Реферат Курс лекций по Корпоративной культуре

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 21.9.2024

Гипероглавление:
СУТЬ I ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
об`єднань осіб
В об`єднаннях капіталів
окремі громадяни
менеджмент окремого підприємства
недержавні органи,
державні органи загальної та спеціальної компетенції
механізми ринкового контролю.
громадські організації, засоби масової інформації,
функція планування
Функція координації
ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА АКЦІОНЕРНИЙ Капітал
Рудольф Гілъфердінг
Статутний капітал
фактичний капітал,
ІНСАЙДЕРСЬКІ ТА АУТСАЙДЕРСЬКІ СИСТЕМИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
Внутрішня сфера корпоративного управління
Взаємовідносини між учасниками в німецькій моделі
УПРАВЛІННЯ КАПІТАЛОМ У КОРПОРАЦІЯХ. КОРПОРАТИВНІ ЦІННІ ПАПЕРИ
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ
РОЛЬ ДЕПОЗИТАРНОЇ СИСТЕМИ В КОРПОРАТИВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ
УПРАВЛІННЯ РУХОМ АКЦІЙ НА ПЕРВИННИХ I ВТОРИННИХ РИНКАХ
ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ В СИСТЕМІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
Тема 12. ВНУТРІШНЬОКОРПОРАТИВНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ
система управління корпорацією
внутрішньо корпоративна структура управління

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АЗОВСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ІНСТИТУТ

ОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОРСЬКОЇ АКАДЕМІЇ
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

ПО КУРСУ «КОРПОРАТИВНЕ УПРАВЛІННЯ»
СКЛАЛА к.е.н., доцент кафедри «ЕКОНОМІКА І УМТ»

ДЕМ’ЯНЧЕНКО А.Г.
м. Маріуполь - 2009
ЗМІСТ
ТЕМА 1. СУТЬ I ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ.

1.1. СУТНІСТЬ I ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.2. ОБ'ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.3. СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
Тема 2. Господарські товариства як об'єкт корпоративного управління

2.1. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ

2.2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ

2.3. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА КОРПОРАТИВНОГО I НЕКОРПОРАТИВНОГО ТИПУ
Тема З. Еволюція економічних поглядів на акціонерний капітал

3.1. ЗАРОДЖЕННЯ ТЕОРІЇ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ XVIII—XIX СТ.

3.2. ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРІЙ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ У XX ст.

3.3. ПРОБЛЕМИ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ КІНЦЯ XX — ПОЧАТКУ XXI ст.
Тема 4. ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОГО КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

4.1. ІНСАЙДЕРСЬКІ ТА АУТСАЙДЕРСЬКІ СИСТЕМИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

4.2. ОСНОВНІ СУЧАСНІ МОДЕЛІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

4.3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МОДЕЛЕЙ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ У КРАЇНАХ 3 ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

4.4. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ I ФОРМУВАННЯ СУЧАСНИХ 03НАК КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

4.5. КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА
Тема 5 АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА В УКРАЇНІ: ЇХ СУТЬ ТА ВИДИ

5.1. ВІДКРИТІ ТА ЗАКРИТІ АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА

5.2. УПРАВЛІННЯ СТВОРЕННЯМ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

5.3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ АКЦІОНЕРНОГО СЕКТОРУ В УКРАЇНІ
Тема 6.УПРАВЛІННЯ КАПІТАЛОМ У КОРПОРАЦІЯХ. КОРПОРАТИВНІ ЦІННІ ПАПЕРИ

6.1. ФОРМИ КОРПОРАТИВНОГО КАПІТАЛУ

6.2. ОБІГ КОРПОРАТИВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ ЯК ОБ'ЄКТ УПРАВЛІННЯ
Тема 7. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ

7.1. Організаційно-управлінська база регулювання корпорацій.

7.2. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ

7.3. УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ

7.4. ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА В КОРПОРАТИВНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ
Тема 8. РОЛЬ ДЕПОЗИТАРНОЇ СИСТЕМИ В КОРПОРАТИВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ

8.1. СУТЬ ДЕПОЗИТАРНОЇ СИСТЕМИ

8.2. ВИДИ ДЕПОЗИТАРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА її СУБ'ЄКТИ

8.3. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ ВЛАСНОСТІ НА КОРПОРАТИВНІ ПРАВА
Тема 9. УПРАВЛІННЯ РУХОМ АКЦІЙ НА ПЕРВИННИХ I ВТОРИННИХ РИНКАХ

9.1. Основи управління цінними паперами на первинному і вторинному ринках

9.2. РОЛЬ ФОНДОВОЇ БІРЖІ ТА СИСТЕМ ПОЗАБІРЖОВОЇ ТОРГІВЛІ В РЕГУЛЮВАННІ РУХУ АКЦІЙ
Тема 10. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ В СИСТЕМІ КОРПОРАТИВНОГОУПРАВЛІННЯ

10.1. СУТЬ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА I ЙОГО ФУНКЦІЇ

10.2. ОСНОВНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА
Тема 11. ЗАГАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

11.1. ЗАГАЛЬНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВАХ

11.2. РОЛЬ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ В УПРАВЛІННІ КОРПОРАЦІЄЮ

11.3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА УПРАВЛІННЯ АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ У ПЕРІОД МІЖ ЗАГАЛЬНИМИ ЗБОРАМИ

11.4. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ УПРАВЛІННЯ В ТОВАРИСТВАХ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

Тема 12. ВНУТРІШНЬОКОРПОРАТИВНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ

12.1. ПОБУДОВА ЦІЛІСНОЇ СИСТЕМИ ВНУТРІШНЬОКОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

12.2. ВІДНОСИНИ УЧАСНИКІВ

12.3. РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР КОРПОРАЦІЇ
Тема 13. ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЧОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОРПОРАЦІЇ

13.1. ВНУТРІШНЬО КОРПОРАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РУХУ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ

13.2. УПРАВЛІННЯ ПРАЦЕЮ В КОРПОРАЦІЇ

13.3. РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

Тема 1. СУТЬ I ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.1. СУТНІСТЬ I ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Поняття "корпоративне управління" широко використовується в західній економічній літературі і досить швидко запроваджується в Україні. Це пояснюється поширеною формою корпоративного господарювання і власності, необхідністю управління нею й стрімким розвитком такої власності в Україні. Слово "корпорація" походить від лат. (об'єднання, співтовариство) та означає об'єднання, союз, що створюються на основі професійних або станових інтересів. Тому зрозуміло, що корпоративне управління є управлінням специфічною об’єднаною власністю. 3 іншого боку, всі власники мають певні відносини власності з корпорацією.

Природа корпоративної власності не є простою, і відповідно корпоративне управління як категорія також являє собою складну систему економічних відносин, яка включає багато внутрішніх і зовнішніх елементів. Проте треба мати на увазі те, що таке поняття, як "корпоративна власність", не використовується в законодавчо-правовій базі України, хоча знайшли застосування поняття "корпоративні права" та "корпорація". Водночас термін "корпоративне управління" застосовується досить часто. На сьогодні не існує єдиного визначення корпоративного управління ні в зарубіжній, ні у вітчизняній науковій літературі. Часто під корпоративним управлінням розуміють загальний менеджмент, що не точно визначає його сутність. Іноді корпоративне управління подають як систему органів управління або сукупність організаційно-правових норм. Усі визначення мають право на існування, але складність проблеми потребує більш глибокого підходу. Тому слід вивчати корпоративне управління в кількох його вимірах.

Насамперед корпоративне управління можна розглядати як управлінням корпоративними правами. Таке визначення є найбільш загальним, оскільки управління корпоративними правами стосується усіх їх власників, а ними є значна частина людей у світі, у тому числі громадян України.

Отже, якщо брати корпоративні права як найбільш загальний об'єкт корпоративного управління, то його можна охарактеризувати так: корпоративне управління являє собою процеси регулювання власником руху його корпоративних прав із метою отримання прибутку, управління корпоративним підприємством, відшкодуванням витрат через отримання частки майна при його ліквідації, можливих спекулятивних операцій з корпоративними правами. Головною метою корпоративного управління є отримання частини прибутку, яку називають дивідендом. Дивіденд — це частина прибутку (платіж), що проводиться на користь власника (довірених осіб власника) корпоративних прав, емітованих юридичною особою внаслідок розподілу частини її прибутку.

Однак корпоративні права є втіленням частки (паю) в капіталі конкретних підприємств. Рух корпоративних цінних паперів, або паїв, залежить від ефективності діяльності підприємств-емітентів. Тому, досліджуючи особливості корпоративного управління, обов'язково слід мати на увазі специфіку управління цими підприємствами (корпораціями) з погляду узгодження інтересів власників і менеджменту.

Отже, вивчення проблематики корпоративного управління здійснюється з урахуванням інтересів власників корпоративних цінних паперів, які, у свою чергу, досліджуються через розвиток і функціонування підприємств — емітентів корпоративних прав.

Виходячи з цього, треба пам'ятати, що корпоративне управління не є відірваним від загального менеджменту, воно є одним із його базових елементів і визначає насамперед погодження відносин власників і менеджерів. Корпоративне управління виділилось на певному історичному етапі соціально-економічного розвитку, коли відбулося відокремлення функцій управління від власності і коли почали виникати організаційні форми господарювання, що отримали назву акціонерних товариств, або корпорацій.

На сьогодні не існує жорсткого розмежування предмета вивчення менеджменту як системи економічних знань з організації та управління і предмета корпоративного управління. Слід мати на увазі, що предметом запропонованого нами підходу до вивчення корпоративного управління не є безпосередньо виробництво, фінанси, ринки, значна частина кадрової політики. 3 погляду стратеги корпоративне управління націлене на забезпечення сталого розвитку корпорацій через формування найбільш ефективної організаційної структури. Ця структура ґрунтується на оптимальному співвідношенні компетенції і відповідальності учасників корпоративного управління.

Корпоративне управління розглядає здійснення господарських операцій працівниками й управління менеджерами виходячи з найбільшої ефективності діяльності корпорації не тільки з погляду менеджменту організації, а й її власників. Є фактом, що не завжди інтереси власників та корпорації (як підприємства) збігаються. Тому корпоративне управління в системі загального менеджменту спрямоване на отримання кінцевого результату, яким є найбільш оптимальне узгодження інтересів суб'єктів корпоративних відносин — власників, менеджерів, працівників, суспільства. Ці інтереси, як правило, різні, їх узгодження в корпораціях здійснюється через реалізацію повноважень і відповідальності.

Різну роль у діяльності корпорації можуть відігравати різні органи управління: загальні збори, наглядові ради (ради директорів), правління (виконавчі директори), ревізійні органи. Створення чіткої системи взаємодії цих органів є першочерговим завданням і об'єктом корпоративного управління.

Водночас таке управління багато в чому залежить від середовища, яке створюється в результаті цілеспрямованої діяльності державних органів із законодавчо-нормативного забезпечення корпоративної діяльності. Тому такі регулятивні функції держави також є предметом вивчення корпоративного управління. Певну роль у корпоративному регулюванні відіграють так звані фінансові посередники, ринки, громадськість.

Суть корпоративного управління може бути більш конкретизована під час визначення його суб'єктів і об'єктів.
1.2. ОБ'ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.2.1. Корпоративні права як об'єкт управління

Що таке "корпоративні права"? У широкому розумінні корпоративні права являють собою право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої особи, отримання інформації про діяльність цієї особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Світовий досвід вказує на велику кількість власників тих чи інших видів корпоративних прав. Наприклад, у США власниками акцій є значна кількість громадян (більш як 25 млн. осіб), у цілому більш як 50 млн. американців володіють цінними паперами корпорацій, банків, муніципальних і державних органів. За даними вітчизняної "Економічної енциклопедії", тільки акаціями у Швеції володіє кожний другий громадянин, у США та Англії більш ніж кожний п'ятий, в Японії утримувачем акцій є кожний сьомий.

Унаслідок приватизації в Україні й у зв'язку зі створенням нових господарських товариств власниками корпоративних прав стали мільйони громадян. Так, на кінець сертифікатної приватизації було отримано більш як 90 % емісії приватизаційних майнових сертифікатів загальною кількістю 46 млн. шт. і близько 30 % емісії компенсаційних сертифікатів. У 2004 р. загальна кількість громадян України, які мають корпоративні права, дуже велика і становить більш як 17 млн. осіб. Крім того, власниками корпоративних прав виступають також юридичні особи і держава.

Зрозуміло, що корпоративні права є загальним об'єктом управління, але вони не існують без корпорації як цілісного суб'єкта господарювання — юридичної особи.

1.2.2. Поняття корпорації

Поведінка власників корпоративних прав та інших суб'єктів корпоративного управління вивчається через їх інтереси в отриманні дивідендів, вплив на прийняття рішень у корпораціях голосуванням, методи і форми придбання ними цінних паперів і позбавлення від них. Реалізація корпоративних прав не здійснюється сама по собі, відірвано від інших об'єктів корпоративного управління. Тому предметом корпоративного управління є інші два рівні — корпоративне підприємство та форми і методи державного регулювання корпоративного сектору і державної власності у ньому. Слід враховувати важливу роль, яку відіграє регуляторне середовище, що створюється в результаті цілеспрямованої діяльності державних органів із законодавчо-нормативного забезпечення корпоративної діяльності. Крім того, практично в усіх країнах існує державний сектор, яким потрібно ефективно керувати, а частина цього сектору підпадає під поняття корпорацій (державних і неприбуткових).

Для вивчення суті корпоративного управління потрібно враховувати інтереси власників корпоративних прав, однак ці інтереси досліджуються через розвиток і функціонування корпорацій як основних об'єктів управління. На сьогодні і в економічній, і у правовій літературі є певна невизначеність з поняттям "корпорація". Слід зазначити, що це поняття не нове і ще А. Сміт у своїй праці "Дослідження про природу та причини багатства народів" застосовував цю категорію в розумінні акціонерної форми організації підприємництва.

Багато фахівців вважають, що сучасне розуміння цієї категорії походить зі США і введене в економічне життя внаслідок його глобалізації. Так, акціонерному товариству відповідає поняття "іоіпі зіоск Ъиззіпез согрогаііопз". Проте слід мати на увазі, що така назва стосується підприємницького акціонерного товариства. Крім того, корпораціями називають і неприбуткові організації ("поп-ргоііі согрогаМопз"), а також урядові корпорації ("^оуегптепі. согрогаііопз"). Така ситуація і викликала певну неконкретність категорії "корпоративне управління", оскільки досить часто під ним розуміють загальний менеджмент.

За деяких відмінностей у правових базах розвинутих країн корпоративна форма має спільні риси. Так, економісти і правники США в основу поняття "корпорація" покладають правову форму бізнесу, який відокремлений від конкретних осіб, які ним володіють. При цьому поняття "корпорація" жорстко відокремлюється від приватного підприємства і товариств, які формуються за рахунок об'єднання осіб, а не капіталів. У сучасних умовах доктрина торгового права, яке застосовується в розвинутих країнах світу, надає особливого значений поділові товариств на об'єднання осіб (персональні об'єднання) і об'єднання капіталів. До об'єднань осіб належать повне і командитне товариства (за законодавством США і Великої Британії — партнершип і партнершип з обмеженою відповідальністю, а також виробничі кооперативи).

В об'єднаннях капіталів домінує майновий елемент — для участі в них потрібно зробити майновий внесок. Тоді як персональні об'єднання передбачають особисту участь в управлінні, представництві, здійсненні функцій з виробництва, не персональні об'єднання такої участі не передбачають і базуються на об'єднанні капіталів. Корпорація має право юридичної особи і найбільш адекватного відображення набуває у формі акціонерного товариства.

Аналіз існуючої економіко-правової бази дає змогу виділити корпоративну форму капіталу як відокремлену, за якою власники мають обмежену відповідальність. За всіх відмінностей у правових базах розвинутих країн, головна розмежувальна лінія між корпоративним і некорпоративним секторами пролягає у відокремленні функцій розпорядження й обмеженій відповідальності. Так, правова база ФРН до корпоративного сектору відносить акціонерні компанії (асілеп^езееПзпаіІ;) і лишає поза ним "приватні справи", "особисті товариства" — відкрите торгове і командитне товариства, при цьому акціонерними компаніями вона вважає акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

Організаційно-правова база Франції поділяє юридичний статус підприємства за формальними ознаками і за правом власності. В цілому виділяють два типи підприємств — індивідуальні, близькі за своїм статусом до фізичних осіб, і товариства, що мають статус юридичної особи. Серед підприємств, що мають статус юридичної особи, до корпоративного сектору відносять не об'єднання осіб, а об'єднання капіталів, де відповідальність обмежена внесками, тобто насамперед акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

У правовій базі України поняття корпорації істотно відрізняється від загальноприйнятого у світовій практиці. Відповідно до Закону України "Про підприємства" корпорації — це до-г'овірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. На жаль, з такого визначення суть такої форми об’єднань, повноваження їх учасників і реальні можливості зрозуміти надзвичайно важко. Тому слід дотримуватися загальноприйнятого в економічній літературі визначення корпоративного управління як управління корпораціями, які, у свою чергу, представлені в основному акціонерними товариствами. Отже, об’єктами корпоративного управління обов'язково є акціонерні товариства, а також та частина товариств з обмеженою відповідальністю, в яких управління відокремлене від власності. Також об'єктами корпоративного управління виступають корпоративні права в цих товаринах.

Слід мати на увазі, що не всі господарські товариства потрапляють під поняття корпоративних. Однозначно до корпоративних не належать приватні підприємства, а також такі товариства, як повне та командитне, оскільки тут немає жорсткого розмежування власників та управлінців (менеджерів), і не існує обмеженої відповідальності. Дискусійною залишається роль товариств із додатковою відповідальністю, віднесення їх до об'єднань капіталів і в цілому до корпорацій. Крім того, своєрідними об'єктами управління є державні підприємства, які в деяких випадках і видах мають риси, притаманні корпораціям.

1.2.3. Особливості державного корпоративного сектору

В усіх країнах існує державний сектор економіки, який у сучасних умовах відіграє важливу роль. Тому слід звернути увагу на розмежування суб'єктів господарювання з погляду належності до тих чи інших секторів — державних та недержавних, і відповідної побудови систем корпоративного управління. Для вітчизняної практики це дуже важливо, оскільки в Україні є потужний державний сектор, який має ефективно управлятись на користь суспільства, а не окремих осіб і груп осіб. Так, за станом на початок 2001 р. в Україні налічувалось більше 45 тис. державних підприємств та організацій, підпорядкованих 46 галузевим міністерствам та іншим органам державної влади. Чи повинні ці підприємства регулюватись на засадах корпоративного управління, які набули розвитку в розвинутих країнах, чи в Україні будуть створюватися знову моделі управління, що базується на безвідповідальності і "нічийній" власності?

Як уже зазначалось, у світовій економічній літературі категорія "корпоративне управління" використовується в широкому розумінні — управління корпораціями в інтересах власників. Причому в більшості випадків не проводиться жорстке розмежування між господарськими товариствами і державними підприємствами. Така ситуація викликана насамперед тією обставиною, що діяльність державних підприємств у країнах з розвинутою ринковою економікою регулюється не окремими галузями права, а лише деякими правовими приписами. Вони функціонують на ринкових засадах, мають в основному організаційну форму господарських товариств, у багатьох випадках носять назву корпорацій і входять до загального корпоративного сектору тієї чи іншої країни.

Між державними і недержавними підприємствами в країнах ринкової економіки немає таких принципових відмінностей, як в Україні, хоча можна спостерігати зменшення таких відмінностей і у нас. Насамперед спостерігається розмежування власності й виконання функцій розпорядження найнятими управлінцями. Не слід забувати, що формою угоди на виконання управлінських функцій є контракт з керівником, який отримує певні права у здійсненні таких функцій. Так, недержавний корпоративний сектор функціонує на засадах економічної свободи і повної відповідальності, які регулюються чинним законодавством України. Державний сектор також діє за такою самою нормативною базою, проте основною відмінністю є те, що державні підприємства функціонують на правах повного господарського відання, або оперативного управління. При цьому органи управління будують свої відносини з підприємствами, застосовуючи економічні методи, які так і не вдалося звести до чіткої системи зацікавленості менеджерів у результатах діяльності державних підприємств. У цілому до функцій органів державного управління віднесено вирішення питань створення, реорганізації і ліквідації підприємств, визначення цілей їх діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання і зберігання довіреного підприємствам державного майна.

Крім того, законодавчо визначено поняття казенного підприємства, затверджено їх перелік, типовий статут і положення про складання плану розвитку і фінансового плану. Управління державними підприємствами має свою специфіку, в сучасних умовах воно переважно зведене до контролю щорічних звіті и підприємств і умов виконання трудових контрактів керівниками державних підприємств. Оперативна діяльність державних підприємств здійснюється ними самостійно. Такі державні підприємства не мають статутних фондів, поділених на паї, і навряд чи їх можна віднести до корпорацій або зробити це можна лише з надзвичайно великою умовністю.

Корпоративні риси мають деякі підприємства державного сектору. Так, частина підприємств державної форми власності являють собою корпоратизовані (акціонерні товариства зі 100-відсотковою державною власністю, або ті закриті акціонерні товариства, де 70 % належало державі), які пройшли етап корпоратизації, але не приватизувались. Управління такими підприємствами має свою специфіку, оскільки вони керуються іноді правліннями, іноді — спостережними радами — органами, які характерні для акціонерних товариств.

Крім державної власності у вигляді підприємств як цілісних майнових комплексів, вона представлена корпоративною власністю — у вигляді часток і паїв у статутних фондах недержавних господарських товариств. Держава зберігає право власності на 25 і більше відсотків майна 3500 приватизованих підприємств. Усього налічується понад 6500 приватизованих підприємств з правом держави на частку власності.

Відповідно управління такими частками є безпосереднім завданням корпоративного управління, його складовою, воно покладене на певні державні органи і має вивчатися з метою вдосконалення їх діяльності.

Отже, проблема управління державною власністю для України є актуальною і потребує визначення об'єктів такого управління. Для державних підприємств, особливо казенних, поняття "корпорація" не можна застосувати оскільки вони, з одного боку, не мають статутних фондів, які складаються із часток учасників. Однак, з другого боку, в них процес управління відокремлений від власності і відповідно до цього можна вважати цю рису такою, що надає цим підприємствам корпоративних ознак. Тому вважати, що об'єктами корпоративного управління мають бути об'єкти державної власності, які становлять цілісні майнові комплекси, можна лише з великою часткою умовності. До таких об'єктів можна віднести підприємства загальнодержавної власності, в тому числі казенні підприємства. Стосовно корпоратизованих підприємств та інших державних акціонерних товариств поняття "корпоративне управління" більшою мірою відповідає його суті й може бути прийнятним.

Умовність віднесення поняття "корпоративне управління" в державному секторі, особливо щодо підприємств — цілісних майнових комплексів, має певні особливості в контексті стану державних підприємств в економічній структурі країн трансформаційної економіки, в тому числі України. У світовій практиці корпоративні структури характеризуються випуском корпоративних цінних паперів (не всі, а значна їх кількість). Така форма руху фінансового капіталу практично не використовується і не зможе використовуватись, наприклад, на казенних підприємствах. Проте у світовій практиці корпоративне управління часто ототожнюється з управлінням великими підприємствами, тому, виходячи з цього, багато фахівців вважають такі державні підприємства суб'єктами корпоративних відносин. Зрозуміло, що управління такими підприємствами має специфіку порівняно з акціонерними товариствами.

Крім таких суперечливих моментів

об'єктом корпоративного управління без сумніву має бути майно, передане до статутних фондів господарських товариств, акції акціонерних товариств, які перебувають у власності держави, державне майно, передане до статутних фондів холдингових компаній і фінансово-промислових груп, державне майно, передане в оренду, та ін.

За всієї важливості налагодження ефективних систем корпоративного управління державним сектором основну увагу в цьому посібнику буде приділено особливостям управління акціонерними товариствами як найбільш характерній і відповідній формі корпорації.
1.3. СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.3.1. Суб'єкти корпоративного управління

Якщо в системі корпоративного управління за базовий елемент брати всі корпоративні права, то доцільно виходячи з цього визначити також його суб'єкти. Насамперед суб'єктами корпоративного управління виступають безпосередні власники корпоративних прав. Такими сьогодні є громадяни, юридичні особи, держава. Ці суб'єкти є власниками корпоративних прав і здійснюють регулювання їх руху.

Отже, корпоративне управління здійснюється окремими громадянами, органами державного регулювання, а також на рівні окремих підприємств — емітентів корпоративних прав. Слід знати, що емітент цінних паперів — це юридична особа, яка від одного імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Права і обов'язки щодо цінних паперів виникають з моменту їх передачі емітентом або його уповноваженою особою одержувачу (покупцю) чи його уповноваженій особі. При цьому одержувачами (покупцями) таких корпоративних прав стають громадяни, інші юридичні особи (підприємства та організації), держава, які з цього моменту стають суб'єктами корпоративного управління.

Треба також враховувати, що не кожний емітент і не у кожному випадку емітує корпоративні права, оскільки багато видів цінних паперів не є свідченням корпоративних прав. Справа в тому, що корпоративні права є свідченням частки, або паю, у власності підприємства. Тому зрозуміло, що значна кількість цінних паперів, наприклад, облігації, векселі та інші цінні папери, випущені під відносини позики, не є свідченням корпоративних прав, оскільки вони не є часткою у власності емітента. Обмежені корпоративні права мають привілейовані акції, які не дають права управління акціонерним товариством. Тому можна вважати правильним таке твердження: "Кожний власник корпоративних прав є інвестором, але не кожний інвестор є власником корпоративних прав і не є суб'єктом корпоративного управління".

Отже, суб'єктами корпоративного управління, з одного боку, виступають власники корпоративних прав. Проте вони не є єдиними, оскільки такими суб'єктами виступають не тільки власники. Річ у тім, що загальні норми управління створює держава, крім того, існує велика й важлива суспільна інституція фінансового посередництва, а також менеджменту, які беруть участь у корпоративному управлінні, регулюючи більш чи менш важливі його напрями. Водночас можна вважати, що учасниками управлінських корпоративних відносин є також працівники корпоративних підприємств. Так, у законодавстві багатьох країн, що стосується діяльності корпоративних підприємств, є положення про роль працівників таких підприємств у прийнятті рішень. Норма про участь у голосуванні органів, що представляють трудові колективи, введена в законодавчу базу України стосовно акціонерних товариств.

Тому з погляду регулювання руху корпоративних прав є чітко визначені суб'єкти корпоративного управління: окремі громадяни — власники корпоративних прав; власники та менеджмент окремого підприємства — емітента корпоративних прав, або їх власника (підприємства також можуть бути власниками корпоративних прав); державні та недержавні органи, які здійснюють пряме або опосередковане регулювання руху корпоративних прав і діяльності підприємств, зокрема господарських товариств, а також є власниками як цілісних майнових об'єктів, так і корпоративних прав.

Особливу роль у наведеному переліку суб'єктів корпоративного управління відіграє інституція менеджерів. Як правило, у світовій економічній літературі категорія "корпоративне управління" використовується в більш конкретному значенні — як управління корпораціями в інтересах власників. Тому важливим моментом, який впливає на вивчення корпоративного управління в загальному плані (як управління корпоративними правами), є те, що складно виділити таку особливість корпоративного управляння, як відокремлення функцій управління від власності. Водночас на такій суттєвій особливості корпоративного управління наголошують фахівці з цієї проблематики. Тому корпоративне управління, яке ми розглядаємо як регулювання власниками руху їх корпоративних прав, є досить загальним. Воно конкретизується за умови, коли здійснюється відокремлення функцій розпорядження від самої власності на корпоративні права. Крім того, слід конкретизувати таке відокремлення функцій. У світі існує розвинутий інститут посередництва, завдяки якому власник корпоративних прав передав значну частину своїх прав в управління професіоналам. Це можуть бути дилерські та брокерські компанії, інші фінансові посередники, які регулюють рух корпоративних прав в інтересах їх власників.

Отже, суб'єктами корпоративного управління виступають: власники корпоративних прав та деякі державні й недержавні регулятивні органи; менеджмент; працівники корпоративних підприємств, які беруть участь у корпоративному управлінні, регулюючи більш чи менш важливі його напрями; фінансові посередники.

1.3.2. Зовнішня сфера корпоративного регулювання

Довгостроковим загальним завданням системи корпоративного управління є забезпечення стабільної ефективної роботи корпорації. Як уже наголошувалось, начебто така постановка питання аналогічна підходам загального менеджменту. Проте слід зауважити, що система корпоративного управління відрізняється від загального менеджменту підприємства, оскільки її суб'єктами є не тільки професійні менеджери, а й власники корпоративних прав. Тому по суті ця проблема зводиться до створення умов оптимальної корпоративної поведінки власників і менеджерів. Оптимізація взаємодії менеджменту та власників у розвинутих країнах тривала довгий період, на певному етапі виникла потреба в нормативних, законодавчих та інших регуляторах, які б формалізували певні сторони такої взаємодії. Такими регуляторами стали насамперед державні законодавчі та підзаконні акти, впливи ринкового середовища, громадські інституції.

Для вітчизняної практики корпоративного управління, яке почало формуватись лише з появою недержавного сектору, представленого в основному господарськими товариствами, важливим є визначення форм і методів управління господарськими товариствами. Крім того, державні корпоративні права знаходяться у статутних фондах господарських, переважно акціонерних, товариств. Тому слід мати на увазі, що предметом корпоративного управління, крім його широкого розуміння як управління корпоративними правами, є управління не просто підприємствами, а певними господарськими товариствами з урахуванням особливостей їх організаційно-економічних форм. Оскільки корпоративна форма бізнесу базується на діяльності акціонерних товариств, а управління ними має свою специфіку порівняно, наприклад, з приватними чи державними підприємствами, то важливим є формування зовнішнього середовища, регуляторного впливу на корпорації і внутрішнього механізму узгодження інтересів суб'єктів корпоративних відносин.

Можна виділити зовнішні та внутрішні структурні елементи корпоративного управління. Зупинимось спочатку на зовнішніх елементах. Перш за все корпоративне управління забезпечується на рівні державних органів, які створюють норми і правила корпоративного контролю, відповідальність суб'єктів корпоративного бізнесу. Тому державні органи загальної та спеціальної компетенції є важливим зовнішнім елементом системи корпоративного управління.

Другим важливим зовнішнім елементом корпоративного регулювання є механізми ринкового контролю. Очевидно, що дієвість управління визначається досягненням певного соціально-економічного статусу акціонерного товариства. Для власників важливим наслідком корпоративного управління є отримання частини прибутку, підвищення курсової ціни акцій корпорації. Тому в системі корпоративного управління значну роль відіграють ринки продукції, а також фінансові ринки. Ринки продукції є чіткими індикаторами правильності корпоративної стратеги і тактики фірми і призводять до ліквідації неефективно діючих структур. Фінансові ринки, у свою чергу, є показниками через котирування корпоративних цінних паперів стану корпорації. Наявність фінансових ринків дає змогу власникам корпоративних прав позбутись їх у разі неефективного корпоративного управління. Зрозуміло, що такий захід є крайнім, і він використовується, як правило, у тому разі, коли власник випробував інші методи випливу на корпоративний менеджмент.

Третім важливим елементом зовнішнього корпоративного управління можна вважати громадські організації, засоби масової інформації, які впливають на корпоративну стратегію та тактику. Існує досить розвинута система захисту інвесторів-акціонерів, яка крім державних органів представлена громадськими організаціями, що здійснюють певний нагляд за розвитком корпоративного сектору, впливають на прийняття рішень, особливо через засоби масової інформації. Корпоративна стратегія та культура знаходять своє відображення на сторінках преси і телебачення, дають досить часто орієнтири власникам корпоративних прав для здійснення ними відповідних дій — позбавлятись від цих цінних паперів, збирати органи управління чи якось впливати на їх роботу, проводити інші заходи, спрямовані на забезпечення своїх корпоративних прав.

1.3.3. Елементи внутрішньої сфери корпоративного управління

Внутрішні елементи системи корпоративного управління залежать насамперед від наявності ефективних норм та процедур взаємовідносин власників і їх впливу на менеджмент підприємства. Такі норми та процедури (проведення загальних зборів і прийняття ними рішень, визначення органів нагляду за діяльністю менеджерів у періоди між зборами, визначення компетенції укладання угод з різними вартісними величинами та ін.) Є необхідними і надзвичайно важливими елементами корпоративного управління. Вони формуються частково із зовнішнього середовища — обов'язковими законодавчо розробленими приписками і нормами, з внутрішнього — створеними внутрішньокорпоративними документами, які мають правову силу на рівні господарського товариства і не суперечать законодавчо визначеним

нормам.

Законодавчо визначені норми не можуть регулювати практично всі випадки не збігання інтересів серед власників, власників і менеджерів, менеджерів і рядових працівників, корпорації та державних, наприклад податкових, органів. У рамках законодавчо визначених норм є багато специфічних можливостей, що призводять до відмінностей у внутрішньокорпоративних приписах, які, у свою чергу, залежать від ступеня узгодженості інтересів суб'єктів корпоративного управління. Справа в тім, що іноді дії в інтересах власників не завжди можуть бути виправдані з погляду ефективності корпоративного управління безпосередньо товариством як підприємством. Наприклад, бажання власників на якомусь етапі отримати максимальні дивіденди вступає в суперечність з необхідністю здійснення менеджментом кроків, спрямованих на завоювання нових сегментів ринків або технічне переобладнання підприємства. Прагнення персоналу підвищити рівень оплати праці за стабільних параметрів діяльності підприємства прямо знижує його прибуток, а отже, зменшує величину дивідендів власників, що викликає їх протидію.

Таких суперечностей на діючому підприємстві є величезна кількість, і тому системи внутрішньої сфери управління повинні якомога щільніше охоплювати усі напрями господарської діяльності підприємства. Тому внутрішній елемент системи корпоративного управління включає також розроблені менеджментом і узгоджені з власниками приписи поведінки персоналу, оплати посадових осіб, формування фондів та виплати дивідендів, майнових угод, інших напрямів корпоративної та виробничої діяльності.

Системи корпоративного управління залежать від особливостей об'єктів регулювання. Так, у невеликих господарських товариствах, наприклад товариствах з обмеженою відповідальністю, де оптимальною є наявність лише кількох власників, системи корпоративного управління значно відрізняються від системи управління акціонерних товариств з великою кількістю власників. Крім того, в самих акціонерних товариствах можуть бути розпорошені акції серед великої кількості власників, і для таких корпорацій управління є більш складним, ніж для фірм, навіть великих за обсягами виробництва, проте з кількома інвесторами-власниками. Вихід власників з господарського товариства, відступлення ними своїх корпоративних прав залежать від видів господарських товариств і, з одного боку, визначається корпоративним управлінням, а з другого — впливає на саме корпоративне управління, яке використовується в них.

Отже, слід мати на увазі, що існують зовнішні суб'єкти корпоративного управління — держава, ринки, інституційні інвестори (не власники корпоративних прав) і внутрішні — власники, менеджмент, працівники. Усі ці суб'єкти мають складну систему інтересів і її узгодження є основним завданням оптимізації корпоративного управління. Крім того, потрібно враховувати, що корпоративне управління формується і розвивається не відірвано від соціально-економічного оточення, воно залежить від країни з її історичними традиціями і економічними умовами, політичної ситуації.

1.3.4. Функції корпоративного управління

Оскільки "функція" в перекладі з латинської мови означав діяльність, то в науковій літературі вона визначається як діяльність з управління. Сутність функції управління визначається через сукупність цілей соціальної системи, стадій процесу управління та видів управлінської діяльності. Слід погодитися з дослідниками, які вважають, що до функцій управління входять два основні елементи: "що" робиться в системі, а потім "як" це зробити.

Функції корпоративного управління можна розглядати залежно від об'єктів управління. Перш за все, функції управління виникають при управлінні корпоративними правами і мають при цьому певну особливість. По-друге, функції корпоративного управління існують при управлінні корпорацією як специфічною юридичною особою. По-третє, функції корпоративного управління існують при господарському управлінні корпорацією як організацією. Це такі функції на виробництві, які виконують виробничі підрозділи (управління основним, допоміжним виробництвом, маркетингом, фінансами, якістю, нововведеннями, персоналом та ін.). Це загальні функції управління будь-якою організацією, незалежно від того, є вона корпорацією чи приватним або державним підприємством, і тому в цьому підручнику вони розглядатися не будуть.

Функції корпоративного управління доцільно розглянути з погляду організаційних, а саме таких, що відображають як загальну структуру галузей управління, так і стадії здійснення управління: планування, організація, координація, контроль, мотивація.

Стосовно управління корпоративними правами функція планування виявляється у формуванні їх власником цілей — отримання дивідендів чи реальне управління, зростання курсової вартості акції, можливих спекулятивних операцій. Функція організації, яка є базисною, виявляється в самостійному управлінні корпоративними правами або передачі їх у довіреність, намаганні бути присутнім чи відсутнім на зборах власників корпоративних прав, прийнятті рішень для власників корпоративних прав, які дають право певного контролю для здійснення управлінських функцій. Функція координації передбачає узгодження зв'язків власника корпоративних прав з корпорацією, а також довіреними особами, якщо вони є. Функція контролю в управлінні корпоративними правами виявляється насамперед у власників корпоративних прав, які можуть його здійснювати. Для дрібних власників вона полягає в контролі за отриманням дивідендів, отриманням інформації при кумулятивному голосуванні. Функція мотивації в управлінні корпоративними правами виявляється в належній оплаті довірених осіб, отриманні дивідендів.

3 погляду управління корпорацією функція планування на стадії утворення акціонерного товариства полягає у виборі засновників, виборі форми акціонерного товариства (закритого чи відкритого), формуванні місії корпорації. Функція організації в управлінні корпорацією виявляється у формуванні оптимальної управлінської структури з наявним контролем оцінки наявних можливостей корпорації, формування специфічних видів діяльності корпорації, в розробці й прийнятті установчих та інших внутрішньокорпоративних документів. Функція координації в управлінні корпорацією реалізується при координації дій та установчих документів акціонерного товариства з законодавчою базою та узгодженні дій з державними регулятивними органами, узгодженні дій структурних органів управління, встановленні раціональних зв'язків з постачальниками та споживачами, координації відносин з фінансовими посередниками. Функція контролю в управлінні корпорацією виявляється перш за все у встановленні відповідності установчих та внутрішньокорпоративних документів правової бази, формуванні реального контрольного пакета акцій або узгодженості дій власників пакетів акцій при голосуванні, встановленні стандартів діяльності корпорації, зіставленні досягнутих результатів зі стандартами, коригування діяльності. Функція мотивації в управлінні корпораціями виявляється, перш за все, у проведенні оптимальної дивідендної політики акціонерного товариства, належній оплаті управлінських органів, різних формах стимулювання менеджерів та інших працівників.

Корпоративне управління має спеціальні (конкретні) функції, притаманні лише йому. До таких конкретних управлінських функцій належать: проведення первинної та похідних емісій, регулювання руху корпоративних цінних паперів на фондовому ринку, регулювання проведення загальних зборів, формування органів управління між загальними зборами та надання їм певних повноважень, робота з фінансовими посередниками, організація депозитарної та реєстраційної діяльності, організація виплати дивідендів, ознайомлення акціонерів з інформацією, реорганізація корпорації тощо. Зрозуміло, що вказані вище функції корпоративного управління не є вичерпними, але в основному існують у таких видах і напрямах.
Тема 2. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА ЯК ОБ'ЄКТ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

2.1. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ

2.1.1. Суть господарських товариств і умови їх виникнення

Корпоративне управління передбачає управління підприємствами, які виступають переважно в організаційно-економічній формі господарських товариств, побудову їх оптимальної організаційної структури, забезпечення умов для найбільш ефективного функціонування. Тому насамперед потрібно визначити, що означав термін "господарські товариства", а також з'ясувати, чи всі господарські товариства мають риси корпорацій, і якщо не всі, то які з них не належать до корпоративного сектору.

Важливість функціонування господарських товариств як корпоративного, так і некорпоративного типу зумовлює необхідність зупинитися на їх загальній характеристиці. В цілому слід мати на увазі, що без застережень у зарубіжній практиці до корпоративних відносять акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю (там, де власність відокремлена від управління). У цілому господарські товариства визначаються як підприємства, установи та організації, створені об'єднанням капіталів та підприємницької діяльності групи осіб (фізичних, юридичних, державних органів) для спільного господарювання. Тому суть господарських товариств полягає в тому, що вони функціонують на об'єднаному капіталі. Бона проявляється через деякі важливі економічні ознаки господарських товариств. Важливими ознаками господарських товариств є об'єднання капіталів, статус юридичної особи, централізоване управління цією юридичною особою, обмежена (крім товариства з обмеженою відповідальністю, повного і командитного товариств) відповідальність, можливість уступки корпоративних прав та їх переміщення.

Господарські товариства виникали як відповідь на зростаючі потреби економіки передусім на основі нагромадження лихварського капіталу, внаслідок розвитку торгівлі, переростання ремісничими цехами об'єктивних обмежень за масштабами виробництва і перетворення їх у товариства. Метою створення господарських товариств була консолідація (об'єднання) капіталів для вирішення особливо складних завдань, які були не під силу окремим підприємцям. Однак не можна стверджувати, що виникнення господарських товариств було спричинено тільки цим чинником. Другим важливим чинником було зменшення економічних ризиків для їх учасників.

Об'єктивними умовами формування господарських товариств були зростаючі масштаби бізнесових завдань і можливості отримувати внаслідок функціонування об'єднаних капіталів високі прибутки. Господарські товариства у своєму розвитку пройшли певну еволюцію, оскільки їх учасниками спочатку були переважно фізичні особи — окремі громадяни, потім засновниками і учасниками господарських товариств стали також юридичні особи — окремі підприємства і державні органи.

Історичними попередниками господарських товариств можна вважати середньовічні товариства судновласників, а потім створені в італійських республіках (XIV ст.) товариства державних кредиторів. Щоправда, деякі дослідники вважають, що певні економічні риси господарських товариств уже мали храми у Стародавньому Єгипті, форми об’єднань з рисами господарських товариств застосовували у Стародавній Греції при колонізації територій, римські та візантійські товариства також мали риси господарських товариств.

Виникнення акціонерних товариств як основної форми господарських товариств у більш-менш сучасному їх вигляді припадає на кінець XVI — початок XVII ст., коли у Голландії була заснована Нідерландська об'єднана Ост-Індська компанія для індійської торгівлі з основним капіталом 6,5 млн. флоринів. На існування акціонерних товариств вказує те, що у Франції в XVII ст. зустрічаються (щоправда, як виняток) акції на пред'явника. Протягом XVII—XVIII ст. у Франції, Англії, Німеччині, Данії, Португалії, Швеції виникають господарські товариства у формі акціонерних компаній.

Щодо України, то формування акціонерного капіталу відбувалось у рамках Російської імперії, де його розвиток був започаткований заснуванням у 1757 р. "Російської у Константинополі торговельної компанії". До речі, розвиток господарських товариств відбувався досить повільно, оскільки більш ніж через сто років після заснування першого акціонерного товариства, у 1860 р., їх налічувалось лише 100 з капіталом близько 350 млн. руб.

2.1.2. Основні економічні риси господарських товариств корпоративного типу

Основними економічними рисами господарських товариств корпоративного типу є такі:

1) об'єднання капіталів та обмеження економічного ризику для окремих учасників;

2) поєднання різних економічних можливостей — капіталів і вмінь, знань, ідей;

3) розмежування капіталу та економічної діяльності;

4) жорстке відокремлення власності господарського товариства і власності його учасників.

5) обмеження можливостей вилучення капіталів (паїв, часток) з товариства;

Зрозуміло, що при започаткуванні великої справи, яка має довгостроковий характер і значні масштаби, окремий підприємець або не може вкласти потрібний капітал, або не хоче ризикувати таким внеском. Тому виникає потреба зібрати кошти з кількох або й більше осіб, що дає змогу зібрати необхідний капітал і зменшити ризики, поділивши їх на всіх учасників.

Обмеження економічних ризиків в акціонерних товариствах та товариствах з обмеженою відповідальністю пов'язане з тим, що учасники відповідають за зобов'язаннями товариства лише своїми корпоративними правами. Товариство не може вимагати від них ніяких додаткових внесків, і кредитори товариства не можуть мати до них ніяких претензій. За умови функціонування такого товариства економічний зв'язок між товариством як юридичною особою і його учасником виникає тільки тоді, коли учасник купує акції, або придбає пай. Цей зв'язок переривається коли учасник відчужує свої корпоративні права. При цьому створення таких господарських товариств має переважно добровільний характер. Винятком є лише випадки денаціоналізації через примусову приватизацію окремих підприємств у деяких країнах, масштабну приватизацію в країнах колишнього соціалістичного табору.

Поєднання різних можливостей як характерна економічна риса господарського товариства полягає в тому, що в ньому можуть збиратись учасники з різними можливостями — хтось має Капітал, який потрібно пускати "у справу", у когось є ідеї або уміння використати капітал з максимальною вигодою для всіх сторін. Таке поєднання у кожному випадку має суто індивідуальний характер щодо добору учасників, вибору мети створення господарського товариства, розподілу паїв чи часток об’єднаного капіталу. Так само можна тлумачити таку рису, як розмежування капіталу та економічної діяльності, оскільки частина учасників може не займатися значною частиною управлінських функцій, а лише отримувати прибутки від задіяності капіталу.

Крім того, в акціонерних товариствах є розмежування реального капіталу і цього самого капіталу, представленого у вигляді цін них паперів. Трапляються випадки, коли спостерігається різке коливання цін на акції, тоді як економічні показники господарської діяльності фірми є задовільними і навіть успішними. Слід мати на увазі, що якраз різке падіння цін на акції є прикладом і значною мірою поєднане з масштабними і локальними економічними кризами.

Характерною рисою господарських товариств (особливо це чітко проявляється на прикладі акціонерних товариств) є розмежування капіталів такого підприємства і його учасників. Це дає підставу виділити такі характерні риси, як жорстке відокремлення власності товариства і його учасників і, відповідно, складність вилучення капіталу з товариства його учасником. Слід мати на увазі, що, наприклад, акціонери мають у власності не акціонерне товариство і його якусь відокремлену частину, а .лише акції. Така сама ситуація може скластися для учасників і інших товариств, хоча для деяких із них є певні особливості, про які докладно йтиметься нижче.

Тому реалізація права власності на частку в капіталі корпоративного господарського товариства настає для учасника лише за умови його виходу з господарського товариства або у разі його ліквідації. В акціонерному товаристві для учасника (акціонера) вихід є один — реалізація своїх корпоративних цінних паперів. Проте це ніяк (якщо не брати до уваги випадки "втечі від акцій") не впливає на існування самого акціонерного товариства, хоча може ускладнити його функціонування як окремої господарської ланки.

Можна вважати, що існування акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю не залежить від розмірів окремих капіталів, які необхідно концентрувати, і в зв’язку з цим характерною рисою таких господарських товариств (особливо акціонерного) є внутрішня необмеженість накопичення капіталу, що, наприклад, у приватному підприємстві обмежується його прибутком.

Отже, акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю являють собою корпоративні підприємства, майно яких складається з часток їх учасників. Проте в деяких країнах є можливість заснування такого виду господарських товариств одним учасником. 3 2004 р. один учасник може бути в акціонерному товаристві, товаристві з обмеженою та додатковою відповідальністю і в Україні. Таке положення встановлено Цивільним кодексом України.

При цьому проблеми корпоративного управління не зникають, і оскільки в таких підприємствах може використовуватись найманий менеджмент, необхідно узгоджувати інтереси власника, працівників, громадськості.

2.2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ

2.2.1. Основні види господарських товариств в Україні

В Україні господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені у формі юридичної особи, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Для організації акціонерних товариств більшості країн Європи у XVII—XVIII ст. був потрібний спеціальний дозвіл урядів (так звана концесійна система). Протягом XIX ст. концесійна (дозвільна) система змінюється явочного системою, для якої не потрібно мати попередній урядовий дозвіл, а лише необхідне виконання особливих, визначених нормативно-правовою базою, умов для заснування. Така система, розвиваючись і вдосконалюючись, залишається й тепер у світовій практиці регулювання діяльності господарських товариств.

Існує така система також в Україні. Згідно з нею до господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Це ті види господарських товариств, які можна заснувати в Україні. Усі без винятку товариства є юридичними особами, що можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Крім того, у зарубіжній практиці зустрічаються також товариства, що формуються без укладення юридичних угод. В Україні такі товариства законодавством не передбачені.

Як і інші юридичні особи, господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов'язання, виступати в суді, арбітражному та третейському суді від свого імені. Проте для руху корпоративних прав діють певні обмеження. Так, майже в усіх країнах для фізичних осіб (громадян) вони обмежуються їх легальними доходами і необхідністю при купівлі значних пакетів акцій чи інших корпоративних прав виправдати джерела оплати. Крім того, придбання підприємством часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Є певні обмеження управління господарськими товариствами, які випливають з поняття "пов'язані (афілійовані) особи", що передбачає антимонопольне ускладнення набуття корпоративних прав, обмеження за цінами, договірними зобов'язаннями.

Господарські товариства повинні обов'язково мати свою назву, а також зазначення виду товариства, для повних і командитних товариств — прізвища (найменування) учасників (учасника) товариства, а також інші необхідні відомості. Найменування товариства наведено в його установчих документах. Під ним воно заноситься до державного реєстру і функціонує — виступає контрагентом в угодах. При цьому треба не допускати, щоб найменування знову створюваного товариства збігалося з уже існуючими, оскільки це може викликати позови з боку останніх за використання назви, іміджу фірми та ін. Найменування товариства не може вказувати на належність товариства до відповідних міністерств, відомств і громадських організацій.

Місцезнаходження (розташування) товариства має бути в Україні. Це не означав, що в Україні не можуть здійснювати господарську діяльність господарські товариства, створені за кордоном, які мають неукраїнське місцезнаходження. При реєстрації на українській території вони мають певну специфіку, оскільки потрібно реєструватись у Міністерстві закордонних справ, Ліцензійній палаті тощо. Товариства можуть створюватися з певно визначеними термінами або без чіткого визначення їх. Термін діяльності товариства може бути невизначеним, при цьому власники можуть здійснити його ліквідацію на свій розсуд. Ліквідація можлива також за рішенням арбітражного суду в разі банкрутства і порушення антимонопольного законодавства.

2.2.2. Особливості установчих (установчого) документів

Для здійснення господарської діяльності та регламентації основних принципів і форм корпоративного управління в товариствах створюються установчі (установчий) документи, які затверджуються засновниками і потім реєструються органами державної влади. Положення про те, що в акціонерних товариствах, товариствах з обмеженою та додатковою відповідальністю установчим документом є лише статут, а в повному та командитному — засновницький договір, з 2004 р. встановлено Цивільним кодексом України. Але дуже багато господарських товариств були створені на основі регуляторної бази 1991 р. і тому вони мають як статут, так і засновницький договір, інша справа, що темпер не всі ці документи повинні подаватися для реєстрації суттєвих змін. Таким чином, для окремих видів господарських товариств є певні особливості. Так, акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються та діють на основі лише статуту, а повне і командитне товариство — тільки засновницького договору. В деяких інших країнах установчими документами є і статут, і засновницький договір. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Оскільки установчі (установчий) документи є основою для формування системи корпоративного управління, вони повинні містити певні обов'язкові відомості, зокрема, про вид товари-і тип, предмет і цілі його діяльності, склад засновників (засновника) та учасників (учасника), найменування та місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, у яких потрібна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчого документа, а також порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Особливістю розробки установчих (установчого) документів є и-, що відсутність наведених вище відомостей в установчих до-і (у ментах є підставою для відмовлення у державній реєстрації товариства. В цілому роль установчих документів особлива, оскільки прийнявши їх, товариство здійснює діяльність за їх пунктами. Особливо важливим для акціонерних товариств та товариств із обмеженою відповідальністю є прийняття статуту. Справа у тім, що засновницька угода приймалася в цілому для засновників і визначала їх частки, переходи власності тощо. Водночас у статуті зазначено види діяльності, права Спостережної(наглядової) ради, правління, Ревізійної комісії (аудиту), права та обов'язки посадових осіб товариства. Слід пам'ятати, що до установчого документа можуть бути включені положення та умови, які не суперечать законодавству України.

Статут є базовим документом для побудови системи корпоративного управління. Цілком зрозуміло, що товариства не можуть жити за один раз і назавжди розробленим установчим документом і час від часу виникає потреба вносити до них певні Зміни. Ідеальним варіантом для будь-якого товариства була б розробка таких документів один раз, проте, як свідчить практика, майже кожна корпоративна структура вносить різні зміни.

Засновники (засновник) та учасники (учасник) товариства можуть самостійно змінювати установчий документ, але при зміні видів діяльності, місцезнаходження та деяких інших положень потрібно приймати нові поправки або документи у новій редакції і реєструвати їх в органах державної влади, для чого потрібні час і матеріальні витрати. Зміни, які сталися в установчому документі товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за такими самими правилами, як і встановлені для державної реєстрації товариства. Законодавством визначено, що товариство зобов'язане у 5-денний термін повідомити орган, що провів реєстрацію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру. Як правило, в Україні така практика не набула значного поширення, тому несуттєві зміни не вносяться або вносяться на розгляд органів державної реєстрації за один раз.

2.2.3. Порядок створення господарських товариств

Важливим моментом є сам процес створення господарського товариства. Оскільки такий процес потребує певного часу, то процедура створення має певні етапи. Оскільки законодавством визначено, що товариство може відкривати розрахунковий та інші рахунки у банках, а також укладати договори та інші угоди тільки після його реєстрації, то угоди, укладені від імені товариства до моменту реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення загальними зборами товариства. Важливим елементом для України є можливість створення акціонерного товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю одним учасником. Це накладає певну специфіку при створенні таких товариств. Але практика показує, що перш за все товариства з єдиним учасником створювалися у формі державних акціонерних товариств. Зараз розвиток форми створення господарських товариств з одним учасником лише розпочався.

Якщо акціонерне товариство або товариство з обмеженою чи додатковою відповідальністю створюється кількома учасниками, ці особи в разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають у письмовій формі договір, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку в статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.

На час до державної реєстрації товариства в банках відкривається тимчасовий рахунок, на якому акумулюються кошти, потрібні для здійснення статутної діяльності товариства. Так, для створення акціонерного товариства треба мати статутний фонд у розмірі не менш як 1250 мінімальних заробітних плат (планується таку норму залишити для відкритих акціонерних товариств, а для закритих — зменшити до 625), а для товариства з обмеженою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат. Оскільки для реєстрації необхідно "набрати" (оплатити) певні відсотки від статутних фондів, то на тимчасовий рахунок вони й акумулюються. При створенні товариств різних видів застосовують окремі процедури, проте оскільки основною формою корпорацій є акціонерне товариство, то шляхи його формування, особливості внесення вкладів, реалізації акцій будуть розглянуті нижче.

Важливою особливістю при створенні господарських товариств є те, що угоди, укладені засновниками до моменту реєстрації товариства і надалі не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для засновників, а не для товариства як юридичної особи.

2.2.4. Учасники (учасник) і їх права

Деякі фахівці вважають корпоративне управління мистецтвом балансувати в інтересах власників через оптимізацію прав і зобов'язань акціонерів, органів контролю та управління в корпорації, менеджменту, а іноді також і робітників. В основу такої оптимізації покладено чітке визначення прав власників корпоративних цінностей. Організаційно такі права регламентовані в усіх країнах світу. Звичайно, вони мають не однакові рівень і організаційну структуру, їх регламентація має специфіку, наприклад у США, де ці права створювались шляхом прецедентів і менше прописані в нормативних документах, де кожний штат має великі відмінності щодо корпоративного законодавства, і в Німеччині, де діяльність корпорацій значно формалізована законодавчими приписами. Як свідчить практика зарубіжного й вітчизняного корпоративного управління, законодавчо учасники товариства мають такі основні права:

а)           брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

б)           брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частину (дивіденди);

в)           вийти в установленому порядку з товариства;

г)           здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

д) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Окрім того, учасники (учасник) можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчим документом товариства. Фактом є те, що права учасників товариств реалізуються не завжди однаково. Так, товариства з невеликою кількістю учасників мають більш "прозорі" для усіх учасників умови функціонування, товариства з великою кількістю учасників — певні проблеми. Наприклад, відкрите акціонерне товариство "ВАТ "Металургійний завод ім. Ілліча" (м. Маріуполь), "Готельний комплекс "Київська Русь", АТ "ЛІНОС", АТ "Донецький металургійний завод" та ін. мають десятки тисяч акціонерів. В умовах такої кількості акціонерів, серед яких розпорошено досить багато акцій, провести загальні збори з абсолютним дотриманням прав акціонерів практично неможливо: по-перше, потрібно мати таке приміщення, по-друге, навіть якщо кожен з акціонерів хотів би висловити власну думку на зборах і зайняв на це одну хвилину, то потрібні були б місяці засідань. Тому в таких ситуаціях використовують можливості передачі прав голосування, письмові опитування та інші варіанти дотримання прав акціонерів.

2.2.5. Зобов'язання учасників (учасника) господарських товариств

Існуючі права без зобов'язань завжди призводять до сумних наслідків, особливо в підприємництві. У господарських товариствах, які є прикладом спільного володіння (поки що господарські товариства становлять відповідно до законодавчої бази України колективну власність), компетенція і відповідальність мають надзвичайно важливе значення. Тому крім прав учасники товариств мають певні зобов'язання. Зобов'язання мають подібні риси, характерні майже для всіх країн, особливо європейських. Як правило, учасники (учасник) товариств зобов'язані:

а)           додержуватися установчого документа товариства і виконувати рішення загальних зборів;

б)           виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

в)           не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;

г)           нести інші зобов'язання, якщо це передбачено законодавчою базою країни перебування та установчим документом самого товариства.

