Британські легенди й казки
«Недавно я бачив людину, що не вірить у казки,- так почав на зорі ХХ сторіччя одне зі своїх есе прославлений англійський письменник Гілберт Кит Честертон.- Я говорю не про те, що він не вірить у події, про які говориться в казках, - наприклад, що гарбуз може стати каретою. Звичайно, він й у це не вірив... Але той, про кого я говорю, не визнавав казок в іншому, ще більш дивному й протиприродному змісті. Він був переконаний, що казки не потрібно розповідати дітям. Такий погляд (подібно вірі в рабство або в право на колонії) ставиться до тих невірних думках, які граничать зі звичайною підлістю. Є речі, відмовляти в яких страшно. Навіть якщо це робиться, як тепер говорять, свідомо, сама дія не тільки озлобляє, але й розкладає душу... Так відмовляють дітям у казках».
Відмовляти дітям у казках воістину злочин. Той, хто дитиною не вірив у казки, у дорослі роки не повірить ні в що. Казки можна назвати поетичним «букварем» життя, що готовить людину до читання великої й складної книги буття.
Вільгельм Гауф, автор «Маленького Мука» й «Карлика Носа», був прав, назвавши Казку улюбленою дочкою щедрої королеви Фантазії. Але якщо Фантазія - мати Казки, то батько її - Реальний Мир. І наскільки привабливою зовнішністю Казка зобов'язана матері, настільки глибиною внутрішнього змісту - батькові. Подібно своєму старшому братові Міфу Казка виражає й формує певне світосприймання й крізь примхливий лабіринт вимислу вводить у дійсність. Недарма брати Грімм підкреслювали, що з казок «легко виводиться добра мораль, застосовна й у реальному житті. І хоча не в цьому було їхнє призначення й не для того вони складалися, ці якості породжуються ними, подібно тому, як зі здорової квітки виростає гарний плід без якої-небудь участі людини. Тому-те й сильна будь-яка щира поезія, що ніколи не може існувати без зв'язку з реальним життям, тому що вона з життя виникає й до неї ж повертається, як повертаються до місця свого зародження хмари після того, як вони напоять землю».
Діти попросту привласнили (або дорослі великодушно віддали їм те, що створювали для себе, як віддають кращий шматок хліба) більшу частину казок, так само як привласнили вони «Робінзона Крузо» й «Гулівера». Можливо, відбулося так тому, що рівень дитячої свідомості в чомусь ближче тим наївним й одночасно мудрим поданням про природу, про добро й зло, які виробили народи в пору свого «дитинства», у пору початкового пізнання миру і які втілені в казках: у поетичних одягах мир не тільки з'являється більше барвистим, але й перестає бути незрозумілим. А може бути, закладена споконвічно в людині тяга до поезії сильніше відчувається в дитинстві, і необхідно нагромадити в собі потужний її заряд, щоб зуміти протистояти потім прозі життя? Повсякденність нерідко страждає «серцевою недостатністю», і щеплення від цієї болісної недуги можна одержати тільки в дитинстві.
З роками ми неминуче втрачаємо дитячу чистоту погляду, але особливо погано, якщо втрачаємо й виховану на казках непохитну впевненість у кінцеве торжество справедливості. Недарма поет мріяв:
Тільки дитячі книги читати,
Тільки дитячі думи плекати...
Душу читача будь-якого віку, обмита в чарівному джерелі казки, стає чистіше й світліше. Однак, щоб душу початку рости, набирати силу й широту, у дитинстві до неї обов'язково повинна доторкнутися паличка казкової феї. Маленькій людині казка, що розбурхує уяву й в образній формі передавальний досвід багатьох поколінь, просто необхідна, щоб підготуватися до зустрічі з більшим миром, де можуть чекати випробування не менш важкі, чим у фольклорних героїв.
У народнопоетичній творчості всіх народів казки займають почесне місце. Вони діляться на чарівні й богатирські (або лицарські), життєві (побутові) і балагурні, на казки про тварин, у яких виявляються на перевірку людські звички. Але в цілому жанр цей відбиває особливості традиційного укладу того або іншого народу, його звичаї й вірування, ідеали й устремління, а нерідко також найважливіші віхи історичного шляху.
