевітін С. У переддень десятирічного ювілею: штрихи до історії розвитку вітчизняної банківської системи. // Вісник НБУ. К. 2000, №2, с. 41-45.

• www.bank.gov.ua

Ссылки (links):

http://www.bank.gov.ua/