Щодо організаційно-правової бази в Україні, то слід зазначити, що деякі обов'язки учасників товариств (особливо щодо дотримання установчих та внутрішньокорпоративних документів, нерозголошення таємниці та ін.) мають дещо декларативний характер, оскільки практично ніде не визначено санкції за їх невиконання. Іноді такі санкції вписуються в установчі документи, але вони можуть діяти тільки за умови їх відповідності чинному законодавству. Більш чітко прописані лише санкції щодо майнової участі.

2.3. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА КОРПОРАТИВНОГО I НЕКОРПОРАТИВНОГО ТИПУ

2.3.1. Господарські товариства корпоративного типу

Світова практика свідчить про існування багатьох видів господарських товариств, які знайшли місце і в Україні. Найбільшого поширення набули акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Менш поширеними в Україні є товариства з додатковою відповідальністю, виникнення яких передусім викликане формуванням довірчих товариств, мало в Україні товариств з повною відповідальністю та командитних.

Для вивчення корпоративного управління слід чітко зрозуміти суть господарських товариств корпоративного типу, визначити їх специфічні риси і відмінності. Оскільки системи управління в основному залежать від організаційно-економічних форм господарських товариств, то їх безпосередньо організаційні структури і є основою для побудови тих чи інших управлінських відносин і прямо впливають на них. У першій темі ми визначили, що корпоративні риси мають акціонерні товариства та товариства з додатковою відповідальністю, в яких управління відокремлене від власності.

Оскільки акціонерні товариства в усьому світі мають найбільше поширення, то їм як об'єкту управління в цьому підручнику буде приділено більше уваги. Тут ми зупинимось на основних особливостях інших господарських товариств. Більш детально акціонерне товариство буде розглянуто в наступних темах підручника.

Однією з форм об'єднання капіталів та господарювання є створення і функціонування підприємств у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ).

В Україні та за кордоном такі товариства набули великого поширення. Окрім того, в регуляторних системах багатьох країн існує організаційно-правова норма "компанія з обмеженою відповідальністю, яка має риси, спільні з українським закритим акціонерним товариством та товариством з обмеженою відповідальністю.

Характерною особливістю і привабливою рисою таких товариств є обмежена відповідальність їх учасників (учасника), оскільки вони несуть відповідальність лише в межах їх внесків. Ця риса є спільною для акціонерних товариств і для товариств з обмеженою відповідальністю, принципова відмінність полягає в тому, що ТОВ не випускають акції і мають специфічні риси в управлінні, уступці часток учасників, виході з товариства тощо. Крім того, як свідчить практика, ТОВ не повинні мати значну кількість учасників, оскільки нормативна база їх корпоративного управління така, що за великої кількості учасників значною мірою втрачається керованість, особливо при прийнятті стратегічних рішень.

ТОВ має певні переваги перед акціонерними товариствами, оскільки над ним немає таких органів зовнішнього регулювання, як, наприклад, Комісія з цінних паперів та фондового ринку України, з її численними вимогами звітності. Крім того, у ТОВ не потрібно вести реєстр акціонерів, що дорого коштує. В ТОВ більш висока мобільність при проведенні зборів і управлінні, оскільки не потрібно дотримувати багатьох приписів законодавства, які стосуються акціонерних товариств.

Відповідно до нормативно! бази України товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається статутом. Установчий документ товариства з обмеженою відповідальністю має певні особливості. 3 2004 р. в Україні ним є статут. Але якщо ТОВ засновується кількома особами, то вони укладають між собою договір, який не є установчим документом. Наприклад, такий договір товариства з обмеженою відповідальністю має містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Характерним для ТОВ порівняно з іншими товариствами є положення в регуляторній базі 1991р. про те, що зміни вартості майна, зробленого як внесок, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, зазначеної в Статуті та інших документах товариства, якщо інше не передбачено ними. Отже, один раз зафіксовані внески є підставою для визначення часток учасників, інші внески можуть розглядатись лише як додаткові інвестиції, що не змінюють частки учасників.

Для зміни цих часток існують інші процедури. Так, учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою інших учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього товариства, а якщо інше не передбачено статутом товариства, то і третім особам. При цьому учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно до їх часток у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Термін подання заяв на придбання не повинен перевищувати 1 міс. При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково. Відступлення часток з 2004 р. можливе і без повної попередньої оплати їх учасником-продавцем.

Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути придбана самим товариством. У цьому разі воно зобов’язане передати її іншим учасникам або третім особам у термін, визначений статутом і законом (зараз не перевищує одного року) або зменшити свій статутний капітал. Регуляторна база 1991 р. визначає, що протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної товариством.

Важливим моментом є те, що з 2004 р. передача частки (її частини) третім особам можлива без повного внесення вкладу учасником, який її відступає, але у тій частині, в якій її вже сплачено. В цілому тут були труднощі практичного характеру. До 2004 р. нормативна база не чітко визначала можливості функціонування ТОВ як підприємства залежно від повної оплати статутного фонду. Річ у тім, що в товаристві з обмеженою відповідальністю створювався статутний фонд, розмір якого мав бути не меншим від суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. Проте до моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен із учасників був зобов'язаний внести не менш як 30 (зараз 50) відсотків зазначеного в установчих документах внеску, що підтверджується документами, виданими банківською установою.

Іншу частину внеску учасник був зобов'язаний повністю зробити не більш як через рік після реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов'язання у визначений термін учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачував за час прострочення 10 % річних з недовнесеної суми. Однак оплативши 30 % статутного фонду учасники починали свою діяльність, яка необов'язково могла бути ефективною. Досить часто виникали ситуації, коли підприємство так і не може за рахунок реінвестування набрати повний статутний фонд (тим більше, що цей фонд має формуватися за рахунок внесків учасників, а це означав, що прибуток потрібно персоніфікувати). Учасники свої 70 % , яких не вистачає, не могли або не бажали вносити. Оскільки вимога сплачувати 10 % річних з недовнесеної суми не була обов'язковою, її часто в установчих документах не відображали. Отже, зараз ще існують товариства з обмеженою відповідальністю з недовнесеним статутним фондом, які здійснюють діяльність протягом багатьох років. Проте оскільки в документах не було відображено внесення учасниками своїх часток повністю, то їх відступлення є і зараз проблематичним без виконання цих вимог. Відповідно була складною також процедура оплати вартості майна у разі виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю.

Цивільний кодекс України вніс зміни щодо формування статутного фонду ТОВ, зокрема такі:

1.   Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальність складається з вартості вкладів його учасників. Відповідно до статутного капіталу визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом.

2.   Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

3.   До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж 6О % суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не оплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.

4.    Якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

5.    Зменшення статутного капіталу товариство з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.

6.    Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.

Таким чином, нормативна база виправила деякі недоліки при формуванні ТОВ. Щодо виходу учасника з товариства, то вона вимагає, що в разі виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому сплачується вартість частини майна товариства, пропорційна до його частки у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, у якому він вийшов з товариства, і в термін визначений статутом і законодавством. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі. Крім того, учаснику, який вибув, сплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Однак є надзвичайно важлива проблема при виході учасника з ТОВ, пов'язана з податковою системою. На сьогодні внесення вкладів при придбанні корпоративних прав не передбачає оподаткування. Така сама ситуація існує при створенні ТОВ — внески не оподатковуються. Інша ситуація виникає при виході учасника з товариства, оскільки відповідно до існуючої податкової системи у цьому разі такий вихід податківці розглядають як порушення цілісного майнового комплексу і учасник, який виходить, має сплатити податок на додану вартість.

Особливістю ТОВ порівняно з акціонерним товариством є те, що у разі реорганізації або смерті учасника товариства правонаступники (спадкодавці) мають переважне право вступу до цього товариства. Якщо в акціонерному товаристві усе вирішується продажем або передачею у спадщину (іменні) акцій, то в ТОВ має бути чітко зафіксоване особисте ставлення до участі в ТОВ. Якщо правонаступник (спадкоємець) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю відмовляється або товариство відмовляє у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця), то йому видається у грошовій або натуральній формі частка майна, яка належала ТОВ, вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню. Така ситуація є більш складною, оскільки потребує опублікування, отримання згоди кредиторів тощо. Рішення товариства з обмеженою відповідальністю про зменшення його статутного фонду набирає чинності не раніше як через 3 міс. після державної реєстрації.

Частки учасників у ТОВ є об'єктом власності, проте звернення стягнення на частку учасника у товаристві з обмеженою відповідальністю за його власними зобов'язаннях не допускалося. 3 2004 р. таке можливе, але у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Тому слід мати на увазі, що у разі недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори мають право вимагати виділення частки учасника-боржника у порядку, передбаченому чинним законодавством.

2.3.2. Некорпоративні господарські товариства

Певну економічну нішу в Україні, як і за кордоном, займають товариства, які не можна вважати корпоративними або корпоративними вони є лише за окремими рисами. Незважаючи на це, вони існують, і тому більш докладно зупинимось на їх характеристиках. До товариств, які можуть двозначно розглядатись, належать товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ).

До таких форм товариств спостерігається неоднозначність підходів в аспекті визнання їх корпораціями чи некорпораціями. Така риса корпоративного управління, як відокремленість функцій управління від власності, тут простежується, існує Поділ майна на частки. Проте порівняно з акціонерним товариством і товариством з обмеженою відповідальністю вони є специфічними і мають відмінні риси. Насамперед щодо відповідальності за зобов'язаннями. Річ у тім, що і в цих товариствах статутний фонд поділений на частки визначених установчими документами (статутом) розмірів. Однак учасники такого товариства відповідають за його боргами не тільки своїми внесками до статутного фонду, а й у разі недостатності цих сум — додатково майном, що їм належить, у однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачено в статуті. Для створення такого товариства учасники повинні мати майно, яким вони можуть відшкодувати додаткову відповідальність. Діяльність і установчий документ ТДВ подібні до ТОВ, але принциповим моментом є те, що учасники ТДВ мають додаткову відповідальність. Практика функціонування товариств з додатковою відповідальністю в Україні показала, що ця форма господарських товариств використовувалась активно при роботі з приватизаційними майновими сертифікатами у формі так званих трастів, коли була можливість під заявлену додаткову відповідальність акумулювати значні суми приватизаційних майнових сертифікатів і вкладати у підприємства, що приватизуються. Додаткова відповідальність передбачає наявність можливостей додатково "відповісти" за зобов'язаннями, що не було виявлено у багатьох трастах і стало основою афер з кримінальним відтінком. Така форма господарських товариств набула значного поширення в Україні в середині 90-х років, проте наприкінці 90-х років їх розвиток пригальмувався.

Товариства з додатковою відповідальністю не мають суттєвої корпоративної! риси — обмеженої відповідальності, і тому їх віднесення до корпорацій є безпідставним.

В організаційно-правовій базі України існує також кілька форм господарських товариств, які однозначно не можуть вважатися товариствами корпоративного типу. В таких товариствах функції власності не відокремлені від функцій управління товариствами. Незважаючи на те, що ці товариства не є об'єктами корпоративного управління, доцільно зупинитись на деяких характерних рисах їх функціонування. До таких товариств насамперед відносять повні товариства (ПТ). 3 погляду виконання зобов'язань вони є найбільш "відповідальними".

В Україні повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Для створення повного товариства передбачені I певні вимоги до його учасників (законодавчо не визначені): високий рівень довіри до всіх учасників з боку інших, схильність ризикувати своїм майном не лише в розмірі вкладу, нести повний ризик відшкодування збитків і втрат, які можуть заподіяти одні учасники товариства іншим ("страждати не за свою провину"). Практична необмежена відповідальність є важливим 1 чинником того, що в Україні повні товариства не набули широкого розвитку. Відповідальність учасників за борги повного товариства насамперед проявляється в тому, що якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів за товариство, у частині, якої не вистачає, несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до чинного законодавства України може бути звернено стягнення. Причому учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства. Тому для осіб, які вступають в існуюче повне товариство, є надзвичайно важливим вивчення стану справ у ньому. Слід мати на увазі, що особа має право бути учасником лише одного товариства.

Створення повного товариства має певну специфіку в установчих документах. Для повного товариства не потрібно мати статут. Однак при цьому значно зростає роль засновницького договору. Крім загальних положень, визначених для господарських товариств, повне товариство в засновницькому договорі має визначати розмір та склад складеного капіталу, зміни частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, а також форму участі у справах товариства.

Крім того, особливістю управління повним товариством є те, що ведення його справ здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Воно може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства, якщо це передбачено засновницьким договором. Практика свідчить, що в останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке має бути підписано іншими учасників товариства. Якщо в засновницькому договорі визначено кілька учасників, яких наділено повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти від імені товариства самостійно. В засновницькому договорі також може бути зазначено, що такі учасники мають право вчиняти відповідні дії лише спільно.

Регуляторною базою України 1991 та 2004 рр. встановлено, що учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати іншими учасниками на їхню вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства. Тут велику роль відіграє проста бізнесова порядність учасників, оскільки надання неповної або неправдивої інформації по суті призводить до дискримінації інших учасників, які ризикують нарівні з тими, хто приймає рішення.

Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або частково з припиненням діяльності самого товариства або у зв'язку з відмовою учасника від доручення. Можливе також скасування доручення на вимогу хоча б одного :і інших учасників. Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його дії не будуть схвалені іншими учасників, має право ставити вимогу до товариства відшкодувати витрати за умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно надбало майно, яке перебільшує за вартістю понесені товариством витрати. Остаточне рішення щодо таких управлінських дій лишається за іншими учасниками.

У повному товаристві є особливості відносин власності. Так, існує специфіка відступлення учасниками повного товариства своїх корпоративних прав. Наприклад, якщо передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам цього товариства або третім особам тягне за собою перехід усієї сукупності його прав та обов'язків, то вона може бути здійснена лише за згодою всіх учасників.

Особливістю правонаступництва (спадкоємства) є те, що особа, яка вступає у власність такими корпоративними правами, несе відповідальність за борги учасника, що виникли за час діяльності товариства, перед повним товариством, а також за борги товариства перед третіми особами. Тому діяльність учасника стосується не тільки його, а й членів його сім'ї та інших осіб, які можуть дістати у спадщину корпоративні права у повному товаристві. При цьому часто невідомо, чи радіти отриманій спадщині.

Щоправда, у разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до повного товариства або відмови товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому сплачують вартість частки, що належить реорганізованій юридичній особі (спадкоємцю), розмір якої визначається на день реорганізації (смерті) учасника. В цих випадках відповідно зменшується розмір майна товариства, зазначений у засновницькому договорі.

Важливою особливістю управління повним товариством є заборона його учасникам конкурувати з повним товариством. У зв'язку з цим у засновницькому договорі повинно бути визначено, що учасники повного товариства не мають права від свого імені та в своїх інтересах укладати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення правил, встановлених цією нормою закону, учасники повного товариства зобов’язані компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями. Щоправда, практичне доведення неправомірних дій потребує їх доведення, а також доведення іншими учасниками своєї правоти в судовому порядку.

Є особливості, пов'язані з виходом учасника з повного товариства, оскільки учасник повного товариства, створеного на невизначений термін, може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніше як за 3 міс. Вихід із товариства, створеного на визначений термін, допускається лише за наявності поважних причин.

Є певна специфіка примусового виключення учасника з повного товариства. У цьому разі учасника повного товариства, який систематично не виконує чи неналежно виконує обов’язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства в порядку, передбаченому засновницьким договором.

У разі позовів сторонніх осіб на частку учасника в повному товаристві звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними зобов'язаннями допускається у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов'язаннями кредитори моя-суть вимагати у встановленому порядку виділення майна пропорційного частці учасника-боржника. Інші учасники мають право з метою збереження товариства виділити частку учасника-боржника в грошовій або натуральній формі відповідно до балансу, складеного на день вибуття такого учасника з товариства.

У повних товариствах є можливість уступок боргів. Це означає, що учасник, який оплатить повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно до своєї частки у майні товариства. У цьому разі зобов'язання учасників виникають перед тією особою, яка по суті викупила їх борги. Така риса дає можливість окремим особам жорстко впливати на своїх колег.

Товариством, що поєднує риси товариства з обмеженою відповідальністю і повного товариства, є так зване командитне товариство (КТ), яким визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників). Учасниками можуть виступати громадяни і юридичні особи (підприємства). Важливим моментом є те, що якщо у командитному това-111істві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства. Як і повне, командитне товариство створюється на основі засновницького договору, який має включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства.

У засновницькому договорі щодо вкладників вказуються сукупний розмір і склад капіталу, зміна їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Як і в інших товариствах, вступ вкладника до командитного товариства здійснюється через внесення вкладів.

Оскільки командитне товариство становить переплетіння ТОВ та ПТ, то й права його вкладників мають певну специфіку. Так, вкладники командитного товариства мають право діяти від і мені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним, вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства, вимагати надання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складання. Відповідно обов'язки вкладників командитного товариства мають особливі риси. Згідно з нормативною базою, вкладники командитного товариства мають робити внески і додаткові внески у розмірі, способами і в порядку, передбаченими засновницьким договором. При цьому жорстко визначено, що сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 % майна товариства, зазначеного в установчому договорі.

Специфіка управління командитним товариством насамперед полягає в тому, що його здійснюють тільки учасники з повною відповідальністю. Якщо в командитному товаристві є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не мають права перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю в управлінні справами командитного товариства. Оскільки вкладники ризикують у межах своїх внесків і тільки їх, вони не мають практично права на управління, а тільки на отримання доходу. Разом з тим вкладники мають можливість брати участь в управлінні. При цьому в них виникає надзвичайно важлива відповідальність, яка полягає в тому, що якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною відповідальністю відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. У разі, якщо схвалення учасників не буде отримано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.

Є суттєві особливості припинення діяльності командитних товариств, оскільки вони, крім підстав, визначених чинним законодавством, підлягають ліквідації у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. Якщо вибувають усі вкладники, то в цьому разі учасники з повною відповідальністю можуть замість ліквідації КТ перетворити його в повне товариство. При цьому потрібно внести відповідні зміни до засновницького договору і державного реєстру. Якщо КТ ліквідується, то наявні грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків з оплати праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами насамперед розподіляються між вкладниками для повернення їм їх внесків, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених законодавством та засновницьким договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладники м їх внесків наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх частки у майні товариства. Відповідно учасники а повною відповідальністю не отримують нічого.

Як свідчить практика, досить складна структура організаційно-економічних відносин і відповідно управління, жорстка матеріальна відповідальність призвели до того, що на сьогодні повні та командитні товариства в Україні не набули значного поширення.

Отже, корпоративне управління — це передусім управління господарськими товариствами, які є переважною організаційно-економічною формою сучасних підприємств. Корпоративне управління передбачає досить чітко визначені об'єкти управління, передусім ними є акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю, в яких управління відокремлене від власності. Тому вивчення корпоративного управління повинно мати на меті насамперед організаційну та економічну структуру таких товариств, у рамках якої можна застосовувати ті чи інші управлінські заходи.
Тема З. ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА АКЦІОНЕРНИЙ Капітал

3.1. ЗАРОДЖЕННЯ ТЕОРІЇ АКЦИОНЕРНОГО КАПІТАЛУ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ XVIII—XIX СТ.

3.1.1. Визначення природи акціонерного капіталу представниками класичної школи

П

роблему акціонерного капіталу досліджувало багато вчених-економістів. Це питання хвилювало дослідників економічного життя з того часу, як з'явились перші акціонерні товариства. Поняття "акціонерний капітал" невідривно пов’язане з поняттям "капітал", тому доцільно розглянути міркування деяких вчених про цю економічну категорію. Одним із перших явище акціонерного капіталу почав розглядати Адам Сміт — представник класичної школи політекономії, один з найвидатніших економістів XVIII ст., який заклав підвалини для подальших економічних досліджень основних економічних категорій.

Адам Сміт у праці 1776 р. "Дослідження про природу та причини багатства народів" розглядав капітал як частину майна людини, з якої вона прагне отримати дохід¹.

А. Сміт розглядав у своїй роботі також приклади тогочасних акціонерних компаній. За приклад вчений взяв Міссісіпську компанію, в основі якої лежала "ідея можливості примножувати до будь-яких розмірів кількість паперових грошей". Компанія була заснована Джоном Ло в 1717 р. Це була спекулятивна акціонерна компанія, яка мала на меті колонізацію Луїзіани. Незабаром вона під назвою "Компанія всіх Індій" захопила у свої руки всю колоніальну торгівлю Франції. Для фінансування компанії заснований Джоном Ло банк здійснював випуск надмірного обсягу паперових грошей, у результаті чого банк і компанія в 1720 р. зазнали краху. Таким чином вчений вже тоді виявив таку негативну рису акціонерного капіталу, як можливість фіктивного засновництва. Він передбачив, що зростання суспільного характеру акціонерного капіталу, поява великої кількості акціонерів супроводжувались відривом функцій власності на капітал та функції управління ним. Люди, охоплені азартом легко! наживи, піддавались на обіцянки засновників, а оскільки таких акціонерів були сотні й навіть тисячі, то вони ставали жертвами обману. Це був яскравий приклад недобросовісної емісії.

Адам Сміт у своїй праці говорить про тогочасну малорухливість капіталу. Очевидно, це якоюсь мірою спричиняло концентрацію його в одному місці. Суб'єкти господарювання, об'єднуючись, створювали, так би мовити, атмосферу власного панування на ринку. Вони домовлялися про певні обсяги продукції, які випускатимуть на ринок, для того, щоб не заповнювати його великою кількістю товарів і штучно тримати ціни високими. Тобто існували умови для об'єднання людей у групи.

Ще одним визначним представником класичної школи, який розглядав у своїх працях проблеми та сутність акціонерного капіталу, був Джон Стюарт Міллъ. У праці "Основи політичної економії" він досліджував причини виникнення "великого виробництва". В той період досить часто виробництво вимагало значно більше капіталу, ніж могли собі дозволити навіть найбагатші на той час підприємці. Лише об'єднавши капітал и, вміння, ідеї вони могли здійснити якийсь масштабний проект. 3 іншого боку, завдяки створенню акціонерних товариств відбувалася економія праці. Наприклад, якщо один підприємець, щоб контролювати декілька верстатів, наймає одну людину, то в акціонерному товаристві ця людина зможе контролювати багато таких верстатів. Для управління капіталом одного підприємця треба наймати працівника, а в акціонерному товаристві він буде керувати великим виробництвом. Дж.Ст. Мілль приділяє увагу також перевагам та недолікам акціонерних товариств. На його думку, є дві основні переваги акціонерного капіталу.

Перша з них полягає в потужності та ефективності такого роду товариств. Наприклад, Мілль стверджує, що навряд чи окремий капіталіст зміг би побудувати залізну дорогу від Лондона до Ліверпуля. Таку масштабну роботу міг би здійснити лише уряд, який має досвід та сили для такої справи, але втручання уряду у виробничу діяльність, на думку вченого, є не дуже бажаним з ряду причин. Хоча на той період й існували досить могутні капіталісти, які провадили вагому роботу у сфері виробництва і надання послуг, все ж зі зростанням вимог споживачів окремому капіталісту доводилось шукати шляхи виходу з такої ситуації, і об'єднання капіталів ставало оптимальним вирішенням цієї проблеми. Зі створенням потужних акціонерних товариств з великою кількістю працівників і великим капіталом виробництво і надання послуг відбувалися значно ефективніше. Так трапилось із поштовими кораблями, які везли в Англію листи. Коли люди почали вимагати регулярних поїздок, ТО стало зрозуміло, що необхідно збільшити штат робітників і обсяги капіталу. Особливо важливим є створення акціонерних товариств у тих галузях, в які люди повинні вкладати свої гроші, наприклад, страховій та банківській справі. Могутні об’єднані товариства мають більший авторитет в очах вкладників, ніж окремий капіталіст.

Другою перевагою акціонерних товариств є принцип гласності, на якому вони будуються. Гласність є наслідком створення акціонерного капіталу. У цих товариствах відносини будуються на довірі, учасники пов'язані спільною метою. Будь-який збій у роботі ставав відомим, крім того, результати роботи періодично публікувалися. Вчений вважав, що цей принцип гласності впливав на успіх справи навіть більше, ніж сам акціонерний капітал. Знаючи реальний перебіг подій, можна швидко прийняти рішення про подальшу діяльність. Приватне ж товариство може певний час приховувати свої невдачі. Але разом з тим Мілль, як і Сміт, вказує на деякі безсумнівні недоліки акціонерних товариств.

Найголовнішим їхнім недоліком, на думку вченого, є незацікавленість менеджера в результатах діяльності підприємства. Як правило, це наймана особа, прибуток якої прямо не залежить від діяльності товариства. Крім того, для керівництва великим підприємством необхідно значно більше зусиль та таланту, ніж для керівництва просто приватним суб'єктом господарювання. Якщо такого працівника не зацікавити, робота підприємства може бути поставлена під загрозу. Тому необхідно ввести кілька чітких правил, невиконання яких відразу буде помітним. Не зайвим є також виплата менеджеру заробітної плати, яка б залежала від масштабів прибутку товариства. У цьому плані приватні підприємства мають переваги, тому що ними керують люди, які безпосередньо залежать від успіху підвладного їм об'єкта. Вони працюють на себе, від цього підприємство лише виграє, тому що завжди легше працювати на свій інтерес, ніж на інтереси інших людей. Другим недоліком акціонерного товариства є "зневажання дрібних вигід та малої економії". Найманий управлінець не дуже зацікавлений у своїй роботі й часто нехтує малими сумами, не бажаючи здійснювати зайві дії для їх отримання. Таке нехтування своїми обов'язками може призвести до значних збитків та витрат. Тому часто капіталістам доводиться контролювати його дії.

Загалом, Дж. Ст. Мілль, порівнюючи акціонерні та приватні товариства, не надає якомусь із них остаточних переваг. Тому що, як видно з його міркувань, і те, і інше має свої недоліки і свої переваги. Отже, запроваджуючи ту чи іншу форму економічної діяльності за умов вільної конкуренції, необхідно враховувати ситуацію, яка на певний момент склалася на ринку. Дж.Ст. Мілль досить чітко сформулював свої думки щодо акціонерного капіталу і відвів йому важливе місце у своїй праці.

3.1.2. Аналіз акціонерного капіталу в марксистській літературі

Видатний економіст XIX ст. Карл Маркс у праці "Капітал" також розглядав проблему акціонерного капіталу. За його словами, перехід грошового капіталу в промисловий спочатку був загальмований феодалізмом. Але у 1600-х роках все ж утворились перші акціонерні товариства. Маркс стверджував, що акціонерний капітал XVII ст. відігравав дуже важливу роль в економічному житті тогочасної Європи. За допомогою величезних капіталів торговельні компанії контролювали торгівлю з колоніями й отримували величезні прибутки. Маркс вважав, що до появи акціонерних товариств призвів державний борг. За допомогою державного боргу, стверджує Маркс, і створювались акціонерні товариства. Уряди здійснювали все більші позики, и іс.ї не повертали. Разом з тим за їх рахунок держави нарощувати свою могутність, і потім вже ніхто не міг вимагати від них повернення боргу. Така політика була досить поширеною у тогочасній Європі, яка завдяки їй стала наймогутнішим континентом світу. Саме це сприяло нагромадженню капіталу, який давав змогу утворюватись акціонерним товариствам. Оскільки значно збільшилися масштаби виробництва, окремі капітали не могли ефективно функціонувати в цих умовах. I тому це ще більше сприяло створенню об'єднаних капіталів. Разом з тим ті підприємства, що раніше були державними, перетворились на суспільні. Капітал, який за своєю природою ґрунтується на суспільному способі виробництва і також передбачає суспільну концентрацію капіталу, в такому випадку перетворюється на безпосередньо суспільний капітал. Акціонерні підприємства є колективними підприємствами на противагу приватним підприємствам. I це певною мірою порушення природи капіталу, який е приватною власністю. Відбувається перетворення капіталістів, які раніше володіли процентом з капіталу, а також прибутком під вироблених на ньому товарів, у простих менеджерів, які здійснюють управління чужими капіталами, тобто відчуження властивих їм функцій. Крім того, звертає увагу Маркс, досить суперечливим є питання щодо отримання учасниками прибутку. Навіть якщо отримувані дивіденди з акцій включають відсоток, який отримується за умов приватного підприємства, то вони не включають прибутку від створеної за допомогою капіталу продукції. Тому дивіденди — це просто винагорода за володіння певною часткою капіталу. I ця винагорода є відокремленою від реальних і природних функцій капіталіста. Цей прибуток виступає як привласнення додаткової праці управлінця, тобто відбувається відчуження дійсних виробників від капіталу. В акціонерних товариствах функції працівників відокремлюються від власності на капітал. Жоден простий працівник чи навіть менеджер не володіє часткою капіталу, тобто їхня праця відчужена від засобів виробництва.

Маркс розглядає акціонерний капітал як "результат вищого розвитку капіталістичного виробництва". Тобто він є перехідним пунктом до переходу капіталу у власність виробників. Це означає, що кожен робітник, у тому числі менеджер, матиме змогу купити на підприємстві, на якому працює, акції і таким чином поєднати свою працю і власність на капітал, узгодити свої інтереси з інтересами підприємства. I тому акціонерний капітал перетворить всі відокремлені функції працівників у суспільні функції, що нарешті дасть змогу розв'язати суперечності процесу виробництва.

Вчений також зауважує, що акціонерний капітал стане шляхом перетворення капіталу у власність виробників, але вже не у приватну власність роз'єднаних виробників, а у власність асоційованих виробників, у безпосередню суспільну власність. Акціонерне товариство є кроком на шляху до перетворення всіх функцій, які здійснюються в процесі відтворення і які до цього часу були пов'язаними з власністю на капітал, у функції суспільного характеру. Це будуть функції асоційованих виробників, які здійснюватимуть суспільно корисну діяльність.

Погляди Маркса, як вважає багато вчених, мають досить і суперечливий характер. Він критикує "фіктивний" капітал як : експлуататорський за своєю суттю, проте водночас високо оцінює роль акціонерного капіталу як перехідного пункту на шляху до суспільної власності та переходу функцій асоційованих виробників у суспільні функції.

3.1.3. Проблеми акціонерного капіталу в праці Р. Гільфердінга

Рудольф Гілъфердінг у праці "Фінансовий капітал" присвятив цілий розділ акціонерним товариствам та акціонерному капіталу зокрема. На думку вченого, політична економія шукала відмінності приватного підприємства та акціонерного товариства в їхніх організаційних формах. Вона вказувала на переваги та недоліки кожного з них, спираючись при цьому на суб'єктивні та об'єктивні моменти. Суб'єктивними моментами автор вважає ступінь зацікавленості керівників товариства у результативності його діяльності, бажання завоювати контроль над товариством тощо. До об'єктивних моментів, на думку Р. Гільфердінга, належать "легкість залучення капіталу, більша чи менша можливість нагромадження"⁵. Проте політична економія не приділяла належної уваги докорінним відмінностям між цими організаційними формами, без розуміння яких неможливо зро-м іти їх природу та те, чому акціонерне товариство виграє порівняно з приватним підприємством.

На думку вченого, акціонерні товариства надали змогу капіталу змінити свою найвизначнішу функцію, чого ніколи б не сталося за умов приватного підприємства, а саме відбулося "звільнення промислового капіталу від функції промислового підприємця". Капітал, який стає власністю акціонерного товариства, набуває для підприємця характеру грошового капіталу, тобто він (підприємець) не має до нього прямого відношення, не бере участі у процесі виробництва, а лише надає певну частку грошового капіталу для функціонування акціонерного товариства, а потім отримує його назад з відсотками. Всі функції підприємців зводяться до виконання сукупності юридичних операцій. Автор також розглядає функції акціонерів та процес отримання прибутку з акцій. У цьому питанні його погляди збігаються з поглядами інших вчених, які займалися питаннями акціонерного капіталу. Проте Р. Гільфердінг ще й зіставляє позичковий та акціонерний капітал. Останній не повертається у грошовій формі до свого власника, а також не передбачає, на відміну від першого, визначених обсягів прибутку. їх розмір залежить від успішності ведення справ акціонерного товариства. Однак у своїй праці вчений говорить про те, що прибуток на акціонерний капітал не є абсолютно невизначеним. Акціонери, вкладаючи свій капітал, розраховують на певну вигоду, проте, звичайно, її розмір не залежить від конкретних вимог вкладника. Рівень відсотка на акціонерний капітал залежить від пропозиції грошового капіталу, до якого і звертаються засновники товариств. Порівнюючи ж прибуток, який приносить позичковий капітал та акціонерний капітал, можна сказати, що на відмінність рівнів прибутку також впливає різна пропозиція капіталів. Рівень пропозиції акціонерного капіталу щодо позичкового, відповідно, визначає і курс цінних паперів. Отже, розмір прибутку на акціонерний капітал залежить від промислового прибутку, а останній визначається середньою нормою прибутку.

Також Р. Гільфердінг стверджує, що акціонер — це грошовий капіталіст, якому, на відміну від промислового капіталіста, необхідно мати такий обсяг капіталу, який дав би йому змогу ефективно функціонувати в певній галузі. Для акціонера це не обов'язково, достатнім буде і невеликий капітал. Цей капіталу функціонує лише в одному підприємстві й міцно з ним переплітається. Для промислового капіталіста є єдина можливість вилучити свій капітал — продати своє підприємство. Акціонер, безперечно, не має такої змоги, він користується своїм капіталом лише шляхом отримання відсотка на нього. Він не може отримати свій внесок у грошовій формі, тому що його капітал закріплюється у товаристві і йде на купівлю сировини, обладнання, на оплату зарплати працівникам тощо. Віднині акціонер не має на.; нього права (акціонерний капітал є власністю акціонерного товариства), проте він має право на отримання прибутку. Автор, і однак, підкреслює, що за бажанням акціонер все ж може отримати свій капітал у грошовій формі, продавши свої акції. Ця операція здійснюється на фондовому ринку, саме завдяки йому і стали можливими швидка реалізація акцій та перетворення їх у грошовий капітал.

Р. Гільфердінг стверджував, що грошовий капітал, який прагнуть вкласти в акціонерне товариство, також існує у конкурентному середовищі, де спостерігається боротьба капіталів за право бути вкладеними в акції, як і серед позичкових капіталів за можливість бути наданими під відсотки. Ця конкуренція наближає ціну акцій до ціни вкладів, а промисловий прибуток від господарської діяльності перетворює на відсоток. Вчений стверджує, що перетворення промислового прибутку на відсоток на I капітал — це процес, який почав розвиватися з появою акціонерної системи. У своїй праці він також передбачає, що до дивідендів буде входити не лише відсоток, а й підприємницький прибуток, а ще автор пише про тогочасну нерозвиненість акціонерних товариств та незначну поширеність торгівлі акціями.
3.2. ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРІЙ АКЦІОНЕРНОГО КАШТАЛУ У XX ст.

3.2.1. Неокласична концепція сутності та природи акціонерного капіталу

XX ст. було позначене створенням великої кількості акціонерних товариств. Це знайшло своє відображення в працях вчених-неокласиків, які багато працювали над проблемою акціонерного капіталу. Зокрема Альфред Маршалл — засновник неокласичної школи, видатний вчений XIX—XX ст., у праці "Принципи економічної науки" при розкритті поняття "акціонерний капітал" наголошував на різних підходах до його визначення.

Маршалл стверджує, що ризик, пов'язаний з діяльністю акціонерної компанії, лежить на акціонерах, хоча вони й не беруть участі в управлінні компанією. Як і Дж.Ст. Мілль, Маршал писав про управлінців, які володіють незначною часткою акцій або і зовсім ними не володіють. "Якщо у них є талант і порядність, вони принесуть підприємству успіх, але дуже часто вони не мають ніякого уявлення про галузь, в якій працюють. Акціонерні компанії відрізняються великою гнучкістю та можливостями до безмежного розширення, коли сфера їх діяльності дозволяв це, причому вони захоплюють позиції за всіма напрямками. Але у них є також один великий недолік, який полягає у відсутності належних знань про конкретну діяльність фірми у акціонерів, які беруть на себе головний ризик"⁸. Маршалл стверджує, що ризик на себе беруть переважно менеджери і власники найбільшої частки акцій. Дрібні акціонери також ризикують, проте невеликими сумами. Могутність акціонерних компаній часто дає їм змогу встановлювати монополію в певних галузях економіки.

Сучасний неокласичний напрям представлений в окремих працях Поля Самуельсона. У своїй книзі "Економіка" він також розглядає корпорації та функціонування в них акціонерного капіталу. Вчений розкриває причини розширення масштабів фірми. За його словами, чим більшою і могутнішою стає фірма, тим більше їй потрібно капіталу, а власний капітал підприємця дуже скоро перестав існувати у формі готівки і перетворюється на товари чи на обладнання для контор. Але постійно зростаючі масштаби виробництва потребують залучення нового капіталу інших суб'єктів господарювання. Водночас вони будуть приєднані також і до прибутку, і до збитків об'єднаного підприємства. Поль Самуельсон розглядає і недоліки акціонерних товариств. Він вважає, що їх учасники несуть відповідальність у разі краху товариства і ризикують своїми частками капіталу. Акціонерне товариство не зможе розширювати свій масштаб за ; рахунок нових надходжень капіталу, якщо його справи йдуть не дуже добре, тому що жодна людина не захоче ризикувати своїм капіталом, вкладаючи його в сумнівне товариство. Проте ці перешкоди все ж можна подолати.

Поль Самуельсон, як і Джеймс Мілль, згадує про те, що в минулому уряд часто забороняв створення корпорацій або дуже рідко надавав їм привілеї. Дозволялись корпорації лише в тих галузях, які здійснювали комунальне обслуговування або залізничні компанії, які могли їх створити. Такі корпорації створювались для конкретних завдань, необхідних уряду. Однією з таких привілейованих корпорацій була Ост-Індська компанія. Але й, наприклад, залізничні компанії змушені були сплачувати уряду стільки, скільки йшло на будівництво самої залізниці. Проте згодом таке становище корпорацій почало вважатися несправедливим, і досить скоро був виданий дозвіл утворювати корпорації в будь-яких галузях економіки незалежно від того, яку діяльність вони здійснюють (звісно у межах законодавства). I на провадження цієї діяльності тепер не треба було отримувати дозвіл у відповідного місцевого законодавчого органу.

Вчений описує механізм створення корпорації. Передусім необхідно випустити акції, які б засвідчували частку капіталу кожного акціонера. Для випущених акцій необов'язково встановлювати номінальну вартість, оскільки вона не має особливого значення. Акції, випущені на продаж стороннім особам, необхідно збути. Робиться це через місцеве відділення інвестиційного банку. По суті, ці інвестиційні фірми — просто торговці цінними паперами, вони отримують прибуток за рахунок різниці ціни купівлі та продажу акцій. Звісно, ці фірми будуть вимагати відповідної платні за свої послуги. I чим вдаліше корпорація буде торгуватися, тим меншими будуть витрати на збут акцій. Зрештою між інвестиційними фірмами також точиться конкурентна боротьба, тому виграє та, яка вчасно знизить ціну, за якої також матиме певну вигоду. 3 іншого боку, можна звернутися за допомогою до інвестиційного банку. Якщо акціонерне товариство велике та авторитетне, банк погодиться реалізувати емісію нових акцій на ринку. Якщо ж з певних причин ринок, не зможе поглинути таку кількість ново випущених акцій, то збитків зазнає саме банк, а не корпорація, яка уклала угоду. Проте далеко не завжди банк погодиться укласти таку угоду, бо по захоче наражатися на ризик. Тоді він може забрати акції без якихось певних гарантій і, якщо йому не вдасться реалізувати їх На ринку, корпорація просто отримає менший капітал⁹.

Наголошуючи на тому, що корпорації стали прекрасним механізмом для отримання великих капіталів, вчений однак наголошує і на їх недоліках. Незважаючи на те, що акціонери все ж, ризикують, їх ризик є мінімальним порівняно з приватними підприємствами. Акціонери ніколи не ризикують особистим майном, лише вкладеними частками капіталу. У разі банкрутства підприємства вони втрачають лише вартість акції та, звісно, свої майбутні дивіденди. Акціонерне товариство, крім того, виступає як юридична особа, кожен його член обмежений у можливості представляти інших власників капіталу. Корпорації можуть існувати досить довго на відміну від приватних підприємств, незалежно від зміни акціонерів чи їх кількості. Вони є більш стійкими до зовнішніх впливів, тобто жодна група акціонерів не може змусити інших акціонерів перепродати або зберегти свій пакет акцій. Для вирішення питань про подальшу діяльність не обов'язковою є одностайність, як у інших форм товариств, тут досить більшості голосів для нормального продовження роботи. Часто через необхідність узгодженого рішення процес праці може загальмуватись. Оскільки кількість акціонерів може бути дуже великою, вони не можуть голосувати всі разом, тому обираються 12 представників, які й приймають рішення від імені решти. Проте проблема голосування та дотримання прав акціонерів є досить складною для акціонерних товариств, особливо, якщо акціонерів дуже багато.

Важливим недоліком корпорації є те, що уряд досить довгий час збирав величезні податки з їхнього прибутку. Хоча, звісно, це не є її недоліком, а швидше наслідком неефективної політики. Особливо такі податки використовувались під час різних воєнних кампаній. У мирний час корпорації змушені були сплачувати 52 центи з кожного долара прибутку. Багато бізнесменів вважають, що вигідніше перейти до форми одноосібного підприємства, забуваючи, що для корпорації скасовується особистий прибутковий податок.
3.2.2. Інституціональний аналіз ролі та значення корпоративного капіталу в ринковій економіці

Видатний вчений XIX ст., один із засновників економічного напряму інституціоналізму — Торстейн Веблен у своїй книзі "Теорія бездіяльного класу" присвячує частину розділу корпораціям та їх впливу на тодішнє економічне життя. На думку Веблена, "з розвитком капіталізму суперечність між виробництвом та бізнесом загострюється"¹¹. Капіталіст все більше зацікавлюється різними спекулятивними операціями і все більше відходить від безпосередньої виробничої і підприємницької діяльності. Наслідком цього є націлення уваги капіталістів не на процес виробництва, а на вкладення капіталів у спекулятивні угоди. На відміну від попередніх періодів, коли капіталісти регулювали виробничий процес, тепер капітали вкладаються у більш вигідні угоди. Веблен визначає основні риси монополістичного капіталізму: утворення та зростання корпорацій, величезні масштаби корпоративної власності, ліквідацію вільної конкуренції тощо. Головним недоліком корпорацій Веблен вважає не концентрацію виробництва, що призводить до створення монополії, а широке використання кредиту, а також утворення так званої абсентеїстсъкої власності, тобто "відсутньої власності", яку важко осягнути. Така власність відокремлюється від управління, і капіталіст займається вкладанням свого капіталу в прибуткові справи, обділяючи тим самим процес виробництва.

Залежно від міри поширення корпорацій все більше поглиблюються суперечності між індустрією та бізнесом. Яскравим прикладом цього є отримання прибутків фінансовою олігархією від купівлі-продажу "титулів власності" і все менше отримання доходів від безпосереднього процесу розширення виробництва та зростання його прибутковості. На думку автора, "корпорація — це завжди підприємство бізнесу; воно є засобом робити гроші, а не виробляти товари". У своїй праці Веблен вказує на відокремлення власності від контролю над нею, а також розповідає, як великі корпорації, які є власниками контрольного пакета акцій, підкорюють або здійснюють значний вплив на більш слабкі корпорації. Інтереси власників цих підприємств нечасто збігаються з інтересами суспільства. "Матеріальне виробництво перебуває під контролем людей, інтерес яких концентрується на зростанні цінності нематеріальних активів".

Веблен у цілому засуджує великий капітал, відповідно і акціонерний капітал, його панування в галузі, в якій здійснює діяльність корпорація. Таке панування може бути не лише економічним, а й політичним, тобто між фінансовою буржуазією та урядом часто існують персональні унії.
3.2.3. Неоінституціональний аналіз природи акціонерної форми господарювання

Для розуміння природи акціонерного товариства необхідно також розглянути соціально-інституціональний напрям економічної думки. Представниками цього напряму були: Дж. Гелбрейт, А. Берклі, Дж. Кларк та ін.

Дж. Гелбрейт у своїй праці "Економічні теорії та цілі суспільства" розглядає сутність корпорацій та проблеми, пов'язані з їх функціонуванням. Вчений пише, що "організація — це деякий комплекс заходів, спрямованих на заміну зусиль і знань однієї людини більш спеціалізованими зусиллями та знаннями декількох або багатьох людей"¹². Організація, на думку автора, с, необхідною та можливою. Найчастіше вона створюється в географічних пунктах, де сконцентрована велика кількість працівників і де відбувається стандартизація продукції. Для виробництва такої продукції необхідно створити корпорацію, в якій кожен працівник мав би змогу застосовувати своє вміння для створення товару. Організація є невід'ємною частиною спеціалізації, оскільки вона сприяє об'єднанню спеціалістів, які мало чого варті поодинці, проте у співпраці здатні створювати певні блага. Фірма, яка перетворюється в організацію, здатна збільшувати свої розміри, впливати значною мірою на ринок, підвищувати авторитет у відносинах з державою. Для того щоб виробляти раціональну ринкову політику, налагоджувати стосунки з громадськістю, треба також мати спеціалістів, які б займалися цим, тобто для організації необхідні також керівники. Як наслідок, "розумовим центром" організації стає не одна особа, а коло людей: вчених, інженерів, техніків, спеціалістів з реалізації та ін. Автор вважає, що колективна форма господарювання дає змогу здійснювати масштабніші роботи, а діяльність приватних підприємств обмежується вміннями та навичками однієї особи. Розміри організації можуть бути різними, а також можуть зростати до гігантських масштабів, що може привести до існування в економіці декількох величезних фірм. Вчений підкреслює, що деякі економісти вважають, що фірма сама може обирати свої розміри залежно від її витрат, від попиту на її продукцію, а також від прибутку. Фірма завжди намагається досягти таких масштабів, які б забезпечували їй максимальний прибуток. I лише у випадках, коли керуюча верхівка прагне необґрунтованого подальшого розширення, розміри фірми можуть перевищувати оптимальні. Хоча, збільшуючи свої розміри, фірма може впливати на попит, на відносини з державою, на ціни, тому фірми прагнуть збільшити свої розміри. У процесі того, як всі фірми перетворюються на корпорації, знижується значення окремо взятої особи, але підвищується роль організацій, без яких неможливе існування корпорацій. Для корпорації необхідна група людей, що володіє необхідними знаннями та навичками, яких не може забезпечити одна особа. Одна людина не має такого рівня знань, який дозволив би їй приймати рішення щодо розробки, виробництва чи збуту нових моделей продукції, також вона не може одноосібно приймати рішення щодо необхідних інвестицій. Всі ці питання лежать у сфері діяльності групи осіб. Інколи особи, які не належать до цього кола, наприклад власники капіталу чи члени ради директорів, втручаються у справи цього кола, що призводить лише до небажаних результатів.

У різних корпораціях акціонери взаємодіють по-різному: і страхові компанії, пенсійні фонди, банки об'єднують акціонерні фінансові корпорації, навпаки, роз'єднують. У невеликих корпораціях, що пов'язані з нескладними технологіями та рішеннями, окрема особа, наприклад адміністратор чи великий акціонер, може самостійно приймати рішення щодо подальшої діяльності. У великих корпораціях така особа не може самостійно приймати такого роду рішення. Загалом у своїй праці Дж. Гелбрейт розглядав необхідність створення організацій, які невід'ємною частиною корпорацій, що спираються на групи людей, які приймають рішення для подальшої діяльності корпорацій.

Такі представники соціально-інституціонального напряму, як Л. Берклі, Дж. Кларк, вважали, що зміни форм, структури відносин власності в умовах корпоративного розвитку акціонерного капіталу ставали підґрунтям для створення нових форм ведення корпоративної діяльності та фундаментом для подальшого розвитку акціонерних товариств. А. Берклі, Т. Ніколс писали про відокремлення функцій управління у структурі власності, вважали доцільною демократичну структуру управління. <'. Кузнець, Е. Хансен наголошували на змінах у відносинах розподілу доходів товариства, що підвищують суспільний добробут та добробут середнього класу.

Ще одним напрямом політекономії, тісно пов'язаним з попереднім, є новий інституціоналізм. Найвидатнішими представниками цього напряму були такі вчені, як Р.Г. Коуз, О. Харт, III. Розен таін.

Один представник цього напряму Шервін Розен також приділив багато уваги вивченню природи фірми. Він вказує на те, що розподіл трансакційних витрат супроводжується пізнішим розподілом прибутків, який може бути не дуже раціональним внаслідок існування недосконалих угод. Він досліджує ринок праці й робить висновок, що на ньому спеціалізована категорія людей, які можуть підтримувати довготривалий зв'язок з фірмою. На фірмах завжди існує сувора ієрархія, особливо в американських корпораціях, де прорватися у вищі ешелони влади досить важко. Працівників, які займають вищі посади та отримують більшу зарплату, звільняють рідше. Спроби виміряти точну величину спеціалізованого людського капіталу не досягли значних успіхів. Проте абсолютно ясно, що спеціалізовану діяльність фірми визначають висококваліфіковані працівники. Тому вона здійснює строгий добір робітників, які досить помітно впливають на майбутній дохід фірми. Вчений також вказує на суперечності щодо існування меж фірми, "коли спеціалізація капіталу, а також зумовлена витратами орендна плата за транспорт регулюються довготерміновими контрактами". Суперечності між інтересами учасників угод щодо експлуатації устаткування часто вирішуються власністю фірми. Саме тому найчастіше фірма є власником майна, яке вона експлуатує.
3.3. ПРОБЛЕМИ АКЦЮНЕРНОГО КАПІТАЛУ У ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ КШЦЯ XX — ПОЧАТКУ XXI ст.

Після здобуття Україною незалежності перед українськими вченими постало завдання обґрунтування докорінних реформ в економіці України. Головним напрямом таких реформ була так звана приватизація, в основу якої було покладено формування потужного корпоративного сектору. До цього часу суть акціонерних товариств майже не розглядалася в радянській українській економічній та правовій літературі. Певне місце в розвитку теорій акціонерного капіталу посіла робота О. Білоруса та В. Рогача "Акціонерне товариство", яка була видана на початку 90-х років. Паралельно з обґрунтуванням економічних засад приватизації з'явилися статті, які досліджували ті чи інші напрямки формування корпоративного сектору. У другій половині 90-х років з'явилося кілька ґрунтовних праць, які висвітлювали природу акціонерного капіталу та специфіку його формування й функціонування в Україні.

Однією з таких праць є книга О.М. Вінник. "Господарські товариства і виробничі кооперативи". У ній знайшли відображення проблеми існування акціонерного капіталу відповідно до виконавчої бази України. Вона пише, що вирішальну роль у ролі та діяльності акціонерного товариства відіграє його капітал, адже ця організаційно-правова форма формується саме з метою створення значного за розмірами капіталу шляхом об'єднання коштів і майна багатьох осіб для здійснення, як правило, значної за розмірами підприємницької діяльності". Акціонерний капітал вона поділяє на статутний, фактичний, оголошений та сплачений.

Статутний капітал є номінальною величиною і, як правило, він не відповідає реальному обсягу майна. Статутний капітал — це грошова сума, яку вносять акціонери при придбанні акцій. Його формування відіграє вирішальну роль у створенні акціонерного товариства, оскільки законодавством передбачений певний його обсяг. Після цього акціонерне товариство вважається таким, яке відбулося. Крім того, статутний капітал є майновою базою, на основі якої функціонує корпорація протягом усього періоду її існування. Статутний капітал також слугує гарантією для кредиторів, тому що акціонерне товариство відповідає перед ними лише своїм майном. Тому законодавство вимагає створення статутного капіталу, а також підтримання майна на певному рівні. Виплата дивідендів за акціями здійснюється лише з чистого прибутку.

Іншим видом акціонерного капіталу є фактичний капітал, я кий є змінною величиною. Фактичний капітал змінюється у процесі господарської діяльності і часто не збігається зі статутним. Оскільки постійно здійснюється купівля чи продаж обладнання, звільнення або прийняття на роботу нових працівників, Гюго обсяг увесь час коливається.

Обов'язковою частиною акціонерного капіталу є оголошений капітал. Він тісно пов'язаний зі статутним капіталом. Оголошений капітал перетворюється в статутний тоді, коли купівлею акцій покривається певна його частина. За українським законодавством частка покриття має бути не меншою ніж 60 % . Лише за цієї умови товариство реєструється. Цей вид акціонерного капіталу також не завжди збігається зі статутним капіталом, він може або перевищувати його, або бути меншим за розміром.

Четвертим видом акціонерного капіталу автор називає сплачений капітал. Він дорівнює сумі сплачених коштів за акції. На етапі підписки він може бути в межах 10 % статутного капіталу; на етапі проведення установчих зборів — 30 % (у відкритому акціонерному товаристві) чи 50 % у (закритому акціонерному товаристві) статутного капіталу. Сплачений капітал дорівнює статутному у випадку, якщо всі акції, на які підписалися, є сплаченими або якщо акції реалізувалися за номінальною вартістю. Сплачений капітал все ж досить часто не відповідає розмірам статутного капіталу. Також він не завжди узгоджується з фактичним капіталом, хоча саме на основі сплаченого капіталу акціонерне товариство починає свою господарську діяльність. Це співвідношення залежить передусім від ефективності ведення справ. Якщо акціонерне товариство функціонує успішно, то фактичний капітал перевищить сплачений і навпаки, неефективне використання останнього призводить до того, що сплачений капітал перевищить фактичний.

Фактичний майновий стан акціонерних товариств досить нечітко визначений в українському законодавстві, а це ускладнює ведення діяльності у цій сфері, тому що спотворюється реальна картина майнової бази акціонерних товариств.

Помітний внесок у розробку теорії акціонерного капіталу зробили також праці українського вченого Ю.Є. Петруні, який у кількох своїх роботах досліджує проблему акціонерного капіталу та його функціонування в сучасній економіці України. Він вважає, що "акція виступає як об'єкт відносин"¹⁷, а також наводить невелику історичну довідку щодо виникнення поняття "цінний папір". Ще у 1870-х роках у Німеччині почалося вивчення цінних паперів. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поняття "цінний папір" стало визначеним та чітким. Згідно з цим визначенням цінний папір засвідчував певне право, лише пред'явивши його можна було отримувати належні доходи. Право, закріплене у цінному папері могло бути зобов'язальним (облігації, векселі тощо), тобто таке, яке повертало власнику позичене ним майно плюс відсотки. Також право могло мати майновий характер, поєднаний із зобов'язаннями (розпорядчі товарні документа), або членський характер (акції). Автор підкреслює, що шлях формування поняття "цінні папери" був досить тривалим. Між вченими довго точилася дискусія щодо наукового, практичного та законодавчого обґрунтування цього поняття. Час, на думку Ю.Є. Петруні, не дуже змінив ці визначення. Основними ознаками, які відрізняють цінні папери, є те, що вони і документом і що засвідчують право їх власника. Ці ознаки звичайно мають також акції. Проте в них конкретизується членське право, а також існують певні особливості обігу. Акції передусім слугують свідченням права на певну частку в акціонерному товаристві і надаються в обмін на частку майна, яке стає власністю акціонерного товариства після злиття капіталів домогосподарств та підприємств. Використання акцій обов'язково повинне приносити певний зиск його власнику. Зазначені права фіксують випуском акцій у реальній формі, тобто вони існують як документи з певними реквізитами. Випуск акцій приніс в економічне життя новий рух, який суттєво полегшив залучення коштів, знизив дію географічного фактора, тобто надав можливість включити в акціонерну справу більшу кількість людей незалежно від місця їх проживання, спростив умови залучення коштів власників невеликих заощаджень, а також спростив передачу прав пайової участі в підприємницькому капіталі. Наявність акції в учасника об'єднання, за твердженням автора, сирине певній його захищеності від зовнішніх несприятливих умов, гарантом виконання зобов'язань щодо нього. Таким чином, існування акції у паперовій формі з правового погляду фіксує право власності на певну частку майна корпорації, а з економічного — вносить певний динамізм в економічне життя. Протягом тривалого періоду саме матеріалізована форма акцій є домінуючою. Проте є ще один спосіб засвідчення права власності — ведення спеціального реєстру акціонерів. Затвердження прав у цьому випадку здійснюється шляхом реєстру. Цей спосіб виник у результаті зростання масштабів ведення акціонерної форми діяльності. Збільшення кількості акціонерів приводить до необхідності ведення реєстру. Застосування його ставить питання про доцільність використання акцій. Законодавство України фіксує можливість використання "бездокументарної форми цінного папера". Це призводить до певних суперечностей, тому що цінним папером називають те, чого фактично взагалі не існує, тому законодавство в цій сфері потребує суттєвого перегляду.

Дослідник також зазначає, що власник акцій обов'язково наділений певними правами, які визначено у внутрішніх документах акціонерного товариства, наприклад у статуті та в інших, а також у відповідних нормативно-правових актах. Права власника залежать від властивостей, якими наділена акція.