Більше ста років тому англійський дослідник і перекладач російської літератури Вільям Ролстон, рецензуючи знамениту тритомну працю А. Н. Афанасьєва «Поетичні погляди слов'ян на природу», прийшов до висновку: «Це багатий рудник для всіх, хто бажає вивчити теперішній предмет, довідатися безліч легенд, що розповідають у різних слов'янських землях про небо й землю, сонці й місяці, про гори й ріки, громі й вітрі, хто бажає скласти деякі поняття про тій точці зору, з якої древні слов'яни дивилися на життя й смерть, хто хоче ознайомитися з поняттями слов'янських селян нашого часу про навколишню їхню фізичну природу й про той духовний світ, який вони собі представляють».
Точно так само, якщо ми хочемо добути дорогоцінні крупиці знання про духовний світ народів, що населяють Британські острови, те кращим «рудником» для цього можуть послужити їхньої казки. Ґете сказав: щоб зрозуміти поета, треба відправитися в його країну. Але вірно й інше: щоб зрозуміти країну, необхідно знати творчість її поетів і першого серед них - народу.
Британський казковий фольклор надзвичайно багатий і різноманітний. Він дійшов до нас із сивої старовини й зберігає на собі печатка тих епох і тих культур, у надрах яких створювався. Сучасна Великобританія складається із чотирьох основних історично сформованих частин: Англії, Уельсу, Шотландії й Північній Ірландії (які поділені, у свою чергу, на більше дрібні адміністративні одиниці). Гельці (валлійці), північні шотландці й ірландці, а також корінні жителі півострова Корнуол й острова Мен - нащадки древніх кельтів. Кельтські племена (пікти, белги, гели, скотти, бритти й інші) прийшли на Британські острови з європейського континенту ще в першому тисячоріччі до нашої ери й принесли із собою високорозвинену культуру. Скотти передали згодом своє ім'я шотландцям, а від бриттів відбулася латинська назва Британія - його затвердили за завойованими ними землями римські легіонери. Коли легіони пішли, на зміну пануванню, що тривало кілька сторіч, Рима приходить в V-VI століттях н.е. вторгнення войовничих германських племен англов, саксів, ютів і фризів. Англосакси відтіснили кельтів на захід і північ країни, а також в Ірландію й дата захопленої території нове найменування - Англія. Британські острови нерідко піддавалися також у ті часи набігам скандинавських вікінгів-датчан і норвежців (частина яких там й осіла), а в 1066 році були скорені норманами під предводительством Вільгельма Завойовника, що став англійським королем і поклав початок централізації державної влади.
Відзвуки жорстоких битв, що трясли ніколи Британію, виразно чутні в її фольклорі. Ці відзвуки чутні в ірландських сагах - епічних прозаїчних оповіданнях з віршованими вставками, чудових пам'ятниках кельтської культурної спадщини. Їхнім улюбленим героєм став безстрашний воїн Кухулін, чий удар рогатим списом непереборний, а самому йому, як говорить одна із саг, властиві лише три недоліки: те, що він був занадто молодий, занадто сміливий і занадто прекрасний. Ці відзвуки чутні у валлійських легендах про короля Артурі й лицарях Круглого Стола, які послужили основою для безлічі літературних обробок - від створеної в XII столітті «Історії бриттів» Гальфрида Монмутського й з’яви вшийся три сторіччя через блискучу епопею Томаса Мелорі «Смерть Артура», що ввійшла в скарбницю світової класики, до трилогії сучасної англійської письменниці Мері Стюарт «Кристальний грот», «Порожні пагорби», «Останнє чарівництво» (1970-1979).
Відштовхуючись від роману Мелорі й пародіюючи не стільки його, скільки породжений їм потік стилізацій під середньовіччя, в 1889 році Марко Твен написав дотепну історико-фантастичну повість «Янки з Коннектикуту при дворі короля Артура».
Артуровські легенди, зародившись у п'ятому столітті, складалися протягом тривалого часу й пройшли кілька стадій у своєму розвитку. Фігура короля Артура, що є то безстрашним воїном, то справедливим і мудрим правителем, виросла поступово для кельтів у символ опору іноземній навалі - спочатку англосакському, а потім і норманському. Народ наділив у своїх сказаннях Артура безсмертям, виразивши віру в те, що він не вмер, а лише поринув у сон разом з відданими лицарями й чекає заповітної години, щоб прийти рятуйте!. Завдяки природним контактам кельтов-валлійців з іншими народами король Артур і його славні лицарі, його добрий порадник - віщун і чарівник Мерлин стали також надбанням англійського, фольклору, відправилися в переможний хід по європейському континенті, почавши з мирного завоювання Франції. Та ж доля осягла мистецьки уплетену в артуровський цикл романтичну легенду про Тристана й Ізольду, що одержала найширше поширення, дійшовши до слов'янських земель.