Значне місце у розробці практичних рекомендацій щодо використання акціонерного капіталу вносять учасники міжнародного проекту "Корпоративне управління", організованого Міжнародною фінансовою корпорацією. В Україні була створена Спілка акціонерів України, яка почала публікувати журнал "Акціонер". Значну частину своїх матеріалів з формування та функціонування корпоративного сектору в Україні присвячують "Бюлетень про приватизацію" та "Інвестиційна газета".

Помітне місце в обґрунтуванні напрямів корпоративного управління відіграла праця В. Д. Немцова та Л.Є. Довгань "Корпоративний менеджмент", опублікована в Києві у 2003 р.

Серед навчальної літератури можна вважати позитивним вихід у світ у 2002 р. роботи автора цього підручника "Основи корпоративного управління". В.А. Євтушевсъкий також при-діляє увагу акціонерам, засновникам, учасникам корпоративного управління. Засновниками акціонерних товариств в Україні можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни (за винятком таких, стосовно яких є певні законодавчі обмеження). Юридичні особи, які стали засновниками акціонерних товариств, не втрачають свого статусу і можуть далі здійснювати свою діяльність. Відповідальність вони несуть також лише в межах акцій. Засновники укладають між собою договір, в якому містяться положення про спільну діяльність та відповідальність перед третіми особами, що купили акції. Після цього засновники мають пройти обов'язкову правову процедуру, яка передує початку діяльності акціонерного товариства. Особи, які отримали паї в товаристві, проте не підписали установчу угоду, стають учасниками товариства.

Особливою ознакою, яка виділяє акціонерні товариства серед інших видів товариств є випуск цінних паперів. Метою цього випуску є залучення великої кількості інвесторів. Це також збільшує обсяг акціонерного капіталу, тобто збільшує потужності акціонерного товариства. До основних переваг акціонерного капіталу автор відносить можливість проведення за його допомогою масштабного виробництва, його зменшений ступінь ризиковості тощо. До недоліків акціонерного капіталу він відносить велику його роздробленість, недосконалість законодавчої бази, неузгодженість інтересів дрібних акціонерів та власників великих пакетів акцій тощо. Акціонерний капітал, на думку вченого, є надзвичайно важливою економічною категорією, особливо для України, де відбувається становлення ринкового середовища. У своїй статті "Теоретичні проблеми дослідження особливостей корпоративного управління в трансформаційній економіці В.А. Євтушевсъкий акцентує увагу на проблемах законодавчої бази, що покликана здійснювати регулювання акціонерного капіталу, а точніше визначати застосування права корпоративного управління. Українським законодавством зазначено, що корпоративні права "являють собою право власності на чистку (пай) у статутному фонді юридичної особи, включаючи права на управління", але незважаючи на важливість цих прав, вони недосконало врегульовані законодавством, а це, у свою чергу, породжує неузгодженість у відносинах між різними групами акціонерів.
Тема 4. ОСНОВНІ РИСИ СУЧАСНОГО КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

4.1. ІНСАЙДЕРСЬКІ ТА АУТСАЙДЕРСЬКІ СИСТЕМИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Світова практика свідчить, що переважного поширення набули дві управлінські системи корпоративного регулювання, які склалися внаслідок історичних особливостей соціально-економічного розвитку в тих чи інших країнах і характеризують основні підходи до проблеми повноважень і відповідно — прийняття рішень та реалізації прав власності. Ці системи отримали назви інсайдерських та аутсайдерсъких. Слід мати на увазі, що серед науковців існує дещо різне трактування інсайдерських та аутсайдерсъких систем.

Так, деякі фахівці вважають, що інсайдерські системи характеризуються такою ситуацією, коли власність зосереджена и руках кількох осіб, які володіють великими частками корпоративного майна. У цьому випадку управління здійснюється і цими (юридичними чи фізичними) особами і менеджмент перебуває під їх прямим впливом. Аутсайдерські системи характеризуються акціонерною власністю, яка є досить розпорошеною і тому вплив на прийняття рішень значною мірою залежить від менеджерів, застосування різних форм перехоплення контролю за корпорацією. Ці фахівці вважають, що у країнах континентальної Європи та Японії існує переважно інсайдерська система корпоративного управління, в США та Великій Британії — аутсайдерська. Інсайдерська система корпоративного управління базується на діяльності інституційних інвесторів, які здійснюють внутрішній прямий контроль діяльності корпорацій, в зовнішній контроль (наглядові ради не виконавчих директорів та ринки) є дещо допоміжними. Аутсайдерські системи базуються на регулюванні через не виконавчих директорів і через ринки цінних паперів.

Рада директорів в англо-американській моделі складається з людини, яка працює в корпорації (виконавчий директор чи службовець) або тісно пов'язана з управлінням корпорацією. Синонімом слова "інсайдер" є "виконавчий директор", тобто будь-яка особа, яка водночас виконує функції менеджера компанії. Аутсайдер — незалежний директор, тобто особа, запрошена для виконання певних функцій, яка не має інтересів у компанії.

Наприклад, особливості англо-американської аутсайдерської системи корпоративного управління безпосередньо пов'язані з особливостями акціонерної форми власності, та, головним чином, з відсутністю в англійських та американських корпораціях значних, домінуючих над іншими, інвесторів.

Акціонерний капітал цих корпорацій значною мірою розпорошений. Велика кількість корпорацій не має у своїх реєстрах жодного індивідуального чи інституціонального акціонера, частка якого становила б більше одного відсотка від сукупного капіталу. Таким чином, жодна група акціонерів не може пред'явити претензій на особливе представництво в раді директорів. Іншою, досить важливою, особливістю є те, що більшість акцій, які не належать індивідуальним інвесторам, сконцентрована в руках інституціональних інвесторів — пенсійних та взаємних (пайових) фондів. Ці інвестори, в руках яких сконцентровано більше 50 % акціонерного капіталу, виступають, швидше, в ролі фінансових менеджерів: вони не прагнуть до представництва в радах директорів та, як правило, уникають брати на себе відповідальність, що випливає з права власності, за компанії, в яких вони мають значні пакети акцій.

Така розпорошеність акціонерного капіталу значно полегшує "перетікання" акцій від одних власників до інших: дрібному акціонеру значно простіше прийняти рішення про продаж належних йому акцій, ніж великому, для якого продаж його і пакета часто означав зміну стратегічних планів та може потягти за собою втрати, пов'язані зі зміною курсової вартості акцій певної компанії (в результаті значної разової їх пропозиції на ринку). За таких обставин як британський, так і американський ринки цінних паперів вирізняються високою ефективністю та ліквідністю, що робить продаж пакетів дрібними інвесторами швидкою і технічно легкоздійсненною справою. Злиття, поглинання та викупи компаній досить поширені на таких фондових ринках. Але наявність тих чи інших систем корпоративного управління не знімає існування однакових проблем. Перш за все це проблеми забезпечення інтересів дрібних інвесторів, суперечність між короткостроковими та довгостроковими інтересами інвесторів, суперечність між виконавчими та не виконавчими директорами, між різними трупами інвесторів. Так, для України особливо характерною є також суперечність між державою як власником корпоративних прав в акціонерних товариствах і менеджментом та іншими трупами інвесторів.

Трактування інсайдерських та аутсайдерсъких систем розвивається і набуває більш конкретного значення в роботах вітчизняних економістів. Наприклад, деякі з них вважають, що інсайдери — це особи, які одночасно є акціонерами й працівниками підприємства. Аутсайдери — це особи, які виконують відносно підприємства тільки роль акціонерів. Інсайдерами можуть бути робітники і менеджери підприємства, які є його акціонерами. Аутсайдери можуть бути представлені юридичними та фізичними особами (не працівниками підприємства), а також державою. Дійсно, таке трактування є більш конкретним, оскільки дається чітке визначення інсайдерів та аутсайдерів. До речі, такі підходи приймаються також у випадках, коли виникають проблеми розголошення так званої інсайдерської інформації, набуття акцій з метою контролю — тут чітке визначення є найбільш сприйнятим. Тому поєднання виділених трактувань найбільш прийнятне і дає підґрунтя для аналізу проблем керованості акціонерним капітал ом.

Узагальнення підходів щодо керованості рухом акціонерного капіталу дає можливість виділити три основні моделі корпоративного управління, які у науковій літературі дістали назви "англо-американської", "японської" та "німецької". Передусім слід враховувати, що такий підхід містить різні теоретичні й практичні аспекти, його можна вважати дещо дискусійним, але такий погляд існує і набув значного поширення серед фахівців з управління акціонерним капіталом.
4.2. ОСНОВНІ СУЧАСНІ МОДЕЛІ КОРПОРАТИВНОГСІ УПРАВЛІННЯ

4.2.1. Англо-американська модель

Зовнішня сфера англо-американської моделі корпоративного регулювання. У Великій Британії і США взаємовідносини в I галузі корпоративного управління регулюються низкою законів і правил. У Сполучених Штатах Америки на федеральному рівні регулювання корпоративного законодавства почалося по суті під час "Великої депресії" кінця 20-х — початку 30-х років XX ст. прийняттям у 1933 та 1934 рр. законів, які регулювали рух корпоративних цінних паперів та діяльність фондових бірж. УI 1940 р. було прийнято федеральний закон про інвестиційні компанії. У США корпорації реєструються в певному штаті, і саме закони цього штату становлять основу законодавчої бази щодо прав і обов'язків корпорації.

Протягом останніх двох десятиліть у США була прийнята значна кількість державних законодавчих актів (особливо на рівні окремих штатів), які дозволяють радам директорів компаній враховувати інтереси інших учасників корпоративних відносин, які не є акціонерами (і, відповідно, не мають права голосу). Відомий приклад щодо законів штату Огайо, які дозволяють директорам приймати до уваги на свій розсуд: 1) інтереси службовців, постачальників, кредиторів та споживачів; 2) інтереси економіки штату в цілому; 3) соціальні інтереси місцевого населення. У США продовжує домінувати думка стосовно того, щ що головним обов'язком ради директорів є захист інтересів акціонерів і максимальне збільшення їх багатства. Створення акціонерних товариств значно відрізняється у різних штатах.

У США на федеральному рівні Комісія з цінних паперів і фондових бірж регулює ринок цінних паперів; відносини акціонер — корпорація, акціонер — акціонер; запроваджує правила щодо розкриття інформації для корпорацій тощо. Відділення Комісії діють в окремих штатах і здійснюють корпоративне регулювання на регіональному рівні.

Надзвичайно важливу роль в англо-американській моделі відіграють фондові біржі, що визначають лістинг, рівень розкриття інформації тощо.

Закони, що визначають діяльність пенсійних фондів, також мають значний вплив на корпоративне управління. У 1988 р. Міністерство праці США, що відповідає за приватні пенсійні фонди, ухвалило рішення про те, що ці фонди можуть виступати повіреними своїх акціонерів у справах корпорації. Ця постанова мала великий вплив на діяльність приватних пенсійних фондів та інших інституціональних інвесторів. Вони почали цікавитися корпоративним управлінням, правами акціонерів і брати участь у голосуванні на щорічних зборах акціонерів, вважаючи, що це частина їх "фідуціарних зобов'язань" — бути втягнутими в корпоративне управління.

Вимоги щодо розкриття інформації в англо-американській моделі. Порівняно з іншими країнами в США існують найбільш суворі правила щодо розкриття інформації, оскільки діє чітка і врегульована система відносин між акціонерами. Це не дивно, якщо врахувати розміри і значення фондового ринку в економіці країни і на міжнародній арені.

У США корпорації повинні повідомляти про себе досить багато: фінансову інформацію про корпорацію (щоквартально); дані про структуру капіталу; інформацію про попередню діяльність директорів, що призначаються (включаючи посади, які вони обіймають, відносини з компанією, володіння акціями компанії); розміри сукупної винагороди для керівництва, а також дати виплати винагороди кожному з п'яти вищих чинів (вище управління) корпорації поіменно; дані про акціонерів, що володіють пакетами акцій понад 5 % акціонерного капіталу; інформацію про можливе злиття чи реорганізацію; про поправки, що вносяться до статуту; а також імена осіб і/або компаній, що запрошуються для аудиторської перевірки. Ця інформація включається або до річного звіту, або до порядку денного зборів акціонерів.

У Великій Британії та інших країнах, де використовується англо-американська модель, вимоги до розкриття інформації аналогічні, але не такі суворі, як у США, і, як правило, звітність подається кожні півроку. Проте слід зазначити, що англійську систему часто характеризують як неадекватну. Вважається, що державна служба, аналогічна американській Комісії з цінних паперів і фондових бірж, повинна працювати більш ефективно Учасниками англо-американської моделі є акціонери (особливо інституціональні), директори, керуючі, урядові агентства, біржі, саморегульовані організації, консалтингові фірми, що надають консультації корпораціям і/або акціонерам з питань корпоративного управління і голосування за дорученням, тощо. Механізм корпоративного управління передбачає активну участь у ньому саморегульованих організацій. У Сполучених Шататах Америки надзвичайно велику роль у корпоративному регулюванні відіграють громадська думка, преса та телебачення.

Внутрішня сфера корпоративного управління. Оскільки англо-американська модель розвивалася в умовах вільного ринку Я вона припускав розподіл володіння і контролю в найбільш відомих корпораціях, що дуже важливо з ділового і соціального поглядів, бо інвестори, які вкладають свої кошти і володіють підприємством, звичайно не несуть юридичної відповідальності зав дії корпорації. Вони передають керівництво менеджерам і платять їм як своїм агентам. Оплата за розподіл володіння і контролю називається агентськими послугами.

Інтереси акціонерів і керівництва не завжди збігаються. Корпоративне право вирішує цей конфлікт утворенням додаткової ланки — ради директорів. Вона обирається акціонерами і виступає їх представником, виразником їх інтересів у корпорації. За післявоєнний період у Сполучених Штатах і Великій Британії позначилося зрушення в бік збільшення кількості інституціональних акціонерів порівняно з індивідуальними. Збільшення кількості інституціональних інвесторів привело до посилення їх впливу і внесення до законодавства змін, які сприяли I їх активізації як учасників корпоративних відносин.

Щодо загальних зборів акціонерів, які є вищим органом внутрішньо корпоративного управління, то вони збираються, як правило, один раз на рік і мають кілька особливостей. Два питання, які вимагають обов'язкового схвалення акціонерів, — це вибори директорів і призначення аудиторів. Неординарні питання, вирішення яких також вимагає згоди акціонерів, стосуються купівлі контрольного пакета акцій, реорганізації, внесення поправок до статуту корпорації.

Акціонери мають право включати пропозиції до порядку денного річних зборів. Ці пропозиції мають стосуватися питань бізнесу. Акціонери, що володіють принаймні 10 % акціонерного капіталу, мають право також скликати позачергові загальні збори акціонерів.

Така ситуація визначається американським законодавством, Що регулює відносини між акціонерами і відносини між акціонерами і корпорацією. По суті американські компанії є власні-I по акціонерів. Усі зареєстровані акціонери одержують поштою цінну інформацію про проведення зборів, річний звіт корпорації і бюлетені для голосування. Тому акціонери, не присутні на зборах персонально, мають можливість голосувати. Однак за американськими законами право акціонерів брати участь у справах компанії зведено до функції обрання директорів компанії, які потім керують компанією від імені її власників (акціонерів). Акціонери мають право брати участь у голосуванні щодо внесення змін до статуту, обирати та заміщувати директорів, а також погоджувати чи не погоджувати найбільш важливі "органічні" обмеження, які можуть призвести до ліквідації компанії (злиття чи продажу). Більше того, акціонери американських компаній не мають ніякого впливу на поточні справи компанії. Акціонери не визначають рівень дивідендів, не відіграють ніякої ролі щодо прийняття на роботу або звільнення менеджерів. Загальні збори акціонерів, які мають відбуватися щорічно, як правило, є церемоніальними діями, що проводяться, швидше за все, тільки заради процедурних міркувань, ніж з огляду на реальну необхідність. Фактично в рамках англо-американської моделі корпоративного управління право акціонерів здійснювати вплив на поточні справи компанії зводиться до виборів, та, у разі необхідності, до зміщення директорів.

Більшість незалежних директорів є чи були в недавньому минулому головними керуючими інших компаній. Обидві категорії директорів виступають як представники компанії та її акціонерів і несуть солідарну відповідальність у справах компанії. Як у США, так і у Великій Британії незалежні директори виконують свої функції за сумісництвом.

Стосовно ради директорів в англо-американській моделі корпоративного управління, то вона є унітарною.

Загальноприйнятими є такі її обов'язки.

1.    Нагляд за процедурами обрання та переобрання членів ради директорів та керівництва та оцінка їх діяльності.

2.    Оцінка стратега компанії.

3.    Оцінка фінансової діяльності та розподіл фондів компанії.

4.    Перевірка виконання норм поведінки компанії та соціальних зобов'язань компанії.

5.    Забезпечення відповідності діяльності компанії нормам законодавства.

Наприклад, американські закони не розподіляють функція між виконавчими та незалежними директорами, а тільки визначають відповідальність ради в цілому за справи компанії. Рішення про розподіл функцій між цими двома категоріями Директорів повинні приймати акціонери компанії на загальних зборах. Загальною тенденцією останніх десятиліть було збільшення числа незалежних директорів у загальному складі ради директорів і зменшення представництва виконавчих директорів. Так, при загальному складі ради директорів у 13 осіб незалежні директори становлять 9 осіб. Є компанії, де одноосібним представником управлінського апарату в раді директорів є головний керуючий.

Є ряд факторів, що сприяли збільшенню кількості незалежних директорів в радах корпорацій: зміна складу власників, тобто зростання кількості та значення інституціональних інвесторів, їх участь у голосуванні на щорічних зборах акціонерів, а також рекомендації таких незалежних організацій, як Комітет з фінансових аспектів корпоративних відносин у Великій Британії і ряд організацій США.

Головний керуючий в американських компаніях (головний менеджер), як правило, є ключовою фігурою всього процесу управління. Головний керуючий приймає всі основні рішення. спираючись на підлеглих йому менеджерів. Часто в компаніях формально існує комітет з управління (правління), але його члени призначаються головним керуючим, який здійснює керівництво ними. Практика домінування головного керуючого не тільки стосовно прийняття менеджерських рішень, а і як члена ради директорів (яким він завжди є) набула найбільшого поширення в американських компаніях, що суттєво відрізняє їх від системи управління в німецьких компаніях.

Склад ради директорів залишається найбільш суперечливою проблемою корпоративного управління у Великій Британії. Можливо, це тому, що інші питання корпоративного управління, наприклад, розкриття інформації механізми взаємодії між корпораціями і акціонерами, в основному вирішені. Як правило, у Великій Британії і США кількість членів ради директорів менша, ніж в Японії та Німеччині. Так, результати опитувань деяких американських корпорацій свідчать про те, що кількісний склад ради директорів порівняно з 1998 р. значно зменшився. Наприклад, молоді компанії мають взагалі невеликі ради (5—7 осіб), що складаються переважно з інвесторів та керуючих, а великі компанії, що мають більш розгалужену систему акціонерної власності, формують ради з 10 осіб.
4.2.2, Японська модель

Зовнішня сфера японської моделі корпоративного регулювання. Законодавча база Японії у сфері корпоративного управління практично була скопійована з американської під час Другої світової війни. Незважаючи на різні поправки та зміни, база японського законодавства про діяльність корпорацій та фондовий ринок майже збігається з американським законодавством, па винятком, звичайно, ролі законодавства штатів.

Уряд і державні міністерства традиційно мали величезний вплив на розвиток промислової політики Японії, хоча за останні роки ряд чинників цей вплив зменшив. Причин цього було кілька. По-перше, у формуванні політики почали брати участь кілька міністерств на чолі з Міністерством фінансів та Міністерством міжнародної торгівлі та промисловості у зв'язку зі зростанням ролі японських корпорацій як всередині країни, так і за кордоном. По-друге, інтернаціоналізація японських корпорацій пробила їх менш залежними від японського ринку і, відповідно, менш залежними від внутрішньої промислової політики. Потрете, зростання японського ринку капіталу привело до часткової лібералізації японських фінансових ринків. Проте, хоча ці та інші чинники дещо роз'єднали єдину економічну політику, вона все ж залишається важливим фактором японського корпоративного управління, особливо порівняно з англо-американською моделлю.

3 іншого боку, здійснюється (щоправда, не таке ефективне) незалежне регулювання японського ринку державними агентствами специфічної компетенції. До таких організацій належать головні регулюючі органи: Бюро цінних паперів Міністерства фінансів і Комітет із нагляду за фондовими біржами, який був створений з ініціативи Бюро у 1992 р. Останній відповідає за дотримання корпораціями чинного законодавства та розгляд правопорушень.

Японія має досить-таки розвинутий фондовий ринок, який значним чинником корпоративного регулювання. Токійська фондова біржа провідна в Південно-Східній Азії, і її роль підвищується. Громадськість Японії має дещо менший вплив на корпоративний сектор, ніж, наприклад, у США. Це пов'язано з національ-1 ними особливостями японської моделі корпоративного управління.

В Японії зараз встановлено нові вимоги щодо розкриття інформації. У 1971 р., після першої хвилі іноземних інвестицій в Японії було введено нові закони, що вимагають більш повного розкриття інформації. Зараз існують досить жорсткі вимоги щодо розкриття інформації. Корпорації повинні повідомляти досить багато, а саме:

•    дані про структуру капіталу;

•    відомості про кожного кандидата у члени ради директорів (у тому числі посади, які він обіймає, відносини з корпорацією, I володіння акціями корпорації);

•    відомості про винагороду, яку було оплачено всім керуючим та директорам;

•    інформацію про можливі злиття чи реорганізації;

•    зміни до статуту, що пропонуються, а також назви ком-Я паній, що запрошуються для аудиторської перевірки.

Японська модель характеризується високим відсотком афілійованих банків, компаній у складі акціонерів; банки і корпорації мають міцні зв'язки; законодавство, громадська думка і 1 промислові структури підтримують "кейрецу", тобто групи компаній, об'єднаних спільною власністю та управлінням; відсоток 1 не афілійованих акціонерів порівняно низький, що ускладнює процес голосування.

Внутрішня сфера корпоративного управління. Японська модель корпоративного управління багатостороння і базується навколо ключового банку і фінансово-промислової мережі, чи кейрецу. В Японії, за безумовної важливості акціонерного фінансування корпорацій, характерний склад власників перешкоджає значному впливу акціонерів на справи корпорації.

Ключовий банк і кейрецу — два різні елементи японської Моделі, які одночасно дублюють і доповнюють одне одного. Майже всі японські компанії тісно пов'язані з ключовим банком. Банк надає своїм корпоративним клієнтам кредити і послуги Щодо випуску облігацій, акцій, ведення розрахункових рахунків і консалтингові послуги. Звичайно, ключовий банк є основним власником акцій корпорації.

Багато японських корпорацій також мають міцні фінансові зв’язки з мережею афілійованих компаній. Ця мережа характеризується загальним позиковим акціонерним капіталом, торгівлю товарами і послугами та неформальними діловими контактами.

В японській моделі основними є чотири учасники: ключовий банк і афілійована компанія (основні внутрішні акціонери корпорації), менеджери і уряд. Взаємодія між цими учасниками спрямована швидше на встановлення ділового контакту, а не балансу сил, як в англо-американській моделі.

На відміну від англо-американської моделі незалежні (неафілійовані) акціонери практично не в змозі впливати на справи корпорації. Внаслідок цього справді незалежних директорів мало.

В Японії ринок акцій цілком перебуває в руках фінансових організацій і корпорацій. Подібно до США і Великої Британії в післявоєнний період помітно збільшилася кількість інституціональних акціонерів.

В японській моделі, як і в німецькій, банки є ключовими акціонерами і розвивають міцні відносини з корпораціями. Це основна відмінність обох моделей від англо-американської, де такі відносини заборонені антимонопольним законодавством.

Загальні збори акціонерів в японській моделі корпоративного управління об'єктивно відіграють дещо меншу роль ніж, наприклад, в американській чи німецькій моделях. Основна ознака японської моделі — це механізм взаємодії між ключовими учасниками, який сприяє зміцненню їх відносин. Японські корпорації зацікавлені в довгострокових, переважно афілійованих, акціонерах, водночас неафілійованих акціонерів намагаються вкключити з цього процесу. Річні звіти і матеріали, пов'язані з проведенням загальних зборів, доступні всім акціонерам. Акціонери можуть бути присутні на зборах, голосувати за дорученням чи по пошті. Теоретично система досить проста, але на практиці дрібним акціонерам голосувати не дуже просто.

Виділимо дії корпорацій, що вимагають схвалення акціонерів у японській моделі. До таких дій належать перш за все виплата дивідендів, розподіл коштів, вибори ради директорів і призначення аудиторів. Ці напрями складають звичайне коло питань, що вимагають схвалення акціонерів. Крім того, без згоди акціонерів не можна вирішувати проблеми, що стосуються капіталу корпорації; приймати поправки до статуту (наприклад, зміни чисельності і складу ради директорів або зміни затвердженого виду діяльності); виплачувати вихідну допомогу директорам і аудиторам; підвищувати верхню межу винагороди директорам і аудиторам.

Злиття з іншими корпораціями, придбання контрольного пакета і реформування також не можна проводити без згоди акціонерів. Пропозиції акціонерів є порівняно новим явищем в Японії. До 1981 р. закон не дозволяв акціонерам оголосити свої пропозиції на розгляд загальних зборів. У 1981 р. була прийнята поправка до Комерційного кодексу, яка передбачає, що акціонер, якому належить принаймні 10 % пакета акцій компанії, може вносити пропозиції на річних зборах.

Фахівці вважають, що річні збори акціонерів в Японії неї дуже важливі, і корпорації вживають активні дії для того, щоб акціонери не висловлювали свою незгоду. Більше того, активність акціонерів послаблена ще й тим, що більшість корпорацій проводять свої річні збори водночас, що перешкоджає інституціональним інвесторам бути присутніми в різних корпораціях і брати участь у голосуванні.

Рада директорів в Японії виконує функції управління в період між загальними зборами. Бона, як і в Сполучених Штатах Америки, є унітарною. Значну роль у ній відіграє представник афілійованого банку та інших членів кейрецу. Рада майже повністю складається з афілійованих осіб, тобто виконавчих директорів, керівників головних відділів компаній і правління. Якщо прибуток компанії протягом тривалого періоду падає, ключовий банк і члени кейрецу можуть зняти директорів і призначити 1 своїх кандидатів.

На противагу англо-американській моделі представники неафілійованих акціонерів, тобто аутсайдерів, рідко зустрічаються у складі ради директорів японських корпорацій.

Рада директорів у Японії більша, ніж у США, Великій Британіїі Німеччині. Кількісний склад середньої японської ради — 50 членів. Таким чином, незважаючи на схожість зовнішньої сфери корпоративного регулювання з американською моделлю корпоративного управління японська модель суттєво відрізняється від неї. Ця модель стала взірцем для формування корпоративного управління в деяких інших країнах Південно-Східної Азії.
4.2.3. Німецька модель

Зовнішня сфера німецької моделі корпоративного регулювання. В Німеччині зовнішня сфера корпоративного регулювання формувалася поступово, і на неї певний вплив мали міцні федеральні традиції. Важливим є те, що статути акціонерних товариств і фондової біржі, комерційні правила, а також перелічені вище правила, в яких обговорюється склад спостережної ради, становлять компетенцію федерального законодавства. Проте регулювання бірж є прерогативою місцевої влади. Федеральне агентство, що регулює ринок цінних паперів, було засновано в 1995 р.

Фондовий ринок Німеччини один із провідних у Європі. Найбільшою фондового біржею ФРН є Франкфуртська фондова і)і ржа. В Німеччині значну роль у корпоративному регулюванні відіграє громадськість країни. Преса та телебачення — активні учасники корпоративного регулювання і безпосередньо на нього впливають.

У Німеччині законодавство щодо інформації в акціонерних товариствах вважається менш суворим, ніж, наприклад, у США. Вимоги до розкриття інформації в німецькій моделі полягають у тому, що корпорації повинні повідомляти: фінансову інформацію (кожні півроку); дані про структуру капіталу; інформацію про кожного кандидата у члени спостережної ради (в тому числі адресу і місце роботи); сукупну інформацію про винагороду членам виконавчої та спостережної рад; дані про акціонерів, що володіють понад 5 % акцій корпорації; інформацію про можливе злиття чи реорганізацію; поправки до статуту, що пропонуються, а також прізвища осіб чи назви компаній, яких запрошують для аудиторської перевірки.

Правила розкриття інформації у Німеччині вимагають, на відміну від США, повідомляти фінансову інформацію раз на півроку, а не щоквартально. На відміну від США, подаються сукупні дані про винагороду директорів і менеджерів. Крім того, є помітні відмінності між німецькими і американськими (СААР) стандартами фінансової звітності.

Внутрішня сфера корпоративного управління. Внутрішня сфера німецької моделі корпоративного управління значно відрізняється від англо-американської і японської моделей. Що правда, деякі фахівці вважають, що вона має певну схожість I японською моделлю.

Особливість складу акціонерів у німецькій моделі — велика роль банків. Банки є довгостроковими акціонерами німецьких корпорацій і, подібно до японської моделі, представники банків обираються до ради директорів. Проте на відміну від японської моделі, де часто представників банків обирають до ради тільки в період спаду, в Німеччині представництво банків у раді постійне. Три найбільших універсальних німецьких банки (банки, що надають різноманітні послуги) відіграють у корпораціях основну роль, а в деяких регіонах країни державні банки — це ключові акціонери. У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банки, які є депозитаріями і мають право голосувати. Акціонер дає банку доручення, за яким банк має право голосувати в період до 15 місяців. Якщо акціонер не дає спеціальних доручень з голосування, банк має право голосувати так, як він вважає за потрібне. Досить часто це призводить до конфлікту інтересів між банком і акціонером.

Таким чином, німецькі власники та фінансові інститути, що керують їх капіталами, мають більш тісні ділові зв'язки зі своїми компаніями, ніж, наприклад, у в США. I, як результат, вони більше зацікавлені в тому, щоб активно користуватися правами власності та брати участь у здійсненні контролю за діяльністю корпорацій.

Німецька модель має й унікальні особливості, що відрізняють її від інших моделей:

•    двопалатне правління, що складається з виконавчої (менеджмент корпорації) і наглядової (працівники компанії і акціонери)рад;

•    узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування, тобто статут підприємства обмежує число голосів, які акціонер має на зборах, і може не збігатися з числом акцій, якими він володіє.

Ключові учасники німецької моделі корпоративного управління — банки і корпоративні акціонери. Як і в японській моделі, банк одночасно виступає і акціонером, і кредитором, і емітентом цінних паперів (у тому числі боргових зобов'язань), і кредитором, і агентом, що голосує на річних загальних зборах.

Корпорації також є акціонерами німецьких компаній і можуть мати довгострокові вклади в інших неафілійованих корпораціях, тобто не належати до певної групи пов'язаних між собою компаній. Це дещо подібне до японської моделі, але цілком відрізняється від англо-американської моделі, де ні банки, ні корпорації не можуть бути ключовими інституціональними інвесторами. Включення представників працівників до наглядової ради є додатковою відмінністю німецької моделі від японської і американської.

Щодо ролі загальних зборів акціонерів у німецькій моделі управління, то діями корпорації, що вимагають схвалення акціонерів, у німецькій моделі є: розподіл чистого прибутку (виплата дивідендів, використання коштів); ратифікація рішень спостережної і виконавчої рад за минулий фінансовий рік; ви-Вори наглядової ради; призначення аудиторів.

На відміну від англо-американської і японської моделей у німецькій моделі корпоративного управління без згоди акціонерів не можна вирішувати важливі питання, що стосуються капіталу корпорації; не можна приймати рішення про співробітництво з філіями; приймати поправки до статуту (наприклад, .зміна виду діяльності), а також підвищувати верхню межу винагороди членам спостережної ради. Злиття з іншими корпораціями, придбання контрольного пакета і питання реорганізації іиісожне можна вирішувати без згоди акціонерів.

У Німеччині пропозиції акціонерів — це звичайна справа. Після оголошення порядку денного річних зборів акціонери можуть подати в письмовій формі пропозиції двох видів:

•     ту, що суперечить пропозиції виконавчої і спостережної рад, яка включена в порядок денний річних зборів, тобто контрпропозицію;

•     пропозицію щодо включення питання в порядок денний зборів.

Якщо ці пропозиції задовольняють вимогам законодавства, корпорація повинна опублікувати ці пропозиції акціонерів у зміненому порядку денному і надіслати їх акціонерам до початку зборів.

Взаємовідносини між учасниками в німецькій моделі. Діючі в Німеччині законодавча та громадська структури розроблені таким чином, щоб враховувати інтереси службовців, корпорацій, банків і акціонерів у системі корпоративного управління. Про значну і багатогранну роль банків уже йшлося вище. І хоч у цілому система зорієнтована на ключових учасників, багато уваги приділяється і дрібним акціонерам, наприклад, діє положення про пропозиції акціонерів до порядку денного загальних зборів.

Але є деякі обставини, що перешкоджають повноправній участі акціонерів. Більшість акцій — це акції на пред’явника і корпорації, що випускають такі акції, повинні оголошувати в урядових виданнях про проведення річних зборів і направляти свої річні звіти і порядок денний у банк-депозитарій, який в свою чергу направляв їх тим акціонерам, в яких він зацікавлений. Це часто ускладнює одержання зазначених відомостей іноземними акціонерами.

Унікальна ознака німецької моделі — двопалатне правління, де спостережна і виконавча ради управляють німецькими корпораціями. Наглядова рада повністю складається з незалеж-1 них директорів, а виконавча — з менеджменту корпорацій.

У німецькій моделі існує чіткий розподіл наглядових та виконавчих функцій, а самі дві ради мають чітко диференційовану юридичну відповідальність та повноваження. Німецькі закони проводять чітку межу між безпосереднім управлінням та) наглядом. Виконавча рада в рамках цієї моделі підпорядкована спостережній раді. Так, спостережна рада призначає і розпускає виконавчу раду, затверджує її рішення та надає консультативні послуги. У статуті обумовлюється перелік фінансових документів, що вимагають обов'язкового затвердження спостережною радою. Членами спостережної ради можуть бути тільки незалежні директори. Як і в США, в Німеччині незалежні директори суміщають свою посаду з іншою діяльністю. Структура та розміри спостережної ради великою мірою визначаються законами, а не власними статутами компаній. Дві основні групи, що представлені у спостережній раді, — акціонери та службовці компанії. Можливість виникнення конфліктів між ними знімається правом вето, яке кожна група має щодо обрання представників іншої групи.

Наприклад, у компаніях з кількістю службовців більше 500 останнім гарантовано представництво в наглядовій раді. Вимоги відносно представництва службовців змінюються залежно від галузі промисловості та розмірів компанії. У великих компаніях службовці та акціонери представлені майже в рівних пропорціях.

Значна норма представництва службовців у складі спостережної ради — відмітна ознака формування ради директорів Німецької компанії. Однак, оскільки спостережна рада не має управлінських функцій та повноважень, представництво службовців вводиться до визнання їх права на інформацію та роз'яснення найважливіших рішень, що визначають життєдіяльність компанії.

Виконавча рада в німецьких компаніях є значною мірою колегіальним органом. Склад ради обирає свого голову (головного Керуючого), але, як правило, всі члени виконавчої ради мають рівні права. Члени виконавчої ради підзвітні всьому складу правління, а не окремій особі в її складі (винятком з цього правила може бути випадок, коли головою ради є засновник компанії). Члени виконавчої ради повинні діяти спільно, намагаючись дійти консенсусу в процесі прийняття рішень. Коли справа доходить до конфлікту (що трапляється досить рідко), рішення приймається голосуванням, де кожен член правління має один голос.

Виконавча рада відповідає за повсякденне управління компанією. Вона складається виключно з працівників корпорації. Критерії оцінки діяльності виконавчої ради в німецьких компаніях відрізняються від американських. Стан компанії на фондовому ринку не є для німецьких рад предметом головної уваги, а інформація про короткострокові результати діяльності компанії на ньому викликає обмежений інтерес.

Виконавча рада сама здійснює контроль та оцінку діяльності Своїх членів. Якщо якість роботи того чи іншого члена ради знижується, рада діє залежно від стану та віку менеджера, що провинився. Однак ані сама виконавча рада, ані збори акціонерів не можуть відправити такого члена у відставку. Це може зробити тільки спостережна рада і тільки за наявності дійсно серйозних підстав: суттєве порушення зобов'язань, нездатність виконувати свої обов'язки тощо.
4.3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МОДЕЛЕЙ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛШНЯ У КРАЇНАХ 3 ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Розглядаючи в попередній темі особливості формування корпоративного сектору в країнах Центральної та Східної Європи, ми визначили, що для цих країн були схожі умови: приватизація, недостатній досвід корпоративного управління, намагання вирішити соціальні проблеми. Зараз у цих країнах є спроби сформувати національні моделі корпоративного управління. Але практика свідчить, що й у країнах з перехідною економікою не досить сталі системи корпоративного управління. їх зміст, форми і метод и значно відрізняються.

Так, на сьогодні фахівці вважають, що ні в одній країні з перехідною економікою не існує законодавства з корпоративного! управління в широкому розумінні, з урахуванням усіх супутніх] нормативних актів, яке можна було б оцінити як високорозвинене. Це законодавство відображає не стільки те, що вже є, скільки і те, що повинно бути або в кращому випадку перебуває в стадії становлення. Формування законодавства у цих країнах, щоправда, може спиратися на вже набутий світовий досвід та уникнути періоду випробовувань та помилок. Спостерігається пріоритет континентального права, яке лежить в основі німецької моделі корпоративного управління. Але це не виключає можливості використання окремих вдалих конкретних рішень англо-американського права.

Діапазон національних моделей, що формуються у країнах з перехідною економікою, надто широкий, тому часом використовуються досить різні підходи. 3 одного боку, домінуючою є орієнтація на чітко розмежоване і детальне корпоративне законодавство у міру розвитку реальних процесів і практики корпоративного управління. Це країни, які першими розпочали приватизацію, — Росія, Литва, Польща, Угорщина. У цих країнах і приймалися закони з прямими нормами корпоративного контролю. Водночас існувала концепція повного самоусунення держави від проблем корпоративного управління. Як приклад можна навести Естонію, де основний розрахунок зроблено на поєднання "концентрованої власності" (як "панацеї") з непрямою політикою правового регулювання з боку держави (конкурентне середовище, податки, введення міжнародних норм бухгалтерського обліку для реального доступу до інформації і відповідного контролю ради директорів). Цей підхід проявляється на-пі іч. щодо моніторних держпакетів акцій, які можуть без будь-яких наслідків або санкцій "розмиватися" приватними акціонерами.

Щодо ролі акціонерів, яка законодавчо закріплена у переважній частині країн з перехідною економікою, то процедурними вимогами, які мають бути погоджені акціонерами, є фундаментальні питання діяльності компанії, такі як реорганізація піні ліквідація. Зазначена вимога властива майже всім країнам и перехідною економікою, хоча положення про те, які акціонери мають право голосу, кворуму та більшості голосів, що необхідні для прийняття рішення, суттєво відрізняються. У переважній більшості країн акціонери мають право достроково припинити повноваження директорів, не чекаючи регулярних перевиборів. У багатьох країнах закони надають акціонерам, які не згодні з проведенням реорганізації або продажем активів компанії, право вимагати оцінки та викупу акцій, що їм належать, за ринковою ціною, а також виключне право на придбання акцій у разі додаткової емісії акцій. У половині країн з перехідною економікою для звичайних акцій введено принцип голосування: одна акція — один голос.

Можна зазначити, що у країнах з перехідною економікою менше поширені вимоги щодо схвалення акціонерами великих випусків акцій і укладання угод за наявності конфлікту інтересів між компаніями і їх директорами та іншими посадовими особами. Дві важливі вимоги нормативної бази про акціонерні товариства — пропорційне представництво в раді директорів та право акціонерної меншості продати належні їм акції при контрольних угодах — мають місце в не багатьох країнах. Деякі із захисних механізмів закону про акціонерні товариства, як, наприклад, бюлетень для таємного голосування при виборі членів ради директорів, не передбачені ні в одній із країн, що вивчаються.

Показовим можна вважати формування національної моделі корпоративного управління для країн з перехідною економікою и Росії та У країні. Так, у Росії корпоративне управління регулює цілий ряд законів — Цивільний кодекс Російської Федерації, федеральні закони "Про акціонерні товариства", "Про ринок цінних паперів", "Про захист прав і законних інтересів інвесторів на ринку цінних паперів", а також нормативні акти Федеральної комісії з ринку цінних паперів і деяких інших відомств.

Зокрема в Законі "Про акціонерні товариства" містяться основні норми корпоративного права, що визначають права акціонерів, роль, повноваження і відповідальність тих, кому доручене керівництво діяльністю акціонерним товариством, а також забезпечують захист прав та інтересів акціонерів. Закон діє 3 1996 р., і з тих пір не змінювався. Практика його застосування показала, що хоча цей дуже прогресивний з погляду міжнародного досвіду закон багато в чому врегулював корпоративні відносини, у ньому залишилися пробіли, що настійно вимагають свого заповнення.

Недосконалість закону і неоднозначне тлумачення його норм призвели до того, що деякі порушення мають цілком легальну форму. Специфічність ситуації полягає в тому, що положення закону, які начебто гарантують акціонеру захист його інтересів, у російських умовах на практиці внаслідок "умілого" їх застосування виконують протилежну роль.

Однак головна причина проблем Росії — погане виконання законодавства. За цим параметром Росія серйозно відстає від більшості інших країн з перехідною економікою.

Щодо України, то корпоративний сектор регулюється Цивільним та Господарським кодексами, які набрали чинності зі 1 січня 2004 р., законами "Про господарські товариства" 1991 р. (з наступними змінами), "Про цінні папери та фондову біржу" та іншими нормативними актами. 3 1999 р. розроблено проект За-1 кону "Про акціонерні товариства", який до цього часу не прийнятий. Зараз в Україні розроблені Принципи корпоративного управління, але вони не мають нормативного характеру. Щодо законодавчої бази та формування цілісної національної моделі корпоративного управління, то Україна відстає і від Росії.

До найбільш слабких місць корпоративного управління у країнах з перехідною економікою можна віднести: недосконале законодавче забезпечення, слабкість фондових ринків, фіктивні засновництва, "розмиття" капіталу, порушення права акціонера на участь у загальних зборах, порушення прав акціонерів у ході реорганізацій і консолідації компаній (особливо в ході переходу на єдину акцію), порушення вимог розкриття інформації, виведення активів у дочірні, залежні та інші компанії; трансфертне ціноутворення, здійснення "зацікавлених" угод з порушенням установленого порядку, здійснення фіктивних банкрутств із наступним скуповуванням активів, що продаються. Таким чином, можна вважати, що у країнах з перехідною економікою поступово формуються національні моделі корпоративного управління, але цей процес поки що має суперечливий характер і вимагає активних дій з боку урядів, громадськості та окремих суб'єктів корпоративного регулювання.
4.4. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ I ФОРМУВАННЯ СУЧАСНИХ 03НАК КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Глобалізація у сфері корпоративного управління проявляється в тому, що всі уряди та громадськість більшості країн намагаються якомога краще опрацювати норми корпоративного управління і застосовувати кращі риси. У сучасних умовах ця проблема є настільки актуальною, що вийшла на міжнародний рівень. Слід зазначити, що глобалізація вплинула на корпоративний

Інвестор насамперед внаслідок спроби упорядкувати діяльність транснаціональних компаній. Так, ще у 1974 р. було створено Міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій та Центр з ТНК, які приступили до розробки кодексу поведінки транснаціональних корпорацій. Потім розпочала свою діяльність "група 77" з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми та особливості діяльності транснаціональних корпорацій.

У проекті кодексу були сформульовані основні принципи діяльності транснаціональних корпорацій, до яких, зокрема, належали: повага суверенітету країн, у яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн; невтручання у внутрішні справи; урахування економічних та екологічних цілей і завдань політики, що проводиться в цих країнах; утримання від практики корупції; дотримання положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища.

Окрім цього, в міжнародному середовищі відбувалися глобалізацій ні процеси у вигляді руху "За екологічне виробництво і справедливі торговельні відносини". У 1992 р. 120 могутніх транснаціональних корпорацій створили міжнародну комерційну організацію "Рада зі стійкого розвитку".

Можна помітити, що такі розроблені приписи стосувалися не стільки внутрішньої корпоративної поведінки, скільки взаємодії транснаціональних корпорацій з країнами, що приймають. Але поступово виникала і загострювалася проблема застосування норм і вимог, які найкраще зарекомендували себЯ щодо внутрішньо корпоративного управління в цілому.

У 1995 р. була створена Асоціація глобальних інституційних інвесторів, фондових бірж та фахівців з управління. Метою організації такої мережі було дотримання стандартів корпоративного управління у всіх країнах.

Під час конференції, що відбулася в липні 1998 р., вперше у світі було затверджено стандарти процедури міжнародного голосування акціонерів. Крім того, у 1995 р. Центр європейських політичних досліджень — Брюссельський науковий центр Європейської комісії опублікував новаторське дослідження "Корпоративне управління в Європі, в якому рекомендувалося включити до складу європейських корпоративних органів управління незалежних директорів. Але ці рішення не мали урядового характеру і відчувалася настійлива потреба вивести цю проблему па вищий рівень.

Рішенням лідерів "Великої сімки" було доручено Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) до середини ПШ9 р. розробити комплекс міжнародних стандартів корпоративного управління. При цьому не передбачалося створити єдині і обов'язковий для всіх країн кодекс чи збірник корпоративних норм, але частину стандартів, які позитивно себе зарекомендували на практиці, вважати корисними для застосування всіма країнами.

На сьогодні ОЕСР запропонувала загальні принципи корпоративного управління. Зрозуміло, що вони дають лише загальні підходи до проблематики корпоративного управління і стосуються того, що має забезпечувати система корпоративного управління в цілому. Конкретно наголошується на п'яти принципах. Зокрема, система корпоративного управління повинна:

1)   захищати права акціонерів;

2)   забезпечувати рівне ставлення до акціонерів;

3)   регулювати діяльність заінтересованих осіб в управлінні корпорацією;

4)   забезпечувати своєчасне і точне розкриття інформації та її прозорість;

5)   забезпечувати стратегічне керівництво товариством шляхом чіткої регламентації обов'язків керівних органів.

Принципи корпоративного управління були розроблені та підписані на засіданні Ради ОЕСР у травні 1999 р. Вважається, що ці принципи можуть бути застосовані урядами як відправ-пий пункт для оцінки і вдосконалення чинних у їх країнах законів та підзаконних нормативних актів у галузі функціонування акціонерного капіталу. Окрім того, вони можуть бути застосовані представниками приватного сектору, які втягнуті в розвиток систем корпоративного управління.

Принципи корпоративного управління включають п'ять основних блоків, які у свою чергу регламентуються положеннями про місце і функції тих чи інших учасників корпоративних відносин, націленість на вирішення їх економічних відносин.

Ці блоки стосуються і розкривають підходи до таких важливих проблем:

1)   права акціонерів;

2)   рівне ставлення до акціонерів;

3)   роль зацікавлених осіб в управлінні корпорацією;

4)   розкриття інформації та її прозорість;

5)   обов'язки правління.

Не зупиняючись детально на змісті цих блоків, звернемо увагу на деякі основні питання. Так, щодо прав акціонерів автори "принципів" вважають найбільш важливим те, що структура корпоративного управління має захищати права акціонерів. До таких прав відносять передусім право власності, отримання інформації, права в управлінні тощо. Окрім того, структура корпоративного управління має забезпечувати рівне ставлення до акціонерів, включаючи дрібних та іноземних акціонерів. Значна увага повинна звертатися на права зацікавлених осіб і сприяння активному співробітництву між ними та корпораціями. Структура корпоративного управління має забезпечувати своєчасне і точне розкриття інформації з усіх суттєвих питань життєдіяльності акціонерного товариства. Принципи розкривають обов'язки управління корпораціями (для вітчизняного досвіду — радами акціонерних товариств (спостережними радами)) з метою поліпшення ефективності їх взаємодії з менеджментом, підзвітності перед акціонерами та корпораціями.
4.5. КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА

Немає сучасних ознак корпоративного управління без притаманної певним організаціям певної корпоративної культури. Корпоративна культура в цілому розглядається як специфічна форма існування взаємопов'язаної системи, яка включає:

1)   ієрархію цінностей, що домінує серед власників та працівників корпорації;

2)   сукупність засобів їх реалізації, які переважають в організації на певному етапі її розвитку.

Корпоративна культура — це організаційна культура, яка має, певну специфіку, тому що ця організація є акціонерним товариством або товариством з обмеженою відповідальністю. У сучасній вітчизняній економічній літературі корпоративну культуру практично ототожнюють з організаційною. Але слід мати на увазі, що корпорація — це об'єднання капіталів, які вкладаються багатьма власниками. 3 погляду культури взаємодії цих власників корпоративна культура має специфічні форми прояву. Залежно від цього можна виділити такі джерела формування корпоративної культури:

•   систему особистих цінностей засновників акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю та індивідуально-своєрідних засобів їх реалізації;

•   засоби, форми і структуру організації діяльності, які об'єктивно втілюють деякі цінності, в тому числі особисті цінності власників — акціонерів та керівників підприємства;

•   уявлення про оптимальну і допустиму модель поведінки працівників у колективі, які відображають систему внутрішньо групових цінностей, що стихійно склалися.

Як правило, в корпораціях є великі акціонери та пайовики, які мають право реального контролю. Дуже важливо не забувати, що ідеї засновників та власників контрольних пакетів корпоративних прав про ефективність організації самі сформувалися під впливом певних культурних норм і цінностей. Все, що власник може вкласти у свої плани відносно організаційної культури, перебуває під значним впливом самої культури.

Надзвичайно важливим елементом корпоративної культури с відносини "крупних" учасників корпоративного управління з дрібними акціонерами, менеджментом та іншими працівниками. По суті, визначення місії корпорації залежить від особистої культури засновників та власників контрольного пакета корпоративних прав. В існуючих моделях корпоративного управління регуляторні бази намагаються захистити права дрібного акціонера, але в рамках нормативних вимог є багато можливостей зменшити або розширити можливості впливу дрібних акціонерів на управління.

У цьому плані важливим елементом корпоративної культури є надійність та прозорість інформації, яку отримують акціонери, особливо дрібні. Суттєвим елементом корпоративної культур и є також реальний вплив громадськості на стан справ у тій чи іншій корпорації. Показником високої корпоративної культури є запровадження у відносини власників контрольного пакета та інших учасників корпоративного управління відносин соціального партнерства, що означав рівне ставлення до всіх акціонерів, доброзичливе, але вимогливе ставлення до менеджменту та інших працівників даної корпорації.

Важливим чинником корпоративної культури є оптимальна дивідендна політика в корпорації. Дивіденди в організації з високою корпоративною культурою повинні виплачуватися нехай і не у великих розмірах, але регулярно. Випадки, коли є необхідність інвестування всього прибутку в розвиток виробництва, повинні з відповідним тактом і вмінням бути пояснені всім дрібним акціонерам. Елементом корпоративної культури є захист дрібних акціонерів шляхом запровадження можливості голосування засобами зв'язку, використання кумулятивного голосування. Навіть за умови існуючих нормативних вимог щодо кумулятивного голосування його надзвичайно складно провести за невисокої корпоративної культури власників контрольних пакетів.

Висока корпоративна культура передбачає оптимальну взаємодію акціонерів і менеджменту підприємства та інших його працівників. Саме тут проявляються елементи організаційної культури. Не слід забувати, що саме від менеджменту залежить формування внутрішньої культури даної організації. У деяких моделях корпоративного управління обов'язковою вимогою є участь працівників підприємства у роботі наглядової ради акціонерного товариства, але реальне здійснення ними управлінських функцій значним чином залежить від рівня корпоративної культури в даній організації.

Важливим елементом корпоративної культури є відносини корпорації з навколишнім середовищем у широкому розумінні цього слова. Це відносини насамперед з державою та громадськістю країни, з постачальниками та споживачами, територіальними громадами.

Корпоративна культура має включати високий рівень культури в галузі виробництва, екології, фінансів, маркетингу. Особливо важливим елементом корпоративної культури є реакція корпорації на справедливі вимоги, які можуть стосуватися участі акціонерного товариства в охоронні довкілля, освітніх програмах, програмах охорони здоров'я та ін.

Корпоративна культура значним чином залежить від національних та історичних особливостей територій, де знаходиться ти діє корпорація. На формування корпоративної культури звичайно впливає певна уніфікація принципів корпоративного управління, що розглядалася в попередньому параграфі підручника. Але за всіх цих умов ніколи не буде корпорацій з однаковою корпоративною культурою.

Стосовно України, то існує велика кількість акціонерних товариств з певною корпоративною ідеологією, які виникли у процесі приватизації державного майна, та акціонерні товариства, в яких є частка іноземного капіталу в статутному фонді. Це впливає на формування культури таких акціонерних товариств. Зараз в Україні прийнято "Принципи корпоративного управління", які розроблені з використанням міжнародного досвіду і повинні впливати на підвищення рівня національної корпоративної культури.

Впровадження корпоративної культури вітчизняних акціонерних товариств дасть змогу удосконалити сферу корпоративного управління, запобігти виникненню конфліктів. Можна вивести складові корпоративних відносин, відповідно до яких мажуть бути сформульовані такі елементи:

•       відносини між власниками контрольних пакетів акцій та дрібними акціонерами;

•       зв'язки акціонерних товариств з державою та громадськістю України;

•        відносини між акціонерами і менеджментом та іншими працівниками підприємств;

•    стиль відносин між структурними підрозділами акціонерного товариства;

•    відносини акціонерного товариства з постачальниками та споживачами;

•    ставлення до співробітників і обов'язки акціонерного товариства стосовно співробітників;

•    ставлення корпорації до відповідальності перед суспільством та оточуючими.

Звичайно, зазначені вище складові корпоративної культури не є вичерпними, вони можуть бути доповнені за врахуванням специфіки діяльності вітчизняних підприємств, місця їх розташування, форм контролю над корпорацією.
Тема 5 АКЦІОНЕРШ ТОВАРИСТВА В УКРАЇНІ: ЇХ СУТЬ ТА ВИДИ

5.1. ВІДКРИТІI ЗАКРИТІ АКЦІОНЕРШ ТОВАРИСТВА

5.1.1. Особливості виникнення акціонерних товариств

А

кціонерні товариства є поширеною формою господарських товариств в Україні. Це викликано не лише їх великою поширеністю у світі, а й тим, що значна частина приватизованих підприємств набула форм акціонерних товариств. Іншою формою, яка виникла в результаті приватизації, були так звані колективні підприємства, які займають не таку значну частку в загальному обсязі приватизованого сектору економіки. У світовій практиці корпоративне управління здійснюється насамперед в акціонерних товариствах, тому їх винятково важлива роль в економіці змушує докладно зупинитись на цій формі корпоративних утворень.

Виникнення і функціонування акціонерних товариств мали як позитивні, так і негативні риси. Вони проявлялись поступово, з розвитком самих корпорацій.

Позитивними рисами акціонерних товариств були обмеження економічного ризику для окремих учасників, підвищення підприємницької активності й об'єднання різних економічних можливостей — капіталів та вмінь, знань, ідей, обмеження можливостей вилучення капіталів (паїв, часток) з товариства, розмежування капіталу та економічної діяльності, жорстке відокремлення власності господарського товариства і власності його учасників, зменшення залежності частки акціонерного товариства від частки його окремих учасників, підвищення кваліфікаційного рівня учасників корпоративних відносин, особливо менеджменту. Крім того, на певному етапі для вирішення господарських завдань виникла необхідність заміни механізмів ринкової організації між окремими приватними продуцентами на структури єдиного управління.

До негативних рис ролі акціонерних товариств можна віднести виникнення так званого фіктивного капіталу, який часто функціонує відірвано від капіталу реального, зниження можливостей контролю за діяльністю акціонерних товариств з боку дрібних власників-акціонерів, появу можливості спекулятивного і навіть злочинного акціонерного засновництва, ускладнення управління акціонерними товариствами порівняно з іншими формами підприємств. Ці негативні риси супроводжували розвиток акціонерних товариств, проте не перекреслювали їх позитивні риси, що й спричинило динамічний розвиток корпорацій. Різке зростання акціонерних товариств припало на другу половину XIX — початок XX ст. Наприклад, у Німеччині до франко-прусської війни 1871 р. було засновано 459 акціонерних товариств, а з 1871 по 1907 р. їх було вже 5998. У США в 1904 р. акціонерні товариства становили 23,6 % усіх підприємств, а в 1914 — 31,6 %. При цьому вони виробляли відповідно 70,6 і 87,5 % всієї продукції, а чисельність зайнятих працівників становила: 73,7 і 86,5 % . У Франції за 25 років (1889—1913) було засновано 25 451 акціонерне товариство з капіталом 22 млрд франків. В Японії в 1916 р. функціонувало 7500 акціонерних товариств. їх кількість зросла порівняно з 1896 р. на 190, а капітал на 486 % .

У Росії в 1870 р. діяло близько 300 акціонерних товариств, а на 1916 р. їх кількість сягнула (було засновано) 2958, з них діяло 2593 з капіталом 5,4 млрд руб. У роки громадянської війни вони не функціонували, проте при переході до нової економічної політики були дозволені. 1 лютого 1922 р. був затверджений статут першого акціонерного товариства "Шкірсировина". За наступні три роки було організовано, в тому числі в Україні, 161 акціонерне товариство. Процес розвитку акціонерних товариств продовжувався ще кілька років, поки вони не були ліквідовані й перетворені в державні підприємства. 3 того часу і до кінця 80-х років XX ст. акціонерні товариства в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, лишались по суті забороненими організаційно-економічними формами господарювання.

Спочатку, роль акціонерних товариств вбачалася досить значите, і у 1927 р. ЦБК та РНК СРСР було прийнято Положення Про акціонерні товариства, яке досить докладно регулювало організаційні відносини в акціонерних товариствах. Щоправда, це положення застосовувалось недовго, оскільки не стало суб'єктів и акціонерних відносин. У законодавчій базі Радянського Союзу Положення про акціонерні товариства діяло досить довго і тратило чинність у 1961 р.

3 кінця 80-х років (1 січня 1988 р.) були здійснені спроби формувати акціонерні відносини в рамках державного сектору. Ця спроба була здійснена через випуск акцій трудового колективу і акцій підприємства і закріплена постановою Ради Міністрів СРСР "Про випуск підприємствами й організаціями цінних паперів у жовтні 1988 р.

Випуск акцій розпочався, але вони набули невеликого поширення, і в Україні їх випуск закінчився у 1992 р. Щоправда, обіг таких акцій дозволявся до 1996 р. Нормативно-правова база для діяльності акціонерних товариств в Україні почала створюватися з початку 90-х років. Бона була закладена прийняттям у 1991 р. Закону УРСР "Про господарські товариства", який дотепер (2005 р.) з численними поправками регулює їх діяльність. Багато положень цього акта потребують доопрацювання і змін, проте база для функціонування господарських товариств, у тому числі акціонерних, існує. 3 2004 р. набрали чинності положення цивільного та Господарського кодексів України, які регулюють діяльність господарських товариств і деякі моменти корпоративного управління. Крім того, з 1999 р. є проект окремого закону про акціонерні товариства, але його прийняття затягується.

5.1.2. Специфічні риси відкритих і закритих акціонерних товариств

Важливість ролі акціонерних товариств потребує чіткого визначення поняття "акціонерне товариство". Незважаючи на деякі розбіжності у трактуванні акціонерних товариств, світова економічна та юридична наука в цілому дають загальні визначення, які застосовуються і в Україні.

У науковій та нормативній літературі зазначається, що акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери несуть відповідальність у межах вартості акцій, що їм належать. Можливе більш загальне визначення акціонерного товариства як господарського товариством, що випускає акції.

Тому на відміну, наприклад, від правової бази США, де зараз допускається створення акціонерного товариства без статутного фонду і випуску акцій без номінальної вартості, в Україні акціонерне товариство — це статутне підприємство. Для функціонування акціонерного товариства створюється статутний фонд, під який випускаються акції, загальна номінальна вартість яких не може бути меншою від суми, еквівалентної 12501 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.

Водночас слід мати на увазі, що, як правило, регулятивними актами встановлюється, що акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах акцій, які їм належать, Тому акціонерне товариство має риси товариства з обмеженою відповідальністю. Не дарма в багатьох країнах світу акціонерні товариства мають назву обмежені публічні або обмежені при ватні товариства. Це відповідає суті обмеженості матеріально - фінансової участі лише вкладеним у товариство майном та коштами з боку кожного окремого його учасника. При негативних наслідках діяльності акціонерного товариства, наприклад у разі банкрутства, акціонерне товариство відповідає перед кредиторами усім майном, при цьому акціонер втрачає (і то не завжди) лише свої акції. Іноді акції можуть залишатись навіть при банкрутстві, але значно втрачати у ціні. Особливістю нормативної бази щодо акціонерного товариства є те, що у випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, можуть нести відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

У світовій практиці існують два види акціонерних товариств — відкрите та закрите. I той, і інший види мають певну історію свого виникнення. Так, закриті акціонерні товариства розвивались в основному в Німеччині наприкінці XIX — на початку XX ст. і отримали назву симультанного засновництва. При цьому акції розподілялись між засновниками і відразу відбувалась їх реалізація. (Хоч для здійснення проплат надавався певний термін.) У США переважна частина акціонерних товариств засновувалась через відкриту підписку — продаж акцій на відкритих торгах. Закриті акціонерні товариства в країнах Центральної Європи мають різні назви. У світовій практиці закриті акціонерні товариства мають менше поширення, ніж відкриті. В Україні внаслідок особливого проведення приватизації кількість закритих акціонерних товариств переважає кількість відкритих. На 2004 р. близько 65 % — це закриті акціонерні товариства і відповідно близько 35 % — відкриті.

Відповідно до української регуляторної бази відкритим є акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися через відкриту підписку та купівлю-продаж на біржах. При цьому важливим є те, що акції розповсюджуються серед громадян та підприємств, перелік і склад яких заздалегідь визначити неможливо. Можливе застосування певних норм для визнання продажу акцій відкритим. Наприклад, існують пропозиції вважати відкритим продаж, коли кількість осіб-покупців становить не менш як 100.

Закритим є акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися через підписку, купуватися та продаватися на біржі. При створенні закритого акціонерного товариства акції розповсюджуються між засновниками і мають обмеження щодо придбання і продажу. Господарським кодексом України з 2004 р. введена норма щодо того, що акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, які продаються іншими акціонерами товариства. Закрите акціонерне товариство має більш подібні риси до товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки, як правило, в них невелика кількість акціонерів, ускладнений перехід прав власності на корпоративні права (акції), спрощена реєстрація випуску акцій. Серед вітчизняних фахівців існують думки про те, що кількість акціонерів закритого акціонерного товариства має бути обмеженою і становити до 100 акціонерів. Пропонують не реєструвати випуски їх акцій в органах державного управління корпоративним сектором, законодавчо обмежити переходи прав власності на такі корпоративні права, дати параметри цін на акції ЗАТ.

Важливим також є те, що створене акціонерне товариство у формі відкритого дуже важко перетворити в закрите (хоча такі випадки можливі за умови незначної кількості акціонерів і прямої заборони в законодавстві немає), водночас закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите через реєстрацію його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням відповідних змін до статуту товариства.
5.1.3. Засновники, учасники, акціонери як суб'єкти корпоративного управління

Оскільки у переважній більшості випадків господарські товариства засновуються для здійснення підприємницької діяльності і власність у них має бути персоніфікована, слід зупинитись на поняттях засновників, учасників, а для акціонерних товариств — акціонерів. Ці поняття широко використовуються в пресі, проте вони мають певні відмінності, які потрібно враховувати у разі вивчення їх ролі в системі корпоративного управління. Важливим моментом є визначення кількості засновників. 3

У багатьох країнах законодавчими документами передбачено, що засновником акціонерного товариства може виступати одна особа. 3 країн, що розвивають своє корпоративне управління, до таких належать, наприклад, Угорщина, Чехія, Російська Федерація. Інші країни мають нормативні вимоги, щодо кількох засновників. Таке положення діє також, наприклад, у Польщі, де потрібно як мінімум три засновники. В Румунії відкрите акціонерне товариство повинно мати не менш як п'ять акціонерів. В Україні нормативно-правова база з 1991 р. визначала необхідність кількох засновників. 3 2004 р. Цивільний кодекс України визначає можливість існування одного засновника, який може бути єдиним учасником в акціонерних товариствах.

Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. На сьогодні існують проблеми участі державних підприємств як засновників знову створюваних акціонерних товариств: їм це заборонено, якщо такі товариства не є державними акціонерними товариствами. Водночас держава має свої корпоративні права в акціонерних товариствах, створених у процесі приватизації.

Слід мати на увазі, що підприємства, установи та організації,   , які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи, а продовжують здійснювати повсякденну господарську діяльність. Відповідно відповідальність перед третіми особами, ИКІ мають справи з АТ, вони несуть лише в межах акцій акціонерного товариства, що їм належать. Водночас такі акціонери за ічіоїми зобов'язаннями перед своїми контрагентами несуть відповідальність і можуть відповідати також, таким специфічним поки ще для нас майном, як повністю оплачені акції. Це значить., що акції можуть розглядатись їх власниками як товар і з ними можна здійснювати дозволені законодавством дії. Як показує практика, регуляторні системи забороняють відчужувати, піддавати під заставу не повністю оплачені акції.

Щодо національної належності, то іноземні громадяни, осо-Ви без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, установлених законодавчими актами України.

Якщо є кілька засновників акціонерного товариства, то вони укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У цей час засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації акціонерного товариства. Проте якщо засновник взяв на себе зобов'язання, пов'язані зі створенням акціонерного товариства, то товариство відповідає за такі зобов'язання лише після прийняття їх ва доцільні загальними зборами. Слід мати на увазі, що законодавчі зміни в Україні з 2004 р. не визначають такий засновницький договір установчим документом.

Після того як засновники дійшли висновку щодо створення ЛТ, вони повинні повідомити про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію. Тому засновники товариства завжди є його учасниками, оскільки вони укладають і підписують засновницький договір. У регуляторних системах, для того щоб засновники не відчужували одразу свої частки і керували (брали участь) у діяльності АТ, є певні обмеження для засновників. В Україні відповідно до нормативної бази 1991 р. укладання такої угоди для засновників акціонерного товариства передбачало зобов'язання утримувати не менш як 25 % кількості акцій протягом двох років.

Інші особи, які отримали у статутному фонді товариства частки або паї, але не підписали засновницьку угоду, виступають як учасники товариства. В Цивільному кодексі України більш часто використовуються поняття "учасник акціонерного товариства". Для акціонерного товариства обов'язковим є поняття "акціонери". У відкритому акціонерному товаристві акціонерами є всі власники акцій, але не всі акціонери є засновниками. Може навіть скластися така ситуація, коли в акціонерному товаристві формально не залишається засновників, оскільки вони, виконавши обов'язкові приписи щодо утримання четвертої частини статутного фонду протягом законодавчо визначеного терміну, можуть реалізувати свої акції. Тоді в АТ будуть виступати власниками тільки акціонери. Слід зазначити, що складнішою є ситуація щодо закритих акціонерних товариств, оскільки там усі є засновниками і реалізація акцій ускладнена. Якщо виходити із визначення закритих акціонерних товариств, то в них поняття "засновник" тотожне поняттю "акціонер", і навпаки.

Поняття "засновники", "учасники", "акціонери" доповнюється іноді поняттям "афілійовані особи". Таке поняття застосовується для визначення відносин контролю в акціонерних товариствах.
5.2. УПРАВЛІННЯ СТВОРЕННЯМ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

5.2.1. Необхідність випуску цінних паперів

Особливістю, що відрізняє АТ від інших видів господарських товариств і потребує особливих управлінських підходів, є випуск акціонерним товариством цінних паперів. Логіка випуску цінних паперів для товариства полягає в збільшенні числа інвесторів за рахунок придбання ними акцій. Одночасно це є збільшенням капіталів АТ і, отже, збільшенням його фінансових можливостей. Для акціонерів вкладення коштів у акції є розміщенням капіталу, яке, на їх думку, буде вигідним з погляду отримання частини прибутку фірми (АТ) та дасть змогу ним управляти. Не виключаються акціонерами можливості зростання курсової ціни акцій, здійснення спекулятивних операцій. Так, існують інвестори, які займаються виключно спекулятивними операціями з корпоративними цінними паперами. Щоправда, Цивільний кодекс України з 2004 р. запровадив суперечну норму, згідно з якою відкриту підписку можна провадити Тільки після повної оплати статутного капіталу, що означав створення закритих акціонерних товариств і наступного їх перетворення у відкриті. Це ускладнює інвестиційні можливості акціонерних форм господарювання.

Крім акцій акціонерні товариства випускають також облігації, які часто конвертуються в акції, та опціони на придбання акцій. Ці випуски мають свою мету і специфічні форми розповсюдження та обігу. Акціонерне товариство в Україні має право випускати облігації на суму, яка не перевищує розмір статутного капіталу або розміру забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми особами.

У різних країнах випуск акцій регулюється нормативно-законодавчими актами і має певну специфіку. В Україні акціонерне товариство має право випускати цінні папери відповідно до вимог, установлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Основною вимогою є реєстрація випуску і щитах паперів. До середини 90-х років реєстрація цінних паперів здійснювалась Міністерством фінансів України та обласними фінансовими управліннями, а на сьогодні — Комісією з цінних паперів та фондового ринку і її відділеннями на місцях залежно від обсягів випуску.

Слід також мати на увазі, що у разі додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього їх випуску всі договори купівлі - продажу акцій додаткового випуску вважаються недійсними. Не всі проблеми випуску акцій чітко відрегульовані. Наприклад, у законодавстві України є положення, згідно з якими акціонерне товариство не пізніше ніж через 6 міс. після реєстрації випуску акцій зобов'язане видати акціонерам акції (сертифікати акцій). Водночас не зовсім зрозумілою є ситуація з випуском акцій, який може здійснюватись також у бездокументарній формі. Відповідно до чинного законодавства такий випуск також може здійснюватись, що викликає певні суперечності. Існують певні обмеження щодо випуску акцій для закритих акціонерних товариств, які мають право випускати лише іменні акції.

Якщо АТ тільки створюється, то рішення про випуск акцій приймається засновниками (засновником) акціонерного товариства. У разі додаткового випуску акцій таке рішення приймається загальними зборами акціонерів товариства. Можна вважати, що корпоративне управління повною мірою здійснюється також на стадії прийняття рішення про випуск акцій. Насамперед слід провести важливі розрахунки і дослідження можливостей випуску акцій, їх потенційних покупців і необхідності засновникам викупити не менше від законодавчо визначеного обсягу статутного капіталу.

Потрібно мати на увазі, що у разі слабкого попиту на акції може виникнути необхідність самим засновникам викупити не менше як 60 % усієї емісії. В Україні діє правова норма, згідно з якою акціонерне товариство вважається заснованим при викупі не менш як 60 % заявленого статутного фонду. У Франції для створення акціонерного товариства необхідно викупити 100 % заявленого статутного капіталу. Крім того, потрібно виконати суто формальні, але важливі процедури, які дають змогу безперешкодно взаємодіяти з регулюючими державними органами. Регуляторні системи рішення про випуск акцій вимагають оформити протоколом, який може містити: фірмове найменування емітента та його місцезнаходження; розмір статутного фонду або вартість основних і оборотних фондів емітента; цілі та предмет його діяльності; зазначення службових осіб емітента; найменування контролюючого органу (аудиторської фірми); ї дані про розміщення раніше випущених в обіг цінних паперів; ; мету випуску акцій; зазначення категорій акцій; кількість іменних акцій та акцій на пред'явника; кількість привілейованих акцій; дані про загальну суму емісії і кількість акцій; номінальну вартість акцій; кількість учасників голосування; порядок виплати дивідендів; термін і порядок підписки на акції та їх оплати; термін повернення коштів у разі відмови від випуску акцій; черговість випуску акцій (у разі випуску їх різними серіями); порядок повідомлення про випуск і порядок розміщення акцій; умови розпорядження акціями; права власників привілейованих акцій; переважне право на придбання акцій при | новій емісії тощо.

У протоколі можуть бути також наведені інші відомості щодо випуску акцій. Невиконання пунктів такого протоколу тягне за собою відмову у реєстрації цього випуску акцій, багаторазове проходження організаційних процедур.

В Україні крім прийняття рішення і підготовки протоколу засновники відкритого акціонерного товариства (емітенти) зобов'язані опублікувати відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. За реєстрацію інформації про емісію акцій треба сплатити державне мито у розмірі 0,1 % від номінальної вартості цінних паперів. У разі, якщо фактична вартість емісії вища від запланованої, мито сплачується з урахуванням фактичних надходжень і надходить у бюджет місцевого самоврядування за місцем оформлення емісії.

0.2,2. Організація підписки

Є певна специфіка купівлі акціонерами акцій. Річ у тім, що акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на основі укладення договорів з його засновниками. Якщо АТ уже існує і здійснює додатковий випуск акцій у зв’язку зі збільшенням статутного фонду, то угоди про продаж укладаються з самим товариством. У разі створення АТ акції можуть бути розповсюджені через відкриту підписку на них (у відкритих акціонерних товариствах) або їх розподіл між засновниками (у закритих акціонерних товариствах). У цьому разі суперечлива норма ст. 155 Цивільного кодексу Україні про повну оплату статутного капіталу і лише наступне проведення відкритої підписки повинна бути уточнена.

Водночас важливим моментом є визначення ціни акцій при розповсюдженні на так званому первинному ринку. Відповідно до чинного законодавства акція може бути придбана на основі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та ін. Тому акції можуть реалізуватися при первинному розповсюдженні як за номінальною, так і вищою за неї вартістю. Регуляторні системи мають положення щодо можливостей продажу акцій за реальними цінами. Тому деякі системи обмежують реалізацію акцій так званою "ринковою" ціною, яку визначають нормативно і застосовують при регулюванні певних сторін діяльності акціонерних товариств. Стосовно реалізації нижче від номіналу, то в Україні на початок 2001 р. існувала норма, згідно з якою акції могли продаватися нижче за номінал тільки за умови, що акціонерне товариство для цього має пройти державну реєстрацію, зареєструвати у встановленому порядку випуск акцій і інформацію про них. Зараз таку реєстрацію можна здійснити лише на основі звіту про результати підписки, а це означав, що є необхідність продати акції за ціною, не нижчою від номіналу при первинному розповсюдженні. Крім того, зменшення ціни акції нижче від номіналу може законодавчо обмежуватись певною часткою від номінальної вартості, хоча в цілому це суперечить ринковим відносинам.

При перевищенні ціни продажу над номінальною вартістю акції, а таке буває досить часто, АТ отримує суми, які підпадають під поняття "емісійний дохід", який в Україні не обкладається податком і є важливим джерелом зміцнення фінансового становища фірми. Така ситуація дає змогу маніпулювати на різниці цін акцій і залучати кошти, які не оподатковуються, однак при цьому слід міняти заявлений статутний фонд на реально сплачений. Наприклад, АТ має певні активи, яких не вистачає для здійснення широкомасштабного нарощування господарських операцій — збільшення виробництва або збільшення обсягів торгівлі. Залучення кредитів в Україні є досить складною і дорогою справою, оскільки відсотки надзвичайно великі, потрібно мати предмет ліквідної застави, розробляти бізнес-плани під кредит тощо. Акціонери товариства не можуть надати інвестиції у вигляді товарних кредитів або безповоротної фінансової допомоги, оскільки виникає проблема оподаткування. Якщо є погодженість з інвесторами, то у цьому разі можливе здійснення додаткового випуску акцій з певними умовами. Так, акції невеликої номінальної ціни продаються тим самим акціонерам (як правило, це інституціональні інвестори) за ціною, що у кілька разів перевищує номінальну. Сума надходжень не підпадає під оподаткування і може використовуватись АТ на рівні потреби. При цьому інвестори набувають додаткових корпоративних прав. Щоправда, застосування поняття "ринкова ціна" може викликати у цих випадках визнання таких угод корисливими і тягнути певні наслідки правового характеру.

Проведення підписки передбачає певні процедури, які повинні знати як засновники, так і пересічні інвестори, що набувають корпоративних прав у вигляді акцій. Насамперед слід мати на увазі, що регуляторними системами встановлюється термін відкритої підписки на акції. В Україні нормативна база 1991 р. таким терміном вважає 6 міс.

Крім того, як правило, не слід сплачувати відразу всю суму за акції, тому особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників певний авансовий платіж. Після цього засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій. До дня державної реєстрації або до скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні зробити з урахуванням попереднього внеску певну частину відсотків номінальної вартості акцій.

Для закритих акціонерних товариств існують певні відмінності. В Україні відповідно до прийнятих нормативних документів 1991 р. у випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дни скликання установчих зборів не менш як 50 % номінальної вартості акцій. Як у відкритих, так і у закритих акціонерних і товариствах на підтвердження внеску засновники. видають особам, які підписалися і внесли кошти, тимчасові свідоцтва. Самі акції або їх сертифікати можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати їх вартості. Отже, для відкритих закритих акціонерних товариств існують різні вимоги щодо розмірів покриття вартості акцій, хоча можуть бути й однакові.

У цілому акціонер у терміни, встановлені установчими зборами або установчими документами, зобов'язаний оплатити вищу вартість акцій. У разі несплати у встановлений термін акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочення 10 % річних від суми простроченого платежу. У разі несплати протягом прийнятого терміну після встановленого терміну платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства. Введення такої санкції, як 10 % , не вигідне ні АТ, ні його акціонеру, оскільки ці відсотки оподатковуються як неемісійний дохід.

Після закінчення зазначеного у повідомленні терміну підписка припиняється. Нормативною базою корпоративного управління в Україні 1991 р. передбачено необхідність покриття 60 % заявленого статутного капіталу. Якщо до визначеного часу не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Тому при створенні АТ, як правило, засновники передбачають таку ситуацію і досить часто викуповують на себе або споріднені (афілійовані) фірми частину акцій, яка дає змогу вийти на обсяги продажу 60 % . Якщо виникла ситуація, що підписку "провалили" (хоча таке трапляється дуже рідко, у разі незгод між засновниками або прорахунків при бізнес-плануванні створення АТ), то особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів. Якщо після закінчення підписки протягом двох місяців не проводяться установчі збори, то особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій. За невиконання цього зобов'язання засновники несуть солідарну відповідальність.

Оплата за акції може здійснюватись у гривнях, у випадках передбачених статутом акціонерного товариства, у іноземній валюті або через передачу майна. При цьому важливим є те, що і статутний фонд може також створюватися за рахунок цінних паперів інших емітентів, тому оплата іноді здійснюється через внесення акцій одних корпорацій в обмін на акції даного емітента. Незалежно від форми зробленого внеску вартість акції виражається у гривнях. Нормативно-законодавчою базою України встановлено, що підприємства, установи і організації можуть придбати акції за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після оплати податків та відсотків за банківський кредит. Таке положення має дещо декларативний характер, оскільки при купівлі-продажу акцій, особливо професійними фінансовими посередниками, які можуть здійснювати по кілька актів купівлі-продажу в короткі терміни, практично неможливо постійно враховувати цю вимогу.

Існують ситуації, коли підписка не збігається з намірами засновників не з погляду "недобору" бажаючих придбати акції, а навпаки, при перевищенні попиту на акції АТ. У такому разі пропозиція акцій здійснюється у розмірі емісії (статутного фонду), а попит може перевищувати статутний фонд. Якщо у повідомленні про емісію акцій засновники не передбачили можливості підвищення ринкових цін на акції, вони можуть розглядати доцільність залучення цих коштів і відповідно збільшення статутного фонду. Знизити попит на акції можна, піднявши їх ціну значно вище від номінальної вартості. Можна також жорстко обмежити терміни підписки і створити неоднакові умови для інвесторів (при додатковій емісії) або прийняти всю підписку і зареєструвати реальний статутний фонд, який утвориться. Тому в разі, якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. Якщо засновники не відхиляють зайву підписку, рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. При відмові засновниками або установчими зборами зайвої підписки внесені суми повертаються у порядку, передбаченому чинним законодавством України. Ситуації, коли засновники відмовляють у підписці при перевищенні статутного фонду, в основному пов'язані із загрозою втратити контроль над АТ, дати змогу стороннім акціонерам сконцентрувати пакети акцій, що дає можливість впливати на корпоративно управління товариства.

Досить часто виникає запитання, а чи не може саме АТ після проведення підписки викупити на себе як юридичну особу всі акції і бути їх власником? У цьому разі суб'єктом власності відповідно усіх корпоративних прав (хоча вони перестають бути корпоративними правами, якщо виходити з визначення, яке Наведено у темі 1 підручника) має стати це підприємство. Тому регуляторними системами приймаються законодавчі обмеження щодо викупу власних акцій і навіть довірчого управління ними.

Так, у багатьох країнах існують прямі обмеження на купівлю акцій дочірніми або залежними підприємствами. В Україні однією з обмежуючих норм є те, що акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Причому такі акції мають бути реалізовані або анульовані у термін, який становить не більш як однин рік. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів провадяться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій. Тому практично можливо, але складно викупити акції на акціонерне товариство як юридичну особу, їх слід після цього передавати (продавати) акціонерам. На практиці є випадки, коли частина акцій викуповується, щоб створити умови для контролю голосів на зборах, оскільки ці акції не голосуючі, тому існують певні варіанти, коли такі заходи здійснюються правлінням АТ за прямою вказівкою або неофіційною вимогою власників. Для протидії таким заходам приймаються правові норми, згідно з якими викуп власних акцій може бути здійснений, наприклад, тільки за рішенням загальних зборів або приймається рішення про заборону викупу власних акцій товариством, коли сумарна номінальна вартість акцій стає меншою за певну (наприклад 80 %)частину статутного капіталу або власний капітал менший, ніж визначений нормативними документами.

Крім того, регулятивні системи багатьох держав містять положення, що вимагають викупу власних акцій товариством за вимогою його акціонерів у них самих. При цьому задовольняються не інтереси товариства як юридичної особи, а інтереси рядових акціонерів. До таких підстав викупу власних акцій належать, наприклад, не голосування акціонером рішень про трансформації товариства, про внесення змін до установчих документів, здійснення значних майнових угод тощо.

Результати підписки обов'язкові для створення акціонерного товариства, оскільки для його реєстрації (крім АТ, що створюються в результаті приватизації та корпоратизації) слід подати засвідчений ДКЦПФР звіт про наслідки підписки на акції,
6.2.3. Установчі збори — початок формування внутрішньо фірмової системи корпоративного управління

У створенні акціонерного товариства важливу роль відіграють установчі збори. Так, засновники виконали усі вимоги законодавчо-нормативної бази — випустили акції, здійснили підписку і при цьому покрили як мінімум 60 % заявленого статутного фонду. Тепер акціонерне товариство як специфічна форма об'єднаного капіталу має починати повноцінну господарську діяльність. Проте з погляду корпоративного управління та організаційного оформлення АТ потрібно здійснити ще ряд заходів. Оскільки АТ являє собою організаційно-економічну форму об'єднаного капіталу, воно починає діяльність після проведення установчих зборів.

Регулятивна система України 1991 р. містить певні вимоги щодо проведення установчих зборів. Так, вони скликаються у термін, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції, і визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, що підписалися більш ; як на 60 % акцій, на які проведено підписку. Це положення діє в Україні, в інших країнах можуть існувати інші вимоги. Так, у Чехії для проведення установчих зборів достатньо зібрати 50 % акцій з правом голосу.

В Україні для проведення зборів потрібно більш як 60 % осіб, які підписалися. У такому разі АТ може бути здійснене і може провести установчі збори навіть за наявності значно меншої кількості голосів акціонерів, ніж було оголошено при початку підписки. Наприклад, передбачалось створити статутний фонд у розмірі 100 000 грн. При цьому виконується положення законодавчої бази України щодо вимоги "1 акція — 1 голос". Підпискою було покрито тільки 60 % , що становить 60 000 грн. Відповідно до чинного законодавства АТ виконало вимогу щодо підписки. Тепер для проведення установчих, а також загальних зборів потрібно "60 % плюс 1 акція", що становить від 60 000 голосів 36 001 голосів акціонерів. Хоча це лише трохи більш як 36% запланованих при оголошенні підписки голосів, вони мають повне право провести установчі збори з їх усіма повноваженнями.

Установчі збори є однією з форм загальних зборів акціонерів, Проте мають певні особливості. Установчі збори згідно з чинним законодавством 1991 р. вирішують такі питання:

а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут;

б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд);

в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений термін підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, наведена у повідомленні;

г)   обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства;

д)   вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства;

е)   визначають пільги, що надаються засновникам;

є) затверджують оцінку внесків, зроблених у натуральній формі;

ж)    інші питання відповідно до установчих документів.

Отже, на установчих зборах приймаються рішення, які на інших загальних зборах не розглядаються. Це, наприклад, рішення про створення АТ, затвердження його статуту (на інших загальних зборах приймаються, як правило, зміни до статуту або його нова редакція), вирішення питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення АТ, визначення пільг засновникам. Такий підхід до ролі установчих зборів виправданий, хоч існують пропозиції зменшити кількість питань, що виносяться на установчі збори, проте посилити їх роль і значущість через вимогу одностайного прийняття рішень з деяких питань, наприклад про створення товариства, укладання установчого договору, затвердження статуту, грошову оцінку майна, що вноситься в оплату за акції.

Важливість установчих зборів полягає насамперед у тому, що на них формуються майбутні параметри функціонування акціонерного товариства, структура його управління. Особливістю їх є те, що якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, то протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори, а якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, то акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося. Після цього настає довга, витратна та складна процедура роздачі внесків особам, які під писалися на акції.
5.3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ АКЦІОНЕРНОГО СЕКТОРУ В УКРАЇНІ

5.3.1. Основні шляхи створення акціонерного капіталу

Акціонерні товариства в Україні як організаційна форма акціонерного об'єднаного капіталу формувались трьома основними шляхами: роздержавлення існуючих державних підприємств, створення нових акціонерних товариств юридичними та фізичними особами і реорганізація існуючих недержавних юридичних осіб (приватних та колективних підприємств) у господарські товариства корпоративного типу. За статистичними даними, загальна кількість акціонерних товариств в Україні у 2004 р. становила близько 35 тис.

Досить поширеним було перетворення існуючих державних підприємств на акціонерні товариства. Особливість таких перетворень полягала в тому, що вони здійснювались директивно, примусово, зайняли кілька років і не закінчилися ще й зараз.

Акціонерний капітал формувався у цьому разі за рахунок приватизації та корпоратизації державних підприємств. У країнах перехідної економіки застосовувались різні форми приватизації, в Україні вона була здійснена у вигляді "великої" та "малої". Не усі приватизовані підприємства набули організаційної форми акціонерних товариств. Існує частина приватизованих підприємств, які є колективними, і корпоративні ознаки у них не такі виражені, як у акціонерних. Це насамперед пов'язано з безпосередньою участю членів колективних підприємств у їх управлінні за принципом "один член колективного підприємства — один голос".

На сьогодні акціонерний сектор представлений в основному колишніми державними підприємствами, які зараз у вигляді акціонерних товариств становлять більшу половину підприємств України. На 2004 р. на акціонерні перетворено більше 12 тис. великих та середніх державних підприємств. Проте слід мати на увазі, що така кількість не зовсім пов'язана з активами, шпильки ці підприємства мають лише близько 1/3 вартості основних фондів усіх підприємств та організацій України.

Другим шляхом є створення зовсім нових акціонерних товариств через об'єднання майна та коштів юридичних та фізичних осіб. При цьому реєструвалась нова юридична особа і вносилась в державний реєстр. Такий шлях є притаманним для усіх країн світу і класичним, оскільки акціонерний капітал на ранніх стадіях виникав лише так. Виходячи з цього не має великих відмінностей і третій шлях, коли з приватних підприємств та товариств некорпоративного типу (або корпоративного — товариства з обмеженою відповідальністю) формувались акціонерні товариства. Знов створені акціонерні товариства в Україні зараз розвиваються і їхня частка в недержавному секторі зростає. Акціонерні товариства, які створювалися шляхом реорганізацій займають невелику частку в загальному акціонерному капіталі.

5.3.2. Держава як суб'єкт власності в акціонерному капіталі

Особливістю формування акціонерного сектору в Україні та діяльності акціонерного капіталу є те, що дуже важливою залишається роль держави. Так, реальне здійснення приватизації і показало, що держава також виступила засновником переважної більшості створених шляхом приватизації акціонерних товариств і зараз залишається держателем значних корпоративних прав в них. Якщо у період сертифікатної приватизації було приватизовано 10 865 великих та середніх підприємств, то з них на початок 2000 р. продано з глибиною продажу не менш як 70 % акцій від статутного капіталу 10 806 підприємств. У цілому на 2004 р. майже 30 % непроданих акцій залишаються за державою.

Держава зберігає право власності на 25 і більше відсотків майна 3500 підприємств, залучених до приватизації. Усього налічується понад 6500 приватизованих підприємств з правом держави на частку власності.

Картина співвідношення недержавного і державного спи торів виявилась такою. На кінець сертифікатної приватизації у 1999 р. кількість роздержавлених підприємств у 2,7 раза переважала кількість державних. Водночас слід мати на увазі, що первісна вартість основних засобів підприємств, що приватизувались, становить 150,4 млрд грн, тобто 28,7 % вартості основ" них фондів усіх підприємств і організацій. На державних підприємствах ці показники становлять відповідно 289 млрд грн, або 55,2 % . Відповідно таке співвідношення позначається і на структурі зайнятості, оскільки на роздержавлених підприємствах працює близько 4 млн осіб, що трохи більше 25 % загальної кількості працюючих. Отже, недержавний сектор поки що кількісно поступається державному, крім того, держава має значний вплив на приватизовані підприємства, глибина продажу яких не сягнула 100 % .

У 2003 р. Фонд державного майна України і його регіональні відділення здійснювали управління корпоративними правами держави у 1427 відкритих та закритих акціонерних товариствах, 101 товаристві з обмеженою відповідальністю та 14 із 34 національних акціонерних і державних холдингових компаній (НАК і ДХК), створених спеціальними рішеннями Президента України і уряду.

Із загальної кількості корпоративних прав держави в господарських товариствах (1562 об'єкти): 363 об'єкти (23 % від загальної кількості) мають у своєму статутному фонді державну частку понад 50 %, яка надає державі право контролю за їх діяльністю; 632 господарських товариства (41 % від загальної кількості) мають державну частку розміром від 25 до 50 % ; 567 господарських товариств (36 %) мають державну частку в статутному фонді менше 25 % .

У структурі корпоративних прав держави значний сегмент займають підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство (567 господарських товариств, або 36 % від їх загальної кількості), кредиторська заборгованість в яких створилася в основному до передачі Фонду корпоративних прав.

У 2001—2005 рр. здійснювалася приватизація значних за активами підприємств, особливо енергетичних компаній, та деяких інших, що належали до так званих блакитних (високоліквідних, привабливих) об'єктів. Але можна зазначити, що у 2000-х роках приватизація мала скоріше не економічний, а політичний характер. Заходи з приватизації значних підприємств підвищать частку недержавного, акціонерного сектору, проте вони мають супроводжуватись якісними змінами в системі корпоративного управління. Такі зміни спостерігаються внаслідок прийняття норм корпоративного законодавства в Цивільному та господарському кодексах, прийняття принципів корпоративного управління в Україні. Але на кінець 2005 р. не прийнято закон про акціонерні товариства, існують розбіжності між нормами Цивільного та Господарського кодексів щодо акціонерних товариств, продовжує залишатися складна проблема захисту прав дрібних акціонерів і т. ін.
Тема 6.УПРАВЛІННЯ КАПІТАЛОМ У КОРПОРАЦІЯХ. КОРПОРАТИВНІ ЦІННІ ПАПЕРИ

6.1. ФОРМИ КОРПОРАТИВНОГО КАПІТАЛУ

6.1.1. Поняття корпоративної власності

Сучасні економічні теорії щодо суті і ролі акціонерного капі талу в економічних системах виходять з того, що в умовах корпоративного сектору зміщуються акценти з максимізації прибутку, які характерні для приватного підприємства, на максимізацію інтересів власників, а також інших учасників корпоративних відносин. Базовим завданням корпоративного управління є управління майном в інтересах власників. Тому найважливішим моментом корпоративного управління є чітка регламентація відносин власності в корпораціях. Якщо йдеться про товариства корпоративного типу, то вони формують власність притаманну такій організаційно-економічній формі. Якщо розглядати державні підприємства як корпоративні, то існує певна специфіка формування власності, оскільки такі підприємства отримують власність в повне господарське відання, або оперативне управління, яке має певну специфіку.

Термін "власники" в корпоративній сфері може застосовуватись у кількох вимірах. Перший вимір стосується учасників або акціонерів. Вони є власниками корпоративних прав і здійснюють власне управління ними. Акціонери є власниками цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, опціонів. Вони є приватною (для юридичних осіб — господарських товариств — колективною) власністю, з якою акціонери здійснюють відповідні операції.

Другий вимір цього терміна стосується власності корпорації, як юридичної особи.

Акціонери як власники мають не дуже тісні зв'язки з обраною фірмою, за наявності високоліквідного ринку цінних паперів вони можуть без надмірних труднощів реалізувати свої акції. У товариствах з обмеженою відповідальністю це зробити складніше, проте можливо. Відносини акціонерів з товариством мають такі характерні риси: інвестування в акції здійснюється на термін існування фірми, ці відносини не потребують періодичного переоформлення. Не треба також забувати, що за умови ліквідації акціонерного товариства право на отримання своєї чистки майна акціонери мають в останню чергу.

Взагалі корпоративні підприємства функціонують як господарські ланки на основі певних основних та оборотних фондів, які вони використовують з більшою чи меншою ефективністю. Проте виробничі та невиробничі фонди господарських товариств формуються на початкових стадіях залежно від угод їх засновників та учасників, які визначають мету діяльності, способи розподілу часток між засновниками і величину початкового капі талу, який буде застосовуватись для господарської діяльності товариства. Своєрідною є природа власності самого товариства. Річ у тім, що власність господарських товариств розглядається як об'єднана (спільна) власність. В Україні власність господарського товариства вважається колективною, і воно є власником:

• майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;

•   продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

• одержаних доходів;

• іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Капітал товариства формується за рахунок внесків учасників товариства. Майно, що передається засновниками і іншими учасниками товариства у власність, являє собою внески учасників та засновників товариства, що можуть виступати у різних майнових формах.

Цивільний кодекс України зазначає, що господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасником товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на піді ставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Практика показує, що внесками можуть бути різні матеріальні та нематеріальні цінності, які можуть відображатись у бухгалтерському обліку на балансі товариства і відповідати законодавчо визначеному переліку.

Особливо слід звернути увагу на те, що при створенні товариства виникає капітал, який є власністю не окремих акціонерів, а товариства. Це означав, що учасники мають у товаристві свої корпоративні права, але воно (товариство) є суб'єктом господарських відносин. Воно є власником цього майна, несе ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування. Щоправда, установчими документами може бути передбачено інший порядок відповідальності за економічні ризики, проте така відповідальність має відповідати чинному законодавству. Будівлі, споруди, обладнання, гудвіл та інші цінності не е власністю окремого акціонера, і він не може здійснити відчуження якогось клаптика АТ, оскільки усе це є власністю товариства як юридичної особи. Він може отримати якусь матеріальну частку АТ тільки у разі його ліквідації, після розрахунків з кредиторами та ін. Його власністю є лише акція як свідоцтво його корпоративних прав, і з нею він може здійснювати усі наведені вище дії. Винятком можуть бути тільки випадки, коли власник корпоративних прав передав якесь майно на правах користування. При цьому можливі варіанти відчуження, що має бути чітко відображено в установчих документах. Слід зазначити, що більш складні відносини власності і відповідальності за неї склались у повних та командитних товариствах, які передбачають різні варіанти зобов'язань осіб і відповідальності, про що йшлося вище.

Щодо власності на виготовлену продукцію та інших доходів, то це положення у господарських товариствах майже не відрізняється від інших організаційних форм підприємств.

6.1.2. Економічна роль статутного капіталу

При вивченні корпоративному управління треба мати на увазі, що існує поняття статутного фонду, яке потребує аналізу та з'ясування його суті. Економічна суть статутного капіталу полягає у створенні матеріальної бази для формування і розвитку товариства. За рахунок статутного капіталу створюються основні та оборотні фонди товариства. Для того щоб створити таку матеріальну базу, в Україні статутний капітал повинен бути не меншим від 1250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, які законодавчо визначені на момент створення акціонерного товариства. Для товариств з обмеженою відповідальністю вимоги значно полегшені, така сума повинна бути не меншою від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Особливістю статутного капіталу також є те, що він складається з паїв (часток) учасників. В акціонерному товаристві такі частки представлені у вигляді акцій. Практика України до 2004 р. показала, що роль статутного капіталу акціонерного товариства була важливою лише для його створення. Справа в тому, що практично з перших днів функціонування товариства величина статутного фонду починає відрізнятись від величини активів товариства. Наприклад, для створення товариства необхідні організаційні витрати, які здійснюються з коштів, переданих до статутного фонду. Тому він одразу зменшується на цю суму організаційних витрат.

Капітал уже зареєстрованого АТ не є незмінним, товариство кожний день вступав у різні відносини з партнерами — споживачами продукції, постачальниками. Через нього проходять матеріальні та фінансові потоки і при цьому активи підприємства весь час змінюються. Тому поняття "статутний фонд" для економістів є лише тією величиною, яка показує стартові умови, з яких починало діяти АТ. При поганому веденні справ можна за короткий час "проїсти" статутний фонд, при доброму — збільшити капітал, зробити його набагато більшим, ніж статут¹ний фонд. Цивільний кодекс України з 2004 р. підняв роль статутного капіталу, пов'язавши з ним розміри чистих активів господарського товариства. Якщо чисті активи товариства після закінчення другого та кожного наступного року виявляться меншими за статутний капітал, то товариство зобов'язане зменшити свій статутний капітал і зареєструвати ці зміни. Якщо ж чисті активи будуть менші від встановленого мінімуму статутного капіталу, то товариство повинно бути ліквідованим.

Існують різні підходи до визначення капіталу корпорації, іноді його називають "реальний капітал", іноді — "власний капітал". Капітал, який представлений цінними паперами акціонерного товариства досить давно отримав назву "фіктивного" капіталу. Реальний, або власний, капітал, як правило, відрізняється від статутного капіталу і включає статутний фонд, резервний фонд, капіталізований прибуток, інші надходження.

Для залучення додаткових коштів або для приведення статутного фонду у відповідність до активів АТ досить часто здійснює збільшення статутного фонду. Якщо товариство має гарні перспективи і хоче здійснити якісь інвестиційні проекти через залучення додаткових коштів і при цьому будуть змінюватись власники корпоративних прав на майно цього товариства, воно збільшує статутний фонд і за рахунок цього збільшення залучає гроші нових акціонерів. Можлива ситуація, за якої акціонерне товариство здійснює додаткову емісію для власних акціонерів, які хочуть додатково проінвестувати своє підприємство, при цьому застосовуються різні методи, щоб не втратити існуючого співвідношення власників і стану контролю над фірмою.

При приведенні статутного фонду до розмірів реального капіталу (активів) залежно від їх співвідношення можуть або збільшувати, або зменшувати статутний фонд. Це використовується іноді для зміни співвідношення прав власності, випуску додаткових акцій, а іноді для підвищення номінальної вартості акцій. Не є винятком випадки вилучення акцій з обігу (анулювання), а також зменшення номінальної вартості акцій.

Тому, аналізуючи статутний капітал, завжди слід мати на увазі, що ефективність господарювання товариства впливає на його матеріальний стан і відмінності між реальними активами і статутним капіталом: неефективне призводить до збитків і, отже, до зменшення активів щодо статутного капіталу, а ефективне — до перевищення власного (реального) капіталу над статутним капіталом. Відповідно є відмінності цієї величини в бухгалтерському обліку в господарських товариствах, де він залишається незмінним (крім випадків офіційного збільшення або зменшення), і державних підприємствах, де його величина змінна.

У разі аналізу власності окремих учасників треба враховувати їх внески, співвідношення та зміни часток, паїв, кількості акцій. Так, персональні зміни власності на акції якогось товариства прямо впливають на відповідне співвідношення у статутному фонді. Водночас слід зазначити, що для товариств з обмеженою відповідальністю існує законодавчо визначена вимога, відповідно до якої додаткові внески учасників не впливають на співвідношення їх паїв. Тому для змін такого співвідношення необхідно здійснювати більш складні дії.
6.1.3. Способи формування капіталу акціонерного товариства

Для того щоб визначити кількісну величину корпоративних прав (частку, пай) учасника, його внесок, оцінений у грошовій формі, фіксується в установчому документі і являє собою відповідну частку учасника та засновника у статутному фонді. Регуляторні системи мають певні економічні механізми для оцінки внесків, які визначені в установчих документах товариства або законодавством країни місцезнаходження.

Для України специфічним є те, що для корпоратизованих і приватизованих підприємств статутним фондом виступало майно існуючих державних підприємств, яке оцінювалось методом так званої масової оцінки і набувало певного вартісного вираження. На кількісну величину статутних капіталів цих підприємств є різні погляди: одні вважають, що підприємства приватизувались за дуже низькими цінами, інші — що ціни продажу є високими і їх потрібно було віддати будь-кому, тільки щоб підприємства ефективно працювали.

У сучасних умовах формування статутних фондів все більшою мірою потребує реальної оцінки внесків учасників. Тому слід чітко визначитись із способами формування капіталу АТ. Так, тривалий час внески оцінювались і оцінюються за згодою сторін, які створюють товариство, і затверджуються загальними зборами товариства. При оцінці іноземних інвестицій, а також у тому разі, якщо співзасновником виступала держава, застосовується поняття "на основі цін міжнародних ринків або ринку України". Важливою особливістю є те, що при формуванні статутних фондів внески у вигляді грошових коштів та основних фондів, які надають корпоративні права, не оподатковуються ні податком на прибуток, ні податком на додану вартість. Майно, яке завозиться в статутний фонд підприємств з іноземними інвестиціями у вигляді господарських товариств, звільняється від оплати ввізного мита. Щодо основних фондів, які були зроблені в статутний фонд, то при їх використанні у виробничій діяльності амортизаційні відрахування з них знімаються.

Доцільно мати на увазі те, що досить часто здійснювалась оцінка внеску за такою домовленістю сторін, при якій величина вартості в кілька разів перевищувала (іноді була і меншою) реальну цінність вкладу. Отже, створювались акціонерні товариства та інші види товариств з мало реальними статутними фондами, оскільки вносилось майно, що оцінювалось значно вище реальної його вартості. Іноді у статутний фонд надходили цінні папери досить сумнівної вартості, які ще й оцінювались дуже високо, вище за номінал. Одним з напрямів формування статутного фонду було внесення інтелектуальної власності, яка також оцінювалась за згодою сторін. Для поповнення або формування статутного фонду досить часто і зараз купуються акції високої номінальної вартості, але за низькою реальною ціною, і вносяться в статутні фонди за номіналом. Різниця у вартості виводиться у збитки. Тобто виникали корпорації з величезними фіктивними статутними фондами, де реальних цінностей практично не було. Ще й зараз існує багато товариств, де реального майна дуже мало, але статутні фонди великі.

Для боротьби з такими проявами приймаються нормативні документі, які регулюють ці відносини. Регуляторні системи багатьох країн містять законодавчі положення щодо необхідності реальної оцінки внесків за допомогою експертів-оцінювачів, причому передбачається відповідальність як засновників, так і експертів. В Україні, наприклад, не всі кошти можна використовувати для формування статутних капіталів, оскільки заборонено використовувати для формування статутного капіталу бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Оскільки відповідно до чинного законодавства України державні органи і підприємства не можуть брати участь у недержавних господарських товариствах і засновувати інші фірми (недержавних форм власності), то для цієї мети не дозволяється використовувати державні кошти.

Характерною рисою формування первісного капіталу АТ є те, що для формування статутного капіталу забороняється також використовувати кошти, одержані в кредит та під заставу. Річ у тім, що для формування статутного фонду досить просто було взяти кредит, за його рахунок сформувати статутний фонд і після реєстрації АТ віддати цей кредит з того самого статутного фонду. У цьому разі АТ залишалось з усіма ознаками товариства і юридичної особи, але без капіталу, від чого потерпали учасники АТ, особливо дрібні акціонери, які вкладали реальні кошти, вважаючи, що товариство з часом буде мати значні матеріально-фінансові можливості, тоді як статутного фонду в ньому могло й вже й не бути.

Для регулювання цих складних питань починаючи з середини 90-х років фінансове становище засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду має бути перевірене аудитором (аудиторською фірмою). Тому в сучасних умовах реєструючі органи прагнуть вимагати більш реальну оцінку за участю експертів-оцінювачів та аудиторів. Щоправда, і при залученні таких фірм-оцінювачів є великі можливості підвищення або заниження вартості внеску.

Для того щоб забезпечити безризиковість діяльності товариств, з метою покриття різних видатків, які можуть несподівано виникнути, в АТ створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як 25 % статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчим документом товариства. Це означає, що у внутрішніх нормативних документах товариства, насамперед у статуті, можна передбачити і більш 25 % на резервний фонд, але його використання потрібно зробити досить гнучким. Такі ситуації виникають іноді через небажання сплачувати дивіденди, тоді частина коштів передається до резервного фонду. Для формування резервного фонду установчими документами передбачено щорічні відрахування з нього, розмір яких не може бути меншим від 5 % суми чистого прибутку. Оскільки значна частина українських АТ є збитковими, то в них ця вимога не виконується.

6.1.4. Вплив відносин власності на повноваження учасників і контроль у товаристві

Практика розвитку корпоративного сектору в розвинутих країнах, а відтепер і в Україні вказує на суперництво учасників акціонерних товариств у боротьбі за власність з метою досягнення повноважень, які забезпечують певний рівень контролю над діяльністю корпорацій. У зв'язку з цим доцільно зупинитись на частках власності, які надають відповідні рівні контролю.

Насамперед треба з'ясувати суть контрольних, блокуючих та інших пакетів акцій. Є кілька підходів до понять контролю. Світова економічна наука вважає класичним контрольним пакетом акцій 50 % плюс 1 акція. Водночас є багато прикладів, коли контрольний пакет становив значно меншу частку (іноді навіть і, 7—9 % ) за умов широкої "дифузії" власності на акції. Така ситуація складалась, коли існувала велика кількість дрібних акціонерів, які не могли реально здійснити свої управлінські функції.

В Україні визначення контрольного пакета має певні особливості. 3 1991 р. існує законодавча вимога проведення загальних зборів акціонерів лише за умови наявності більш ніж 60 % акціонерів. Така вимога зводить у деяких випадках класичний контрольний пакет (50 % плюс 1 акція) до ілюзорного, оскільки навіть маючи 59 % акцій, не можна провести легітимні загальні збори. Така ситуація є проблемною і дискусійною в колах вітчизняних науковців і практиків. Є думки щодо зниження вимоги з 60 до 50 % для проведення зборів, а при повторному проведенні загальних зборів, які не відбулися, ця частка може бути й меншою.

Сьогодні основні підходи до проблеми власності і, відповідно, контролю над корпоративним утворенням можна розглядати тик. Якщо йти від інтересів меншості, то "10 % плюс 1 акція" забезпечують право вимоги скликання позачергових зборів або самостійне скликання та обов'язкового внесення у порядок денний питань власників такого пакета.

Блокуючий пакет "25 % плюс 1 акція" дає можливість заблокувати на зборах прийняття рішень, що вимагають трьох чвертей голосів. Це такі важливі рішення, як зміни до статуту, ліквідація акціонерного товариства.

Пакет "50 % акцій плюс 1 акція" дає змогу приймати рішення на зборах за умови присутності більш ніж 60 % акціонерів. Наявність такого пакета залежить від співвідношення власності й під розкладу сил на зборах, вміння вести їх роботу.

Самостійне проведення зборів забезпечує пакет "60 % плюс I акція". Дієвість прийняття рішень, які вимагають 3/4 голосів, залежить від розкладу сил на зборах.

Повний контроль над акціонерним товариством можливий при наявності пакета "75 % плюс 1 акція". Інші акціонери можуть лише вимагати позачергового скликання загальних зборів та мати інші права, які дає володіння більш ніж 10 % акцій. За правильного підходу меншість може впливати на деякі рішення власника такого пакета, але це залежить від її згуртованості, знань, цілеспрямованості.

Як правило, досягнення того чи іншого рівня контролю над корпорацією можливе через отримання у власність відповідного пакета акцій. Винятком може бути не набуття власності, а її залишення державою для контролю в процесі приватизації. Щодо набуття прав власності при первинному розпродажу акцій, то дії майбутнього акціонера начебто прості та прозорі — потрібно підписатись на таку кількість акцій, яку він може оплатити. За умов приватизації (особливо сертифікатної) виникло багато схем набуття прав власності на пакети акцій, часто сумнівних з погляду законності, проте дієвих. Сучасні форми конкурсної приватизації також досить обтяжені різними вимогами, які роблять мало прозорим цей процес.

Для набуття прав власності і, отже, контролю над уже діючим АТ, як правило, застосовуються три основні шляхи: зміна статутного капіталу, закупівля акцій первинного випуску в акціонерів, зміна власності внаслідок реального або фіктивного банкрутства підприємства. Практика свідчить, що в Україні широко використовуються комбіновано перші два шляхи. За умов приватизації при первісному розміщенні акцій використовувались різні способи їх закупівлі з використанням приватизаційних майнових сертифікатів, але в основі були два перші шляхи Для підвищення або зниження частки акционера у статутному фонді і відповідно рівня контролю використовується зміна статутного капіталу. Однак, як уже підкреслювалось, статутний капітал — величина фіксована, він може збільшуватись або зменшуватись лише офіційно, що передбачає відповідні процедури.

Процедури щодо збільшення і зменшення статутних капі талів мають досить чітко визначену законодавчо-нормативну базу. Існує ряд обов'язкових вимог, які мають бути дотримані, щоб товариство могло змінювати статутні фонди. Так, акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою від номінальної. Збільшення статутного фонду здійснюється через випуск нових акцій, обмін облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Акціонери користуються переважним правом на придбання додатково випущених акцій. Крім того, при додатковому випуску вони мають право на кількість акцій, що відповідає їх частці у попередньому статутному фонді. Особливістю є те, що в голосуванні про затвердження результатів підписки на додатково випущені акції беруть участь   ; особи, які підписалися на ці акції.

Існують також інші обмеження для АТ щодо додаткового випуску акцій. У цілому ці обмеження стосуються практично   ' будь-якого акціонерного товариства і полягають у тому, що акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю. Щоправда, досить важко розрізнити причини випуску акцій товариствами, де це робиться для покриття збитків, а де — для нарощування статутного капіталу. Донедавна в Україні суворо стежили, щоб підприємства, які мають кредиторську заборгованість, 1 не проводили додаткову емісію. Зараз у цілому така вимога існує, але можна провести додатковий випуск акцій, конкретно зазначивши у повідомленні про випуск акцій, що вони не випускаються для покриття збитків.

По суті зміни статутного капіталу мають бути здійснені за умови підтримки цих заходів вищим органом товариства. Так, в Україні законодавче положення 1991 р. передбачало, що збільшення статутного фонду акціонерного товариства не більш як на 1/3 може бути здійснено за рішенням правління за умови, що таке передбачено статутом. Таке положення досить часто не записується у статуті, крім того, зміни статуту повинні затверджуватись вищим органом управління — загальними зборами, тому и підвищення статутного фонду можна здійснити з урахуванням інтересів більшості акціонерів. Це не виключає моментів, коли управління проводили зміни в своїх інтересах. Тому доцільно, щоб зміни статутного фонду здійснювалися за рішенням вищого органу товариства.

Для зміни відносин власності важливою є можливість реалізувати додатковий випуск акцій за ринковими цінами. Цим часто користуються впливові акціонери, встановлюючи для конкурентів надзвичайно високі ціни продажу, невигідні умови підписки, за яких вона жорстко обмежується в часі і купити додатково випущені акції можуть тільки партнери. До умов підписки на додатковий випуск акцій можна ввести інвестиційні зобов'язанні, які можуть бути значно вищими від ціни продажу додаткового пакета акцій і при цьому оподатковуються, що знижує привабливість для стороннього інвестора.

Для змін контролю можливе зменшення статутного капіталу. Щодо зменшення статутного капіталу, то рішення про це приймається у такому самому порядку, що і про збільшення статутного капіталу. Зменшення статутного капіталу здійснюється через зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою їх анулювання. При здійсненні процедури зменшення статутного капіталу рішенням АТ про зменшення розміру статутного капіталу акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніш як через 6 міс. після доведення до відому про це всіх акціонерів передбаченим статутом способом. Акціонерне товариство відшкодовує власнику акцій збитки, пов'язані зі змінами статутного капіталу.

Оскільки збільшення або зменшення статутного капіталу є надзвичайно важливим заходом, який зачіпає інтереси усіх акціонерів, то його здійснення передбачає виконання чітко формалізованих процедур і повідомлення про загальні збори з питання змін статутного капіталу акціонерного товариства зокрема. Менш чітко регулюються зміни статутних капіталів у товариствах з обмеженою відповідальністю. Одним з не багатьох дієвих чинників для досягнення заявленого розміру статутного капіталу в ТОВ є заборона відступлення часток засновників до оплати ними повного обсягу внеску. Крім того, збільшення або зменшення статутного капіталу потребує одноголосності учасників.

Другим напрямом формування пакетів акцій є закупівля акцій первинного (або права на їх отримання — при сертифікатній приватизації) у акціонерів. Такий напрям поширений у світовій практиці, особливо там, де ефективно функціонують вторинні ринки цінних паперів. В Україні він також використовується, але має певні недоліки. Так, закупівля являє собою досить розтягнутий у часі процес. Крім того, така купівля потребує додаткових витрат за послуги реєстратора, торгівця цінними паперами, послуги банку тощо.

Третім напрямом формування контрольних пакетів акцій і зміна власності внаслідок реального або фіктивного банкрутства. Як правило, надавались кредити власним акціонером (іноді стороннім), які потім шляхом складних господарських операцій оголошувались безповоротними. Кредитор виступає ініціатором банкрутства і процедура його проведення, за якої він міг виступити сенатором, давала і дає можливість зміни власності в АТ на його користь.
6.1.5. Роль дрібних акціонерів в управлінні. Кумулятивне голосування

В управлінні капіталом акціонерного товариства значні проблеми виникають з повноправною участю дрібних акціонерів у роботі загальних зборів. Перш за все, як правило, дрібні акціонери отримують недостатньо інформації про діяльність корпорацій. На жаль, в Україні нормативне забезпечення подання інформації є недосконалим.