По усім світі рознеслася слава про шляхетного розбійника Робіні Гуде. У баладах англійських менестрелів він оспіваний як веселий і відважний захисник народу від усіляких гнобителів, завжди готовий підняти лук, що б'є без промаху, в ім'я волі й справедливості. Таким – який туго натягнув свій лук - зображені легендарний стрілець і на пам'ятнику, спорудженому в його честь у місті Ноттінгемі, столиці того графства, де перебуває Шервудський ліс, що служив пристановищем Робіну Гуду і його лихим, що не відає страху молодцям. З народних балад Робін Гуд ступнув на сторінки класичної літератури (він згадується в Шекспіра й Вальтера Скотта), як ступнули туди герої легенд артуровського циклу.
Багатство вітчизняного фольклору, що надихав багатьох поетів, прозаїків і драматургів, обумовило особливу популярність жанру літературної казки в Англії. Щедру данину цьому жанру в XIX -XX століттях віддали Чарлз Діккенс і Вільям Мейкпис Теккерей, Льюіс Керрол й Едвард Лір, Оскар Уайльд і Редьярд Кіплінг, Беатрис Поттер і Памела Треверс, Джеймс Баррі й Алан Мілн, Джон Толкін і Дональд Бисет. Благодатний ґрунт для створення Аліси, що побувала в Зазеркальє, і Мэри Поппинс, Щасливого Принца й Питера Пена, ведмежати Винні-Пуха й добрих хобитів - породження авторської творчої фантазії - була підготовлена невичерпною фантазією народної. І немов підтверджуючи цю наступність, пустотливе чортеня Пак, або Робін Добрий Малий, знайомий нам по фольклорі, з'являється як діюча особа в шекспірівському «Сні в літню ніч», а багато пізніше - у книгах кіплінговських казок.
Обидві «Аліси» належать до так називаних літературних казок - жанру, що одержав в Англії - на відміну від Німеччини й деяких інших європейських країн - широкий розвиток лише до середини XIX в. «Король Золотої ріки» Джона Рескіна (написаний в 1841 р., опублікований в 1851 р.), «Кільце й троянда» Теккерея (1855), «Діти води» Чарлза Кінгслі (1863), численні казки Джорджа Макдоналда (60-і-80-і роки), «Чарівна кісточка» Діккенса («Роман, написаний під час канікул», 1868) по-своєму розробляли найбагатшу фольклорну традицію Англії. До теоретичного «реабілітації» казки в Англії на початку століття звернулися ще романтики, що протиставили утвори народної фантазії утилітарно-дидактичній і релігійній літературі. Правда, у власній художній практиці англійські романтики використали народну казку мало, звернувши свою увагу в основному на інші жанри. Однак теоретичні установки романтиків початку століття, широке використання ними різних фольклорних форм у власній творчості підготували ґрунт для бурхливого розвитку літературної казки в Англії, що почались в 50-х роках XIX в. Важливими віхами на шляху до створення нового жанру було знайомство із творчістю європейських романтиків, особливо німців, і вихід перших перекладів на англійську мову казок братів Грімм (1824) і Г. X. Андерсена (1846).
Письменники, що звернулися до жанру літературної казки, переосмислювали його в рамках власних ідей і концепцій, надаючи йому індивідуальне звучання. Рескін, Кінгслі й Макдоналд використають «морфологію» казки, пристосовуючи морфологію англійського й німецького фольклору для побудови власних казкових оповідань, витриманих у християнсько-етичних тонах, у цілому не виходити за межі допускають структурою народної казки редукцій, замін й асиміляцій. Особливу роль грають у них конфесіональні заміни. Діккенс і Теккерей створюють у своїх казках досить відмінний за самим духом органічний сплав, у якому надзвичайно сильний елемент пародії (часом і самопародії). Іронічно переосмислюючи характерні теми власної реалістичної творчості й романтичні казкові мотиви й прийоми, вони далеко відходять від строгої структури народної казки, зберігаючи лише окремі її ходи й характеристики.
«Аліса в Країні чудес» є безумовно, набагато ближче до цієї останньої, іронічної лінії розвитку літературної казки Англії. Однак вони багато в чому й відрізняються від відомих нам добутків цього роду. У першу чергу ця відмінність криється у функціональному характері самої іронії. У плані іронії казки Діккенса й Теккерея орієнтовані на другосортні зразки мелодраматичної й пригодницької літератури, а також у відомому змісті на власні добутки (в обох випадках ми знаходимо в них іронічні моделі власних тим, характерів, сюжетів). Іронія тут насамперед пародійна або самопародійна. Іронія Керрола носить принципово інший характер: вона ближче до тієї набагато більше загальної категорії, що у застосуванні до німецьких романтиків одержала назву «романтичної іронії».