Зараз в Україні дрібні акціонери фактично відсторонені від участі в управлінні акціонерним товариством. Лише у 1997 р. був введений принцип "одна акція — один голос", а до того часу можливість голосування закладалася в установчі документи, де часто зазначалось, що голосувати можуть лише власники певних пакетів акцій.

Для захисту дрібних акціонерів в управлінні акціонерним капіталом традиційно застосовувався такий напрям, як голосування за дорученням. Це означав, що певна кількість дрібних акціонерів можуть визначити посередника, який від їх імені буде управляти їх об'єднаними акціями.

Іншим моментом, який є важливим для участі дрібних акціонерів в голосуванні, є голосування поштою. Наприклад, у США нормативно встановлено, що всім власникам іменних акцій надсилаються бюлетені для голосування на майбутніх зборах і акціонери можуть їх заповнити та надіслати поштою. В Україні немає нормативної вимоги щодо такої участі акціонерів у корпоративному управлінні.

Ще одним вагомим моментом, який впливає на дотримання прав дрібних акціонерів, є матеріальне забезпечення зборів акціонерів. Наприклад, існує положення про те, що ті акціонери, які володіють більше 10 % акцій, мають право скликати збори, проте їх скликання є досить дорогим заходом. Для цього необхідно надіслати персональні запрошення кожному з акціонерів, и також знайти приміщення. Як правило, витрати несе корпорація, проте ці питання також вирішуються внесенням їх до установчих документів. Ця проблема на сьогодні є невирішеною, а за умов протистояння груп акціонерів вона лише загострюється.

У розробленому Законі України "Про акціонерні товариства" (який ще не прийнятий у 2004 р.) передбачається можливість кумулятивного голосування.

Кумулятивне голосування означає, що трупа дрібних акціонерів має змогу скласти свої голоси на користь конкретного кандидата або розподілити їх між різними кандидатами. Таким чином, більшість уже не має змоги диктувати меншості свої бажання. За простої ж норми голосування власник контрольного пакета акцій може здійснювати повний контроль над діяльністю акціонерного товариства, вводячи своїх кандидатів у органи управління акціонерного товариства. Тому необхідно, щоб існували загальновстановлені норми, які б вирішили суперечності правового регулювання акціонерних товариств.

Визначення кумулятивного голосування на сьогодні немає В жодному затвердженому правовому документі України, включаючи як Господарський, так і Цивільний кодекси. В законопроект "Про акціонерні товариства" визначено поняття кумулятивного голосування. Кумулятивне голосування — це голосування, коли загальна кількість голосів, що надаються акціонеру під час обрання наглядової ради, підраховується як кількість голосів акціонера, помножена на кількість членів наглядової ради, що обирається, і акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами.

При кумулятивному голосуванні число голосів, що належать • кожному акціонерові, множиться на число осіб, яких повинні обрати в раду директорів (наглядову раду) товариства, і акціонер має право віддати отримані в такий спосіб голоси повністю ! за одного кандидата або розподілити їх між двома й більше кандидатами.

Наприклад, за наявності в АТ 1 тис. акціонерів і формування наглядової ради в кількості 7 осіб, щоб провести свого кандидата до ради, слід здійснити такі розрахунки.

Для визначення кількості голосів, необхідних для гарантованого обрання одного члена наглядової ради, при кумулятивному голосуванні можна використати таку формулу:

К = [Аr
: N + 1] + D
,

К — кількість голосів, необхідна для гарантованого обрання одного члена наглядової ради;

N — число членів наглядової ради, визначене у статуті;

А
r
— кількість голосів, представлених у зборах акціями, що I голосують з даного питання;

D
— мінімально необхідне в даному товаристві число голосів, що забезпечує перевагу одного кандидата над іншим. Це число може становити максимум один голос, а мінімум, як прийнято в товаристві: десята, сота, тисячна частка голосу.

Аналіз показує, що величина необхідного пакета залежить лише від значення К кількості у керівному органі посад, щодо яких проводиться голосування. Причому, зростання величини N викликає зменшення необхідної для гарантованого обрання

Кількості акцій. Так, якщо у раді товариства є сім вакансій, то акціонер повинен мати 1:8+1 акція(або 12,5 % + 1 акція), щоб бути впевненим у власному обранні. Інакше кажучи, чим більшим є склад керівного органу АТ, тим більшою є ймовірність обрання до нього представників, яких підтримують дрібні акціонери.

Досвід корпоративного управління, що в більшості розвинутих країн накопичувався протягом десятиріч, а то й століть, дав змогу напрацювати механізми уникнення або зменшення дії кумулятивного голосування. Найефективнішим вважається використання так званого роздільного голосування, коли на голосування виставляються не всі місця в керівному органі, а лише їх частина. Ця політика відповідно до наведених вище принципів дає змогу збільшити розміри пакета, необхідного для обов’язкового проходження кандидатури. У цілому кумулятивне голосування в умовах України є досить складним для застосування, оскільки для нього потрібна єдність дрібних акціонерів та зацікавлені особи в його проведенні.
6.2. ОБІГ КОРПОРАТИВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ ЯК ОБ'ЄКТ УПРАВЛІННЯ

6.2.1. Суть корпоративних цінних паперів в Україні

Надзвичайно важливими для економіко-правової суті акціонерних товариств є чітко визначені відносини власності, оскільки вони мають величезний вплив на корпоративне управління. При цьому слід мати на увазі специфіку корпоративного капіталу, який виступає у двох формах — реального капіталу (основні та оборотні фонди) та капіталу, представленого корпоративними правами у вигляді цінних паперів. Роздвоєння корпоративно! власності проявляється в тому, що власником реального капіталу корпорації виступає саме акціонерне товариство, а власниками цінних паперів — акціонери.

Акціонери (засновники і учасники) при купівлі акцій отримують певні корпоративні права у цьому товаристві. Проте вони мають право власності лише на акції, ту їх кількість, яку вони придбали. 3 акцією вони мають право здійснювати операції відповідно до чинного законодавства тих країн, де зареєстровані АТ. В Україні власність на цінні папери належить до поняття приватної власності, і акціонери повинні здійснювати з ними операції як з приватною власністю. Вони можуть здійснювати ї відчуження (спірними моментами залишається відчуження в закритих акціонерних товариствах) і втрату тих прав і відповідно обов'язків, які несе в собі володіння корпоративними правами.

Корпоративні права можуть виступати у вигляді корпоративних цінних паперів або засвідчених часток чи паїв у господарських товариствах, які не є акціонерними. Частки та паї визначаються в установчих документах таких господарських товариств і, як правило, переходи прав власності на корпоративні права знаходять своє відображення у змінах до цих установчих документів. Треба мати на увазі, що не всі цінні папери є корпоративними. Так, в Україні можуть випускатися і перебувати в обігу такі види цінних паперів, як акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери (до 1999 р. мали обіг приватизаційні майнові сертифікати, з житловими чеками та земельними бонами поки що немає ясності). Отже, більшість цінних паперів в Україні представляв відносини позики, а не часток чи паїв у статутних фондах. Тому до корпоративних цінних паперів слід віднести насамперед акції, облігації акціонерних товариств та похідні цінні папери акціонерних товариств — ф'ючерси та опціони.

6.2.2. Акції, їх види і особливості обігу

Оскільки рух акцій є важливим напрямом корпоративного управління, в акціонерних товариствах існують спеціалізовані служби, які спеціально займаються підтримкою акцій, їх котируванням та іншими заходами з руху акцій, потрібно зупинитись на основних характеристиках цих цінних паперів. В Україні акція — це цінний папір без установленого терміну обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Світова практика дає нам приклади застосування багатьох форм і типів акцій. їх поділяють на ті, що регулюють специфіку отримання прибутку (акції без дивідендів, акції дохідні, акції гнучкою обліковою ставкою, акції з варантом, кумулятивні Ти ін.); за способами котирування і обігу — засновницькі, вінкульовані, "дешеві", акції з відстрочкою, зворотні та ін.); за особливостями участі в управлінні — преференційні, основні, обмежені, портфельні, "золоті" тощо. У світовій практиці, наприклад у США, знайшли певне застосування акції без номінальної вартості.

В Україні акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими і простими. Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. До неї має бути внесено відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів. За акціями на пред'явника у книзі реєструється їх загальна кількість.

Специфічними корпоративними цінними паперами можна вважати привілейовані акції, які мають певне застосування в Україні. Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Оскільки корпоративні права передбачають і управління ними, то ця риса визначає їх особливість. Вони насамперед дають права матеріального порядку, оскільки можуть випускатися з фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості дивідендом, що щороку виплачуються. Крім того, виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. У тому разі, коли прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями провадиться за рахунок резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам, за простими акціями перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам.

Однак це не означав, що привілейовані акції можуть бути лише "безголосі", які не дають права управління. Світова практика показує можливість випусків привілейованих акцій різних типів, серед яких можуть бути також такі, що дають право голосу. Розробка умов обігу таких акцій потребує здійснення аналізу і відповідного втілення у статутних документах.

Для підтримання балансу в акціонерних товариствах між управляючими і привілейованими законодавчо встановлюється певне співвідношення між привілейованими та простими акціями. В Україні не може бути випущено привілейованих акцій на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу акціонерного товариства.

В Україні обіг акцій здійснюється в документарній та бездокументарній формах. Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" акціонерам має бути виданий сертифікат на сумарну номінальну вартість акцій. При розповсюдженні акцій на пред'явника може видаватись не сертифікат, а безпосередньо сама акція, вид якої та ступені захисту визначаються за нормативами. Вона повинна містити такі реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного папера — "акція", її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, термін виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства. До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів. Купон на виплату дивідендів має містити такі основні дані: порядковий номер купона на виплату дивідендів, порядковий номер акції, за якою виплачуються дивіденди, найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.

Слід зазначити, що акцій на пред'явника випускалось в Україні не так багато. Однією з причин є те, що відповідно до законодавства громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Це положення не означає заборону обігу акцій на пред'явника, але оскільки значна частина великих і середніх акціонерних товариств виникла у процесі приватизації, а там використовувались тільки іменні акції, то це також стало одним із чинником малої поширеності в Україні акцій на пред'явника.

Крім того, випуск повністю захищених акцій потребує значних коштів, що не під силу переважній більшості акціонерних товариств. Чинником, що перешкоджає випуску акцій на пред'явника, є також те, що законодавством встановлена норма, згідно з якою закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції, а закритих акціонерних товариств досить багато.

Відповідно до чинного законодавства акція є неподільною. Звичайно, це не виключає випадки, коли одна й та сама акція належить кільком особам. У такому разі усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника. У світовій практиці досить активно застосовуються методи консолідації та дробіння акцій. Під консолідацією розуміють дії, коли розміщені (дві чи більше) акції конвертуються в одну нову акцію того самого товариства і типу. При дробленні акція конвертується в кілька акцій такого самого типу.

Одним з особливих корпоративних цінних паперів є облігація, яку випускають за умови наступного обміну на акції акціонерного товариства. Практика таких випусків в Україні є поки ще недостатньою, і такі облігації не набули поширення. Можна вважати, що власник отримує корпоративні права при безпосередньому обміні облігацій на акції. До мало застосовуваних цінних паперів належать також опціони на придбання акцій.

Отже, акціонерний капітал виступає у формі реального майна — основних та оборотних фондів, без яких підприємство не може здійснювати господарську діяльність, а також у формі цінних паперів. Функціонування фондів і рух цінних паперів потребують управлінських дій, тому вони є обов'язковим об’єктом корпоративного управління.
Тема 7. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ

7.1. Організаційно-управлінська база регулювання корпорацій.

7.1.1. Основні напрями державного регулювання акціонерного капіталу

Одним із найважливіших елементів зовнішньої сфери корпоративного управління є державне регулювання корпоративного сектору. В цілому державне регулювання як один з напрямів корпоративного управління виходить за рамки безпосередньо управління державними підприємствами та господарськими товариствами корпоративного типу. Створюючи цілісну організаційно-правову базу функціонування економіки, держана так чи інакше регулює різнобічні аспекти діяльності корпоративних підприємств. Однак такий підхід є досить широким, тому ми зупинимось на напрямах діяльності державних органів, що стосуються безпосередньо регулювання діяльності корпоративних господарських товариств.

Насамперед слід зазначити, що регулювання здійснюється органами загальної та специфічної компетенції. Такий підхід характерний практично для всіх країн. На рівні законодавчих органів видаються правові акти, що мають силу закону і регламентують загальні основи функціонування корпоративного сектору. В Україні на рівні органів спеціальної компетенції це, наприклад, Комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка видає підзаконні акти, що є обов'язковими приписами для учасників корпоративного управління. Такі органи державного регулювання є також в інших країнах. У США система регулювання має кілька рівнів. На верхньому рівні знаходяться Конгрес США та Комісія з цінних паперів та біржі. Подібні органи регулювання створені в багатьох штатах. Вони здійснюють загальний контроль за корпоративним сектором і рухом цінних ПН перів. Нижче розміщені само регульовані організації — фондові біржі, Національна асоціація дилерів з цінних паперів, клірингові корпорації та Рада муніципальних органів регулювання цінних паперів.

Корпоративні господарські товариства регулюються насамперед законами України "Про господарські товариства" і "При цінні папери та фондову біржу". Ці закони прийняті у 1991 р. і з численними поправками діють і досі хоч проект окремого закону про акціонерні товариства розроблений давно, але не прийнятий. 3 2004 р. набрали чинності положення Цивільного та Господарського кодексів України, що регулюють діяльність господарських товариств. Але основа корпоративного управління закладена у 1991 р. і тому в підручнику буде застосовуватися поняття "регуляторна система 1991 р." на випадок кардинальної зміни законодавчих норм. Проте оскільки акціонерні товариства є підприємствами — юридичними особами, то підлягають такій самій нормативній базі, що й інші підприємства. Так, законодавчо визначені приписи щодо контролю господарських товариств, зокрема щодо ведення обліку та звітності. Визначено, що товариство здійснює бухгалтерський облік результатів своєї роботи, веде статистичну звітність і подає її в установленому обсязі органам державної статистики. Причому обов'язковою нормою є те, що достовірність та повнота річного балансу і звітності товариства мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності товариств з річним господарським оборотом менш як 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян проводиться один раз на три роки.

Перевірки фінансової діяльності товариства, як і інших підприємств, здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями. Причому нормативно визначено, що перевірки не повинні ] порушувати нормального режиму роботи товариства, хоча на практиці таку норму витримати непросто.

Важливим напрямом корпоративного управління з боку держави є державне регулювання ринку цінних паперів. Таке управління є в усіх країнах, воно має свої специфічні риси і відмінності, проте в цілому передбачає: реалізацію єдиної державної політики у сфері випуску і обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства; отримання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів; забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів; гарантування прав власності на цінні папери, захист прав учасників фондового ринку; дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів, контролю за прозорістю й відкритістю ринку цінних паперів.

Крім названих вище державних регулюючих структур у системі корпоративного регулювання також певне місце займають саморегульовані організації — добровільні об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів, які не мають на меті одержання прибутку. Такі організації створюються для захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів. Оскільки такі організації, входячи в систему корпоративного управління, є їх певним чинником, то вони реєструються органами державної влади. Що ж до таких організацій у системі функціонування акціонерного капіталу, то вони мають бути зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

7.1.2. Форми державного регулювання ринку цінних паперів

Світова практика свідчить про багатоманітність форм державного регулювання ринку цінних паперів як важливого зовнішнього механізму корпоративного управління. Проте при деякій специфіці таких форм можна в цілому виділити ті, що мають спільні риси: прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів; регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав і обов'язків учасників ринку цінних паперів, реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів ті інформації про випуск цінних паперів, а також умов їх продажу (розміщення).

Важливими формами державного регулювання ринку цінних паперів та корпоративного сектору також є розробка норм контролю за дотриманням антимонопольного законодавства щодо ринку цінних паперів, контроль за системами ціноутворення встановлення правил і стандартів здійснення операцій і контролю за їх дотриманням та інші елементи зовнішнього корпоративного управління.

До функцій державного регулювання можна віднести так створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів; контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам; видання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборону та припинення на певний термін професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність і притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством.

Як правило, за недотримання вимог законодавства встановлено адміністративну і навіть кримінальну відповідальність Наприклад, в Україні на юридичних осіб можуть накладатись такі штрафи:

•     за випуск в обіг та розміщення незареєстрованих цінних паперів — у розмірі до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до 150 % прибутку (надходжень), одержаних у результаті цих дій;

•     за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), отримання якого передбачено чинним законодавством, — у розмірі до 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

•     за ненадання, несвоєчасне надання або надання свідомо недостовірної інформації — у розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

•     ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів — у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Такі штрафи накладаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, але стягуються лише в судовому порядку.

Крім того, штрафи можуть накладатись і на громадян, а також, посадових осіб. Так, здійснення операцій з випуску в обіг ц(ю розміщення не зареєстрованих належно цінних паперів тягне за собою накладення на громадян чи посадових осіб штрафу V розмірі від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Здійснення операцій на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), отримання якого передбачено чинним законодавством, тягне за собою накладення на громадян чи посадових осіб штрафу в розмірі від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Неподання, несвоєчасне подання або подання свідомо недостовірних відомостей Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, якщо подання цих відомостей передбачено чинним законодавством, тягне за собою накладення на громадян чи посадових осіб штрафу в розмірі від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку передбачає накладення на громадян чи посадових осіб штрафу в розмірі від 20 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
7.2. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО СЕКТОРУ

7.2.1. Роль та функції Комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Державне регулювання корпоративного сектору та контроль за діяльністю учасників корпоративного сектору здійснюють Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна та інші у межах своїх повноважень.

В Україні існує координаційний орган діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів — координаційна рада, до якої входять керівники державних органів, що у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Основним органом спеціальної компетенції є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку — державний орган, що має центральний апарат і територіальні органи. Цей орган має законодавчо визначену структуру і напрями діяльності. Загальними напрямами його діяльності є формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку ті функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів, координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних, здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, дотримання вимог законодавства у цій сфері, захист прав інвесторів через застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень, сприяння розвитку ринку цінних паперів, узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо його вдосконалення.

Цей орган має досить широкі повноваження у сфері регулювання акціонерного капіталу. Комісія розробляє і затверджує акти законодавства, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює їх виконання. Для здійснення реальних і дієвих управлінських функцій Державна комісія з цінних паперів та! фондового ринку має досить широкі права і повноваження.

3 установленого організаційно-законодавчо широкого переліку повноважень комісії випливають і основні завдання її діяльності. Основними з них є: встановлення вимог щодо випуску (емісії) і обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (з урахуванням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України, а також встановлення порядку реєстрації вируску цінних паперів та інформації про їх випуск, висування за погодженням з Національним банком України додаткових вимог щодо випуску цінних паперів комерційними банками.

До завдань комісії належать також: встановлення стандартів випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів і інформації про їх випуск, видавання дозволів на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України, реєстрація випусків цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України, встановлення вимог щодо допуску Цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на території України, реєстрація правил функціонування організаційно оформлених ринків цінних паперів, установлення вимог та умов відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України.

Комісія встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інших передбачених законодавством спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів професійної діяльності на ринку цінних паперів, а також анулювання цих дозволів (ліцензій) у разі порушення вимог законодавства про цінні папери, встановлює порядок складання звітності учасників ринку цінних паперів відповідно до чинного законодавства України, визначення за погодженням з Національним банком України особливості отримання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність, визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з Національним банком України особливості ведення обліку операцій з цінними паперами; встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах, координацію робіт з підготовки фахівців з питань фондового ринку, встановлює кваліфікаційних вимог щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами.

На комісію також покладено встановлення порядку і реєстрація саморегульованих організацій, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, розробку і прийняття вимог і стандартів щодо обов'язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечення створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства, участь у розробці та внесення на розгляд у встановленому порядку проектів актів законодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку України.

На комісію покладено функції регулювання ринку цінних паперів на міжнародному рівні, зокрема участь у підготовці вія повідних проектів міжнародних договорів України, співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до їх компетенції.

8.2.2. Антимонопольне регулювання в корпоративному секторі

Важливу роль у регулюванні корпоративного сектору відіграє Антимонопольний комітет. Такі органи існують також и інших країнах і мають різні назви, проте мета у них одна — не допущення монополізації ринків, розробка відповідних приписів і контроль. Наприклад, у Польщі акціонер, який бажає придбати акції, повинен повідомити Комісію з цінних паперів і назвати компанію, якщо пакет акцій перевищуватиме певні встановлені відсотки від пакета акцій компанії (10, 20, 33, 50, 66 або 75). Наміри придбати 33 % акцій компанії мають бути відкритими, особа — претендент на придбання повинна повідомляти фондову біржу і Комісію з цінних паперів про пропозицію придбати акції, намічену дату продажу-купівлі та запропоновані ціни.

В Україні існують законодавчо розроблені правила і приписи щодо обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності. їх перелік і зміст є досить великими, тому зупинимось на тих приписах, які більш за все стосуються господарських товариств і вимог щодо переходів власності та контролю.

Антимонопольному комітету надані досить широкі права, оскільки створення, злиття, приєднання, ліквідація суб'єктів господарювання (у тому числі господарського товариства, асоціації, та іншого об'єднання підприємств), придбання, набуття у інший спосіб у власність, одержання в управління, користування чисток (акцій, паїв), а також активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання чи структурних підрозділів суб'єктів господарювання, оренда цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання чи структурних підрозділів суб’єктів господарювання провадиться тільки за його згодою або його органів. Це стосується не всіх підприємств, оскільки охопити усі суб'єкти господарювання практично неможливо, а тільки тих випадків, коли:

• створення суб'єкта господарювання двома та більше засновниками (учасниками), якщо сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів, робіт, послуг (далі — товари) цих засновників (учасників) за підсумками останнього фінансового року перевищує суму у валюті України, еквівалентну 12 млн дол. США за офіційним валютним курсом, який діяв на кінець останнього фінансового року, і при цьому не менш як у двох засновників (учасників) вартість активів або обсягів реалізації товарів перевищує суму грошового еквівалента, що дорівнює 600 тис. дол. США у кожного;

•   створення суб'єкта господарювання двома та більше засновниками (учасниками), які діють на певному товарному ринку, якщо хоч один із них займає монопольне становище на ринку або якщо загальна частка засновників (учасників) на цьому ринку перевищує 35 %, а також створення суб'єкта господарювання, частка якого на певному товарному ринку явно перевищуватиме 35 %;

•   вступ одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, якщо сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів цих суб'єктів господарювання та об'єднання разом :і його засновниками (учасниками) перевищує суму грошового еквівалента, що дорівнює 12 млн дол. США, або якщо хоч один із суб'єктів чи об'єднання займає монопольне становище на певному товарному ринку, або загальна частка засновників (учасників) об'єднання після вступу до нього цих суб'єктів господарювання на певному ринку перевищуватиме 35 % ;

• злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного
суб'єкта господарювання до іншого, якщо хоч один із них займає монопольне становище на певному товарному ринку, в тому числі злиття або приєднання суб'єкта господарювання, які мають на певному товарному ринку, якщо їх загальна частка на цьому ринку перевищує 35 % .

Існують також інші вимоги, які стосуються не тільки господарських товариств, а й інших організаційних форм підприємств.

Важливими є нормативні вимоги, щодо безпосереднього регулювання руху корпоративних прав. Насамперед це стосується безпосереднього або опосередкованого, одноразового або за кілька разів придбання, набуття в інший спосіб у власність або отримання в управління (користування) часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення або перевищення 25,50 % голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання, якщо сумарна вартість придбання, набуття в інший спосіб у власність, отримання в управління (користування) перевищує суму грошового еквівалента, що дорівнює 100 тис. дол. США за офіційним валютним курсом, що діє на день подання заяви про намір придбання, набуття в інший спосіб у власність, отримання в управління (користування) часток (акцій, паїв). У разі придбання, набуття в інший спосіб у власність або отримання в управління (користування) безпосередньо або опосередковано, одноразово або за кілька разів часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення або перевищення 10% голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання за наведення вище вартісних показників, покупець зобов'язаний у місячний термін повідомити про це придбання Антимонопольний комітет або його органи.

У разі безпосереднього або опосередкованого придбання активів (майна) у вигляді цілісного майнового комплексу суб'єкта господарювання чи структурного підрозділу суб'єкта господарювання, набуття в інший спосіб права власності або користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу суб'єкта господарювання чи структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі ліквідованого, отримання в управління (користування), передачі в оренду зазначених активів (майна), якщо сумарна вартість активів (майна), що придбаваються, набуваються в інший спосіб у власність (користування), отримують в управління (користування), передаються в оренду, перевищується сума грошового еквівалента, що дорівнює 600 тис. дол. США за офіційним валютним курсом, що діє на день подання заяви, потрібна згода Антимонопольного комітету.

Особливості щодо антимонопольного регулювання мають установчі документи, на основі яких створюються господарські товариства. Насамперед зміни, пов'язані зі зміною предмета і цілей діяльності, порядку розподілу прибутків і збитків, складу та компетенції органу управління, порядку прийняття органом управління рішень, або інші зміни, що посилюють узгодженість дій на ринку засновників (учасників) господарського товариства чи об'єднання підприємств, або призводять в інший спосіб до погіршення умов конкуренції між засновниками (учасниками), слід погоджувати з Антимонопольним комітетом або його органами.

Крім того, існує положення, що у разі призначення (обрання) однієї особи на одну з передбачених нижче посад, а саме керівника, заступника керівника, головного бухгалтера, члена спостережної ради чи виконавчого, контролюючого органів одночасно у двох або більше конкуруючих між собою суб'єктів господарювання, якщо сумарна вартість активів цих суб'єктів за останній фінансовий рік перевищує суму грошового еквівалента, що дорівнює 6 млн дол. США, орган (особа), який прийняв рішення про призначення (обрання), зобов'язаний повідомити про це у місячний термін Антимонопольний комітет або його органи. Як бачимо, права комітету досить широкі, хоча монополізація в корпоративному секторі залишається високою.
7.3. УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ КОРПОРАТИВНИМИ ПРАВАМИ

7.3.1. Нормативна база функціонування державного корпоративного сектору

У цілому управління державним корпоративним сектором в Україні можна поділити на три блоки:

1)   створення загальної нормативно-правової бази функціонування економіки;

2)   пряме управління державними підприємствами;

3)   управління певною державною часткою статутного фонду господарських товариств.

Перший блок полягає в розробці законів та підзаконних актів економічної спрямованості, оскільки усі підприємства здійснюють діяльність у цьому нормативно-економічному полі. Другий блок застосовується у випадках, коли держава є єдиним власником акціонерного товариства і керує його діяльністю через менеджмент підприємства. Третій блок державного управління впливає на діяльність корпорації відповідно до наявності державного пакета корпоративних цінних паперів.

Заходи, що належать до першого блоку, здійснюються органами центральної державної влади, які мають право приймати рішення, що мають законодавчу силу. Заходи в рамках інших двох блоків впроваджуються органами виконавчої влади. При цьому слід мати на увазі, що має існувати перелік об'єктів, які підпадають під пряме управління державної влади. До таких об'єктів відносять:

•   майно державних підприємств, установ і організацій, ;ш кріплене за ними на праві повного господарського відання або оперативного управління;

•   акції (паї, частки), що належать державі у майні господарських товариств;

•   майно підприємств, які перебувають у процесі приватизації;

•   майно, передане у користування органам самоврядування;

•   майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) майна державних підприємств.

Досить суттєву частку державного сектору починають становити державні акціонерні компанії. Вони є цілком повноправними суб'єктами корпоративного сектору, хоча й мають певні особливості порівняно з акціонерними товариствами в класичному їх вигляді. Так, державна акціонерна компанія являє собою відкрите акціонерне товариство, в якому державі належить пакет акцій, що відповідно до законодавства забезпечує правомочність рішень загальних зборів акціонерів.

Державні акціонерні компанії створюються трьома основними шляхами: акціонування державних підприємств, які відповідно до законодавства України не підлягають приватизації, заснування державної акціонерної компанії, придбання державою відповідних пакетів акцій у інших власників.

Від імені держави засновником та акціонером державної акціонерної компанії є визначений Кабінетом Міністрів України орган, уповноважений управляти об'єктами державної власності. У разі, коли державі належать усі акції державної акціонерної компанії, повноваження загальних зборів здійснює як єдиний акціонер відповідний орган, уповноважений управляти об’єктами державної власності.

Якщо державна акціонерна компанія створена шляхом акціонування державних підприємств, які відповідно до законодавства України не підлягають приватизації, недержавні інвестори можуть набувати право власності на акції додаткової емісії, що здійснюється за рахунок прямих інвестицій. Розмір такої емісії має забезпечувати правомочність рішень загальних зборів акціонерів.

Акції державних акціонерних компаній можуть бути передані в управління уповноважений особам. Під час передачі акцій державних акціонерних компаній в управління уповноваженим особам Кабінет Міністрів України може визначити особливі умови здійснення управління та обов'язковий розмір дивідендів від прибутку компанії, які спрямовуються до державного бюджету. Порядок та умови передачі в управління уповноваженим пробам акцій державних акціонерних компаній визначаються урядом.
7.3.2. Суб'єкти управління державними підприємствами і корпоративними правами

В Україні не існує окремого органу, який здійснював би управління державним корпоративним сектором (державними акціонерними компаніями, державними корпоративним правами тощо). Ці функції здійснюють майже всі органи виконавчої влади. Однак основи такого управління закладаються на рівні Кабінету Міністрів України та інших уповноважених ним органів, Фонду державного майна України і в його складі департаменту з управління державними корпоративними правами, Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, інших подібних організацій. Сюди належать також юридичні та фізичні особи, які здійснюють функції з управління акціями (паями, частками), що належать державі у майні господарських товариств (уповноважені особи).

Слід визначити основні напрями регулювання деякими органами державного сектору. Так, Кабінет Міністрів України у сфері корпоративного управління приймає рішення про передавання цілісних майнових комплексів підприємств, нерухомого Май на, акцій (паїв, часток), що належать державі у майні господарських товариств, з державної у комунальну власність, дає згоду на передавання цього майна з комунальної у державну власність відповідно до законодавства України, про передавання об'єктів державної власності у користування самоврядним організаціям, про закріплення у державній власності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі їх майна, термін закріплення цього пакета акцій у державній власності, про достроковий продаж зазначеного пакета акцій або його частини відповідно до законодавства України про приватизацію, подає на затвердження Верховної Ради України переліки об'єктів державної власності, які не підлягають приватизації, а також переліки об'єктів державної власності, віднесені Державною програмою приватизації до груп, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій, приймає нормативно-правові акти, пов'язані з управлінням об'єктами державної власності, здійснює інші повноваження щодо управління об'єктами державної власності.

Досить широкі повноваження має Фонд державного майва України, який управляє майном державних підприємств, які з метою приватизації перетворюються в господарські товариства, та державним майном, що не ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації та корпоратизації, а також цілісними майновими комплексами, переданими в оренду.

Щодо об'єктів державної власності, які перебувають у його управлінні, Фонд державного майна:

•   здійснює повноваження власника державного майна в процесі приватизації, в тому числі повноваження з управління державними корпоративними правами (після ліквідації Агентства з управління державними корпоративними правами);

•   змінює організаційну форму державних підприємств у процесі приватизації;

•   приймає рішення щодо подальшого використання державного майна, яке не ввійшло до статутних фондів господарських товариств;

• виступає орендодавцем майна, яке перебуває у державній власності;

•   забезпечує захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ на території України та за її межами;

•   вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо закріплення пакета акцій у державній власності;

•   виступає від імені держави засновником господарських товариств, у тому числі спільних підприємств.

Раніше в Україні була окрема державна структура, яка здійснювала управління державними пакетами акцій (Державне агентство з управління державними корпоративними правами), від тепер ці функції входять до компетенції Фонду державного майна України, що здійснює певні заходи для його розвитку, а також інших міністерств та відомств. При цьому об'єктами управління є належні державі пакети акцій акціонерних товариств і холдингових компаній та державні частки, паї в майні господарських товариств, у тому числі спільних підприємств.

Фонд державного майна (через департамент з управління державними корпоративними правами) може здійснювати такі функції:

•   призначення уповноважених осіб з управління державними частками, паями, акціями;

•   укладання з ними угод та здійснення контролю за ефективністю їх роботи;

• формування разом з центральними органами виконавчої клади окремих переліків господарських товариств, у статутних фондах яких є державні корпоративні права та які є стратегічними об'єктами для економіки і безпеки держави, з урахуванням принципів діяльності згідно з технологіями вироблення кінцевого продукту.

Оскільки на такий департамент можуть бути покладені пряла управлінські функції, то він міг би здійснювати управління господарськими товариствами через участь своїх представників у роботі органів управління цих товариств, приймати рішення і щодо створення господарських товариств, у тому числі спільних підприємств, до статутних фондів яких передаються державні корпоративні права, вести реєстр та проводити оцінку державних корпоративних прав тощо. Крім того, департамент має виконувати специфічні функції з управління державними корпоративними правами, зокрема, проводите нормативне та методичне забезпечення управління державними корпоративними правами, а також здійснювати контроль за ефективністю цього управління.
7.3.3. Уповноважені особи в структурі управління державними корпоративними правами

Важливою ланкою механізму управління державними підприємствами та державними пакетами акцій є призначення уповноважених осіб. Так, Кабінет Міністрів України може делегувати повноваження з управління об'єктами державної власності міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, об'єднанням підприємств, організаціям (далі — органи, уповноважені управляти об'єктами державної власності). Уповноваженими особами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, які здійснюють управління акціями, частками, паями, що належать державі. Уповноважена особа може здійснювати управління державними корпоративними правами одного або кількох товариств.

Органи виконавчої влади, уповноважені здійснювати управління державними корпоративними правами, визначають представника, відповідального за управління державними корпоративними правами, з числа працівників їх центральних апаратів або підвідомчих їм органів.

Контроль за діяльністю своїх представників відповідні органи виконавчої влади здійснюють через прийняття від них звітів про результати їх діяльності та діяльності акціонерного товариства. Органи виконавчої влади проводять аналіз діяльності товариства й ефективності виконання функцій представником, готують пропозиції щодо подальшого функціонування товариства і умов управління та інформують вищестоящі органи.

Призначення уповноважених осіб відбувається за конкурсом. Переможцем конкурсу визнається особа, яка запропонувала найкращі умови здійснення управління державними корпоративними правами або за однакових умов попросила меншу винагороду за виконання таких функцій. Передавання функцій на управління здійснюється після укладання договору між органом виконавчої влади, який отримав повноваження з управління відповідними державними корпоративними правами та уповноваженою особою, яка бере на себе зобов'язання здійснювати від імені цього органу управління державними корпоративними правами.

У договорах регламентується багато аспектів діяльності уповноважених осіб. Проте з економічного погляду найважливішими г, напрями діяльності: дотримання статуту товариства, фінансово-економічні результати діяльності підприємства, ефективність використання і збереження його майна, зобов'язання з погашення заборгованості підприємства в цілому, і, зокрема, з виплати заробітної плати, здійснення платежів до бюджету та відрахувань до пенсійного фонду, реалізація інвестиційної, технічної та цінової політики, забезпечення виробництва конкурентоспроможної продукції, виконання робіт, надання послуг, створення товариством дочірніх підприємств, філій та представництв, умови його реорганізації та ліквідації, його емісійна діяльність, укладання кредитних договорів, договорів застави та оренди його майна, виконання колективних договорів і галузевих угод, укладання установчих договорів про створення інших г господарських товариств, у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями, та ін.

Обсяг і зміст діяльності залежить від величини державних корпоративних прав, що передаються в управління уповноваженій особі. Вони можуть бути більш чи менш конкретними. Не можна не побачити слабких сторін, що є у механізмі призначення уповноважених осіб. Так, пропозиції щодо передавання повноважень з управління державними корпоративними правами надаються керівним органам органами виконавчої влади більш низького підпорядкування. У пропозиціях, як правило, зазначаються назва державних корпоративних прав, термін, на який пропонується передавання в управління державних корпоративних прав, розмір державних корпоративних прав у відсотковому та грошовому вираженні, юридична адреса товариства, в статутному фонді якого перебувають ці державні корпоративні права, пропозиції щодо умов та завдань з управління державними корпоративними правами.

Однак практика свідчить, що в управління органи виконавчої влади, особливо на місцях, прагнуть узяти насамперед міцні підприємства і не звертають увагу на слабкі. Це потребує додаткової роботи центральних органів з управління державними корпоративними правами.

Сьогодні проводиться робота, спрямована на створення чіткої та відлагодженої схеми управління державним майном, головне місце в якій буде відведено системі звітності та обліку роботи уповноважених осіб. За результатами останньої мають бути зроблені висновки щодо доцільності такої роботи, і в разі отримання негативних показників угоду з уповноваженою особою буде розірвано. У світовій практиці інституція уповноважених осіб має ефективну систему стимулювання. До такої системи наприклад, належить право на придбання державного пакета акцій через вкладення інвестицій за пільговою ціною, переважне право придбання при вторинній емісії акцій.
7.4. ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА В КОРПОРАТИВНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНИ

Державне регулювання корпоративного сектору також здійснюється шляхом проведення податкової політики.

Розглянемо деякі особливості податків у корпоративному секторі. Щодо акціонерних товариств, то від інших підприємств їх відрізняє насамперед оподаткування операцій з корпоративними цінними паперами.

На стадії створення акціонерних товариств в Україні в сучасних умовах не оподатковуються податком на додану вартість операції з первісного розміщення цінних паперів в обмін на корпоративні права. На сьогодні операції з випуску (емісії) акцій е об'єктами справляння державного мита (при реєстрації інформації про емісію акцій у розмірі 0,1 % від їх номінальної вартості). Але після цього практично будь-яка (оплатна чи безоплатна) передача прав власності на емітовані та зареєстровані акції підлягає оподаткуванню податком на додану вартість. Вартість акцій визначається вільними або регульованими цінами з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків та зборів. Для акцій, як правило, ці елементи зростання ціни несуттєві, оскільки майже не мають поширення. Таке оподаткування викликає певні сумніви в методологічному плані. Так, якщо для всіх інших товарів податок на додану вартість має своє підґрунтя, як на зростання вартості (хоч це не зовсім так), і податок справляється з їх руху. Значна частина товарів і послуг споживається зразу і тому податок на додану вартість сплачується платником податків один раз.

Щодо корпоративних цінних паперів, то вони випускаються на строк існування акціонерного товариства, а це у переважній більшості випадків — безстроково. Тому в українській нормативно-правовій базі акцію визнають цінним папером без встановленого строку обігу. У такому випадку кожний перехід власності супроводжується сплатою податку на додану вартість. Чим ліквідніша акція і чим більше оборотів вона здійснює, тим більше вона приносить податку на додану вартість, що являє собою лише додаткове обкладення і впливає на ринкову вартість. Можливо, слід обмежити чи знизити податок на додану вартість після певного терміну обігу акції на ринку цінних паперів. Щодо обігу акцій у закритому акціонерному товаристві, до переходи прав власності на акції надзвичайно ускладнені, то і оподаткування здійснюється у такому ж розмірі, ускладнюючи консолідацію пакетів акцій.

До витрат на придбання акцій належать витрати на безпосереднє придбання акцій за готівкові та безготівкові кошти, а також суми доходів, що скеровувалися громадянами у джерела їх одержання на придбання акцій, та суми, які були інвестовані на реконструкцію і розширення виробництва суб'єктів підприємницької діяльності, у разі наявності письмової заяви громадянина в бухгалтерію організації за місцем основної роботи з проханням скерувати частину заробітку на придбання акцій або внесення інвестицій.

У разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, провадить зазначені виплати власнику таких корпоративних прав пропорційно його частці у статутному фонді підприємства — емітента таких корпоративних прав, незалежно від того, чи була діяльність такого підприємства-емітента прибутковою протягом звітного періоду за наявності інших власних джерел для виплати дивідендів, а також від того, чи наявний прибуток, розрахований за правилами податкового обліку, чи ні.

Емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі ставки відповідно до законодавства, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до (або одночасно із) виплати дивідендів.

У разі виплати дивідендів у формі, відмінній від грошової (крім випадків, передбачених підпунктом 5), базою для нарахування авансового внеску є вартість такої виплати, розрахована за звичайними цінами.

Обов'язок із нарахування та оплати авансового внеску з цього податку покладається на будь-якого емітента корпоративна прав, що є резидентом, незалежно від того, чи такий емітент чи отримувач дивідендів є платником податку на прибуток або має пільги зі сплати податку на прибуток.

Платник податку — емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток звітного періоду на суму авансового внеску, попередньо сплаченого протягом такого звітного періоду у зв'язку з нарахуванням дивідендів.

У разі коли за наслідками звітного періоду сума податкових зобов'язань платника податку має від'ємне значення, сума авансового внеску, попередньо сплаченого протягом такого звітного періоду у зв'язку з нарахуванням дивідендів, додається у збільшення такого від'ємного значення.

У разі коли сума такого авансового внеску перевищує суму податкових зобов'язань підприємства — емітента корпоративних прав за податком на прибуток такого звітного періоду, різниця переноситься у зменшення податкових зобов'язань наступного податкового періоду, а при отриманні від'ємного значення податкового зобов'язання такого наступного періоду — на зменшення податкових зобов'язань майбутніх податкових періодів, Авансовий внесок, не справляється у разі виплати дивідендів у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих (випущених) підприємством, яке нараховує дивіденди, за умови, що така виплата ніяк не змінює пропорцій (часток) участі всіх акціонерів (власників) у статутному фонді підприємства-емітента, незалежно від того, чи були такі акції, частки, паї) належним чином зареєстровані (відображені у зміні до статутних документів), а також у разі виплат дивідендів на користь інститутів спільного інвестування. Юридичні особи — резиденти, які отримують дивіденди, не включають їх суму до складу валового доходу (крім постійних представництв нерезидентів).

Якщо дивіденди отримуються платником податку — резидентом — з джерелом їх виплати від нерезидента, то платник податку включає суму отриманих дивідендів до складу валового доходу за наслідками податкового періоду, на який припадав отримання таких дивідендів.

Порядок оподаткування дивідендів, що отримуються фізичними особами, визначається за правилами, встановленими законом з питань оподаткування доходів фізичних осіб.

Виплата дивідендів на користь фізичних осіб (у тому числі нерезидентів) за акціями (іншими корпоративними правами), які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію, емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати з відповідним оподаткуванням та включенням суми виплат до складу валових витрат платника податку.

При цьому авансовий внесок не справляється, а така виплата не підлягає оподаткуванню як дивіденд згідно з нормами за-I Кону з питань оподаткування доходів фізичних осіб.

Таким чином, емітент корпоративних прав, який виплачує дивіденди своїм акціонерам (власникам), нараховує та утримує податок на дивіденди в розмірі 25 % нарахованої суми виплат за рахунок таких виплат незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток. Зазначений податок вноситься до бюджету до/або одночасно з виплатою дивідендів.

Щодо оподаткування особистих доходів фізичних осіб, отриманих у вигляді дивідендів, а також у результаті відчуження корпоративних прав, то дивіденди, які були оподатковані під час їх виплати, відповідно до закону про оподаткування прибутку, не обкладаються прибутковим податком.

Доходи, отримані від купівлі-продажу акцій та інших корпоративних прав, оподатковуються відповідно до вимог про прибутковий податок, як інші доходи.

При здійсненні операцій з купівлі-продажу акцій та інших корпоративних прав оподатковується різниця між доходом, отриманим від продажу таких акцій (інших корпоративних прав) протягом звітного року, та документально підтвердженими витратами на їх придбання незалежно від того, у якому періоді (році) були понесені зазначені витрати.

Оподатковуються доходи, отримані від продажу корпоративних прав (акцій) за результатами звітного року, тобто року, в якому вони були продані.

Відповідальність за внесення податку до бюджету несе громадянин, який здійснив продаж корпоративних прав (акцій). У джерела виплати доходу прибутковий податок на доходи || продажу акцій (корпоративних прав) не нараховується і не утримується. Тобто якщо акції купуються юридичними або фізичними особами, то вони повинні надіслати до податкових органів тільки довідку за формою № 2, у якій зазначаються суми, сплачені за придбані акції.

Регуляторною базою передбачено, що після закінчення календарного року громадяни, які одержали дохід від продав акцій та інших корпоративних прав, зобов'язані протягом 60 днів наступного року подати до податкової інспекції за місцем проживання декларацію про доходи разом з копіями документа що підтверджують витрати на придбання корпоративних при і акцій. Податкові органи на підставі одержаних від громадян декларацій та відомостей, що надійшли від підприємств, установ, організацій, суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб про виплачені громадянам суми за куплені в них акції і корпоративні права, визначають суму податку, яку належить сплатити громадянину до бюджету за сукупним річним доходом, враховуючи витрати на попереднє придбання акцій і встановлені законодавством пільги (у разі пред’явлення громадянами відповідних документів).
Тема 8. РОЛЬ ДЕПОЗИТАРНОЇ СИСТЕМИ В КОРПОРАТИВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ

8.1. СУТЬ ДЕПОЗИТАРНОЇ СИСТЕМИ

8.1.1. Корпоративні цінні папери як об'єкт депозитарного регулювання

Світовий досвід показує, що існують дві основні форми функціонування цінних паперів — документарна і бездокументарна. В Україні цінні папери також можуть випускатися в документарній та бездокументарній формах.

На сьогодні немає жорстких нормативних приписів і обов'язкових вимог до вибору форми випуску цінних паперів тими чи іншими акціонерними товариствами. Їм надано право вибору, тому форма випуску цінних паперів визначається рішенням кожного конкретного емітента про випуск цінних паперів. Цей випуск затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку при його реєстрації. Тому тільки реєстрація випуску цінних паперів є підставою для їх взяття на обслуговування Національною депозитарного системою як іменних цінних паперів у документарній формі, цінних паперів на пред’явника у документарній формі або цінних паперів у бездокументарній формі, іменна ідентифікація власників яких здійснюється на основі облікового реєстру рахунків власників у зберігача,

Якщо випуск цінних паперів здійснюється у документарній формі, то емітент повинен виготовити сертифікати, які випускаються з урахуванням вимог, визначених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. При цьому сертифікати мають бути з визначеною атрибутикою і з певними ступенями захисту, Сертифікати, як правило, зберігаються на руках інвесторів, якщо вони того бажають. Значна кількість акціонерних товариств, особливо тих, які здійснили випуск акцій до 1997 р. (до прийняття Закону "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні") випустили акції в так званій безпаперовій формі. Тобто сертифікати таких акцій не були зроблені у вигляді реальних документів і акціонери не отримали на руки такі сертифікати. На сьогодні підтвердженням власності на акції є в одному випадку виписки з реєстрів, які ведуть незалежні реєстратори, а в іншому — папери, видані правліннями акціонерних товариств та посвідчені їх печаткою.

Згідно з регуляторною базою всі емітенти повинні привести випуски цінних паперів у відповідність до вимог щодо визначення документарної або бездокументарної форм. У цілому емітентам надано право вибору, проте розвиток депозитарної системи для функціонування бездокументарної форми проходив досить важко. Депозитарії з'являються в Україні повільно, ще кілька років тому не було жодного, тоді як система незалежних реєстраторів вже склалась і була відпрацьована. Одним з перших депозитаріїв в Україні був Міжрегіональний фондовий союз. Слід констатувати, що наприкінці 90-х років простежувалась нестача конкуренції серед депозитаріїв, а це було досить небезпечно, оскільки плата за послуги встановлювалась ними самостійно, і тільки верхня межа обмежувалась Комісією з цінних паперів і фондового ринку та Антимонопольним комітетом. Залежність емітентів від зберігачів депозитаріїв та реєстраторів є великою, і це несприятливо позначається на їх стосунках щодо цінових рівнів послуг.

Сьогодні між прихильниками системи незалежних реєстраторів (як пропагандистами документарної форми випуску) та прибічниками депозитаріїв і зберігачів (прихильників бездокументарної форми випуску) продовжуються дискусії в плані переваг і недоліків тієї чи іншої форми. Логіка доказів і з того, і з іншого боку є, вона обґрунтована щодо збільшення мобільності купівлі-продажу акцій при запровадженні бездокументарної форми, проте документарна форма є більш прийнятною для населення, тому цілком правильно було б мати всі форми, щоб вони самі знаходили своїх прибічників і вільно розвивались.

У випадках, коли емісія цінних паперів здійснюється у бездокументарній формі, емітент оформляє глобальний сертифікат, що відповідає загальному обсягу зареєстрованого випуску, і передає його на зберігання в обраний ним депозитарій. На період підписки на певний випуск (емісію) цінних паперів емітент оформляє тимчасовий глобальний сертифікат, який підлягає заміні на постійний після державної реєстрації цього випуску Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку або анулюється в разі визнання випуску таким, що не відбувся.

Глобальний сертифікат, оформлений після державної реєстрації та визнання випуску таким, що відбувся, зберігається в депозитарії протягом усього періоду існування цінних паперів у бездокументарній формі.

Вимоги до оформлення і ведення обліку глобальних сертифікатів та їх реквізити встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
8.1.2. Структура депозитарної системи в Україні

Депозитарна діяльність визначається як надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента за випущеними ним цінними паперами. У 2004 р. в Україні існували дві депозитарні системи — НДУ (Національний депозитарій України) та МФС ("Міжрегіональний фондовий союз"), які претендують на виконання функцій національного депозитарію.

Верхній рівень депозитарної системи являє собою Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки ; для зберігачів та здійснюють кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Нижній рівень — це зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів. У цілому в депозитарній системі діє кілька суб'єктів корпоративного управління. До них належать прямі й опосередковані учасники. Прямими учасниками вважаються депозитарії, зберігачі та реєстратори власників цінних паперів. Опосередкованими — емітенти, організатори торгівлі цінними паперами, торгівці цінними паперами, банки.

Депозитарії та зберігачі можуть вести реєстри власників іменних цінних паперів тільки у разі отримання відповідного дозволу. Проте слід мати на увазі, що ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є виключною діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності і не може поєднуватися з іншими видами діяльності, крім депозитарної. Тому створення таких фірм має бути спрямоване лише на таку діяльність. Проведення якихось інших господарських операцій тягне за собою можливість позбавлення дозволу на проведення депозитарної діяльності. Крім того, є й інші обмеження. Наприклад, працівникам прямих учасників Національної депозитарної системи та державник органів, які здійснюють контроль за діяльністю Національної депозитарної системи, забороняється здійснювати професійну діяльність на ринку цінних паперів, бути засновниками або учасниками юридичних осіб, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, виконувати будь-яку оплачувану роботу для цих осіб, крім викладацької. Працівникам прямих учасників Національної депозитарної системи та державних органів, які здійснюють контроль за діяльністю Національної депозитарної системи, забороняється використовувати інформацію щодо цінних паперів, до якої вони мають доступ, для укладання угод щодо цінних паперів у власних інтересах. Існують також інші законодавчі приписи щодо обмеження діяльності у сфері депозитарної діяльності.

Контроль за діяльністю Національної депозитарної системи здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, а також у межах повноважень, визначених законодавством України, Національний банк України, Міністерство фінансів України та інші державні органи. Порядок і умови здійснення депозитарної діяльності учасниками Національної депозитарної системи встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Для здійснення кожного з видів депозитарної діяльності учасникам Національної депозитарної системи видається окремий дозвіл Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Дозвіл на здійснення депозитарної діяльності комерційним банкам надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України.

У системі корпоративного управління депозитарна система здійснює діяльність за рядом напрямів, серед яких:

• стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжнародними стандартами;

•   уніфікація документообороту щодо операцій з цінними щ перами і нумерація цінних паперів, випущених в Україні, згідно з міжнародними стандартами;

•   відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як в документарній, так і в бездокументарній формах;

•   реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;

•   акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат з погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;

•   регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування он системою;

•   надання послуг щодо виконання обов'язків номінального утримувача іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;

•   встановлення відносин і налагодження постійної взаємодії з депозитарними установами інших країн, укладання як двосторонніх, так і багатосторонніх угод про пряме членство або кореспондентські відносини для обслуговування міжнародних операцій з цінними паперами учасників Національної депозитарної системи, контроль за їх кореспондентськими відносинами з депозитарними установами інших країн;

•   розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп'ютеризованих систем обслуговування рахунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов'язаних з банківськими та/або іншими системами грошового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі.

Для забезпечення функціонування єдиної системи депозитарного обліку у формі відкритого акціонерного товариства створюється Національний депозитарій. Особливістю такого АТ є вимога, що його учасником повинна бути не менш як два роки держава в особі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Після цього частка держави у статутному фонді Національного депозитарію може бути відчужена іншим акціонерам.
8.2. ВИДИ ДЕПОЗИТАРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА її СУБ'ЄКТИ

8.2.1. Депозитарії та зберігачі цінних паперів

На сьогодні відповідно до чинного законодавства України депозитарієм вважається юридична особа, яка створюється у формі відкритого акціонерного товариства, учасниками якого є не менше ніж десять зберігачів, і яка здійснює виключно депозитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статутному фонді депозитарію не може перевищувати 25% цього фонду. При цьому є певні обмеження, оскільки ніхто не може мати и депозитарії блокуючого пакета акцій, і учасники повинні вирішувати питання з вищим рівнем узгодження інтересів. Засновниками депозитарію також можуть бути фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку.

Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депозитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, відкритих на основі договорів про обслуговування емісії цінних паперів, а також інші депозитарії, з якими укладено договори про кореспондентські відносини. Юридичні особи, які є учасниками Національної депозитарної системи, здійснюють:

•   ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

•   зберігання і обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;

• кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Важливим моментом, який потребує уточнення, є оплата послуг, оскільки досить часто оплата послуг реєстраторів викликає претензії з боку їх клієнтів. Законодавчо встановлено, що оплата послуг депозитарію здійснюється за тарифами, які встановлює сам депозитарій. Максимальний розмір тарифів встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Антимонопольним комітетом України.

Зберігачами мають право бути торгівці цінними паперами за наявності відповідного дозволу, комерційні банки, які мають дозвіл на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів і мають право бути зберігачами, провадити за дорученням власника операції з депонованими цінними паперами і здійснювати іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів. Таким суб'єктам заборонено здійснювати діяльність з клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

Встановлено деякі обмеження для діяльності зберігачів. Так, у статутному фонді зберігача частка іншого зберігача або торгом ця цінними паперами, інвестиційної компанії, страхової компанії та іншого інституційного інвестора не може перевищувати 5 %.

Зберігачі здійснюють зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах, які належать їх власникам, у тому числі самому зберігачу. У разі отримання зберігачем дозволу на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів йому забороняється здійснювати будь-які операції з цінними паперами, реєстр власників яких він веде, крім операцій реєстратора за договором з емітентом. крім того, зберігач не може бути інвестиційним керуючим депонента, який є інституційним інвестором.

Оплата послуг зберігача провадиться за тарифами, встановленими самим зберігачем. Максимальний розмір тарифів встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Антимонопольним комітетом України.
8.2.2. Ведення реєстрів власників іменних акцій

Діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів здійснює емітент, або реєстратор. Історично в Україні склалось так, що переважну кількість акцій обслуговують окремі реєстратори, менша частина припадає на самих емітентів, у зберігачів у бездокументарній формі поки що не дуже багато акцій. Складається враження, що емітенту зручніше вести реєстр своїх цінних паперів самостійно. Проте це призводить часто до монополізації реєстру і відповідно до адміністративного контролю руху акцій. Деякі з емітентів не можуть правильно організувати ведення реєстру. Тому якщо кількість власників іменних цінних паперів емітента перевищує кількість, визначену Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку як максимальну для організації самостійного ведення реєстру емітентом, емітент зобов'язаний доручити ведення реєстру реєстратору через укладання відповідного договору.

Договір на ведення реєстру емітент може укласти тільки з одним реєстратором.

Виникає запитання: хто може здійснювати операції з ведення реєстру?

До таких суб'єктів нормативна база в Україні відновить юридичні особи, якщо реєстраційна діяльність передбачена їх статутом. Причому якщо органи державної влади зобов'язані бути засновниками Національного депозитарію протягом двох років, то вони не можуть бути засновниками або учасниками реєстратора. Існують й інші обмеження. Так, частка емітента цінних паперів у статутному фонді реєстратора не може перевищувати 10 %.

Реєстратор веде реєстр власників іменних цінних паперів на умовах договору, що укладається з емітентом цінних паперів. Типова форма договору затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Оплата послуг реєстратора здійснюється за тарифами, які встановлює сам реєстратор. Максимальний розмір тарифів встановлюється Державною комісією іі цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Антимонопольним комітетом України.

Акціонерне товариство не може змінювати реєстратора дуже часто, оскільки це хоч і не заборонено, але зумовлює досить серйозні організаційні труднощі. Річ у тім, що рішення про передачу ведення реєстру власників іменних цінних паперів приймається виключно на загальних зборах акціонерів, які можуть проводитись із виконанням обов'язкових приписів не дуже часто. Тому при виборі або заміні реєстратора загальні збори акціонерів або спостережна рада акціонерного товариства затверджують умови договору на ведення реєстру власників іменних цінних паперів у порядку, визначеному статутом товариства. У разі не укладення договору протягом 30 календарних днів Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку надсилає товариству розпорядження про необхідність його укладення, а в разі невиконання такого розпорядження протягом 15 календарних днів притягує посадових осіб товариства до відповідальність

Оскільки в Україні недержавний корпоративний сектор в основному формувався і формується через приватизацію, є законодавчо визначені особливості ведення реєстру для приватизованих підприємств. Так, рішення про передавання ведення тимчасового реєстру акціонерів до проведення перших загальних зборів приватизованого підприємства і до розміщення не менш як 60 % акцій для підприємств, що перебувають у процесі приватизації, приймається правлінням підприємства, яке приватизується.

Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачає облік та зберігання протягом певних термінів інформації про власників іменних цінних паперів і про операції, внаслідок яких виникає потреба внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів здійснюється тільки на основі документів, згідної якими переходить право власності на відповідні іменні цінні папери.

Для захисту прав власників корпоративних прав реєстратор зобов'язаний на вимогу власника цінних паперів або його представника, а також номінального утримувача надати виписку реєстру власників іменних цінних паперів. Проте інформація, яку надає реєстратор, є "дозованою", вона не повинна виходити за межі компетенції реєстратора. Тому власники не можуть вимагати, наприклад, інформацію про інших власників та кількість цінних паперів, які їм належать. Таку інформацію відповідно до нормативних документів отримує керівництво акціонерного товариства.

Зараз у реєстраторській системі все більшою мірою використовується такий суб'єкт корпоративного управління, як номінальний утримувач. Це поняття у світовій практиці означав "депозитарій", або "зберігач", цінних паперів, якому передане доручення здійснення операцій з цінними паперами в національній депозитарній системі і яку зареєстровано у реєстрі власників цінних паперів. Відомості про номінального утримувача підлягають внесенню до реєстру власників іменних цінних паперів на основі відповідного доручення, якщо право зберігача або депозитарію виступати номінальним утримувачем не передбачено договором про відкриття рахунку в цінних паперах або депозитарним договором.

Для складання реєстру власників іменних цінних паперів на обумовлену дату для виконання зобов'язань емітента номінальний утримувач повинен надати реєстратору список усіх власників.
8.2.3. Організація зберігання та обігу цінних паперів

Зберігання й обслуговування обігу цінних паперів на рахунку цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів мають певні особливості. Для цього розроблено і затверджено нормативно-законодавчі приписи.

Так, діяльність, пов'язана зі зберіганням цінних паперів та обліком прав власності на них, здійснюється на основі договору і відкриття рахунку в цінних паперах, який укладається власником цінних паперів з обраним ним зберігачем, депозитарного договору, який укладається між зберігачем і депозитарієм, договору про обслуговування емісії цінних паперів, який укладається між емітентом та обраним ним депозитарієм. Договори про відкриття рахунку в цінних паперах, депозитарні договори і договори про обслуговування емісії цінних паперів мають відповідати вимогам типових договорів, затверджених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Причому в договорі про відкриття рахунку в цінних паперах, випущених у документарній формі, має бути визначений спосіб зберігання цінних паперів (колективний чи відокремлений).

Іменні цінні папери, що перебувають у колективному зберіганні на рахунках власників у зберігача і не обліковані на рахунках зберігача в депозитарії, підлягають обов'язковому занесенню до реєстру власників іменних цінних паперів на ім'я зберігача як номінального утримувача. Іменні цінні папери в колективному зберіганні на рахунках у цінних паперах зберігачів у депозитарії підлягають обов'язковому занесенню до реєстру власників іменних цінних паперів на ім'я депозитарію як номінального утримувача.

У договорі про відкриття рахунку в цінних паперах визначаються умови ведення рахунку власника цінних паперів, порядок проведення операцій емітента, порядок надання облікової та фінансової інформації зберігачем, а також умови оплати його послуг тощо. У депозитарному договорі встановлюється право зберігача передавати до депозитарію виключно цінні папери, які перебувають у колективному зберіганні, порядок здійснення операцій депозитарієм, умови ведення: рахунків, порядок проведення операцій емітента, порядок надання облікової та фінансової інформації депозитарієм, а також умови оплати його послуг тощо.

Депозитарії та зберігачі не мають права укладати договори щодо цінних паперів, які належать депоненту і зберігаються у них на рахунках у цінних паперах, у власних інтересах чи в інтересах третіх осіб без відповідного доручення.

У договорі про обслуговування емісії цінних паперів між емітентом чи його представником та обраним ним депозитарієм визначається порядок прийняття на обслуговування та обслуговування емісії цінних паперів, операцій емітента в депозитарії щодо випущених ним цінних паперів, порядок переведення цінних паперів з документарної форми у бездокументарну тощо. У разі розміщення на зберігання цінних паперів, випущених у документарній формі згідно з договором про обслуговування емісії цінних паперів, передбачається надання емітентом або зберігачем, що передав цей випуск на зберігання депозитарію, сертифіката якості цінних паперів у документарній формі.

Зберігач не має права користуватися послугами іншого зберігача для виконання своїх зобов'язань щодо зберігання сертифікатів та обліку прав власності на цінні папери своїх депонентів. У разі отримання депозитарієм від зберігача цінних паперів, щодо яких він не укладав з емітентом договору про обслуговування емісії цінних паперів, депозитарій зобов'язаний передати їх тому депозитарію, з яким емітент уклав такий договір, якщо між депозитаріями не встановлено кореспондентські відносини щодо цінних паперів.

Для обліку цінних паперів, депонованих власником згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах, зберігач відкриває на його ім'я рахунок у цінних паперах, на якому обліковуються права власності на цінні папери, що належать депоненту, а також обмеження щодо цих цінних паперів депонента.

Для обліку цінних паперів, переданих зберігачем депозитарію на основі депозитарного договору, депозитарій відкриває на ім'я зберігача рахунок у цінних паперах, на якому здійснює облік депонованих цінних паперів. Цінні папери, депоновані емітентом на основі договорів про обслуговування емісії цінних паперів, зараховуються на його рахунок у цінних паперах. Для цінних паперів, депонованих іншими депозитаріями через кореспондентські відносини щодо цінних паперів, оформлені на основі відповідного договору, кожний депозитарій відкриває спеціальні рахунки в цінних паперах.

Обіг цінних паперів, записаних на рахунок у цінних паперах на основі депозитарного договору, обслуговується виключно переведенням їх на відповідний рахунок у цінних паперах у депозитарії. При виконанні клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів між зберігачами, а також при проведенні операцій емітента зміни на рахунках у цінних паперах і на грошових рахунках вносяться одночасно.

Депозитарії можуть одержувати від емітента безпосередньо на свій рахунок доходи з цінних паперів для наступного перерахування їх зберігачам. Зберігач зобов'язаний у встановлений договором термін зарахувати зазначені доходи на грошові рахунки власників цінних паперів. Ці доходи не є доходами депозитарію і не підлягають оподаткуванню у складі доходів депозитарію. Депозитарії та зберігачі цінних паперів не зобов'язані надавати власникам цінних паперів документи (сертифікати, купони) для реалізації відповідних прав власності при проведенні емітентом операцій із цінними паперами, якщо інше не передбачено договором.
8.2.4. Особливості електронного обігу цінних паперів

Електронний обіг цінних паперів застосовується у переважній більшості країн. В Україні також у випадках знерухомлення цінних паперів цінні папери, випущені в документарній формі, можуть бути переведені у бездокументарну форму та зберігатися на електронних носіях. Існує нормативна вимога, згідно з якою обслуговування угод щодо цінних паперів у бездокументарній формі проводиться тільки учасниками Національної депозитарної системи.

Для укладення на фондовій біржі чи на організаційно оформленому позабіржовому ринку угод щодо цінних паперів, випущених у документарній формі, цінні папери мають бути знерухомлені в депозитарії, що їх обслуговує.

У сучасних умовах порядок обміну інформацією на умовах гарантованої конфіденційності між учасниками Національної депозитарної системи і формування стандартизованих процедур здійснення ними операцій із цінними паперами, випущеними в бездокументарній формі, та знерухомленими цінними паперами встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку згідно з вимогами міжнародних стандартів і на основі використання міжнародних систем нумерації цінних паперів. Важлива роль належить збереженню конфіденційності. Тому всі учасники Національної депозитарної системи повинні гарантувати конфіденційність інформації щодо рахунків у цінних паперах та обігу цінних паперів. їхні працівники зобов’язані додержуватися вимог конфіденційності інформації щодо рахунків у цінних паперах та обігу цінних паперів. Щодо нош технічного захисту інформації, то вони встановлюються відповідно до законодавства України та нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, погоджених з Державним комітетом України з питань державши секретів та технічного захисту інформації.

Облік цінних паперів у Національній депозитарній системі здійснюється відповідно до норм та правил обліку цінних ПШ перів, затверджених Державною комісією з цінних паперів т| фондового ринку за погодженням з Національним банком України, а для комерційних банків — Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку спільно з Національним банком України, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України.
8.3. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ ВЛАСНОСТІ НА КОРПОРАТИВНІ ПРАВА

8.3.1. Перехід і реалізація права власності на цінні папери

Перехід прав власності на акції та паї залежить від видів господарських товариств. Механізм переходу прав власності в товариствах з обмеженою відповідальністю закладено в їхніх статутних документах. Державний сектор має свою нормативну базу і відповідно свою специфіку відносин власності. Перехід прав власності в акціонерних товариства також має свої відмінності. Вони залежать від установчих документів і внутрішньо корпоративних норм, які мають свої специфічні особливості, але у рамках законодавчої бази. Базовим положенням щодо переходу власності є те, що корпоративні права громадян — це приватна власність, з якою вони можуть здійснювати дії, властиві цій формі власності. Корпоративні права держави та юридичних осіб (господарських товариств) виступають відповідно державною та колективною власністю і регулюються відповідно до цих форм власності.

Підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку в цінних паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів. Проте слід мати на увазі, що виписка з рахунку в цінних паперах не може бути предметом угод, що тягнуть за собою перехід права власності на цінні папери. Крім того, угоди щодо цінних паперів не підлягають нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законодавством чи угодою сторін.

Акції на пред'явника мають найбільш вільний рух, і реалізація прав власності здійснюється за угодою сторін. В Україні таких акцій поки що небагато, загальний їх випуск реєструється, а купівля-продаж здійснюється інвесторами на свій страх і ризик. Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів. У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право власності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власнику шляхом повного індосаменту. У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Не допускається самовільне відчуження іменних цінних паперів, яке не відображене в депозитарній або реєстраторській системі. Законодавчо визначено, що права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані новим власником лише з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Тобто право власності на цінні папери, випущені в бездокументарній формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача. Внесення номінального утримувача до реєстру власників іменних цінних паперів, а також перереєстрація цінних паперів на іншого номінального утримувача не означає, що право власності на цінні папери переходить до номінального утримувача. Операції з цінними паперами, що здійснюються між депонентами одного номінального утримувача, не відображаються у реєстрі власників іменних цінних паперів.
8.3.2. Кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів

Рух акцій на пред'явника, оскільки за ними не ведеться поіменного реєстру, провадиться через розрахунки як безготівковими платежами (що в умовах України здійснюється рідше), так і готівкою. Існування значного тіньового сектору створює умови для руху великих грошових коштів поза офіційним обігом акції на пред'явника купуються часто без дотримання правил купівлі-продажу і без оформлення таких угод в офіційних органах, тим більше, що законодавчої норми про обов'язкове посвідчення руху цінних паперів нотаріатом немає.

Як правило, в депозитарії схеми розрахунків такі, що торгівці можуть здійснювати розрахунки за угодами за принципами передпоставки цінних паперів, передоплати коштів за акції і поставки проти оплати (при цьому акти оплати і поставки збігаються у часі).

Взаєморозрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються на основі розрахункових документів, наданих сторонами відповідно до договорів, що передбачають перехід права власності на цінні папери, або інформації, наданої фондовими біржами та організаційно оформлено! позабіржовим ринком. Як правило, величина оплати за перереєстрацію акцій, щодо яких укладаються угоди купівлі-продажу, розраховується як відсоток від суми, що зазначена в угоді. Це не виключає, звичайно, інших варіантів розрахунків, за яких, наприклад, реєстратор чи інший учасник депозитарної системи прив'язуються до номінальної вартості акцій. Слід мати на увазі, що за бездокументарної форми емітент здійснює одноразові витрати — за сплату за відкриття депозитарієм емітенту рахунку в цінних паперах та депонування глобального сертифіката (тимчасового та постійного), відкриття генеральним зберігачем власникам рахунків у цінних паперах тощо. Крім того, емітент повинен нести також постійні витрати за зберігання глобального сертифіката випуску цінних паперів, здійснювати оплату за відкриті рахунки власникам, платити за переходи прав власності. Досить суттєвих витрат зазнає емітент і при застосуванні документарної системи. До непостійних можна віднести організацію випуску бланків сертифікатів відповідної захищеності, а до постійних — плату реєстратору за їх зберігання, ведення рахунків та ін.

Кліринговий депозитарій для здійснення грошових розрахунків за угодами щодо цінних паперів зобов'язаний користуватися послугами, що надають розрахункові банки на основі відповідного договору, типова форма якого затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Національним банком України. В цілому депозитарій може вибирати вільно такий розрахунковий банк або банки, які його влаштовують. Вимоги до такого розрахункового банку встановлено положенням, що затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і Національним банком України. Депозитарій може обслуговувати клієнтів за схемою, яка не передбачає грошового регулювання. Депозитарій може надавати можливості руху цінних паперів за рахунками, але не контролює процес грошових розрахунків. Це насамперед стосується угод, де не виникають грошові відносини — дарування, міни, а також угод, де розрахунки здійснюються з відстрочкою.

Правила та операційні стандарти клірингу і розрахунків за угодами щодо цінних паперів затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Правила та операційні стандарти грошового клірингу та розрахунків за операціями з цінними паперами затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України і Міністерством фінансів України. Тому слід мати на увазі, що операції щодо угод переходу прав власності на цінні папери передбачають сплату державного мита у розмірі 0,2 % від суми угоди, яка зазначена в договорі. При цьому суму державного мита сплачує, як правило, продавець, який від свого імені реалізує цінні папери, хоч у договорах купівлі-продажу така відповідальність може бути перекладена на покупця. Крім того, при обміні цінних паперів на інші цінні папери виникає ситуація, коли кожна зі сторін угоди сплачує по 0,2 % від суми майна, яке він дає в обмін. При викупі акціонерним товариством власних акцій у акціонерів також сплачується державне мито за ставкою 0,2 % від суми, яка зазначена в угоді.

У разі, коли громадяни продають свої цінні папери, за їх відчуження сплачується державне мито. Суми від продажу акцій не включаються до складу сукупного оподатковуваного доходу. В іншому випадку кошти, отримані за основним місцем роботи фізичними особами — власниками цінних паперів від продажу акцій, підлягають оподаткуванню в складі сукупного доходу, який обкладається податком як різниця між курсовою та номінальною вартістю.
ТЕМА 9. УПРАВЛІННЯ РУХОМ АКЦІЙ НА ПЕРВИННИХ I ВТОРИННИХ РИНКАХ

9.1.1. Основи управління цінними паперами на первинному і вторинному ринках

Управління рухом акцій здійснюється з моментів випуску (емісії) акцій певним акціонерним товариством. Існує два основних напрями управління випуском акцій: розміщення при первинній емісії та розміщення при додатковому випуску акцій у разі збільшення статутного фонду. Первинним ринком вважається купівля-продаж цінних паперів перших випусків, вторинним — такі самі дії з існуючими (зареєстрованими) цінними паперами. Відповідно корпоративне управління рухом акцій має дві стадії — при первинному розміщенні і при подальшій підтримці та створенні умов зростання їх ринкової вартості.

Від правильності та ефективності управління первинним розміщенням акцій багато в чому залежать подальше існування і діяльність акціонерного товариства. Річ у тім, що бажання засновників здійснити розміщення акцій аж ніяк не означав автоматичного вирішення цього питання, оскільки остаточне рішення про придбання акцій приймають тільки інвестори. Як буде здійснено підготовчу роботу і організацію випуску, так і пройде підписка на акції. Для емітента позитивні моменти пов'язані з тим, що при вдалому первинному розміщенні акцій емітент отримує інвестиції, які можна використати на формування виробничого і потенціалу, при додатковому випуску акцій залучені кошти можна спрямувати на модернізацію та розвиток виробництва. Попит на випущені цінні папери приносить компанії певні рекламні переваги, надійність у конкурентній боротьбі.

Від належного управління додатковим і первинним випуском цінних паперів залежить також можливість збереження контролю за власністю та відповідна гнучкість в управлінні акціонерними товариствами. У разі невдалої реалізації акцій їх значна частина може перейти в руки осіб, які мають свої інтереси, що можуть не збігатися з інтересами більшості власниківтовариства.

Для здійснення первинного розміщення акцій, як правили укладається угода з дилерами, які займаються продажем таких акцій інвесторам. Умови взаємодії емітентів та продавців визначаються угодами між ними. Така діяльність називається "андеррайтинг" і становить, як правило, розміщення фінансовими посередниками нових випусків цінних паперів. Існує також можливість первинного продажу акцій самим емітентом, однак це покладає на засновників значні турботи щодо здійснення всього комплексу робіт з організації підписки. При первинному розміщенні надійність цих акцій забезпечується так званим принципом повного пред'явлення, тобто розкриття всієї інформації емітентом, який виходить на первинний ринок цінних паперів,

На вторинні ринки акції потрапляють після їх первинного розміщення іноді досить складними шляхами. Вони можуть реалізуватись дрібними власниками-акціонерами з дотриманням або без дотримання вимог чинного законодавства, ними торгують і потужні дилери в позабіржовому обігу. Найбільш корпорації намагаються управляти рухом своїх акцій через посередництво фондових бірж.

Рішення про випуск акцій в обіг залежить не тільки від засновників та учасників створення господарських товариств. Діяльність корпорації і її цінні папери мають відповідати певним законодавчо визначеним вимогам для первинного розміщення акцій.
9.1.2. Організація розміщення акцій

Історія розвитку корпоративного капіталу і фінансових ринків, що пережили ряд корисливих резонансних дій з боку засновників і гучних фінансових потрясінь, спричинила поєднання дій інституцій корпоративного сектору та державних органів з метою упорядкування обігу корпоративних цінних паперів. До законодавчих вимог насамперед належить реєстрація випусків акцій. Така практика здійснюється практично всіма країнами світу. Наприклад, у США для первинної пропозиції акцій покупцям вони мають бути зареєстровані в Комісії з цінних паперів та біржі. Така процедура у цій країні запроваджена Актом Щодо цінних паперів, що діє з 1933 р. Визначені Актом правила забезпечують майбутніх акціонерів більш-менш докладною інформацією, що дає відповіді на запитання: купувати чи не купувати акції? Тому компанія (засновники), яка вирішила випускати акції, подає в Комісію заяву про їх реєстрацію з інформацією про свою діяльність і проспект з докладною інформацією про себе і майбутні наміри.

Якщо разовий обсяг цінних паперів у США перевищує 1,5 млн дол., то такі випуски реєструються в Комісії з цінних паперів та біржі Конгресу США, а якщо обсяг менший — у відповідних комісіях штатів. Заяви про реєстрацію мають подаватись не менш и к за 20 днів до початку продажу цінних паперів. Комісія не виносить рішення щодо якості й ліквідності цінних паперів. Результатом перевірки реєстраційного заяви (її розгляд триває, як правило, чотири — шість тижнів)є лист-коментар Комісії, який дає право на початок продажу або пропонує надати додаткові відомості. Після того як ці цінні папери надходять у повторний обіг і перебувають в обігу на вторинних ринках, проводяться систематичні уточнення кредитоспроможності емітента через 1, 2, 3 роки після емісії.

Подібні вимоги існують і у вітчизняній регулятивній системі. Так, емітент має право на випуск акцій підприємств з моменту реєстрації цього випуску в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Якщо подані для реєстрації акції пропонуються для відкритого продажу, тобто призначені для розміщення між юридичними особами і громадянами, коло яких заздалегідь визначити неможливо, то емітент зобов'язаний подати в орган реєстрації також інформацію про випуск цих цінних паперів.

Отже, для первинного випуску акцій потрібні реєстрація інформації про випуск і реєстрація випуску акцій. Існує положення, згідно з яким інформація про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються для відкритого продажу, крім реєстрації підлягає обов'язковому опублікуванню в органах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку підписки на ці цінні папери. Причому акції, що пропонуються для відкритого продажу, допускаються для розміщення раніш як через 30 днів після опублікування оголошення про випуск. У разі будь-яких змін в інформації про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються до відкритого продажу емітент цінних паперів повинен опублікувати інформацію про зміни, що сталися, до закінчення 30-денного терміну з дня опублікування інформації. Реєстрація випуску цінних паперів повинна бути проведена не пізніш як за 30 днів з моменту подання заяви з доданням необхідних документів. Не зовсім чітко визначені умови реєстрації облігацій підприємств, які можуть конвертуватись в акції, та опціонів на придбання акцій. Дехто вважає, що реєстрації не повинні підлягати акції закритих акціонерних товариств, які мають обмежене число акціонерів.

Слід мати на увазі, що реєстрація випуску цінних паперів або інформації про випуск цінних паперів, що проводиться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, не може розглядатись як гарантія вартості цих цінних паперів.

Додатковий випуск акцій може здійснюватись тільки за умови, що всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою від номінальної. Ціна на додаткові акції не зовсім чітко визначена в правовій базі. Ясно, що акція має продаватися під впливом попиту і пропозиції. Проте це може призвести до корисливих дій з боку засновників. Поки що в Україні при первинному розміщенні акції не можуть продаватися нижче від своєї номінальної вартості. Їх продаж можливий лише після державної реєстрації товариства. При збільшенні статутного фонду акціонери користуються переважним правом на придбання додатково випущених акцій. Крім такого положення ніякої іншої конкретизації можливостей акціонерів на придбання акцій додаткового випуску і встановлення цін на них немає.

У голосуванні про затвердження результатів підписки на додатково випущені акції беруть участь особи, які під писалися на ці акції. Збільшення статутного фонду акціонерного товариства не більш як на 1/3 може бути здійснено за рішенням правління за умови, що таке передбачено статутом.

Як первинна емісія, так і зміни статуту пов'язані зі збільшенням статутного фонду і мають бути зареєстровані органом, що зареєстрував статут акціонерного товариства, після реалізації додатково випущених акцій.

Щодо вилучення акцій з обігу, то така процедура повинна здійснюватись також відповідно до нормативних вимог. Річ у тім, що зменшення статутного фонду може мати певні цілі, що ущемляють інтереси акціонерів, особливо дрібних. Тому є вимога щодо рішення про зменшення статутного фонду акціонерного товариства, яке приймається такому самому порядку, що і про збільшення його статутного фонду. Управління цим процесом відбувається через зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій через викуп частини акцій у їх власників з метою анулювання їх. Зменшення статутного фонду на наявності заперечень кредиторів товариства не допускається . У статутних документах, а також у правових нормах можна закласти вимоги щодо викупу товариством акцій у акціонерів, якщо вони голосували проти зменшення статутного фонду.

Рішенням акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, проте не раніш як через 6 міс. після доведення до вдома про це всіх акціонерів передбаченим статутом способом. акціонерне товариство відшкодовує власнику акцій збитки, пов'язані зі змінами статутного фонду.
9.1.3. Особливості інформування інвесторів

Оскільки інвестори повинні мати відомості щодо походження засновників, регулярно! діяльності їх емітента, планів на майбутнє, практично в усіх країнах існують нормативно визначені вимоги щодо подання такої інформації. їх основне завдання — перешкоджати недобросовісному засновництву. Іноді така вимога вступав у певні суперечності з внутрішніми положеннями про комерційну таємницю в діючому підприємстві, яке хоче стати акціонерним товариством. У вітчизняній практиці спостерігались випадки, коли публікувались, як правило, досить загальні відомості, а іноді навіть неправдиві. При реєстрації випуску має бути розповсюджений так званий проспект емісії, в якому відображуються основні положення щодо діяльності акціонерного товариства, внески засновників та інша інформація, яка дає змогу інвестору мати уявлення про майбутнє його придбання у вигляді таких акцій.

У разі, якщо інвестор придбав такі корпоративні права, він має право на ознайомлення з діяльністю підприємства відповідно до чинного законодавства і статутних документів. Крім власників корпоративних прав, які мають певні права на ознайомлення із ситуацією у фірмі з метою впливати на управлінські рішення, українська нормативно-правова база визначає, що емітент зобов'язаний не менш як один раз на рік інформувати громадськість про свій стан і результати діяльності у формі річного звіту. У річному звіті мають бути такі дані про емітента:

а)           інформація про результати господарювання за попередній рік

б)           підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) річний
баланс та довідка про фінансовий стан;

в)           основні відомості про додатково випущені цінні папери;

г)           обгрунтування змін у персональному складі службових осіб,

Протягом останнього часу внесено деякі законодавчі поправки, наприклад, щодо необов'язковості проведення аудиторської перевірки для невеликих підприємств.

Існують вимоги щодо оприлюднення не тільки регулярної, а й спеціальної інформації. Так, емітент зобов'язаний протягом двох днів надіслати фондовій біржі та реєструвальному органу, а також опублікувати в офіційній газеті фондової біржі інформацію про зміни, що відбулися в його господарській діяльності й впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу за ними, а саме:

а)           зміни прав на цінні папери;

б)           зміни у персональному складі службових осіб;

в)           арешт банківських рахунків емітента;

г)           початок дій із санації (здійснення комплексу заходів, спрямованих на оздоровлення фінансового стану емітента);

д)           реорганізацію або припинення діяльності емітента;

е)           знищення не менш як 10 % майна емітента внаслідок над«
звичайних обставин;

є) подання позову до емітента в розмірі, що перевищує 10% статутного фонду або суми вартості основних і оборотних коштів емітента;

ж)          одержання кредиту або емісію цінних паперів у розмірі, що перевищує 50 % статутного фонду або суми вартості основних та оборотних коштів емітента.

Як бачимо, у цій правовій базі є досить жорсткі вимоги, які важко виконувати. Так, річний звіт має бути опублікований не пізніш як за дев'ять місяців року, наступного за звітним, і надаватися держателям іменних акцій та реєструвальному органу. За умов, коли держателів іменних акцій акціонерних товариств, особливо тих, що були створені в процесі приватизації, налічується часто десятки тисяч, виконати умову надсилати звіти складно. Тому слід впровадити іншу форму подання обов'язкової інформації. Спеціальна інформація передбачає її надсилання протягом двох днів, що рідко виконується емітентами. Пунктів цієї інформації надзвичайно багато і виконувати на практиці важко. Крім того, в офіційній газеті фондової біржі не всі такі відомості можуть бути навіть розміщені через великий обсяг матеріалу.

Водночас законодавчо визначено, що особа, яка підписалась або купила цінні папери до опублікування інформації про зміни в господарській діяльності емітента, що впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу за ними, може протягом 15 днів і моменту публікації цієї інформації розірвати договір в односторонньому порядку. У разі розірвання договору емітент зобов'язаний на вимогу цієї особи відшкодувати їй витрати і можливі збитки, пов'язані з підпискою або купівлею цінних паперів.

Існує також положення, відповідно до якого емітент у разі невиконання умов підписки на цінні папери зобов'язаний повернута передплатникам на їх вимогу всі одержані від них кошти зі сплатою відсотків за весь термін їх тримання. Емітент також несе відповідальність із відшкодування збитків, завданих недостовірною інформацією про цінні папери. При позитивній оцінці цих положень потрібно створити практичні умови, щоб ці положення могли реально діяти і захищати права інвесторів.
9.2. РОЛЬ ФОНДОВОЇ БІРЖІ ТА СИСТЕМ ПОЗАБІРЖОВОЇ ТОРГІВЛІ В РЕГУЛЮВАННІ РУХУ АКЦІЙ

9.2. Поняття фондової біржі

У світовій практиці на ринку цінних паперів набула поширення біржова діяльність. У цілому фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. На фондовій біржі купуються і продаються не тільки цінні папери, що являє собою корпоративні права, а й інші, які перебувають в обігу згідно з чинним законодавством тієї чи іншої країни.

Найстарішою у світі фондового біржею вважається Амстердамська біржа, заснована у 1602 р. для операцій з цінними паперами Ост-Індської та Вест-Індської компаній.

У сучасних умовах у світі існує близько 200 фондових бірж, серед яких є кілька провідних. Найбільшими фондовими біржами є Токійська, Нью-Йоркська, Лондонська, Франкфуртська та деякі інші. Активно розвиваються фондові біржі Азії, Тихоокеанського регіону. Невеликі біржі обслуговують регіональний обіг цінних паперів. Існують також відділи, що займаються ціп ними паперами на товарних біржах. Так, у США діють великі фондові біржі — Американська, Середньозахідна, Філадельфійська, Тихоокеанська, Бостонська. Водночас здійснюються торги цінними паперами на Чиказьких зерновій та м'ясній біржах,

Як правило, в багатьох країнах існує по кілька бірж. Проте можна спостерігати певну тенденцію до централізації обігу цінних паперів. У США в 90-ті роки обсяг торгів на регіональних фондових біржах сягав близько 30 % обороту Нью-Йоркська фондової біржі. На їх частку припадало близько 17 % доходів від комісійних операцій з цінними паперами. Кілька років тому и світі існувало 22 національні фондові біржі, тобто ці біржі є єдиними, де проводяться біржові торги.

У країнах, де існує по кілька бірж, спостерігається процес їх інтеграції в різних формах. Так, у Франції в 1984 р. вісім бірж об'єдналися в Товариство французьких бірж, яке діє під егідою Паризької фондової біржі разом з Національним депозитарієм Франції. У ФРН з 1986 р. також відбулося об'єднання семи бірж на базі Франкфуртської біржі й було створено товариство "Німецька біржа". До його складу входить також центральний депозитарій — Німецький касовий союз. У 2000 р. оголошено про злиття Франкфуртської та Лондонської фондових бірж.

Проте це не означає повної монополізації ринку цінних паперів, оскільки існують інші його елементи. Не треба забувати, що існує розвинута система позабіржової торгівлі, яка набула широкого розвитку. Наприклад, у США, незважаючи на значну кількість офіційних фондових бірж, існує й успішно функціонує система НАСДАК, створена Національною асоціацією біржових дилерів, а також система автоматичного порівняння замовлень САТС. Оскільки до акцій, що мають котирування на провідних біржах, висуваються суворі вимоги, система НАСДАК була створена як міждилерський ринок зареєстрованих, але таких, що не котируються на провідних біржах (насамперед Нью-йоркській фондовій біржі), цінних паперів. Щоправда, у 1998 р. оголошено про початок об'єднання цієї інституції з Американською фондового біржею.

В Україні перша товарна біржа була створена в Одесі, а початок біржової фондової діяльності було покладено 22 вересня 1862 р. створенням Київської біржі, на якій потім здійснювались торги цінними паперами. У роки громадянської війни діяльність бірж була призупинена і відновлена тільки в роки непу. На восьми біржах СРСР тоді були створені фондові відділи. Проте наприкінці 20-х років біржі були закриті вольовими рішенням урядовців. У 1930 р. припинила діяльність і Київська біржа.

Створення і реєстрація Української фондової біржі припадає на 1991 р. — рік проголошення незалежності України. Система становлення фондового ринку пройшла непростий шлях. Протягом майже п'яти років Українська фондова біржа була єдиною в країні. Однак поступово створювалася система багатофакторної організації фондового ринку: мережа центрів сертифікатних аукціонів, позабіржова фондова торговельна система, система незалежних реєстраторів іменних цінних паперів. Почали створюватись інші фондові біржі — Київська міжнародна, Донецька, Придніпровська. На Українській міжбанківській валютній біржі розпочалися торги цінними паперами. Зараз існує п'ять-шість бірж, які з більшим чи меншим успіхом здійснюють торги цінними паперами. Розвивається позабіржова фондова торговельна система, яка займає чільне місце в обігу корпоративна цінних паперів.
9.2.2. Організаційні засади функціонування фондової біржі

Відповідно до чинних в Україні нормативних документів фондова біржа являє собою акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність згідно зі статутом і правилами фондової біржі.

Фондова біржа може бути створена не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності щодо цінних паперів за умови, що вони зроблять до статутного фонду визначені чинним законодавством внески.

Фондова біржа — організація, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів і їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

В установчих документах фондової біржі, закладено певні особливості. Так, поряд із загальними вимогами, які було викладено в цьому посібнику, в статуті фондової біржі визначають

а)           умови та порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової біржі;

б)           права й обов'язки членів фондової біржі;

в)           організаційна структура фондової біржі;

г)           порядок та умови відвідування фондової біржі;

д)           порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою біржею.

Важливим моментом, який має обов'язково враховуватися як менеджментом біржі, так і торговцями цінними паперами, в регламентовані правила фондової біржі, що передбачають:

а)           види угод, які укладаються на фондовій біржі;

б)           порядок торгівлі на фондовій біржі;

в)           умови допуску цінних паперів на фондову біржу;

г)           умови і порядок підписки на цінні папери, що котирують ся на фондовій біржі;

д)           порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації

е)           перелік цінних паперів, що котируються на фондовій біржі;

є) обов'язки членів фондової біржі щодо ведення обліку т інформації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їх діяльності;

ж)          систему інформаційного забезпечення фондової біржі;

з)           види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір плати за них;

и) правила ведення розрахунків на фондовій біржі;

і) інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі.

Існують особливі умови припинення діяльності фондової біржі Так, діяльність фондової біржі припиняється у тому разі, якщо число її членів стало менш як 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її діяльність припиняється у разі неприйняття нових членів протягом 6 міс.

У сучасних умовах фондові біржі України мають вирішувати такі завдання:

• збільшення кількості й розширення номенклатури цінних паперів, які котируються на фондових біржах, розширення торгівлі похідними цінних паперів;

• удосконалення нормативно! бази функціонування фондового ринку, розвиток системи підготовки кадрів для фондової діяльності, розвиток інформаційного забезпечення учасників корпоративного сектору;

• підвищення координаційної роботи всіх фондових бірж України, об'єднання їх зусиль для відлагодження торгів, їх модернізації і переходу на сучасний електронний обіг.

Важливим моментом для поліпшення управління рухом акцій на фондовій біржі має стати формування українського кодексу цінних паперів через котирування на одній із провідних бірж (можливо, такою стане Українська фондова біржа) акцій 50—60 великих підприємств загальнонаціонального значення. Нараз існують індекси, наприклад, ПРОВ-50, ПФТС та ін., проте вони більше відомі в колах аналітиків фондового ринку, а не іісім інвесторам.

3 метою здійснення державного контролю Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку призначаються державні представники на фондових біржах. Вони уповноважені здійснювати контроль за дотриманням положень статуту і правил фондової біржі та мають право брати участь у роботі керівних органів фондових бірж. Зупиняти діяльність фондової біржі в разі порушення нею статутної діяльності та вимагати приведення її у відповідність до статуту та правил фондової біржі уповноважена Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

У корпоративному управлінні рухом акцій його суб'єктів насамперед хвилює надійність цінних паперів і підтримання їх належної ліквідності. Тому значна частина менеджерів корпорацій звертається за допомогою до фахівців фондових бірж. Найстаріша за новітню історію України Українська фондова біржа свої перші торги здійснила 6 лютого 1992 р., причому в основному пропонувались акції засновників біржі. Крім того, на цих перших торгах пропонувались кредитні ресурси. На біржі почав використовуватись лістинг, який дав змогу включати до біржових реєстрів та біржових бюлетенів цінні папери акціонерних товариств. Наприкінці 1993 р. у лістингу перебувало 14 емітентів, 9 з яких — банки, 1994 р. За підсумками 1995 р. до котирування на біржі було допущено цінні папери 122 емітентів, у грудні 1996 р. таких підприємств було вже 439, а в 1997 р. — 980. Таке зростання було досягнуто за рахунок розширення участі Української фондової біржі в приватизаційних процесах і переважання в лістингу корпоративних цінних паперів. За 1997 р. до котирування були допущені акції 713 приватизованих підприємств, що становило близько 73% загальної кількості емітентів, які перебували в лістингу. Крім того, фондові біржі мають достатні технічні можливості забезпечити зростаючі потреби інвесторів. Наприклад, діюча система електронного обігу на Українській фондовій біржі може котирувати цінні папери 1500 емітентів і здійснювати щодня до 15 тис. операцій.

Не зовсім вдалими для діяльності фондових бірж України були 1998—2000 рр., оскільки ряд зовнішньоекономічних і політичних чинників істотно знизили привабливість інвестиційного поля і спостерігався спад фондової діяльності. Але обсяги випусків акцій у 2000—2004 рр. продовжували підвищуватися. Так, за станом на 1 січня 2004 р. обсяг випуску акцій становив за номінальною вартістю 98,13 млрд грн; за період з 1998 р. він ] зріс на 16,5 млрд грн. Лише за 9 міс. 2003 р. загальний обсяг торгів на фондовому ринку України становив 122,1 млрд грн, що було на 13,5 млрд грн більше, ніж у 2002 р. Негативним чинником є великий обсяг торгів на неорганізованому ринку (у 2004 р. — 98 %).
9.2.3. Позабіржова торговельна система

Рух акціонерного фіктивного капіталу здійснюється не тільки на фондових біржах. Значна частина акцій купується і продається на позабіржових фондових ринках. Такі ринки в економічній літературі отримали різні назви: "дилерські (не аукціонні)", "другі", "треті", "паралельні", "вуличні" ринки. В цілому    позабіржовий фондовий ринок передбачає операції з цінними паперами, що здійснюються поза фондового біржею. Як засвідчила зарубіжна та вітчизняна практика, на таких ринках здійснювалось первинне розміщення акцій, у тому числі підприємств що приватизувались. Крім того, в котирування на біржах не потрапляють акції невеликих (менш надійних порівняно з зареєстрованими на біржі) акціонерних товариств, які також мають продаватись і купуватись.

Найбільш стихійну форму позабіржова торгівля має при купівлі-продажу корпоративних цінних паперів фізичними особами. Так, у роки активного здійснення сертифікатної приватизації в Україні (1994—1997 рр.) укладалися масштабні угоди про продаж фізичними особами прав на придбання акцій підприємств, що підпадали під приватизацію і були привабливими для інвестора. Купувались приватизаційні сертифікати як фізичними особами, так і фінансовими посередниками. Такі угоди здійснювалися стихійно, ціни визначались тільки попитом і пропозицією, інформація не набувала офіційного поширення. Значна частина таких угод укладалась у "тіні". На сьогодні в Україні також значна частина угод щодо переходів права власності на корпоративні цінні папери здійснюється стихійно через посередництво депозитарних структур.

У світовій практиці стихійна торгівля охоплює частіше акції на пред'явника, в цілому системи позабіржової торгівлі мають організовані форми. Як правило, ринки позабіржової торгівлі створюються і функціонують у системі "прибіржової" торгівлі, і розвиток їх технічної бази надає їм рис організованої фондової торгівлі.

В Україні створена Асоціація "Позабіржова фондова торговельна система" (ПФТС), яка являє собою основну структурну форму позабіржової торгівлі. Основна торгівля акціями в Україні зосереджена якраз у системі позабіржової торгівлі, за деякими даними в 2000 р. там здійснювалось більш як 98 % усього продажу. Організаційно ця система утворилась на базі центрів сертифікатних аукціонів, які в цілому виконали свої початкові завдання. ПФТС розроблена і діє як багатофункціональна система для забезпечення діяльності брокерів і дилерів з розміщення фінансових інструментів. Бона має певну матеріально-технічну базу, яка об'єднує офіси фінансових посередників — учасників Системи. Програмне забезпечення Системи базується на застосуванні системи "Портал", розробленої фахівцями асоціації НАСДАК.

ПФТС виконує такі завдання: торгівля акціями в режим реального часу (виставляти котирування, отримувати оперативну інформацію про стан ринку, укладати угоди), здійснення обміну повідомленнями на дисплеях, надання режиму перегляду ом ну фондового ринку зацікавленим сторонам.

Асоціацію утворюють фінансові посередники, які мають від повідати певним вимогам. Так, член ПФТС повинен мати прими на здійснення всіх видів діяльності з випуску і обігу цінних паперів, виконувати положення статуту ПФТС, сплачувати вступ ні та поточні членські внески. Особливістю вступу до Асоціації є необхідність мати для вступника три письмові рекомендації від членів Асоціації, що виконують свої членські зобов'язання і мають стаж роботи на фондовому ринку не менш як рік. Крім того, в положенні про членство в Асоціації є вимоги про дотримання її членом загальновизнаних у ділових колах стандартів етичної і професійної поведінки.

Для вступу до Асоціації необхідно зробити одноразовий вступний внесок, еквівалентний 500 дол. США, після цього сплачуються місячні внески з розрахунку 250 дол. США за квартал у національній валюті. Виконавши ці вимоги, члени ПФТО здійснюють купівлю-продаж цінних паперів у цій системі фондової торгівлі.
Тема 10. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ В СИСТЕМІ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

10.1. СУТЬ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА I ЙОГО ФУНКЦІЇ

10.1.1. Економічна роль фінансового посередництва

Світова практика свідчить про надзвичайно велику роль фінансових посередників у системі корпоративного управління, Значну роль у корпоративному секторі відіграють так звані інституційні інвестори, серед яких значна кількість фінансових посередників. У зовнішніх структурах корпоративного управління функціонують різні форми посередництва, які мають не тільки специфічні риси та особливості, зумовлені їх місцем та роллю и економічній системі, а й спільні риси.

У широкому розумінні фінансові посередники характеризуються як компанії, які надають своїм клієнтам послуги в галузі інвестування. Фінансові посередники визначаються також як інститути, які організують безпосереднє регулювання попиту та пропозиції на фінансові ресурси в економіці, основні суб'єкти ринку капіталів.

Слід виділити кілька важливих функцій, що виконують фінансові посередники в системі корпоративного управління. Насамперед існування фінансових посередників, як показує світова практика, дає змогу в масштабах суспільства і окремого підприємства мати певну економію на деяких операціях внаслідок спеціалізації. Фінансові структури з'являються як посередники об'єктивно, внаслідок дії економічних законів ринкового характеру, і функціонують у змішаному механізмі господарювання, обслуговуючи різні сектори національного господарства і підпадаючи під дію державних та ринкових регуляторів.

Другою важливою функцією фінансового посередництва є вилучення вільних інвестиційних ресурсів і спрямування їх ц корпоративний сектор. При цьому фінансові посередники своєю діяльністю впливають на структурну перебудову і динаміку руху економічних процесів.

Третьою важливою функцією фінансових посередників є зниження рівня ризиків при інвестиційній діяльності. Ця функція стосується приватного інвестора, який не завжди може змінити об'єкти інвестування.

Четвертою важливою функцією фінансових посередників щодо корпоративних структур є консультативна. Як правило, посередницькі структури впливають на підприємства консультативною роботою, яка стосується тих чи інших сторін корпоративного управління. Особливо це стосується у вітчизняній практиці приватизованих підприємств, що набули форми акціонерних товариств, однак не мають досвіду управління такою організаційно-економічною формою бізнесу.
10.1.2. Види фінансового посередництва

Світова практика вказує на існування кількох основних видів фінансових посередників, до яких відносять фінансових брокерів (посередників), торговців цінними паперами (дилери), інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційних консультантів, довірчі товариства.

Фінансове посередництво в Україні регулюється державними органами, має певну законодавчо-нормативну базу своєї діяльності й розвивається, створюючи тим самим один із елементів зовнішньої сфери корпоративного управління. Важливим моментом при цьому є те, що фінансовими посередниками згідно а чинною нормативною базою можуть виступати як громадяни, так і юридичні особи, в тому числі громадяни України і особи з іноземним громадянством. На 2004 р. в Україні діяло 904 торгівці цінними паперами, 11 саморегульованих організацій ринку цінних паперів, 95 інститутів спільного інвестування.

Для України характерною формою фінансового посередництва є так звані торгівці цінними паперами, які обслуговують рух цінних паперів корпоративних підприємств. Такі фінансові посередники здійснюють діяльність з випуску та обігу цінних паперів, якою визнається посередницька діяльність з випуск та обігу цінних паперів, що здійснюється банками, а також акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, яких операції з цінними паперами становлять виключний від їх діяльності.

В Україні торговці цінними паперами мають право здійснювати такі види діяльності з випуску та обігу цінних паперів:

а)           діяльність з випуску цінних паперів;

б)           комісійну діяльність з цінних паперів;

в)           комерційну діяльність з цінних паперів.

Діяльністю з випуску цінних паперів визнається виконання торгівцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента обов'язків щодо організації підписки на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торгівець цінними паперами за домовленістю з емітентом може брати на себе зобов'язання у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Комісійною діяльністю з цінних паперів визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торгівцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи.

Комерційною діяльністю з цінних паперів визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торгівцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок.

Крім названих фінансових посередників в умовах приватизаційного процесу в Україні існували і деякі специфічні форми фінансового посередництва, до яких з певною часткою умовності можна віднести товариства покупців. Водночас при цьому вони мали суттєві відмінності, оскільки не отримували ліцензії на проведення посередницьких операцій з інвестиційними ресурсами, майже не залучали кошти сторонніх інвесторів при здійсненні приватизаційних операцій. Крім того, деякі форми фінансового посередництва в сучасних умовах тісно переплетені й взаємодоповнюють одна одну. Наприклад, у реальному житті функції фінансових брокерів найчастіше виконують довірчі товариства, функції дилерів та інвестиційних консультантів — інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.

Так, при здійсненні виключної діяльності з випуску та обігу цінних паперів допускається здійснення окремих видів діяльності , пов'язаних з обігом цінних паперів, насамперед діяльності з надання консультацій власникам цінних паперів. Уже приватизовані підприємства отримують у сучасних умовах від інвестиційних компаній послуги з так званого постприватизаційного менеджменту, який включає значно ширші завдання, ніж інвестиційна діяльність. Наприклад, такий вид участі в корпоративному управлінні, як економічне консультування, за наявності сильної групи аналітиків у фінансового посередника включає визначення стратегії діяльності підприємства, перебудову менеджменту, визначення потенційних інвесторів тощо.

Такий напрям діяльності з ряду важливих причин практично не розвивається в сучасних умовах. Безпосередньо консультування з питань інвестицій передбачає обгрунтування і розробку інвестиційних проектів та відповідних бізнес-планів, аналіз і розробку можливостей випусків нових цінних паперів, оцінку ризиків і розробку управління портфелями акцій для акціонерних товариств. Проекти, що стосуються корпоративного управління, розроблені за участю фахівців консалтингових фірм, мають повністю відповідати світовим стандартам. При цьому необхідні знання експертів-аналітиків з питань макроекономіки, міжнародного, фінансового, податкового, вексельного, патентного права, проведення досконалого бухгалтерського обліку та аудиту, менеджменту й маркетингу. Сьогодні відчуваються як брак фахівців необхідного рівня, так і обмежені фінансові можливості переважної більшості підприємств оплатити високоякісну роботу.
10.1.3. Обмеження діяльності фінансових посередників

На фінансових посередників поширюються усі обмеження, які діють для господарських товариств. Крім того, існують певні особливі обмеження, викликані специфічною роллю цих структур на фондовому ринку. Практично всі країни досить жорстко регулюють діяльність фінансових посередників, застосовуючи різні методи впливу.

Для діяльності вітчизняних фінансових посередників характерною рисою була робота з приватизаційними сертифікатами і значно меншою мірою вони працювали з реальними інвестиційними ресурсами. На перших етапах розвитку фінансових посередників, які припадають на середину 90-х років, їх кількість зростала надзвичайно швидко. Для дійового регулювання процесів були запроваджені законодавчо визначені обмеження для функціонування фінансового посередництва. Вони регламентували у загальних рисах посередницьку діяльність на ринку цінних паперів та в процесах приватизації.

Одним із важливих напрямів обмеження було положення згідно з яким Дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності з випуску та обігу цінних паперів не може отримати торгівець цінними паперами, який безпосередньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10% статутного фонду, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5% статутного фонду іншого торговця.

Слід мати на увазі, що торговець цінними паперами, який має дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності з випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торгівця цінними паперами вартістю понад 10% статутного фонду, в тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 % статутного фонду іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, що не має дозволу на здійснення діяльності з обігу цінних паперів, або громадянина в статутному фонд! кількох торгівців цінними паперами перевищує 5 % за кожним торговцем, то вони не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.

Крім того, торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю: а) цінними паперами власного випуску; б) акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі більш як 5 % статутного фонду. На сьогодні діяльність фінансових посередників досить детально регламентується, хоча організаційна база їх функціонування по-требує доопрацювання.
10.1.4. Стан фінансового посередництва и корпоративному секторі України

Наприкінці 90-х років в Україні було зареєстровано близько 1200 фінансових посередників, серед яких були торгівці цінними паперами, довірчі товариства, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії та комерційні банки. За даними деяких фахівців, реально на фондовому ринку працює близько 20—30% від зазначеної кількості фінансових посередників

У сучасних умовах практика показала, що такі відомі посередники, як "ІФ "Київська Русь" МДС", "Олбі-Довіра", "Олек-• мпдрія", "Перший український приватизаційний фонд", "Різмоекспорт", "Нафтаенергоінвест", "Діком", "Вінко", які на початку приватизаційних процесів були лідерами за кількістю зібраних майнових приватизаційних сертифікатів і вклали їх у ряд приватизованих підприємств, у сучасних умовах зіткнулись із надзвичайно гострою проблемою управління пакетами своїх акцій. Деякі з цих посередників навіть припинили свою діяльність на фондовому ринку.

Відомо, що фінансові посередники (крім довірчих товариств), маючи обмеження щодо придбання портфелів акцій приватизованих підприємств, змогли придбати досить незначні частки статутних фондів приватизованих підприємств, які не давали права контролю і управління цими товариствами. Обмеження, наприклад, стосувались таких положень, як вартість угод, укладених торговцем цінними паперами з іншими торговцями цінними паперами, але не виконаних у даний момент (відкриті позиції), не могла перевищувати п'ятикратного розміру власного статутного фонду торгівця цінними паперами. Водночас при здійсненні діяльності з випуску цінних паперів, яка проводиться одночасно з комерційною або комісійною діяльністю з цінних паперів, вартість угод, укладених торгівцем цінними паперами з іншими торгівцями цінними паперами, але не виконаних на даний момент (відкриті позиції), не може перевищувати десятикратного розміру власного статутного фонду торговця цінними паперами.

Номінальна ціна або ціна продажу цінних паперів, що власності (резерв) торгівця цінними паперами, який здій діяльність з випуску цінних паперів або комерційну діяльність з цінних паперів, а також вартість відкритих позицій, разом узятих, одночасно не можуть перевищувати п'ятнадцятикратного розміру статутного фонду торгівця цінними паперами.

В умовах відсутності реальних коштів, які б могли віднайти фінансові посередники для інвестування в приватизовані ними підприємства, в сучасних умовах здійснюється перепродаж пакетів акцій, що не є реальним інвестуванням і не сприяє приватизованим підприємствам виконати важливе завдання — знайти стратегічного інвестора.

Незважаючи на дійсні недоліки у діяльності фінансових по середників на інвестиційному ринку, слід зазначити, що все ж таки від їх існування користь для ринкових змін значно більше. Там, де існує достатня кількість інвестиційних компаній та довірчих товариств, процеси інвестування мають позитивну спрямованість у розвитку, Можна вважати, що фінансові посередники сьогодні вже досить рівномірно розташовані по території України.

Важливим предметом вивчення мають стати основні організаційні форми фінансових посередників, що діють на інвестиційному ринку і суттєво впливають на нього. Доцільно зупинитись на деяких характерних рисах основних фінансових посередників, які займають значне місце в зовнішній сфері корпоративного управління в Україні.
10.2. ОСНОВНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ФІНАНСОВОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА

10.2.1. Інвестиційна компанія

Найбільш комплексною структурою серед фінансових посередників є інвестиційна компанія. Інвестиційна компанія є юридичною особою, яка діє на ринку інвестиційних ресурсів за рахунок власних коштів за замовленням клієнтів або згідно з власною стратегією. Відповідно до чинного законодавства України інвестиційною компанією визнається торгівець цінними паперами, який, крім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування через емісію цінних паперів та їх розміщення.

Інвестиційна компанія створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю в порядку, встановленому для цих товариств, та здійснює діяльність щодо спільного інвестування. Статутний фонд інвестиційної компанії, яка здійснює спільні інвестиції, формується в порядку, встановленому чинним законодавством, і має становити не менш як 50 тис. мінімальних заробітних плат, визначених на Момент реєстрації інвестиційної компанії.

Переважна більшість інвестиційних компаній в Україні створювалась для роботи з приватизаційними паперами, тому організаційні засади їх діяльності передбачали умови акумулювання та розміщення цих специфічних цінних паперів. Практика вітчизняного функціонування інвестиційних компаній показала, що оскільки згідно з чинним законодавством вони не могли акумулювати приватизаційні майнові сертифікати, то вони створювати закриті взаємні фонди, які обмінювали цінні папери на інвестиційні сертифікати. 3 погляду реального інвестування його практично не було, тому що обмінювались одні цінні папери без реальної вартості (для об'єкта інвестування) на інші, також практично малоцінні. По суті змінювались лише власники, а вже з цього випливали зміни для корпоративного управління. Інвестиційна компанія і в сучасних умовах зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів, які мають відповідати вимогам, встановленим чинним законодавством. На спільні інвестиції, які здійснюються через випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційної компанії, поширюються обмеження, наведені вище. Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії, що створюється за рішенням її вищого органу. Цей орган затверджує також положення та інвестиційну декларацію взаємного фонду.

При цьому особливістю є те, що рішення про створення взаємного фонду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 3/4 присутніх акціонерів (учасників), які беруть участь у голосуванні на загальних зборах інвестиційної компанії. Створений взаємний фонд має окремі баланс та поточний рахунок і підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На баланс взаємного фонду інвестиційна компанія мім передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості.

Існують деякі особливості руху такого виду корпоративних прав. Так, кошти взаємного фонду не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути накладено стягнення за зобов'язаннями інвестиційної компанії, не пов'язаними з діяльністю взаємного фонду.

Інвестиційна компанія одержує прибутки від діяльності, пов'язаної зі спільним інвестуванням, пропорційно до вартості майна, переданого нею у взаємний фонд, якщо інше не передбачено інвестиційною декларацією. Вона отримує інвестиційні сертифікати у розмірі, що відповідає вартості майна, переданого нею у взаємний фонд. Інвестиційні сертифікати засновників зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж. Інформацію про діяльність взаємного фонду інвестиційними компанія зобов'язана надавати загальним зборам акціонерів (учасників) не рідше ніж раз на рік.

Раніше інвестиційна компанія повинна була мати ліцензії як Міністерства фінансів, так і Фонду державного майна на проведення представницької діяльності з приватизаційними паперами. Оскільки такий дозвіл має бути наданий тільки за умови роботи з приватизаційними паперами, то формально інвестиційна компанія може існувати без нього, що спостерігається сьогодні, тому що приватизаційні папери практично виведені з обігу. Однак практика засвідчує, що практично всі інвестиційні компанії створювались для роботи з приватизаційними сертифікатами громадян. Тому більшість їх була націлена на роботу з "ваучерами", що, в свою чергу, ставить їх у складне становище при проведенні операцій з реальними інвестиційними ресурсами і посередництві в здійсненні значних інвестиційних проектів. Звичайно, для накопичення грошових коштів інвестиційна компанія може випускати власні цінні папери (ними можуть бути акції і облігації), залучати кредити та отримувати аванси за операціями з цінними паперами, проте насправді це не так просто, оскільки вільні кошти інвестори не поспішають вкладати.
10.2.2. Інвестиційні фонди

Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі відкритого акціонерного товариства з урахуванням вимог, встановлених чинним законодавством, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Суттєвою особливістю є те, що інвестиційний фонд не може сам виконувати процес інвестування і для цього існує інвестиційна компанія, яка виступає в ролі інвестиційного керуючого. Інвестиційний керуючий проводить дії з управління активами інвестиційного фонду, організовує продаж інвестиційних сертифікатів, приймає рішення стосовно інвестицій і здійснює управління відповідно до придбаних від імені інвестиційного фонду акцій. Крім того, він здійснює управління активами інвестиційного фонду від імені інвестиційного фонду без доручення та готує проекти інформаційних повідомлень про випуск інвестиційних сертифікатів.

Інвестиційний керуючий організовує продаж інвестиційних сертифікатів інвестиційного фонду. Для цього він може залучати агентів з розповсюдження цінних паперів інвестиційного фонду, але не може пропонувати на продаж інвестиційні сертифікати за ціною, нижчою від номінальної. Інвестиційний керуючий відкритого інвестиційного фонду зобов'язаний вживати находи для викупу інвестиційних сертифікатів на вимогу їхніх власників від імені та за рахунок коштів інвестиційного фонду, а в разі відсутності таких коштів — за рахунок власних коштів.

При цьому за свої послуги він отримує винагороду, річна сума якої не може перевищувати 5% нетто-активів інвестиційного фонду. Існують також певні обмеження. Так, інвестиційний фондам не дозволяється інвестувати більш як 5% своїх активів у придбання акцій конкретного підприємства і понад 10% своїх цінних паперів в одного емітента. У зв'язку з цим на приватизованих підприємствах відсутні відповідальний власник та стратегічний інвестор На сучасному етапі в Україні всі інвестиційні фонди створюються у формі закритих акціонерних товариств. їх, у свою чергу, поділяють на відкриті і закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений термін і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів у терміни, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду.

Закриті фонди створюються на визначений термін і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення терміну діяльності інвестиційного фонду.