У своїй творчості Керрол звертається до фольклору, не обмежуючи себе однією лише чарівною казкою, хоч остання, безумовно, і відіграє важливу роль у генезисі його добутків. Структура народної казки перетерплює під пером Керрола зміни. Вони відчуваються вже в зав'язці «Аліси в Країні чудес». «Відправлення» Аліси вниз але кролячій норі ніяк не підготовлена: вона спонтанна - «згоряючи від цікавості, вона побігла за ним» (за Кроликом) і т.і. - і не зв'язані ні з попередньою «лихом», ні з «шкідництвом», ні з «недостачею» або якими б те не були іншими ходами казкового канону.  «Недостача» з'являється лише тоді, коли, Заглянувши в замкову щілину, Аліса бачить за замкненими дверима сад дивної краси. За нею треба ряд часток «недостач», пов'язаних з різними невідповідностями в росту Аліси щодо висоти стола, на якому лежить ключик, замкової щілини, щілини й ін. Ліквідація основної «недостачі» ( щовідбуває в главі VIII, коли Аліса, нарешті, відмикає золотим ключиком двері й попадають у сад)  не веде до розв'язки - чудесний сад виявляється царством хаосу й сваволі, спереду ще гра в крокет, зустріч  із Герцогинею, Грифоном і Черепахою Квазі, суд над Валетом і пробудження. Жоден із цих епізодів не підготовлений попередньою дією, не «парений» елементам зав'язки або розвитку дії. Розв'язка також не підготовлена традиційними ходами, як і зав'язка. І якщо «недостача» у фольклорній казці й може спочатку бути відсутнім, з'являючись лише після необхідної «відправлення» героя (щодо цього «Країна чудес» коштує ще досить близько до канону), те спонтанність, необґрунтованість (з погляду традиції) розв'язки становить її разючу відмінність від фольклорної норми. Сталева конструкція причинно-наслідкових зв'язків, характерна для народної казки, в «Країні чудес» рішуче порушується. Казка кінчається не тоді, коли Алісі вдалося ліквідувати основну «недостачу» і не тому, що їй удалося це зробити. Просто кінчається сон, а разом з ним і казка.
Як й в інших європейських країнах, в Англії починаючи з епохи романтизму підвищений інтерес до казок проявляється в різних формах. Поряд з письменниками, що відштовхувалися від народно-поетичної традиції, але творившими свій власний уявлюваний мир, ретельно трудилися вчені-філологи, збираючи пам'ятники британського фольклору й прагнучи зафіксувати їх у первозданному виді, зі збереженням всіх діалектичних, етнографічних й інших особливостей. Нарешті, був третій, проміжний шлях, яким ішли Шарль Перо у Франції й брати Грімм у Німеччині, - коли фольклорний запис піддавався тонкому стилістичному виправленню, зберігаючи разом з тим зачарування оригіналу. Характеризуючи такого роду літературні обробки, И. С. Тургенєв відзначав із приводу переведених їм чарівних казок Перо: «Вони веселі, цікаві, невимушені, не обтяжені ні зайвою мораллю, ні авторської претензією; у них ще почувається віяння народної поезії, їх ніколи створила; у них є саме та суміш чудесного і повсякденного-простого, піднесену й забавного, котра становить відмітну ознаку теперішнього казкового вимислу».
З початку 19 сторіччя й до нинішнього часу з'явилася безліч зборів британського фольклору, витриманих у різному ключі: від досить вільних переробок до строго наукових, систематизованих і прокоментованих публікацій. Але, мабуть, найбільший успіх випав на частку того типу видань, де первісні тексти при дбайливому відношенні до них піддалися все-таки деякої літературної редактурі або (якщо мова йде про спадщину народів кельтської групи) перекладу на загальанглійську мову, що полегшило сприйняття масовому читачеві. Прикладами такого типу видань XIX століття можуть служити ставши вже «канонічними» збори англійських і кельтських казок Джозефа Джекобса (намагались мінімально правити оригінальні тексти), шотландських казок Роберта Чемберса й Ендрю Ленга, ірландських - Вільяма Батлера Йейтса, що видається поета й драматурга, лауреата Нобелівської премії, все життя зобов’язав багатством фарб й образністю фольклору, що з покоління в покоління передавався на прекрасній і багатостраждальній землі Ейре.