Засновниками інвестиційного фонду є юридичні та фізичні особи, але не можуть бути його засновниками ті особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25%. Законодавством може бути передбачено також інші обмеження щодо участі юридичних і фізичних осіб у створенні інвестиційних фондів.

Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди а також інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди (далі — фонди), випускають інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед учасників. Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів. Суттєвою особливістю емісійної діяльності є те, що фонди мають право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-кратного розміру їх статутних фондів.

Засновники несуть відповідальність перед учасниками інвестиційного фонду в межах вартості належних їм акцій статутного фонду. Акції зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж. Інвестиційні сертифікати пропонують» ся для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією. Чистими активами інвестиційного фонду визнається вартість активів, у які розміщено кошти засновників та учасників фонду, в поточних цінах на момент оцінки.

Доходи фондів складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних паперів, що перебувають у власності фонду, та доходів від операцій з цінними паперами й іншими активами. Вони оподатковуються при виплаті дивідендів у порядку, встановленому чинним законодавством.

Чинними нормативними документами встановлено обмеження щодо деяких напрямів діяльності інвестиційних фондів. Так, фондам заборонено:

•    тримати в цінних паперах менш як 70 % активів інвестиційного фонду;

•    купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фонду чи інвестиційної компанії;

• займатися посередницькою діяльністю з приватизаційними паперами;

•    брати банківський кредит, крім випадків використання цього кредиту для викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів;

•    здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду;

•   видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб, укладати договори застави;

•   придбавати цінні папери повних і командитних товариств;

•   випускати облігації та векселі.

Оскільки інвестиційні фонди також є акціонерними товариствами, вони мають свої системи корпоративного управління. Так, для них існують певні специфічні риси управління стосовно ролі загальних зборів, спостережної ради. Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збори засновників, до виключної компетенції яких належать:

• внесення змін і доповнень до установчого договору та статуту інвестиційного фонду;

• затвердження інвестиційної декларації, умов депозитного договору, договору з інвестиційним керуючим, договору з аудитором або аудиторською фірмою і внесення в установленому порядку змін та доповнень до цих документів;

прийняття рішення та затвердження інформації про випуск інвестиційних сертифікатів;

•   затвердження результатів річної діяльності інвестиційного фонду після проведення аудиторської перевірки;

•   затвердження порядку розрахунку дивідендів;

•    прийняття рішень про створення, реорганізацію або ліквідацію філій, регіональних представництв інвестиційного фонду та затвердження положень про них; прийняття рішень про ліквідацію фонду, створення ліквідаційної комісії і затвердження ліквідаційного балансу;

•    обрання й відкликання членів спостережної ради.

Загальні збори засновників скликаються не рідше як один раз на рік, а також на вимогу депозитарію, спостережної ради, інвестиційного керуючого або учасників інвестиційного фонду, що є власниками не менш як 10 % випущених інвестиційних сертифікатів.

Щодо спостережної ради, то не менш як 60 % членів її повинні бути неафілійованими особами. Крім того, членами спостережної ради можуть обиратися також особи, які не є учасниками інвестиційного фонду. Обов'язковою вимогою є положення щодо рішення спостережної (наглядової) ради, які приймаються двома третинами голосів від загальної кількості її членів,

Більш чітко визначені права членів спостережної ради, які мають право бути присутніми на загальних зборах засновників, отримувати довідки про діяльність інвестиційного фонду та про умови виконання депозитарієм депозитного договору Внесення змін і доповнень до інвестиційної декларації та договору з інвестиційним керуючим повинно бути погоджено зі спостережною радою.

Загальні збори засновників зобов'язані відкликати або переобрати члена спостережної ради у разі, коли письмову вимогу про це подали учасники, які є власниками не менш як одного відсотка інвестиційних сертифікатів. Член спостережної ради інвестиційного фонду не може одночасно бути членом спостережної ради іншого інвестиційного фонду.

Особливістю нормативних вимог є те, що майно фондів при їх ліквідації реалізується виключно на аукціоні. Виручка від продажу спрямовується на задоволення вимог кредиторів. Кошти, які залишаються після цього, розподіляються між учасниками пропорційно до кількості інвестиційних сертифікатів. У разі, коли вартість майна в розрахунку на один інвестиційний сертифікат нижча за його номінальну вартість, різниця учасникам покривається за рахунок коштів засновників.

Функціонування інвестиційних фондів на ринку інвестиційних ресурсів має свої недоліки і переваги, які стосуються насамперед дрібного інвестора, для приватизованих підприємств їх інвестиційні функції не досить суттєві. Проте вплив інвестиційних фондів на корпоративні інтереси, переходи прав власності, консолідацію пакетів акцій продовжує залишатися досить значним.
10.2.3. Довірчі товариства

В Україні досить активно діяли довірчі товариства, які часто називають трастовими компаніями, або трастами. Після гучних скандальних операцій з майном вкладників, кількість діючих довірчих товариств зменшилась, а діяльність тих, що залишились, не така помітна на ринку інвестиційних ресурсів, як було раніше. Водночас не слід відкидати таку форму фінансового посередництва, яка в інших країнах показала свою життєздатність і ефективність. В Україні довірчі товариства мають організаційно-економічну форму товариства з додатковою відповідальністю.

Довірче товариство являє собою фірму, яка здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Тому довірче товариство є досить специфічною ланкою в системі корпоративного управління, де здійснюється передавання функцій управління від власника до професійного управляючого, який, на думку власника, більш ефективно здійснить функції розпорядження його майном. Певні функції власника корпоративних прав у цьому разі переходять від довірителя до довірчого товариства. При цьому довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи, які особисто виконують свої обов'язки перед довірителями майна. Довірителями виступають окремі громадяни і юридичні особи.

Певну схожість з передачею функцій управління і розпорядження має інститут уповноважених осіб, яким можуть передаватись окремі функції управління корпоративними правами, але вони мають іншу організаційну форму. Засновниками довірчого товариства можуть бути юридичні особи та громадяни.

Щодо інвестування, то така організаційна форма фінансових посередників, як довірче товариство, має значні переваги над інвестиційними фондами, оскільки немає обмежень відносно часток власного капіталу при інвестуванні. Крім того, така форма посередництва є досить привабливою і для інвестора, особливо дрібного, тому що він при вкладенні в довірче товариство не втрачає повністю контролю над своїми коштами і може спрямовувати їх за цільовим призначенням. Щодо функцій корпоративного управління, які здійснює довірче товариство, то вони зводяться в основному до таких базових напрямів.

Насамперед для юридичних осіб довірче товариство здійснює такі послуги: розпорядження майном, управління голосуючими акціями, агентські послуги. Для окремих громадян довірче товариство може здійснювати управління їх майном і корпоративними правами. Щодо майна громадян, то довірче товариство здійснює функції збереження та представницькі послуги. Довірені особи зобов'язані діяти в інтересах довірителів — власників майна, хоча більш конкретних приписів щодо цього положення немає. Практика показала, що надзвичайно складно довести діяльність довірчих осіб, якщо вона здійснювалась не в інтересах довірителів.

Оскільки довірчі товариства мають додаткову відповідальність, то з економічного погляду це означав, що учасники довірчого товариства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статутного фонду, а у разі недостатності цих коштів — додатково належним їм майном у кратному розмірі до часток їх учасника. Розмір відповідальності змінювався, особливо залежно від потреб роботи довірчих товариств з приватизаційними паперами.

У процесі діяльності довірчих товариств виявився також ряд недоліків, особливо в нормативному забезпеченні взаємовідносин довірителів та довірених осіб. Практика засвідчила, що довірчі товариства, як правило, пропонували довірителям там угоди, згідно з якими вони будь-який контроль за довіреними коштами. На жаль не були нормативно встановлені форми договорів між довірителями і довірчими товариствами. Тому договори розроблялись, як правило, тільки на користь останніх. Результатом стало масове ошукування громадян. Крім того, зібрані кошти використовувались не за призначенням, не в об'єкти інвестування, а на особисті потреби керівного складу багатьох довірчих товариств, після чого привласнювались.

Головними порушеннями довірчих товариств у ході їх діяльності були перевищення обсягів довірчих операцій з приватизаційними майновими сертифікатами, відсутність відповідної звітності та ін. Частина фінансових посередників йшла на пряме порушення нормативної бази і нехтування інтересами вкладників. Це призвело до позбавлення ліцензій багатьох фінансових посередників і призупинення діяльності ряду довірчих товариств та інвестиційних фондів, і навіть до судових справ, що здобули широкий соціальний резонанс. На сьогодні довіра громадян і суб'єктів господарювання до довірчих товариств значно підірвана, і їх розвиток стримується як не зовсім досконалою нормативною базою, так і суто психологічними факторами, наприклад, побоюванням доручителів за свої кошти.
Тема 11. ЗАГАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

11.1. ЗАГАЛЬНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ В АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВАХ

11.1.1. Основні чинники впливу на систему управління

Світова практика свідчить про наявність багатьох різноманітних організаційних систем управління корпораціям и, які мають спільні характерні риси. Найбільш суттєві напрями корпоративного управління визначають власники акціонерного товариства. Вони визначають стратегію розвитку корпорацій і вирішують загальні питання кадрової політики. Оскільки корпорації є такою формою підприємств, де досить часто існує "рол мита" власність і власників може бути дуже багато, то зрозуміло, що повинна зберігатись керованість АТ не тільки під час вираження власниками своїх прав на зборах, а й у період між зборами. Власники здійснюють свої управлінські функції на зборах (якщо вони можуть реально це здійснити) або передають функції управління іншим особам. Якщо така ситуація їх не влаштовує, є два виходи: перший — не втручатись у справи АТ, сподіваючись, що інші власники та менеджмент зможуть вести справу » інтересах усіх власників; другий — вийти з товариства в установленому законодавством та установчими документами порядку.

Загальна характеристика регулятивних корпоративних систем деякими фахівцями вбачається в існуванні кількох груп чинників, що впливають на управління. До них відносять тип власності у певному національному середовищі, специфіку законодавства і нормотворчості, схильність суспільства до прямого тиску на корпорації, структуру директорських рад. Дієвість і ефективність системи корпоративного управління визначається результат поєднання цих чинників. Більш конкретно система корпоративного регулювання розглядається через урахування відповідей на такі питання: як широко сягає регуляція, який її обсяг; наскільки вона сувора; які джерела регулятивних актів; які механізми їхнього запровадження?

Відповіді на ці запитання можуть бути надзвичайно широкими і об'ємними, кожна з них потребує значної роботи. Тому такий підхід вимагає певної конкретизації стосовно безпосереднього управління акціонерними товариствами. Поряд з робочими групами Міжнародної фінансової корпорації існують окремі організації і групи фахівців, які виділяють також кілька конкретних показників, що дає змогу більш чітко з'ясувати стан внутрішньо корпоративного управління в тій чи іншій країні. Наприклад, компанія "Девіс глобал адвайзерс", яка проводила порівняльне дослідження політики керівних центрів корпорацій, використала п'ять основних індикаторів корпоративного управління: наявність національних управлінських кодексів для правлінь корпорацій, участь незалежних директорів у роботі рад директорів, тенденція до розподілу обов'язків голови ради директорів та головного адміністратора між двома різними людьми, наявність основних комісій при раді директорів, рівень оприлюднення інформації про прибутки керівників корпорацій.

Такі підходи є спільними для багатьох систем внутрішньо-корпоративного управління, тому вони застосовуються й у практиці корпоративних відносин в Україні. У цілому внутрішнє управління корпораціями передбачає виявлення повноважень та обов'язків основних органів і учасників корпоративного управління.

11.1.2. Структура управління акціонерним товариством

Крім визначення особливостей корпоративного управління з погляду інсайдерських та аутсайдерських систем, виділяють також три основні системи внутрішньо корпоративного управління, які базуються на розглянутих у попередніх темах підручника "німецькій," "японській" та "англо-американській" моделях. Наявність певної організаційної структури слугує базою для віднесення корпоративного управління до тієї чи іншої системи.

3 погляду внутрішнього управління корпорацією під "німецькою" системою управління фахівці розуміють трирівневу систему управління, яка містить у собі три управлінські структури: загальні збори акціонерів — наглядова рада — виконавча рада. Цій системі властиве чітке розмежування функцій між наглядовою радою, яка здійснює функції нагляду, й виконавчим органом, що керує поточною діяльністю корпорації, Можна відзначити досить чітке розмежування директорів –до наглядової ради входять тільки незалежні директори, до виконавчої — виконавчі директори.

"Американська" система управління різноманітна і має суттєві особливості в межах окремих штатів. Тому управлінські структури відрізняються в межах окремих штатів, навіть у межах одного й того самого штату. Це пов'язано з особливостями правового регулювання, оскільки на федеральному рівні діють закони про цінні папери та про обіг цінних паперів, а внутрішньо корпоративна діяльність регламентується законодавством штатів. Сутнісні риси цієї системи полягають у тому, що керівництво здійснює унітарна рада директорів, яка керує всією діяльністю корпорації та відповідає за її загальний стан. До цього органу входять як виконавчі, так і незалежні директори з повноваженнями контролю. Як правило, кількість виконавчих директорів у складі спостережної ради не регламентована.

"Японська" модель внутрішньо корпоративного управління також передбачає унітарну раду директорів.

Деякі системи корпоративного управління, особливо в країнах, де корпоративне управління проходить періоди становлення або відновлення, включають принципи і "німецької", і "американської" управлінських систем. Причому, як свідчить практика, досить часто виникають труднощі навіть з термінологією. Наприклад, термін "Рада директорів" має істотні відмінності при застосуванні її у тій чи іншій корпоративній системі, тому слід уважно вивчати її компетенцію і функціональні обов'язки.

Структура корпоративного управління в Україні набула певного розвитку і має визначену законодавством регуляторну базу. Зупинимося на основних її елементах.

Реалізація корпоративних прав акціонерів здійснюється через їх участь в управлінні, а оскільки вищим керуючим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства, то головною управлінською функцією акціонера є присутність та головування на цих зборах. У зв'язку з цим слід вважати, що перші управлінські функції акціонери (не засновники товариства) здійснюють на установчих зборах.

Схема структури управління акціонерними товариствами в Україні є в цілому така сама, як і в інших країнах світу. Бона більшою мірою має риси "німецької" системи корпоративного управління, оскільки передбачає наявність окремих органів з наглядовими функціями. Принципово її можна уявити так: в основі управлінської структури є загальні збори учасників; на період між зборами вибираються (призначаються) виконавчі органи; за виконавчими органами наглядає спостережна (наглядова) рада, а фінансовий контроль здійснюється ревізійною комісією (незалежний аудитор). Це загальна внутрішня структура управління корпораціями. Крім неї зовнішні контрольні функції здійснюють державні органи (фінансові, аудиторські, податкові), а також громадський контроль.

Існують певні функції, які виконують ті чи інші структурні органи корпоративного управління. Якщо брати вітчизняну систему корпоративного управління, то на органи внутрішньої структури управління припадають: на правління — виконавчі функції, на спостережну (наглядову) раду — контрольні та виконавчі (деякі), на ревізійну комісію — тільки контрольні, на аудитора — інформаційні.
11.2. РОЛЬ ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ В УПРАВЛІННІ КОРПОРАЦІЄЮ

11.2.1. Особливості реалізації акціонерами управлінських функцій

Реалізація управлінських функцій акціонером здійснюється голосуванням на загальних зборах. Звичайно, можлива реалізація, коли акціонер вибирається у виборні органи товариства і здійснює свої повноваження, але зрозуміло, що таких учасників корпоративних відносин небагато. Одним із важливих положень українського законодавства є те, що голосування на установчих та загальних зборах проводиться за принципом:" одна акція — один голос". Річ у тім, що до 1997 р. такого положення не існувало, що давало можливість включати до установчих документів вимоги про голосування тільки пакетами акцій. У деяких випадках голосувати могли лише власники певних пакетів акцій, що не давало змоги дрібним акціонерам здійснювати управлінські функції. Зараз норма голосування "одна акція один голос" є законодавчо визначеною. Реально вона не дуже вплинула на можливості дрібних інвесторів, оскільки мала кількість голосів дає малі можливості, але з погляду деяких формальних моментів — присутності на зборах, виступів, запитань дещо поліпшила їх стан. В інших країнах можуть існувати і існують деякі особливості голосування.

Можливість кожного власника брати участь в управлінні викликає найбільш гострі питання і є проблемою не тільки вітчизняного корпоративного управління. Так, в Україні законодавством визначено, що в загальних зборах мають право брати участь усі акціонери незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є. Крім того, можуть брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу члени виконавчим органів, які не є акціонерами. Зараз таке право надане представникам трудових колективів (профспілкам та ін.). Однак на практиці, і не тільки в Україні, а й у переважній більшості країн, право на участь у зборах не завжди реально здійсненне. Справа в тому, що, як уже наголошувалось, власність в АТ може бути дуже розпорошена і кількість акціонерів становити десятки тисяч осіб. Практично забезпечити повноцінне проведення зборів нереально. Були спроби проводити такі збори методом опитування, визначення представників, розвитку довірчого управління, Найбільш прийнятним у сучасних умовах здається розвиток інститут представництва, структуризація його, чітке визначення функцій.

У корпоративному управлінні важливим моментом є встановлення періодичності скликання зборів. Як правило, у регуляторній базі переважної більшості країн є норма, відповідно до якої загальні збори акціонерів скликаються не рідше як один раз на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Господарське життя іноді потребує термінового втручання вищого органу товариства. Тому можуть проводитись позачергові збори акціонерів. Зрозуміло, що для проведення таких заходів необхідні певні процедури, оскільки було б недоцільно, наприклад, скликати загальні збори на вимогу одного акціонера, який володіє 1% акцій АТ. Позачергові збори, як правило, скликаються у разі неплатоспроможності товариства, за наявності обставин, наведених у статуті товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому. Проте такі інтереси не чітко конкретизовані і така вимога має загальний характер.

В Україні діє законодавче положення, згідно з яким позачергові збори мають бути скликані виконавчим органом на письмову вимогу ради акціонерного товариства (спостережної або наглядової ради) або ревізійної комісії. При цьому виконавчий орган и акціонерного товариства зобов'язаний протягом 20 днів з моменту отримання письмової вимоги прийняти рішення про скликання позачергових зборів з порядком денним, запропонованим радою акціонерного товариства (спостережною або наглядовою радою) або ревізійною комісією.

Крім того, для підвищення ролі дрібних інвесторів існує пониження, відповідно до якого акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 % голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів у будь-який час і з будь-якого приводу. Якщо протягом 20 днів правління не виконало зазначеної вимоги, вони мають право самі скликати збори. У цьому випадку акціонери, які володіють 10 % голосів, можуть здійснювати тиск на керівництво, постійно скликаючи загальні збори. У цьому разі виникає підстава для знаходження консенсусу між власниками з контрольними пакетами і власниками з дрібними, які и могли згрупувати 10 % у своїх руках.
11.2.2. Організаційні засади проведення загальних зборів

Для проведення зборів, як правило створюється організаційна комісія, яку очолює член правління або голова правління АТ. Іноді таку функцію покладають на спостережну (наглядову) раду. Слід мати на увазі, що для проведення загальних зборів треба зробити оголошення для акціонерів не менш ніж за 45 днів до проведення зборів. Про проведення загальних зборів акціонерів держателів іменних акцій повідомляють персонально передбаченим статутом способом. Це можуть бути листи, загальні оголошення на підприємствах, телефонні дзвінки. Найбільш правильною і поширеною є розсилка листів з запрошеннями та оголошеннями про збори, які можуть бути пред'явлені як персональне письмове повідомлення.

Існує також законодавче положення, згідно з яким загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному з офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Якщо до порядку денного включено питання про зміну уставного фонду акціонерного товариства, то одночасно з порядив денним друкується необхідна інформація. Таке положення викликає досить серйозні заперечення з боку фахівців і практики Якщо акціонер повідомляється, наприклад, персонально письмовим повідомленням, то чи варто так ретельно публікувати в пресі? Це питання потребує нормативного і практичного врегулювання.

Місце проведення загальних зборів акціонерів може вибирати керівництво АТ, хоча за законодавством потрібно проводити їх, як правило, за місцезнаходженням акціонерного товариства. Таке положення зовсім не виключає випадків проведення загальних зборів у зручних лише для менеджменту або власників контрольних пакетів акцій акціонерного товариства місцях, щоб обмежити можливості дрібних інвесторів.

Існує положення, відповідно до якого загальні збори не мають права приймати рішення з питань, не включених до порядку денного. Досить часто в оголошеннях про проведення загальних зборів можна побачити питання "різне", що є некоректним. До цього пункту регламенту проведення зборів можна включи ти багато різних питань, але його вразливим місцем є можливість оскарження прийняття цього питання будь-яким акціонером, оскільки воно не було внесене до порядку денного. Тому керівництву АТ бажано чітко визначати питання, що виносяться на розгляд і голосування. Щодо АТ, які створювались у процесі приватизації, то на перші загальні збори мають обов'язково виноситись питання згідно з Державними програмами приватизації на певний рік, в яких був опублікований їх перелік,

Оскільки кожні збори мають чітко визначений перелік питань, які пропонуються до обговорення, а також включають звіти виконавчих та наглядових органів АТ, для ефективного проведення зборів акціонерам до їх скликання має бути надана можливість ознайомитись із документами, пов'язаними з порядком денним. Як правило, для цього такі матеріали вивішують на дошках оголошень, іноді ці документи знаходяться у правлінні акціонерам дають змогу працювати з ними. В цілому цей момент управління також потребує конкретизації.

При проведенні зборів акціонери мають право висловлювання своєї думки з будь-яких питань порядку денного. Для того щоб підняти нові питання, будь-який з акціонерів має право вносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів не пізніш як за 30 днів до їх скликання. Рішення про включення них пропозицій до порядку денного приймається виконавчим органом товариства або наглядовою радою. Пропозиції акціонерів, які володіють більш як 10% голосів, вноситься до порядку денного обов'язково. Причому рішення про зміни в порядку денному мають бути доведені до відома всіх акціонерів не пізніш 10 днів до проведення зборів у порядку, передбаченому статутом.

Усі ці проблеми має вирішувати створена організаційна комісія. Уявімо собі, що вона плідно працювала, визначила больові точки функціонування АТ, окреслила перелік питань, що виносяться на збори, зробила повідомлення і приступила до безпосереднього їх проведення.

Загальні збори є правомочними тільки тоді, коли існує кворум. В Україні було дуже багато випадків, коли збори не могли відбутися з причини відсутності 1 % , а то й менше, голосів. Водночас проведення зборів є досить дорогим і трудомістким проносом, щоб повторювати його часто. Тому важливим моментом о чітка реєстрація акціонерів, які прибули на збори. Сьогодні в Україні при проведенні зборів на деяких АТ створюється, як правило, реєстраційна комісія. Бона може представляти безпосередньо АТ, а може бути сформована зі співробітників реєстратора, що обслуговує це товариство. Реєстраційна комісія є частиною організаційної комісії, і головна її функція — зафіксувати кількість акціонерів, які прибули, і кількість голосів, якими володіє кожний акціонер. Причому реєстраційна комісія надає акціонерам бюлетені (картки) для голосування, де обов’язково має бути вказано кількість голосів, якими "володіє" цей акціонер. Тому акціонери (їх представники), що беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Визначення кількості голосів може бути здійснене практично лише безпосередньо перед зборами, особливо з розпорошеними акціями, оскільки існує можливість передачі акціонерами своїх повноважень і складно заздалегідь визначити, скільки і кому акцій буде передано. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правління акціонерного товариства. Такі довіреності часто оформляють в останній момент.

Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на основі укладеного з ним договору. Реєстрація акціонерів — власників акцій на пред'явника відбувається на основі пред'явлення ними цих акцій (сертифікатів акцій) або виписок з рахунку в цінних паперах. Право участі у загальних зборах акціонерів мають особи які є власниками акцій на день проведення загальних зборів (крім випадку проведення установчих зборів).

Після припинення реєстрації підбиваються підсумки щодо кількості зареєстрованих акціонерів і їх голосів. Оскільки цей реєстр є офіційним документом, на основі якого починаються збори, то він підписується головою і секретарем зборів.

Реєстрація є важливим моментом, оскільки завдяки їй можна фіксувати кількість голосів, що стоять за тими чи іншими акціонерами, а отже, визначити співвідношення сил на зборах. Застосовуються різні форми контролю за її проведенням. Так акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 % голосі та/або Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку можуть призначати своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах, про що вони до початку реєстрації письмово повідомляють виконавчий орган акціонерного товариства.

Для правильного проведення зборів оргкомісія повинна крім реєстраційної комісії обов'язково сформувати протокольну та лічильну комісії. На зборах обов'язково ведеться протокол, який є офіційним документом, і підписується головою зборів, секретарем. Він має відображати весь перебіг зборів. Крім тог всі рішення приймаються прямим голосуванням, і лічильна комісія підраховує з зазначенням кількість голосів "за" — "проти". Чисельність членів комісій залежить від величини АТ кількості акціонерів.

Практика показує, що на зборах доцільно голосувати починаючи з "проти", оскільки голосів "проти" у переважній більшості випадків менше, ніж "за". Проте це не виключає можливості й іншого порядку постановки питань.
11.2.3. Компетенція загальних зборів

Одним із найважливіших питань корпоративного управління є співвідношення повноважень і відповідальності усіх органів та посадових осіб товариства. Існує багато приписів щодо прав зборів, спостережних органів, виконавчих дирекцій. Функції зборів і органів, які здійснюють управління корпораціями в періоди між зборами, різні. Наприклад, у США приписи щодо проведення зборів також не однакові для всіх штатів. У розвинутих і європейських країнах вони мають більшу правову регламентацію, хоч і тут є відмінності.

В України законодавчо визначена компетенція різних органів управління, хоча в межах наявних приписів є широке поле для різного тлумачення. Регуляторною системою 1991 р. визначено, що до компетенції загальних зборів (не слід забувати про відмінності установчих і загальних зборів) акціонерного товариства належать:

1)   визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

2)   внесення змін до статуту товариства;

3) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради);

4) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

5) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, термін і порядок виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків;

6) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій і представництв, затвердження їх статутів та положень;

7)   винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства;

8)   затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;

9) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним;

10)   визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;

11)   затвердження договорів (угод), укладених на суму, В перевищує зазначену в статуті товариства;

12)   прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Усі ці повноваження є важливими, але частину з них можуть і повинні виконувати органи, що керують у періоди між збори ми. Тому виходячи зі складу акціонерів і їх завдань статутом товариства до компетенції загальних зборів, з одного боку, можуть бути віднесені й інші питання, а з другого — деякі повноважень можуть бути передані зборами до компетенції спостережної ради або правління. Цивільним і Господарським кодексами 2004 р. законодавчо визначено, що до виключної компетенції загальних зборів акціонерів товариства належать такі питання

1)   внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміни розміру його статутного капіталу;

2)   обрання членів наглядової ради, а також утворення і від кликання виконавчого та інших органів товариства;

3)   затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;

4)   рішення про ліквідацію товариства.

3 питань "Внесення змін до статуту товариства" та "Ліквідації товариства" рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. 3 інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Регуляторною базою 1991 р. визначено особливості прийняття рішень на установчих зборах, де більшістю у 3/4 приймають ся рішення про створення акціонерного товариства, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства, про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства.

Щодо інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніше як через три робочих дні після закінчення зборів (хоч цей припис не завжди виконується) має бути переданий виконавчому органу акціонерного товариства.

Такі функції загальних зборів багатьма фахівцями не вважається беззаперечними, тому існують різні підходи і пропозиції щодо вдосконалення діяльності цього вищого органу управління. Деякі вітчизняні фахівці та практики, дотримуються думки, що необхідно розширити коло питань, які можуть вирішуватися загальними зборами, причому належних до виключної їх компетенції. Інші пропонують підняти роль спостережних (наглядових) рад порівняно зі зборами і перекласти на них значну Чистину функцій управління. Ці проблеми потребують додаткового вивчення і запровадження у практику вітчизняного корпоративного управління.
11.3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА УПРАВЛІННЯ АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ У ПЕРІОД МІЖ ЗАГАЛЬНИМИ ЗБОРАМИ

11.3.1. Роль і функції наглядової ради

Зрозуміло, що збори акціонерів не можуть засідати постійно, тоді як товариству потрібно здійснювати повсякденну господарську діяльність. Водночас мало реально, що збори можуть вирішувати складний комплекс проблем, які виникають перед кожним діючим підприємством, оскільки ці ситуації потребують знань, уміння і часто одно осібності прийняття рішень та відповідальності за них. Тому в період між зборами учасників управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається відповідно до виду товариства. В акціонерних товариствах це одні функції і повноваження, в товариствах з обмеженою відповідальністю — інші. В державному корпоративному секторі існує специфіка, яка відрізняється такими особливостями: укладанням контракту з керівником та менеджментом, призначенням уповноваженої особи, що управляв державними корпоративними правами, специфікою виборів керівників державних корпорацій.

В АТ у період між зборами функції управління здійснюють різні органи управління. В різних країнах вони мають різні назви, функції та права. Так, у США такі органи називаються Радою директорів, і туди входять і виконавчі, і наглядові (не виконавчі) директори. Отже, в одних радах здійснюють свої різні повноваження ті, хто виконує реальні функції менеджменту цього підприємства, і ті, що наглядають за таким здійсненням, Особливістю органів корпоративного управління у Німеччині в період між зборами є те, що керівництво провадять чітко визначені виконавчі директори і окремо існують наглядові органи. Законодавчо визначається кількість членів наглядової ради, яки залежить від величини статутного капіталу. Наприклад, у Німеччині члени наглядових рад обираються на термін не більш як 4 роки. Як правило, чисельність членів наглядової ради -3 особи. Інколи регламентується кількість засідань наглядової ради, навіть визначаються випадки, за яких вона повинна обов'язково засідати. Німецька система навіть містить положення про необхідність введення в наглядову раду не тільки осіб, які вибрані акціонерами, а й представників працівників товариства (за умови, що працівників на "сімейному" підприємстві менш як 500). Щодо працівників, то у Франції корпорації з кількістю найманих працівників більше 50 зобов'язані вводити робітничих представників до складу директорських рад. У Нідерландах не вимагається пряма участь робітників у наглядових радах, але важливі рішення мають затверджуватися робітничими радами.

У цілому рада директорів має відповідати кільком основним критеріям, до яких можна віднести пропорційне представництво всіх категорій власників корпоративних прав, можливості впливу на діяльність виконавчого директора (органу), доступ до внутрішньо фірмової інформації і оцінок діяльності фірми, поточний контроль діяльності менеджерів.

У практиці українського корпоративного управління і згідно з регуляторними системами 1991 та 2004 рр. в АТ може створюватися рада акціонерного товариства (наглядова рада), яка представляв інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління, причому в АТ, яке налічує понад 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства є обов'язковим. У Цивільному кодексі немає вимоги, що Рада створюється з числа акціонерів, хоч існують пропозиції віднести цю норму до юридичних осіб — акціонерів. Наглядова рада визначає форми контролю за діяльністю виконавчого органу. Не допускається суміщення посад в АТ. Якщо особи є членами ради акціонерного товариства, вони не можуть бути членами виконавчого органу та ревізійної комісії. Рада може обиратися на загальних зборах і потім обирати зі свого числа голову. У цьому разі голова ради може бути замінений самою радою товариства. Не є винятком інша можливість — вибори голови ради на загальних зборах, після чого його можуть звільнити так само — рішенням зборів.

Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства може бути покладено виконання окремих функцій, що належать до компетенції загальних зборів, крім питань, віднесених законодавством до виключної компетенції зборів. Також статутом та законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради.

Питання, віднесені відповідно до статуту акціонерного товариства до виключної компетенції наглядової ради акціонерного товариства, не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів товариства. Основні питання, які належать до компетенції наглядової ради, вирішуються у кожному конкретному випадку окремо. Найчастіше у практиці українського корпоративного управління виділяють такі риси.

По-перше, досить часто діяльність наглядової ради є формальною і всі управлінські рішення приймає голова правління. Це особливо стосується приватизованих підприємств, на яких були сильні позиції їх керівного складу і колишні директори стали головами правління.

По-друге, наглядова рада здійснює реальний контроль за діяльністю правління щодо виконання рішень загальних зборів і стратеги розвитку корпорації. Це буває у випадках, коли існує баланс інтересів власників та менеджменту і чітко визначені їх ролі в корпоративному управлінні. Такі оптимальні співвідношення зборів, наглядових функцій і виконавчих трапляються не досить часто.

По-третє, іноді наглядова рада перебирав на себе реальні функції управління і тоді як голова правління залишається формальним керівником, рішення приймає голова спостережної ради. У такому разі наглядова рада здійснює функції оперативного управління підприємством.

Роль наглядової ради надзвичайно велика і є предметом дискусій і наукових розробок не тільки в Україні, а й за кордом. Більш чітко простежується тенденція жорсткого відокремлення наглядових рад від виконавчих органів, конкретизації і поширення їх повноважень.
11.3.2. Виконавчі органи в акціонерних товариствах

Надзвичайно важливу роль відіграють виконавчі орган и, оскільки вони здійснюють оперативний менеджмент, та виконують рішення зборів у поточній діяльності. В Україні виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює управління його поточного діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Як правило, таким органом найчастіше є правління, іноді його називають радою директорів, на приватизованих підприємствах часто намагаються зберегти посаду директора або генерального директора і тому іноді називають правління дирекцією. 3 2004 р. діє норма щодо колегіальності, або одноособовості виконавчого органу в АТ. Особливістю виконавчих органів є те, що в них можуть бути особи, які не є акціонерами, а перебувають з товариством у трудових відносинах, Друга важлива особливість полягає в тому, що виконавчий орган може обиратись не тільки зборами, а й призначатись наглядовою радою.

Така ситуація має глибокий зміст, оскільки, обравши голову і членів правління на зборах, для їх звільнення потрібно скасовувати рішення також зборами, а для цього їх треба проводити позачергово, витрачаючи значні кошти і втрачаючи час (згадаємо, що повідомлення необхідно зробити до дати зборів за 45 днів). Водночас можна надати раді АТ право призначити (обрати) правління на її власний розсуд і мати право оперативно його змінити у разі потреби. 3 погляду власників це начебто й логічно, однак це посилює невпевненість менеджерів у своєму статусі на підприємстві й призводить до їх нерішучості у вирішенні виробничих проблем, постійному узгодженні усіх питань з наглядовою радою, що, в свою чергу, перетворює її з контролюючого органу у виконавчий.

Для підвищення ролі виконавчого органу статутом та іншими документами товариства мають бути чітко окреслені повноваження правління (дирекції). Законодавчо визначено, що правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і наглядової ради акціонерного товариства. Загальні збори можуть ухвалити рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління. Тому конкретні повноваження і обов'язки правління є надзвичайно важливим розділом статуту та внутрішньо корпоративних документів кожного АТ і потребують серйозного опрацювання.

Оскільки правління підзвітне загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їх рішень, можна вважати, що воно здійснює тільки оперативний менеджмент. У своїх діях правління обмежене статутом та внутрішньо корпоративними положеннями про правління. В цілому правління здійснює управління майже усіма господарськими процесами, особливо виробничими, маркетинговими, фінансовими, тому воно наділене важливими повноваженнями. Ці повноваження закладаються у статут або внутрішньо-корпоративні документи.

Кількісний склад правління залежить від масштабів АТ, обсягів виробництва, окреслених вищими органами завдань розвитку фірми. В Україні найчастіше правління складається з 3— 7 осіб, хоча буває й інший кількісний склад.

Як правило, правління є колегіальним органом (хоча не виключене одноособове), що приймає рішення голосуванням, але його роботою керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства. Це є цілком зрозумілим, оскільки навіть фінансові документи не можуть підписувати всі члени правління, виступати у відповідальних відносинах з контрагентами також повинен хтось один. Це не означає, що голова правління не має заступників, які можуть виконувати певні функції, в тому числі й ті, які покладено на голову. Голова правління акціонерного товариства має право без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Інші члени правління також можуть бути наділені цим правом згідно із статутом.

Обирають або призначають голову і членів правління різними способами. Якщо збори або наглядова рада обирають усіх членів правління, можливий варіант, за якого члени правління обирають між собою голову. У цьому разі голова підзвітний правлінню і більш жорстко регламентований у своїх діях з його боку. Може скластись інша ситуація, коли обирають або призначають лише голову правління, який сам призначає членів правління і як керівник підприємства укладає з ними угоди на виконання функцій членів правління. У цьому разі керівник має більше повноважень і єдиноначальності, оскільки підзвітний лише наглядовій раді та зборам. Може виникнути ситуація, коли голова правління, а то й усі його члени призначаються або обираються радою акціонерного товариства і прямо підзвітні їй Усі ці варіанти використовуються в практиці корпоративного управління, вони мають свої переваги і недоліки, які важко визначити без аналізу кожного конкретного випадку.
11.3.3. Ревізійні органи. Аудиторська перевірка

Крім наглядової ради існує ще один наглядовий і контролюючий орган — ревізійна комісія акціонерного товариства. В зарубіжній практиці її іноді називають аудиторською комісією, хоча функції її подібні до функцій ревізійної комісії, яка створюється і діє в Україні. Головна функція ревізійної комісії полягає у здійсненні контролю за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства. Цивільним кодексом України не визначається обов'язковість існування ревізійної комісії, існує норма про аудиторську перевірку, але вони існують в уже створених АТ і тому слід вивчити їх діяльність.

Регуляторна база 1991 р. встановлює положення, згідно з яким до складу ревізійної комісії мають входити тільки акціонери цього АТ. Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, наглядової ради акціонерного товариства та інші посадові особи.

Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згідно зі статутом товариства. Як правило, в середньому за розмірами АТ створюється ревізійна комісія в складі трьох чоловік, хоча кількісний склад може бути й іншим. Не обираються в ревізійну комі сію головний бухгалтер та його заступники, оскільки ревізійна комісія перевіряє насамперед їх звітність. Найбільш доцільним є обрання в ревізійну комісію бухгалтерських працівників акціонерів — юридичних осіб, в інших випадках — акціонерів, які обізнані з фінансово-економічною роботою.

Перевірки фінансово-господарської діяльності правління проводяться ревізійною комісією за дорученням загальних зборах, наглядової ради акціонерного товариства, з її власної ініціативи або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш 10% голосів. Періодичність перевірок може бути чітко визначена в статуті, і тоді комісія виконує цю вимогу, незважаючи на те, чи були такі доручення збоку органів управління. При цьому ревізійній комісії акціонерного товариства мають бути віддані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи і особисті пояснення посадових осіб на її вимогу.

Як правило, ревізійна комісія доповідає про результати проведених нею перевірок загальним зборам акціонерного товариства. Якщо перевірки ініціювала рада або сама ревізійна комісія, то результати доповідаються раді акціонерного товариства. Ревізійна комісія зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам акціонерного товариства або виявлення зловживань, вчинених посадовими особами. Щоправда, на сьогодні не чітко визначена відповідальність за невиконання цього зобов'язання і не зрозуміло, як ревізійна комісія повинна його здійснювати.

Для підвищення ролі ревізійної комісії її членам надана можливість брати участь у засіданнях правління з правом дорадчого голосу. Крім того, без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не мають права затверджувати баланс. А без затвердження балансу не можна здійснити звітність перед державними органами і займатися повноцінною господарською діяльністю як підприємство.

Аудиторська перевірка з 2004 р. як обов'язкова встановлена Цивільним кодексом України для відкритих акціонерних товариств. Такі акціонерні товариства повинні для перевірки та підтвердження правильності річної фінансової звітності щорічно залучати аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками. Аудиторська перевірка будь-якого акціонерного товариства має бути проведена у будь-який час на вимогу акціонерів, які разом володіють не менш як 10 % акцій. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності акціонерного товариства встановлюється статутом товариства і законом. Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка, якщо загальними зборами акціонерів не буде ухвалене рішення про інше.

Оскільки названі вище органи управління та контролю формують окремі особи, то слід звернути увагу на те, що трапляються випадки, коли в органи нагляду обираються юридичні особи, які є акціонерами даного АТ. Проте на практиці здійснення функцій управління і їх регламентація пов'язані з поняттям "посадові особи". Отже, юридичні особи можуть бути також посадовими особами. У таких випадках управлінські функції здійснюються ними через своїх керівників або інших представників.

Посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена рада товариства, голова та члени ради товариства. Одні й ті самі особи можуть обіймати різні посади в інших акціонерних товариствах, якщо це не заборонено установчими документами. Такі заборони особливо стосуються участі в управлінні фірм-конкурентів, передавання конфіденційної інформації тощо.

Існують також законодавчі обмеження, згідно з якими посадовими особами органів управління товариства не можуть бути органи державної влади і управління, члени виборних органів громадських організацій, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, та ін.
11.4. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ УПРАВЛІННЯ В ТОВАРИСТВАХ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

Як і в акціонерних товариствах, вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) є збори учасників. Вони збираються учасниками товариства або призначеними ними представниками. Учасники мають кількість голосів, пропорційну до розміру їх часток у статутному фонді. Особливістю є те, 1 що в ТОВ збори учасників товариства обирають голову товариства, а також те, що на зборах вирішуються специфічні питання, які стосуються тільки ТОВ. Цивільний кодекс України встановлює вимоги, згідно з якими з 2004 р. до виключної компетенції зборів належать:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу; 3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;

4)     визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;

5)     затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;

6)     вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

7)     виключення учасника з товариства;

8)     прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Регуляторною базою 1991 р. визначено, що однією з важливих характерних рис управління в ТОВ порівняно з АТ є те, що тут вимагається одностайність щодо прийняття важливих для ТОВ питань. Так, з питань визначення планів підприємства та підтвердження його звітів, внесення змін до статуту, а також при вирішенні питання про виключення учасника з товариства потрібна одностайність у вищому органі — на зборах. 3 інших питань рішення приймається простою більшістю голосів.

Будь-хто з учасників товариства з обмеженою відповідальністю мають право вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніше як за 25 днів до початку зборів. У ТОВ у випадках, передбачених установчим документом або затвердженими товариством правилами процедури, допускається прийняття рішення методом опитування. У цьому разі проект рішення або питання для голосування надсилається учасникам, які повинні у письмовій формі викласти щодо цього свою думку. Протягом 10 днів з моменту отримання повідомлення від останнього учасника голосування всі вони повинні бути проінформовані головою про прийняте рішення. Рішення методом опитування вважається прийнятим за відсутності заперечень хоча б одного з учасників.

Існують певні особливості, пов'язані з періодичністю проведення зборів. У ТОВ вони скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено статутом. Позачергові збори учасників скликаються головою товариства за наявності обставин, зазначених в статуті, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного фонду. Збори учасників товариства мають скликатися також на вимогу виконавчого органу. Учасники товариства, що володіють у сукупності більш як 20% голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який момент і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони мають право скликати збори учасників.

Слід зазначити і відмінності від АТ щодо проведення загальних зборів. Про проведення загальних зборів ТОВ учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення має бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників товариства має право вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно бути ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів. 3 питань, не внесених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган — колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Збори учасників товариства можуть ухвалити рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і організовує виконання їх рішень. Ало дирекція (директор) не мають права приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства.

Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства, а інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом. Характерним є те, що генеральний директор (директор) не може бути одночасно головою зборів учасників товариства.

Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією та іншими контрольним органом, що створюється зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менш як три особи. Члени дирекції та директор) не можуть бути членами ревізійної комісії.

Перевірка діяльності дирекції (директора) товариства здійснюється ревізійною комісією за дорученням зборів, з власної ініціативи або на вимогу учасників товариства. Ревізійна комісія має право вимагати від посадових осіб товариства надання їй усіх необхідних матеріалів, бухгалтерських чи інших документів та особистих пояснень і доповідає результати проведених нею перевірок вищому органу товариства. Ревізійна комісія складає висновок за річними звітами та балансами. Без її висновку збори учасників товариства не мають права затверджувати баланс товариства. Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачергових зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства або виявлено зловживання посадовими особами товариства.

Учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує, або несумлінно виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, «ложе бути виключено з товариства на основі одностайно прийнятого рішення зборів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере.

Тема 12. ВНУТРІШНЬОКОРПОРАТИВНА СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ

12.1. ПОБУДОВА ЦІЛІСНОЇ СИСТЕМИ ВНУТРІШНЬОКОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

12.1.1. Методологія створення внутрішньо-корпоративної системи управління

В акціонерних товариствах крім загальної системи управління, яка базується на положеннях законодавчої бази і не виходить за її рамки, регламентуючи основні підходи до управління, в багатьох випадках створюються елементи власної внутрішньо корпоративної системи управління. Внутрішня система управління являє собою систему заходів, але для того, щоб ці находи були обгрунтованими, в корпораціях розробляють систему приписів, які мають форму певних документів, або, як їх часто називають, положень.

Тому система управління корпорацією являє собою елементи законодавчо обов'язкових норм і специфічні розроблені приписи, притаманні даній фірмі. Усі ці приписи перебувають у єдності й переплетінні, взаємодоповнюючи один одного. Така система управління має певну структуру і повинна набувати певної документарної форми. Значна частина корпорацій застосовує ряд розроблених положень, що регламентують ті чи інші напрями управління і в своїй єдності є основою для прийняття управлінських рішень.

Отже, внутрішньо корпоративна структура управління базується на ряді пов'язаних між собою положень, які стосуються тих чи інших відносин учасників і різних сторін господарського життя. Усі без винятку корпорації мають внутрішньо корпоративну структуру управління, але вона може значно відрізнятися, бути організаційно оформленою чи ні, регламентувати більше чи менше сторін діяльності фірми. В практиці внутрішньо корпоративна структура управління є традиційною: збори — рада акціонерного товариства — виконавчий орган. Проте функції і компетенція цих органів визначаються шляхом розробки і затвердження ряду офіційних положень, які мають юридичну силу всередині фірми. Таких положень може бути небагато — до десяти, може бути й більше — до півсотні. Є корпорації, які користуються лише обов'язковими установчими документами — статутом та установчим договором.

Внутрішньо корпоративна система управління та її побудова залежать від багатьох чинників. Головним методологічним за ходом до формування такої системи є те, що із зовнішньої сфери вона регулюється чинним законодавством і не повинна суперечити йому. Інші принципи її побудови та особливості залежать від ряду наведених нижче чинників.

По перше, структура внутрішньо корпоративного управління залежить від розмірів корпоративних структур і масштабів їх завдань. Зрозуміло, що невелика корпорація з незначною кількістю учасників, стабільно працюючими управлінцями не має потреби створювати об'ємну систему внутрішньо корпоративного управління з великою кількістю положень, які регламентують практично усі прояви господарського життя. Водночас великі акціонерні товариства, особливо ті, що були створені в результаті приватизації велетнів-підприємств, мають створювати систему управління з досить чіткою регламентацією управління, повноважень, руху цінних паперів, виплати дивідендів тощо.

По друге, формування внутрішньо корпоративного управління залежить від урегулювання відносин власності, зокрема, від чітко структурованих відносин контролю, наявності в корпорації власників, які ставлять за мету налагодження ефективної діяльності акціонерного товариства. За умов неструктурованої власності створення дійової системи управління на підприємстві залежить від інтересів, які отримують перевагу в той чи інший момент. Проблема впливу акціонерів-власників на діяльність менеджерів залишається дотепер нерозв'язаною, оскільки наслідками слабкого контролю є прийняття некомпетентних, а іноді корисливих рішень менеджерами, сильний контроль призводить до надмірної обережності в поточній діяльності корпорації, особливо щодо прийняття інвестиційних рішень та здійснення ризикованих проектів.

По-третє, налагодження внутрішньо корпоративних зв'язків залежить від фінансово-економічного стану корпорації. Як свідчить практика, підприємства, що перебувають у передкризовому чи кризовому стані, вирішують проблеми виживання, тому система внутрішньо корпоративного менеджменту відступає на другий план.

По-четверте, створення структури внутрішньо корпоративного управління залежить від особливостей психологічного стану акціонерів, їх обізнаності зі специфікою діяльності підприємства, можливостями побачити його стратегічні потреби і необхідність побудови під них ефективної управлінської системи. В реальному житті, там, де розпорошена власність і переважають дрібні акціонери, практично неможливо вирішити питання стратегічного управління, оскільки всі питання розглядаються і вирішуються під гаслом негайної оплати дивідендів.

Тому створення внутрішньо корпоративної системи управління залежить насамперед від власників з урахуванням наведених вище чинників і проходить етапи розробки і прийняття тими чи іншими органами управління обов'язкових документів. Розробкою такої системи мають займатися реально працюючі на підприємстві менеджери, які відчувають потреби у прийнятті тих чи інших положень. Тому велика роль у формуванні системи внутрішньо корпоративного управління належить правлінню. Така ситуація не є однозначною, оскільки досить часто якраз правління може бути незацікавлене у наведенні порядку. У такому разі формалізацію діяльності виконавчих органів і корпорації в цілому ініціює більш високий орган управління — збори або рада товариства.
12.1.2. Особливості затвердження внутрішньо корпоративних управлінських документів

Внутрішньо корпоративні положення розробляються виконавчими органами корпорації або консалтинговими організаціями за замовленням, а затверджуються різними органами управління. Регуляторна база 1991 р. не зовсім чітко визначила такі особливості, тому є різні підходи до цієї проблеми.

Так, існує ряд положень, що визначають базові засади функціонування корпорації і затверджуються, як правило, загальними зборами акціонерів. До таких положень можна віднести Положення про загальні збори, Положення про раду акціонерного товариства, Положення про правління, Положення про ревізійну комісію, Положення про збільшення (зменшення) статутного фонду, Положення про відповідальність посадових осіб серед акціонерним товариством і акціонерами, Положення ир прийняття внутрішньо корпоративних нормативних актів, Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств та ін.

Як свідчить практика, ця частина положень має обов'язково затверджуватися загальними зборами, оскільки вони конкретизують ті пункти, які є компетенцією загальних зборів, деякі інші положення можуть затверджуватися загальними зборами за їх розсудом або можуть бути передані іншим органами управління. Такі ситуації виникають за умов значної ролі загальних зборів, особливо якщо існує дійовий контроль. У таких випадках на збори може бути покладено право затверджувати усі внутрішньо корпоративні положення.

Частина положень, особливо та, що більшою мірою стосується оперативної діяльності, може бути покладена на раду товариства, а іноді й на правління. Таке право надається рішенням вищого органу товариства для більш оперативного вирішення проблем і знаходить свое відображення або в статутних пунктах, або у рішеннях загальних зборів. Наприклад, раді товариства може бути надане право приймати положення "Про оплату членів праці правління", "Про цінні папери товариства», "Про інтелектуальну власність у товаристві", "Про комерційну таємницю" та ін., і зміни до них, оскільки в чинні положення могли бути внесені пункти, які терміново потребують коригування.

На правління АТ може бути покладені право і обов'язок приймати і вносити зміни до положень "Про внутрішній трудовий розпорядок", "Про персонал", "Про відділи в корпорації" та ін., оскільки, наприклад, змінюються умови праці. Тому частина положень затверджується тільки зборами, частина — радою товариства, а інші — виконавчим органом товариства.

Важливо, щоб усі проекти внутрішньо нормативних документів були узгоджені з акціонерами-учасниками. Крім того, Я слід знати позицію менеджменту підприємства — не тільки вищого рівня, а й у відділах, діяльності яких стосується те чи інше пониження. Прийняття положень залежить від узгодженої роботи юридичного та фінансового відділів, оскільки потрібно не допустити незаконних норм і всі положення мають бути економічно обгрунтованими. Особливо це стосується положень, що регулюють трансформації корпорації, пов'язані зі створенням дочірніх підприємств, філій, представництв, участю в господарських товариствах. Також сюди слід віднести положення, що регулюють розміри угод, які можуть укладати члени правління та його голова (такі положення регулюють значні матеріальні іі фінансові потоки і тому повинні бути ретельно проаналізовані у фінансових та економічних службах).

Прийняття внутрішньо корпоративних документів супроводжується відповідними діями щодо їх реєстрації в правлінні або канцелярії. Зміна положень, їх нова редакція повинні здійснюватись тим самим органом, який прийняв (затвердив) ці документа, або вищестоящим органом. Про прийняті внутрішньо корпоративні документи слід сповістити акціонерів і персонал корпорації. Доцільно мати примірники внутрішньо корпоративних документів у доступному місці для ознайомлення усіх учасників.
12.1.3. Внутрішньо корпоративні документи для проведення зборів

Оскільки в попередніх темах було досить докладно розглянуто особливості проведення загальних зборів і можливостей акціонерів реалізувати свої права, коротко зупинимось на системі внутрішньо корпоративних документів, які створюються, щоб полегшити проведення загальних зборів і зробити їх чіткими, зрозумілими і необтяжливими. Зрозуміло, що на збори виносяться питання, які, з одного боку, є необхідними відповідно до законодавчих вимог, а з другого — хвилюють учасників корпорації і потребують розгляду на зборах.

Деякі акціонерні товариства проведення зборів не регламентують нічим, крім статуту та норм чинного законодавства. Такий підхід також може бути правомірним, але за умов невеликої кількості акціонерів, зі сталим структурованим їх складом, коли проведення зборів потребує більшою мірою дотримання формальних ознак. Проте дуже часто саме на зборах проявляються суперечності інтересів акціонерів, їх груп, акціонерів та виконавчих директорів, не виконавчих і виконавчих директорів. Бувають випадки, коли збори зриваються, на них не приймаються рішення, після проведення зборів з'являються скарги на порушення при їх проведенні. Тому доцільні розробка і прийняття вищим органом товариства Положення про проведення загальних зборів, або Положення про загальні збори. Такі положення регламентують порядок проведення зборів і дають можливість їх організаторам мати розписану процедуру. Вони часто є об'ємними і тому не завжди сприймаються окремими акціонерами, які хотіли б ознайомитись і прийняти окремі невеликі положення, що регулюють збори.

Тому деякі корпорації приймають цілий ряд положень, які регламентують проведення загальних зборів. Це дає змогу в разі потреби заміни деяких пунктів змінювати деякі положення, особливо ті, що приймаються не зборами, а іншими органами корпоративного управління.

Для успішного проведення зборів насамперед необхідно стан рити організаційну комісію. Для цього розробляють Положення про організаційну комісію. В ньому визначається склад такої комісії, функції, які вона виконує, зобов'язання та відповідальність її членів. Як правило, організаційна комісія здійснює такі функції: розробляє та подає на затвердження правлінню АТ план-графік заходів з підготовки зборів, складає кошторис витрат на підготовку та проведення зборів і подає на затвердження правлінню АТ, готує самостійно або приймає за актом від реєстратора списки акціонерів, які мають право на участь у зборах, повідомляє акціонерів про скликання зборів; забезпечує публікацію офіційної інформації про збори, створює умови для ознайомлення акціонерів з документами, що стосуються питань порядку денного, проводить роботу з акціонерами щодо оформлення довіреностей, готує бюлетені та картки для голосування, займається матеріально-технічним забезпеченням зборів, а також здійснює інші функції. Ці функції можуть бути передбачені як Положенням про організаційну комісію, так і загальним Положенням про загальні збори акціонерів.

Крім організаційної іноді створюють реєстраційну та протокольну комісії. Для створення таких комісій розробляють і ухвалюють відповідні положення. Вони необхідні, особливо в умовах значної кількості акціонерів і багатьох бажаючих взяти участь в обговоренні питань діяльності корпорації.

Для полегшення роботи деякі акціонерні товариства розробляють цілий ряд документів, які з успіхом застосовують при проведенні зборів. Крім названих це Структура річного звіту правління, Форми пропозицій до організаційної комісії, Протоколи реєстраційної та лічильної комісії, Протокол засідання ревізійної комісії, Протокол загальних зборів, Регламент проведення загальних зборів та ін.
12.2. ВІДНОСИНИ УЧАСНИКІВ

12.2.1. Регулювання основних організаційно-економічних відносин

Як правило, організаційно-економічні відносини основних учасників корпорацій більш-менш чітко регламентується законодавчими положеннями і в окремих випадках внутрішньо корпоративними документами. В цілому економічна роль засновників та інших акціонерів, їх вплив на діяльність товариства чітко розписані в таких документах, як статут, положення про загальні збори акціонерів, їх представницькі органи. Іноді акціонерні товариства розробляють окремі положення про порядок роботи з акціонерами, які стосуються організаційних аспектів. Як правило, такі положення містять пункти про ознайомлення акціонерів з інформацією або документами товариства, особливості подання акціонерами заяв і їх розгляд, оформлення та реєстрацію довіреностей акціонерів, перереєстрацію їх прав власності. Інші положення, наприклад, про особливості отримання акціонерами дивідендів, про фонди товариства, стосуються більшою мірою економічних аспектів. Безпосередньо економічні відносини закладаються в пункти положення "Про цінні папери товариства", які стосуються умов оплати акцій, опціонів на придбання акцій, облігацій тощо. Однак більш важливою є регламентація таких економічних відносин, які можуть суттєво вплинути на діяльність корпорації.

Виходячи з цього, чіткого трактування потребують способи набуття контрольного пакета акцій і купівлі значних пакетів. Річ у тім, що в умовах вільного руху акцій на ринках цінних паперів саме акціонерне товариство може й не знати про те, що їх контрольні чи блокуючі пакети перейшли в інші руки. Тому такі положення мають якоюсь мірою теоретичний характер і прийнятні лише за умови відповідності вимогам чинного законодавства. Слід визнати, що в Україні законодавчо ці питання недостатньо врегульовано. Тому в положення слід викласти вимоги до закупівлі пакетів, зокрема контрольного.

Затвердження такого положення має враховувати взаємовідносини учасників, де є пов'язані (афілійовані) особи. Можна також розробити окремо таке положення. Оскільки поняття "пов'язані особи" визначається чинним законодавством, пункти внутрішньо корпоративних документів не повинні йому суперечити. Існують досить обгрунтовані думки фахівців, що в регуляторну базу потрібно закласти поняття "афілійована" особа і дати відповідне законодавче трактування. До такого положення має ввійти регламентація заінтересованості в укладанні угод и нагляду посадових осіб корпорації, великих акціонерів, які володіють спільно зі своєю пов'язаною (афілійованою) особою (особами) певною (визначеною чинним законодавством) кількістю голосуючих акцій АТ.

Слід визначити поняття значної майнової угоди (іноді таку угоду називають правочин) в АТ, оскільки її кількісне вираження у кожному акціонерному товаристві буде своє і залежатиме від його розмірів. Звичайно, при цьому необхідно враховувати вимоги законодавства (якщо такі є) і визначити розміри значних угод для корпорації.

Насамперед треба чітко визначити вартість майна, що об'єктом значної угоди, і орган корпоративного управління, який повинен визначати її та регламентувати порядок здійснення. Так, досить часто в положення закладається вимога щодо рішення про здійснення значної майнової угоди, вартість якої становить 25—50 % балансової вартості активів АТ на дату прийняття рішення про її здійснення. У такому разі можна встановити, що рішення має прийматися радою АТ одноголосно, а за умови відсутності одноголосного вирішення — бути переданим на розгляд загальних зборів. Наприклад, можна закласти в положення вимогу, що рішення про здійснення значної майнової угоди (вартість майна становить більш як 50 % балансової вартості активів АТ на дату прийняття рішення про укладання такої угоди) приймається загальними зборами більшістю в три чверті голосів власників голосуючих акцій, присутніх на зборах.

Таке положення може бути дійовим тільки за умови ув'язки його з чинним антимонопольним законодавством. Якщо є спроби здійснити такі дії з боку пов'язаних (афілійованих) осіб, вони повинні довести до ради товариства (правління АТ) свою заінтересованість у здійсненні передбачуваної угоди до моменту прийняття рішення про її укладання, надати їм необхідну інформацію щодо своєї участі в майбутній угоді, а також інші відомості, де вони можуть бути заінтересованими особами. Доцільно визначати вимоги до порядку укладання угод, в яких є заінтересованість, особливо щодо участі в обговоренні та в голосуванні з питань, що стосуються такої угоди, винесення на розгляд окремих органів корпорації тих чи інших угод.

Оскільки в реальній практиці досить часто зустрічаються випадки недотримання вимог до укладання угод, потрібно чітко формулювати наслідки цього, умови визнання їх недійсними, відповідальність за певні розміри збитків, завданих корпорації.

Важливим моментом є регулювання антиконкурентної діяльності всередині самої корпорації. По-перше, в законодавчій базі України не досить чітко сформульовані умови віднесення дій власників чи персоналу корпорації до конкурентних, тому у внутрішній системі управління потрібно це чітко визначити. Для цього приймають документи про заборону конкурентної діяльності в АТ із занесенням до них певних вимог. Наприклад, члени керівних органів корпорації не мають права без погодження ради товариства або загальних зборів бути членами правління або управлінцями, які несуть персональну відповідальність в іншому господарському товаристві, крім тих, які створені цією корпорацією.

Крім наведених вище підходів, згідно з якими дії посадових осіб можуть вважатися конкурентними щодо АТ, конкурентними діями акціонерів і персоналу щодо АТ можуть вважатися: навмисне поширення свідомо неправдивих відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репутації АТ та його майновим інтересам, закупівля структурними підрозділами, дочірніми та залежними підприємствами АТ сировини і матеріалів за завищеними і реалізація продукції за зниженими цінами, якщо ця продукція є профільною для АТ, розголошення комерційної таємниці, яку можуть використати конкуренти на шкоду АТ, неправомірне збирання інформації, що містить комерційну таємницю АТ, схиляння членів персоналу АТ до розголошення інформації, що містить комерційну таємницю, використання товарних знаків АТ підприємствами, у яких особа — член персоналу АТ має частку власності, або перебуває у трудових відносинах, схиляння до бойкоту АТ інших юридичних осіб — контрагентів з господарської діяльності, схиляння до розриву договорів з АТ. У положенні також має бути визначена відповідальність за порушення пунктів положення.

Не можна стверджувати, що конче потрібно розробляти окремо таке положення, його можна внести окремим розділів наприклад, у Положення про персонал та ін. У цілому наведені положення не вичерпують усіх відносин акціонерів, посадових осіб, і їх можна розширювати, регламентуючи більший чи менший обсяг функцій менеджменту та інших працівників, стосунки акціонерів з корпорацією.
12.2.2. Інтелектуальна власність у корпорації

Важливим елементом регулювання відносин учасників в положення про інтелектуальну власність у корпорації, порядок її використання в АТ, форми і порядок її включення до статутного фонду, придбання нематеріальних активів і їх відображення в балансі. Річ у тім, що завдяки невизначеності цих питань у попередні роки багато статутних фондів виявились "збагаченими" інтелектуальною власністю, яка практично не мили ніякої реальної вартості. Якщо для матеріальних внесків у товариство було розроблено більш чи менш прийнятні методи оцінок, то з нематеріальними активами довгий час не було чіткої визначеності.

Практика свідчить, що інтелектуальна власність передається для використання в АТ у вигляді нематеріальних активів. як правило, нематеріальні активи в корпорації можуть утворюватись через внесення їх як частки до статутного фонду підприємства, купівлю виключних (чи невиключних) прав на володіння ними, передавання у спадщину (наприклад, право попереднього користування), безоплатну передачу сторонніми юридичним и чи фізичними особами, перетворення авторських свідоцтв ко-1 лишнього СРСР на сучасні патенти, захист документами виключного права раціоналізаторських пропозицій, які відповідають умовам патентоспроможності, легалізацію (якщо це потрібно) ноу-хау і відповідного його захисту як винаходу.

Положення має містити пункти щодо нематеріальних активів. Як свідчить практика, нематеріальні активи можуть використовуватись як вклади до статутного фонду, набуватись АТ і передаватись на баланс у таких формах, як право власності на винахід, право власності на корисну модель, право власності на промисловий зразок, право власності на знаки для товарів і послуг (засвідчується патентом); право власності на сорти рослин (засвідчується патентом), право власності на фірмове найменування (для акціонерів або продавців — юридичних осіб), право власності на програми ЕОМ — це право на публікацію, відтворення, поширення та інші дії щодо введення в господарський оборот сукупності даних і команд, що призначені для функціонування ЕОМ та інших комп'ютерних пристроїв з метою отримання певного результату, право власності на базу даних — це право на публікацію, відтворення, поширення та інші дії щодо введення у господарський оборот сукупності даних (статей, розрахунків тощо), систематизованих для пошуку і обробки за допомогою ЕОМ, право власності на науково-технічну інформацію. Об'єктом науково-технічної інформації можуть бути результати науково-технічних, виробничих робіт та іншої науково-технічної діяльності, що зафіксовані у формі, яка забезпечує і х відтворення, використання та поширення.

Крім того, до інтелектуальної власності також можуть належати інші нематеріальні активи, які також мають знайти відображення у внутрішньо нормативних документах. Найважливішими з них є такі права користування: земельною ділянкою, надрами, геологічною, геоморфологічною та іншою інформацією про навколишнє природне середовище, а також іншими ресурсами довкілля.

До внесків у вигляді нематеріальних активів, які виступають об'єктами права користування економічними, організаційними та іншими вигодами, можуть належати економічні вигоди від користування монопольним становищем на ринку, право використання економічних та інших привілеїв, гудвіл (ділова репутація) (комплекс заходів, спрямованих на зростання прибутку підприємства без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих здібностей управлінців, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технологи). Як правило, при включенні до статутного фонду експертній оцінці підлягає тільки позитивна ділова репутація. Інтелектуальною власністю також можна вважати право попереднього користування, набуття місця на біржі та так званий рівень підготовки персоналу.

Одна з основних методологічних проблем при підготовці внутрішньо корпоративних документів стосовно інтелектуальної власності полягає у вартісній оцінці нематеріальних активів. На сьогодні існують досить формалізовані методики їх розрахунків, які потрібно враховувати, інакше внутрішні документа не будуть відповідати директивно затвердженим вимогам ведення бухгалтерського обліку.
12.2.3. Заохочення і відповідальність менеджерів

Учасниками відносин у корпорації виступають не тільки акціонери, а й менеджери. Тому регулювання шляхом розробки і прийняття ряду внутрішньо корпоративних документів, які стосуються саме цієї сфери, має велике значення.

Найважливішим моментом є визначення ролі, компетенції і відповідальності найманих управлінців. Загальні принцип діяльності, наприклад членів правління, викладено у положеннях про правління, про персонал та інших документах, які є базовими для формалізації ролі менеджера. Елементом, який регулює становище менеджера, його функції, повноваження та відповідальність, є контракт з посадовою особою. В багатьох корпораціях розробляються положення про укладання контракту з посадовими особами або окремо з головою правління. Це положення про укладання контрактів з посадовою особою, контракт з головою правління та інші форми внутрішньо корпоративних документів.

Контракти з менеджерами розробляються частіше індивідуально, ніж колективно, і мають конфіденційний характер, засоби захисту і процедури, до яких може звернутись менеджер, якщо вважає, що умови не виконуються. Особливо це стосується менеджерів високого рангу, як правило, перших осіб. Тому и контракти має бути закладено механізм захисту інтересів менеджера і відшкодування збитків, які можуть бути йому завдані, Водночас корпорація повинна розробити методи захисту від некомпетентних або недобросовісних дій менеджера. Такі умоли викладено в контрактах, складання, узгодження і підписання яких належить до одного з дуже важливих елементів корпоративного управління.

Крім загальноприйнятих форм стимулювання менеджерів можливе також застосування деяких інших елементів матеріального стимулювання перших менеджерів у фірмі — таких як "золоті парашути", опціони на придбання акцій, передача акцій товариства в довірче управління директорам.

"Золоті парашути" являють собою попередньо узгоджені вихідні виплати вищим менеджерам у разі поглинання, злиття та інших реорганізаціях фірми, що приводить до суттєвих змін у становищі голови виконавчого органу. При цьому він не здійснив ніяких дій, що суперечили б інтересам корпорації. Розміри таких виплат можуть бути досить значними, такими, що можуть компенсувати директорам втрати оплати їх праці, можливої пенсії та інші матеріальні блага, якими поступається менеджер при цьому. Такі винагороди застосовуються для того, щоб вищі посадові особи не протидіяли вигідним для акціонерного товариства змінам щодо злиття, поглинання, розукрупнення, участі в інших господарських товариствах.

Опціони на придбання акцій також використовуються у системі внутрішньо корпоративного управління. Регулювання цієї складної сфери заохочення менеджерів може здійснюватись відповідно до, наприклад, Положення про порядок отримання акцій корпорації її службовцями і опціони на їх придбання менеджерами. Воно регламентує розповсюдження придбаних власних акцій серед членів персоналу з метою підвищення їх стимулювання в ефективному господарюванні акціонерного товариства. Розповсюдження опціонів на придбання власних акцій ставить за мету підвищення зацікавленості персоналу в ефективному функціонуванні корпорації і збільшення власних доходів працівників — як акціонерів, так і неучасників. При додатковому випуску акцій АТ згідно з чинним законодавством його службовці-акціонери користуються переважним правом на придбання додатково випущених акцій.

При цьому передбачено дотримання кількох обов'язкових вимог, без яких впровадження цього управлінського заходу не зможе досягти мети. Так, отримання акцій АТ і опціонів на їх придбання може здійснюватись тільки з згодою члена персоналу, якому вони пропонуються, на добровільній основі. Крім I того, керівні органи АТ зобов'язані провести широку роз'яснювальну роботу з приводу розповсюдження власних акцій і опціонів на їх придбання.

Загальні збори мають право за поданням ради товариства і правління розповсюдити власні акції на пільгових умовах, а в окремих випадках — за високі показники в роботі — на безоплатній основі окремим членам персоналу (при цьому слід дотримуватись норм податкового законодавства). Першочерговість розповсюдження акцій серед членів персоналу, як правило, встановлюється правлінням, погоджується радою і затверджується загальними зборами.

Крім простих акцій, корпорація має право розповсюджувати серед своїх службовців привілейовані акції. Осіб, які мають претендувати на такі акції, встановлює правління, але узгоджує зі спостережною радою, а затверджують це збори. Досить часто для запобігання зловживанням документарно визначається, що власниками привілейованих акцій не можуть бути члени виконавчих та контролюючих органів корпорації.

При розповсюдженні власних акцій серед персоналу АТ можуть використовуватись прості форвардні угоди, згідно з якими АТ бере зобов'язання реалізувати серед персоналу акції за встановленою ціною через певний проміжок часу. При цьому член и персоналу не зобов'язані їх викупити при настанні терміну дп форвардної угоди. Форвардні угоди можуть застосовуватись 1 обмежених випадках і лише за рішенням загальних зборів. Для підвищення відповідальності членів персоналу при придбанні власних акцій АТ доцільно використовувати опціони.

Для підвищення рівня зацікавленості виконавчих директорів і для здійснення операцій з власними акціями можуть ви" користуватись такі форми, як передача акцій товариства у довірче управління директорам. Щоправда, деякі фахівці вважають необхідним заборонити концентрувати акції через їх передачу в управління посадовим особам корпорації. Регуляторна база 1991 р. в Україні не передбачала заборони на такі дії. Практика свідчить, що акумуляція здійснювалась різними шляхами. Простий шлях — голові правління (директору) можуть передаватись у довірче управління акції акціонерів цієї корпорації. Більш складний шлях — акціонерне товариство передавало працюючому директору (голові правління) в довірче управління викуплені власні акції АТ. Для цього іноді створювалося дочірнє підприємство, куди акумулювались викуплені акції.

Крім методів заохочення учасників-менеджерів, потрібно також застосовувати системи відповідальності. Серед них досить важливе місце займають, наприклад, документи про відповідальність посадових (афілійованих) осіб перед корпорацією і акціонерами. Якщо іншими положеннями не визначені "посадові особи" в конкретній корпорації, треба їх визначити. Такими, як правило, є особи, наділені організаційно-розпорядчими й адміністративно-господарськими повноваженнями для здійснення діяльності АТ. Насамперед це голова та члени ради АТ, голова та члени правління АТ, голова ревізійної комісії АТ, посадові особи адміністрації АТ, що виконують функції, передбачені певними пунктами розроблених положень.

У такі положення закладаються вимоги щодо сумлінності посадових осіб при здійсненні своїх службових обов'язків, взяття на себе встановлених обмежень щодо недопущення дій, які можуть призвести до використання їх службового становища та пов'язаних з ним можливостей, а також можливостей АТ і його авторитету, в особистих, групових чи інших інтересах, що суперечать інтересам АТ. Визначаються форми встановлених обмежень, особливості компетенції.

Регламентується отримання винагород, у тому числі від сторонніх осіб і організацій, подарунків, пільг від юридичних і фізичних осіб за використання свого службового становища. Наприклад, у деяких випадках посадовим особам можуть заборо-ішти укладати парі, робити ставки на іподромах та брати участь іі інших азартних іграх грошового чи іншого майнового характеру, якщо це потягне за собою порушення інтересів АТ, використовувати в особистих, групових чи інших неслужбових цілях надані їм для здійснення своїх обов'язків приміщення, засоби транспорту і зв'язку, електронно-обчислювальну техніку, грошові кошти та інше майно, якщо це не передбачено договором і внутрішніми нормативними актами АТ і завдає збитків АТ, використовувати не передбачені внутрішніми нормативними актами АТ переваги в отриманні кредитів, позик, придбанні цінних паперів, нерухомості та іншого майна.

Визначається також відповідальність за порушення, передбачена законодавством України та іншими внутрішніми нормативними актами корпорації. При цьому рішенням загальних зборів акціонерів посадові особи — порушники можуть бути притягнені до дисциплінарної, майнової, адміністративної і кримінальної відповідальності відповідно до чинного законодавства України.
12.3. РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКО-ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР КОРПОРАЦІЇ

12.3.1. Особливості вибору організаційної структури

Формування корпоративного сектору в Україні, що здійснювалось переважно через приватизацію — перетворення діючих підприємств у акціонерні товариства. Структура таких підприємств була неоптимальною, у зв'язку з чим вони потребували реорганізації. Така діяльність отримала назву "реструктуризація" і являла собою багатогранну роботу, яка стосувалась різних сторін діяльності підприємств. Проте в переважній більшості випадків під реструктуризацію розуміли процеси розукрупнення окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб кількох суб'єктів господарювання з визначеними функціями. Водночас відповідно до законодавства до 2004 р. створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало затверджуватись загальними зборами 3/4 більшістю голосів. Цивільний кодекс України зараз визначає прийняття такого рішення простою більшістю. Водночас українська законодавча база тривалий період не давала чіткого визначення категорії "дочірнє" або "залежне", підприємство, що змусило створювати такі підприємства на власний розсуд і обгрунтовувати його перед державними реєструючими органами. Зараз у Цивільному кодекс України поняття "залежне господарське товариство" визначене як таке, в якому іншому (головному) товариству належить 20% або більше статутного капіталу.

Значна частина акціонерних товариств пішла шляхом участі в інших господарських товариствах, віддаючи в них частин майна, яка давала змогу контролю, офіційно не називаючи їх дочірніми. Крім того, реорганізації були піддані і внутрішні служби підприємств, яким ніхто не надавав права юридичної особи але які набували нової якості через запровадження жорсткої самоокупності, так званих "центрів прибутків" та "центрів ви трат", "центрів фінансової самоокупності" та інших форм, як намагались пристосувати до потреб ринкової трансформації економіки.

Організаційні структури, які формувались на основі колишніх державних підприємств, досить різноманітні й залежать від масштабів виробництва, мети розвитку корпорації, інших вагомих чинників. У рамках корпорації може бути створена ціла низка окремих підприємств, а може бути, навпаки, сформована жорстка система управління за принципом "лінійно-штабної", де рівень прийняття усіх більш-менш важливих рішень замикається на першій особі. Слід зазначити, що в основному реорганізаційні заходи були спрямовані на дроблення підприємств створенням окремих юридичних осіб. При цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, що існував у вигляді цінних паперів, ос! кільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій між новими суб'єктами господарювання. Хоча якщо суворо підходити до поділу акціонерних товариств, то він передбачає також поділ цінних паперів, що потребує окремих розрахунків і досить складних процедур. Вигідність створення окремих підприємств для акціонерного товариства була насамперед продиктована їх самостійністю і пивною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалась для проведення через них найбільш вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства створювались для "викидання" в них збиткових структурних підрозділів, житлово-комунального господарства, інших елементів соціальної сфери. I при цьому материнська компанія нічим крім переданих фондів (під яких сама корпорація намагалась позбутися) не ризикувала у разі банкрутства такого підприємства.
12.3.2. Основні положення щодо організаційних структур

Як свідчить практика, іноді українські корпорації створюють положення, спрямовані на всеохоплююче регулювання взаємодії суб'єктів господарської діяльності, що утворюються на основі такого акціонерного товариства. Такі положення розробляються в великих фірмах, які мали масштабне виробництво з майже замкнутими виробничими циклами. Таке положення може мати назву "Про організаційну структуру акціонерного товариства" і охоплювати всі аспекти, включаючи навіть положення про відділи.

В інших корпораціях досить часто організаційна система регулюється положеннями "Про структурний підрозділ", "Про головне підприємство", "Про дочірні підприємства, філії та представництва", "Про порядок створення, реорганізації і ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв АТ", а також окремими положеннями для кожної філії і представництва, які затверджуються як правило, загальними зборами. Для запобігання дублюванню деяких пунктів достатньо одного з цих положень, але грунтовно розробленого.

Як правило, такі документи регулюють взаємодію безпосередньо акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, товариств, створених за участю цього акціонерного товариства, філій і представництв, окремих структурних підрозділів, що не мають статусу юридичної особи, але мають певну господарську самостійність. При цьому положення має регулювати відносини усіх учасників не тільки з материнською компанією, а й між ними. Це досить об'ємні документа, які регламентують економічну діяльність всередині усіх учасників корпоративних відносин. Особливо потрібна розробка питань щодо фінансування органів управління, відрахувань у різні фонди. При цьому доцільно розробити систему нормативів, які регулюють фінансові потоки всередині корпорації і її структурних підрозділів.

Важливим пунктом має стати визначення способів формування фонду дивідендів, оскільки прибуток може отримуватись окремими підрозділами нерівномірно, крім того, окремі юридичні особи (хоч і залежні) мають право самостійно розпоряджатись своїм прибутком. Тому треба встановити норми таких відрахувань, щоб було менше адміністративних рішень, які не за» жди створюють перспективну зацікавленість залежних підприємств в отриманні прибутку. Самі нормативи можна не розробляти. Слід затвердити методику їх розробки, яку мають використовувати учасники.

Важливим елементом розробки положення щодо взаємодії учасників у багатьох випадках є формування розрахункових цін, які діють всередині корпорації, якщо це стосунки окремих юридичних осіб. Зрозуміло, що такі ціни мають відповідати так званим звичайним цінам, як того вимагають положення анти монопольного законодавства, оскільки обмінюються товарами та послугами пов'язані особи. Якщо ціни є внутрішньогосподарськими, вони можуть застосовуватися фінансовим менеджментом корпорації з урахуванням внутрішньо економічних чинників.

Положення про взаємодію суб'єктів господарської діяльності певної корпорації повинно містити пункти щодо урегулювання суперечливих питань, які виникають між ними. Таким "суддею" може бути виробнича рада, яку створюють у корпорації, правління акціонерного товариства, рада товариства, а в окремих випадках — загальні збори.
Тема 13. ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЧОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОРПОРАЦІЇ

13.1. ВНУТРІШНЬО КОРПОРАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РУХУ АКЦІОНЕРНОГО КАПІТАЛУ

13.1.1. Положення про цінні папери

Управління цінними паперами є надзвичайно важливим напрямом корпоративного управління. При вивченні попередніх тем було з'ясовано, що капітал акціонерних товариств існує в матеріальній формі та формі цінних паперів. Від ефективності діяльності акціонерного товариства залежить стан його акцій. Проте досить часто трапляються випадки, коли зміни цінних паперів не пов'язані з господарською діяльністю корпорації. Водночас ускладнення руху акцій має негативний вплив на господарську діяльність.

Тому важливість підтримання належного стану акцій, як правило, зумовлює особливу увагу корпорації до своїх цінних паперів, і часто така увага проявляється у створенні окремого положення про цінні папери і виділенні окремих працівників і навіть відділів, функціями яких є робота з цінними паперами корпорації. При цьому розробляються і затверджуються внутрішні документи, такі як положення про цінні папери акціонерного товариства або про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, про відділ цінних паперів та ін.

У положенні про цінні папери, як правило, наведено види цінних паперів, які може випускати корпорація, та шляхи їх емісії. Як правило, це акції — іменні та на пред'явника, прості та привілейовані, облігації — іменні та на пред'явника, процентні та цільові, з вільним і обмеженим обігом, опціони, векселі (прості та переказні) та інші види цінних паперів, які можуть мати обіг і які вважає за потрібне емітувати ця корпорація.

У положенні визначається форма випуску — документарна чи бездокументарна (у вигляді записів в електронних базах даних), обов'язкові реквізити, які стосуються того чи іншого виду цінних паперів. Іноді в положення вписують також деякі законодавчі вимоги щодо неподільності акцій, кількість голосів, яку вона дає, права власників привілейованих акцій. У положенні можуть бути визначені також умови та способи конвертації акцій, їх анулювання, особливості конвертації облігацій і акцій, особливості випуску опціонів.

Часто в положення закладаються умови розрахунків за цінні папери, наприклад, у разі визнання (оголошення) акції недійсною. При цьому в положення закладається норма, згідно з якою корпорація сплачує її власнику номінальну ціну, якщо ринкова вартість вища від номіналу, або номінальну вартість, якщо вона нижча від номіналу. Крім того, слід зазначити терміни таких виплат і джерела, з яких вони сплачуються.

При використанні сертифікатів акцій у положенні часто закладається вимога щодо кількості сертифікатів на всю суму належних акціонеру акцій, а також вимоги, які застосовуються при втраті сертифіката його власником і умови поновлення за додаткову плату, розмір якої визначається правлінням або радою корпорації, встановлюються умови повної оплати акцій. Наприклад, може бути записана й прийнята вимога, згідно з якою покупець отримує акції за договором купівлі-продажу, укладеним з корпорацією, через внесення готівки у її касу, переказ грошей на рахунок товариства поштою або телеграфом, переказ грошей зі свого розрахункового рахунку в банку на рахунок акціонерного товариства безготівковим способом, надання майна у натуральній формі у власність корпорації, а також іншими способами, які можуть бути застосовані і які слід відобразити в корпоративних документах.

Якщо корпорація планує випускати інші цінні папери, наприклад облігації, то в положенні розписуються і затверджуються умови їх випуску. Окремим розділом визначаються умови невиконання зобов'язань покупців цінних паперів корпорації щодо термінів та розмірів їх оплати, умови реалізації корпорацією неоплачених акцій.

У положенні можуть бути визначені права неповнолітніх щодо їх права розпорядження акціями, умови передачі акцій на відповідний термін у довірче управління, в тому числі довірчому товариству. На практиці ці відносини регулюються відповідним нормами права і тому пункти положення можуть лиши структурувати ці норми, об'єднавши їх в єдиному документі.

Дуже важливо звернути увагу на особливості внутрішньо» корпоративних документів, що регулюють рух цінних паперів у закритих акціонерних товариствах. Це, по-перше, викликано тим, що таких акціонерних товариств в Україні досить багато, по-друге, часто у цих товариствах відбувається жорстока боротьба за збереження акцій від вільного продажу, а норм, що регулюють цей процес, недостатньо або вони нечітко тлумачать деякі важливі питання. Практика свідчить, що в положення про цінні папери закритих акціонерних товариств закладаються такі норми.

Так, акціонери не мають права продавати, передавати будь-яким способом належні їм акції без згоди загальних зборів акціонерів. Існують вимоги, що акціонер закритого акціонерного товариства має право зробити відчуження (продати, подарувати, обміняти), заставити та передати в довірче управління особам, що не є акціонерами, акції тільки за згодою загальних зборів акціонерів. Власник акцій, який вирішив продати свої акції або їх частину, зобов'язаний насамперед запропонувати їх безпосередньо самому акціонерному товариству. У разі згоди товариств» придбати акції за визначеною акціонером ціною, між ними укладається договір купівлі-продажу акцій. Часто закладається пряма вимога, що включення до АТ нових акціонерів можливо тільки з числа його працівників за згодою загальних зборів акціонерів ЗАТ.

Для ускладнення реалізації акцій стороннім особам іноді ставиться вимога, що якщо протягом року після письмового повідомлення про продаж АТ не ухвалить свого рішення про придбання акцій за визначеною акціонером ціною, власник акцій набуває право реалізувати їх іншому акціонеру або працівнику цього АТ за ціною, не нижчою за ту, що була запропонована АТ. Якщо й після цього на акції немає покупця, то тоді акціонер має право запропонувати акцію стороннім особам. Слід мати на увазі, що такі вимоги і обмеження мають суперечливий характер, оскільки акція являє собою приватну власність, з якою громадянин має право здійснювати дії на свій розсуд. Тому це питання має бути вирішено на законодавчому рівні.
13.1.2. Фонди акціонерного товариства

Створення фондів у корпораціях є основою виробничої та фінансової її діяльності. Регулювання фондів у акціонерних товариствах здійснюється відповідно до законодавчих положень, установчого документа, розроблених і затверджених положень про фонди.

Регулятивна система 1991 р. містить лише основні вимоги щодо створення обов'язкових для господарювання фондів у акціонерних товариствах — статутного і резервного. В попередніх темах наголошувалося, що статутний капітал (фонд) є попередньо фіксованим і змінюється офіційно: збільшенням або зменшенням і відповідною емісією додаткових акцій, або збільшенням їх номіналу, або вилученням їх з обігу. Так само можна розглядати і резервний фонд, але з великими умовностями. По-перше, резервний фонд має обмеження за нижньою межею (не менш як 25 % статутного) і не має їх за верхньою. По-друге, він тривалий час може формуватись (щорічні відрахування не менш як I б % чистого прибутку), і тому мати змінні величини.

Тому, як правило, в положеннях корпорація передбачає для себе створення фіксованого (статутний) та фіксовано-змінного (резервний) фондів. Такі фонди є обов'язковими, важливими і тому їм приділяється велика увага.

Однак акціонерне товариство є насамперед підприємством і йому потрібні інші фонди, які дають змогу оптимально функціонувати. Такі фонди можуть мати різні назви, які часто залежать від чергових змін у бухгалтерській звітності, вимог податкового законодавства та уподобань фінансових менеджерів корпорації. Зараз найчастіше у таких положеннях зафіксовані фонд розвитку виробництва, фонд соціального розвитку, фонд заохочення, фонд оплати праці органам управління та контролю, фонд оплати дивідендів, фонд накопичення коштів для викупу власних акцій.

Створення саме таких фондів в усіх без винятку акціонерних товариствах не є обов'язковим, але практика вказує на доцільність їх виділення, структуризації і практичного наповнення фінансами. Тому внутрішньо нормативні документи регулюють порядок створення і напрями їх використання. Наприклад, затверджується, що для забезпечення розширеного відтворення, оновлення основних фондів у корпорації може створюватися фонд розвитку виробництва. Доцільно визначити також джерела такого фонду. Як правило, такими джерелами є відрахування з прибутку, який залишається в розпорядженні АТ, виручка від реалізації майна, що не використовується або використовується незадовільно, амортизаційні відрахування та інші джерела, передбачені чинним законодавством.

Важливим моментом є визначення напрямів витрат з такого фонду. Як правило, кошти фонду розвитку виробництва використовуються на фінансування витрат з технічного переозброєння, реконструкції та розширення виробничої бази АТ, фінансування приросту власних оборотних коштів, а також відшкодування їх нестачі, фінансування витрат на підготовку та освоєння нових та модернізованих видів продукції та послуг, прогресивних технологічних процесів, виготовлення дослідних зраз ків, створення й розширення потужностей з виробництва товарів народного споживання та надання послуг населенню, погашення наданих довгострокових кредитів банків, що відповідно до чинного законодавства погашаються за рахунок фонду розвитку виробництва здійснення природоохоронних заходів, покриття збитків, що виникають у АТ при передачі майна іншим підприємствам, при його продажу чи списанні, а також на покриття витрат за основними засобами, зданими в оренду, фінансування інших виробничих потреб.

Досить часто в акціонерних товариствах створюється фонд соціального розвитку. Причиною його створення є підтримка і розширення соціально-побутової сфери. Фонд соціального роз витку створюється за рахунок відрахувань з прибутку, який залишається в розпорядженні АТ, виручки від реалізації майна, що не використовується, а також інших джерел, передбачених чинним законодавством.

Кошти фонду соціального розвитку використовуються на будівництво житлових будинків, дитячих закладів та інших об'єктів соціального призначення, премії та подарунки до свят і ювілеїв, матеріальну допомогу на поховання (суми, що перевищують передбачені чинним законодавством), оплату додатково наданих за рішенням загальних зборів акціонерів (понад розміри, передбачені законодавством) відпусток працівникам, у тому числі жінкам, що виховують дітей, одноразову допомогу ветеранам праці, що виходять на пенсію, доплати і надбавки до державних пенсій працюючим пенсіонерам, вартість путівок на лікування і відпочинок, екскурсії та мандрівки або суми компенсацій, виданих замість путівок, суми, спрямовані (як готівкою, так і за безготівковими розрахунками) на здешевлення вартості харчування працівників у їдальнях, буфетах, профілакторіях АТ, а також дітей, що перебувають у дитячих санаторіях, яслах, оздоровчих таборах АТ, та ін. Витрати з такого фонду можуть спрямовуватись на придбання акцій (для працівників Л.Т) у випадках, коли не створюється окремий фонд такого призначення, а також фінансування інших соціальних потреб.

Для задоволення особистих потреб працівників за рахунок відрахувань з чистого прибутку, який залишається у розпорядженні АТ, за нормативом, встановленим у відсотках до нього, загальними зборами акціонерів може окремо створюватись фонд заохочення. Кошти такого фонду витрачаються за кошторисом, який розглядається та затверджується у порядку, передбаченому положенням про підготовку, розгляд та укладення колективного договору або положенням про порядок розподілу прибутків в акціонерному товаристві. За рахунок фонду здійснюються всі індивідуальні заохочувальні виплати членам трудового колективу АТ, крім тих, які згідно з чинним законодавством нараховуються та сплачуються за рахунок собівартості.

Оскільки в корпораціях органи управління включають посадових осіб, доцільно створити фонд оплати праці органів управління і контролю. Як правило, такий фонд створюється для оплати праці членам правління (крім голови правління АТ), членам ради АТ та голові ревізійної комісії за рахунок чистого прибутку АТ. Розмір фонду визначається загальними зборами акціонерів. Порядок використання коштів фонду може визначатися положенням про оплату праці посадових осіб органів управління та контролю. 3 цього фонду може також оплачуватися послуга незалежного аудитора.

Для проведення оптимальної дивідендної політики досить часто створюється фонд оплати дивідендів. Оплата дивідендів може визначатись окремим положенням про дивіденди в акціонерному товаристві або загальним положенням про фонди. Такий фонд створюється за рахунок чистого прибутку АТ за нормативом, встановленим загальними зборами акціонерів, і ділиться на дві, а іноді й три частини: дві — виплата дивідендів за привілейованими акціями і виплата дивідендів за простими акціями; третя — кошти для виплат обов'язкових відсотків за облігаціями.

Іноді в корпораціях створюються фонди накопичення коштів для викупу власних акцій, в основному за рахунок чистого прибутку АТ (не виключено, що сюди можуть увійти також інші джерела, не заборонені законодавством), і його величина визначається зборами акціонерів, проте доцільність його використання, ціну акцій, як правило, обґрунтовує правління або ради товариства.
13.2. УПРАВЛІННЯ ПРАЦЕЮ В КОРПОРАЦІЇ

13.2.1. Положення про персонал

Положення про персонал визначає основні вимоги кадрової політики щодо формування персоналу акціонерного товариства, розробки та здійснення програм розвитку персоналу, регулює порядок оплати, порядок найму, просування по службі, атестації, вивільнення персоналу, питання формування соціального партнерства персоналу та адміністрації. Корпорації, які мають такі положення, меншою мірою потерпають від конфліктів між власниками і персоналом, між менеджерами та виконавцями.

Як правило, такий внутрішній документ дає визначення персоналу корпорації, його структуру, іноді кількісний склад. Іноді в таке положення включаються пункти загального значення. Наприклад, стверджується, що адміністрація АТ і персонал якіпринцип своїх взаємовідносин розглядають готовність персоналу розуміти проблеми, що виникають перед корпорацією, як стратегічного характеру, так і поточні, відчувати свою належність до АТ, пов'язувати особисті інтереси з інтересами АТ, повністю розділяти і підтримувати цінності та корпоративні інтереси, що висуваються АТ, приймати відповідальність і ризик за роботу АТ і економічні результати, успіхи та невдачі.

3 такою самою метою приймається також окреме положення — кодекс поведінки члена персоналу акціонерного товариства, який регламентує значну частину вимог до поведінки працівника.

У таких положеннях часто окремим розділом викладено програму розвитку персоналу. Власники приймають основні положення, а адміністрація забезпечує розробку і реалізацію такої програми відповідно до трудового законодавства України. У різних корпораціях по-різному складається така програма, деякі обмежуються лише нормами чинного законодавства, більш ефективно діючі корпорації розробляють її на перспективу досить грунтовно, з включенням усіх пунктів поліпшення кадрового потенціалу акціонерного товариства. Іноді така програма зовсім не приймається.

Складовою програми розвитку персоналу є спеціальна її частина, що регулює виробниче, економічне і соціальне партнерство адміністрації і профспілкових об'єднань або інших представників трудових колективів. Зараз багато положень включають також розділи щодо застосування контрактної форми найму персоналу.

Важливим напрямом внутрішньо корпоративного регулювання кадрового забезпечення є підвищення кваліфікації і перекваліфікація персоналу. 3 одного боку, доцільною є вимога до працівника, який зобов'язаний постійно підвищувати свою кваліфікацію. 3 другого — обов'язком адміністрації має бути забезпечення кожному працівнику АТ необхідних умов для підтримання і підвищення рівня професійної кваліфікації. Заходи адміністрації мають бути чітко окреслені, оскільки такі дії потребують великих коштів.

Так, зарубіжний досвід показує, що підготовка і перепідготовка персоналу переважно здійснюються за рахунок корпорації. Так норма може бути закладена у положення, проте в разі, якщо підготовка і перепідготовка осіб, які працюють за контрактом, пов'язані з оволодінням працівником спеціальними знаннями, що потребують витрат, які суттєво перевищують загальноприйняті, адміністрація і працівник повинні мати право узгодити умови додаткового залучення коштів працівника.

Іноді в положення про персонал включають пункти про гарантованість зайнятості працівників з боку адміністрації, вибір структурними підрозділами і працівниками форм організації праці і її оплати. Такі розділи коригують з пунктами про соціальні гарантії працівникам з боку адміністрації або власників, які закладаються за умови перевищення соціальних гарантій з боку власників над законодавчо визначеними. Вони можуть включати: додаткову відпустку у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; виплату додаткових сум до встановленої законом допомоги за державним соціальним страхуванням; медичне, санаторно-курортне і побутове обслуговування; додаткову компенсацію на відшкодування збитків внаслідок пошкодження здоров'я працівника (сім'ї працівника — в разі смерті останнього); витрати на підтримання (збереження) здоров'я працівників (проведення за рахунок АТ огляду і оцінка якості здоров'я і працездатності працівника); участь персоналу в прибутках та ін.

13.2.2. Внутрішній трудовий розпорядок

Внутрішньо корпоративна система управління господарською діяльністю передбачає чітку організацію використання трудових та матеріальних ресурсів, що, в свою чергу, повинно знайти втілення в додаткових документах, які регулюють поведінку особи на робочому місці, вимоги до поведінки працівника під час виробничих процесів. Тому положення про персонал та кодекс поведінки працівника акціонерного товариства повинно бути доповнено правилами внутрішнього трудового розпорядку, Затвердження такого внутрішнього документа дає змогу більш ефективно управляти кадровим потенціалом підприємства, більш оптимально застосовувати заохочення і стягнення, які регулюються іншими положеннями.

Прийняття правил внутрішнього трудового розпорядку має на меті сприяти вихованню робітників і службовців у дусі сумлінного ставлення до праці, подальшому зміцненню трудової дисципліни, раціональному використанню робочого часу, високій якості робіт, підвищенню продуктивності праці та ефективності функціонування корпорації.

Особлива увага при розробці правил внутрішнього трудового розпорядку приділяється зобов'язанням працівників і адміністрації, які розробляються і приймаються для того, щоб було чітко юридичне оформлення їх стосунків. Такі пункти обов'язково вводяться, якщо не прийняте окремо положення про персонал. У цьому разі закладають норми про те, що від працівників, як привило, вимагається працювати чесно і сумлінно, дотримуватися дисципліни праці — основи порядку на виробництві, своєчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації, використовувати робочий час для продуктивної праці, утримуватися від дій, що заважають іншим працівникам виконувати трудові обов'язки, підвищувати продуктивність праці, своєчасно і ретельно виконувати роботи за нарядами і завданнями, поліпшувати якість робота і продукції, що випускається, не припускати упущень і браку в роботі, дотримуватися технологічної дисципліни.

Крім цих пунктів, часто закладаються обов'язкові вимоги щодо охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці й протипожежної охорони, передбачені відповідними правилами й інструкціями, та інші обов'язкові пункти для оптимізації роботи. Можуть прийматися окремі пункти, які стосуються поведінки на робочих місцях посадових осіб корпорації.

Крім вимог до працівників у положення про трудовий розпорядок вводяться чітко визначені обов'язки. Як правило, обов'язки адміністрації зводяться в цілому до такого:

•    правильно організувати роботу робітників і службовців, щоб кожен працював за своєю спеціальністю і кваліфікацією, мав закріплене за ним робоче місце, своєчасно до початку отримуваної роботи був ознайомлений з поставленим завданням і забезпечений роботою протягом усього робочого дня;

•    забезпечити здоров'я і безпечні умови праці, справний стан інструменту, машин, верстатів та іншого обладнання, а також нормативні запаси сировини, матеріалів та інших ресурсів, необхідних для безперервної і ритмічної роботи;

•    створювати умови для зростання продуктивності праці через впровадження новітніх досягнень науки, техніки та наукової організації праці, всебічно розвивати і удосконалювати форми організації й стимулювання праці, здійснювати заходи, спрямовані на підвищення ефективності діяльності відділів, організувати вивчення, поширення і застосування передових прийомів та методів праці;

• своєчасно доводити до виробничих підрозділів програмні завдання, забезпечити їх виконання з найменшими витратами трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.

Адміністрація повинна також неухильно дотримуватися законодавства про працю і правил охорони праці, вживати необхідні заходи щодо профілактики виробничого травматизму, професійних та інших захворювань робітників і службовців, у випадках, передбачених законодавством, своєчасно надавати пільги та компенсації у зв'язку з шкідливими умовами праці (скорочений робочий день, додаткові відпустки, лікувально-профілактичне харчування та ін.) і здійснювати інші заходи соціального характеру.

У положенні про внутрішній трудовий розпорядок визначаються робочий час і його використання, пропускний режим на підприємстві, табельний облік. Якщо не розроблено спеціальні положення, то в таких правилах іноді визначають також і методи заохочення за успіхи в роботі. Досить грунтовно проробляється розділ про відповідальність за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку.
13.2.3. Ознайомлення з інформацією. Комерційна таємниця

Для регулювання інформаційного поля в корпорації, визнання частини інформації комерційною таємницею рада АТ затверджує перелік інформації, відкритої для ознайомлення акціонерів. Іноді розробляються положення, які регулюють інформаційні потоки в корпорації. Вони часто мають назву "Про ознайомлення з інформацією в АТ", "Про комерційну таємницю в АТ". Практично в усіх товариствах документами, відкритими для ознайомлення акціонерів, є свідоцтво про реєстрацію АТ, статут зі змінами та доповненнями; установчий договір, ліцензії, що дозволяють АТ займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами, фінансовий звіт та баланс з додатками за підсумками кварталів та року, внутрішні нормативні акти. Для регулювання цих відносин розробляють і затверджують положення, яке встановлює право акціонера на отримання інформації про діяльність АТ, обов'язки правління та структурних підрозділів щодо надання такої інформації акціонерам, обмеження доступу до інформації.

Кожен акціонер повинен бути повідомлений про те, яка ін формація є відкритою для ознайомлення, а також, де, коли і на яких умовах він може ознайомитися з нею. Крім того, слід ознайомити усіх акціонерів з матеріалами, які є комерційною таємницею.

Практика показала доцільність використання такої форми для надання інформації, як подання акціонером заяви, хоча це не є обов'язковим для всіх видів інформації. Заява у письмовій формі може подаватися як особисто, так і через уповноважену особу, яка не обов'язково має бути акціонером АТ. У положенні часто визначають вимоги до форми заяви, термінів її подання і форм надання інформації. Частина інформації має бути підготована, з тим щоб акціонер міг з нею ознайомитися в зручний для нього час і в доступному місці без письмової заяви.

Перелік інформації, яка є комерційною таємницею АТ, визначається у положенні згідно з чинним законодавством. Крім того, в положенні можуть міститися деякі додаткові пункти щодо надання інформації реєстратором. Звичайно, зміст такого положення не повинен виходити за межі, встановлені чинним законодавством України.

14.2.4. Договірна робота в корпорації

Для поліпшення управління господарською діяльністю в акціонерному товаристві часто розробляють положення щодо порядку укладання і виконання договорів на рівні акціонерного товариства або структурних підрозділів, що входять до його складу, включаючи філії та представництва. Крім того, для посилення цієї частини корпоративного управління часто приймається положення про претензійно-позовну роботу в акціонерному товаристві, про значну майнову угоду та деякі інші. Договірна робота в акціонерному товаристві, зрозуміло, виходить за межі внутрішніх господарських відносин, проте доцільно створити внутрішні нормативні акти, які регламентують укладання посадовими особами угод із зовнішніми суб'єктами підприємництва, для забезпечення інтересів корпорації, а також для запобігання помилкам, а то й корисливим діям з боку менеджменту чи посадових осіб.

Часто договірна робота включається до переліку функцій юридичного відділу, якщо таке положення прийняте в корпорації, оскільки підготовка укладання і контроль за виконанням договорів здійснюються юридичними службами, юрисконсультами структурних підрозділів АТ разом з відповідними службами структурних підрозділів, які несуть відповідальність за їх виконання відповідно до покладених на них обов'язків.

У положеннях можуть визначатися вимоги до змісту угод, хоча вони часто дублюють відповідні законодавчі норми. Наприклад, включають вимоги до оформлення договору: предмет договору, загальна його сума і ціна продукції, терміни виконання договору і терміни поставки; порядок розрахунків, майнова відповідальність, порядок урегулювання суперечок, інші умови угоди, які є істотними для сторін за цим договором. Положення регулюють також договірну роботу всередині самої корпорації, особливо коли структурні підрозділи мають відносну самостійність і свої відносини будують шляхом укладання угод. Особливо важливим є регулювання прав структурних підрозділів укладати угоди з зовнішніми контрагентами.

Положеннями визначаються порядок оформлення і зберігання договорів, порядок їх контролю на відповідність умов договору чинному законодавству, порядок погодження із зацікавленими підрозділами і службами та посадовими особами. Регулюється ситуація за умов виникнення спорів і розбіжностей партнерами. Особлива увага має бути приділена контролю виконання договорів. Усім відомо; скільки угод, укладених українськими підприємствами, не виконуються. Тому для контролю виконання договорів доцільно визначати персонально особу і відповідних служб, яка стежить за ходом їх виконання.

Важливим пунктом положення є регулювання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання договорів з боку сторонніх організацій, а також посадових осіб самого акціонерного товариства.

13.3. РЕГУЛЮВАННЯ ДОХОДІВ

13.3.1. Форми розподілу прибутків. Дивіденди в АТ

Для чіткої організації використання прибутків у корпораціях досить часто розробляють положення про порядок розподілу прибутку. Воно є загальним і може конкретизуватись положеннями про участь персоналу в прибутках корпорації, про дивіденди, про оплату праці в акціонерному товаристві та ін.

Слід мати на увазі, що балансовий прибуток акціонерного товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них ви* трат і витрат на оплату праці. 3 балансового прибутку АТ сила-чує податки та інші передбачені законодавством платежі до бюджету. Чистий прибуток, що утворюється після здійснення таких розрахунків, залишається у повному розпорядженні корпорації,

Оплата дивідендів як форма розподілу прибутку також досить часто регулюється окремим положенням. Як правило, такі положення включають блоки: загальні положення, джерела виплати дивідендів, особливості розрахунків дивідендів, розподіл фонду дивідендів, особливості нарахування та розподілу дивідендів за привілейованими акціями і облігаціями. Іноді в такі положення закладаються особливості оплати дивідендів фізичним та юридичним особам, оподаткування доходів за дивідендами.

У цілому дивіденди за акціями виплачуються за підсумками року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні після оплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджет та відсотків за банківський кредит. Існують також можливості для оплати дивідендів залучати резервний фонд. При цьому особливу увагу у внутрішніх документах приділяють дивідендам на привілейовані акції (якщо вони г у цій корпорації). Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Проте у внутрішньо корпоративних документах має знайти відображення законодавча норма, що власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Тому все залежить від ролі власників привілейованих акцій, хоча вони, як правило, не беруть участі в голосуванні.

Привілейовані акції можуть випускатися з фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості дивідендом, який виплачується щороку. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. У тому разі, коли прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями провадиться за рахунок резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам, за простими акціями перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може бути здійснена доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам. Усі ці пункти зазначаються у внутрішніх документах і є основою для управління дивідендами.

Акціонерне товариство як платник податків при нарахуванні та виплаті дивідендів своїм акціонерам утримує з них кошти у розмірі податку на прибуток. При цьому воно зменшує суму власного нарахованого податку на прибуток на суму внесеного до бюджету податку на дивіденди. Для громадян вирахування з них податку на дивіденди означає можливість не включати суми дивідендів до сукупного доходу.

Для підвищення ролі найманих працівників у справах корпорацій часто формується фонд участі персоналу у прибутках відповідно до умов колективного договору і правил, передбачених чинним законодавством та внутрішніми документами акціонерного товариства. Такий фонд формується за рахунок чистого прибутку і його кошти обліковуються на особистих рахунках, що відкриваються кожному члену персоналу. Іноді такі фонди формуються за рахунок внесків самого акціонерного товариства і працівників, які беруть участь у розподілі прибутків.

Сума акумульованих коштів розподіляється між персоналом пропорційно до заробітної плати кожного з працівників. Часто можливість отримати кошти закладається через тривалий період, наприклад, вони можуть бути отримані (вилучені) праці ним ком не раніше ніж через два чи три роки з моменту їх нарахування.

Кошти такого фонду можуть використовуватися вкладенням в акції, облігації і опціони самого акціонерного товариства, різноманітні цінні папери інших товариств, державні боргові зобов'язання тощо. Під час їх акумулювання можуть виникати прибутки, які підлягають виплаті персоналу як дивіденди пропорційно до розміру трудової участі. При цьому може бути встановлено розмір або співвідношення мінімального і максимального дивіденду в цілому по акціонерному товариству.

Як правило, виплата дивідендів від використання кошти фонду участі в прибутках здійснюється за підсумками фінансового року, проте може бути передбачений і метод "відкладеного платежу", тобто з відстрочкою. Важливим моментом є добровільність чи обов'язковість участі персоналу в прибутках, об кільки не всі працівники мають бажання брати участь у таких заходах, особливо, коли внески роблять самі працівники. Положенням може бути передбачено, що програма участі в прибутках (доходах) розробляється за безпосередньою участю персоналу і обов'язково є складовою колективного договору.

13.3.2. Форми оплати праці

Методом регулювання оплати праці в корпораціях, що набув найширшого застосування, є розробка і затвердження єдиного для корпорації положення про оплату праці. Як правило, воно впроваджується з метою встановлення єдиного порядку витрати коштів на оплату праці усіх працівників акціонерного товариства.

Важливими моментами управління оплатою праці є визначення джерел коштів на оплату праці, якими є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок господарської діяльності акціонерного товариства відповідно до чинного законодавства. Оплата праці в акціонерному товаристві залежить від кінцевих результатів господарської діяльності його структурних підрозділів і АТ у цілому.

Стимулююча роль для працівників має реалізуватися за двома напрямами: підвищенням рівня оплати праці (основної і додаткової), та наданням працівнику більш престижного місця роботи. Критеріями рівня оплати праці працівників головного підприємства і структурних підрозділів АТ можуть бути результати господарської діяльності, рівень дохідності АТ і його структурних підрозділів, місячні оклади, визначені відповідно до законодавчих актів і колективної угоди, внесок кожного працівника з урахуванням фактично відпрацьованого часу та їх можливим коригуванням залежно від результатів його праці та результатів діяльності корпорації.

У положенні іноді встановлюється мінімальна ставка місячного тарифного окладу. Зрозуміло, що вона не може бути меншою законодавчо встановленого мінімального розміру оплати праці, але в корпорації може бути встановлена більш висока мінімальна заробітна плата. Максимальних обмежень оплати праці в корпораціях, як правило, не встановлюють.

Розмір заробітної плати працівника може бути нижчим за встановлений трудовим договором та законодавством мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилась браком, та з інших передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника. Як виняток, колективним договором в АТ може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами, не нижчими від собівартості) за винятком товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У положенні потрібно чітко визначити форми і системи оплати праці (відрядна, почасова, акордна та ін.) і форми організації та оплати праці (індивідуальна, бригадна), які визначаються на основі: законодавчих та інших нормативних актів, генеральної угоди на державному рівні, галузевих і регіональних угод, колективних договорів й індивідуальних трудових договорів. Як правило, функції конкретно! розробки системи оплати праці в корпорації покладаються на управління (або відділ) організації і оплати праці АТ або його структурних підрозділів.

Для підвищення стимулювання результативності праці в акціонерних товариствах України часто використовується відрядна система оплати праці з прив'язкою оплати до кінцевих результатів господарської діяльності АТ і його структурних підрозділів. Однак це не означав, що на робочих місцях, де використання відрядної системи є неможливим чи неефективним, використовується почасово-преміальна система оплати праці.

Часто в положеннях визначають частку тарифної оплати, а також премії залежно від кінцевих результатів структурного ИІ розділу та акціонерного товариства в цілому.

У положенні слід враховувати особливості оплати за роботу в понаднормовий час, компенсації оплату роботи у святкові і вихідні дні. Крім того, можуть визначатись премії за кінцеві виробничі результати діяльності структурних підрозділів. Особливо важливою є необхідність визначити осіб, в компетенції яких має бути система преміювання. Як правило, встановлення показників, що враховуються при визначенні розміру преміювання працівників, є компетенцією правління. 3 метою розв'язання завдань оперативного, тактичного та стратегічного характеру правлінню дають право додатково розробляти спеціальні умови для преміювання працівників окремих структурних підрозділів

.

13.3.3. Інші види стимулювання працівників

Регулювання оплати праці здійснюється згідно з одним положенням про оплату праці або допоміжними, наприклад положеннями про контракти з посадовими особами, головою правління, про винагороди за результатами діяльності корпорації, Інколи розробляються положення про надання позик працівничкам та забезпечення персоналу житлом, надання матеріальної допомоги, положення про опціони. 3 метою підвищення ролі оплати використовують також положення про неустойки за недоліки в роботі.

Про контрактну систему і стимулювання посадових осіб, а також організацію винагород за результатами діяльності йшлося в попередній темі посібника, тому тут доцільно зупинитися на особливостях деяких інших внутрішніх документів корпорації. Наприклад, іноді приймається положення про надання позик і забезпечення житлом. Воно визначає умови надання позик і сприяння забезпеченню житлом працівників акціонерного товариства. В положенні визначаються джерела витрат (в основному власні кошти АТ) та органи управління, які ухвалюють рішення про надання позики. Як правило, це робить правління або рада товариства з урахуванням думки керівників структурних підрозділів При цьому виходять з фінансового стану АТ і доцільності соціального забезпечення конкретного працівника. Іноді в положення закладається норма, що таке рішення правління чи ради товариства має бути обов'язково схвалене загальними зборами.

Часто в положення включається перелік напрямів позики. Як, правило, вона надається конкретним цільовим призначенням під будівництво житла, купівлі житла, придбання ділянки під забудову, придбання будівельних матеріалів під забудову, навчання у вищому навчальному закладі. Особливо важливим є затвердження штрафних санкцій за неповернення або невчасне повернення позик.

У корпораціях інколи приймають положення про надання матеріальної допомоги (пенсій), яке вводиться в систему внутрішнього управління з метою посилення соціального захисту колишніх працівників акціонерного товариства, які перебувають на пенсії по старості. Розміри виплат у вигляді матеріальної допомоги визначаються правлінням залежно від фінансового стану АТ і проводиться після затвердження розподілу чистого прибутку загальними зборами. Конкретні напрями виплат визначаються правлінням або радою товариства. Часто ці напрями також визначають на зборах акціонерів.

Як правило, пенсії встановлюються непрацюючим пенсіонерам, які пропрацювали на підприємстві не менше певної кількості років, що обов'язково затверджується в положенні, і які пішли на пенсію по старості безпосередньо з нього. Крім того, пенсії встановлюються особам, які перебувають на пенсії по інвалідності, що настала внаслідок отримання в АТ каліцтва чи професійної хвороби (незалежно від стажу роботи). У положенні визначають розмір пенсій, можливі його зміни у разі зміни життєвого рівня і наявності коштів. Розписується також організація виплат.

Для підвищення відповідальності інколи приймається положення про застосування неустойок в акціонерному товаристві. В ньому мають бути враховані норми законодавства, з тим щоб захистити працівника від протиправних дій управлінців. Положення запроваджується з метою зміцнення виробничої і трудової дисципліни, збільшення продуктивності праці, підвищення відповідальності працівників за результати праці.

При запровадженні такого документа слід мати на увазі, що неустойки не пов'язані з матеріальною відповідальністю працівників за збитки, заподіяні АТ внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. Матеріальна відповідальність за збитки, заподіяні підприємству працівниками при виконанні трудових обов'язків, регулюється чинним законодавством України. Неустойки полягають насамперед у депреміюванні працівників АТ за конкретні дисциплінарні порушення.

При цьому неустойки можуть бути застосовані до кожної окремого працівника АТ, колективу працівників (бригади, структурного підрозділу, групи працівників та ін.) за конкретні порушення трудової дисципліни. Як правило, неустойки розраховуються у відсотковому відношенні до додаткової заробітної плати (премій), у тому числі при виплатах винагороди за результатами роботи АТ за рік, у певних розмірах за певні порушення трудової дисципліни. Такі порушення і розміри визначаються включаються в положення, що слугує у майбутньому основою для їх застосування. У положеннях доцільно також визначити порядок стягнення, перелік осіб, які фіксують причини для стягнення, особи, які накладають стягнення, служби, що здійснюють виконання рішень, методи оприлюднення інформації про стягнення та ін.

Bukvasha