У важких історичних умовах складався й розвивався казковий фольклор Британських островів. Нашарування століть лягли на нього й видні як річні кільця на зрізі стовбура могутнього дуба. У самій древній, серцевинній частині виявляються ще язичеські повір'я й міфи, магічні й ритуальні обряди, які виявилися дуже стійкими й почали потім співіснувати навіть із християнським світорозумінням. У казках продовжує жити те ворожий, те дружній людині багатоликий мир фантастичних істот - драконів і велетнів, русалок і водяних, ельфів і фей, браунів й лепреконів, гоблінов і бісеняти.
Народ не може вважатися скореним, поки в нього не відняли його пісні й казки. От чому так запекло переслідували англосакси ірландських, шотландських і валлійських бардів, справедливо бачачи в них головних хоронителів кельтських традицій; але й самим англосаксам (їх найбільш значним добутком донорманнської епохи стала героїчна поема про Беовульфе), довелось зазнати натиск скандинавського й французького епосу, що принесли із собою завойовники з континенту. Як саму священну реліквію оберігали селяни фольклор, що дістався їм від предків, і збагачували його новими мотивами, відстоюючи тим самим своя самобутність. Ця самобутність народів, що створювали британські казки, чітко проступає в них.
Навіть у перекладі на «стандартний» англійську мову (а тим більше на росіянин), коли втрачається специфіка того або іншого діалекту, зберігається неповторний колорит, що властивий фольклору різних областей країни. При глибинній спільності кельтських корінь валлійські легенди не схожі на шотландські, а ті, у свою чергу, - на ірландські саги; і всі разом вони помітно відрізняються від властиво англійських казок.
Поряд із цим впадає в око, що деякі герої й сюжети кочують із одного фольклору в іншій, причому не тільки коли мова йде про народи, які сусідять один з одним або живуть у рамках однієї держави. Так, приміром, англійська казка «Вигідна угода» (існує її варіант за назвою «Вершки або корінці?») нагадує російську казку «Мужик, ведмідь і лисиця» з афанасьєвського збірника; «Джоні-пончик» поводиться точнісінько як наш «Колобок»; «Як Джек ходив щастя шукати» досить походить на гріммовських «Бременських музикантів»; «Очеретяна шапка» викликає в пам'яті не тільки «Короля Ліра», але й «Попелюшку»...
Деякі британські казки вже міцно влаштувалися на російському ґрунті («Три ведмеді», перекладання якої зробив Лев Толстої, або «Три поросяти»), з іншими читач знаком поки гірше. Тим цінніше, що наша книга як би запрошує піти раді стародавнього розповідача казок притчі про будівельника Гоба: більш уважно глянути на чудесну «країну королів і королев, поетів і пророків, учених і чаклунів, розумних дружин і дурних чоловіків, а може бути, навіть і фей, і примар, і мовців птахів і звірів (які говорять куди розумніше, ніж інші люди)». І той, кому довелось побачити крізь чарівне кільце британських казок країну народної фантазії, напевно побачить там чимало повчального.
Казки вчать, але без назидательно піднятого перста. Тим більше - казки Альбіону, які найчастіше неабияк присмачені традиційним британським гумором. Суцільно й поруч до них можна застосувати пушкінські слова:
Казка неправда, так у ній натяк! Добрим молодцям урок.
Ірландська історія про учня злодія починається зі знаменного попередження: «Стародавні сказання зневажають дрібною мораллю». А оповідання «Ледача красуня і її тіточки» завершується визнанням: «...по правді говорячи, хлопчики й дівчинки, хоча ця історія й забавна, мораль у ній зовсім неправильна». Проте слухач і читач казок неодмінно виносить із них більшу й правильну мораль. Вона полягає в тому, що жадібність і злість, черствість і лінь караються, а доброта й відданість, чесність і кмітливість, завзятість і працьовитість винагороджуються.
Саме такі кращі казки Британських островів, де висока духовність осяяна світлом щирої поезії.

Література
1. Бэлза С. Сквозь волшебное кольцо сказок. – М.,1987
2. Честерон Г.К. Письменник у газеті. Художня публіцистика. - К.,2004
3. Пропп В.Я. Трансформація чарівних казок.- Сб. «Фольклор і дійсність». К., 2005.
4. Демурова Н.М. Алиса в Стране чудес и Зазеркалье – М., 1976